Ольга Чорномаз

*   *   *
Коли стають іудами брати —
Тоді нема ні ради, ні поради.
Прости їм, Боже праведний, прости
І захисти мене від тої зради.

Як важко хрест наруги нам нести!
Чи це земля зривається з орбіти?
Коли стають пилатами брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Фальшивий німб людської доброти —
Карикатурний святості відбиток.
Коли стають кайяфами брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Допивши повну чашу гіркоти,
Душа моя лиш чудом — не убита.
Коли брати — вже ніби й не брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Мій Господи предвічний і святий,
Звільни від спогадів важкого гніту.
Як фарисеями стають брати,
Допоможи їх праведно любити.

...Мов вороні, розгнуздані й баскі,
Мчать пристрасті шляхами цього світу,
Образам і сльозам наперекір,
Допоможи все праведно любити.

*   *   *
Благоговійно, вдячно, у сльозах
Душа моя приймає це причастя,
Щоб світові насмілитись сказать
Про це блаженство — це найвище щастя.

Блаженство — мати частку із Христом,
З ним пережить Розп’яття й Воскресіння.
Про це не вміє розказать ніхто —
Слова всі перед Логосом безсилі.

Як лицемірства ница висота
В обличчя іронічно зазирає —
Я відчуваю дотик рук Христа,
Мов теплий відблиск втраченого раю.

Він Своє тіло на хресті ламав
За кожного, хто й крізь тисячоліття
Ім’я Його покличе. І щоб мав
Ту благодать, якій не обміліти.

Він — та Лоза, що радістю цвіте
І гроном виноградним достигає.
Святою кров’ю Він стікав за те,
Щоб на стежину повернуть до раю.

Я на Голгофу повернусь не раз,
Бо тут мій Бог життя віддав за мене.
В туманах бруду сяє ця гора —
Моє спасіння й вічності Знамення!

Усі шляхи ведуть мене сюди —
З усіх доріг душа до Тебе лине.
Тут мій ковток живлющої води
В пустелі духу і злодійств невинних.

Спішу до світлих Божих берегів —
Усе земне минає. Все минає.
Своїх благословляю ворогів,
Благословляю. А не проклинаю.

Щоб примиритись і усім простить,
Молитву мовить чистими устами.
Схиліть коліна в істині простій,
Що, може, день цей на землі — останній.

З далеких і близьких лечу країв
(Хай тіло немічне — та дух незламний),
Щоб мати частку з Господом моїм
В небеснім Царстві — за Його столами.

Сирітський притулок

За цим порогом зовсім інший світ,
За цим порогом погляди питальні,
Душа дитяча — деревце без віт —
З безрідного коріння проростає.

Самотній пагін у людськім саду,
До рук нехитрих хилиться несміло,
Даруючи (на щастя чи біду?)
Свою любов — кисличку перезрілу.

І слово тут, як хвиля об граніт,
Об погляд розбивається дитячий.
І свята наші, і звичайні дні
Вже набувають інших барв і значень.
За цим порогом плаче дикий сад,
У тім саду ростуть самотні душі.
Тут сонце. Але вічний листопад,
І завжди добрий тільки хліб насущний.

Бо тут любові теплий коровай
Щоденно роздається по крихтині,
Тут милосердя й вірності жнива
Живуть у кожній скривдженій дитині.

І погляду з доріг не зводить марно
Дім, у котрім завжди живе чекання,
Дім, у котрім є все — немає мами,
Дім, у котрім розкаявся б і Каїн.

О, цей питальний погляд, що ридає...
Ця ручка, що долоню обпекла...
Але сюди «зозулі» прилітають
Лише, щоб залишити немовля.

Такі гіркі, обвуглені плоди
З Семирамідиних садів химерних.
Нехай не на душі горять сліди
Нечистих ніг — на цих тоненьких нервах...

Їх матері забули в цьому домі,
Та не забув Ісус, Йому — «Осанна!»
Його рука повік не знає втоми
У Небі й на землі — під Небесами.

За цим порогом зовсім інший світ,
Ці діти платять, наче судді строгі,
За благочестя — доглядать сиріт,
Всіма забутих, крім святого Бога.

*   *   *
Terra incognita — грішна душа:
Непередбаченість, непізнаванність.
Людям по сходинках літ поспішать...
Вибраних мало, хоча усі звані.

І розквітає оазис бажань,
І відпливає у даль міражами,
Як відступає за межу межа,
Бо не усі ще гріхи ми пожали.

Жінка стояла німа і глуха,
Вже і не бились об поглядів невід.
Тихо сказав Він: «Хто з вас без гріха,
Першим нехай кине камінь в неї».

Що це — прощення: «Іди і не гріши»
(Вічних Очей невловима осмута...)
Чи промінець в лабіринтах душі?
Що ти умієш — хоч вдячною бути?

Совість, мов хвору дитину, втішать?
Як до галер — до олжі ми прикуті.
Terra incognita — грішна душа,
Ти хоч бажаєш світлішою бути?
*   *   *
Ми стільки літ не бачили тепла,
Ми стільки літ не помічали Бога.
Наче й дорога в нас своя була,
Та це була без Господа дорога.

Навмисне наче й не чинили зла,
Поняття мали про людську порядність.
Нас власна самовпевненість вела.
І ми ішли — до сміху безпорадні.

Ми стільки літ училися ходить,
Та як усі — блукали манівцями.
Шматочки сонця в крижаній воді
Ніякого тепла не обіцяли.

Життя у просторі своїй складне:
Завжди знайдеться той, хто дасть на муки,
Завжди знайдеться той, хто розіпне,
Завжди знайдеться той, хто вмиє руки.

Ми стільки літ служили суєті,
Вона на ланцюжку всіх нас водила.
Як Божий Син вмирає на хресті,
То суєті нема до того діла.

А є душа. Вона за що болить
І побивається так невимовно тужно?
Бо має вибрати в стрімкому леті літ,
Кому вона — чи тьмі чи світлу служить?

Ми стільки літ шукали виправдань,
Ми їх шукали заміст покаяння,
А пристрастей розгнуздана орда
Нам у лице здивоване сміялась.

Людського щастя невловима грань...
Де пік багатства? Де ціна нестачі?
Що треба нам: добра чи покарань,
Щоб в Спасових очах себе побачить?

І хрещенням омитись від гріхів,
І Господу подякувать за вічність,
Забуть слова і помисли лихі
І не триматися за мірки звичні.

Пречистий спокій, радість неземна
І впевненість, що ти — дитя Господнє.
Одна із найвиразніших ознак:
Ти від гріхів вже вільний від сьогодні.

І перший крок несміло ще ступить,
І помолитись Богові, як вперше.
Це тільки крок. Але настане мить —
Себе в собі Любов’ю перевершить.
*   *   *
Не хлібом єдиним живемо,
А словом щоденним Господнім.
У вічних рядках «Одкровення» —
Учора і завтра, й сьогодні.

Не хлібом єдиним. Не хлібом,
Що колосом хилиться в полі...
Не золотим щирим і сріблом,
А Світлом Господньої волі.

Не хлібом єдиним — Любов’ю,
Що в серці розбитім — по вінця.
Бо в тяжкім двобої з собою
Впадемо смиренно на лиця

І скажем: «Господь мій і Бог мій,
Душа моя вибрала Світло!
Обріж її віття засохлі,
Щоб в Силі твоїй вона квітла».

Не в хлібі єдинім потреба,
А в Слові всесильнім Господнім —
У Хлібі, що сходить із Неба,
І вічне життя з Ним приходить.

Не знатиме голоду й спраги,
Хто смак того Хліба пізнав,
І Божого Імені ради
Воскресне останнього дня.

*   *   *
Сухим, безрідним перекотиполем
Ганяє вітер ненаситних мрій.
Воно, без кореня, біжить по колу
І на дороги котиться старі.

В кайданах, закріпачений гріхами,
Не розвиднявся день — душі сльота.
Хто: Син Давида чи нащадок Хама —
Став правдою, дорогою й життям?

Розтрачено усі багатства Духа,
Розтоптано, що можна розтоптати.
Тендітний паросток... Жорстока завірюха...
Десь тихо бджоли струшують нектар,

Десь жевріє забута ватра віри...
А тут лиш дим їдкий і холоди.
На виметенім батьківськім подвір’ї
Цвіте олива квітами надій

І пахне хлібом теплим. І медами.
Туман, прошитий променем світань.
Тісні тенета мрій терпких недавних
Розсічені мечами каяття.

Вертатися до батьківського дому —
Єдине із теперішніх бажань.
Вертатися з Гомори і Содому —
В лахміттях жебрака уже, на жаль.

У цій дорозі — вчені і невчені,
На довгому й короткому віку...
Прости нам, Боже, пристрасну нікчемність
І нашу само праведність людську.

*   *   *
У вашім домі хай горить свіча
І не згасає вогнище любові,
Щоб осягнуть начало всіх начал
І аж до смерті вірним буть Христові.

Хай не міліють ріки сподівань
На Бога, на Його предвічну силу.
Вже незабаром праведні жнива,
Вже гострий серп в руці Святого Сина.

Світильник віри хай освітить шлях.
Щоб на крутих стежках е заблукати...
Щоб вам олива рясно зацвіла
Дорогою до батьківської хати.

Бог дасть вінець вам вічного життя
І подарує спілкування щастя,
Зорю пречисту радісних світань —
У вірі вашій по ділах воздасться.

Щоб ту свічу ви до людей несли
І не втомились ваші руки й душі,
Щоб не втрачало змісту жодне з слів,
Не полонила заздрість чи байдужість.

Любов така найбільшого сягне,
Сліпого зрячим і премудрим зробить,
Як золото очищене вогнем,
Усім засяє у найвищій пробі.

Хай Бог благословить той день і час,
Коли на вас любов свята пролилась.
Щоб в слові Божім і Його очах
Жили ви світло, чисто і щасливо.

      *   *   *        
Холола кров Господня на хресті —
Ми, колись падші, виправдані Словом.
Крім віри, що ми можем принести?
Нам дарувалась праведність Христова.

Та як поволі й болісно, однак,
Міняємо одежі домоткані!
І чистота Його поки що в нас —
Пер білий одяг з чорними нитками.

Нам довго ще відбілювать нитки
Далекого едемського падіння.
Гріховна суть — то правда навпаки
І власна напівправда неподільна.

Та сяє неспотворена краса —
Гармонія вселенська непомильна...
Занапастили ми едемський сад
І в Гетсиманський увійти посміли,

Де чистота високих одкровень
І незбагненна радості наступність,
Вона у інших вимірах живе,
Олжі і напівправди недоступна.

За спасом вслід вступили ми в цей сад
І стоїмо, взуття нечисте знявши,
Підзвітні Богу й вічним Небесам
Заслуги наші і провини наші.

Це вже не раз повторено нехай —
Про чорне й біле невичерпна тема.
Світліє нитка нашого гріха,
Як в Спасовій присутності живемо.