Мирослава Данилевська

          Мій край

Верби над водою коси розпустили,
І коріння довге соки п'є земні —
Краєвид цей рідний, завжди серцю милий,
Щастя тут родитись Бог послав мені.

Я за Україну поклонюся Богу,
За луги квітучі, за садів розмай,
Тут моя родина, тут життя дорога, —
О, який прекрасний, Господи, мій край!

Пісня соловейка на калині в лузі,
Ранок мій звіщають півні голосні.
Тут любов батьківська, тут найкращі друзі —
Все це Всемогутній Бог дає мені.

Як шумлять діброви і ліси шепочуть,
А на травах роси, мов кришталь, блищать!
Тут душі спасіння у любові Отчій,
Що в Христі відкрила Божа благодать.

Я за Україну поклонюся Богу,
За луги квітучі, за садів розмай,
Тут моя родина, тут життя дорога —
Це благословенний Господом мій край!


       Зневага

Коли пошани гасне слід —
Життя втрачається наснага,
Мов темний смерч, руйнує світ
Повсюдна, болісна зневага.

Жбурне принизливе слівце,
Таку відверту лють велику,
Злословить і плює в лице,
Струсне усю ненависть дику.

І лає світло та добро,
Все не вгамує чорну спрагу:
То бруду вихлюпне відро,
То й повен цебер... Це ж зневага.

Йде від зорі і до зорі,
Хребтом уткнеться в морок ночі.
Й не сплять зловтішні ліхтарі —
Її свинцем налиті очі.

Підступно «кулі» пустить знов
На світанковім видноколі,
У душу цілиться, в любов
І точить їх, мов тля, поволі.

І хто зупинить злий «парад»?
Відкрита всюди їй дорога,
Бо ж змієм влізла в райський сад
І потоптала слово Бога.

У цьому корінь людських бід:
Святому грішна противага.
Лиш віри щит зупинить хід,
Бо не проб'є його зневага.