В.Слонопас

ДІТИ. Роздуми над християнським вихованням.


1.        По образу Божому.

       «Та що ж це таке робиться?!», «Та чи тому буде вже кінець?!», «Чого в людей діти, як діти, а моє
без ремня жити не може?», «Кара небесна, в кого ти такий вдався?!» - цю риторику наших бітьківських
нарікань можна продовжувати безконечно. Найчастіше і більш емоційно ми скаржимось, що дитина не
росте такою, якою б ми бажали її бачити, не послушна до батьків, водиться з поганою компанією,
можемо почути запах алкоголю чи тютюну, або і того гірше - щось в ногу з сучасністю ... При описаних
обставинах, ми не можемо залишатись спокійними, в нас бурлить роздратування, ми втрачаємо власний
душевний мир, в нас зароджуються образи. Любов, якою і тільки якою ми на початку збирались
виховувати наших малюків в радості, не принесла очікуваного результату, а крик чи биття викликає тільки
зворотню злобу ... ми приходимо до тієї точки, коли відчуваємо повне фіаско у нашому вихованні, і,
зачасту, кажемо: «З мене досить, руки опускаються, хай робить вже, що хоче!».

       Тепер позволю собі пригадати, що ми називаємо себе християнами. Ми говоримо про важливість
служіння в славу Божу, як цьому належить і годиться бути. Ми християни, ми «сіль землі», світильник
слова Божого, який не повинний стояти під столом (Мф.5:13). Ціль християнського життя – відобразити
суть Божого буття. Раз так, то християнину аж ніяк не позволено забути, що дитина – це дар Божий. І от
до цього Божого подарунку ми починаємо відноситись, як до тягара, як до чогось непотрібного. В
сьогоденні, коли ми відчуваємо страшний упадок духовності в світі, виховання дітей є загальнодоступною
духовною працею для нашого ж таки спасіння. Виховуючи дітей, ми служимо Богу тим, що Він нам
доручив. Ця праця скоюється з волі Божої і в славу Його. Виховання дітей -  це істинний християнський
подвиг, а труднощі, які ми зустрічаємо на цьому шляху – це той рятівний хрест, несучи котрий гідно, ми
окупаємо наші власні гріхи. Це наш шлях у Царство Небесне. Ось тому то дитина являється даром
Божим. Не з-за того, що ми радіємо її приходу, радіємо, коли вона послушна, чемна та здорова, а саме у
випробовуваннях та скорботах ми повинні бачити даровану нам хресну дорогу до спасіння. Скажімо
більше, що це дар, який даний нам не за ніякі наші заслуги, а дар по милості Божій. Не важко зрозуміти,
що прийняти таку точку зору батьками, які вже стикнулися з проблемами виховання, особливо де діти
виходять з-під батьківського контролю, нелегко. Але ми повинні у цьому випадку не спішно, а з
особливою розсудливістю і в повному нашому смиренні зрозуміти те, що неправильна поведінка дитини,
інакше кажучи її гріхи, це не що інше, як відображення наших гріхів і слабкостей, тобто копіювання та
продовження нашого грішного життя. Власне так, це результат нашого гріховного життя. За прощення
наших власних гріхів ми завжди з радістю приймаємо благу вість і спішимо подякувати Богу за його
викупну жертву в образі сина, відданого на жертовник за наші гріхи. Не забуваємо ми і те, що створені по
образу Божому. Але це ми дорослі за себе так дбаємо і думкою виcоко злітаємо. А чомусь за дітей, як
тільки маємо з ними клопіт, ми забуваємо, що це також творіння Боже.

       В кожній дитині, в котрій ми вбачаємо багато негативних якостей, так само присутньо і маса
позитивного. Ми знайдемо в ній не розкриті нами чудні якості доброти, співчуття, розуміння ... – якості
образу Божого. Благодать Божу ми сприймаємо як щось само собою нам належне, адже ми християни. А
от з-за любого невдоволення дитиною, ми можемо кипіти, як смола в котлі. Ми завжди в наших втрачених
ілюзіях вміємо знайти причину бути незадоволеними. Дитина здорова, так в науці не досягає зірок.
Дитина в школі вчиться на відмінно, так росте не послушною. Список наших невдоволень можна
продовжувати до безконечності. Але ж християнину личив би інший погляд – в першу чергу, дякувати Богу
за дане нам благо мати цю дитину. Як користати з цього блага, як посіяти в серце дитини те насіння
християнського сприйняття світу, яке б принесло добрий плід? Це велика наука для всіх нас.

2.        Матір.

       Жінка врятується дітонародженням. «Адам не був зведений, жінка ж, зведена, завинила. Однак,
вона спасеться, народжувавши дітей, якщо перебуватиме у вірі, любові та святості зо скромністю» (1Тим.
2:14-15). Із впевненністю бачимо, що це не стільки фізіологічний процес родів, як відповідальність матері
перед Господом за душі народжених дітей, як і за душі по їх волі ненароджених. Поговоримо трохи про
роль матері. Мати, тримаюча на руках дитину – один із символів християнства. Коли ми говоримо про
жінку, ми маємо на увазі жінку-матір, яка продовжує рід. Л.М.Толстой писав: «Життя без дітей, якщо їх
можна мати – це те саме, що паразитизм. Покликання жінки – бути в першу чергу матір’ю». Слово
«мама» знаходиться глибоко в серці кожного народженого. Вона і захисниця, вона і годувальниця. Вона
для нас все, але чи часто ми дорожимо цим?  Матері-християнки виносили, вигодували і виховали
безкінечну кількість добрих та корисних  у служінні Богу та суспільству людей, імена котрих доносяться з
минулого до сьогодення. Але сама мати завжди знаходиться мовби у тіні. Ми пам’ятаємо імена
апостолів, відомих служителів віри, та майже нічого не знаємо за їхніх матерів. І саме ці невідомі жінки
віддали стільки душевних сил, турбот, любові, тепла та ласки дітям перш, як ті стали відомими своїми
ділами. «Всім, чим я став, я зобов’язаний моїй дорогій матері», - писав відомий американський євангеліст
Муді. Інший євангеліст Д.Веслі кожну свою нову книгу присвячував пам’яті своєї матері. Блаженний
Августин з ніжністю оповідав про свою матір Моніку, молитвами котрої він прийшов до Христа. В
літературі відмічена мати Івана Златоуста – Анфуса. Біблія містить цілий ряд імен святих матерів, віра
котрих допомогла дітям стати людьми Божими. Мати Мойсея, рухома любов’ю до свого сина, поклала
його у плетений кошик та спустила на воду, рятуючи йому життя. Мати пророка Самуїла посвятила свого
ще не народженого сина Богу. Євангеліє згадує матір апостола Тимофія, як доброчесну християнку.
Подібних свідчень дуже багато, що й перечислити неможливо усі. Кожен з нас може у своїй пам’яті знайти
жіночу постать, яка буде свідоцтвом того великого торжества чийогось приходу до Господа. Важливо
відмітити, як мати викормлює грудьми дитину, так вона й призвана Богом дати новонародженому
перший духовний хліб від свойого серця. Мати-християнка – це запорука спасіння дитини. Віруюча мати
не перестане молитись до того часу, до поки її чадо не прийде до Христа. На матері лежить велика
відповідальність привести у світ нову людину. Це не означає тільки родити, але й взростити, виховати
дитя, допомогти йому розрізняти Божу істину від тої, яку пропонує світ. Задача не з легких. І справжня
мати зробить все, що в її силах, щоб виконати свою міссію.

       Материнська любов - сама велика після Божої любові. Якщо любов – це закон життя, то
материнську любов Господь додатково обдарував красотою та ніжністю почуттів. Ці почуття дані Богом
не тільки людським матерям. Мати-горобчиха, в оповіданні Івана Тургенєва, захищала своє дитя від пащі
собаки, жертвуючи собою. У європейській геральдиці пелікан, який розриває дзьобом власні груди і годує
голодних пташенят своїм тілом, представляє символ самовідданої материнської любові. Напевно не
знайдемо такого народу, де б в літературі не була зображена матір. В повісті Миколи Гоголя «Тарас
Бульба» мати сльозно проводжає синів на січ, не спить цілу ніч, молиться за них.  В оповіданні Василя
Стефаника «Сини» мати рятує життя свого сина ціною власного життя. Безліч цінних літературних
прикладів материнської любові, материнської жертви заради дітей існує на сьогоднішній день.
Особистим прикладом мати навчає своє чадо доброму. Скільки сліз, скільки недоспаних ночей, скільки
праці та молитов приносить мати, щоб виростити одну дитину! І як журиться серце матері, коли її син чи
дочка не виправдовує надії.

       Тема материнства містить в собі й негативну сторону у виховання дітей. На превеликий жаль,
різними бувають матері. Є й такі, котрі, нехтуючи своїм материнським обов’язком, відмовляються від
дітей, розводяться з чоловіками або ведуть далеко не християнський спосіб життя. На сьогоднішній день
велика кількість християнських жінок, котрі, під впливом падаючого у гріховну прірву світу, нехтують обов’
язком материнства. Жінка відступила від своєї природньої місії бути матір’ю. Замість основної жіночої
турботи, чим являється виховання дітей, вона почала приймати активну участь у політиці, бізнесі,
державних структурах влади, забувши, що перш за все Бог вимагає від неї влаштування своєї власної сім’ї.
Жінка, помінявши Боже призначення бути основою влаштування домашнього вогнища, перейшла на
сторону сатанинських теологій про рівноправ’я та можливість успішного зростання у світі. Вона рішила
добитись признання і вона добилась багато чого. Подивіться на сучасні сім’ї, де матері зайняті своїм
приватним життям, а діти покинуті напризволяще і роблять все, що їм тільки надумається. Проходить
час і жінки вже на власному досвіді впевнюються, яким злом в їхньому житті обертається кар'єра. Жінка
не може бути щасливою поза сімейним вогнищем, ніяка слава, ніякі похвали не можуть дати жінці стільки
і такої радості, скільки вона дістає, притискаючи до грудей власну дитину. Як багато їх, вірних люблячих
матерів! Які їм дорогоцінні роджені ними сини і дочки! Яке то щастя мати віруючу в Бога матір, яка не
ганяється за світським, а дбає за Боже. Тільки така здатна любити до кінця. Одна вона для себе нічого
не вимагає і любить до кінця. Любить тому, що не може не любити, це вкладене Богом, а викрадається
сатаною. Може так статись, що всі від нас відвернуться, але не любляча мати. Вона завжди остається
вірною своїй любові, як у Євангелії ми зворушливо читаємо: «При хресті стояла Його мати».

3.        Нам дарована дитина.

       І так, Господь дарував нам дитину. Дитячі недоліки є прямим відображенням і продовженням наших
гріхів, а значить над їх викоріненням ми повинні трудитись не ремствуючи. Що ми посіяли, те ми й
збираємо. Ми чекали, що виросте квіточка, але ж садили бур’ян. Тому нічого нам не залишається, як
упокорити душу, взяти свій викупний хрест і самовіддано трудитись на дарованому Господом терені,
радіючи успіхам і переборюючи поразки. Цей хрест переведе нас від пекла наших  пристрастей через
страждання до нашого Небесного Отця. І це завдання не одного чи десяти років, а цілого життя. Початок
цієї праці – це усвідомлення усього її сенсу та необхідності, наполегливості та невпинності, прикладаючи
до цього всі можливі зусилля. Часто здається, що результат далекий від позитивного, але для віруючого
серця це не є глухий кут. Скорботи, які виникають при неспроможності правильного виховання,
приведуть до покаяння християнської душі, покаяння породить смирення, а смиренна душа вже відкриє
Господу шлях ввійти Його всемогутнім духом і внести зміни у дитячу душу. Таким чином, перше, що ми
можемо дати нашим дітям, - це наблизити нашу душу до Бога і, тим самим, Божа благодать наблизиться
до дитини. Зрозуміло, що побороти в дитині гріх, той, що ми попускаємо в собі, неможливо. І розуміння
цього хай буде ключем у справі християнського виховання дітей. Зрозуміти це – початок правильного
шляху виховання. Виконувати це – сам шлях виховання. Боротьба зі своїми гріхами повинна нас
супроводжувати через ціле життя. Нелегка ціль, але для нас важливо направити на боротьбу наші
зусилля, а результат в руках Божих.

       Справа християнського виховання дітей –  це завжди благодатний і вдячний подвиг. При вірному
підході до виховання наші зусилля приносять позитивний результат, і ми можемо тільки порадіти за
милість Божу. Однак, як не сумно, але якоїсь конкретної поради для вирішення усіх проблем у вихованні
дітей немає і бути не може. Результат не завжди відповідає нашим зусиллям, як і бажанням. І причина
цьому не тільки наші помилки, а й таємниця Божого задуму, Божого плану як відносно дитини, так і по
відношенню до нас самих. Якщо Бог допустив нашій праці не бути результативною, як ми б того хотіли,
приймімо це без відчаю, а у повному смиренні, сподіваючись на кінцеве торжество Його волі.

       Продовжимо роздуми в ракурсі, що дитина не росте такою, як нам хочеться, не так повинно бути за
нашим уявленням. Але наше уявлення буває як і об’єктивним, так воно може бути і суб’єктивним. Зачасту
наші претензії до дітей виходять з наших амбіцій,  не розумінні нами специфіки росту та розвитку дитини
відповідно до його віку. Знову ж таки згадаємо за наше незнання промислу Божого. Це ми говорили за
непослух або за якісь інші невеликі провини. Але бувають ситуації, які не вкладаються як у розуміння
християнських цінностей, так і в загально громадські правила – дитина почала красти, стала брехливої і т.
д. Як і чому таке стало можливим? Як з цим бути? Які міри вжити?

       В першу чергу потрібно зрозуміти, що нічого не стається випадково по якомусь неправильному збігу
обставин. Ми можемо собі так думати до поки знову і знову не згадаймо, що дитина – дар Божий. Це
терен нашої діяльності, нашої праці во ім’я Господа, це наш хрест і наш шлях до спасіння. Чи цей хрест,
чи будь який інший хрест спасіння нашої душі, ми повинні нести у повному смирінні, як Христос йшов на
Голгофу за наші гріхи. Друге нам необхідно усвідомити, що все те, що ми бачимо в дитині – це
відображення нас самих. Ми вже в момент його зачаття передали йому наші немощі та риси характеру.
По нашому нерозумінню чи глупоті, ми забрали від нього ще в чреві матері те благо, в якому дитина
повинна була розвиватись. Який світ його батьків, те й всмоктує ще не народжений в материнській
утробі. Чи мати вимолювала дитину в спокої та мирі, чи в нескінчених клопотах та переживаннях? Якщо
ми в ці 9 місяців не мали належної висоти духовного перебування, щоб розділити з нашим чадом радість
перебування благодатного життя в Бозі, то ми не змогли привити йому все найкраще. Хіба ми не бачимо
чи просто не хочемо зрозуміти, що в нашій світській суєті дитина й родиться капризною, неспокійною,
егоїстично вимогливою. Для прикладу наведу з життя: мати домагалася від дочки зробити аборт, це
продовжувалося тижнями. Після того, як дитина родилась, бабуся захотіла взяти дитину на руки, остання
розривається в плачі. Всім дозволяє себе взяти, а бабці ні. Звідки в дитини таке знання, що це той, хто
хотів її смерті? Це ще одне підтвердження тому, що діти приходять нам зверху з Божого помислу і треба
до цього від початку віднестись належно.

4.        Ієрархія цінностей.

       Як було вже підкреслено, головним виховним джерелом для дітей є не що інше, як духовні цінності
батьків. Що являється головним в наших душах, чи наша духовність понад усе? Чи наше нутро тяготить
за іншими цінностями, якими користає та грішить світ? Похвала чи покарання, витончені педагогічні
методи чи покрикування не принесуть того результату, що діти узрять у наших цінностях. Одразу
потрібно відмітити, що мова йде про хрстиянські цінності в яких живуть батьки. Саме це виховує. Діти
тонко підмічають в якому духовному світі ви знаходитесь. Якщо ми говоримо, що власним прикладом
виховаємо дітей, то зразу ж відмітимо, що ця думка є помилковою, адже приклад, який ми хочемо
показати, змодельований нами і наша модель може не спрацювати по тій простій причині, що ми самі
дуже далекі духовно від цієї моделі. Ми частіше придаємо значення зовнішньому виховному ефекту, хоча
для реального виховання значно важливішим являється наш внутрішній світ, наше ходження під Богом,
наше сприйняття матеріального і духовного і т.д. Ви можете тисячу разів говорити дитині, що говорити
неправду негарно, але одного разу вистачить дитині піймати вас на брехні і вся ваша виховна праця
буде перекресленою. Я не стараюся зменшити чи відкинути виховання власним прикладом, але тільки
високодуховне сприйняття світу, відкрита Господу душа являється фундаментом виховання. Наше життя,
наші дії, наші вимоги, наші бесіди...- ось процес виховання наших дітей.

       Таким чином, в основі методики християнського виховання лежить не що інше, як наше власне
духовне зростання. Зрозуміло, що поставити перед собою завдання духовного зростання – це далеко не
те саме, що його виконати. По суті діла, духовне зростання проходить через ціле життя християнина. І,
якщо сказати, що ми духовно зрілі, ми самі себе обманюємо, бо в наших немочах ми реально можемо
відповідати в малій степені вимогам християнського життя. Але порадіймо, бо сила Божа проявляється в
наших немочах (2Кор.12:9). Щоб усвідомити головне для нас, задамося до себе питаннями:
•        Яке завдання лежить перед нами у вихованні дітей?
•        Які зусилля ми повинні прикласти до виконання цієї праці?
•        Чи наше покаяння достатнє і йде від серця, чи тільки поверхневе «для людських очей»?
•        Чи можемо ми із впевненністю сказати, що ведемо християнське життя, чи тільки формально
називаємо себе християнами?
•        Чи ми смиренні в повній мірі у прийнятті допущених Богом негативних результатів?
Тільки тоді ми можемо взмолитись в надії по Слову Господньому: «Неможливе людям можливе Богу» (Лк.
18:27), і благодать Божа доповнить наші немочі.

       Надіюсь, що всі ми зрозуміли, що головним у християнському вихованні дитини є не розмови, не
впрошування, не покарання, і т.д., а власна наша шкала духовних цінностей. Не матеріальних, а саме
духовних. Матеріальні цінності та відношення до них також будуть мати вплив на дитину та її світогляд,
та запевняю, що цей світогляд буде дуже далеким від християнського. Якщо ми шукаємо позитивної
віддачі від дітей у їхньому вихованні, то тільки страх перед Богом додасть їм мудрості (Пс.110:10). Треба,
щоб Бог поселився у серці дитини, але це можливо тільки у випадку, коли діти побачать у глибині
сердець своїх батьків Божу заповідь в дії: «Я є Господь Бог твій ... не буде у тебе інших богів, крім Мене»
(Вих.20:2-3). Тільки, коли ми самі зростаємо у Господі, тільки тоді є реальна можливість привести дітей
до Бога. Нелегко рости духовно, але поставити перед собою таке завдання, тобто, посіявши у своєму
серці добре зерно, ми в праві надіятись на чудний врожай. Що сіємо – те й маємо.

5.        Між добром і злом.

       Повернемось трохи до історії дитинства, навіть скажімо – до пра-історії, до перших дітей. Адам і Єва
були першими дітьми Божими. З однієї сторони, різниця між нами дуже велика, вони жили в раю, де не
було потреби ні в грошах, ні в заготовці продуктів, ні в думках за завтрашній день. Та от стала перед
ними ділема вибрати між добром та злом. Послухатись змія ніби-то негоже, але дістати знання богів
звучить заманливо. Ми в сьогоднішні дні спокушуємось ні краще, ні гірше, ніж перші люди, та ще й
більше, як вони. Тому Господь записав нам на скрижалях наших сердець, що таке добро, а що то є зло.
Не важливо, що чоловік заявляє, що він не є віручий, все одно він відчуває і розрізняє, чи він чинить
добре, чи він робить зле. Навіть, коли банківський працівник чи комп’ютерний злодій (хакер) радіє із
вдало проведеної операції, він не може не усвідомлювати, що він обікрав чи обдурив, зробив нечесну
шахрайську маніпуляцію у свою користь і т.д. Інша тенденція з нашими дітьми. Коли вони стають перед
вибором робити чи не робити, вони можуть ще не усвідомлювати, що є добре, а що ні. Як Бог виступає
довіреною особою у всіх справах християнина, так Він дав і нам батьківську владу у вихованні дітей. Ми
повинні стати у їхньому житті довіреними учителями.
       
       Одним із головних завдань виховання являється формування в душі дитини твердого розуміння
добра і зла. Очевидним є те, що дитина сама по собі далеко не завжди здатна розрізнити між добром і
злом. Частіше всього дитина, як і ми, дістає досвід з життя, який Господь нам посилає чи допускає в
різних обставинах. Але те, що дорослий може зрозуміти досвідом і дістати розуміння, як плід своїх
відношень з Богом, для дитини цими уроками життя повинні стати батьки. Своєрідним джерелом любові,
прикладом життя з Богом та душевного спокою, матеріальних бажань і т.д. – ось чим батьки повинні
бути для дитини. Адже і дитяча розсудливість, і розуміння добра набагато відрізняються від батьківських.
Не зауважила мама розбитого горняти, значить добре.Тому батьки зобов’язані бути наставниками
правильного розуміння, повинні постаратись донести до дитячої свідомості в цих простих дитячих
ситуаціях великий Божий принцип правди: зло і неправда в кінцевому результаті завжди будуть покарані,
а добро і правда - завжди нагороджені. Це досить трудомістка праця, яка включає в себе контроль,
покарання і винагороду. Свою любов і розрізнення між добром та злом батьки повинні як найскоріше
показувати та прививати дитині. І в цій справі мусить бути присутньою постійність. Не позволяйте собі
хороший вчинок дитини зоставити без уваги, оправдовуючи себе зайнятістю та вимученістю. Адже ні
одне ні друге не зупинить нас від нервового зриву, коли ми роздратовані хоча б найменшою дитячою
провиною. Це ж ситуація, гірше якої у виховання дітей і вигадати тяжко, коли ми з-за найменшого
приводу виплескуємо свою нервозність на дітей, і в той же час забуваємо хоча би сказати добре слово на
реально добрі дитячі діла. Чи ми гадаємо, що діти цього не усвідомлюють і не помічають?
Справедливість виховання, не залежно від нашого настрою, - ось, що повинно нами строго
дотримуватись. Безумовно, легше сказати ніж дотримуватись такого принципу виховання. Але, якщо ми
це усвідомлюємо – це вже великий крок уперед. Тоді, навіть зробивши помилку, нам не встидно буде
покаятись не тільки перед Богом, але й перед тою самою дитиною.

6.        Чи нас чують?

       Від тої довіри, яку ми заслужили в наших дітях, буде залежати, як, і скільки, і чого дитина прийме від
нас. По-друге, не забудьмо, що кожна дитина являється індивідуумом зі своїми, тільки їй присутніми,
особливостями. І якщо в процесі те, що ви хочете посіяти в дитині, нею не сприймається і, навіть,
відштовхується, не старайтесь це нав’язати дитині силою, т.я. частіше всього, така акція здатна на
провал. Ясна справа, що тут потрібно врахувати вік дитини. Мається на увазі різницю у розвитку
свідомості. Немовля можемо прирівняти до чистої сторінки, де ще не перейшлася ніяка сила по
формуванню свідомості. Тут ми стоїмо, так сказати, у витоків виховання дітей. Як дитина стає
дорослішою, вона все більше формується як самостійна особистість з певною свідомістю та
сприйняттям навколишнього світу, а, разом з цим, наші виховательські можливості безсумнівно
зменшуються. Якщо в ранньому дитинстві дитина ще несвідомо розрішує питання у своїй простоті
гніваючись чи лестячись, то пізніше наступає час встановлення своєго егоїстичного «Я» по відношенню
до батьків спершу, заявляючи, що вона так не хоче, а хоче тільки ось так, як вона хоче. Ще трохи
підрісши, дитина встановлює свої відношення зі світом навкруги, який диктує їй свої умови, а вона
старається бути своєю у світі. І світ, потрібно сказати, має величезний вплив на наших дітей. В цей час
діти стають іншими по відношенню до всього, тому наші зусилля у їхньому вихованні повинні стати
ретельнішими, щоб мати рішуче значення. Дитина перестає приймати від нас все, а приймає тільки те,
що вона хоче. Ось тут то і стають видимими плоди нашого первинного виховання, зокрема наших
помилок. Більше вже неможе бути нав’язування своєї думки, яка раніше сприймалась однозначно
позитивно. Тепер ми можемо тільки поділитись своїми міркуваннями і довести їхню правильність. Якщо в
ході зростання дитина стає доброю по відношенню до батьків і довірливою у всьому – це велике благо,
бо це є позитивна зрілість. Але якщо ми маємо явне відчудження дитини, замкнутість, вічне
протистояння бітьківським словам – це біда, результат наших помилок у вихованні. Частіше з нами так і
буває, що з-за наших упущень, наші 13-18-літні діти стають в протистояння до батьків. Розуміючи це, ми
повинні так само твердо уяснити, що життя вимагає від нас , а не тільки від дитини, максимум
прикладених зусиль до виховного процесу в дитинстві та терпіння в підлітковому віці. У кожному випадку
треба зуміти признати свою поразку і в молитві прийти до Бога, щоб надоумив та пом’якшив серця обох
сторін. Нехай хтось не зрозуміє поступливість перед дітьми, як безхребетну поведінку, яка може тільки
нашкодити вихованню.  З цим важко не погодитись, але ми говоримо про ту поступливість, в якій ми
проявляємо дійсно християнську розсудливість, силу волі та терпіння, вершину розуміння, уміння
стримувати свої емоції, не зловживання своєю владою – тобто будувати свої відносини з дитиною у світлі
Святого Письма.

       Безумовно, нерідко зустрічаємо дітей, які потребують постійної твердості з нашої сторони у їх
вихованні. При найменшому попущенні з батьківської сторони, вони, якщо можна так сказати, скоренько
все поставлять «із ніг на голову». Тоді їхнє виховання набирає досить жорсткої форми з самими
серйозними мірами покарання. Однак, якщо при такому тискові дитина зостається далекою від послуху,
то залишається тільки терпляче в молитві переносити те, що нам Бог допускає. Признаючи перед Богом
нашу неміч, ми покладаєм на нього наші печалі та надії. Також будьмо уважні в ситуації, коли дитина
ніби-то стала послушною, але в дійсності вона або лукавить підчиняючись, або, ще гірше, душевно
зламана і просто виконує ваші вимоги. Таке нікому не потрібне, адже все що в такому випадку
відбуватиметься, не матиме чистих сердечних відношень та доброї свідомості. Вірю, що ніхто з батьків не
оскаржить, що чим більш наполегливо ми чогось добиваємось, тим більше зростає наше роздратування
та агресивність, котра в ділі виховання аж ніяк користі не приносить, особливо у відносинах зі старшими
дітьми. Як тільки двері дитячої довіри ледь привідкрились, ми стараємось стрімголов туди ввалитись, а
дістаємо у відповідь зворотній результат – довір’я втрачене і двері в дитяче серце наглухо зачинені. А
була ж можливість при тій краплинці довіри примножити її. Знову поразка? Впадати у відчай у праці
виховання дітей не можна навіть у найскладнішій ситуації. В любій сім’ї завжди знайдеться мінімальна
частина того, що дитина погодиться прийняти від батьків. Немає безвихідних ситуацій. Цю краплину
доброго, це зерно правди потрібно виявити. І навіть, якщо ця можливість виховного впливу дуже мала,
потрібно її використати не відкладаючи, проявивши при цьому все своє терпіння. Власне так, тільки
виправдавши довіру дитини, ми зможемо добитись її більшої відвертості. Ніколи ми не дістанемо
позитивного результату, коли нашому терпінню прийшов кінець і ми в пересерді скажемо: «Нехай вже
робить, що хоче !», або галасливим скандалом постараємось показати, що таке правда. В терпінні,
любові та з надією будемо вершити те мале, яке є можливим у наших умовах, відкидаючи невдоволення,
що не досягаємо одразу бажаного результату. Підсумовуючи наші помилки, признаючи наші немочі
покаянням, принесемо молитвою наші прохання до Бога і будемо твердо вірити, що Господь наповнить
своєю благодаттю на час Ним призначений, те, що ми не змогли здійснити людськими силами та
розумом.

7.        Вік дитини.

       Тепер повернемось до того, що дитина дитині різниця. Якщо по роках діти однолітки, це не означає,
що вони такі ж по своєму розумовому розвитку. Діти починають говорити щось складно після двох років,
коли деякі в два роки вже вміють рахувати. Те ж саме проходить в душевному та духовному розвитку. І з
роками ця різниця стає замітнішою. Це не з-за того, що діти дурніші чи «безмозглі», як ми, на жаль,
уміємо оцінити. Кому Господь що приготував, таким сосудом і послав на землю. Якщо Олександр
Македонський у свої 25-ть командував армією і підкорив пів-світу, це не значить, що кожен таким може
стати. Нам більше відомі випадки, коли 30-річні, а то й постарші, не тільки за свою сім’ю подбати не
вміють, але й самі до цього віку безвідповідальні та продовжують сидіти «на шиї у батьків». Про таких
кажуть, що їм нянька потрібна. Значить у фізіологічно-духовному розвитку будь кого, являється почуття
відповідальності. На скільки відповідально відноситься дитина до тої чи іншої роботи, завдання, ситуації,
відношень, тощо, звідси можемо судити про її зрілість, тобто вік. Зрілі діти, будучи відповідальними за
свої вчинки перед Господом та людьми, легко можуть самі вибрати ту міру опіки, яку б вони потребували
від батьків, а що вони здатні робити самі без посторонньої опіки та відповідати за свої вчинки. І в цьому
власне стоїть завдання батьківства – сформувати самостійну особистість. Крім цього, і напевно воно
важливіше першого, це сформувати в дітях якість до правильної самооцінки своїх думок та вчинків, бо
самостійними діти готові бути скоріше, як в дійсності вони можуть. При такому розкладі дитина
дорослішає і нам нічого не залишається, як з радістю відступити в бік і перестати бути виховним
інструментом Божим. Батьки повинні зоставатись прикладом життя в Бозі для любого віку дітей, бо для
духовного зростання немає вікових границь. Ми повинні зі своїм досвідом залишатись книгою життя для
дітей, вчити їх любові до ближнього, бути «сіллю землі, містом на вершині гори» на їхньому шляху до
Бога. Саме в цьому роль перестарілих батьків зростає. Значить наша ціль на початку виховання – це
встановити духовний, а не тільки фізіологічний вік дитини. Дорослим є той, хто спроможний нести повну
відповідальність за тих, кого дарував йому Господь. Дорослою дитиною являється та, котра відповідає за
свої вчинки.

8.        Духовне виховання.

       Існує думка, що народження і виховання дитини в християнській сім’ї автоматично забеспечує дитині
статус віруючого в Бога. На жаль, це далеко не так. Відомо безліч випадків, коли в глибоко релігійній сім’ї
діти не тільки не вірять в Бога, але й стають на шлях війни зі святим. Ми можемо назвати це
випадковістю, а можемо й мати думку про невисоку духовність цієї сім’ї. Осуджуючи, ми легко досягнемо
«високих» результатів. Що-що, а осуд у нас виходить швидким і з певним обуренням, що мовляв «яблуко
від яблуні далеко не відкотиться». Але в дійсності, ми не здатні пізнати правди в більшості таких випадків
своїм людським розумінням. Тільки Бог всевидящий, йому і зоставимо суди. Ми не можемо знати
замислів Божих і чому Він цьому допускає статися. Тому зупинемось тільки на деяких роздумах.
       
       Почнемо з того, що необхідно врахувати, що в наших дітях становлення духовної свідомості
проходить зовсім по іншому, як це було з нами. Основна маса сьогоднішнього покоління старших та
середнього віку віруючих вийшли з атеїстичного середовища. Ми свідомо прийняли нашу віру і зробили її
основним принципом життя. Але й ті, котрі виховувалися у середовищі віруючих батьків, змушені були
багато переосмислювати в безбожній державі, щоб залишатися у вірі. Тобто вони свідомо зберегли свою
віру. Так відбувалось наше духовне дозрівання. Та ми тепер говоримо за дітей, за їхнє сприйняття Бога
та відношення до церкви. Діти, які змалку ростуть у сфері церковного життя, сприймають її як один з
елементів їхнього буття. Однак, цей елемент для них так само зовнішній, який в їхній душі ще не
вкоренився. Як той маленький росточок, який ми посадили і змушені бережно доглядати, щоб його не
знищили ні вітри, ні бурі, так і діти, яким ми хочемо привити нашу віру, повинні бути бережно зрощені в
церковній атмосфері. Не дарма сказано, що атеїст не може знищити віри, а віруючий в силі це зробити.
Чим? Як? Ми вже говорили трохи на тему нашого життя, самме своїм відношенням до Божих настанов ми
або прививаємо дитині віру в Бога, або її нищимо. Лицемірство, неправда, плітки, непотрібні заняття –
будуть вловлені дитиною в моменті, і, після цього, що б ми не говорили про необхідність віри в Бога,
дитиною буде сприйматись з мовчазною іронією, а то й перейде у відкритий конфлікт. Ще одне, що нам
не слід забувати, сатана теж бореться за дитячі душі, а належного досвіду протистояти у цій битві у
дітей немає. Нам потрібно проявити всесильну допомогу дитині з мудрістю та терпінням, щоб поставити
життя Христа, любов до ближнього та молитву наріжним каменем у вихованні дитини. Але зверніть увагу
на те, щоб правила та норми церковного життя, присутність на богослужіннях не стали для дитини
тяжким та неприємним обов’язком. Тут дійсно нам належить придбати простоту голуба та мудрість змії
(Мтф.10:16). Не можна просто ізолювати дитину від музики, кіно, книжок, шкільних розваг і т.п. своїми
заборонами. У всьому потрібно знайти компроміс та золоте зерно. Контролювати всі дії дитини
безумовно потрібно, але таким чином, щоб дитину і від себе не відвернути, і користь з цього витягти.
Бездумна заборона сприятиме появленню в дитини синдрома забороненого плоду. А чи не краще
проглядати телевізійні програми чи фільми разом, з подальшим їх обговоренням? В багатьох сім’ях
добре себе зарекомендували традиції вечірніх посиденьок для читання вслух як духовної літератури, так і
світської. Важливою буде традиція сімейних свят, сумісних молитов і т.д. Чим більше ми зустрічаємось і
проводимо час разом з нашими дітьми, тим вищим стає наше та дітей духовне життя. Таким чином, ще
раз підкреслимо, що основою виховання дитячої душі у Христі повинні стати розсудливість та живий дух
любові, а не мертва буква закону. Тільки тоді можемо надіятись, що діло наше з Божою поміччю дасть
благополучний результат.
       
9.        Молитва.

       Тепер ми дійшли до того, про що потрібно обов’язково згадати, адже це являється однією зі
складових частин духовного виховання – батьківська молитва та молитва дитяча. Молитва в церкві,
молитовні звернення до Бога на протязі дня, плач серця в ночі, молитва разом з дітьми, молитви батьків
за дітей чи дітей за батьків ... в кожній молитві маємо потребу. Молитва – це сама сильна дія в наших
потребах, хоча не завжди замітний її результат з-за волі Божої. Молитвою очищаємо та возвишуємо наші
душі, молитвою направляємо дітей та врозумляємо їх, молитвою рятуємось від пагуб життя, молитвою
взиваємо до Спаса за життя вічне ... чого ж більшого можемо вживати? Молитися! Молитися разом з
дітьми, якщо маємо благополуччя в житті чи в потребах, молитися за дітей завжди і не перестаючи.
Молитва – це діючий засіб виховання. Молитвою ми повинні супроводжувати зачаття дитини, і з її появою
наша молитва повинна супроводжувати дитину у всякий час і всюди, де б вона не перебувала. Не треба
чекати того часу на молитву, коли дитина вже постане перед проблемами. Моліться сім’єю при
немовляті в колисці, коли воно ще нічого не розуміє, але своєю присутністю вже приймає участь в
молитві. Дитина ще не усвідомлює нашої молитви, та біси навколо нас все розуміють. Коли ж дитина
підростає, її потрібно долучати до молитви свідомо. Зразу ж замічу, що молитва дорослого та молитва
дитини чи підлітка – це не одне ж те саме. Для нас, дорослих, молитва – це труд стояти у проломі між
Богом та членами сім’ї. Молитва – це самовідданий вчинок вистояти від нападів сатани, молитва – це
перебування в Дусі у Сині ... Для дитини молитва – це перші спроби знайти Божу справедливість, Його
опіку (часом і від батьків). Тут головне, щоб для дитини молитва стала бажаною, а, ні в якому разі, щоб
не стала своєрідною екзекуцією, яка буде заключатись в зазубренні нами ж вигаданих догматів. Якщо ми
доб’ємося від дитини якогось механічного виконання молитви, значить робота наша пройшла без
результату, марно.
       
       Як же нам привернути дитяче бажання до активної молитви? Які б заохочення чи покарання ви не
використовували для того, щоб залучити дитину до молитви, найкращим засобом таки зостається
сумісна сімейна молитва. Треба признати, що ми можемо опинитись в такій печальный ситуації,
особливо при зростанні дитини, що ніяка сила не зможе заставити її молитись. Досягнувши певного віку,
наше чадо може категорично відмовитись навідуватись до церкви на богослужіння. Але не будемо
впадати у відчай, адже батьківської молитви нас ніхто не позбавляв, навіть у найтяжчих випадках падінь
на нашій виховній ниві. Бальш того, саме в таких випадках від нас очікується найбільш щира та гаряча
молитва. Прикладом може послужити молитва матері, яку ми сьогодні знаємо під іменем Св. Моніки, за
сина, котрий вів розпутне життя і Бог змінив його світогляд, привівши Августина до життя вірного
служителя церкви Христової. Молитви матері, молитви батьків, молитви близьких, молитви люблячих
сердець завжди вислухані Богом. Рідко котра з таких молитов не почута, за винятком, що план Божий
відносно дитини чи тих самих батьків інший. А ще, нас завжди не влаштовує термін виконання молитви,
можемо навіть обурюватись, що «от молюся, молюся, а нічого з того». Але і час, і як саме буде виконана
наша просьба – в руках Божих. Можливо таки випросити, вимолити, адже сказано: «Стукайте...»... та чи
вартує випрошувати те, що не в планах Божих. Для прикладу візьмемо іншу матір – матір Кіндрата
Рилеєва. Всі її діти вмирали у ранньому віці, але останньому вона випросила життя, не зважаючи на
попередження (за її ж словами) ангела Господнього. ЇЇ син став революціонером, повстав проти Божих
устоїв, і нічим ім’я Божого не прославив  (Як головного змовника, Рилєєва засудили до страти через
четвертування, яке пізніше замінили на повішення). Інша доля спіткала майбутнього Святого Августина,
котрий проживав молоді роки у розпусті та розвагах, своїми філософськими вченнями віддалявся від
Бога, та невпинними молитвами своєї матері-християнки був наставлений Богом і став Його вірним
служителем. Коли ми сьогодні молимося за наших дітей, щоб вони залишили шкідливі звички, залишили
погану компанію, ми чомусь (напевно по нашому простому людському батьківському бажанню) очікуємо
позитивного результату, якщо не в цю ж саму мить, то до кінця місяця. Але ми не можемо знати яка
відповідь і коли принесе Господом нам найбільшу користь. І це безсумнівно. Не треба нав’язувати Богу
свою думку та своє розуміння блага для своєї дитини, не потрібно Його приспішувати у вирішенні
проблем. Ми повинні просити у Бога тільки спасіння душі, як нашої власної, так і наших дітей. Впевнений,
що така просьба буде обов’язково почутою та вислуханою. Все решта – це лиш шлях до спасіння, і наше
бачення цього шляху може бути й помилковим. Бог же ніколи не помиляється. Ми молимось за щось у
цей час, у цю мить, бачачи, що наша дитина гине тепер. Ми не маємо терпіння та й не бажаємо чекати,
ми хочемо бачити дитину поза гріховним життям сьогодні. Та признаймо смиренно, що результат в руках
Божих. Чи можемо ми знати майбутнє нашої дитини? У неї попереду життя наповнене падіннями та
стражданнями. Горнило Божих випробовувань не минуло ще нікого. Але, якщо ми віримо, що Господь
вислуховує батьківську молитву, то ми повинні бути впевнені, що у відповідь на неї Він пошле свою
допомогу на час, і пошле таку допомогу, що нам і не вигадати. Повна наша довіра у всьому Господу
повинна стати твердинею християнського життя як і зокрема христянського виховання.

10.        Дія та вплив світу.

       Якщо у духовному вихованні нам більш-менш все зрозуміло, ми все одно зіткнемось із ситуацією,
коли не знатимемо, що робити, коли дитина стикнеться зі світом і ми з жахом замітимо прояви його дії.
Зачасту, особливо у віруючих сім’ях, ми стараємось відгородити наші чада від світського впливу і
забороняємо дивитись фільми, забороняємо читати не церковну літературу, забороняємо відвідувати
шкільні міроприємства, забороняємо ... забороняємо ... забороняємо ... Побудували таку собі загорожу з
наших заборон. А результат? Мінімальний! Тисячами молодих людей з християнських церков Америки
заповнені цвинтарі від передозування наркотиками, самовбивцями, які не мали найменшого поняття,
яким чином вийти зі стресового стану. Тюрми заповнені членами церков пійманих на злодійстві чи
продажі наркотиків. Аморальність та народження дітей поза шлюбом теж не є чимось винятковим у
сьогоднішніх церквах. Чому так сталось, якщо дитина була відгороджена від впливу світу? Очевидно, що
наш паркан заборон не спрацьовує належним чином. При всьому бажанні відгородити дитину від впливу
світу практично не можливо. Ще гірше, роблячи це, ми наносимо нашим дітям невиправну психологічну
травму. Ми не усвідомлюємо, що Христос просив Отця не забрати нас із цього світу, а зберегти у ньому
(Ів.17:15). А значить, Він передбачив наше перебування власне у світі, а не за парканом церковних догм
та не в чотирьох стінах доморощеного християнства. Життя, яке допущене нам Богом, включає в себе
безсумнівний неминучий контакт наш та наших дітей з оточуючим нас світом. Далеко не  все є
нешкідливим у нашому оточенні. Контакт дитини у шкільному середовищі чи на вулиці ми аж ніяк не
можемо вставити у свої рамки. Але чи все так погано? Якщо ми не в силі оберегти дитину від не
християнського середовища, а то й антихристиянського оточення, то чи не використати це оточення з
його аспектами антирелігійного життя в правильність виховання дитячого світогляду. Це щось подібне до
спортивної боротьби, коли енергія суперника може бути використана проти нього ж самого. В цьому
сенсі культура (чи назвімо це безкультурою) світу може стати реальним поштовхом до усвідомлення
релігійних істин. Працюючи паралельно в духовному та світському вихованні, ми можемо привести
дитину до реального сприйняття Бога та світу. Вивчаючи не тільки християнську літературу, дитині легко
тоді на прикладі іншого, чужого церкві світогляду, показати всі позитивні та негативні сторони нашого
життя у цьому світі. Таким чином бачимо необхідність самого різностороннього світського пізнання,
зрозуміло, що у світлі порівняння із християнською історією та культурою поведінки. Спроба ж обмежити
освіту дитини суто церковною тематикою не підніме її духовно, а, скоріше всього, зробить її світогляд і
розуміння навколишнього обмеженим.
       
       Не можна заперечити, що мистецтво, музика, література несуть в собі красу образу Божого. Все
прекрасне на землі включає в себе краплі премудрості та краси Творця. Мистецтво в кожному із його
видів - це багацтво пізнання Всевишнього. Тільки прошу прийняти до уваги, що ми говоримо про
мистецтво в його істинній красі, а не про криві гусячі сліди на фоні поплямленого полотна під назвою
«абстракціонізм». Батьки, збагачені високим мистецтвом, повинні розкрити дитині глибину Божої істини у
всьому, що нас оточує. Ми повинні показати дитині різницю між добром і злом, між гарним та огидним,
між правдою та обманом. Як ми можемо це зробити, якщо не примінити прикладів світського життя?
Якщо нам це вдалося зробити, дитина вступить у доросле життя з привитими їй знаннями, котрі
збережуть її у майбутніх життєвих випробуваннях та від багатьох спокус сучасного світу. Ще раз хочу
загострити увагу, що прививання світської культури повинно здійснюватись розсудливо, з твердим
прикладом Біблійного вчення. Це нелегка батьківська праця.

11.        Неповна сім’я.

       Ми говорили про сім’ї, де діти виховуються двома батьками, де діти не травмовані смертю чи
проблемами розлучення батьків. Та в наше 21-е століття одинока матір стає все частішим явищем. Не
так багато вдів, більше розведених, але найшвидше зростає  категорія матерів, які ніколи не були
замужем. Це трагедія нашого суспільства і сама держава спонукає до розширення цього явища.
Підігріваючи самітних матерів різного роду грошовими виплатами, тим самим плодять «сім’ї», де одинока
жінка і не збирається виходити заміж, а тільки міняє сексуальних партнерів, отримуючи на кожну нову
дитину додаткові гроші з державних фондів. Навіть у атеїстичному Радянському Союзі закони по
відношенню до таких «зозуль» були більш моральні та ближчі до Біблійних основ, ніж в сучасних
демократичних державах, де церкви ростуть, як гриби після дощу. Неповною сім’я існує не тільки у
фізичному її розумінні, вона буде неповною і в духовному плані. Якщо брати сім’ю з двох батьків за 100%-
ну, то одинока мати може дати в плані виховання тільки половину з того, що вимагається від двох
батьків. І це в кращому випадку. Як правило, дитина без батька не дістає і 50% того, що мало би бути.
Поскільки ми більше говоримо про духовне виховання, тому положення одинокого батьківства винятково
складне. Примножуючи плотські гріхи на виду у дитини, одинока мати зводить духовні зусилля до
мінімуму, а ще скоріше, вона зовсім не дбає за духовне виховання. Не кожна одинока матір стала на цей
шлях добровільно, тому таким матерям головне не впасти у відчай. Нагадаймо собі, що реальність цього
тяжкого становища нам допущена Богом не безпричинно, а за щось. Але тим самим потрібно прийняти
виховання дитини як терен духовної праці де відкривається дорога реалізувати християнське зростання.
Скорботи ж нам дані для нашого напоумлення та спокути наших гріхів. В умовах, що склались, треба
трудитись в силу та сподіватись на Божу милість. Найголовніше – це перебувати в смиренні і виконувати
нашу працю терпеливо, розсудливо та в любові. При відсутності батька чи матері можна спробувати
знайти співучасть інших членів родини. Легко говорити про духовне виховання, коли в родині є віруючі. А
коли ні? Можливо ще й агресивно настроєні до віри в Бога? Як тоді бути? Бажано уникати скандалів, не
доказувати з твердістю свою релігійну правоту. Христос так не робив.Віруючому потрібно бути на висоті
цього життя. Не старайтесь силою ввірватись туди зі своєю правотою, де немає сімейної згоди. Силою
ще нікому нічого і ніколи не вдалося насадити. Можна тільки викликати реакцію страху чи неприязні, ака
рано чи пізно приведе до падіння вашої диктатури, яка, здавалося, була міцно збудована на праведних
основах. Краще в мирі та злагоді дати дитині мінімум релігійної освіти та виховання, ніж скандалами
спробувати завоювувати її душу. Але це не поразка. Не забуваймо, що у нас є той інструмент впливу на
душу дитини, котрий працює без похибок і з абсолютною точністю, не обмежений ніякими зовнішніми
силами – це молитва, це самопожертва у смиренні перед Господом, це дух миру християнської душі.
Знову пригадаймо ті великі приклади материнських молитов, де ситуація відношень матері та дитини
здавалась безвихідною, та Духом було змінене все. Тому, навіть тоді, коли ми бачимо, що вже ніщо нам
не вдається зробити людськими силами, довіримся Богу і вкладемо душу дитини в руки нашого
Небесного Отця. З вірою, надією та любов’ю в серці скажемо: «Слава Тобі, Господи, за все!»

12.        Прийомні діти.

       Тема виховання дітей, раз ми її розпочали, не може обминути питання виховання прийомних дітей.
Хоча за неї вже сказано багато спеціалістами та знавцями цього питання, які самі були сиротами і
перейшли цей нелегкий шлях власноруч, та вставлю таки своїх 5 копійок у це обговорення хоч малого, та
досвіду від спостережень. Усиновлення, як медаль, має дві сторони. З однієї, взяти на виховання та
заопікуватися сиротою – істинно християнський подвиг, адже написано, що благочестям перед Богом є
звернути свій зір на сиріт та вдів у їхніх скорботах (Як.1:27). З іншої сторони, подвиг у Христі повинний
бути посильним. Бог не дає нам непосильної праці, яку ми собі винайшли власним розумом, а потім
починаємо стогнати, який тяжкий Христовий тягар ми несемо. Тому, взявши сироту не по Божому
благоволінню, а за власним бажанням, людина спочатку буде пишатись cвоїм вчинком і афішувати його,
ще й привстиджувати інших, але кінцевим результатом такого вчинку буде глибоке духовне падіння та
відречення. Рішення усиновлення настільки серйозне, що прийняти його, не пізнавши волі Божої, буде
дорогою до життєвої катастрофи. І не тільки життєві неприємності будуть супутниками у цій ситуації, але
й моральний та духовний дискомфорт. Рішення прийняти чужу дитину на виховання мабуть стоїть в
одному ряді з рішенням одружитися – це ж на все життя, назад дороги немає. А якщо хто, читаючи ці
рядки, усміхнеться, що мовляв можна й розлучитись чи повернути дитину, то краще й не починати
задуманого, бо це буде вже не віра в Бога. Та й навіщо вам впадати у такий великий гріх?

       Що може допомогти нам прийняти правильне рішення? Перш за все, моліться, не поспішайте у
прийнятті рішення, щоб воно не виявилось самонадуманим, і Господь дасть мудрості. Треба проявити
максимум обережності у прийнятті рішення, особливо, якщо у вас ще немає досвіду виховання дітей або
сім’я не повна. Якщо ви втратили свою дитину з якоїсь причини, пам’ятайте, що усиновлена дитина буде
обов’язково чимось вас не влаштовувати в порівнянні з власною, вона ніколи не зможе замінити втрати, її
потрібно прийняти як нове у вашому житті. Не можна також відкинути, що ми живемо під законами
благословення та прокляття. В дитячих будинках знаходяться сироти та діти батьків позбавлених
батьківських прав (наркоманів, алкоголіків, злочинців). Діти, буває, несуть прокляття за своїх батьків. Чи
ви готові стати «молитвою в проломі» (Єзек.22:30) за долю цих дітей? Чи ви впевнені, що ваша молитва
має належну силу? Тому знову повторю, що не гарячий ентузіам, а вистраждане і усвідомлене бажання
служити Господу, любов та молитва повинні бути тою силою, яка допоможе вам прийняти правильне
рішення.
       
       На сьогоднішній день є два способи взяття дітей-сиріт на виховання. Перший – це усиновлення
(удочеріння), де дитина приходить на повних правах нового члена сім’ї. Другий – створення дитячого
будинку сімейного типу, з офрмленням відповідних документів на опікунство дітей. В обох випадках
потрібно розсудливо підійти до питання входу дітей у сім’ю. Вибір одного чи декількох дітей з числа
багатьох кандидатів  вже являється по собі дією страшною по своїй аморальності та цинізму. Тяжко
стояти перед необхідністю вибрати одну дитину з великої групи дітей. У самому цьому акті відкрито
наноситься травма душам одних і закладається почуття гордині вибраному, тому краще уникати таких
процедур від початку. Не вважайте вашу зустріч з сиротами та бажання прийняти одного в сім’ю за волю
Божу. Ваше рішення повинно бути неспішним і розважливим, щоб дійсно пізнати волю Божу. При взятті
дитини на виховання найбільш помилковою буде думка (але яка досить поширена), що ви робите велике
добро дітям, які надзвичайно страждають у своїй сирітській долі. Виходячи з цього, дорослі очікують від
дітей неабиякої вдячності за таку проявлену до них милість. Якщо ви називаєте себе християнином, така
думка буде вам в осуд. Той, хто надіється на нагороду на небі, чого може очікувати тут на землі? Діти
старші 6-ти років вже усвідомлюють і пам’ятають своє минуле, яке б воно часом не було погане, не як
щось найгірше в їхньому житті, а навіть цікаве, вільне, де доступно було красти, жебрати, гуляти до пізна
при бажанні. А тут раптом на дитину звалилась ціла низка нашого «як правильно». Тому не можна
розраховувати на їхню «невимовну радість та бажання» розпочати нове життя. Якщо ви не завоюєте
їхньої любові, довіри та згоди рахувати вас батьками чи вихователями, ваші погрози відправити їх назад в
інтернат не те, що будуть безрезультативними, але й у відповідь отримаєте грубу відповідь.
       
       З усиновленням дітей малого віку ситуація трохи краща, але не настільки, щоб почивати на лаврах.
Вони не пам’ятають батьків, та несуть в собі гени своїх фізичних батька та матері, які в тій чи іншій мірі
проявляться в характері та на здоров’ї. Для того, щоб дитина сприймала вас як батьків, не буде
необхідності у великих зусиллях. Однак в подальшому виховання ви повинні врахувати, що в житті
прийомної дитини може з’явитись «доброзичливець», котрий відкриє дитині таємницю її усиновлення.
Якщо дитина не буде до цього готова, вас чекає велика несподіванка – всі, побудовані роками, хороші
відношення можуть рухнути в одночасі.

       Ще одним не менш страшним підводним каменем у ділі виховання будуть  інші члени родини (тітки,
бабки, брати і т.д.), тобто кровні дитини, які раз від разу будуть нагадувати вам за себе, а то й дитині, і,
замітьте, «тільки в корисних цілях». Така додаткова родинна опіка зі сторони, де дитина вас сприймає як
батька і матір, зовсім не корисна, і шкоду вихованню може завдати не аби яку. В дитини може підсвідомо
наступити роздвоєння розуміння між правдою та обманом, тому прийомним батькам такі «родинні»
відношення краще безжалісно відсікти ще в початковій стадії. Причина проста, раз їх, цих родичів, не було
для того, щоб взяти опіку над дітьми, то для чого вони потрібні тепер, коли дітьми опікуються інші. Для
«цінних» вказівок зі сторони? Гнати в шию і не підпускати «змію» до дитячого виховання. Сказано в Біблії,
що не тече з одного джерела солодка та гірка вода. Простий приклад з життя: що може вийти доброго,
якщо дочці мати говорила, що свекруха для тебе ніхто? Ясно, що це далеко не Біблійне вчення, а
людське, а тому й результатом будуть скандали, а то й ворожнеча до смерті. Так само у вихованні
прийомної дитини знайдеться  багато тих, хто з «добрих намірів» скаже: «Вони тобі ніхто», особливо у
випадках, коли допущена хоч найменша строгість (що безумовно повинно бути) у вихованні. Тому з
вибором друзів і тих, хто просто вхожий у дім і матиме можливість спілкуватись із прийомними дітьми,
потрібно проявляти обережність та мудрість. Чи не так сказано в Біблії: «Будьте мудрі, як змії, та прості,
як голуби.» (Мт.10:16).

       Безсумнівно, нелегкий труд у вихованні одночасно своїх і прийомних дітей. Створити рівне
відношення в такій сім’ї до своїх та прийомних дітей в повноті Господньої любові обов’язок батьків. До вcіх
дітей мусимо віднестися з рівною любов’ю. Але чи плоди виховання будуть однакові? Очевидним
зостається те, що батьки не можуть нести однакової відповідальності перед Богом за долю прийомних
дітей та за власно народжених. Свої діти даровані нам Господом, прийомні – послані Ним. Різниця
викликана тим, що прийняті на виховання діти несуть в собі багато того, що закладено в них від
народження фізіологічно природніми батьками, як і те, що вони несуть в собі закладене духовно Богом.
Якщо за своїх рідних дітей батьки несуть повну відповідальність перед Богом за їхні душі, то за
прийомних вони несуть повну відповідальність за свій труд вихователя. Плоди цієї праці треба смиренно
сприймати: якщо вони радісні – як дар Божий, якщо невдалі – як Боже допущення.

13.        Заключення. Дух смирення.


       В дарованому Богом терені діяльності по вихованню дітей у всьому будемо надіятись на те, що все
знаходиться в руках Господніх і все, що буде відбуватися у майбутньому, прийде з Його благої волі. Наша
участь у вихованні дітей повинна проходити в повній довірі Богу. Від нас вимагається терпіння і спокій,
такий стан нашої душі виразить нашу християнську довіру Богу. Цей плід віри є основною умовою впливу
на душу дитини. Створення християнської атмосфери в сім’ї починається з кожного з нас і залежить від
нас самих. Гармонія сім’ї зрозуміло родиться із гармонії внутрішнього світу кожного з членів сім’ї. І не
треба дивитись один на другого, як хто себе веде, як інші члени сім’ї відносяться до того чи іншого
питання. Якщо навіть хтось і не правий або не розуміє чи не бажає підкоритись тому, що правильно, а
можливо ми самі відхилились від істини та не бажаємо признати свою помилку – кожен відповість за себе
самого перед Богом. «Ти хто такий, що судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть або падає; але він
устоїть, бо має Бог силу поставити його.» (Рим.14:4) Нам потрібно задуматись над собою, що саме ми в
спромозі зробити, щоб дістати мир у свойому серці? На що звернути увагу в християнському вихованні
дитини? Відділити основне від другорядного, потрібне від зайвого, щоб увійти всією сім’єю у Божу
благодать.
       В завершення повторимо коротко все описане вище:

1)        Ієрархія цінностей в душах батьків (вихователів).
Це те, чого нам всім не вистачає. Але можливість поправити такий недолік у нас є, і це наш обов’язок:
зробити правильні висновки, переглянути свій внутрішній світ, усвідомити наші недоліки, покаятись у
наших немочах, прикласти зусилля для зміни нашого «Я» в сторону повної довіри і послуху Богу. Це
початок виховання.

2)        Участь у дитячому житті.
Переглянути свій режим та порядок життя, починаючи з сьогоднішнього дня і закінчуючи планами на
майбутнє. Ввести обов’язковими денні молитви, сумісні читання, перегляди та дискутування програм та
фільмів у крузі сім’ї, відповідні бесіди з дітьми на світські та релігійні теми.

3)        Біблія – Слово Боже.
Привити дітям Боже начало світу, що нічого без Нього не стало і вічне життя тільки в Христі. Мудрість
починається зі страху Господнього. При можливості відвідувати церковні служіння, недільні школи при
церквах, щоб прививати дітям любов до Бога.

4)        Наше служіння.
Пізнати волю Божу на служіння, яке він від вас вимагає. Прилучати дітей до вашого служіння, дати їм
зрозуміти, що діла наші йдуть за нами.

5)        Молитва.
Молитися щиро, взивати всім серцем до Бога і щирості в молитві навчити дітей. Мусимо стати прикладом
дітям в молитві, передати їм цей могутній засіб нашого благополуччя, дія якого простягається у вічність.

6)        Освіта.
       Мудро підійти до проблем відношення дитини до оточуючого середовища. Привити дитині основи
істинної культури (історії, культури, мистецтва, музики і т.д.). Допомогти дитині зробити правильний
вибір між світським та духовним, зорієнтувати її напрямок духовного росту.

       «Будьте мудрі, як змії, та прості, як голуби.» (Мт.10:16), саме такими нас призиває Господь стати у
вихованні. З християнською розсудливістю зуміти визначити міру нашої строгості, а коли й послаблення,
міру обмежень та свобод, міру контролю та довіри. Не силою старатись нав’язувати свої принципи, а
шукати шляхи стати для дитини авторитетом у всьому. І молитись при кожному починанні, зо дня в день
... молитись, покладаючи на Господа те, чого ми не в силі самі зробити. В любому видимому випадку
невдалої нашої праці не впадати у відчай, смиренно прийнявши це, як допущене нам Богом, і терпеливо
продовжувати нашу виховну діяльність. Нам потрібно бути смиренними духом як у вихованні дітей, так і у
житті в цілому. «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога
ви маєте, і ви не свої?» (1Кор.6:19). Без смирення храму Духа Святого не побудуєш. При смиренні,
виховання дітей стане не обузою, а діяльністю, дарованою нам Богом. При смиренні будь які питання,
котрі будуть виникати у виховному процесі, будуть вирішуватись максимально вірно.

       Ми любимо своїх дітей, батьківська любов є одним з найбільших почуттів, даних нам Богом. Але на
жаль, нерідко буває, що наш егоїзм, любов до себе самого, переважають любов до Христа та дітей.
Приклади не поодинокі, коли матері в пересердях говорять дитині: «Якби не ти...» Життя не вдалося? ...
дало тріщину? Для чого ж звинувачувати у цьому дитину? Хіба дитина сама себе привела у цей грішний
світ? Від ваших жорстоких слів дитина виросте подавленою і ціле життя відчуватиме себе без вини
винуватою. Не дбаєте за те, хто там і що буде відчувати, коли вам самим життя не миле? Ну що ж, буває і
таке. Поверніться лицем до Бога, він чекає на вас. В Ньому спокій, у Ньому любов. Якщо ж не знайдете в
собі ні бажання, ні сили цього зробити, тоді нічого вам не залишається, як знати, що суди Його
справедливі.

       Інше, що практикується у сім’ях – це деспотизм, тобто так і тільки так, як цього хоче ваше власне
«Я». Все в домі повинно підкоритись вашим бажанням у вами ж встановленому порядку, без жодного
«ні» у відповідь. Ваша дитина в таких умовах виросте бунтарем. Навіть, якщо на ранній стадії з дитячої
сторони буде повна мовчалива покора, але ви не почуєте її справедливих протестів, то в майбутньому
вас чекає великий вибух образ, накопичених часом. Динаміт укладають малими порціями, щоб зробити
велику руйнівну роботу – це якраз ваш випадок. За власним егоїзмом ви нічого не бачите, навіть тієї
дитячої душі, котра ще не спаскуджена цим світом. Небажані діти на світ не просилися, вони являються
результатом вашого гріха. Що ж робити в такій ситуації? Як заставити вас любити власну дитину? Вихід
є: очистіть ваше серце від гріховного та непотрібного, в молитві покаяння прийдіть до Господа. З вашим
духовним ростом буде виростати і Дух любові. «А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А
найбільша між ними любов!» (1 Кор.13:13). Побачили в собі егоїзм? Кайтеся! Не вистачає духа любові?
Почніть робити діла любові і Господь прийде у ваше серце, адже Він – Бог любові. Моліться, щоби Бог
послав смирення та любов до ближнього, і тоді відчуєте повну радість батьківства. Ця радість прийде
обов’язково, як би не складалося важко в окремі дні життя. Праця наша не безкорисна, навіть якщо ми
цього не побачимо за свого земного життя. Наш посів повернеться плідним результатом у майбутньому.