Емілія Дручук

Лелеко, лелеко, скажи мені друже,
Чому тебе тягне до рідного дуже?
Ти бачив і море, і луки, і гори,
І трави зелені, й просторі роздоли...

Далекі краї лиш теплом зустрічали,
І цвітом, і листом зеленим вітали,
Чому ти отам у добрі не зостався,
А знов при весні ти додому вертався?

Дорога далека, нелегка, нещира,
На декого з вас в ній чекає могила...
У клекоті друга я зміст цей вловила:
"До рідного краю зове мене сила,

Та сила у серці, яке прикипіло,
До того гнізда із якого злетів я,
До рідного поля, до гаю, діброви,
Де завжди чекає сердечна розмова,

Де разом з братами іще поклекочем,
У гніздах ми крилами ще полопочем,
Іще порадієм родині і дітям,
Душа там розпуститься білим суцвіттям..."

Багато ця птаха іще вповідала,
Не словом, а домислом щиро повчала,
І я зрозуміла – ця птаха крилата,
Ніколи не зрадить ні краю, ні хати...
* * *
Так нам би навчитися край свій кохати,
І завжди до рідної хати вертатись!

****
Маю шматочок неба вранці в моїм вікні,
Горнятко доброї кави тримаю в своїй руці,
І мир я маю у серці, і затишок на душі,
Хоч вчора була у герці* з собою на самоті...

І більше нічого не треба, нічого більш не прошу́,
Фіранка, дерево, небо і пісню, що я люблю...
І так небагато треба, й важливо знайти цю мить,
Коли тобі тихо і добре, й душа тобі не болить...

А завтра?... а завтра...не знаю, можливо, знову у бій,
Суєтність і справи світу несуть тебе по крутій,
Важливо ж тут зупинитись, й прийняти тишу oцю,
Наповнитись Божим миром, змiцнити вірність свою.

****
Росте трава...Ти чуєш, як росте?
І чуєш, як і що вона шепоче?
І розповідь ця зовсім непроста,
В ній сонця промінь, джерело
Плюскоче

І ріки плинуть, і летять роки,
І грози, громи, і розкішні весни.
В цім шепоті сховалися віки,
епохи,
Й хмари, що над прадідами неслись...

Ти прихилися низько до трави
До неї притулись, як спраглий пити,
Прислухайся, до неї придивись,
Вона підкаже, як на світі жити...

Бо ти біжиш, землі дочасний гостю,
Й упевнений, що ти навіки тут,
Але в житті цім й складно все і просто,
Тому не пропускай крізь пальці рук
свого життя...

Живи сьогодні, слухай шепіт трав,
Вбирай очима кольори яскраві,
Всевишній нам одне життя тут дав,
І для повернення немає переправи.

****
Бува, як дзвін, дзвенить піднесено душа,
Бува, гуде, як бубон, глухо і розмито,
Бува, як скрипка, ле́гка і тонка
у грі.
Минулі спогади нанизує в намисто.
Бува, вона, злітає, мов шовкова шаль,
Здіймається, летить туди, де вище,
Бува, ховається подалі, за вуаль,
Не намагайся і не підступайся ближче...
Бува, відкрита, наче книга,
— на, читай!
Гортай листки і пий її додна, дочитуй,
Буває, за парканом вже вона:
Лиш не чіпай її, і лишнє не запитуй.
Чому вона у всьому нетривка?
Чому жонглює почуттями надто часто?
Чому, бува, серед весни для неї ще зима,
Серед зими, буває, літо ще не згасло?
Її зуміє зрозуміти до кінця
Той Хто творив її, Хто
трепетно леліяв,
Хто у думках її носив,
Для Кого вона створена була,
Хто у крилату вклав любов,
добро, надію!
Душе моя, тримайся лиш Творця,
У Ньому прихисток , у Ньому розуміння,
Від Його Слова твориться роса, росте трава,
Небо стоїть...Тебе Він відділив від тління!
Сином Своїм, Ісус Йому ім'я,
Той, що лікує, оживляю, чує!
Потребу всяка має в Нім душа,
Шляхетною у Нім стає вона,
Її, як діамант, Він з ніжністю шліфує!

****
Мить
Яскравий спалах –
Цей вогонь крайнеба,
Як погляд теплий -–
Післаний із неба,
Деінде, ген, розкидані зірки,
Рояться, як у вулику, рядки...
Так хочеться цю зупинити мить,
На вогнище дивитись, що горить,
Воно не палить, тільки м'яко гріє,
Душа у цьому полі вдячно мліє.
І хочеться в цих хмарках колихатись,
І довго не вертатися до хати,
Допоки цвіркуни сюркочуть в травах,
Допоки ще палає ця заграва.
Надихатися юної отави,
Пилку напитись пізньої кульбаби,
Скласти подяку Вічному Творцю,
За милість, за любов й земну красу!