Еміль Дубров
Не йду до церкви, чи до синагоги,
Костели і мечеті - не моє,
Десь за село, мене виносять ноги,
Адже Творець (Всевишній), всюди є!

Я помолюся, щоб ніхто не бачив,
Лиш я... і Він, як кажуть: "Тет-а-тет",
Ніхто не знатиме, можливо я заплачу,
Чи розповім Йому, який небудь секрет.

Він бачить всіх... і кожного окремо,
Для чого посередник поміж нас?
Це аксіома, а не - теорема,
Бо, віри - не додасть іконостас!

Можливо я ..."несу хулу" на Бога,
Та все ж, гадаю, Він мене простить...
Господь завжди прихильний до убогих,
Такий уже, пробачте, в Нього стиль!

Сьогодні знову, в Світле Воскресіння,
Я вийду за околицю села
І помолюся... Дай мені прозріння,
І віри, щоб до Тебе привела.

***
Приїду в місто, ніби інший край...
Де не поткнись - звучить російська мова,
Не те, що мій сільський, маленький рай,
Тут України - серце і основа.

Під свист коси і шелесту гаїв,
Під цвіт садків вишневих і калини,
Світанок, росами, з грудей своїх поїв,
Мою, прекрасну Мову солов'їну,

Аби росла вона і набиралась сил,
Бо, є народ, то має бути й мова,
Він дав їй Пісню, замість дужих крил -
Її не можна вбити, як і Слово.

В нас Пісня є, а в Пісні тій - душа,
Вона кохає, плаче і сміється...
Навіщо ж, люди, мова вам чужа,
Коли, ще серце України б'ється!

    
 * * *
Ви думаєте, що вони не плачуть?
Не знаю я напевне, може й так,
Та тільки серце крає, як побачу
Сумних, бездомних кішок, чи собак.

Хоч і в людей бува не краща доля,
Та, кожен може збудувати дім,
Нехай в селі курінь посеред поля,
Від спеки й від дощу сховатись в нім!

А що ж вони, яких ми приручили?
За що на них, зганяєм свою злість?
За те, що будувати не навчилисть,
"Братів" своїх доводимо до сліз?!

За те, що добрі, й служать нам довіку,
Що люблять нас, ще більше ніж себе
(А прикладів таких в житті без ліку),
Любов, як звісно, почуття сліпе!..

Холодна ніч і дощ неначе з ринви,
І громовиці падають з небес...
Лиш чути, за селом, неначе привид,
Протяжно плаче кинутий кимсь пес...

   
  * * *
Ми з ним були із одногО села,
Ходили в школу і в футбол ганяли,
А далі, як в романі, доля зла-
Удвох, в одну дівчИну закохались!
І все чекали - вибере сама,
Не будем через дівчину сваритись.
Чекали довго, довго та дарма,
Не доля видно нам була любитись.
На нашу долю випала війна.
Війна підступна, підла і жорстока,
Тож випили по келиху вина,
В автобус і ...прощай зеленоока!
...Було це так неначе не зі мною,
Палало все і плавився метал,
І лапою своєю вогнянОю,
ЛюцИфер в пекло відкривав портал.
Свистіли кулі, цвьохали осколки,
І дим їдкий клубочився в огні,
Від "джипа" вісь, неначе від двуколки
Відірвана, палала на стерні.
А ми, серед вогню такі маленькі
Вростали в землю, ніби деревцЯ,
То тут, то там, хтось згадував про неньку,
А хтось, благав до Бога безкінця!..
І якось раптом мертва тиша впала...
Вся панорама, мов "німе кіно''...
А потім, тЕмрява від мене все сховала,
ЗалИшивши одним-одне вікно...
Коли дивлЮся, друг мій біля нього
Стоїть весь в білому, мов янгол во плотІ,
Стояв навколішки немов молився Богу,
А поглядом блукав у небутті!..
...Ну що ж, прощай, прощай зеленоока,
Ніколи вже не буде як колись...
Та ти, не залишайся одинока,
За наші душі тільки помолись...

        * * *

Коли народжуємось, в кожному із нас,
В душі сидять по двоє... вовченят
І кожне з них, по суті, має шанс,
У Вовка вирости, з малесеньких щенят.

Одне - мяке, податливе мов віск,
Готове вам завжди лизнути руку,
А інше - вигоду шука в усьому, зиск,
Жорстоке й зле, така от братці штука!

І те, якими виростемо ми,
Якими станем - добрими, чи злими,
Вирішувати тільки нам самим -
Як будемо обходитися з ними.

Якщо, "підкормлювати" добре вовченя
(Старатись множити хороші й добрі справи),
В ручного ВОвка виросте щеня,
І будете ви сильним і ласкавим.

Якщо ж "кормити" іншого весь час
(Що зиск і вигоду свою шукає всюди),
Не сумнівайтесь, виросте із вас...
Вовчисько злий, і вас покинуть люди...

 * * *

Я стільки років Істину шукав,
Жив між людей, в степах як вовк блукав,
Та от знайти, ніяк її не міг,
Своїм приятелям і недругам на сміх,

Ходив до церкви і до синагоги,
Казали - істина лише одна у Бога,
Її не купиш і не вІзьмеш в борг...
Та тільки от, у кожного свій Бог!

У когось, це вгодований кумир,
Що обіцяє безкоштовний сир,
Хтось долар ставить, вище всіх чеснот,
Хтось прагне лиш чинів і нагород.

А інший - золото своїм обравши Богом,
Його шанує віддано і строго...
Таке вже, Господи пробач, в людей єство -
Що знищить світ, за власне божество!

Та скільки б ще не довелось пройти,
Я хочу все одно її знайти,
Погляну в очі їй: "Ну що ж - скажу - привіт,
Яка ти, Істино, велика, наче світ!

Чому ж цього ніхто не помічає,
Хоч, між людей, тебе не вистачає?"...
І відповість вона: "Ти, хлопче, як маля -
Велике видно, тільки звіддаля!"...

   * * *
Втомилася махать косою Смерть.
В зазубринах сталеве полотно
Зносилося,
Ще й затупилось геть,
Направити уже пора б давно.
Прийшла до коваля в маленьку кузню...
— Що?.. Все?!
Коваль утерся рукавом.
Хоч був наляканий,
Але тримався мужньо:
— Не хочеться вмирать перед Різдвом!
Я б ще пожив,
Як буде Ваша ласка.
Ви... Якось так прийшли не до часУ... —
Присіла та,
З обличчя знявши маску:
— Прийшла, аби направив ти косу!
— То я ще поживу?..
Спитав несміло. —
Бо... я вже думав, забереш мене!
У Смерті враз обличчя стало біле
І, як бувало в матері, сумне.
— Мені нема роботи серед вас,
Я не для того тут, аби вбивати.
Ви робите самі це повсякчас...
Ця ваша давня звичка воювати,
А ще: наркотики, паління, алкоголь...
Ніяк не вилізете із цього болота!..
Не втримався коваль:
— Чекай, дозволь, —
Яка ж тоді косі твоїй робота?!.
І посміхнулась сумно Смерть стара:
— Ти прав косу... Я трішки зачекаю.
Ви стільки мало робите добра,
Що вже дорога заросла до Раю...

   * * *
Є люди-янголи, з відкритою Душею,
Які дарують нам свою любов,
Коли вони вже навіть за межею -
Про них лиш думка зігріває кров...
Є люди-демони, що сіють зло між нами,
У цих - чорніше чорного Душа,
Їх називають часом - чаклунами,
Така душа не варта і грошА!..
А є ...дволикі і таких не мало,
Пролізе в серце ніби "древній вуж"
І мастить нам по пиках нашим салом!..
Ці мають при собі по кілька Душ...
Одна - для друзів (щира скільки можна),
Перед народом (хай би він осліп),
Друга Душа - смиренна і набОжна,
Ну чисто вам перед приходом піп!..
Є й ще одна, що на англійській шпарить,
А там хто знає, може й не одна...
Бо інколи говорить ніби марить -
То Душі вивертає Сатана...

* * *
Жив чоловік в селі, і жив, доволі бідно,
Та, якось літечком, напитися води
Зайшов жебрак, пристав в дорозі, видно,
Півсвіта, як не більше, обходив!

Набравши в ківш води... Подав окраєць хліба,
На бідність скаржиться господар: "...Просто край...",
А старець, в вуса усміхнувся, ніби:
"Так буде не завжди... Запам'ятай"!..

Минали дні... І місяцІ... І рОки...
Все наладналося, розбагатів бідняк!
Поставив дім, довкола - мур високий,
Все статкам не натішиться ніяк...

І знову старець стукає в ворота...
А звідтам: "Годі! Йди собі... Іди!"
І в сиві вуса, що закрили рота,
Зронив старий: "Так буде не завжди..."

    * * *
Не знаю, Господи, чи Ти мене почуєш,
Бо грішний я (та хто з нас не грішив!),
Прости, що часто споминаю всує
І прощення, навряд чи заслужив.

Та все одно, з поклоном я до Тебе...
Зверни свії погляд, Господи, на нас -
Ти Церкву дав, щоб здійснювати треби,
У храмах - золотий іконостас...

То ж, від Щедрот Своїх, дай українцям віри,
Щоб та молитва не булА марнА!
Відмірь, нам, Мудрості Своєї ...хоч півміри,
Щоб відрізнить полову від зерна!

Аби під зводами Церков Твоїх і храмів,
Лунали хОри лиш - "в ім'Я Твоє",
А не на честь пройдисвітів і хамів,
Яких серед вельмож чимало є...

Щоб кожен, в храмі, пам'ятав свій чин
І йшов до Церкви помолитись Богу,
А не з яких невідомо причин,
Звертав стопи, до Божого порога!

І Україна, вірю, розцвіте!
І жити будемо, в своїм квітучім крАї...
Моліться, українці, лиш за те
І вірте, Україна стане Раєм!

    * * *
"Отче наш...", за синів прошу!
За Твого і за наших, Отче...
І мене прости що грішу -
До Самого підвівши очі!

"Хай святиться ім'я Твоє,
Нехай воля Твоя здійснИться..."
Вірю, знаю! Ти був... Ти - є!
То візьми світ в свою десницю!

"Не введи і прости гріхи...",
Дай їм мудрість і дай їм долю,
І вкажи, Отче наш, шляхи-
Як свою звоювати волю...

"Від лукавого захисти....",
Перед очі Твої представши,
Щоб сказати Тобі - прости,
В смерті, смертію смерть поправши...

* * *
Давно минула ера королів,
Не в моді стали шпаги й дуелянти,
Взамін прийшла епоха - поз і слів,
Взамін, якісь  гібриди і мутанти.

Гібридні війни, друзі й вороги
І сторінки гібридні в соцмережах,
І все, якесь несправжнє навкруги,
І клоуни несправжні на манежах!

Мутують в блазнів ті хто нагорі,
А блазні - виростають до монархів,
Йдуть на війну ченці з монастирів,
Розбійники - стрижуться у монахи...

Несправжнє все! І честь, вже "не в честІ"!!!
І той, хто щиру правду  нам говорить -
Розп'ятий буде завтра на хресті,
А той хто бреше - гнів наш упокОрить...

Живемо так, немов живемо в борг -
Щоднини віримо і каємось щоднини...
А як же хочеться, щоб був в людині Бог,
Щоб Совість і Любов були в людині!..
Вслухаюся в мелодію дощу:
То вальс, то танго,
То "ударить" джазом...
Постукає у шибку -
Не  впущу...
На мить якусь затихне від образи
І знов вистукує свої шалені ритми,
Ніким не писані,
Відомі лиш йому!..
Й приходять в голову
Прості слова молитви...
І шепочУ вдивляюся в пітьму:
"Спасибі, Господи,
За  дощик до пори -
Який напоїть степ,
Дерева, квіти,
Омиє парки,
Вулиці, двори...
За те спасибі,
Що живу на світі...
Все на землі загине без води..." -
Мажор... Мінор...
Всі ноти вперемішку...
Він виграє собі на всі лади,
А я давно вже сплю...
В сухому ліжку...

* * *

За що, скажіть, замучили Святого,
Що був як викуп пОсланий до нас
За всі гріхи, перед людьми і Богом...
Ба, навіть то не ВИКУП був, а - СПАС!
Спасіння наших грішних, ницих душ...
Та, Якось повелося  споконвіку,
Що сумніви вповзають ніби Вуж
Одвічний хитрий в душу чоловіка...
І не повірили! Бо звісно вже давно:
"Нема пророка у своїй вітчизні"...
Та й: "Кров п'янить сильніше ніж вино",
ТакОж один з відомих афоризмів.
І потішались над стражданнями Його,
На тіло змучене нап'явши багряницю,
Плювали в очі... Били  батогом ...
А Він не міг відкрити таємницю -
Хто Він насправді є!... Що пОсланий з небес,
Щоб показати нам - немає смерті
І закатований, на третій дань воскрес -
Хто вірить в Істину, не може просто вмерти!..
А  натовп вирував: "Розпнии його! Розпнииии!!!,,...
І розіп'яли... Гострими цвяхАми
На хрест прибили!... Діти Сатани,
Як жити будете з кровавими руками?!!!
То не Пілат судив, то не його вина!
Не він Ісуса посилав на муки,
Ледь пригубИвши з келиха вина
Сказав всього лиш: "Умиваю руки!"...
...Часи минали... Линули роки,
Та все одно не став народ мудрішим:
"Розпниии його!..- кричать чоловіки -
Розпнииии його!!! Він не такий... Він інший!"...