Дубров Еміль

Не йду до церкви, чи до синагоги,
Костели і мечеті - не моє,
Десь за село, мене виносять ноги,
Адже Творець (Всевишній), всюди є!

Я помолюся, щоб ніхто не бачив,
Лиш я... і Він, як кажуть: "Тет-а-тет",
Ніхто не знатиме, можливо я заплачу,
Чи розповім Йому, який небудь секрет.

Він бачить всіх... і кожного окремо,
Для чого посередник поміж нас?
Це аксіома, а не - теорема,
Бо, віри - не додасть іконостас!

Можливо я ..."несу хулу" на Бога,
Та все ж, гадаю, Він мене простить...
Господь завжди прихильний до убогих,
Такий уже, пробачте, в Нього стиль!

Сьогодні знову, в Світле Воскресіння,
Я вийду за околицю села
І помолюся... Дай мені прозріння,
І віри, щоб до Тебе привела.

***
Приїду в місто, ніби інший край...
Де не поткнись - звучить російська мова,
Не те, що мій сільський, маленький рай,
Тут України - серце і основа.

Під свист коси і шелесту гаїв,
Під цвіт садків вишневих і калини,
Світанок, росами, з грудей своїх поїв,
Мою, прекрасну Мову солов'їну,

Аби росла вона і набиралась сил,
Бо, є народ, то має бути й мова,
Він дав їй Пісню, замість дужих крил -
Її не можна вбити, як і Слово.

В нас Пісня є, а в Пісні тій - душа,
Вона кохає, плаче і сміється...
Навіщо ж, люди, мова вам чужа,
Коли, ще серце України б'ється!