Іван Франко

1856 - 1916

                                                                              В тюремнім шпиталі

І

Тюремний шпиталь! Кожде з тих двох слів містить у собі пекло, а злучені разом, вони — куточок раю, тиха пристань, до якої тужать сотки
душ, натомлених та зболілих. Тут вони знаходять пільгу в своїх болях або бодай хвильову переміну своєї сірої, нестерпної вже через саму
монотонність недолі.
Шпиталь у львівськім карнім закладі — се невеличке крило просторого будинку, відділене тісним і темним коридором від головного
комплексу тюремних келій. Шпитальні келії трохи більші від звичайних арештантських, кожда з двома вікнами. їх усіх чотири: для
тифусових, шкірних, хірургічних та очних слабостей. Інших хороб — жартують арештанти — в закладі по припису не сміє бути; коли ж
трафиться, що хтось захорує на якусь іншу слабість, то його містять у одній із сих чотирьох келій відповідно до того, до якої з сих чотирьох
груп ближча його хороба.
Тюремний шпиталь — се лише тінь, карикатура звичайного шпиталю. Се та ж тюрма з дверима, замиканими день і ніч, з закратованими
тісними вікнами, з голими стінами і неминучою "Катериною" в куті. Шпиталем вона називається лише тому, що щодня рано сюди заходить
лікар та оглядає хорих, а у випадку якоїсь наглої, тяжкої хороби за дві-три години лікар може прибути й другий раз того самого дня. Надто
пожива для всіх хорих дається окрема, так звана шпиталька: хліб житній з пшеничним, рано молоко, тричі на тиждень, а для тяжче хорих і
щодень, росіл та м'ясо, деколи вино. Отся шпиталька, та супокій у шпитальних келіях, та лагідніше поводження шпитальних дозорців з
хорими й є головною приманою, що заставляє многих в'язнів тужити за шпиталем і уявляти собі побут у ньому як відпочинок та радісну
переміну в своїм нужденнім житті.
Скільки ті понурі стіни чули розпучливих проклять, тихих зітхань, окриків болю та шептів гіркого жалю за безповоротним минулим! Скільки
тут промайнуло образів важкого конання, скільки покапало сліз даремного каяття! А довгими ночами, при блиску одинокої, на чорнім гаку
серед стелі завішеної лампи, скільки тут прогомоніло важких оповідань, що відслонювали не раз найглибші тайники людської душі, жасні
безодні дикої пристрасті, пориви розуму й божевілля, вияви глибокого, ніжного чуття або вибрики дикості та жорстокості, що, мов звір у
темнім лісі, ховається в серці не одного чоловіка.
В моїй пам'яті засіла одна така сценка, один епізод, про який оповідав мені один із тих, що були суджені в перших львівських
соціалістичних процесах в пору, коли тут засуджували за саме визнавання соціалістичної віри, коли один із старших радників львівського
суду з властивим йому цинічним гумором говорив:
— Що таке соціалізм, я, бігме, не знаю, те лише знаю, що се щось гідне кари.
Подія, про яку говориться далі, сталася при кінці 70-х років минулого віку. Того, хто мені оповідав її, не називаю,— байдуже про його назву.
Його оповідання списую з пам'яті — може, не так колоритно, як він оповідав сам, та у всьому головному вірно.

II

Мене завезли сюди зі слідчого арешту в непритомнім стані. Я занедужав на тиф, кілька день раз по раз зголошувався до лікаря, але лікар
не задавав собі праці навіть посмотрити в мене пульс, лише відправляв мене одним словом:
— Здоров! Нічого йому не хибує! Я йшов назад до келії, і лежав, і мучився гарячкою, поки не дійшов до того, що вже не міг рушитися. Тоді
мене, пізно вночі, взяли в халабуду і перевезли до тюремного шпиталю в Бригідках.
Як довго я там лежав у непритомнім стані, не знаю. Мов крізь сито, пригадую собі, що мені страшенно докучало якесь скрипіння, немовби
попри моє ліжко ненастанно їздив дерев'яний, ніколи не мазаний бойківський віз або немовби хто з великою силою тупим сверлом-
лопатнем вертів діру в сухій ялиці. Коли я трохи прийшов до себе, я пізнав, що се був дихавичний хрипіт і сухий кашель мойого сусіда,
якогось хорого, що лежав на ліжку, сусіднім зо мною, відділенім від мойого лише вузьким проходом.
Найперший ясний спомин: я лежу горілиць, випростуваний, безвладний. У висках іще стукає, аж голова болить. Крізь зажмурені очі чую
ледве замітне світло одинокої лампи, що висить на стелі насеред казні. Недалеко мене хрипить, ледве дишучи, мій сусід. А втім, із кута,
десь, як мені здається, з далекої далечини, чути грубий, різкий голос:
— Діду Гарасиме!
— А що? — озивається мій сусід і на довгу хвилю заходиться страшним кашлем, що хрипить, грає, свище та клекоче в його грудях.
— Але то в вас уже не скрипка в грудях, а цілі органи.
— Христос грає! — каже дід.
— А що ваш сусід? Ще не прийшов до себе?
— Спить.
— Ну, мало-мало бракувало йому.
— Молоде, перемогло. А тобі як?
— Е, що мені. Дідько не візьме.
— Дурний ти! Чи то годиться самому себе калічити?
— Ви дурні, діду! Що вам, старому! Не нині, то завтра. А мені тридцять і два роки. Жити би хотілося. А коли погадаю, що я засуджений на
вічність... розумієте, діду, на вічність і ще й на чотири роки... Га, то, по-вашому, нічого? Ну, вічність, то ще б наплювати. Але ті чотири роки,
що місяць у казні та в кайданах, а місяць у казенці та на цегляних ребрах спати,— тут, діду, чоловік вовком завиє. Хоч би який, а подумає
собі: раз мати родила, ліпше раз умерти, ніж отак каратися.
— А я ще раз кажу: дурний ти! Терпи, коли заслужив! Давніше не таке терпіли!
Дід знов закашлявся. По хвилі, відхлипавшися, додав:
— Ади, мене дванадцять літ у слідстві мучили. Очей збавили і ще на двадцять літ засудили. Не треба й твоєї вічності, бо я їх певно не
дожию. А накладати на себе руку — борони мене Боже. Що завинив, то буду терпіти. І ти так.
— Та я не відпираюся терпіти,— мовив якось м'якше далекий голос. — Тілько ті чотири роки і ті цегляні ребра... І знаєте, щоночі на тих
цеглах таке сниться... таке сниться... Ой діду! А вам чи снилися коли ваші жиди, що ви їх вирізали?
— Старі ні, лиш малі жиденята та одна жидівка. Така розкішна була... І все мені сниться вся в білім, коса розпущена аж до пояса... і все
ніби йде до церкви хреститися... і всміхається, і моргає на мене. За інших мене карають люди, а за неї ще Бог каратиме...

III

Друге ясне враження. Холодна, суха рука шолопає у мене по лиці, потім по шиї й по грудях. Чую її повзання в полусні, мов повзання якоїсь
обридливої животини, рапавки або гусільниці. Моє тіло стрепенулося, і я відкриваю очі. І бачу: надо мною похилене старече лице — жовте,
поморщене, як сушене яблуко, до половини обросле довгою білою, як молоко, бородою. Та проте нема в тім лиці нічого того, що чинить
старечі лиця гарними та симпатичними. Широкий рот і грубі, посинілі губи страшні, та ще страшніші очі — зовсім білі, мертві.
Я ще раз стрепенувся при виді сього лиця, освіченого наполовину жовтавим промінням лампи.
— Живий! — буркнув дід, поклавши долоню на моїй груді в околиці серця.
Я хочу крикнути, але не можу: з моїх уст іде лише якесь ледве чутне стогнання.
— Спите, паничу? — питає дід.
Я дивлюся на нього, не змигаючи. Далі з великим зусиллям ледве чутно промовляю:
— Ні.
— Ну, Богу дякувати, що ви живі! Я вже думав, що по вас буде.
І він, увесь тремтячи, знов лягає на своє ліжко і заходиться кашлем.
— Довго я спав? — питаю я.
— Спали! Місяць уже... Між життям І смертю. Вчора доктор уже рукою махнув... Як вам тепер?
— Або я знаю. Здається, нічого не чую.
— Лежіть тихо, не рушайтесь. Дасть Бог, подужаєте.
Він знов кашляє, та в перестанках щось бубонить. Чи молитву, чи до мене щось говорить, не можу розуміти. Сон мене ломить, і я засипаю.
Від тої ночі я почав приходити до себе. Щоправда, помалу. Голова боліла ще, тіло було зовсім ослаблене, мене мучили сонні привиди, а
особливо слухові галюцинації. Ві сні дідове кашляння видавалось мені то сотні раз повторюваними вистрілами з карабіна тут же над
моїми вухами, то журчанням та хрупостінням жорен, уставлених коло моєї голови, то скрипом дуплавої верби серед осіннього вітру. Так
само й інші згуки,що десь-колись чути було в нашій келії, приймали для мойого хорого слуху страшну, в сто разів прибільшену силу і мучили
мене. Та звільна все те улягалося, і я почав видимо набирати сили. Тільки лице діда Гарасима лишилося для мене страшним і
відразливим; не додавали йому принади ані глибокі зморшки, якими було пооране його чоло, ані дрібно сфалдована темно-жовта шкіра
довкола сліпих очей, ані великі фалди терпіння, що з-під очей крутою річкою бігли до кінців його уст і губилися в пралісі його білої бороди.
До його лиця з тими страшними сліпими очима і з тим страшним, немов гнилим, ротом, ротом казкового людожерця, я не міг ніяк
привикнути. Борше вже привик до його голосу, старечого, розбитого голосу, який іноді, коли його дихавичний кашель давав йому на пару
годин трохи спокою, вмів оповідати багато дечого цікавого.
Дід Гарасим ждав смерті. Він терпів на дихавицю, на безсонницю, на старече вичерпання сил; його вже не лічили і не оглядали лікарі, раз
рішивши, що "з нього нічого не буде". Кождий сильніший напад кашлю міг закінчитися розривом його звапнілої аорти; кождий хвилевий сон
міг бути його остатнім моментом. А проте він жив, мов упертий реп'ях, держався того нужденного життя. Іноді, лежачи тихо, без руху, я
цілими годинами глядів на нього, і мені здавалося, що кілька разів я зловив діда Гарасима на якійсь дивній тривозі. Він цікаво вслухувався
десь у щось, неспокійно рушався на своїй постелі, буркотав щось і крадькома наставляв вухо в мій бік, немов шпіонив мене, немов ждав
чогось. Чим більше я приходив до здоров'я, тим частіше я завважував тривожний, неспокійний вираз на дідовім лиці.
— Що вам, діду Гарасиме? — запитав я його раз. — Ви ніби ждете чогось або боїтеся чогось?
— Смерті, паничу. І жду, и боюся.
— Ну, смерті всі ми ждемо, та й боятися її нема що,— мовив я.
— Я не того... Що там буде, ніби? То вже Божа воля!— бубонів дід.
— Ну, а що ж вам таке? Видно по вас, що вас щось ніби гризе.
— Видно по мні? — простогнав дід, кашляючи. — Може й гризе, та що робити?
— Може би, ліпше сказати кому? Чей, би полегшало,— мовив я.
— Ет! — відповів дід і замовк. Я не допитував його більше.

IV

Одного дня недовершений самовбійця, що був засуджений на вічність і ще й на чотири роки, опустив нашу келію: його рани загоїлись
настільки, що його помістили знов у його звичайній казні. Ми лишилися в келії лиш оба з дідом Гарасимом, якого стан тим часом значно
погіршився.
— А що, лиш ми два тут? — важко дишучи, поквапно, ледве чутно зі зворушення промовив дід.
— Лиш ми два.
— Господи, Тобі слава. Насилу діждався! Господи...— муркотів дід, зітхаючи, то кашляючи.
— Хіба що? Хіба той вічняк заваджав вам?
— А що мені?..
Дід, не договорюючи, махнув рукою, а відкашлявшись, додав:
— Не хотілося при ньому... Поганий він... Звір.
— Се ви через те, що він себе хотів зарізати?
— Зарізати? — проскрипів якось сердито дід. — Се його не мине! Се нечистий простягає до нього свої лаби. Він його не випустить.
— А за що його засудили?
— То-то, бачите! П'ять душ зарізав. Та й не в тім річ. Не один тут такий, а ще має Бога в серці. Гріх по людях ходить. Згрішить чоловік та й
покутує. Але бувають гріхи... Хоч би отсей... Пана й паню, панича й служницю... А служниця його коханка була, впустила його вночі, не
знаючи, чого він хоче. Гадала, що до неї. А там іще панна була: як побачила, почала проситися: "Все, що хочеш, зроблю для тебе, піду з
тобою, слугою тобі буду, лиш даруй життя!" А він при трупах батька й матері з нею... знаєте... а потім устав та й угородив їй ніж у саме серце.
Ну, має такий чоловік Бога в серці? І то, вважайте, ще хлопцем бувши, дев'ятнадцять літ! Тому його й не повісили, а засудили на вічність.
Дід лежав майже без духу, вишептавши поквапом, уривано отеє оповідання. Кашель носив його грудьми. Його лице посиніло, корчилося з
болю. Я гадав, що сим разом уже буде по ньому, але ні, віддихався.
— А що ж то ще за чотири роки, що йому додали до вічності?
Дід махнув рукою.
— Дурниця. Се вже тут заробив. Дозорцю заколов.
На коридорі чути було стук кроків, гомін, якісь далекі крики та брязкання ключів.
— Знов когось сюди ведуть! — з переляком мовив дід, надслухуючи.
Кроки й голоси прогомоніли. До нашої казні не дали нікого. Дід важко дихав.
— Слухайте, пане,— мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. — Я би хотів... я би
хотів сказати вам щось...
Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксизм був сильний. Видно було, що дід усім зусиллям своєї волі
боровся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирадло, яким був накритий.
— Успокійтеся, діду,— мовив я.— Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспатися, може, вам полегшає, то тоді скажете.
— Боюсь... синку... боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня... а хотів би... ще перед смертю... конче...
Але його зусилля були даремні. Його почало душити, і він простягся на ліжку без руху. Лише харчання свідчило, що життя ще не втекло зі
старого тіла. Я довго прислухувався тому харчанню. По якімось часі воно полегшало, віддих зробився повільніший. Дід, очевидно, спав.

V

Була північ. Мене збудив знов холодний дотик дідової руки, простягненої з сусіднього ліжка.
— Спите, пане?
— Ні, не сплю.
— Слухайте. Я хотів вам... хотів вас…
Він зап'явся, немов не знаючи, з якого боку підійти до речі.
— Я знаю, пане... ви за правду тут... ви против людської кривди повстаєте... за то вас мучать... Поки ви тут лежали в непам'яті, то доктор із
ключником не раз говорили... А я то слухав, та й у мене у серці... знаєте, так, як весною лід тає... легко так, весело... І я пригадав собі...
давно-давно... знаєте, я вже тридцять літ кримінали витираю... Дванадцять літ у самім слідстві... по Росії тягали, дідько знає куди. Вже далі
забув, як там виглядає на вольнім світі... А як зачали говорити за вас... як то ви хочете людям полегкість зробити... кривду зменшити., то в
мене раптом...
Він урвав, закашлявся. Він говорив се все безладно, уривано, раз голосніше, то знов тихіше, немов борючися з невидимою якоюсь силою
за кожду жміньку повітря, за кождий хоч трохи свобідніший віддих. Для мене сей оборот в думках старого розбійника був зовсім
несподіваний, я слухав мовчки. По добрих десятьох минутах дід Гарасим зачав знов.
— Слухаєте, пане?
— Слухаю.
— Не думайте, що в мене душа з каменя... я також... Ну, кождий по-свойому... А тота жидівочка — раз у раз мені привиджається, так-таки
виразно: хреста просить. Я вже пару разів з попом говорив... признався, що в мене є гроші закопані. Каже: дай на церкву. Та мене щось
мов за руку тримало. Не надія на те, що вийду на волю і сам покористуюся... Я давно стратив ту надію, ще коли осліп. Аж тепер бачу, що то
був якийсь добрий дух. Що церкві з тих грошей? А ви обернете їх на добро для бідних... Бо то не церковні гроші, а з бідних людей зідрані...
лихварські... то нехай ідуть на підмогу... як ви запорядите...
Знов настала перерва. Знов дід, віддихавшись, почав мацати мене рукою, чи я не сплю.
— Говоріть-говорітьІ — озвався я.
— Ви щось кажете? — запитав він.
Я сказав голосніше.
— Здається, недочуваю. Сам своїх слів не чую. Вуха заступає... Се, мабуть, смерть моя вже надходить. Слухайте ж. У мене гроші великі —
сорок тисяч самими дукатами... залізна скринька... безпечно... закопані... Я знаю, ви швидко вийдете на свободу... то зараз, не гаючись., не
кажіть нікому нічого... зовсім, зовсім у ваші руки... я вже знаю, що ви не пустите марно... і моїй душі буде легше, ніж коли б десять церквів...
Страшенний пароксизм кашлю перервав його мову.
— Де ж вони сховані? — осмілився я запитати його. Та він, мабуть, не чув сього питання, бо знов його холодна рука доторкнулася мойого
чола.
— Слухаєте?.. Зараз за селом... лісок, соснина... кожде вам покаже... через лісок річка тече... над річкою великий камінь... один-
одніський... Відтам річка скручує на північ... А ви від каменя ступайте сто кроків на схід, надиблете старий дубовий пень насеред поляни...
вважайте, дубовий! І під тим пнем...
— Але де се? В котрім селі, в якім повіті?
— Що ви кажете? Не чую! Кажіть голосніше! — мовив він. У його грудях хрипіло страшенно. Його рука судорожно вхопила мою руку і почала
тягти її до себе. Я звівся з ліжка й наблизився до нього, похилив лице над його головою і крикнув йому над самим вухом:
— У якім селі?
— Селі? Селі? — повторив він, ледве дишучи. — Слух...
І обома руками він прихилив мою голову до свойого лиця. Його великі, тепер зовсім білі, безкровні уста ще порушувалися, немов говорили
щось, але голосу не чути було ніякого, ані найменшого шепту. Раптом глибоке зітхання видерлося з його груді, руки скорчилися і пустили
мою голову, тіло випружилося, уста відразу посиніли й заціпилися.
Дід Гарасим сконав, не сказавши ані слова більше. Лихварські дукати десь і досі спочивають у своїй безпечній схованці. Мені, мабуть, не
було суджено повернути їх на діло, яке заповняло душу та мрії старого розбійника в остатніх днях його важкого конання. Та проте вони таки
зробили своє, дали йому пільгу в його безпросвітнім горі.

Львів, у вересні 1902

                                                                      Вівчар

Сто метрів під землею в глибині десятиметрової штольні, в духоті і нафтовім сопусі працює робітник. Раз за разом гатить він дзюбаком у
ілувату опоку і відриває від неї кусні лепу. Але опока тверда, скупа і тільки по не­великому шматочку дає собі видирати частки свойого тіла.
Вона глухо гуде і стогне під ударами дзюбака, мов плаче, мов грозить; вона пріє вонючим потом, але не подається, уперто держить
заховані свої таємні скарби. Робітник, здоровий парубок, що недавно прибув із гір до Борислава на роботу, починає злитися.
— Г-ге! — приговорює він, гепаючи щосили в ямку, в котру гепав уже три рази, не можучи відлупити грудки лепу.— А, мать твоя скалічена!
Та доки ти будеш стояти? Пускай!
І він щосили заважив дзюбаком у ямці, щоб відлупити груду. Груда врешті подалася, і він узяв її обіруч і кинув у кибель.
— Отам до пса! Йди на світ! Покуштуй сонця! — приговорював він.— Го-го, небоже! Я не жартую! Зо мною не нагваряйся, бо я вмію дати
раду й не такому, як ти! Ти не знаєш, що значить сімсот овець. То не те, що одна з другою грудка, а я й їм умів дати раду.
І він бере за ухо кибель, повен лепу, несе його до шахти, привішує до линви і дзвонить, щоб тягли, а сам з порожнім киблем вертає назад
до штольні і береться далі дзюбати землю. Його думки бігають за вівцями по полонині, і він, щоб розбити самоту і темноту, любується тими
думками, гуторить про них і з глиною, і з дзюбаком, І з порожнім киблем, і з сокирою,— бо тільки й усього його товариства тут у глибокій
безодні.
— Ти гадаєш, небоже, що то мала робота сімсот овець? Адже то живе, адже то кожде свій розум має. Невеликий розумець — звичайно,
німина,— а все-таки такий, як Бог йому дав. Ади, в ліс зайде чи в полонину, то вже держиться купи. Не розбігається одно туди, друге сюди,
так як рогата худоба. А все купкою. Г-ге!
А медвідь, злодій, тілько й чекає на те. О, він також має розум! Ще й який! Недаром вуйко, пан Кулаковський! Сидить за колодою і чекає,
аж цілий гурт овець увійде між виверти, а тоді тілько скік, і має їх усі, як у стайні. І всі видусить до одної. А вони, біднятка, вже навіть не
бегечуть, тілько зіб’ються в купку і чекають тихо своєї смерті. Г-ге!
Палиця в руці, цівка через плече, пищавка за поясом,— так я, небоже, щорана вирушав за вівцями. Три пси — цу-цу! Наперед турми один,
а два по боках, а я ззаду. Іду та й постоюю. Овечки, як рій пчіл, розсипалися по зеленому. Чорна купка, біла купка, чорна купка, біла купка.
Тут ущипне травку, там ущипне та й далі, та й далі. Не пасе так, як худобина, тілько щипле, як дитина, ніби бавиться, ніби поспішає десь-
кудись. А передом барани, коменданти. Турми не треба завертати, тілько їх. А бир-бир! А дря-у!
Вівчарські окрики лунають по темній штольні, перемішуючися з глухим гепанням дзюбака.
— А гарно там у нас у горах, у полонині! Ой гарно! Делікатно! Не то, що тут у вас, бодай ви...
Він хотів заклясти, але вдарив себе долонею по роті.
Його душа була тепер у атмосфері поезії, серед живої природи, чутливої та видючої, і він боявся образити її, бо був у її власті.
— Гарно там у нас! Ой Господи! Досить чоловік наймитував, гірко бідив, на чужих робив, а проте не жаль згадати. Вийдеш у полонину —
зелено довкола, тілько головатні* тулять до землі свої білі головки, мов цікаві очі визирають з-поміж трави та моху. Холодно. Вітер тягне.
Дихаєш широко повними грудьми. Все довкола пахне, все так і дихає на тебе здоровлям і силою. Внизу ліс оперізує полонину чорною
стіною, а над тобою піднімається круглий шпиль гори. Тихо довкола, тілько вівці шелестять у папороті, десь-колись пес гавкне, зелена
жовна застукає в лісі або закричить вивірка. А я йду собі помалу, стану, сопівку з-за ременя, як не заграю, як не задрібочу, як не заведу
думки, аж серце в грудях підскакує або сльози на очи навертаються! Г-ге! Пек тобі! Пускай! Г-ге!
Дзвінок згори. Прибув порожній кибель. Робітник бере свій повний кибель, виносить до шахти і виправляє вгору, а сам вертає з порожнім.
Вертає в войовничім настрої, бо вже починає голодніти. Люто б’є дзюбаком, лупає глину великими куснями, в мріях бореться з медведем.
— Го-го! Вуйку-небоже! То так не йде! Одна вівця, то ніби нічого, але нині ти зарізав одну, завтра заріжеш дві, а позавтру передусиш мені
півтурми. Ні, небоже! Такої згоди у нас нема! Ти гадаєш, що я цівку тілько на пострах ношу? Го-го! Вже я віджалую ночі, вже я засяду на
тебе в тім виверті! Все мені одно, смерть або життя, а з тобою мушу зробити справу!
Він цюкнув пару разів і зупинився, відпочиває, опертий на держалні дзюбака.
— Злодій вуйко! Три ночі вимучив мене! Мабуть, занюхав письмо носом — не приходив. Але не мене здурити! Вже як я завзявся, то не
попущу. На четверту таки прийшов. Темно, хоч око вийми. Вітер стогне у верхів’ях смерік. Потік шумить унизу, а я, скулившися серед коріння
величезного виверту, цівку при оці, сиджу, чекаю, надслухую. Вже чую, що йде, знаю, що мусить надійти попри мене, і сиджу, дух у собі
запираю. Хрусь-хрусь — уже близько. Витріщаю очі — суне мій вуйко, мов копиця сіна в темноті. Морду підняв догори, вітрить, суне звільна,
обережно. У мене очи мало з голови не вискочать, так призираюся, щоб вицілити йому просто під ліву лопатку. Нараз він став, голову набік
— фукнув. Занюхав порох. Обертається на місці, щоб дати драла,— і в тій хвилі бух-бух! З обох люф по льотці так і впакував. Навіть не зіпнув
вуйко, мов від грому, гепнувся на землю. Але то лише хвиля була така. За хвилю він зірвався з землі, рикнув, звівся на задні ноги та й просто
до мене. Видно, не дістав у саме серце. Я вже сиджу, не рушаюся. Втікати нікуди, набивати не час. "Ну,— думаю собі,— коли я кепсько
трафив, тілько задряпнув його, то буде по мні. А втім — Божа воля. Раз мати родила". Та поки що буде — маю ще сокиру за ременем.
Сплюнув у жменю, вхопив сокиру, перехрестився, поправив ноги, що були сперті на двох коренях, плечима оперся о сплетене корінняччя
виверта, що, мов стіна, стирчало догори, закусив зуби, похилив голову вниз, щоб бачити добре, та й жду вуйка. А він уже ось-ось. Хапаєся
лабами за коріння, нюхає і ричить, так ричить, мов розгніваний п’яниця, що не може сказати слова розумного, тілько чує, що лютий, і
ричить, і пхаєся наперед. Ось він занюхав мою ногу та й досягає її лабою. Так, немовби опік мене кропивою, не гірше. І в тій хвилі вістря
моєї сокири по сам обух утесалося у вуйкову голову, розчерепило її дотла. Він ще раз застогнав — так тяжко, так жалібно, мов грішна душа
на муках,— і повалився додолу, щез у непрозорій пітьмі, в ямі під вивертом. Я й сокири не встиг виймити, таки з ним покотилася вниз. А
тоді як не скочу з виверта, та хащами, та на плай, та лісом, та на поляну, та понад яр, ялівцями — одним духом опинився на полонині коло
кошари. Стукаю. "То ти, Паньку?" — питає бац ізсередини. "Та я, отворіть". Устав він, засвітив ліхтарню, отворив. "Ну, що?" — "Та нічого",—
кажу. "Був вуйко?"—"Та був".— "І пішов?"—"Ні, не пішов".—"А де ж?"—"Лежить".—"Що ти...— Бац не договорив.— Ой любойки, а тобі що в
нозі?" — скрикнув. "У нозі?" Я й сам не знав, що мені в нозі, і тілько тепер, поглянувши, я по­бачив, що весь ходак, і вся онуча, і вся волока
— кровава, і кров заливає сліди. Раз, однісінький раз мацнув мене вуйко пазуром по нозі і відразу продер і ходак, і онучу, І ногу аж до самої
кості. Коли розвинули ногу, то я зомлів — крові багато витекло. Але бац, спасибі йому, вмів примовити, спинив кров, приложив якоїсь масті,
і за тиждень я був уже здоров. А вуйка на другий день знайшли неживого з моєю сокирою в головищу.
Знов дзвінок, знов робітник двигає повний кибель лепу до шахти і приносить новий і знов, копаючи, розмовляє сам із собою, наповнює
глухе підземелля не тільки стуком свойого дзюбака, але також гомоном своїх слів, поезією своїх лісів і полонин. В міру того, як він голодніє
і слабне від утоми і задухи, його думки робляться сумніші. Він згадує про важке життя вівчаря взимі, про вівсяний ощипок, бульбу і пісний
чир, що бувають узимі всею його стравою, про нудну молотьбу і ще нуднішу бездіяльність у великім пості, про важкі переднівки, хороби та
сварки із-за кусника хліба або недопеченої бульбиці. Він згадує про те, як то тепер переводиться вівчарство через те, що полонини
позакуповували жиди, а тим більше виплачується випасати воли, ніж вівці. А при волах уже не та служба, що при вівцях. О, тут тяжка, погана
служба! Тут уже не покушаєш ані жентиці, ані будза, ані бринзи, ані бануша. Жий, як пес, і вартуй, як пес! І він швидко покинув сю службу,
послухав одного товариша, що нараяв йому йти до Борислава, заробити грошей, пристати на грунт (з грішми тепер усюди приймуть!) і
господарювати. І він пригадав собі навіть співанку, якої навчив його той товариш:
Ой піду я в Буриславку
Грошей заробляти,—
Повернуся з Буриславки,
Буду газдувати.
Він попробував вивести сю співанку своїм здоровим, вівчарським голосом, але ні, якось не йшло. Що як що, а співанка у штольні, сто
метрів під землею, не йшла.
І він з якимсь пересердям дзюбає далі землю. Він починає ненавидіти її, оту темну, важку, немилосердно тверду землю, що так уперто не
дається його дзюбакові.
— Та й тверда ж бо ти, святенька! — говорить він. — І Бог тебе знає, чи святенька ти, чи ні?
Він зупиняється, випростовується і починає міркувати над сим питанням, немов воно не знати яке важне.
— Та й справді, чи свята вона тут? Там, наверха, то вже певна річ. І воду святять, і кроплять, і Боже слово на ній читають. Але тут? Адже ж
відколи світ настав, сюди, певно, ані краплина свяченої води не доходила, ані голос Божого слова. Недаром тут такий сопух. Певно, що се
не від святого, а від проклятого. Адже ж із сего воску не вільно робити свічок до церкви, видно, що то нечисть, погань! Відпусти, Господи,
гріха! Чоловік і в таке місце пхаєся, забирає нечисте добро. І се має вийти йому на добре? Ой ні, любойки, ні! Не на добро воно виходить! А
той товариш, що мене справив сюди, хіба не згиб у такій самій штольні? Засипало його, задусило, навіть тіла не видобули. Вдавився ним
нечистий! Ой Господи!
І він хреститься і починає ще завзятіше дзюбати. По бурчанню в животі він чує, що вже швидко мусить бути полуднє, і жде потрійного
дзвінка, хвилі, коли йому звелять вилізати наверх. А тим часом його уява працює невгамовно, розвертає перед ним усе нові образи, а
найрадніше чудові, тихі, ясні образи полонини, лісів, овечої турми і всіх нехитрих пригод вівчарського життя. Кинений долею в глибоку
підземну штольню, він чує сам по собі, що ті давні дні минули без повороту, що його шлях звернув у інший бік, що він із давнього,
патріархального життя перейшов у нове, незвісне його дідам і прадідам, зразу страшне і дивоглядне, та не в одному ліпше, вільніше, шир­
ше від старого. Але се старе живе в його споминах; із нього лишилося ще стільки, щоб поетичним чаром заповнити і оживити пітьму і
самоту нового життя. Так не раз сонце зайде за хмару і з усеї пишноти літнього дня, з усього багатства світла і кольорів лишиться лише
стільки, щоби золотим сяєвом обілляти крайчики важких хмар, що нависли над заходом.
____________________________
* Гірський будяк, дуже низенький, так що його цвіт, завбільшки, як кулак, стирчить при самій землі.