Віктор Гребенюк

                                                                                             У ПОЛУМ’Ї


«…Потопу вже не буде, щоб пустошити землю».
Буття, 9:11

Круїзний лайнер «Файєрі»  відчалив із північного порту і, набираючи вузол за вузлом,  попрямував до теплих морів.
Весь корабель – і борти, і палуби, і каюти, й видовищні зали, і навіть щогла з райдужним прапором – були розмальовані вогненними
язиками та тілами в жагучих позах: входили в моду сексуальні круїзи, тож усі пасажири бажали побільше жарких почуттів під південним
сонцем.
«Повна розкомплексованість!», «Поринь у полум’я жаги!» – ці гасла круїзу привабили тисячі туристів, тож квитки було розкуплено за рік
наперед. «Геть одяг!», «Злийся з природою свого тіла!» – такі заклики означали, що на більшості майданчиків цього судна можна, ба
навіть слід, перебувати оголеним. Зовсім нагими чи топлес передбачалось виходити і в портах, пересідаючи на велосипеди й відкриті
прогулянкові автокари. (Тільки в мусульманських регіонах належало ступати на сушу вдягненими, та ще на льодовій ковзанці всередині
лайнера).
– Привіт, Барді! – вигукнула білявка, піднімаючись рухомими сходами до басейнів верхньої палуби.
– Астрид! Хай йому біс, Астрид! – замахав руками молодик-культурист, перескочив на протилежну доріжку й міцно обійняв блондинку. –
Трясця його матері, ти стала ще гарнішою, ніж тоді!
– Ти теж нівроку, – штрикнула пальцем у прес.
– Обережно, пошкодиш свій манікюр.
Вони піднялись до басейнів, сіли в шезлонги й не могли наговоритись після декількох літ розлуки: «Кого бачиш із наших?»
– Я, до речі, тут, на «Файєрі», зіткнулася з Кнудом Свенссоном, він тут працює.
– Та, кажуть, він тепер не Кнуд, а якийсь – Мустафа.
…Кнуд Свенссон у цей час лагодив у трюмі вентиля, що протікав…
Люди навколо ніжилися під сонцем, купалися, кілька пар цілувались.
– Але ж, Астрид, хай йому біс, я аж ніяк не надіявся побачити тебе в цьому круїзі. Швидше в кірсі Всіх святих у Лютерштадті.
–         Ну, все так змінилось… Я вже рідко буваю в церкві. Хіба що на службах, де причащають собак, чи хоч би пускають із собаками: ти ж
пам’ятаєш, я завжди любила цуциків.
–         Але ж зміни, але ж зміни… А, пригадую, якого фурору наробив колись твій виступ: «Сучасному лютеранству потрібен новий Лютер!»
Астрид заливчасто розсміялась:
– Я була тоді геть дурненька!..
–         До слова, на «Файєрі» є похідна церква. Пасториця Хельга, із лесбіянок, сьогодні проповідуватиме на тему «Любов – понад усе». На
«Файєрі» – у стилі ню, звичайно ж. Ходім кудись? – Вони встали.
–         Перш хотіла би замовити вечерю. Добридень. Я хотіла б сьогодні скуштувати рибу з місцевих вод. Ні-ні, те, що в меню, – не підходить.
Рибу, котра водиться в морі, через яке ми пливем. Дякую.
…Кнуд Свенссон піднімався на ярус класу люкс, щоб налаштувати освітлення, й мимохідь почув голос Астрид…
–         А зараз я би пішла на ковзанку, Барді: знаєш, ковзани – моє ще одне захоплення, навіть серед тропіків. Ходімо, Барді, на ковзанку,
це на другому ярусі!
–         О ні, Астрид. Звиняй. Це, як на мене, вже занадто – льодовий стадіон під пекучим сонцем. Краще зачекаю тебе в тропічному саду на
тому ж ярусі. Але ти йди, ще доки до служби. Тільки вдягни що-небудь, бо впадеш на кригу – відморозиш свої прекрасні сіднички.
…Кнуд Свенссон саме виходив із приміщення катка (копирсався викруткою в якомусь начинні), як туди ввійшла його однокурсниця…
Потому Астрид і Барді зійшлися знов: слухали казання пасториці Хельги – в костюмі Єви вона проповідувала про любов.

***
Тихо в післяобідній штиль опустилася шлюпка й пішла в недалекі води. Олаф, Дмитро і Кнуд закидали сіті, витягали, та марно: не було
рибацького таланý.
–         Повні холодильники всякої риби, а тут маємо ловити казна-що для казна-чого.
–         Якійсь вереді забаглося, наче перед смертю: дайте їй, бачте, лиш ту рибу, котра водиться по курсу корабля.
– Ти, до речі, знав, щó то за корабель, щó то за круїз?
– Та якби ж то знав… Якби знав, не згодився б. Сором подумати, не то що. Геї, лесбіянки, обмін дружинами, колективні оргії… А розкоші, а
витребеньки, а концерти всяких «зірок»!.. Онде, глянь, мало їм вечора й ночі для феєрверків, то ще й удень…
На «Файєрі» й справді посеред ясної днини спершу під захоплений крик юрби шугонув угору один феєрверк! другий! третій! безліч
вогнеграїв різних барв і форм! Відтак вогневе шоу розтеклося по палубі, обволокло борти, охопило весь лайнер!
Зачулися вереск і янчання тисяч пасажирів. Гухнули кілька вибухів, там! і там! і там! – і «Файєрі» перетворився на суцільний велетенський
клубень огню.
– Це пожежа! Корабель горить!
На шлюбці всі стерпли від жахливого видива. Потім струснулись від нового вибуху! і взялись Олаф по-католицьки, Дмитро по-
православному хреститися самі й хрестити палаючий корабель.
І тільки Мустафа Свенссон сидів незворушно, зціпивши кулаки.


                                                  
           ВИСÓТИ ЛЮБОВІ

Чоловік, зображений на муралі, на причілку старої п’ятнадтиповерхівки нашого спального району, справді був дуже схожий на мене. Коли я
з Орисею іноді проходжу тією вулицею, зупиняюсь і згадую Валєрку, що так захопився мною, аж вирішив увічнити мій образ у стінописі.
Ми жили з ним в одному гуртожитку, на одному поверсі, згодом і в одній кімнаті. Я – мініатюрист, а він – монументаліст, отож наші
мистецькі амбіції не перетинались і давали змогу щиро дружити. Авжеж, якби ми обидва працювали чи вчилися на одній спеціалізації, теж
могли би дружити, але в мистецьких колах то рідко переростає у нелицемірні почуття.
Отже, я малював свої мініатюри, брав участь у виставках, одержував і платні замовлення; Валєрка ж трудився на все більших площах – то
розмалює якесь фойє, то фасад, а як почали входити в моду мурали, став розмальовувати висотні доми.
Він ходив на відкриття виставок із моїми «маленькими шедеврами», я – на відкриття його «грандіозних творінь», хвалили один одного. А
бачивши їх іще в ескізах, то й сперечались, а по тому щось і підправляли, а то й жбурляли ескізи в корзину.
Ходили ми на всілякі вернісажі самі: ні в мене, ні у Валєрки не було дівчат. Ну щодо мене – то ще не знайшов «тієї єдиної»: мені вже на той
час обридли екстравагантні дівулі з місцевої богеми, юнки ж поза цим колом (мабуть, хороші, навіть побожні) здавалися простушками. А
щодо Валєрки…
Якось, гортаючи ескізи стінопису на Валєрковому столі, мене прикро вразило зображення… двох чоловіків, які цілуються. Ні, не двох
священиків чи монахів, серед яких є такий звичай – «братнього поцілунку», а звичайних мужиків.
Валєрка саме зайшов і намагався пояснити, що це, мовляв, світовий тренд, модне віяння, та й узагалі – що тут кримінального?.. Митці –
народ розкований. І потім – глянь на Європу, глянь на Америку. Хіба ми не туди йдемо? І, врешті-решт, «у коханні збочень не буває». Та ще
чимало іншого про «висоти любові, яка не потребує пологового будинку».
Тоді я вирішив не пояснювати йому словами: слова вже не раз він, певно, чув та читав. Я вирішив переконати його своїм хистом, і кілька
тижнів, одклавши  вбік усі замовлення та навіть дипломну, зірвавши участь у двох імпрезах, малював для Валєрки мініатюру, квадрифолій.  
Не показуючи ескізів.
Скажу поправді, то була найкраща моя робота. На площі, трохи більшій за звичайний натільний медальйон, зобразив Лота, позад же
нього – полум’я Содома. Квадрифолій я й поніс освятив.
А коли надійшов день народження друга, привітав і надів йому на шию цей подарунок. Валєрка ж раптом затрясся, по худому витонченому
лиці полилися сльози і він… зізнався мені в коханні.
Відтоді я не бачив сокімнатника. Він вибрався з гуртожитку, покинув навчання і, як казали, працював цілими днями десь у другому кінці
мегаполіса над величезним муралом.
Потім хтось із одногрупників, проїжджаючи повз той будинок, глянув мигцем на ту незакінчену роботу і сказав, що на стіні Валєрка
зображає – мене. Але я не поїхав, я вже був повністю захоплений Орисею, хорошою дівчи́ною не з богеми, тож епізод із біографії під
назвою «Мій друг Валєрка» швидко бліднув і забувався.
Потім якось по телевізору в якійсь новинній мистецькій передачі промайнув той мурал, усе ще незавершений. Справді, схожий на мене.
Відтак на якомусь мистецькому сайті.
Але мені вже було байдуже. Точніше, не так: я гидливо морщився на згадку про те «зізнання в любові», проте я ж зробив усе, що міг, моя
совість чиста. Я намагався привести його до тями – своїм хистом, намалювавши квадрифолій із Лотом, який утікає з Содома. Сказав – і
звільнив душу, а вже чи почув той цілий Валєрка моє слово, то його діло. На ньому поставлено хрест.
«Чому стоїть хрест у підніжжі мурала?» – якось запитала мене Орися, коли ми знову гуляли тим боком нашого району. Справді,
невеличкий хрестик було вкопано на клумбі, як укопують їх поруч місця загибелі когось під колесами автомобіля. Раніше я не помічав його
поруч будинку.
«І чому робота все ще не закінчена?» Дійсно, верхня частина голови й досі залишалась недомальованою.
Я не знав, що відповісти дружині, й махнув на це рукою.
Настав лютий – традиційний місяць зустрічі колишніх однокласників і одногрупників. Я не хотів іти, бо не хотів бачити Валєрку. Та вся група
дзвонила до мене, і я таки прийшов – у наші аудиторії, майстерні, потім у студентське кафе.
Валєрки серед нас не було.
Поговорили про того, про ту…
– А де Валєрка?
– Що сталося з Валєркою? – запитав хтось.
– Не знаєте? Сумна історія. Він же не добув з нами останнього курсу. Поліз малювати черговий супермурал на якійсь височенній стіні. А ви
пам’ятаєте, Валєрка завжди працював без страховки… ну, ви, мініатюристи, не знаєте: без ременя безпеки, як взагалі-то вимагається. На
сáмій висоті люлька сильно нахилилась, Валєрка впав з п’ятнадцятого поверху. Не спасли…


                                                                      Різдво разом

У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями, воювали у двох ворожих арміях.
— За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!
— Вперед! За цісаря! Слава!
Ці кличі виривалися остервенілим ревом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалися з кров'ю й вихаркувалися на сніг.
Із цими кличами падали — убиті, пошматовані, а наступні ряди напирали на них, бездумно, осатаніло, щоб трохи далі померти з тими ж
кличами в горлі:
— За царя! За отечество!
— За цісаря! Слава!
І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік — люди без упину вбивали б людей цілий вік.
Але стало сутеніти — й бойові дії пригасали, а коли вже стемніло, згасли дотла — і на поле битви з височини осіла тиша, і незгасні
янгольські очі з подивом і жалем дивилися на це місиво трупів, майже трупів і ще не трупів.
Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило вибухом гармантя, і вони лишилися неподалік австріяцьких шанців, коли російська
атака захлинулася й відступила.
Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:
— Помоги, браток, помоги, солдатик.
— Зараз… щас… вашскородь… Рад стараться… — І Василенко заходився перебинтовувати офіцера. Невдовзі, видко, біль угамувався й
Брусніцин замовк.
Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно й мовчки вдивлявся у світ.
— Тиха ніч, свята ніч! — вихопився у Василенка спів колядки.
— Гей, зітри сльози з віч!.. — раптом почулося десь здалеку.
«Господи! — раптом згадав Василенко. — Се ж сьогодні Свят-вечір».
А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:
— Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов'ю спас.
Василенко підвів голову.
Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялася стати мішенню російської гвинтівки.
Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».
Доспівали і її.
Тоді зачулося:
— Христос ся раждає!
Василенко ніколи не чував такого вітання, відповів як знав:
— З Різдвом Христовим будь крепкий!
Тоді вони разом стали і — пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялися, поцілувалися на три боки і той, з австріяцьких
шанців, спитав:
— Ну, брате, якої будемо співали?
— А хоча би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?
— Чом нє!
Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звізда», опісля «Гей високо в темнім небі»:
— Гей високо в темнім небі
Зірка засіяла,
Плила, плила між горами,
Над вертепом стала.
Мати Сина породила,
В ясла положила,
Чистим сіном притрусила
Господнього Сина…
Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятий хохол! Предатель!». Відчув, як його обпекло біля серця, але
доспівав колядку:
— Нехай Божому Дитяті
Честь і слава буде,
Нехай Його прославляють
В цілім світі люде!
Доспівав — і вже аж тоді осунувся на руки побратимові, й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.
— Гнатишак! Гнатишак! Негайно в окоп! — почулося німецькою, а потім українською.
Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні — таки удвох, і, либонь, вони удвох отак на небі
співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову
Різдво, і вони співатимуть — без числа, без числа, без міри…
Вічно.
Примітки
1) гармантя — артилерійський снаряд
2) шанці — окопи
3) вашскородь — так солдати вимовляли звертання «ваше високоблагородіє»