Наталія Гурмеза

Біле Євангеліє

Шумів, переливаючись людськими хвилями, ДУМ - Державний універсальний магазин – головний магазин колишнього СРСР. Усі
громадяни Радянського Союзу пишалися ДУМом, і кожен гість столиці вважав своїм обов’язком завітати до цієї височенної, навіть величної
будівлі, де можна було придбати, практично, все: від вовняних шкарпеток до вишуканих продуктів харчування, які на часі були рідкістю.

Це були 70-ті. Молодий чоловік Валентин, приїхавши до Москви, також подався до легендарного ДУМу, і зосереджено вивчав прилавки
відділу, де була представлена різноманітних марок фототехніка. Він розглядав об’єктиви, плівки, штативи, фотоспалахи, реактиви та інший
крам, що відносився до чарівного світу фотомистецтва. Валентин не встиг взяти в руки новинку, щойно випущений вітчизняний фотоапарат
«Зеніт», як його увагу привернула негучна розмова. Середнього віку чоловік, у галіфе, хромових чоботях, світлому светрі, відчайдушно
намагався щось пояснити молоденькій симпатичній продавчині, котра, прикладаючи максимум зусиль, не могла второпати, чого від неї
хочуть. Прислухавшись до розмови, Валентин вловив молдавську мову. Він відклав «Зеніт» на прилавок і підійшов ближче до чоловіка, що
вперто намагався щось сказати.
– Даруйте, вам допомогти? – запитав Валентин молдавською.
– Так, дякую. Як добре , що ви володієте румунською. Бачите, я приїхав з Румунії. Я б хотів знайти тут віруючих людей, але ніхто не може
мені допомогти, а у мене часу обмаль.
– Річ у тім, що я – віруюча людина, – сказав Валентин. Чим можу бути корисний?
У румуна на очах з’явилися сльози. Він схвильовано схопив Валентина за руку і потряс її настільки піднесено, енергійно, що Валентин мало
не розсміявся, та його зупинив серйозний вираз обличчя співрозмовника.
– Я такий радий, такий радий! Я переконаний, що тебе послав Сам Бог! Коли я збирався їхати сюди, до Союзу, вся сім’я молилася про цю
поїздку. Я приїхав на три дні за туристичною путівкою, – румун говорив швидко, весь час озираючись. – Мене супроводжував якийсь
кагебешник. Він контролює кожен мій крок. Та я знав, що Бог допоможе мені. Я молився. І як тільки він відійшов, ти тут з’явився. Хіба це не
диво? Я привіз Євангеліє.
Нахилившись, чоловік витягнув з халяви чобота маленьке Євангеліє у білій обкладинці.
– На, тримай, візьми його. Віддай його тому, хто дійсно буде мати потребу в Слові Божому. Я не міг більше взяти, бо на кордоні ретельно
перевіряють. Візьми його. Нехай благословить тебе Господь .
Румун різко повернувся від Валентина і швидко пішов по широкому коридору серед шумливого заклопотаного натовпу.
Валентин стояв, втративши дар мови. Його очі наповнилися сльозами, як кілька хвилин тому у віруючого гостя Радянської країни. Серце
наповнилося такою вдячності Господеві, що здавалося, він зараз злетить від слави Всемогутнього, яка опустилася на нього і просто
наповнила його серце. Подумати тільки, цей румун віз маленьку книжечку, через яку його могли навіть заарештувати. Але він, ризикуючи
собою, здійснив цей вчинок… Він приїхав сюди, щоб привезти в буквально «просочену» комуністичними ідеями країну Святе Писання, в
якому відчували гостру потребу.
Походжаючи по магазину, плавно проїжджаючи у вагоні Московського метро, погойдуючись на верхній полиці в поїзді «Москва – Кишинів»,
Валентин все згадував схвильовані очі румунського брата у Христі і дбайливо стискав маленьку безцінну книжечку.
Цілий рік носив Валентин Євангеліє у білій обкладинці у внутрішній кишені піджака. Куди б він не їхав, куди б не йшов, Євангеліє завжди
було з ним. Він постійно придивлявся до оточуючих, подумки звертаючись до Бога: «Господи, вкажи мені на того, кому потрібно дати Твоє
Слово».
Це було взимку. Валентин повертався з Кишинева додому, в Бельці. Так склалось, що у вагоні він познайомився з однією жінкою. Це була
інтелігентна жінка, директорка однієї із шкіл. Поступово звичайна попутня бесіда «ні про що» переросла в предметну розмову про Бога.
Вона чемно вислухала Валентина, не перебиваючи твердження, що Бог існує, що Він є Творцем усього, що Він послав Сина Свого, Ісуса
Христа, померти на хресті за усе людство. Валентин наголосив на головному: той, хто вірує в Нього, має життя вічне.
– Ви знаєте, – нарешті , заговорила вона – останнім часом мене мучить одне питання: хто такий цей ваш Бог? Ви от говорите про Нього
легко і вільно, так, ніби це близька Вам людина, Яку ви добре знаєте. Хто Він такий, що, повіривши в Нього, ніхто не може зректися Його
вчення? У мене в школі є кілька віруючих дітей. І я дивуюся, наскільки сильна їх дитяча віра, що вони, переживаючи численні насмішки та
знущання своїх однокласників та вчителів, залишаються вірними Йому. Ви навіть не уявляєте, – в очах жінки з›явилися сльози, – скільки
цим дітям доводиться переживати. Їм занижують оцінки, дають найважчу роботу в школі, коли проводяться суботники чи ремонти класів.
Над ними сміються, на них плюють, їх просто б’ють за школою. Повірте мені, я знаю це. І коли я дивлюся на цих маленьких героїв, мені
хочеться кричати: «Хто ви? Звідки у вас стільки мужності? Звідки у вас стільки сил зносити усе це?» Я б не витримала, чесне слово. Якби зі
мною так поводились, я б давно зламалася. Коли їх приводять до мене в кабінет,  часто взагалі без причини, я саджу їх в крісло, а сама
продовжую займатися своїми справами, часом мовчки спостерігаючи за ними. Знаєте, – директор посміхнулася, – зовні це звичайні діти:
кіски, старі черевики на ногах, фартушки, обдерті коліна. Але те , що у них всередині, я не можу зрозуміти.  Я кілька разів хотіла просити
когось з них принести мені Євангеліє, щоб дізнатися про Бога, через Якого віруючі люди переносять такі знущання і не відрікаються від
Нього. І я знаю, що вони принесли б мені, але щоразу мене зупиняло тільки одне: я, комуністка, тому не можу читати цю книгу, я не можу
сказати їм, щоб вони принесли Євангеліє директору школи. Ви розумієте мене? Це – немислимо.
Валентин засунув руку у внутрішню кишеню піджака, дістав Євангеліє і протягнув його жінці.
– Читайте, і ви неодмінно знайдете відповіді на усі свої запитання.
Вона недовірливо глянула на нього і з благоговінням прийняла маленьку книжечку у білій обкладинці.
– Спасибі вам, - тихо промовила вона.
Валентин вийшов на своїй станції, подивився на зоряне небо. Було вже пізно.
«Дякую Тобі, Господи, за те, що дозволив мені виконати важливе доручення» - посміхнувся зорям Валентин і побрів безлюдною вулицею
додому.