І.А. Кмета-Єфимович

                                                                                                      Різдв’яної ночі

Оксана, висока й бліда вчителька, поклала дітей − Петрика й Оленку − спати, та й сіла коло столу. Накрила дітей і пальтом своїм, й хусткою
великою, − бо в кімнаті тільки «прокурнула»... Дров не дістати, а про вугілля вже й забули. Мигав каганець на столі кволо й безнадійно
якось, чи соромливо...
Ніч така зоряна...Ясна. Різдвяна ніч! А в кімнаті сутінки, павутину журба розвішала по кутках, і сиділа вона в великих очах учительки.

Оксана Михайлівна замислилась, дивлячись на дітей, як вони хутко засинали. Скоро їм привидяться сни, а в тих снах, може, й тато, цяцьки-
ляльки, добра їжа, − все, що втрачене, пожерте богом жахливої війни. Думка за думкою котилися, мов часом туман над Дніпром.
Далі, далі. Нечутно, швидко, той самий сірий, холодний туман, − без надії, мети й подиху життя. А було інакше колись. Було весело й жити
бажалось, і життя було наче скарб дорогоцінний. Несла б та й несла б отой таємний скарб, і розлучитись не бажала б ніколи. Тато був у
дітей, а в неї − життя товариш, дбайливий та талановитий. А тепер тільки павутиння згадок та попіл журби. Ще й діти прив'язали до життя,
що життям перестало бути. Догорає каганець на столику, гаснуть і сили її.
− Мамуню, а я думав про... − несподівано прошепотів Петрик.
− А я думала, що ти вже спиш...
− Як жили ми там, де бабуня наша, я на санках до них Оленку віз і гостинця... На Святий вечір... Тоді я Оленку вчив віршика, а тато сміялись,
і я сміявся... І було весело.
− Спи, синку, спи... А то Оленку збудиш. Тепер війна, все інакше.
− Ти неправду, Петрику, кажеш... Я того не пам'ятаю... − обізвалась Оленка.
− І ти не спиш, дитино?.. А я подумала...
− Я думаю про тата, мамуню... Де наш тато? − Той голос дівчинки був, мов мамин, окутаний серйозністю дорослих.
– Тато на німців працюють десь, але вони вирвуться... Тато наш мудріший від тих − гер... гер...− німчурів. Він їм покаже... – уже вголос
сердився Петрик.
Сон крила дістав та й полетів далеко кудись, де в хаті тепло й голод, мов п'явка, під грудьми не ссе.
− Спіть, діти мої, спіть. Годі про те... Завтра підемо до тітки Ліди – у неї тепліше в квартирі, у неї буде чай з цукерками... − говорила Оксана
Михайлівна, повернувшись до вікна.
Навчилася ховати свої зрадливі почування. Може, ті лагідні слова материні торкнулися крил таємничих сну вередливого, й він слухняно
повернувся до кімнати в напівзруйнованому будинку неподалік Дніпра, й торкнувся сон втомлених вій дитячих оченят, і затулив обережно їх
на цілу ніч.
Дихнув він на матір, але вона була байдужа до нього й холодна. Довше сиділа Оксана Михайлівна біля столу, голова на праву руку похилена.
Скатертина стара, з діркою, залатаною посередині, − все нове, краще, на хліб би пішло. А на тій латці лежить книжка. Простягла руку по неї.
Дивилась хвилину на стару обкладинку.
Це він, Аркадій, полишив їй... Як забирали німці його до праці, казав: «Читай, люба... Христос є дійсність спокою для бурхливих днів наших»,
− пригадалось їй.
Почала шукати якусь сторінку, присунула каганця ближче до Євангелії. Повільно переходили перед нею вічні слова: «А вбачивши зорю,
вони надзвичайно зраділи. І, ввійшовши до хати, знайшли там Дитятко з Марією, Його Матір'ю. І вони впали ниць і вклонились Йому, й,
відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому дари: золото, ладан та смирну».
«Зраділи... − думала собі вчителька. − Я б хотіла зрадіти... та не можу, не вмію в злиднях і журбі... Прости мені, Ісусе, що я така сумна, горем
своїм приголомшена, війною, голодом. І нема в мене нічого дорогоцінного, щоб я Тобі щось принесла в дар. Тільки серце бідне, що
журиться й любить Тебе... Може, візьмеш хоч серце оте... Бо воно трохи подібне до серця матері Твоєї, як вона біля Твого хреста стояла.
Господи, не покинь мене без ласки Своєї, й дітей моїх! Не забудь про чоловіка мого десь у Німеччині. Люди, мов мухи, гинуть там, і він
може так швидко зчахнути, бо не кріпке здоров'я у нього. Захисти його...»
Тихі думки Оксани Михайлівни поєдналися з красою молитви. Вона не помітила, що стояла перед Богом в молитві, і на святу Євангелію
падали кришталі сліз. На серці їй стало легше, камінь не так тиснув груди. Вона повеселішала. Глипнула на дітей − обоє міцно спали.
Укутала їх ліпше й побажала вийти на вулицю, хоч постояти коло дому й подивитись на небо зоряне. На вулиці було моторошно тихо.
Силуети зруйнованих будинків кидали тривожні тіні. Здавалось, ось-ось хтось вискочить з-за руїн, хтось чужий, жахливий, кровожерний. А
небо таке гарне й cпокійне! Небо, мов море перлин, і всі вони зверху – беріть, беріть жменями...
Раптом сніг рипнув десь недалеко. Чиясь хода. Вона швидко ввійшла в кімнату й замкнула двері. Прислухувалась: хтось наближався до
подвір'я, хода повільна спинилась біля її вікна. Чогось серце застукало швидше, мов годинник, пущений в рух. Вона погасила каганця.
Невже гестапо? Нерухомо стояла, мов укопана, біля столу. Сніг знову рипнув під ногами таємничої особи... Повільно хтось пішов далі, але
за хвилину-дві вернувся. Почула вона тихий стук у вікно. Серце, мов ковалики, ще дужче застукало, та жінка не обзивалася. Потім тихий
голос знадвору:
– Не бійтеся, люди добрі... Я... я колись тут мешкав... Вертаюсь...
Мов птах вилетіла вона за двері:
− Аркадію... Це ти?! Боже, але тебе не впізнати... Іди, ти дуже слабий. Голубе мій...
І не було їй холодно, і страшно не було. Тато дітям повернувся. Хоч кість і шкіра тільки, але живий. Тихо входили до кімнати обоє, й з ними
радість ішла нечутно, але владно й біля столу радість невидимо сіла. Аркадій поглянув на Євангелію на столі й промінь радості промайнув
на його худому обличчі. Довго, довго шепоти в убогій кімнаті шелестіли, наче листя осіннє, а під листям отим картини минулого, тяжкого,
трагічного. Та понад усім була сила й ласка Божа! Справді був той день радісний – Різдво Христове – в холодній кімнаті на руїнах
українського міста.