Ядвіга  Кобринець

                                                                  У серця стукають «дерев’яшки»

«Хто має вуха, нехай слухає!»
Мт. 11:15

Одного разу у мене запитали, чому так багато уваги приділяю темі нещасливого дитинства? Я не пам'ятаю тепер, що відповіла, але в
пам'яті відразу виник той день і мить, що став викривачем моєї совісті, напевно, уже назавжди. Надворі стояв похмурий листопад. Я з
обов'язку служби перебувала в Мінську на курсах. Вихідного дня вирішила з'їздити на ринок. Походивши між рядами із численними
товарами, я вже поверталася до станції метро. Як завжди, у підземному переході було багатолюдно. І раптом з багатоголосся мій слух
чітко вирізнив якийсь дивний звук. Начебто по гранітній підлозі хтось ритмічно стукав дерев'яним молотком. А потім з юрби вималювався
цей «хтось». Назустріч рухалися двоє замурзаних дитинчат: дівчинка років шести й маленький хлопчик, не старше трьох років. Не
зважаючи на передзимній холод, вони були дуже легко одягнені: порвані курточки, розірвані колготки, без шапочок. На ніжках у хлопчика
були розірвані черевики без зав'язок, а в дівчинки - дерев'яні башмаки. Це вони видавали такий гучний, на весь перехід, стукіт. І всі люди
йшли мимо: стурбовані, байдужі. І я теж... Пройшовши кроків десять, зупинилася. Мене немов ударило током. Я різко повернула назад.
Хотіла зупинити, розпитати в них: хто, звідки, що змусило скитатися одних по холоду? Я шукала їх очима, але дітей ніде не було. У переході
стояв тільки стукіт дерев’яшок. Я металася від виходу до виходу, я шукала їх, але діти немов випарувалися в повітрі. Я так і не знайшла тих
малят, але стукіт дерев’яшок не вщухає в моїй голові дотепер. Я, звичайно, навряд чи змогла б їм допомогти, але ж навіть не спробувала.
Могла хоча б, погодувати, купити нові колготки, шапочки, поговорити, пожаліти, нарешті. Але разом з юрбою я пройшла мимо.
З тих пір пройшло п'ятнадцять років, але дотепер почуття провини не дає мені спокою. І тому, щоб хоч якось заспокоїти свою совість, я
намагаюся достукатися цими «дерев’яшками» до чужих сердець. Може бути, хоч хто-небудь почує й не пройде повз замурзаних дітлахів!
Адже в наші серця щодня стукають такі «дерев’яшки». Стукають у сусідніх квартирах, будинках, на одній вулиці, в одному селі, стукають у
школах, у притулках, інтернатах і дитячих будинках, у лікарнях і родильних будинках. Стукають, стукають, стукають… Але так рідко ми чуємо
цей стукіт і так часто проходимо мимо. Нам і в голову не приходить, що це Господь намагається достукатися до нашої глухої совісті й
вилікувати нас від найстрашнішої хвороби на землі – людської байдужості! Бруно Ясенський писав, що найстрашніша річ у цьому світі –
байдужість: «Не бійся ворогів – у найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – у найгіршому випадку вони можуть тебе
зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але це з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрадництво й убивство".