Михайло Коцюбинський

1864 - 1913

                                                               Що записано в книгу життя


   Мусила ба¬ба зла¬зи¬ти з печі: ону¬ка зас¬лаб¬ла i пот¬ре¬бу¬ва¬ла теп¬ла. А що не бу¬ло місця на лаві у тісній хаті, пос¬ла¬лась
ба¬ба долі. І син, i невістка на¬че не ба¬чи¬ли то¬го. Там во¬на i ли¬ши¬лась.
   З кут¬ка, між две¬ри¬ма i мис¬ни¬ком, де на долівці во¬на ле¬жа¬ла - ста¬ра, за¬бу¬та смер¬тю ма¬ти,- все ви¬да¬ва¬лось чуд¬ним.
Досі во¬на ро¬ка¬ми ва¬ля¬лась на печі i звик¬ла ди¬ви¬тись зго¬ри вдо¬ли¬ну. Тоді си¬нові діти зда¬ва¬лись дрібни¬ми, сліпну¬че око
все спо¬чи¬ва¬ло на біля¬вих го¬лов¬ках або ло¬ви¬ло сер¬ди¬тi, при¬биті нуж¬дою об¬лич¬чя невістки i си¬на, ко¬ли проп¬ли¬ва¬ли
повз неї од две¬рей до печі. І вже з-за ко¬ми¬на чу¬лось, як бу¬боніли їх го¬ло-си.
   Тепер все ви¬рос¬ло зра¬зу. Діти, що спи¬ня¬лись над нею до мис¬ни¬ка i об¬си¬па¬ли криш-ка¬ми з хліба та вся¬ким сміттям,
си¬нові чо¬бо¬ти, старі, на¬мерзлі, важкі, як го¬ри, i босі но¬ги невістки, що ста¬ва¬ли пе¬ред са¬мим об¬лич¬чям та зак¬ри¬ва¬ли
ввесь світ. Те¬пер во¬на ба¬чи¬ла в печі в’юнкий во¬гонь, що па¬ли¬во жер, а все ж вми¬рав з го¬ло¬ду, чорні кут¬ки попід лав¬ка¬ми,
що роз¬зяв¬ля¬ли без¬зубі ро¬ти i ди¬ха¬ли зог¬ни¬лою вогкістю. Ча¬сом, ко¬ли од¬чи¬ня¬ли¬ся двері, стовп білої па¬ри, на¬че ту¬ман,
сте¬ливсь по долівці, зак¬ри¬ва¬ючи все, i зда¬ва¬лось, що та¬ка має бу¬ти i смерть, ка¬ла¬мут¬на, бе¬зо¬ка, з хо¬лод¬ком по но¬гах Де
ж во-на? Чо¬му не при¬хо¬дить? Не док¬ли¬четься ба¬ба. Бро¬дить нав¬ко¬ло, а про ба¬бу за¬бу¬ла. Чо¬ловіка заб¬ра¬ла,
за¬ду¬ши¬ла се¬ме¬ро дітей, ось-ось не вид¬ко, як по ону¬ку прий¬де. Скрізь по¬ко¬си¬ла, пок¬ла¬ла цілі по¬ко¬си, а про ба¬бу
за¬бу¬ла. І чуд¬но, i страш¬но, що так труд¬но умер¬ти.
   Довгими дня¬ми i ще по дов¬ших но¬чах, ко¬ли миші тов¬чуться по згнилій кар¬топлі i по ба¬бинім тілі, а тар¬га¬ни ша¬ру¬дять ко¬ло
неї, як ко¬ло ста¬рої ганчірки, ле¬жить ти¬хенько ба¬ба i од ча¬су до ча¬су ви¬ки¬дає з при¬сох¬лих гру¬дей туж¬ли¬ве зітхан¬ня, тон¬ке,
як ска-вуління сліпо¬го ще¬ня¬ти:
   - Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..
   - Нема на вас ско¬нан¬ня! Не да¬ють спа¬ти…- сер¬ди¬то бур¬чить невістка, i лав¬ка скри-пить під нею.
   - Не-ма! - го¬во¬рить ба¬ба у тон невістці i об¬ли¬зує яс¬на, де бу¬ли ко¬лись зу¬би, i ли¬же зсохлі, за¬палі все¬ре¬ди¬ну гу¬би.
   Кисленького хо¬четься бабі, ка¬пуст¬ки або роз¬со¬лу з-під огірків, а дрімо¬та сплітає дійсність зі сна¬ми: урив¬ки ка¬зок,
от¬че¬на¬ша i си¬но¬вi чо¬бо¬ти, важ¬кi, як го¬ри, що ли¬ша-ють по собі мокрі сліди.
   Потому сон рап¬том ще¬зає, як зми¬тий во¬дою, i ба¬ба чує своє ма¬леньке тіло, яко¬му твер¬до i зим¬но ле¬жа¬ти долі, на
то¬ненькій ряд¬нині, у вогкім кут¬ку.
   Нащо во¬на? Ко¬му потрібна? Жит¬тя виїло си¬лу з неї як луш¬пин¬ня з кар¬топ¬лi, ки¬ну¬ло в кут. А ду¬ша міцно вче¬пи¬лась за ту
ша¬ба¬тур¬ку i не хо¬че її по¬ки¬нуть.
   Небагато місця зай¬має ба¬ба на свi¬тi, ку¬ток пiд мис¬ни¬ком, а всім за¬ва¬жає. Не¬ба¬га¬то з’їсть хлi¬ба, а й те при нужді ве¬ли¬ке.
І знов ше¬лес¬нуть зiв’ялi ус¬та, як су¬хе лис¬тя:
   - Ох!.. Моя смер¬тонько… де ти?
   Тiло ча¬сом про¬ха¬ло. З тої горс¬точ¬ки шку¬ри й кiс¬ток, з при¬сох¬ло¬го жи¬во¬та, по-рожніх гру¬дей до¬бу¬ва¬лось
не¬пе¬ре¬мож¬не, фан¬тас¬тич¬не ба¬жан¬ня i заг¬лу¬ша¬ло ро¬зум:
   - Мо-лоч-ка!
   Тоді не¬вiст¬ку на¬па¬дав смiх. Не го¬во¬ри¬ла нi¬чо¬го, а тряс¬лась од смi¬ху грудьми, ли¬цем i жи¬во¬том, аж кут¬нi бi¬лi¬ли мiж
скрив¬ле¬ни¬ми гу¬ба¬ми.
   Бабi бу¬ло так кривд¬но. Не да¬ють мо¬лоч¬ка.. Мо¬лоч¬ка не да¬ють.
   Вона з жа¬лю кри¬ви¬лась, бур¬ча¬ла, їй до слiз мо¬лоч¬ка хтi¬лось хоч зна¬ла, що йо¬го на-вiть сла¬ба ди¬ти¬на не ба¬чить.
   Врешті не¬вiст¬ка ха¬па¬ла вi¬ник i зак¬ри¬ва¬ла ба¬бу хма¬рою пи¬лу.
   - Ноги прийміть. Ви¬ки¬ну в сi¬ни ра¬зом з сміттям!..
   Баба прий¬ма¬ла но¬ги i дов¬го не¬ви¬дим¬кою каш¬ля¬ла з-пiд мис¬ни¬ка.
   Вдень її об¬сi¬да¬ла дiт¬во¬ра, як п’яте¬ро го¬роб¬цiв жов¬то¬ро¬тих. Цi¬лий ряд очей ди¬вив¬ся в рот бабі…
   - Розкажiть каз¬ку.
   Рот розк¬ри¬вав¬ся, як по¬рож¬нiй га¬ман, i в ньому ши¬пi¬ли сло¬ва - щось про ца¬рен¬ка, зло¬то, до¬ро¬гi стра¬ви Але язик
ви¬су¬вав¬ся, зли¬зу¬вав все роз¬по¬ча¬те, і ба¬ба кiн¬ча¬ла про iн-ше - про ко¬би¬ля¬чу го¬ло¬ву або рись-ма¬ти. Во¬на вжи¬ва¬ла
ста¬ринні сло¬ва, яких дi¬ти не ро¬зу¬мi¬ли. Їм бу¬ло скуч¬но.
   - Бабо! Ко¬ли ви пом¬ре¬те?
   Вони роз¬тя¬га¬ли зморш¬ки на ба¬биній шиї, що скла¬лись ря¬да¬ми, як на ста¬рiй ха¬ля¬вi, розг¬ля¬да¬ли двi ша¬ба¬ту¬ри
гру¬дей, мiж яки¬ми заст¬ряг мi¬дя¬ний крест, пi¬дiй¬ма¬ли за¬пас¬ку i ма¬ца¬ли но¬ги, су¬хi, чор¬нi, у жи¬лах, як па¬ти¬ки з ко¬рою,
яки¬ми ма¬ти роз¬топ¬лює в пе¬чi.
   Вони хо¬тi¬ли б по¬ба¬чи¬ти, як ви¬ле¬тить з ба¬би ду¬ша.
   - Бабо! Ду¬ша пташ¬кою ви¬ле¬тить з вас?
   Потому спи¬на¬лись до мис¬ни¬ка, то¬ло¬чи¬ли нiж¬ка¬ми гру¬ди i за¬си¬па¬ли очi криш¬ка¬ми з хлi¬ба.
   Про смерть го¬во¬ри¬ли i не¬вiст¬ка iз си¬ном, го¬лос¬но, злiс¬но, як про неп¬ла¬че¬ну по¬дать:
   - Помре, чим бу¬деш хо¬ва¬ти?
   Син тiльки со¬пiв та сер¬ди¬то зир¬кав в ку¬ток, а ба¬ба бо¬ялась то¬дi кли¬ка¬ти смер¬тi: ану ж прий¬де, де то¬дi взя¬ти на
по¬хо¬рон гро¬шей? По¬по¬вi пла¬ти, дош¬ки до¬ро¬гi, а лю¬ди скiльки з’їдять та вип’ють…
   Одна бу¬ла роз¬ва¬га в ба¬би. Як тiльки за¬бу¬ва¬ли за¬чи¬нить две¬рi, крiзь них влi¬та¬ла з сi-ней зо¬зу¬ляс¬тенька кур¬ка i
про¬жо¬гом бiг¬ла до ба¬би. Ви¬тя¬га¬ла ко¬рот¬ку шию, ста¬ви¬ла бо-ком круг¬леньке око, здiй¬ма¬ла лап¬ку й че¬ка¬ла. І лиш ба¬ба
прос¬тяг¬не су¬ху до¬ло¬ню з су-хи¬ми криш¬ка¬ми хлi¬ба, зо¬зу¬ляс¬тенька цо¬кає дзьобом в до¬ло¬ню і по¬щи¬пує ба¬бу.
   Ну й дос¬та¬ва¬лось курці. Її би¬ли по спині, аж во¬на при¬сi¬да¬ла, ви¬га¬ня¬ли на¬зад у сi¬ни i кля¬ли:
   - Бодай ти здох¬ла, трик¬ля¬та.
   Краще б зак¬ля¬ли ба¬бу. Мо¬же б, ско¬рi¬ше по¬мер¬ла.
   Мiркувала щось ба¬ба. Дня¬ми й но¬ча¬ми, по¬тай, са¬ма. Плям¬ка¬ли гу¬би, очi ди¬ви¬лись уг¬либ, ус¬та скла¬да¬лись до сло¬ва i
не¬рi¬шу¬че млi¬ли. Ча¬сом шеп¬та¬ла: «Си¬ну!» - i за¬раз бо¬яз¬ко мовк¬ла та ог¬ля¬да¬лась, чи не по¬чув. То¬дi зне¬си¬лені ру¬ки і
но¬ги пок¬ри¬ва¬лись кап-ля¬ми по¬ту і до со¬роч¬ки лип¬ли, а ба¬ба ле¬жа¬ла, як не¬жи¬ва.
   Нарештi пе¬ре¬мог¬ла¬ся:
   - Сину!..
   Вiн щось ла¬тав i, пев¬но, не чув.
   - Потапе!
   - Чого?
   - Ходи сю¬ди.
   - Чого там?
   - Сядь ко¬ло ме¬не.
   Вiн не¬хо¬тя звiв¬ся i сiв на ла¬вi пiд мис¬ни¬ком.
   Великий i мок¬рий чо¬бiт сто¬яв у неї пе¬ред очи¬ма, пок¬рив¬ши тiн¬ню об¬лич¬чя.
   - Пора вми¬ра¬ти.
   - Знов кли¬кать по¬па? Ка¬за¬ли - вмру, вмру, а тiльки гро¬шi дур¬но од¬дав по¬по¬вi.
   Потап дра¬ту¬вав¬ся i не ди¬вив¬ся на неї.
   - Ех, ба¬бо… ма¬мо,- поп¬ра¬вив¬ся вiн.
   Жорстока склад¬ка ляг¬ла i зас¬тиг¬ла у нього мiж но¬сом та бо¬ро¬дою, i щось нес¬ка¬за¬не схо¬ва¬лось в нiй.
   - Не тре¬ба по¬па. Бог грi¬хам прос¬тить i так. А от не мо¬жу вмер¬ти…
   - Чув вже. Ка¬за¬ли.
   - Забула за ме¬не смерть… Не¬ма ско¬нан¬ня… Хоч би ти до¬поміг.
   Баба за¬во¬ру¬ши¬лась у своїм ле¬го¬ви¬щi. Він чув, як стук¬ну¬ла кістка но¬ги об кістку, як яду¬ха за¬шипіла у гру¬дях,- i во¬ро¬жа
за¬ну¬да гру¬бо вир¬ва¬лась з гор¬ла у нього:
   - Ну?
   Але ба¬ба ле¬жа¬ла вже ти¬хо i спокійно щось го¬во¬ри¬ла до се¬бе, на¬че крізь сон: -…Взяв син луб¬ки, пок¬лав ста¬ро¬го та й одвіз
у про¬вал¬ля…
   Потап підняв бро¬ви.
   - Що ви ска¬за¬ли?
   Але ба¬ба оп¬ри¬томніла.
   - Я так… не¬потрібна вже ста¬ла, та й зай¬ва. Ку¬ток зай¬маю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важ¬ко зо мною, i мені
важ¬ко… Од¬ве¬зи ме¬не в гай…
   Він ще не ро¬зумів, тільки ско¬са гля¬нув на матір.
   - Поможи, си¬ну… од¬ве¬зи в гай… Те¬пер зи¬ма, швид¬ко зас¬тиг¬ну… Хіба бабі ба¬га¬то тре¬ба? Раз-два дих¬ну¬ла, та й вже…
   Щось війну¬ло на нього од тих чуд¬них слів, на¬че згад¬ка про давній, за¬бу¬тий сон, що за¬че¬пив тільки мо¬зок кри¬лом i далі
по¬ли¬нув.
   Не хотів слу¬хать, а слу¬хав.
   - Гріха не бу¬де… У гаю чис¬то i біло… де¬ре¬ва - як свi¬чi у церкві… Зас¬ну, й про¬ки-нусь, та й ска¬жу: «Матінко бо¬жа, не су¬ди
си¬на, су¬ди нуж¬ду людську…». На те не зва-жай, що ска¬жуть лю¬ди. Як біда прий¬де, де тоді лю¬ди?.. Не¬ма… За¬ги¬бай сам…
   Мамине сло¬во па¬да¬ло в нього, як зер¬но в зго¬то¬ва¬ну ни¬ву; він чув се, i се пi¬дiй¬ма¬ло у ньому не¬щи¬рий, чу¬жий, роб¬ле¬ний
гнів.
   Нарешті встав з ла¬ви i крик¬нув сер¬ди¬то, більше до се¬бе, аніж до неї:
   - Не верзіть каз¬на-чо¬го… дав Бог жи¬ти - пош¬ле i смерть… Спа¬ли б вже кра¬ще.
   А ко¬ли світло зга¬си¬ли i об¬ляг¬лись, йо¬го дум¬ки за¬би¬лись по хаті, лi¬ни¬вi, спу¬тані, темні, як клу¬бок хмар, i лиш інко¬ли щось
яс¬не їх роз¬ри¬ва¬ло.
   Бог?
   Ти ди¬виш¬ся з не¬ба? Ди¬вись.
   Злiснi й хо¬лодні бу¬ли ті проб¬лис¬ки дум¬ки.
   Гріх?
   Вся зем¬ля у гріху. Хіба йо¬го го¬лод не гріхи си¬тих?
   Він гнав од се¬бе дум¬ки, особ¬ли¬во про те, що ста¬ра го¬во¬ри¬ла. А ра¬зом з тим, на¬че на¬пе¬рекір, ви¬ри¬на¬ло з пам’яті
напівза¬бу¬те, про що чув він од ма¬ми або од ба¬би своєї, як ко¬лись, у дав¬ни¬ну ще, діти вби¬ва¬ли батьків. Ви¬во¬зи¬ли в ліс або на
по¬ле i там по¬ки-да¬ли, по¬ки не прий¬де смерть. На¬що жит¬тя ста¬ро¬му? Ста¬ре му¬сить вми¬ра¬ти, мо¬ло¬де жи¬ти. Так все на
світі. Ста¬ре лис¬тя спа¬дає, мо¬ло¬де на¬рос¬тає. Зи¬ма ги¬не, як над¬хо¬дить вес¬на, зер¬но гниє в землі, ви¬пус¬ка¬ючи па¬рость.
Так все ве¬деться, відко¬ли світ.
   Нажилась ста¬ра, а вмер¬ти не мо¬же. Про¬хає смерті - не дає бог. Хіба гріх по¬мог¬ти? І зно¬ву щось тем¬не пi¬дiй¬ма¬ло¬ся в
ньому, як па¬ра по¬над гни¬лим бо¬ло¬том, сти¬ра¬ло дум-ки, млоїло тіло i ви¬га¬ня¬ло на чо¬ло хо¬лод¬ний, сверб¬ля¬чий піт. Тьху!
Тьху! Гос¬по¬ди бо-же! Жи¬ву матір ви¬волік з ха¬ти…
   Глибока ніч цілою ва¬гою на¬ля¬га¬ла на гру¬ди та не да¬ва¬ла ди¬хать, а дум¬ки несміло знов ма¬ца¬ли мо¬зок, во¬ру¬ши¬лись і
роз¬гор¬та¬лись.
   Згинь! Про¬па¬ди!.. Як бу¬де, так бу¬де… Що б лю¬ди ска¬за¬ли? Лю¬ди! Во¬ни осу¬дять. Ко¬ли з го¬ло¬ду ги¬неш з ма¬ли¬ми дітьми,
ко¬ли од біди виєш, як пес, ко¬ли те¬бе пе¬че i крає - лю¬дей не¬ма. Не¬ма на свi¬тi страшнішої пуст¬ки, як та, що зветься людьми.
Лю¬ди! Ха-ха!..
   Потап не міг зас¬ну¬ти. Кру¬тив¬ся, здіймав го¬ло¬ву з ла¬ви i по¬си¬лав ву¬ха в ку¬ток, під мис¬ник. Там бу¬ло ти¬хо. І рап¬том йо¬му
зда¬ло¬ся, що вже по всьому. Ма¬ти в гаю, в хаті більше прос¬то¬ру, не¬ма то¬го стог¬нан¬ня, зай¬во¬го ро¬та, не¬ма вічної дум¬ки, де
взя¬ти на по¬хо¬рон гро¬шей. Йо¬му аж лег¬ше ста¬ло.
   Та ось зашк¬ря¬ба¬ли ми¬шi, за¬товк¬ли¬ся під мис¬ни¬ком, i звідти оз¬вав¬ся нуд¬ний, писк¬ли-вий го¬лос.
   - Ой, моя смер¬тонько… де ти?
   Встав пізно.
   День був ти¬хий, важ¬кий. Сіре пе¬ре¬пов¬не¬не не¬бо зду¬ши¬ло зем¬лю, а по ній ла¬зив ту-ман, як неп¬ри¬ка¬яні душі.
   Треба бу¬ло во¬зи¬ти гній. І він во¬зив, важ¬ко сту¬па¬ючи біля са¬ней, сам сірий, як за¬гус-лий ту¬ман, i все ди¬вив¬ся вглиб се¬бе, де
щось осіло за ніч i сверд¬ло.
   Чогось по¬ки¬нув ро¬бо¬ту ра¬но, за¬вид¬на. Зай¬шов у ха¬ту, по¬ту¬пав мовч¬ки i вий¬шов. Ще раз вер¬нув¬ся, став біля по¬ро¬га,
але не ди¬вив¬ся під но¬ги. Щось хтів ска¬за¬ти - i не зна¬хо-див слів.
   Мати мов¬ча¬ла.
   Тоді він ки¬нув на зем¬лю важ¬ко, на¬пiв¬сер¬ди¬то:
   - Опам’ятались вже?
   - Що ка¬жеш? Га?
   - Забули вчо¬рашні дур¬ниці?
   - Ох… по¬мо¬жи мені, си¬ну…
   - Знов за своє?
   - Одвези в гай…
   Тоді він рап¬том присів на¬ка¬ряч¬ки, наб¬ли¬зив до ба¬би своє ли¬це, аж на неї війну¬ло га-ря¬че ди¬хан¬ня, i за¬шеп¬тав швид¬ко i
з свис¬том:
   - Кажіть, самі схотіли?
   - Сама.
   - Добре зміркуй¬те: самі?
   - Сама.
   Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одріза¬ти хліба, але не одрізав i знов пок¬лав на місце.
   Не ди¬вивсь нi на ко¬го, але чув доб¬ре, що всі вже зна¬ють.
   Не зди¬ву¬вав¬ся, ко¬ли жінка спокійно ска¬за¬ла:
   - Треба літеп¬ло гріти.
   Значить, за¬раз бу¬дуть об¬ряд¬жа¬ти ба¬бу на смерть.
   Тоді він бай¬ду¬же по¬чав ди¬ви¬тись на ме¬туш¬ню.
   Бачив, як діло¬ви¬то за¬су¬ва¬ли у піч со¬ло¬му, як діти шеп¬та¬лись в кут¬ку, на¬че раділи, що «та¬то од¬ве¬зуть ба¬бу у гай», як
ста¬ра прос¬тя¬га¬ла ру¬ку з-під мис¬ни¬ка:
   - Сорочку чис¬ту дістаньте.
   - А свічки, здається, не¬ма в нас!..- дзвінко скрик¬ну¬ла жінка, i він поліз сам під об¬ра-зи, де звик¬ли хо¬ва¬ти верб¬ну вос¬ко¬ву свічку.
   Йому не слід бу¬ло ди¬ви¬тись, як об¬ряд¬жа¬ти¬муть матір, i він вий¬шов надвір.
   А ко¬ли по¬вер¬нув¬ся, во¬на вже ле¬жа¬ла го¬то¬ва на лаві, су¬ха, ма¬ленька, як справ¬ле¬на кур¬ка, з хрес¬том на гру¬дях,- i чисті
п’яти стир¬ча¬ли з-під чор¬ної вов¬ни за¬пас¬ки, як в не-жи¬вої.
   «Скінчили?» - хотів він спи¬та¬ти, але не спи¬тав, бо ба¬чив, що тільки на нього й че¬ка-ють.
   Він підійшов до ла¬ви.
   - А мо¬же б, ви теє…
   Вона за¬хи¬та¬ла су¬хеньким об¬лич¬чям, на яко¬му ляг¬ли нові вже тіні.
   Тоді він рішу¬че підійшов ближ¬че, поцілу¬вав ру¬ку i гу¬би, а во¬на бла¬гос¬ло¬ви¬ла йо¬го су¬хи¬ми, як осінні гілляч¬ки, ру¬ка¬ми.
   Тепер підхо¬ди¬ли всі, мо¬ло¬ди¬ця i діти, i цілу¬ва¬ли ба¬бу.
   А ба¬ба зле¬генька крек¬та¬ла; їй бу¬ло доб¬ре, що чу¬ла на гу¬бах теплі ус¬та.
   Невістка схлип¬ну¬ла навіть, але за¬раз за¬мовк¬ла, ко¬ли По¬тап пос¬пи¬тав про ве¬ре¬ту.
   - Нащо тобі?
   - Треба б нак¬ри¬ти…
   - Гляди ж, на¬зад при¬ве¬зи.
   Потап взяв ма¬му на ру¬ки i виніс. Од¬чи¬ни¬ли¬ся двері, хо¬лод пішов по хаті, i в чор¬ний мо¬рок сіней вско¬чив од¬ра¬зу ди¬тя¬чий
рев.
   На са¬нях бу¬ло сінце. По¬тап підмос¬тив йо¬го бабі під бо¬ки, пок¬рив її ве¬ре¬тою i, бе¬ру-чись за віжки, спи¬тав:
   - Добре вам, ба¬бо?
   «Знов «ба¬бо»,- по¬ду¬мав, але не мав зва¬ги поп¬ра¬вить.
   - Не за¬будь же ве¬ре¬ти…- знов при¬га¬да¬ла жінка, ко¬ли сідав на са¬ни.
   Коняка ру¬ши¬ла за¬дом - i ба¬ба поп¬ли¬ла. Їха¬ти бу¬ло зо три верс¬ти по¬лем, що по¬чи¬на-лось за¬раз од ха¬ти. Ніч впа¬ла
зра¬зу i про¬ковт¬ну¬ла обрій. Тільки близькі сніги біліли, i ту¬ман одя¬гав в іній на ніч де¬ре¬ва.
   Мовчали. Що бу¬ло го¬во¬ри¬ти? Раз - нуж¬да дав¬но замк¬ну¬ла йо¬му ус¬та i про¬мов¬ля¬ла тільки у серці, а дру¬ге - щось вста¬ло
таємне i по¬лох¬ли¬ве між жи¬вим тілом на са¬нях i ним, чо¬го не зва¬жав¬ся про¬га¬нять сло¬вом.
   Уважно ди¬вив¬ся, як ко¬би¬ла кру¬ти¬ла по¬кош¬ла¬ним за¬дом, на яко¬му осідав уже іній, i ду¬мав, що тре¬ба вріза¬ти січки,
мірку¬вав, ко¬ли кра¬ще око¬ло¬ти од¬вез¬ти в січкар¬ню: чи сьогодні, як по¬вер¬не до¬до¬му, чи, мо¬же, завт¬ра. По¬то¬му зга¬дав,
що за¬був узять ру¬ка-виці, що не по¬мив ру¬ки од гною, і те¬пер во¬ни на¬че в корі.
   Йому зда¬ло¬ся, що ста¬ра щось скри¬пить. Обер¬нув¬ся на¬зад і крик¬нув:
   - Чого хо¬че¬те? Га?
   Він розібрав на¬си¬лу. Во¬на пи¬та¬ла, чи во¬ни їдуть Ми¬ки¬ти¬ним по¬лем.
   - Микитиним? Га-га! Ми¬ки¬та дав¬но по¬мер. Вже й по¬ле йо¬го про¬да¬ли си¬ни.
   - Кому про¬да¬ли?
   - Тут ціла історія бу¬ла.
   Він ожи¬вив¬ся, обер¬тав¬ся на¬зад, кри¬чав, щоб ма¬ти чу¬ла, сту¬кав пу¬жал¬ном в са¬ни, ма-хав ру¬ка¬ми, ра¬дий, що мо¬же
кри¬ком прог¬на¬ти те таємни¬че i по¬лох¬ли¬ве, що сто¬яло між ни¬ми.
   Сани йшли у за¬то¬ки, сту¬ка¬лись ко¬пи¬ла¬ми, а він одс¬тав¬ляв но¬гу i упи¬рав¬ся в тверді краї до¬ро¬ги, як звик се ро¬би¬ти,
ко¬ли ви¬во¬зив гній. Хвиськав ко¬би¬лу… Ньо-о! І знов обер¬тав¬ся на¬зад.
   Вони раді бу¬ли обоє, що зно¬ву жи¬вуть спільним жит¬тям, як ще тоді, ко¬ли ста¬ра мог-ла хо¬ди¬ти по світі.
   Баба хти¬во ло¬ви¬ла ті но¬ви¬ни. Во¬на нічо¬го то¬го не чу¬ла. Що мож¬на по¬чу¬ти, ва¬ля-ючись десь під мис¬ни¬ком? А той
Ми¬ки¬та сва¬тав її… Хе-хе!
   Не поміти¬ли навіть, як обс¬ту¬пив їх гай.
   Потап спи¬нив ко¬ня¬ку.
   - Не змерз¬ли? - підійшов він до ба¬би.
   - Hi.
   - Приїхали вже.
   Баба за¬раз хотіла підня¬тись, але впа¬ла на¬зад.
   - Пождіть ще, по¬леж¬те.
   Він одійшов у гай, по¬ри¬на¬ючи гли¬бо¬ко в сніг i шу¬ка¬ючи місця. Виб¬рав під ду¬бом, на гла¬денькім горб¬ку, i на¬го¬лос ска¬зав:
   - Тут доб¬ре бу¬де.
   Потому по¬ди¬вив¬ся нав¬ко¬ло.
   В гли¬бокій тиші сну¬ва¬ли де¬ре¬ва біле ме¬ре¬жи¬во гілок, на¬че зби¬ра¬лись за¬ки¬нуть невід в гли¬бокі во¬ди не¬ба, де
не¬яс¬но тремтіли зо¬ло¬тою лус¬кою, мов риб¬ки, зорі.
   «Краще, ніж в церкві»,- по¬ду¬мав.
   Наніс сю¬ди сіна, зро¬бив для ма¬ми ло¬же i пок¬лав ста¬ру навз¬на¬ки.
   Хотів нак¬ри¬ти ве¬ре¬тою но¬ги, але во¬на не да¬ла:
   - Не тре¬ба… візьми до¬до¬му, в ха¬зяй¬стві здасться.
   «А здасться»,- по¬ду¬мав він i одк¬лав набік ве¬ре¬ту. Але за¬раз роз¬ду¬мав i пок¬рив ма¬му до го¬ло¬ви.
   Вона покірно ви¬тяг¬ла ру¬ки по¬верх ве¬ре¬ти, а він склав їх на гру¬дях, як у мер¬ця. По-то¬му засвітив свічку i заст¬ро¬мив між пальці.
   «Що б ще зро¬би¬ти»? - по¬ду¬мав.
   Встав на коліна, прос¬то у сніг, і ткнув¬ся ли¬цем в зло¬жені ру¬ки.
   Теплий дух вос¬ку, що та¬нув, стіка¬ючи вниз, підняв у йо¬го гру¬дях гірке щось i ка¬ла-мут¬не, яке не ма¬ло слів. Хотів роз¬ка¬за¬ти
ціле жит¬тя, всі свої крив¬ди, отут, се¬ред тиші, де де¬ре¬ва сто¬яли, як свічі у церкві, на тих твер¬дих ру¬ках, що ско¬ро пе¬ред Бо¬гом
свідчи¬ти бу¬дуть про свою пра¬цю, а тільки про¬мо¬вив:
- Простіть ме¬не, ма¬ма…
   - Хай Бог про¬щає… - І вдру¬ге… i втретє…
   Мав уже звес¬тись, щоб був кінець на¬решті, ко¬ли по¬чув, що ма¬ти щось шеп¬че.
   Перевів очі на її вид, що та¬нув, зда¬ва¬лось, як жов¬тий віск свічки.
   - Що, ма¬мо?
   Вона ста¬ре¬че плям¬ка¬ла ро¬том, кри¬ви¬ла ус¬та, аж відкри¬ва¬лись си¬няві яс¬ла, і не¬мов прос¬тог¬на¬ла:
   - Не ріжте зо¬зу¬ляс¬тої кур¬ки… во¬на бу¬де нес¬ти¬ся…
   З напівзгас¬ло¬го ока у ба¬би стіка¬ла сльоза.
   Він обіцяв. Заріза¬ти кур¬ку!.. Хіба кур¬ка му¬жицька стра¬ва?
   Тепер вже все? Він встав на но¬ги, вкло¬нив¬ся i побрів по снігу.
   Упав з роз¬го¬ну на са¬ни і вда¬рив ко¬ня¬ку. Ко¬би¬ла мах¬ну¬ла за¬дом i по¬нес¬ла, б’ючи са-ня¬ми об пнi де¬рев, підки¬да¬ючи
ни¬ми на всіх ви¬бо¬ях.
   А ко¬ли в гоні ото¬му він озир¬нув¬ся на¬зад, свічка ти¬хо i рівно па¬ла¬ла поміж де¬ре¬ва¬ми, не¬мов зірка ра¬зом з інеєм
спус¬ти¬лась на зем¬лю i спо¬чи¬ва¬ла в снігу. І зра¬зу лег¬ко зро-би¬лось. Ва¬га зсу¬ну¬лась рап¬том з пле¬чей. Втяг¬нув у се¬бе
мо¬роз¬не повітря, по¬чув по-рож¬ня¬ву в гру¬дях i за¬пов¬нив ту пуст¬ку ди¬ким, сер¬ди¬тим кри¬ком:
   - Ньо! Стер-рво!..
   Хилитався на са¬нях, мов п’яний, мов з яр¬мар¬ку їхав, по¬мо¬го¬ри¬чив¬ши доб¬ре, все бу-ло бай¬ду¬же, нічо¬го не страш¬но, i по
коліна мо¬ре.
   Коняка ви¬нес¬ла в по¬ле, вто¬ми¬лась i поч¬ва¬ла¬ла сту¬пою.
   Тоді йо¬му рап¬том прий¬шов на пам’ять один ди¬тя¬чий день.
   Була неділя. Вся ха¬ти¬на спов¬не¬на сон¬цем. Йо¬го кортіло швид¬ше до хлопців i страх не хотілось зміня¬ти чор¬но¬го хус¬тя. Але
ма¬ти зло¬ви¬ла, і хоч він пла¬кав, наділа на нього чис¬ту i білу хо¬лод¬ну со¬роч¬ку. Роз¬че¬са¬ла во¬лос¬ся i вже на по¬розі за
па¬зу¬ху вкла¬ла га-ря¬чий пиріг. Пиріжок пік йо¬му гру¬ди, але він вий¬няв йо¬го на ву¬лиці, тільки як був се-ред хлоп¬цiв. Йо¬му бу¬ло
приємно, що всі ди¬ви¬лись, як він ку¬сав пиріг i ви¬ко¬лу¬пу¬вав пальцем зсе¬ре¬ди¬ни сли¬ви.
   Більше нічо¬го не міг зга¬да¬ти.
   Ще бу¬ло гар¬но, як та¬то по¬мер¬ли. Зібра¬лось ба¬га¬то лю¬дей, їли ка¬пус¬ту, пах¬ло ко¬ли-во ме¬дом, i чорніли на ньому, як
му¬хи, род¬зин¬ки.
   Тоді він наївся.
   Він їхав далі, все глиб¬ше в по¬ле. Ко¬ня¬ка так побіліла, що зли¬ва¬ла¬ся з снігом, за¬те не¬бо чис¬тим ста¬ло і чор¬ним…
   «Микитине по¬ле… Сва¬тав ме¬не Ми¬ки¬та… Хе-хе!..»
   По небі пли¬ла са¬мот¬ня біленька хма¬рин¬ка, як тінь го¬лу¬би¬них кри¬лець.
   Одвiв очі од хмар¬ки, ску¬лив¬ся весь. Щось хо¬лод¬не за¬лос¬ко¬та¬ло під грудьми. Мо¬же, то не хма¬рин¬ка, а ду¬ша ма¬ми
пли¬ве? І дум¬ки побігли на¬зад. Ле¬жить в гаю са¬мот¬ня, на хо¬лоднім ложі, як підстре¬ле¬ний птах, ди¬виться в не¬бо крізь сльози.
Тільки свічка пла-че над нею і ка¬па га¬ря¬чий віск на сухі, до смерті зло¬жені ру¬ки.
   Треба ж бу¬ло од¬во¬зить… Пос¬лу¬хав, са¬ма схотіла, а мог¬ло б бу¬ти інак¬ше. Мог¬ло б бу¬ти…
   Тут він зас¬тиг. За¬гу¬бив по¬ле, не¬бо, ко¬ня¬ку. Один об¬раз вхо¬пив¬ся йо¬го уяви, пок¬ри-ва¬ючи все. …Тільки що ви¬нес¬ли
ма¬му на кла¬до¬ви¬ще, з ко¬руг¬ва¬ми, з по¬па¬ми, по-хрис-ти¬янськи. В хаті на¬род. Смач¬но па¬рує стра¬ва. «Ви¬пий¬те, сва¬те, за
ду¬шу небіжки… Хай бу¬де царст¬во не¬бес¬не…» Пе¬че горілка в горлі i в жи¬воті… Гомін нав¬ко¬ло… Теп¬лом ди¬ха чес¬на
гро¬ма¬да, i ди¬ха з по¬лу¬мис¬ка ва¬ре¬не м’ясо. «Ви¬пий¬мо ще… доб¬ра бу¬ла небіжка…» Сту¬ка¬ють лож¬ки об мис¬ку, ла¬со
плям¬ка¬ють гу¬би, блис¬кучі од са¬ла, си¬та ду¬ша на¬че па¬рує, одк¬ри¬та для інших, хо¬четься пла¬кать, або співа¬ти… «Та не¬ма гi-
iрш ніко-о-ому…» - «Ви¬пий¬мо, ку¬монько лю¬ба, за душі по¬мер¬лих…»
   Йому зро¬би¬лось душ¬но.
   - Половину го¬ро¬да мож¬на б зас¬та¬вить,- ска¬зав на¬го¬лос i аж здриг¬нув¬ся.
   Хто се ска¬зав?
   Озирнувся нав¬ко¬ло. Ко¬ня¬ка лед¬ве пе¬рес¬тав¬ля¬ла но¬ги, ту¬ман знов десь узяв¬ся, сти-рав вер¬ха¬ми не¬бо, до¬ла¬ми по¬ле
i сіяв нуд¬не щось i безп¬росвітне.
   Треба бу¬ло прог¬на¬ти лу¬ка¬вий об¬раз. Він на¬ма¬гав¬ся зга¬дать щось з то¬го, що піп ка¬зав у церкві, що го¬во¬ри¬лось між
людьми отак, для го¬диться. Ду¬мав про гріх, про ду¬шу, про мо¬лит¬ви цер¬ковні, хрис¬ти¬янські зви¬чаї. «Ша¬нуй батька і матір
твою…» Але все те бу¬ло хо¬лод¬не і та¬ну¬ло враз у теплі при¬над¬них кар¬тин, які ма¬лю¬ва¬ла уява.
   «Одна у нас ма¬ти i од¬на смерть,- го¬во¬рив він до се¬бе i слу¬хав ра¬зом: - «Час¬туй¬тесь, ку¬мо… пий¬мо за душі по¬мер¬лих…».
По¬ри¬нав в гомін, в теп¬ло го¬лосів, у смак мас¬ної стра¬ви, у свя¬то i радість жи¬во¬го тіла.
   Хати вже виднілись.
   Тоді він рап¬том підняв¬ся на са¬нях, по¬ди¬вив¬ся впе¬ред, озир¬нув¬ся на¬зад се¬бе i за¬вер-нув кру¬то ко¬ня¬ку;
   - Ньо-о, стер-во! І понісся в ту¬ман, се¬ред клаптів зби¬то¬го снігу, що ви¬ки¬да¬ла на нього ко¬ня¬ка, на¬зад, по ба¬бу…