Кузів Оксана

І день і ніч, і ніч і день мине,
Злетить із древа золота перука
І посивіє буйна голова,
І відпрацюють шпаровиті руки.

І стопчеться до ґрунту мешт новий,
Зітруться найсвітліші забагАнки –
І ти прийшов… точніш, пройшов життя:
Від пелюшок й до білої фіранки…

–А що зоставив? Слід який лишив? –
Спитає Світло на межі у вирій.
–Онуки, діти… сад я посадив,
Був, як усі: в щось вірив, в щось не вірив.

–Не те й не це… Я міряю Любов,
Бо лиш вона єдина варта Неба!..
Задумалась людина: при житті
Любила те, у чім була потреба.

І брала, брала, брала, що могла,
Точніше, все, що мож було узяти…
Але чи в світ Любові цей дала?..
Ну що сказати: Богу ж не збрехати…

Усе минеться, все колись мине…
І дні життя збіжать, як дикі коні.
Ще поки маєш час – даруй Любов,
Вона – найбільша заповідь в Законі!

***

Не можна Богові служити і мамоні,
На шальках двох стояти терезів,
Нейтралітетом бавитись доволі,
Займи позицію, не будь рабом рабів!

Або ти камінь Божий підбираєш,
Або будуєш замок сатани,
Або любов’ю поле засіваєш,
Або брехнею ореш полини.

Будь чесним (а бодай перед собою),
Скажи, на чи’їм боці ти стоїш,
Що тебе вабить: світло а чи темінь
Чи, все ж, отой кривавий Юдин гріш?..

***

Залікуй мені душу, Ангеле,
Бо слаба.
Доторкнися до серця лагідно.
Ще жива.
Помолись наді мною в спокої.
Не засни.
Обезболь мою муку, Ангеле,
Лік знайди.
Чуєш, в ній ще тріпочеться,
Ще ятрить.
Їсти-спати не хочеться,
Так болить.
Я спіткнулася, Ангеле…
Поможи!
Обезболь мою душеньку,
Вбережи…

***
Ти немічний? Згубився, друже, в часі?
Не знаєш, де початок, де кінець?
Тебе глодають учорашні чвари?
То пригадай Біблійне: ти — вінець!

Ти твориво найбільше, бездоганне,
Таке подібне духом до Творця!..
Чого ти скиглиш на життя захмарне,
Чого шукаєш кривду без кінця?

Усе в тобі, точніше, все у Бозі,
Дозволь собі наповнитися Ним,
І ти, повір, будеш тоді у змозі
Сприймати все, як даний Небом твір.

Як вкраплення, як замисел величний,
Як промисел, пророчий Божий перст!..
Лиш не забудь відкрити браму в серці
І попросити, щоб наповнив вщерть.

Лікуйся, друже, Словом, відчуттями,
Сій Світло в душу, як живе зерно...
І підливай любов'ю й молитвами,
Щоб вкоренилось, Богом проросло.

***

Без початку і без кінця,
Без доведень і без кордонів
Тільки Божа Любов Свята —
Як вершина усіх законів.

Зодягнуся у Правди день,
Причащуся із Чаші Світла,
Заспіваю хвалу з пісень,
Аби велич в псалмах розквітла.

Тільки б Ти научив мене
Цінувати цей світ до йоти,
Де любові — з один аршин,
А у сотні разів — скорботи.

Де облуда — як білий день,
Де до болю стежина бита.
Научи полюбити світ,
Де могила стоїть розрита...

І проситиму ще: скеруй
На дорогу, де Ти керманич,
Віру, Боже, мені даруй
Щоб із нею наосліп навіть.

Щоб спочатку аж до кінця,
Без доведень, як аксіому,
Із любов’ю своє життя
Дарувала всьому живому.

***
Він – Світло для світу, і хто за Ним йде,
Повік не ходитиме в темені,
І сам стане Світлом й світитись буде
Й зоріти від Божого Імені.

Він – Світло для світу. Зостав суєту,
Залиш марноту буденности…
Вдягайся у Нього, ставай каганцем,
Не будь на межі даремности.

Він – Світло для світу, Він – втіха в біді,
Єдине твоє пристанище.
Неси своє світло в малім каганці
І дуй, щоб горіло яскравіше.

***
— І в утробі Своїй зачнеш,
Не спізнавши іще мужчину,
Та Ісусом Його назвеш,
І породиш від Бога Сина.

— Хто ти, гостю: Агне’ць згори,
Дух чи мрево, чи лиш уява?..
Я боюся таких істот,
Все непізнане — страх, не слава...

— Не лякайся, бо я — гінець,
Що звіщає благу нови‘ну.
Ти, Маріє, свята жона,
Бо зачала від Світла Сина!

Лиш не бійся, то Божий план,
Ти ж у ньому — Йому підмога.
Бо віднині малий й старий
Нарече Тебе — Матір Бога!

Зник крилатий, неначе мла,
Здивувавши святу Марію,
Але звістка оця блага
І понині для нас зоріє.

***
Стояла Мати у ногах Христа,
А серденько, а серденько – надвоє.
Стікала кров безвинна і свята –
І небо тріснуло, не витерпівши болю.

Стояла Мати у ногах Христа
І косами втирала світлі очі,
Що помутніли з горя за дитя…
Збуло’сь Писання грізне і пророче.

Стояла Мати у ногах Христа
Чи, може, лиш здавалось, що стояла…
Вона ж була, як бри’ла кам’яна.
О, ліпше би її каменували…

Стояла Мати у ногах Христа,
А груди роздирало голосіння…
Не знала, бідна, що по третім дні,
Біль стане світлим чудом воскресіння.

Стояла Мати у ногах Христа…

***
Страсті із року в рік...
Страшно, бо все незмінно...
Грішні йдемо' в цей світ
І покидаєм тіло...

В церкві: "Прости, подай...",
А за порогом далі —
Тільки брехня й хула'
Крутять старі педалі...

В церкві: "Поклі'н, амі'нь,
Слава Тобі во Вишніх...",
А за порогом — гріх
І нелюбов до ближніх...

Страсті із року в рік...
Страшно, що все незмінно...
Не воскресає Бог
Там, де у душах тлінно...

***
Осанна Тобі, осанна!" – кида́ли гілля́ від пальми,
"Месії хвала і шана!" – юрмився цікавий люд,
І ро́єм гуділо: "Сла́ва, Тобі, іуде́йський ца́рю!"
Котились слова величні і на́рід сходи́всь зусюд...

І слухали Боже слово, приймали Його науку,
Зцілялися від хвороби, звільнялися від бісі́в...
А рівно за тиждень після засуджений був на страту.
І знову юрмився нарід – Ісус на хресті висів...

Та нині йому гукали: "Якщо Ти і справді Божий,
То ве́личчю сили Ду́ху звільнись і зійди з хреста!.."
У муках вмирала віра, потріскались губи чорні,
Ісус споглядав на кривду і мирно чекав кінця.

А потім гукнув: "Зверши́лось!" і духа віддав Отцеві.
І небо, немов сказилось, – роздерлося від громів.
А люди, безвірні люди, лякались й чекали чуда...
Та чуда таки не сталось... У душах їх Бог зітлів...

А вчив же: "Якщо з гірчи́чне зерня́тко в вас бу́де віра,
То скажете скелі – «зрушся» – і та по кори́ться вмить"...
Убогі душею люди, убогими і зостались…
Ісус же вознісся в Небо й право́руч Отця сидить.

А вірив, що все нема́рно, що світ цей його полюбить,
Що вирве людей в зневіри, в безбожності та гріха...
Він знав, що будЕ розп'ятий, що в муках вмирати бу́де...
Та відкуп віддав за грішних: найбільше що мав — життя.

***
А мати Його не Марія,
простенька від світу жінка?
А батько Його не тесля,
що Йосиф йому ім'я?
А браття Його не з нами
живуть, як звичайні люди?
А сестри хіба не наші —
твоя і моя жона???

То що ж Він нас може вчити,
коли Він зростав між нами,
Яке ще пророкування,
коли Він бідацький син?..
Юрмилася купка спраглих,
горіло в очах питання,
Ісус не зважав на осуд,
а тихо-сумирно вчив.

— Ті сестри Мої і браття,
хто в серці плекає віру,
Ті батько мені і матір,
хто з Богом живе всяк час!..
Не знали тоді миряни,
точніш, не хотіли знати,
Що Бог поміж ними ходить
в звичайних людських постолах.

Губились в імлі століття,
зростали нові й цікаві,
Орали, садили, жали,
шукали Закон в пітьмі,
А Істина зовсім поруч
край їхніх сердець блукала...
Та, кажуть, нема пророка
Лишень на своїй землі...

***
Не розпинайте у собІ Христа,
Не погасіть в своєму серці світла,
Бо проминеться небо і земля,
Лиш Слово лишиться, а з йоти стане пісня.

Минеться все: понищить час скарби,
Пиха, багатство ляжуть в домовину
І перетліють, хроби перетнуть
Усе, у чім кохалася людина...

Бо час життя — як полум'я вогню
(Котре, як бачте, мусить прислужити).
Велична місія у кожному із нас —
Світити так, щоб інших запалити!