Ольга Лазарук

Воли

Воли, воли... Якби не ті воли,
То може б ті, що кликані були,
Були б також і вибрані в кінці...
Бо ось спішать повсюди посланці:
«Готово все! Настав вечері час,
Тому господар нас послав по вас:
— Приходьте всі, що кликані були!»
Але воли... Якби не ті воли!
«Купив волів хороших. Як кортить
Їх випробувати в найближчу мить!
О, ті воли — утіха для очей!
Ну, а вечеря? Буде ще вечер,
Сніданків і обідів без кінця...»
Відмова зустрічає посланця.
Воли і землі, й молоді жінки —
Не в них вся суть.
Прийшли би — навпаки,
Знайшли би радість, що не тій рівня,
Що є від поля чи волів щодня.
Та щоб прийти і сісти за столи,
Те не дало, що в серці, — не воли,
Не ці ось ситі, круторогі, пишні,
І не красуня, яка заміж вийшла,
А власне «я», що так для серця миле...
«О Господи! Ти посилай нам сили,
Як на Іллі. Ні, вдвоє, як в Іллі...»
Якось Ілля проходив по ріллі.
Орав волами землю Єлисей.
Було все явним для Іллі очей:
При ділі чоловік: воли, рілля,
Та кидає на нього плащ Ілля:
«Іди за мною!» І не треба ждать —
Воли, як жертва, на вогні горять,
Горять плуги, лишаються поля.
А Єлисей пішов, і перед ним Ілля.
Коли Іллю на небо Бог забрав,
Подвійну силу Єлисею дав.
«Як в Єлисея силу нам пошли!»
А ти у жертву вже приніс воли?
Ще не приніс? «І спробувать кортить,
І на вечерю кличуть. Що за мить!
Співпало те і друге на біду.
Такі воли чудові! Не піду!»
Спішать по всіх усюдах посланці.
«Ведіть, збирайте, прийде хто — в кінці
У радості засяде за столи».
Ну, а воли? Зостануться воли —
Вогню наказано усе пожерти,
Але тоді то вже не буде жертва...
Подумай: чи зрівняється з волом
У Божім Царстві місце за столом?!

*  *  *
Поправді, Бог є Бог сиріт і вдів...
Ми не збагнем, чому є так у світі,
Що у окремих сім’ях без батьків
З самого малку виростають діти.
Є батько й мама навкруги в домах —
Якби там знали, що то справді значить!..
А десь не ляже батькова рука
Ніколи вже на голову дитячу.
Десь вже ніколи мама перед сном
Не поцілує й ковдрою не вкриє.
І можна лиш поплакати тайком,
Коли від жалю серце заніміє.
Ми не збагнем... Ніколи не збагнем,
Аж поки не зустрінемось у небі,
Чому в житті сирітства чашу п’єм
І змочуєм слізьми вдівства постелю.
Але є Бог — Бог всіх сиріт і вдів,
Що знає все з кінця і до початку,
Який ростить із хлопчиків мужів
І заміж дочок видає, як батько,
Що береже, дає щоденний хліб,
Що є і Батько, й Чоловік, і Мати
І через безліч безпросвітних діб
Веде, щоб ворог не посмів зламати.
Коли обступлять хмари навкруги
І страх, і сумнів бурями повіє,
Є Той, що поміч подає завжди
І загасити не дає надію.
Він — Бог! Він — вірний, вірний Сам Собі:
Як обіцяв, то зробить неодмінно!
Поправді, Він не забуває вдів
І сиротам дає благословіння...?!

*  *  *
Мело, мело... Хотілося спокою —
Спочити б і зігрітись уві сні,
Та стукали закляклою рукою
В морозні вікна люди мандрівні.

Не жалко дати хліба, навіть грошей,
От тільки б не просились на нічліг!
Про їхні біди слухай до півночі,
І воду грій для умивання ніг.

А деяким потрібно полічитись.
Кому ж за ними, хворими, ходить?
А ще захочуть довше залишитись...
Простіше просто двері не відкрить.

«Це не про мене! — думка свердлить скроню, —
Не пам’ятаю випадків таких!»
Мело, мело... Хотілося спокою
І бачити хотілось лиш своїх...

Як сумно, що у серці, а не в домі,
Від вогнища зосталась лиш зола!
Зима гріха жене людей бездомних.
Не просять грошей — світла і тепла.

В тобі їм треба Господа побачить,
Вказати на єдину із доріг...
Якби схотів ти знову стать гарячим,
О, як би ти зробить багато зміг!


*   *   *
Останнє слово завжди каже Бог…
Багато люди говорити можуть,
Та з висновків і рішень багатьох
Збувається єдино вірне — Боже.

Ми судимо за поглядом очей,
За розумом, на жаль, недосконалим.
Сьогодні в серці: «Краще той, ніж цей!»
А щось не так — то завтра й помінялись.

Такі ми, люди… І тому Господь
Не нам віддав вирішувати долі:
Він каже хмарці: «Мимо не проходь!»
Й вона напоїть удовиці поле;

Він зглянеться на сльози сироти
І дасть їй пару кращу, як в багатих;
В яку з низин не опустився б ти,
Бог владний звідусіль тебе підняти.

Був смертним вирок Йосипу в братів,
А Бог сказав: «Понад усе повищу!»
І Бог був з ним, поки він все терпів,
І сил давав, й ніхто його не знищив.

А день настав — змінилося усе,
Й за Божим Словом Йосип став до влади,
І на спасіння обернулось це
Тим, що про нього злу складали раду.

Господнім дітям треба на землі
В своїм житті терпіння сповнить чашу.
Хай люди роблять рішення свої,
Але від Бога буде доля наша!

Лиш серед болю, труднощів, спокус
Завжди про те нам пам’ятати треба,
Що це — стежина, де пройшов Ісус,
Це Він з низин виводить нас на небо!