Модест Левицький

1866 - 1932

                                                                      Перша льгота

Край села біля греблі одиноко стояла убога хатина. Певна річ, що нужда та злидні давно вже голубили ту хатину. Стара стріха поросла
зеленим мохом і в одному кутку, над коморою, вже запалася; димар над стріхою стирчав кількома чорними, осмаленими віхтями. З двох
невеличких віконець одно було залатане замість вибитих шибок дошкою і, мов сліпе око, виглядало більмом. Хата покривилась одним
боком, що почав уже вростати в землю. Убого було і на подвір'ї, зарослому споришем: лише стара, дірява повітка, купка сухого хмизу та
кілька курей, що шпорталися на смітнику — та й всеньке отеє, мабуть, було хазяйство.
Проте видко було, що хазяї дбали як могли про свою оселю: хата була чисто побілена, призьба вимащена жовтою глиною, старенький тин
де-не-де полатано верболозом та підперто кілком, щоб не валився.
Жила у тій хаті вдова Скрипчиха з сином Максимом, невісткою та маленькою внучкою.
Залишилася Скрипчих-а вдовою з сином Максимом. Тільки й утіхи, тільки й журби її було. Дітей шестеро поховала вона ще за небіжчика —
один лиш сей викохався. Десятий рік ішов йому, як посиротіли вони, а вже почав матері у поміч ставати: хмизу надбає на паливо, води хоч
піввідерком, а наносить, городину пополе. Навдивовижу було воно слухняне та розумне.
Скрипчиха заробляла по людях, бо своєї землі не було, крім шматочка городу при хаті: улітку за сніп, за копицю, зимою за мітки. Тим і жила.
Хатину піддержувала як могла. Все думка була: виросте Максим — одружить вона його та покіль віку буде — свій куток матиме.
Як пішов Максимові п'ятнадцятий рік, віддала його Скрипчиха у найми до двора. Легше стало жити, бо й за хатою менше клопоту та й
заробляти став хлопець копійчину.
Не літа, а гірка праця та злидні без пори зостаріли Скрип-чиху; лихо згорбило її, мовби невчасно гнітило до землі. Не ставало вже сили
робити, як колись.
Чимраз частіше навідувала її давно викохана думка одружити сина та спочити трохи.
Як минуло Максимові дев'ятнадцять літ, почала мати раз у раз нагадувати йому про те.
— Одружився б, дитино моя; не вік тобі по наймах тинятися! Бачиш: нездужаю; хто ж тебе, бурлаку, обшиє, обпере? Отеє візьмеш на
покрову сорок карбованців — купив би конячку, возив би буряки на завод тощо, а повесні найняв би й степу шматок — був би хазяїн...
Оженись, сину, заспокій мою старість та нужду!..
Максим для матері все рад був зробити. До дівчат він був неквапний, на вечорниці та на вулицю не вчащав — однаково йому було, яку б не
сватати. Та думка була, що даремна річ його старостам оббивати пороги у багатирів — сорому наберуться. Узяв та посватав таку ж сироту,
як і сам,— Мотрю, що служила у тому ж таки дворі за доярку. Дівка була чесна, тиха та трудяща, хоч на вдачу не дуже красива.
Після покрови відбули весілля. Пани, що до обох їх були добрі, дарували Мотрі теличку, а Максимові на весілля п'ять карбованців та деякого
відсипного поверх того, що заслужив.
Скрипчисі мовби й справді усміхнулася доля на старість. Невістка була добра, слухняна: догоджала їй, як рідній, та й чоловікові ніколи не
перечила.
Максим спромігся на коняку, а повесні взяв і шматок степу під буряки для заводу. Улітку, обробивши своє, всі троє заробляли у дворі та по
людях. Зимою жінки пряли. Мотря обшивала всю сім'ю, а Максим заробляв підводою та плів солом'янки.
До року народила Мотря дочку.
Вже стара Скрипчиха пошилася у няньку до внуки, бо на роботу у полі та на городі сили не стало: нажне було снопів десять або випращує
картоплі грядку — та й годі далі робити.
Цей рік був тяжкий для людей, бо від великодня аж до зелених свят дощу ні крапельки не дав бог, ні зерна, ні соломи, ні паші для скотини
не вродило. А коли сутужно стало справжнім господарям, то вже й потому таким злидарям безземельним, як Скрипки. Ще й на буряка з
такої засухи черва напала — шкода було й праці коло них.
Сумний ходив Максим, журячись, як воно буде зимою без хліба, без паші та без палива. Тяжку думку думала й Скрипчиха, похиливши стару
голову над колискою онуки... Не бачила та голова добра за життя, не зазнає його й довіку...
Минуло, літо.
На покрову злягла стара Скрипчиха та вже й не зводилася з печі. Дух їй заперло в грудях, ноги побрякли, кашель душив.
— Смерть моя прийшла, діти! — почала вона казати синові та невістці.— Ох, пожила я своє на світі, наїлась я иіиднів, напилася лиха,
виплакала всі слізоньки гіркі... Дав Г)и господь милосердний спочинок моїм кісточкам трудже-иим... Сиротятка ви мої! Чи така ж і ваша
буде доля нужденна? Ох, не дай то боженьку, не дай господеньку милостивий!..
Мотря привела до недужої бабку Демидиху. Пошептала баба, дала зілля, щоб зварити та витерти груди та ноги — не полегшало. Привозив
Максим фершала з містечка — і той не поміг нічогісінько. Ядуха, сказав, незлічима.
Тижнів три простогнала стара та й, чесно висповідавшись і запричастившись, спочила давно бажаним вічним сном.
Мусили заставити у жида кожушанку та ще до того позичити у кума карбованців пару, щоб було чим поховати матір.
Спорядивши все до похорону, пішов Максим другого дня рано до попа. Дорогою уздрів старшину.
— Добридень! — вклонився Максим.
— Здоров! А куди бог веде!
— До попа.
— Чи знов хрестити? — усміхнувся старшина.
— Ба ні, ховати! — відповів Максим.— Мама померли!
— Царство небесне!..— сказав старшина, зняв шапку та перехрестився.— Коли ж померла?
— Вчора! Прощайте, дядьку!
— З богом, небоже! Агов, Максиме! — гукнув навздогін старшина.— А ти ж, либонь, на призові сього року?
— Еге! Таж у мене вільгота!
— Так. А прийшов би таки, може, у волость! Заявився.
— Хіба треба? — спитав Максим.— Адже ж першу вільготу не беруть!
— Та не беруть, я знаю! А все ж заявитись треба для порядку, не було б штрафу якого, он що! Жидка на п'ятдесят рублів оштрафували, що
не явився з первою вільготою. Самого не взяли, а проте штраф, що не явився. Таке діло!
— Коли треба, то прийду,— сказав Максим.— Так коли ж? Ось похорон сьогодні!
— Забіжи від попа! Попросиш у присутствії, щоб пустили швидше. Саме тепер засідають.
— Хіба ви попросите за мене, дядьку, будь ласка. Я ж не знаю, куди там приступити!
— Ну, ну, якось-то буде! — відповів старшина. Перебалакавши з попом, побіг Максим у волость. Саме
тоді було там воїнське присутствіє.
Протиснувшись крізь юрбу парубків, що гомоніли на дворі волості, дожидаючись, поки покличуть по черзі, Максим зайшов у канцелярію.
І там була сила народу.
За столом, покритим зеленим сукном з золотою мережкою, сиділо всяке начальство, чоловік зо шість: і воєнні, і невоєнні, і з медалями, і з
ґудзиками, і так собі без усього. А перед столом стояла висока стійка, біля неї двоє москалів та й міряли вони на тій стійці голих
новобранців. Далі стояв старшина, урядник, староста та ще люди.
Максим протиснувся до старшини.
— Ось і я, дядьку! — сказав він пошепки.— Попросіть, будь ласка, щоб швидше записали, що там треба, та пустили мене.
— Ну, ну,— кивнув старшина та й посунувся навшпиньки до стола.
— Чого тобі, старшина? — спитав один з начальства.
— Призивний один просить, щоб швидше відпустили його...
— Чого так?
— Мати померла, ховать треба!
— Як звуть?
— Максим Скрипченко.
Максим ближче подався до стола. Начальство шелестіло паперами, шукаючи чогось.
— Максим Скрипченко, перва льгота! Чого ж являвся? Тобі можна було не являтись! Іди з богом!
— Я не знав,— обізвався Максим.— Старшина казали.
— Можна було не являтись,— сказав один із начальства, читаючи щось у папері.
Максим завернувся йти.
— Постій! У тебе батька нема?
— Нема! — сказав Максим.
— А мати, кажеш, померла?
— Еге, вчора!
— Еге-ге, брате! Погане діло! Пропала.твоя льгота!
— Як пропала? — тремтячим голосом спитав Максим.
— Так! Ти був один син у матері і мав через те перву льготу, щоб, значить, годував і піддержував матір. А тепер вона померла — померла і
твоя льгота! Ти одиночка. Такий закон!
Максимові серце стиснулось у грудях; щось підступило до горла, затремтіли ноги.
— Господа начальство! Ваше благородіє! У мене жінка, дитина... Хіба ж їх не треба годувать, піддержувать? Помилуйте!..
Голос його тремтів, запинався на кожнім слові, і здавалося Максимові, що це не він говорить, а хтось інший.
— Закон не признає жінки та дитини для льготи! Лише батька та матір! А ти тепер сирота, одиночка! Нічого не вдієш, голубе. Жалко тебе, та
не можна! Закон!..
— Що ж мені робить у світі?! — скрикнув Максим, заломивши руки.
— Нічого не зробиш! Роздягайся, ставай на міру! Коли годен — підеш служити!
Максимові світ затуманився, і він нічого не тямив, не пам'ятав. Мов у тумані, у сні якомусь манячило йому, як його міряли, як записали
годним. Він опинився знов на волосному дворі і від холоду осіннього ранку почав трохи опам'ятовуватись. Якийсь жидок ударив його
легенько по плечу.
— Який же ти дурнии-ий! На якого чорта було тобі являтись? Хіба присутствіє знало, що твоя мати вмерла? Так би ніхто й не знав, та й була
б тобі повік льгота! А він, дурний, сам собі біду напитав! О-ой-ой!..
Вернувшись додому, Максим розказав жінці про несподіване горе. Бідна Мотря аж билася головою об стіну із жалю, заводячи уголос та
заливаючись слізьми.
Мати лежала на лаві. її спокійне, нужденне обличчя здавалось найщасливішим у сій хаті: вона мала тепер небесну вільготу і була байдужа
до людського горя, до земних законів та льгот. Максим припав лицем до холодних материних рук.
— Мамо! Мамо!..— з одчаєм простогнав він.— Не зазнала ти сама щастя і нам його не дала! Чому ти не прожила ще хоч зо два дні для нас,
для вільготи?


                                                                             Тяжка дорога


У селянина Івана Шпака сталося лихо превелике: його старшого сина Микиту привалила деревина, як рубали нони осику на леваді; не
вбила на смерть, а дуже тяжко привалила, аж кров йому горлом пішла.
Микита і завжди був кволий, слабосильний, особливо з тої пори, як цілу зиму переболів на кольку; перевівся з того часу парубок нінащо,
навіть у москалі його не взяли, видали білий білет, бо, казали, легені в нього гниють.
А проте, хоч і кволий, і слабосильний, а був Микита дуже щирий та роботящий, косити й молотити нездужав, бо від такої роботи дух йому в
грудях забивало, зате всяку іншу роботу коло хати, на городі, коло худоби справляв сам усю; за таким сином про таку роботу в старого Івана
Шпака, як-то кажуть, голова не боліла.
Був у Шпака Ще другий син, молодший; але той, хоча тілом дужий був, та розумом не вийшов у люди: придуркуватий був.
І от тепер, як сталося те лихо, саме перед зимним Миколою, тяжко зажурився Шпак: і парубка жаль було, бо щирий і добрячий був, і по
хазяйству — як без руки опинився. Поки ходив Микита, то якось ніби ніхто й не бачив його роботи, а як ліг, то й примітно стало, що трудно
без нього по хазяйству обійтися.
Як принесли Микиту додому — тоді, після тої нещасливої пригоди, сам іти він нездужав,— то думали всі, що помирає вже: посинів, дихав
чудно якось, часто, й кров йому чиста горлом юшила. Але приїхав фершал, поставив йому баньок на груди й на спину, дав чогось пити — й
трошки ніби легше стало Микиті.
Тільки раяв фершал конче і зараз везти його у земську лікарню.
— Дома,— казав,— трудно йому раду дати, а в лікарні всі способи й ліки є, і доктор його щодня буде бачити.
Шпак не хотів саме перед святами везти сина у лікарню: мати плакала, як за покійником, і просила лишити дома — нехай, мовляв, як має
він умерти, то тут, у своїй хаті, серед своїх. Але сам Микита,— розумний він такий був,— хотів у лікарню і просив батька, а маму розважав.
— Везіть мене, тату. Вони ж там краще знають, що й до чого,— вони вчені... Може, порятують мене... може, хоч ту кров зупинять... тяжко
мені дихати... А ви довідаєтесь через який час — як не полегшає, то заберете мене додому.
Та й послухав Шпак людської поради й синового прохання і завіз Микиту в лікарню до міста.
Оглядівши хворого, лікар похитав головою.
— Трудна його справа,— сказав він.
— Не видужає? — спитав Шпак.
— Хто його знає... Дуже вже він слабкий... А втім, коли кров зупиниться, то ще буде надія.
— То, може б, я його не кидав тут, ъ повіз би назад додому?
— Ні, лишіть його на який час. Довідайтеся через тиждень, тоді скажу.
Через тиждень Микиті не полегшало. Хоча кров була спинилася, але почалася гарячка.
І коли Шпак приїхав довідатися, лікар знов пораяв не брати хворого додому, бо при такій гарячці можна було його застудити й тоді стало б
іще гірше.
— А може, як то вже немає надії, то забрав би я його додому? — питав Шпак лікаря.— Стара моя вже запухла з того плачу за ним. В одну
душу: "Вези,— каже,— додому, нехай я хоч надивлюся на його востаннє... нехай хоч куті з нами поїсть, сердешний".
Лікар вагався.
— Ви ж застудите його по такій дорозі,— сказав він.— Гляньте, що надворі діється! Нехай би побув ще хоч до свят. Може, за той час гарячка
перестане, тоді й надія якась буде на поправку.
Надворі справді діялося погане: холодний зимовий дощ хлюпав по калюжах, сніг пропадав від того дощу, а дорога стала пекельна: ні
саньми, ні возом їхати не можна було.
— Тяжка дорога! —: зітхнув Шпак.— Удосвіта виїхав я з дому, то насилу до полудня перепхав тих півтори їлилі. Худібка зморилася до краю.
Поки додому доплентаюся,-вже ніч буде.
— От бачите,— мовив лікар.— Як же ви його,-такого хворого, холодити будете по такій негоді?
— Нехай вже, тату, я побуду тут до свят,— просив Микита.— Може, полегшає... Помирати не хочеться...
— А не помре ж він у вас до свят? — спитав Шпак лікаря.
Не помре, бог дасть. — Ну, то нехай побуде. То я вже, сину, у четвер приїду, перед кутею, та й заберу тебе. Хоч пересвяткуєш з нами...
Шпак одвернувся до вікна. Пара гарячих сліз збігла йому по темному лиці, по сивих вусах аж на груди... Він витер їх рукавом свити...
Ще тиждень минув. Микиті не полегшало: —гарячка палила Лого, він дуже схуд за той час, що пролежав у лікарні, очі позападали йому
глибоко, а на лиці, на щоках палав червоний рум'янець. Танув Микита, як та свічка воскова, тяжкий кашель дихати йому не давав.
У четвер знов приїхав батько: зарані вибрався з дому, ще поночі виїхав, щоб час був спочинок дати коням і задня ще додому вернутися.
Дорога дощенту розкисла й погода була така сама погана.
— Що ж, пане докторе, дозвольте забрати його? — спитав Шпак, стоячи коло постелі хворого сина.
— Беріть,— сказав лікар.
— То вже, значить, нема надії на нього?
Лікар не сказав нічого, тільки розвів руками: він не хотів, щоб хворий Микита почув, що надії вже нема. Шпак сумно подивився на Микиту.
— їдьмо, сину...
— їдьмо, тату...
Микиту одягнули в його одежу, служниця помогла батькові, бо хворий не мав сили сидіти. Закутавши його з головою в материну теплу хустку
поверх кожуха, Шпак з сторожем лікарні вивів його під руки надвір і висадив на віз.
Мовчки зібрав Шпак опалки з-перед коней, поправив нашийники і підійшов до воза, щоб підмостити хворому соломи, де треба. Микита
лежав на возі, підкорчивши ноги під себе.
— Добре тобі лежати? — спитав батько.
— Добре, тату.
— Не змерз?
— Ні.
Шпак стояв коло воза; переступаючи з ноги на ногу, він ніби хотів щось сказати, та вагався.
— Чому ж ми не їдемо, тату? — спитав Микита.
— Зараз, зараз... Шпак висякав носа.
— А що я тобі скажу, Микито: заїдьмо ще у містечко...
— Треба купити чого?
— Треба б... Може б, ми, сину... вже відразу й дощок купили пару... Сам бачиш, яка тяжка дорога... Коні худі, ледве тягнуться... А де ж я їх у
селі достану? Доведеться "потім" ще раз ганяти у містечко...
— То купім, тату,— зітхнув Микита.
— У Берка, кажуть, недорого... осикові...
— Тату! — сумно сказав Микита.— Чи ж я у вас не заробив хоч на соснові? Я ж вас слухав... старався...
— Ой синку, синку! — зітхнув Шпак.— І заробив ти, і старався... Чи я ж би тобі жалкував, дитино моя? Ти знаєш сам: де ж ті гроші? Не стане
на соснові...
Микита мовчав.
— Ще ж і горілки треба буде... і попові...— мовив сумно Шпак.
Микита тяжко зітхнув.
— То вже знаєш, як буде, сину? Я вже тобі повесні, як спроможуся, то поставлю хреста доброго, дубового, вже не пожалію. А тепер уже
нехай дошки будуть осикові... Га?
— Нехай...