Макс Лукадо

                                                                      Серце як у Нього

Що, якби на один день Ісус опинився б на вашому місці? Що, якби на двадцять чотири години Ісус опинився б у вашому ліжку, ходив би у
вашому взутті, жив би у вашому домі, займався б вашими справами? Ваш начальник стає Його начальником, ваша мама – Його мамою,
ваш смуток – Його. Лише за одним винятком – у вашому житті нічого не зміниться. Таким же залишиться ваше здоров’я. Такими ж – життєві
обставини. Зовсім не зміниться ваш розклад.
Ваші проблеми не вирішаться самі собою. Зміниться лише одне: що, якби протягом доби Ісус прожив ваше життя зі Своїм серцем? На
один день ваше серце відпочило б, а життям керувало б серце Христа? Його пріоритети управляють вашими діями. Його бажання
визначають ваші рішення. Його любов керує вашою поведінкою.
Якими б ви стали? Чи помітили б інші переміну? А ваша сім’я – чи побачили б близькі люди щось нове? А ваші колеги – відчули б різницю?
А ті знайомі, з якими маєте не дуже теплі стосунки – чи відносилися б вони до вас, як і раніше? А друзі? А що на рахунок ваших ворогів?
А ви самі? Як би ви почувалися? Як би змінив би цей «тран сплант» ваш рівень стресу? Ваш темперамент? Чи стали б ви міцніше спати?
По-іншому дивитися на смерть? На сплату податків? Чи ви продовжували б боятися того, чого боїтеся зараз? Чи продовжували б робити те,
чим займаєтеся зараз?
Зупиніться і подумайте про свій розклад. Зобов’язання. Домовленості. Поїздки. Зустрічі. Чи зміниться щось, коли Ісус отримає владу над
вашим серцем? Продовжуйте думати про це. Дозвольте вашій уяві пропрацювати, поки ви не побачите чітку картину того, як Ісус вів би
ваше життя, а потім мисленно сфотографуйте і поставте його в рамку. Те, що постане перед вами, – це те, чого хоче Бог. Він хоче, щоб у вас
були ті самі почуття, що в Христі Ісусі.
Божий задум щодо вас – ні що інше, як нове серце. Якби ви були автомобілем, Бог хотів би контролювати ваш двигун. Якби ви були комп’
ютером, Бог пред’явив би права на програмне забезпечення і жорсткий диск. Якби ви були літаком, Він зайняв би місце в кабіні пілота.
Але ви людина, і тому Бог хоче змінити ваше серце. Навіть,
«… якщо ви і навчилися в Нім… відновлятися духом вашого розуму, і зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості й
святості правди» (Еф. 4:21, 23, 24).
Бог бажає, щоб ви були точно, як Ісус. Він хоче, щоб у вас було серце, схоже до Його серця.
Я зараз ризикну. Небезпечно поєднувати великі істини в одному реченні, але спробую. Якби в одному-двох реченнях можливо було
висловити побажання Бога кожному з нас, це могло б звучати приблизно так:
Бог любить вас такими, які Ви є, але не хоче залишати Вас такими. Він хоче, щоб ви були точно, як Ісус.
Бог любить вас саме такими, які Ви є. Якщо думаєте, що Його любов до вас була б міцнішою, якби ви мали сильнішу віру, то помиляєтесь.
Якщо думаєте, що Його любов була б глибшою, якби ваші думки були б глибокими, то помиляєтеся. Не плутайте Божу любов з людською
любов’ю. Люд ська любов часто стає більшою через дії і зменшується через помилки. Але з Божою любов’ю все по-іншому. Він любить вас
саме такими, якими ви є.
Божа любов ніколи не припиниться. Ніколи. Хоч ми і відкидаємо Його. Не звертаємо на Нього уваги. Відштовхуємо Його. Не слухаємось
Його. Він не змінюється. Наше зло не може зменшити Його любов. Наша доброта не може її збільшити. Наша віра заробляє цю любов не
більше, ніж ризикує нею наша глупота. Бог не любить нас менше, якщо ми терпимо невдачу, або більше, якщо нам щось вдається. Божа
любов ніколи не перестає діяти.
Бог любить вас такими, якими ви є, але не хоче залишити вас такими ж. Коли моя дочка Джена була маленькою, я часто водив її на
прогулянку в парк, недалеко від нашого дому. Одного разу, коли вона гралася у пісочниці, до нас підійшов продавець морозива. Я купив
доньці цей солодкий смаколик  але, озирнувшись, побачив, що її рот був повний піску. Туди, куди мало потрапити морозиво, вона поклала
бруд.
Чи любив я доньку, хоч її рот був брудним? Безумовно. Чи стала вона для мене менше донькою з піском у роті? Звичайно, ні. Чи збирав- ся
я залишити її сидіти так далі? Я любив свою доньку у тих обставинах, у яких вона була, але не хотів залишати її там. Тож потягнув Джену до
води і вимив їй рота. Чому? Бо я її люблю.
Бог для нас робить те ж саме. Він тримає нас біля води. «Випльовуй пісок, сонечко, – наполягає Отець. – В Мене для тебе є щось краще». І
Він очищає нас від бруду: від нечесності, упередженості, гіркоти, жадібності, образи. Нам не дуже подобається ця чистка; іноді ми надаємо
перевагу бруду. «Я можу їсти пісок, якщо мені цього хочеться!» – заявля- ємо ми, ображаючись. Це дійсно так – ми можемо. Але коли ми
поступаємо так, то багато втрачаємо. В Бога є краща пропозиція. Він хоче, щоб ми були точно такі, як Ісус.
Чи це не Гарна Новина? Ви абсолютно не в полоні своєї особистості. Ви не приречені до похмурого існування. Ви можете змінитися. Ви
піддаєтеся «налаштуванню». Навіть, якщо все життя ви провели у турботах, то не потрібно так турбуватися до кінця життя. Ну і що, якщо
народилися з «кислим» відношенням до всього навколо? Вам не обов’язково помирати з ним.
Звідки ми взяли, що не можемо змінитися? Звідки з’являються такі твердження: «Просто для мене властиво хвилюватися», або «Я завжди
буду песимістом – таким я вже вродився», або «В мене поганий характер – нічого не можу вдіяти з тим, як реагую на обставини». Хто це
сказав? Чи станемо ми робити подібні заяви про своє тіло? «Мені судилося мати зламану ногу. Я нічого не можу з цим зробити». Звичайно
ж, ні. Якщо у вашому тілі щось виходить із ладу, ми шукаємо допомоги. А що, хіба не можна те саме зробити з нашими серцями? Чи не
потрібно нам шукати допомоги для свого «кислого» ставлення до всього навколо? Що, ми не можемо просити лікування для своїх
егоїстичних бажань? Звичайно, можемо.
Ісус може змінити наші серця. Він бажає, щоб ми мали серце, як у Нього. Ви можете собі уявити привабливішу пропозицію?


                                              Він знову відвалить камінь від гробу

«А Ангол озвався й промовив жінкам: Не лякайтеся, бо я знаю, що Ісуса розп’ятого це ви шукаєте» (Мт. 28:50)
Знаєте, буває, перечитуєш що-небудь знайоме – читаєш і раптом помічаєш те, чого раніше ніколи не бачив. Або буває, прочитане сотні
разів, на сто перший відкриває таке вражаюче нове, таке дивне, що невимушено запитуєш себе: «Чи не спав я весь цей час?» Нове, як
правило, кидається в очі, якщо читаєш із середини, а не спочатку, або якщо той, хто читає вголос, раптом зробив паузу не там, де зазвичай
зупинялися ви. І ось – бах! Вас просвітило. Хапаєте книгу і хочете перевірити самі почуте, чи, бува, хто помилково не прочитав невірно.
Перечитуєте і бачите, що так воно і є – все вірно. Сьогодні щось схоже сталося зі мною.
Одному Богу відомо, скільки разів я читав історію воскресіння Христа – мінімум дві дюжини разів на Пасху і дві сотні разів між ними. Я
пояснював цю Історію іншим. Читав про неї. Роздумував над нею. Підкреслював її рядки. Але те, що мені відкрилося сьогодні, я раніше
ніколи не бачив.
То що ж я побачив? Перш, ніж розповісти, дозвольте нагадати цю історію. Неділя, ще навіть не світає і небо темне. Повірте, це не мої
слова, це слова Івана. «… було ще темно…» (Ів. 20:1). Отож, передсвітанковий час недільного ранку. Темно з п’ятниці. Темно – відрікся
Петро. Темно – зрадили учні. Темно – злякався Пилат. Темно – страждав Христос. Темно – бенкетував Сатана. Єдине, ледь мерехтливе
світло, йде від кількох жінок, що стоять віддалік хреста – стоять і дивляться (Мт. 27:55). Серед них дві Марії, одна мати Якова та Івана, друга
Марія Магдалина. Чому вони там? Щоб покликати Його по імені. Щоб їхні голоси були останніми, почутими Ним перед смертю. Щоб
підготувати Його тіло до поховання. Вони там, щоб обмити Його зранені ноги. Щоб змити кров із бороди. Щоб закрити очі. Щоб торкнутися
до Його обличчя. Вони – там. Останні, хто покине Голгофу, і перші, хто прийде до гробу.
Ще навіть не світало недільного ранку, а вони вже залишили свої ліжка, виходять на дорогу, де ще темніше під схиленими деревами. Вони
йдуть, щоб виконати важке завдання. І ранок обіцяє єдину зустріч, зустріч із мертвим Господом. Ви не забули, що дві Марії не знають про
те, що це буде перша Пасха? Вони не можуть обговорювати, що сказати, якщо побачать Ісуса. Адже вони не мають жодної уяви, що у гробі
порожньо і навіть не сподіваються знайти його спорожнілим. Напевно, був момент, коли подібна надія могла жевріти в них, але не тепер.
Дуже пізно для чудес. Нерухомі ноги, які колись ходили по воді, руки, які лікували – нерухомі.
Страсна п’ятниця, Його благородні устремління прибили цвяхами до твого хреста! Марії прийшли, щоб «теплими ароматами помазати»
холодне тіло і востаннє попрощатися з Тим Єдиним, Хто дав зміст їхнім надіям. Але не надія зараз веде жінок до гробу угорі. То – обов’
язок. Або скоріше відданість, яка не вимагає нічого взамін. Та і що б тепер міг дати Ісус? Що би міг запропонувати мертвий? Дві жінки
підіймаються вгору не за тим, щоб отримати, вони йдуть до гробу, щоб віддати. І немає мотивів благородніших. Ось і все.
І до нас теж приходить час, коли призначено любити без відповіді. Час, який вимагає давати гроші, не очікуючи вдячності; прощати тих, хто
нас не прощає, прийти рано і залишатися допізна у той час, коли інші не прийдуть. Марії знали, що діло має бути зроблене – тіло Ісуса
потрібно приготувати до поховання. Петро не відгукнувся допомогти. Андрій не став добровольцем. Ні прощених, ні вилікуваних колись ніде
не було видно. Тому дві Марії вирішили все зробити самі.
А от цікаво, що, якби на півдорозі до гробу вони взяли і передумали? Що, якби, подивившись одна на одну і стенувши плечима, сказали: «І
для чого все це?». Що, якби вони кинули все, а одна з них, заломивши руки, заридала: «Чому тільки мені до всього є діло, я і так втомилася.
Нехай Андрій зробить хоча б щось, для різноманітності. Нехай Натанаїл проявить себе». Була, чи не було у них такої спокуси, не знаю, але
радий, що вони не зупинились. Інакше все було б трагічно. Розумієте, ми знаємо те, що їм було невідомо. Ми знаємо, що Отець наш
Небесний спостерігав за ними. Марії думали, що вони одні, але це ж було не так. Вони думали, що їхній похід до гробу залишиться
непоміченим. Вони помилилися. Господь знав. Він бачив, як вони піднімалися вгору. Він відмірював їхні кроки. Страхи їхніх сердець
викликали у Нього посмішку, а їхня відданість – була зворушливою. І, чекаючи на них, Він приготував сюрприз.
«Як минула ж субота, на світанку дня першого в тижні, прийшла Марія Магдалина та інша Марія побачити гріб. І великий ось ставсь
землетрус, бо зійшов із неба Ангол Господній, і, приступивши, відвалив від гробу каменя, та й сів на ньому. Його ж постать була, як та
блискавка, а шати його були білі, як сніг. І від страху перед ним затряслася сторожа, та й стала, як мертва» (Мт. 28:1-4).
Чому ангел відкотив камінь? Для кого він зробив це? Для Ісуса? Я завжди так думав і радів, що ангел відвалив камінь, щоб Ісус міг вийти.
Але чи для Ісуса потрібно було відвалювати камінь? Чи Бог потребує допомоги? Чи Той, Хто переміг смерть, настільки слабкий, що не міг
відвалити камінь сам? («Ей ви там, допоможіть хто-небудь штовхнути цей камінь, щоб мені вийти!») Зовсім ні. У тексті складається
враження, що Ісуса уже не було в гробі, коли відвалили камінь. Ніде в Євангелії не сказано, що ангел відвалив камінь для Ісуса. Тоді для
кого це було зроблено?
Послухайте, що каже ангел: «Підійдіть, подивіться на місце, де знаходився Він» (Мт. 28:6).
Камінь було відвалено – не для Ісуса, а для жінок; не для того, щоб Ісус міг вийти, а для того, щоб вони могли увійти і подивитися всередину!
І тоді одна Марія дивиться на іншу і на обличчі її з’являється та сама посмішка, що і в той раз, коли з кошика діставали рибу і хліб. Колишня
любов оживає. І раптом виявляється, що знову можна мріяти.
«Ідіть же хутко, і скажіть Його учням, що воскрес Він із мертвих, і ото випереджує вас в Галілеї, там Його ви побачите. Ось, вам я звістив!»
(Мт. 28:7). Двічі говорити не потрібно. Вони повертаються і пускаються бігти в місто. Темнота розтанула. Сонце зійшло. Сина Божого немає
в гробі. Але це тільки початок. Їх чекає ще один сюрприз.
«Аж ось перестрів їх Ісус і сказав: Радійте! Вони ж підійшли, обняли Його ноги і вклонились Йому до землі. Промовляє тоді їм Ісус: Не
лякайтесь! Ідіть, повідомте братів Моїх, нехай вони йдуть у Галілею, там побачать Мене!» (Мт. 28:9-10). Майстер сюрпризів знову дивує. Він
ніби каже: «Я не можу чекати більше. Вони стільки пройшли до Галілеї, щоб побачити мене; я неодмінно їх зустріну».
Такі чудеса Господь робить для тих, хто переповнений вірою. Навіть будучи старою, щоб мати дітей, Сара народжує. Давида простять
навіть тоді, коли його провина занадто велика для прощення. І якщо навіть для обох Марій дорога дуже темна, то з’явиться ангел «в
одежах, які виблискують», і з’явиться Спаситель, і жінки вже не будуть колишніми.
У чому повчання? Всього в трьох словах. Не опускайте рук. У житті немає надії? Не здавайтесь. Дорога довга? Продовжуйте йти. Ніч
темна? Не бійтесь. Господь спостерігає за вами. Звідки вам знати, можливо, в той самий момент Він повеліває ангелу відвалити камінь від
гробу. Звідки вам знати, можливо, допомога уже в дорозі. Можливо, той, хто вас образив, уже готовий просити прощення. Можливо, вже є
робота для вас. Не здавайтесь. Інакше молитва може залишитися без відповіді.
Господь і тепер посилає ангелів. І Він знову відвалить камінь від гробу.