Дмитро Макогон

1881 - 1961

                                                                              БРЕХНЯ

— Ти знов, Капцан, прийшов в брудній сорочці до школи?— звернувся учитель до хлопчини першого шкільного року, який вже третій
тиждень не зміняв своєї сорочки.— Ти чому не вбрав чистої .сорочки сьогодні?
— Я не хочу!
— Чому не хочеш?
— Бо чиста сорочка скоро брукаєся, а мама відтак б'ють.
— То таки не хочеш перебратись?
— Ні!
— Прошу пана, його мама сьогодні так били, а він таки не хотів вбрати,— промовив один хлопець, сусід Капцана.
— Він бреше! — відозвався Капцан.
— Ні-ні, я не брешу. Пан казали, що брехати не можна. Я таки ВИДІВ! — боронився хлопець.
Учитель викликав Капцана насередину.
— Дивися, хлопче, в яких всі діти чистих сорочках. Ти лиш один між ними такий брудний. Тобі не сором?
— Ні!
— А як виглядає краще хлопець: в брудній чи в чистій сорочці?
— В чистій.
— А чого ж ти ходиш в брудній?
— Бо в брудній ліпше гратися.
— Ану слухай, хлопче! Завтра приїжджає до нас пан інспектор. Тобі небуде соромно, як він перший раз побачить тебе, і в брудній сорочці?
Хлопець надумувався.
— Правда, що ти завтра чистенько приберешся?
— Правда.
— Ну, побачимо, чи ти любиш правду. А ти знаєш, що брехати некрасно?
— Знаю.
На другий день прийшов Капцан в чистій сорочці до школи. Навіть вимив ноги і підперезався новим красним пояском. Учитель похвалив
хлопця і почав науку. Капцан замість до книжки заодно глядів на шкільні двері. Кожної хвилі сподівався він, що двері відчиняться і до класу
увійде інспектор. Учитель спостеріг, що хлопець страшно нетерпеливиться.
— Капцан, ти чому не уважаєш?
— А пан нащо брехали? — відповів на те обурений хлопчина.
— Коли я брехав?
— А вчора. Казали, що пан інспектор приїдуть, а їх нема.
— Не так! Пан інспектор мав приїхати, але, видно, щось йому сталося. Може, заслаб...
— Ади, пан знов брешуть! — прошепотів Капцан до свого товариша.
Аж тепер учитель зрозумів страшну свою похибку. Йому мимоволі прийшли на гадку слова. "Ах, коли б я умів сопілкою пастушою приманити
вас назад!"
Приманити знову дитячі душі і розвіяти в них сумнів про правдомовність їхнього учителя.


                                                                      НАЙМИТ

У дрантивій сердачині, підперезаний грубим мотузком, йшов він широким шляхом і слабими ногами боровся зі снігом. Сильний вітер дув
йому в плечі і підпихав його наперед. То було його щастя. Вже сотий раз дякує йому за поміч.
— Дякую тобі, вітрику-легінику, дякую тобі* що хоч ти підпомагаєш старого.
По хвилі:
— І не такі старі літа, відай, лише п'ятдесятка на плечах, а сили вже нема. Розніс її по селах, геть розніс. А все по панах і по дворах. Сорок
літ служив у них, та й чесно служив. За цілий час не прилипло до моїх рук-щщо й за макове зерно. Тому всі й любили мене, дерлися за
мною. "Ти, Танаску, ходи до мене..." — "Ні, Танаско лишиться ще рік у нас",— бувало .сперечаються за мене пани. А я слухаю і тішуся. Любо
мені.
Натягнув на вуха стару шапку, поправив хустку на шиї і, підпираючись костуром, брів снігом далі.
— Два роки служив я тепер у нашого панотчика. Добре було мені у них, нема що казати. За те пильнував я їх корівок, як ока в голові, А як
любила мене худібка, як любила! А вже найбільше ся тиролька. Бувало чешу її, а вона поверне голову і лиже мене в руку. Та панотець
продали худібку, геть попродали. Не хочуть більше господарювати, кажуть, що їм не оплачується. Ліпше винаймити поле і взяти готовий
крейцар. Може, й ліпше. Продали худібку, а я остався без роботи. Панотець відправили мене,— бо й що ж мали робити зі мною взимку?
Ніхто нікому задурно хліба не дає.
Дай їм, боже, здоров'я, що хоч порадили мені. Нема то як свій чоловік. Інший вигнав би за ворота, і роби собі, що хочеш. А вони закликали
мене в хату та кажуть: "Ти, Танаску, послухай мене. Бери і йди собі до міста. Ти вже застарий до сільської роботи. А в місті ще зажиєш. Там
багато всякої віри, десь вже притулишся". І виписали мені в книжечці таке красне свідоцтво: чесний, порядний, робочий... Ще й три крони
дали мені на дорогу. О, дай же їм, боже, і з роси і з води.
Смеркалося. Перед наймитом показувалися хати.
— Дуй, дуй, вітрику, підпихай мене до села, там, може, й заночуємо.
Вступив до першої хати. Не прийняли, боялися чужого чоловіка. Вступив до другої, до третьої — те саме.
— Помагай, вітрику, помагай, соколику, підемо далі. Люди бояться мене. І добре роблять, бо тепер нема кому що вірити.
Перейшов через село і вийшов у поле. На небі показався повний місяць. Вітер злякався його і стих. Наймит охляв цілком.
— Коби де хоч трошки присісти. Хоч хвилиночку. А от і скирта з соломою. Наче сам господь поклав її для мене.
Перейшов через рів, приступив до скирти, оглядав її зі всіх боків.
— Пшенична солімка, так, пшенична. Та й красна була сего року пшеничка, така красна, як вибирана.
Намикав купку соломи і сів на неї.
— Біда старому, та й тільки. І йти тяжко, і сидіти тяжко. Гей, гей, а колись сила була у мене. Не лячно було й з вовком поборотись... Все
минулося, все, лиш одна книжечка лишилася та сама. Тільки не така нова і чиста...
Вибрав з-за пазухи службову книжечку, отворив її і перекидав листками.
— Геть записана, геть, лиш дві картки біліються на кінці. І най читає її не знати який письменний чоловік — мені не соромно. Самі
похвали...
Замкнув книжечку і притис її до грудей. Йому було з нею так любо, любо...
Опер голову до скирти і вдоволено усміхнувся. Він засинав. Заснув навіки...


                                                                      Перша посада

— А що, вже прийшов з міста? — поспитав Стефан Лабій своєї жінки.
— Та прийшов.
— Приніс гроші?
— Ая, приніс! Казав, що за кілька днів вже напевно дістане.
— От і маєш, знов те саме! Кілько разів він вже то говорив? Якась кара божа спала на мене. Три місяці годую його своєю кервавицею і
крейцара не виджу. Не доста мені своїх бахорів, а ту ще професорів утримуй...
— Та вже чекай, заким зафасує. Він, може, нашого не схоче.
— Не схоче! Добре ти говориш! Бери та заріж йому знов курку. Ти знаєш, яке в нього сумління? А звідки ми можемо знати, що він по правді
говорить? Я щось не дуже йому вірю. Де ж то, три місяці вже в службі — і щоби грошей не фасував? Я ще не чув про таке право. Я знаю, що
в нашого цісаря кожний службаш на першого бере свою пенсію. А ту вже три перших минуло.
— Він каже, що йому самому дуже немило...
— Мило чи немило, але я йому більше їсти не дам. Ще дай сьогодні вечерю — і кінець. Скажи йому, що задурно не будемо годувати.
— Та скажи ти!
— Таки скажу! Гадаєш, буду соромитися, може? За свою працю нема сорому.
Лабій удався зараз до учителя, що мешкав лиш через сіни в малій хатчині.
— А що, пане, вифасували-сьте гроші?
— Ні ще! Казали, що сьогодні-завтра дістану.
Лабій голосно плюнув на землю і покрутив головою. Настала мовчанка. До хати увійшла жінка і поклала на стіл вечерю: миску печених
бараболь і три великі, жовті огірки.
— Вечеряйте, пане,— промовила жінка.
— Так, так,— обізвався на те Лабій,— ще вечеряйте сьогодні, а вже завтра шукайте собі харчу деінде. Мені вас жаль, але і себе шкода. Вже
я вас доста задурно годував. Може й другий трохи погодувати! З хати я вас не виганяю, сидіть собі здорові, але давати харчу більше не можу.
Ви знаєте, що і коло мене нема таких гараздів. Ви за се не гнівайтеся...
— Я не гніваюся, бо вас цілком розумію. Лиш і тепер мушу вас запевнити, що задурно ви мене не годували. Будьте переконані, що як лиш
дістану грошей, то до крейцара вам заплачу.
— Дай боже скоро сего діждатись! Гм, ходім, жінко! Ага, правда... я маю до вас якесь письмо. Почтар передав. Ось воно! А тепер —
добраніч!
— Добраніч!
Учитель розірвав конверта. До нього писав його батько і жалувався на синову невдячність:
"...такі, синку, коло мене гаразди. Задовжився через тебе, а тепер за довги мене по судах тягають. А тобі байдуже, пануєш собі і, певне, на
пусто-дурно протринькуєш гроші. А йшов ти на посаду, то казав, що будеш мені щомісяця посилати. От вже три місяці минуло, я свої ноги
виходив на почту, а від тебе і крейцара не виджу. Красно ти робиш! Мама вже свої очі виплакала. Бог тебе тяжко скарає за мамині сльози..."
Учитель не мав сили дочитати листа до кінця.