Микола Матіїв-Мельник

1890 - 1947

                                                       Хам.

Коли в мене страчується мій супокій і я чую розперезаний хихіт, поганий, наче дим із горючої стріхи, тоді являється він спомином чогось
несказано прикрого, в якому сплітається несмак, сором і біль. Хам!..
       Так. Він устає переді мною: вишкірений, з очима хижака. Його родили віки – і він, як п‘яний Поліфем. Коли в ньому обізветься голос
предка, тоді вганяється руйнуючою силою, як у спеку нагла пожежа з одної іскри. І валить усе, що будували тисячі, мільйони. Куди перейде
його стопа, там гинуть квіти, в‘яне трава.
       Перший раз почув я про нього в школі. Пам‘ятаю одну лекцію. Молодий, веселий учитель Скиба, вічно усміхнений, як погідний літній
день, говорив нам про старого Ноя. А зайшло це з бесіди про те, як на землі була перша потопа і як то урятувався біблійний чоловік Ной, та
як він жив зі своїми синами, що не кожний з-поміж них міг називатися добрим сином ... мовляв, і тепер є таких багато.
       Я любив глядіти в чорні, як вуголь, очі мойого вчителя, та на шнурок білих, здорових, наче крем‘яки, зубів, що здавалися ще білішими з-
під закрученого темного вусика. Я любив його теплий і щирий голос, який ніколи не гримів, а плив лагідно і в ньому зливалися в дивну
гармонію м‘якість і сила.
       - То старий Ной, - кажуть, - дуже любив своїх синів, але одного разу перебрав міру в вині й лежав п‘яний у саду на землі, забувши про
все, що кругом нього і ... був голий, а в нього були сини: Сем, Хам і Яфет.
       І далі ходив Скиба по класу тугим, відміреним кроком.
       Я сидів у лавці, в сірячку, такий невидний, як на лані грудка чорнозему. Було так тихо, що можна було чути, як на поміст адуть зеренця
маку або як бринить крильце комара.
       Тоді Панько Стрикоза, мій сусід з одної лавки, найшов у своїй книжці перо з яструбиного крила. Він умочив його до половини в
чорнило, притиснув твердий кінець до лавки пальцем лівої руки, а правою сіпав за тонкий еластичний верх. Перо було туге і сильне,
дерчало, як сталівка і бризкало густим чорнилом на білу-білісіньку сорочку Василя Дмитрука, в передній лавці. Великі чорні мухи і дрібні,
як пил, мушки обсіли роєм Василеві плечі.
       - І Ной лежав п'яний - від чаду вина, а його тіло, споневірене гидким сопухом, валялось на землі безладно і світило наготою гріха і
сорому ...
       Скиба закашляв – на хвилю втихли кроки. Його рум’яне,лагідне лице укралося поволокою лугкого суму. Він поглянув уважно на нашу
лавку й повів зором по кучерях світловолосих голівок.
       - Тоді... тоді... гм, - говорив далі, - прибіг до Ноя його старший син Хам і почав... почав сміятися зі свойого батька. Він реготався, як
безумний, і кидав на батькове лице погані слова, що були тяжчі від олова й гидкіші від слизьких жаб!
       Чорні мухи не переставали сідати на плечі, а перо все далі дирчало, тряслося і кидало бризки на сорочку.
       - Що робиш? – сичав хтось крізь зуби.
       - Жди, жди, ти козолупе, най лиш професор побачить, то ти вже дістанеш!
       Комусь було жаль Василевої сорочки. Василь ходив чистий, мама посилала його кожного дня у школу вмитого, з прочіскою в русявому
повісмі і з синіми очима, як спілий терен.
       З правого боку висунулася якась дрібненька рука, щоби поламати погану машину Стрикози, але той мазнув її з цілої сили й накрив
чорною басамугою. За тим понісся його придушений сміх: гі - гі - гі!
       - Хам! Ха-ам! – закричав нагло Скиба, майже безпам'ятно, і прибіг великими кроками до нашої лавки.Його громовий голос потряс
цілим класом. Він сколихнувся, як під наглу бурю кришталеве плесо озера. Я отетерів. Наді мною схилилося грізне лице Скиби, таке
червоне, як вітрова хмара під захід сонця. Я почув гарячий віддих, туге і протяжне сопіння ковальського міха. Він кинувся, як ястреб, на
плечі Стрикози.
       - Я роздавлю тебе, хамська дитино, я тебе... – але раптом опам’ятався й почав скоро ходити по класу.
       - Хах! Ха-а-ам! – дуднів його голос поміж стінами і падав вагою тривоги на наші голови. Його червоне лице посиніло. Він іще не вилив
усього гніву. Він ступав грімкими кроками й кричав майже до себе самого. Таким ми його ще ніколи не бачили.
       - І Хам, син Ноя, був безличний. Стрикоза! Знаєш це? – Хам був безличний! Чуєте?! Чуєте?! Хам живе ще й тепер, він тут, у класі, поміж
вами! Хам валить усе, що збудували мільйони... Він руйнує і тішиться. Хам, той усякий Хам, бризкає слюною – плює на все, що носить
імення краси. Хам обкидає білу сорочку Василька, плює в лице рідному батькові...
       Скільки ж того могли ми відчути і зрозуміти обурення нашого вчителя! Ми тільки бачили оббризкану чорнилом сорочку Василя
Дмитрука і в душах наших гуділа, як дзвін, якась зневага, жаль до Стрикози, почування кривди. Але життя саме роз’яснило мені краще цю
перву лекцію про... хама,.. ген ген, аж після гірких і важких літ життя. І цю лекцію я пам’ятаю найкраще з усіх пізніших лукцій, рефератів,
викладів, хоча лиця Скиби вже не побачу ніколи.
       Скиба сів за стіл і схилив голову на долоні...
       Стало так тихо, що ми чули удари серця і власних віддих. Промінь сонця непомітно сховався. На вікні стояв чорний глоб, як мертва
чорна голова. Слизький сумерк заліг над класом й він мовчав, мов великий гріб.
       Тоді я поглянув на Василька. Він схилив русяву голівку,як покривджений ангел. Рій поганих мух присів його плечі й вони тряслися від
непереможного ридання. З його великих синіх очей падали густі каплі, як літній зернистий дощ.
       Скиба встав із-за стола, погладив по голові Василька й вийшов із класу.
       За таблицею порушилася купа рудого лахміття. Глумливо викривлене лице Стрикози.
       - Гі – гі – гі !..
       - Х – х – ха – а !.. – хихотався, показуючи язик.
       - Козолуп! Козолуп! – кричав клас.
       З далеких сумерків, із нетрів століть летів сміх Хама, як подихи прокази...