Матвіїв Валентина

Мій Отче, ще прийду колись до Тебе,
До стіп Твоїх коліньми припаду.
І в мить оту усе,що мені треба,
В Твоїх очах смиренно віднайду.

Я пригадаю в них усі дороги
І звивисті,вузькі свої стежки,
Великі втрати,і малі тривоги,
Через які вдалося перейти.

Згадаю й дні веселі,безтурботні,
В них часом забувала,що Ти є.
А Ти чекав, чекав мене самотньо,
Коли скажу: "Ввійди в життя моє".

Твоя Любов терпіла і чекала.
Й одного дня я звела до небес
Сліз повні очі, плакала, благала:
"Врятуй, бо й Ти колись воскрес!"

Твоя Любов ні з чим не порівняти,
З тих пір вросла і живить всю мене.
Тепер усе готова я віддати,
Щоб сенсом повнилось буття моє земне.

І поки я ще тут - мені замало
Уже лише для себе просто жить.
Я дякую Тобі, що інша стала,
Що серцем проживаю кожну мить.

***
Яке то щастя - бути при надії,
Нове життя плекати під грудьми!
Ростуть з малям у лоні жінки мрії,
Відколи нас Господь створив людьми.

Вона ж ховалась в мішкуватий одяг,
Зневіра й страх в потуплених очах.
На людях, бідна, затамує подих,
І лиш "прости..." бриніє на вустах.

Прости мені,моя-чужа дитино,
Що не радію,серденько,тобі.
Хоч пташкою в думках до тебе лину,
Ночами тихо плачу у журбі.

Сама-самотня, ніде прихилитись,
І навіть він покинув,як почув.
Повірила. Принад дала напитись,
А він напився поспіхом й забув.

Такий був біль, що вирвати хотіла
Тебе із лона, викинути геть.
А потім бігла, бігла, ні - летіла!
Шукаючи собі спасенну смерть.

Спіткнулась раптом, впала і забулась
На мить якусь, що вічністю здалась.
Чиєсь тепло зненацька огорнуло,
І чітко так видіння пронеслось.

Наче стоїть юнак - такий вродливий!
В руках букет духмяного бузку.
Бере його із рук сором'язливо
Така ж вродлива дівчина в вінку.

Які щасливі - сонце аж сміється!
На повні груди дихає весна.
Несміло їй в коханні зізнається,
У відповідь шаріється вона.

Та це ж мій син! - щось вдарило у скроні,
Й розсипалось видіння, мов пісок.
Подав хтось руку на нічнім пероні,
Чомусь шепнув: "Живи. Цвіте ж бузок".

З тих пір ти тут, в мені, моя дитино.
Іще моя, та прийде час - чужа.
Я дам життя, але затим покину,
Хоч смуток крає серце без ножа.

Була п'янка бузковим трунком днина,
Весь пологовий дім буяв в цвіту.
Геть юна жінка йшла додому з сином,
Несла на зустріч веснам і життю!

***
За моніторами новітніх технологій,
За божевільним ритмом наших днів,
На час для мрій ми стали геть убогі,
Для мандрів в казку кольорових снів.

Все рідше в небо голови здіймаєм,
Все менш дивує світ навколо нас.
Усе ми можем, вмієм, все ми знаєм,
Та світоч мрій в серцях чомусь погас.

А є ж дива! Он вітер щось шепоче,
І зовсім він не дикий і не злий!
Він просто розказати тобі хоче,
Як марить морем потічок малий.

Як мріє сонце у зимову днину
Пірнути в хащі лісу навесні,
Пустити промінь в мерзлу насінину,
Обдати сяйвом проліски рясні.

Як без спочинку з виріїв далеких
Летить додому ластівка мала.
Як тужить в снах покинутий лелека
За перебиті обидва крила.

Як дивограй нестримної веселки
Бачить себе за зливою дощів,
І коромисел райдужних відерка
Напоять світ шаленством кольорів.

І, може, десь в тих веселкових мріях
Є і твоя, загублена давно,
Зневірена у крихітних надіях,
Чекатиме на тебе все одно.

***
В глибині потаємних кутків
Наших серць, почасти зачерствілих,
Там терпляче чекає любов,
Щоб дістатись її захотіли.

Не для розголосу чи хвальби,
Не для вдячності навіть, а просто,
Не від осуду чи від ганьби,
І не за для дотримання посту.

А візьми полюби просто так,
Тих, хто в душу тобі зазирає,
Хто улесливо стелить, однак,
За спиною каміння тримає.

Чи того, хто відкрито тебе
Обмовляє, ненавидить, судить.
Тих, хто кличе прокляття з небес,
Чи наводить гріховну полуду.

Бо ж так легко любити нам тих,
Хто і нас любить щиро, навзаєм.
Просим Бога за них в молитвах,
Бо й за нас вони моляться, знаєм.

Але рідко вдається кому
Ворогів своїх лютих любити.
І несемо прощення Йому,
Щоб за себе й за них попросити.

Він нам, звісно, простить, як Отець,
Бо ж поводимось й досі, як діти,
Лиш любов, що на денцях сердець,
Від гординь наших може зотліти.

***
Плаче небо над злочином людства -
Розіп'яли Ісуса Христа!
Він простив, і воскрес, і вернувся,
Своє серце поклав на вівтар.

Люди ж взяли його, як належне,
П'ють, мов воду, святу Його кров.
І свідомо гріховнозалежні
Не спішать під Господній покров.

Он йде жінка,закутана в чорне,
Поховала синів на війні.
То для більшості - мир ілюзорний:
Ця війна - не моя, що мені?!

Там стоїть в переході хлопчина,
Плаче скрипка в задублих руках.
Що мені? Не моя то дитина
Загубилась в жорстоких світах.

Дідусю на дешеву хлібину
Не стає якийсь ламаний гріш.
Хтось бере його в черзі на кпини:
"Не затримуй! Іди! Що стоїш?!"

Ось дівча божевільно крізь натовп
Мчить, щоб кинутись в річку з моста.
Це ж її згвалтував рідний тато,
Як мовчали матусі вуста.

А ось інша, вродлива до болю,
Перехожі ззираються вслід,
Плаче-кається гірко сльозою:
Щойно вбила у лоні свій плід.

Знову дозу приймає молодик,
Порина в героїновий світ.
Виніс з власної хати, як злодій,
Нагароване купою літ.

Й кровоточать Ісусові рани,
Плаче небо гріхами землі.
Але Він все ще тут, все ще з нами,
Їде людству навстріч на ослі.