Вступ.

Мене завжди питають: «Чому «Місіонер», чому наші видання мають саме таку назву?» Ця історія сягає в
моє ще піонерське минуле. В 70-х роках розвинутого соціалізму, коли вже Богом в Радянській Україні мало
хто цікавився, а тим більше піонерсько-комсомольське покоління, виховане в дусі майбутніх будівників
комунізму, коли села ще були заповнені людьми, а про вимирання села ще й мови не було, багато хто із
батьків в той час відправляли своїх дітей з міста на літні канікули до бабусь та дідусів на село, так сказати,
на оздоровлення і щоб не шастали без діла по місту ціле літо. От таким щасливим піонером, який
більшість часу проводив за читанням десь на пасовищі товстенних історій подорожей Жуля Верна або
карколомних пригод на морі Рафаеля Сабатіні був і я. А ще ганяння юрбою на велосипедах по, висохлих
на сонці, польових дорогах, та й ще так, щоб пил стовпом, і за ким була хмара пилу більша – в того і
велосипед кращий. Отаке собі нормальне піонерське літо. Так от,  вертаємось до «Місіонера», був на
селі у мене товариш-одноліток Богдан, і було в нас велике бажання відкрити його діда старий куферок, що
стояв запорошений у коморі по дідовій смерті. Одного дня ми таки дібрались до скарбу. Куферок був
заповнений церковними книгами – дід ще до війни був дяком у сільській церкві. Читати старослов’янську
важко, тому залишили їх у спокої, та одну товсту книженцію я таки взяв із собою. Це була підшивка
журналів «Місіонер» за 1909 рік, видавництва отців Василіан у Жовкві. Мова видання була не сучасною,
да давалася читати. Катехизму я не розумів, зате світлини з минулого та різні християнські історії мене
сильно вражали та захоплювали. Книга поїхала зі мною до міста і була перечитана повністю. Під її
враженням я тоді проговорив: «Якби мені коли прийшлось видати книгу, це обов’язково був би
«Місіонер»». Хто його думав та гадав у далекі 70-ті, що слова радянського піонера дійшли до Божих вух і
через 40 років почнуть виходити у світ збірки християнських художніх творів під загальною назвою
«Місіонер». Хто тоді взагалі думав, що через якихось 20 років «союзу непорушного республік радянських»
взагалі не стане і народ почне шукати Бога.  Прочитавши не раз Біблію і пізнавши Творця, задумуючись
про вічність, появилось бажання служити Господу.

Якщо ми мудрі, вчить Біблія, то повинні служити для Господа. Ми повинні залишити свої егоїстичні
бажання догоджати собі, не ганятись за почестями та славою світу, а віддатися служінню Богу. В
приповідках царя Соломона читаємо: «Вірний свідок рятує душі» (Пр.14:25), та «Мудрий привертає душі»
(Пр.11:30). Якщо хто-будь своїм словом, життям та прикладом врятує хоча б одну душу від погибелі, життя
його можна назвати плідним та не змарнованим. Такий чоловік приведе у рух джерело, яке буде
нескінченно текти навіть після його смерті. Уявімо собі джерело від якого відходить маленький струмок,
що здається може бути знищеним у любу мить. Та от він розширюється, в нього впадають інші подібні
струмочки і разом вони вже перетворюються у невелику річечку а, згодом,- у велику широку ріку, яка несе
свої води до моря, щоб його наповнити.  По берегам розташовані великі міста та малі села, проживають
тисячі людей, котрі споживають цілющу воду течії. Отак і ми, якщо приведемо хоча б одну душу до
Христа, ця душа може привести вже десятки, а то й сотні інших до спасіння. Таким чином, на початку
мало помітні дії одного християнина поступово розширюються як ріка та приводять до Бога великий
людський потік. Читачу, якщо ти один з тих, з ким це трапилось, Господь допоможе тобі прийти до олтаря
любові Спасителя та запалити твій вогонь, щоб ти міг йти по усіх дорогах та нести світло Євангелія у самі
затемнені закутки  людського буття. Господь залишив нас у цьому світі для того, щоб від нас виходило
світло. Ми існуємо не для отримання будь якої користі із земного життя і не для досягнення світської
величі. Цей світ, як християни ми не можемо цього не розуміти, не є нашою батьківщиною. Наше істинне
житло там угорі, Господь послав нас на землю для того, щоб ми сяяли тут Його іменем і опромінювали
цей світ Його світлом. Христос прийшов на землю, щоб бути Світлом світу, та люди полюбили темряву
більше, ніж світло. Перед своїм вознесінням Христос сказав Своїм учням: «Ви світло для світу. Не може
сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під
посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб
вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі.» (Від Матвія 5:14-16) «І казав Він
до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» (Від Марка 16:15) Ми
призвані Господом, щоб сяяти так само, як, до прикладу, Даниїл, котрого Він послав бути світлом у
Вавилоні. Хай ніхто не думає, що він не зможе світити, так як не має впливу на людей. Господь вимагає
від нас не більше того, скільки ми у змозі дати. Пам’ятаймо, що маленьке світло приносить велику
користь. Невелика свічечка дає достатньо світла у великій залі, щоби не упасти. Якщо не кожному з нас
присуджено бути факелом, то, принаймні, кожен може бути хоча б свічкою. Маленьке світло часом може
принести надмірно велику користь. То ж не дамо сатані торжествувати над нами і заставити нас думати,
що, якщо ми не здатні здійснити великих подвигів, то ми не в силах зробити хоча щось в славу Христа. Ми
завжди повинні сіяти те добре, що нам заповідав Господь.

       Загальновідомий факт, що люди завжди люблять виділятися перед іншими. Погляньте на ділові
круги, як люди змагаються за першість! Кожен старається перевершити свого конкурента та стати у
голові справи чи то бізнесу. Якщо глянете на шкільний клас, і там знайдете змагання між учнями. Кожний
з них старається бути першим у класі.  В політичному світі - та ж картина. Армія, спорт – і там те ж саме
прагнення виділитись і стати вище свого середовища. Насправді ж, кількість тих, хто виділиться у світі,
надзвичайно обмежена. Тільки один отримає нагороду, небагатьом вдасться перемогти у суперництві.
Багато учасників у бажанні першості, та більшість з них приречені на поразку та розчарування. Інша
ситуація між тими, хто бажає досягти Царства Божого. Там самий слабкий і немічний, якщо захоче, може
добитись успіху. Всі, хто прагне вічного, засяють. «А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто
привів багатьох до праведності, немов зорі, навіки віків.» (Даниїл 12:3) Автор цього пророцтва був
підлітком взятий у рабство до Вавилону. Хто міг би тоді повірити, що з часом він перевершить знаннями
наймогутніших царів того часу, що видатні полководці будуть затьмарені подвигом цього молодого раба?
Ми знаємо дещо про царя Навуходоносора, але по всій ймовірності, нам би було ще менше відомо за
нього, якби рядом не стояло ім’я пророка Даниїла. Як швидко в’яне слава світу! Якихось сто років по
смерті і ніхто вже й імені не може згадати.  А погляньте на Даниїла, який жив ще до народження
Спасителя. Пам'ять про нього не вичерпалася до сьогодні, ім’я і нині шанується за вірність його Господу.
       Якщо сьогодні приходиться чути за труднощі у християнському служінні, про особливо тяжке
становище бажаючих працювати на ниві Господній, то перечитайте в Біблії за умови, в яких прийшлось
працювати Даниїлу. Він був рабом в царстві язичників, мова їх була незрозумілою, та, не дивлячись на все
це, від нього виходило яскраве сяйво, бо він змолоду віддався повністю служінню Богу. Зверніть увагу, що
всі, хто залишив глибокий слід у історії та випромінювали Боже світло, жили в тяжкі часи: Йосип був
проданий братами в рабство у Єгипет, Мойсей відмовився від пишноти царського майбуття і повернувся
до поневоленого народу, Ілля жив, коли весь народ відвернувся від Бога, а цар шукав його смерті, Іван
Хреститель переслідувався царем Іродом. Але всі ці імена сяють до сьогоднішнього дня і сяють ще
яскравіше, ніж у їхні часи. Ви скаржитесь на труднощі у служінні? Дивіться, як Павло осяявся світлом, коли
відправився, як перший проповідник, до язичницьких народів, несучи з собою звістку про Бога, Котрому він
служив і Котрий поклав Сина Свого на мученицьку смерть заради спасіння світу. Люди не приймали його
та його вчення, висміювали його, коли він говорив їм за Розп’ятого, але він продовжував проповідувати
Євангеліє Сина Божого. Сильні світу нищили його, та сьогодні залишились невідомими імена його катів, а
ім’я апостола Павла повторюється з великою повагою за його вірність Христу.

       В Книзі Об’явлення читаємо: «І почув я голос із неба, що до мене казав: «Напиши: Блаженні ті мертві,
хто з цього часу вмирає в Господі! Так, каже Дух, вони від праць своїх заспокоються, бо їхні діла йдуть за
ними слідом.» (Об'явлення 14:13) У Святому Письмі згадується за багатьох, про котрих тільки й сказано,
що вони жили стільки то років та померли. Колиска та могила недалеко одна від другої. Вони жили та
померли – це все, що ми знаємо про них. Точнісінько так, як і в наші дні на могильних плитах тих, що
вважали себе християнами, можете прочитати коли родились та коли померли, а в проміжку пусто, немає
нічого. Але є те щось, що ви не можете поховати з хорошою людиною, - це її духовний вплив на інших,
котрий продовжує жити після її фізичної смерті. Даниїл ще не похований, вплив його книги такий же
великий, який вплив він сам мав за життя. Чи скажете, що Йосиф помер? Його духовний вплив на людей
живе донині та буде жити завжди. Ми закопуємо мертве тіло, але ніколи не зможемо зробити це з
духовним життям. Апостол Павло ніколи не був сильнішим, яким він є тепер у своїх посланнях. Хто ж
вмер? Вороги служителів Господніх, ті, котрі переслідували та оббріхували їх. Ті померли. А діти Божі
світили на цій землі за життя та будуть сяяти й по смерті. Повернемося знову до справедливості слів
Старого Заповіту: «А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведності,
немов зорі, навіки віків.»

       Християнин повинен привернути до правди Божої стількох, скількох зможе. Він повинен бути
байдужим до світу та його брехні, його веселощів, його сподівань. Ми повинні жити для Господа,
продовжувати здобувати душі для Нього. «Тисячі людей дихають, рухаються та живуть, сходять зі сцени
життя і не чути більше за них. Чому? Вони самі не пізнали Бога, і нікого вони не благословили, ніхто не міг
на них вказати, як на причину свого прийняття Господа, не можна процитувати жодного виразу, котрий
вони написали, жодного слова, котре вони виголосили, - і так вони зникли. Їх жевріння пропало, про них
забули, як про вчорашніх комах. Хочеш жити та вмерти так само й ти, безсмертний чоловік?» (Rev.Thomas
Chalmers) Для того, щоб рятувати тих, хто духовно гине, нам потрібно ставити своє духовне життя на один
рівень з їхнім, молитись разом з ними і працювати для них. Не можна рахувати християнином того, хто
врятувався сам і навіть не намагається рятувати інших. Було б чорною невдячністю Богу з нашої сторони,
якби ми не простягнули руки тим, хто знаходиться в тій же безодні, звідки ми врятувались. Хто краще
може рятувати п’яниць чи розпусників, як не ті, котрі самі були рабами гріха. Подумайте про це. В той
час, коли один читає Біблію, тисячі інших читають книгу життя, тобто дивляться та аналізують життя
істинних християн. Апостол Павло сказав, що ми повинні бути живими сторінками, які будуть читати люди.
Проповідування християнства не буде мати ніякого значення, якщо ми своїм життям не будемо
проповідувати Христа. Якщо ми не висвітлюємо Євангеліє людям нашими вчинками та Словом, то ми не
зможемо придбати їх для Христа. Іноді якась нікчемна, на перший погляд, дія або увага з нашого боку
може вплинути на людей більше, ніж цілий ряд проповідей.

       Живіть для спасіння життя інших, творіть добро і ви залишите після себе пам’ятник, котрий не
зможуть зруйнувати ніякі бурі. Закарбуйте імена ваші любов’ю, добротою, прощенням і милістю в серцях
людей, з котрими ви стрічаєтесь із року в рік, щоб вони стали яскравими відблисками в душах людей, які
будуть жити після вас. Хай наші вогні горять так яскраво, щоб освітлювати шлях іншим і визволити їх від
тьми сатанинської омани. Якщо Бог врятував нас і вивів із безодні зла та неправди, то й нам належить
рятувати душі інших з прірви пекла. Мудрі, які рятували душі, будуть сяяти, як зірки небесні.