Володимир Слонопас

ХТО СІЄ ВІТЕР...


Вони ставлять царя, але не від Мене...
А що вітер вони засівають, то бурю пожнуть.
Осія 8:4, 7


‒ Аго-ов, Михайле! ‒ радісний вигук Василя, що знаходився посередині просторої кімнати, обернув голови
усіх присутніх у сторону дверей.
У дверях стояв русоволосий чоловік років трохи за двадцять у зеленому мундирі цісарської армії.
Гаптований комірець та дві зірочки на ньому стверджували, що це був не першого року служби вояк.
Високий, вищий на голову за одвірок, він робив вигляд дверей ще нижчим, як усі це відчували, входячи до
хати Ониська. Старий жив сам: уже шість років, як померла йому жінка, дітей Бог не дав, тому з радістю
зустрічав у своїй хаті сільську молодь по недільних днях або в суботу ввечері та читав їм Євангеліє чи, як
хто привозив з міста, газету. Де старий Онисько навчився грамоти, ніхто не знав, але мало хто в селі його
віку, та й молодші теж, умів поскладати літери докупи. Анальфабети одним словом. Та сьогодні інше,
сьогодні Василь Остапів, Михайла одноліток та товариш, повернувся зі Львова, де сам, на власні очі,
побачив «Сокола Батька» (1) на торжествах 100-річчя великого Кобзаря. Тепер Василь стояв посеред
чисто прибраної кімнати, де попри всі стіни стояли пороблені дідом Ониськом дерев’яні лавки. На них
розмістилася сільська молодь у святкових вишиванках і уважно слухала Василеву розповідь про
Шевченківський здвиг у Львові. Яке то щастя, напевно, все це бачити на власні очі, адже не кожний з
присутніх і був у такому великому місті, як Львів. Дорога неблизька, це ж до Рави-Руської потягом, а там
пересісти на Львів або підводами до Кристинополя та на Жовкву... то це займає два дні. Отож усі сиділи
та уважно слухали про красу львівських вулиць, про величавість будинків великого міста, про
помпезність монументів знаменитим людям та галас привокзальних площ. Василь був добрим
оповідачем, завжди вживав багато подробиць, що пам’ятав як ніхто. Дівчата на лаві по праву сторону від
дверей затримали свій погляд на Михайлові, про щось між собою тихенько перешіптуючись, посунулись
на лаві, притискаючи старого Ониська. Зробивши місце, де міг присісти ще один чоловік, іскристими
очима подивились на Михайла, усмішками запрошуючи його сісти. Кивком голови Михайло подякував та,
знявши свій військовий капен з ініціалами Франца-Йосипа на знакові, присів на край лави. Дівчата
задоволені притулились одна до другої, раз від разу стріляли очима на пристойного юнака. Той
невеликий гомін, що було пройшов по кімнаті з приходом Михайла, вщух і всі знову обернули свої лиця до
Василя, який продовжував розповідь.
– Як ви всі знаєте, 28 червня ми з Тимком Назаровцем від нашого осередку «України» їздили до Львова
на урочистості 100-річчя з дня народження Шевченка, вони проводились спільно нашими пластунськими
та сокільськими товариствами. До нас прилучилися парубки з Клюсова, де ми з вами в березні давали
концерт на честь тої ж річниці. Отакою невеликою групою в п’ять чоловік ми потягом дісталися до
Львова. Тільки-но ми вийшли на перон, як покрив нас гул людських голосів, що й не чути було один
одного. Що то за гомін стояв на головному залізничному двірці! Групи прибували зі всіх напрямків і з
хоругвами та прапорами марширували до центра міста, де на Академіцькій формувалися колони.
– А ви теж мали хоругву? ‒ питання діда Ониська вибило всіх з уваги.
– Ні, діду, ми не мали ні хоругов, ні прапорів, а може, й добре, що не мали, бо вже таких гарних прапорів,
як у соколів з Покуття, ніхто не мав. На їх прапорах гетьмани були вимальовані, як живі. А нам Біг не дав
такого таланý, щоб дивувати люд красою малярства.
Всі обернули голови до Тимка, мовляв: «Що ж ти так нас підвів?», бо йому щоразу доручали писати
оголошення у селі, які він завжди прикрашав невеликими візеруночками, а то й малюнками на свій
розсуд. А тут така подія, і от...
–        Ми були невеличкою групою, але тисячі та тисячі людей з цілої України прибули на свято.
Нескінченний потік українців на площах та вулицях Львова, тріпочучі на вітрі прапори під грім незліченних
духових оркестрів, жіночки та дівчата по обидва боки вулиць у вишитих сорочках кидали квіти під ноги
маршируючим стрільцям, пластунам та соколам. Вулиці вбрані святковими стрічками та портретами
Тараса Шевченка на балконах. Небувале одушевлення та сльози радісної гордости викликав вид зброї,
що сріблом блискала в променях літнього сонця. Всюди в колонах та у глядачів невимовна радість
торжества – нас багато, ми сила, ми українці, ми нація...
В кімнаті стояла тиша. Дух святкового Львова по ходу розповіді наповняв хату Ониська, котрий сидів при
стіні недалеко печі, заклавши ногу на ногу, та пакав своєю самокруткою, випускаючи раз у раз клуби
густого диму.
–        Загальна колона, – продовжував Василь, – була сформована на Академіцькій, в чолі йшли голова
організаційного комітету Кирило Трильовський та всім нам відомий батько нашого спорту Іван
Боберський зі старшинами централей. Були там і наші повітовий кошовий з Сокаля Іван Драган та з
Белза Ілля Салогуб. Передувала їм тільки кінна чота «Сокола Батька». Далі йшли колонами: «Січові
стрільці» з крісами марширували першими, за ними йшли соколи і пластуни у своїх одностроях та
капелюхах із широченними крисами. Оркестра грала «Ой там на горі січ іде». Радість! Захоплення!
Тисячі людей в колонах з різних кінців української землі прямували на площу «Сокола Батька».
Василь із захопленням описував вулицю за вулицею, якими проходила їхня колона від «Українського
городу» (2): Кадетська, Коперника, Словацького, 3-го Мая, Ягеллонська, Короля Людвіка, Скарбківська,
Краківська й так аж до площі Ринок і далі. Всі вулиці були у квітах. Портретами Шевченка та вишитими
рушниками були прикрашені маса балконів. З Василевої розповіді всі, сидячи в Ониськовій хаті, уявляли
ту велич українського свята на вулицях старого Львова і раділи й собі, як радів увесь Львів у ці
зворушливі дні. Це ж цілий Львів, велике місто старого Лева, місто руських князів, святкувало 100-річчя
від дня народження великого сина свого народу, кобзаря життя і побуту, величі та знедолення нації!
Цікавою була також розповідь про події в «Українському городі», де всі захоплювалися вправами з
крісами січовиків, кожен побачив у них майбутнє військо нової України, незалежної від будь-кого рідної
держави – ні від австрійського цісаря, ні від російського царя, а об’єднаної та соборної.
Дух свободи висів у повітрі як дідової світлиці, так і по всій Галичині. Свобода! Свобода марилась у кожній
юній голові, нове щасливе життя і праця на розвиток і славу своєї незалежної України. Горіли молоді
серця натхненням до чогось великого, хоча ще невідомого, небаченого.























–        Радість наша на площі «Сокола Батька» була над вечір припинена цісарським посланцем, який
оголосив про вбивство у Сараєво намісника австрійського престолу Франца-Фердинанда та його
дружини герцогині Софії, скоєне сербським студентом. Новина скорботна, але що вона мала до нашого
свята? Що у нас спільного з сербами? А може, це час, коли вже всі народи шукають свободи, адже
сказано в Писанії, що краще родитись вільним? А ми вільні нащадки славних козаків. Наші землі
розтягнули чужі царі, а приходить час, коли ми маємо стати як нація, як єдиний нарід. Якщо українці зі
сходу скажуть, що не хочуть більше жити під російським царем, а ми тоді станемо за свою волю перед
цісарем, то об’єднається східна та західна Україна, стане єдиною. «Вставайте, кайдани порвіте!», писав
великий Кобзар. Сьогодні маршируючі сотні озброєних стрільців здійснять слова Шевченкового
«Заповіту». Ми працьовитий нарід, ми кормимо своїми хлібами чужих царів, пора жити для себе! Кирило
Трильовський у виступі відмітив, що, може, вже недалеко та хвиля, коли прийдеться погострити багнети
стрілецьких крісів на камінні Тарасової могили та напитися шоломами з Дніпра-Славутиці води,
забагреної кров’ю наших ворогів.
Хвиля схвалення пронеслася кімнатою легким гулом, а далі почулися вигуки: «Досить!», «Славно!».
Тільки дід Онисько, примружуючись чи то від сивого диму своєї цигарки, чи то від власних думок, мовчав.
І Михайло стримувався від емоцій. Як вояк цісарської армії, він мало цікавився політичними настроями у
всіх закутках імперії. Крім того, давалася взнаки його військова витримка.
–        На цьому ваш покірний слуга закінчує, – завершив Василь, артистично вклонившись.
Випроставшись, він швидкими кроками направився, простягаючи обидві руки для обіймів та широко
посміхаючись, до ще сидячого Михайла.
–        Ну, здрастуй, друже, здрастуй! Скільки літ, скільки зим!
Друзі тут же обнялись, вони не бачилися ще з минулого року, а точніше, вже більше року минуло, як
Михайло останній раз з’являвся у селі.
–        Ну, ходімо, ходімо на повітря, а то дід тут своїми самокрутками все задимів, дихнути нема чим.
У кімнаті й насправді висів пасмами сивуватий дим, але чомусь, напевно, для сміху, прийнято говорити,
що стоїть стовпом. Відчинені вікна мало чим допомагали.
–        Давайте, давайте всі на вулицю, вечорниці закінчились, – засабанив дід Онисько, вказуючи рукою
на двері дівчатам, що сиділи біля нього.
Ті послушно стали з лави, долонями розганяючи дідову димову завісу, і рушили до виходу. Вже в дверях
оглянулись на хлопців, котрі прямували трохи позаду них, подарувавши їм посмішки. У дверях
призупинилися, щоб не упасти зі сходинок, котрих було тільки три, та не так просто їх розгледіти при
тьмяному світлі місяця. Але місяць у той вечір був повний і небо чисте, густо всипане зорями. Так що
очам не треба було звикати довго, зразу ж було видко і дорогу, і вишні попри паркани, і, трішки далі,
іскорки повільно плинучих вод Солокії. Невеличка річечка за їхніми Мельниками, але як радувало серце
посидіти на бережечку в тиші її вод, коли ніщо, хіба тільки далека пісня дівчат із сусіднього села, сколише
повітря. Чудові та спокійні літні вечори на Вкраїні.
Враз усі при дверях побачили світло гасового ліхтаря, що дід Онисько підніс у дверний прохід,
допомагаючи всім побачити сходинки більш виразно. Дівчата вмить опинились на землі. Обернувшись,
щоб подякувати старому за увагу чи то щоб упевнитися, що хлопці крокують за ними, а не зостались у
хаті, раптом ойкнули й чемно промовили: «Слава Ісусу Христу!», кивнули чепурними голівками в бік лавки
під вікном, та поквапились до хвіртки.
На лавчині під хатою сидів отець Григорій – настоятель сільської церкви. Високий, статний, з акуратно
підстриженою бородою та зачесаним назад густим довшим волоссям, завжди викликав захоплення й
повагу як у місцевих мешканців, так і жителів округи. Світло, яке падало через відчинене вікно, відбивало
сріблом на його пасмах. Та сивина не старила його, а наче підкреслювала мудрість літ. Він не вважав
себе вже молодим, але й до п’ятдесяти ще не дотягував. Любили, ой любили його в селі і за статечність,
і за мудрість неселянську, і за життя правильне, як казали – «за Богом». Завжди порадить у потребах,
підтримає у нуждах, правильно розсудить у суперечках, прослідкує за дитячими пустощами, в церкві на
служінні науку добру дасть. Ні, нема що казати, любили таки його.
Але ми трохи відволіклися священиком. А де ж наші герої? Ага, ось вони: дівчата вийшли за хвіртку в надії,
що їх зараз же наздоженуть хлопці та підуть вони разом на річку гуляти; дід Онисько стоїть із ліхтарем
попід сходами та освічує, щоб усі зійшли на землю та не впали ненароком; а Михайло й Василь почали
виходити з хати.
–        О-о, слава Ісусу Христу, панотче! – привітався дід Онисько. – Чого це ви до хати не зайшли
послухати Василя? Він от зі Львова повернувся.
–        Дякую, дякую щиро вам, брате Ониську. Та тут на дворі свіжіше, а через відчинене вікно я все
чудово чув, – відповів священик. Він завжди називав усіх у селі братами та сестрами, казав, що так
Євангеліє вчить, та всім було чудно якось так називатися, коли ні брат, ні сват, а сьома вода на киселю.
Але то, певна річ, священик, хто його знає: раз так каже, то, напевно, так і має бути. Так чи інакше, але
старому Ониськові дуже імпонувало, що йогомосць називає його братом.
–        Ого-о, Михайле! Давненько тебе не видів. Диви, яким ти воякою зробився! Файний з тебе жовнір, –
заговорив отець Григорій, уздрівши хлопців у дверях.
–        Слава Ісусу Христу! – шанобливо вклонились обоє та одним махом, перескочивши усі три сходинки,
тут же були на землі.
–        Ноги не поламайте, – заголосив було Онисько, та тільки махнув рукою й обернувся до отця
Григорія, чекаючи на його слово.
–        То як там Львів, Василю, сподобався? – спитав священик.
–        Сподобався, ще й як сподобався! А особливо свято!
–        Чув, чув я твою розповідь. Уявляю, як було гарно прибране місто у святечному наряді, – промовив,
підводячись із лавки й беручи в руки свою невелику Біблію, яка лежала поряд. Знали всі в селі, що
священик із нею ніколи не розлучається, Боже Слово завжди було при ньому. – Але хочеться мені з вами
поговорити не за Шевченківське свято, а на іншу тему, – продовжував отець Григорій, очима запитуючи,
чи знайдеться у парубків для нього хвилька часу, особливо коли на них, він вже це помітив, чекали.
Михайло та Василь переглянулись, хоч і не з великим задоволенням, та мусили погодитись, раз їх
просять, та ще й не хто-небудь.
–        Так-так, отче, ми нікуди не поспішаємо, – чомусь промовив Михайло, хоча знав, що їх чекають з
нетерпінням.
–        Як небо, без сумніву, краще за землю і небесне краще за земне, то також без жодного сумніву
кращим на землі повинно бути те, що побудоване по образу небесному, як учив Бог Мойсея на горі
Синай, – почав отець Григорій.
Ні хлопці, ні дід Онисько ще не розуміли, до чого це сказано і про що мова, та не перебиваючи слухали
священика. А той продовжував:
– Бог по образу свого небесного єдиноначалія поставив на землі цісаря, самодержавного, за зразком
Свого царства, не переходящого від віку до віку. Благо народу та державі, де єдиним, сильним, сіяючим,
як сонце вселенське, стоїть цісар, який волею Царя Небесного проводить своє правління з мудрістю,
великодушністю, любов’ю до народу, бажанням загального блага, повагою до небесних законів.
Цісарська влада загально корисна. Кращі уми завжди признавали та й признають громадську користь
цісарської влади для народу. А посягання на самодержавність є повним безглуздям. Цісар самодержавно
править народом як зразок єдиноначальної влади Божої. Бог є Цар царів. Нагадаю вам словами апостола
Петра: «Бога бійтеся, цісаря поважайте». У нас є обов’язок як перед Богом, так і перед цісарем, один
другому не протирічить. У цих словах апостола бачимо, що євангельська заповідь про шанування цісаря
дана християнам на вічні часи. Хтось скаже, що це було добре для християн перших часів, коли Євангеліє
тільки писалось. Та згадаймо, що Слово було дано апостолам Духом Святим, а Дух Божий огортає всі
часи однаково.




























Парубки слухали, не випускаючи і пари з вуст. Отакої, тільки що говорили за звільнення від царів, а
приходиться слухати протилежну річ.
– Апостол Павло стверджує, що не може бути влади, котра не від Бога, а існуючі влади установлені
Богом, – продовжував священик. – Тому, якщо хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті,
що противляться, самі на себе суд стягають. Начальники бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло
чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї, вона-бо – слуга
Всевишнього, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч влада носить; вона – слуга
Господа, що відомщає і карає того, хто чинить зло. Тому треба коритися не тільки ради покарання, але й
ради сумління. Так апостол Павло звертався до римлян (3). Апостол говорить про сам принцип влади як
відображення небесної ієрархії в земних царствах. У сотвореному Богом світі уся влада виходить від
Нього: влада людини над природою, чоловіка над жінкою, батьків над дітьми, цісаря над підлеглими.
Лукавий людський розум за допомогою диявола прості та зрозумілі слова спотворив у власній потребі в
протилежність Божому повелінню.
Призупинившись у своїх поясненнях, отець попросив Ониська принести йому напитися води.
– Але ж, отче, сьогоднішні царі погрузли в гріхах. Як можуть вони призвати людей до безгрішного життя,
коли їхнє життя не є прикладом? – осмілівши, запитав Василь.
– Помазані на царство не виключені від людських помилок та гріхів, які не угодні Богу, – знову заговорив
отець Григорій, відпивши із горняти криничної води. – Можемо пригадати собі біблійні історії, так як і
бачити неправду сучасних правителів. Але кожний, хто мав чи має владу над людьми, дасть відповідь на
Страшному суді за свої діла і буде засуджений на муки вічні або оправданий. Ось послухайте, як у
Святому Писанії сказано, – він розгорнув Біблію, погортав сторінки, шукаючи потрібне, та продовжував,
цитуючи: – «Тож слухайте, царі, і розумійте! Навчіться, ви, що правите аж по край світу! Вважайте, ви,
що верховодите безліччю, та пишаєтеся юрбою народів! Це бо Господь дав вам владу, від Всевишнього
– зверхність; він діла ваші розгляне й ваші заміри розслідить. А що ви, бувши слугами Його царства, не
судили по справедливості, ані закону не пильнували, ані за Божою волею не чинили, –  він страшно й
швидко нападе на вас, бо суд на вельмож суворий буде». (4)
– Ви говорите начебто все правильно, а ві Львові священик виступав перед людьми, то говорив, що
«всяка влада від Бога» і підтримував тих, хто говорили за незалежність України.
– Наше ставлення до влади має пряме відношення до нашого спасіння. Питання про владу стає і буде
головною темою політичних спекуляцій у наближаючомуся царстві антихриста. Людина, знайома зі
Словом Божим, не попаде на гачок сучасних богословів, безсоромно спотворюючих духовний зміст Біблії,
стверджуючи, що «всяка влада від Бога», хоча таких слів у Святому Писанні немає. Подібні «богослови»
обернулись трагедією для нашої церкви, і хай Господь збереже тих вірних, котрі стоять у вірі й
дотримуються Його Слова в святості та не спотворено. (5)
– Мені видається, що для християнина все одно, яка влада буде. Хіба не можна дотримуватись законів
Божих не за цісарської влади? – не вгавав Василь.
– Не вірте словам спокусників, котрі говорять, що для християнина зовсім все одно, яка влада, тобто її
устрій у житті. Ми, християни, живемо в світі до часу, встановленого Творцем, і вийти з нього не можемо.
А тому нам зовсім не все одно, як буде переходити наше життя при певній владі, яка може нам
допомагати чи перешкоджати у спасінні. При стверджуванні, що «нема влади не від Бога» (6), потрібно
точно розрізнити владу прямо встановлену Богом – від влади, допущеної Ним. Тому розумію так, що
влада цісарська та начальствуючі є встановлені Богом, щоб товариство не прийшло в безладдя. Але
якщо якийсь злодій захопив цю владу незаконно, то буду стверджувати, що не поставлений він Богом, а
влада тільки допущена йому за наші гріхи, і все його лукавство вийде наріж та нарід понесе заслужене
покарання за підтримку лукавого. Найбільш тяжкими для народу періодами завжди є часи зміни влади,
тобто часи безвладдя, які ми ще називаємо смýтними. Боротьба за владу породжує партії, а партії –
причина розладу моралі.
–        У нас достатньо на Галичині освіченої інтелігенції, яка розуміє потреби нашого народу. Інтелігенція
тільки бажає, щоб цісар прислуховувався до їхньої думки.
– Боротьба безбожної інтелігенції проти самодержавства супроводжується незмінними вимогами
обмеження цісарської влади владою народу. Все це безбожжя прикривається лозунгами, що вибранці
народу краще розумітимуть народні потреби, бо вони відчули народну нужду, самі будучи в нужді. Воля
самодержця не повинна бути обмеженою бажаннями підлеглих. Це те саме, що просити в молитві Бога
за щось із впевненістю, що Бог повинен це прохання виконати. Служіння цісаря народу – це служіння
Богу і відповідальність за ввірений йому нарід.
– Я взагалі-то не люблю політикувати, але... – хотів щось доповнити Василь.
– Політика, як і релігія, буває християнською та нехристиянською, – не дав йому закінчити панотець. –
Християнська політика, як незмінно вчить церква устами священиків, є здійснення Богом установленої
монархічної системи поглядів. «Бога бійтеся, царя шануйте» (7) – ось вона, наука для членів держави.
Але є люди, і навіть чомусь деякі з них у рясах, котрі не приймають монархічний світогляд, а проводять у
життя політику свавільного колективного антихристиянства. Христос учив: «Віддайте цісарю цісареве»,
апостоли вчили: «цісаря шануйте». Хто вчить не того, що навчали Христос та апостоли, – той не
послідовник, а ворог Христів. Сьогоднішні політичні розкольники спокушають нарід мати правителя не по
милості Божій, а по вибору народу, поставити закон людський над законом Божим, мати владу земну
понад владою небесною. Ці невгамовні мудрагелі хочуть виколоти у правди очі. Чи може бути збудований
закон та влада на піщаному ґрунті людських думок? Як може встояти земля без неба? Тому будьмо
мудрі в страху Господнім і шануймо цісаря.
– Так чому народна влада не може бути кращою за цісарську? От не розумію цього! – не втихав Василь.
– Наше суспільство втратило розуміння релігійної суті самодержавства і прагне підкорити волю монаршої
особи своїй волі. – Священик усе продовжував пояснювати, не втрачаючи у собі впевненості та ні на ноту
не підвищуючи голосу. – Помазаник Божий є знаряддям волі Божої. Хоч його воля не завжди угодна
людям, та вона завжди корисна. Народна ж влада завжди згубна. Бог побажав, щоб Його паства велася
пастирем. Ви ж хочете, щоб паства правила пастирем? Там, де цей принцип порушується, настають
наслідки набагато гіркіші та небезпечніші, ніж усе те, що визнаємо помилками чи неправильними діями
пастиря. Пастир завжди відповідальний перед Богом за ввірену йому паству. Народовладдя ж завжди
безвідповідальне і перебуває у вічному гріху перед Богом та бунті проти Його установлень. Ніколи
Габсбурги не були цісарями з волі народньої, а завжди зоставалися самодержцями з милости Божої.
Вони імператори з Божої волі, а не з людського бажання. Монарх висвячується на владу Богом, а
президент дістає владу від гордині народньої. Монарх сильний виконанням заповідей Божих, президент
тримається при владі, догоджаючи натовпу. Цісар веде вірнопідданих до Бога, президент відводить своїх
виборців од Нього. Розрушивши цілісність Божого упорядкування та розрушивши цісарську ієрархію,
демократія являється образом хаосу та смерти суспільства. Святе Писання попереджає про небезпеку
слідкування не за Богом, а за більшістю, так як це породжує зло та розбещує справедливість.
Священик знову підніс до очей Біблію, перегорнувши декілька сторінок. Дід Онисько наблизив ліхтаря до
книги.
–        Ось послухайте, як сказано: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися
про позов, прихиляючись до більшости, щоб перегнути правду». (8) – Піднявши очі від книги,
продовжував: – Тим і страждає сьогоднішнє суспільство, що в ньому немає віри у Христа, немає
твердости християнських переконань, воно схиблене на всяких «свободах» і творить різні недоладності,
безглуздості та ганяється за новомодним способом правління, до котрого воно зовсім не спосібне через
свою різнорідність і взаємну ворожість.
Зробивши невелику паузу та навіщось піднявши палець угору, мабуть, аби зрозуміли, що він ще не
закінчив думки, отець Григорій, відковтнувши знову води та поставивши горня на лаву, продовжував:
–        Носії демократичної ідеї бажають установити конституційне чи республіканське правління в імперії,
проголошують більші свободи в суспільстві перед законом і владою. Але розширення зовнішньої свободи
не звільнить людей від рабства внутрішнього, а ще й навпаки: в кому гріх, пристрасть, порок вже мають
місце, той, по знищенні перешкод, протипоставляємих порочним діям законом та владою, зупевно,
невдержиміше попереднього віддасться вдоволенню похотей та пристрастей, і зовнішньою свободою
скористається тільки для того, щоб глибше погрузитись у рабство гріха. У народів імперії виникла нова
мудрість, яка не тільки вимагає виправлення державної мудрости, що віками встановлена, але й признає
все неправильним і хоче все переламати та перебудувати. І що ж це за така нова мудрість? Чи чиста
вона? Ні, вона зовсім не говорить про благоговіння Богу, Який являється єдиним джерелом чистоти.
Мирна вона? Ні, вона живе і дише чварами, вона бунтівна. Наповнена милости та плодів добра? Ні,
жорстока та кровожадна. Немає у ній сумнівів? Напроти, вона нічого не справила, крім сумнівів, підозр,
нарікань і недовіри. Нелицемірна? Вона міняє личину за личиною, дивлячись по тому, кого, коли і чим
можна спокусити. Тому спитаємо себе: «Яка це мудрість?» Скажу твердо, що це не та, котра сходить від
Бога. Іменувати її можна земною, людською або бісівською.
–        Але ж подивіться, отче, всі народи як один підіймаються проти цісарської влади. Невже отак всі
загалом помиляються?
–        Дуже прикро, що сучасні народи мало що знають про відношення держави до Царства Божого, і
дуже дивно, що цього не знають народи християнські. Що, не було де і в кого взнати? Ні, вони не хочуть
знати, їм не до вподоби побудова держави на основі Закону Божого та Благовіщення, вони мислять, що
краще звести будівлю людської громади в сучасному стилі на болоті людських думок, які киплять бурями
нескінченних чвар. Вони бажають поставити нарід при владі замість цісаря, тобто рукам та ногам
пропонують виконувати функцію голови. Такий правитель таким і буде у виконанні роботи: ніби думає не
головою, а ногами. Так хитаються сьогодні народи, бо вибрали собі вчителів не від Бога, а які
виступають проти Нього. Але Господь вже виливає на них Свою лють і розтрощить все в гніві Своєму, як
гончар непотрібний посуд, і не перестане трощити, допоки не стягне з останнього винуватця.
Молодь, що повиходила з хати, притишено стояла тепер півколом, слухаючи настоятеля громади. Всім
було цікаво зіставити, що ж воно таке виходить і де та правда?
–        Ті, що сьогодні хочуть розрушити стару будову держави, не вміють та й не в силі створити нового –
твердого та стійкого. Як раптово по їхніх ідеях новий уряд виникне, так він неочікувано і впаде. Вони
кажуть, що влада цісаря тяжка, а взамін хочуть ввести сліпу та жорстоку владу натовпу з безконечними
чварами шукачів влади. Так багато говориться партіями про нарід та його мудрість, що підневільно ми
створили ідола до поклоніння. Нарід, народня думка, народні вожді, народні вибранці до уряду – ось
невеликий перелік тих, кому буде поклонятись нова держава. Не злюбивши коритись законній та
Богоугодній владі цісаря, люди повинні догоджати дикій силі свавільних скопищ. Надіються жити в мирі,
сіючи зерно революції.
–        Але ж цього хоче більшість! Чому цісар не чує нас?!
–        Бажання більшости не завжди бувають правильними. Інакше кажучи, якщо бути послідовним у
вашій демократії, тоді слід визнати, що Христа розп’яли справедливо, бо цього вимагала більшість.
Тільки в Бога справедливість! Біблія говорить, що третина ангелів відпала. А якщо б їх була більшість?
Хіба Бог віддав би їм владу? Візьмімо такий простий приклад: усі люди грішники, та чи більшість із нас
проголосує, щоби з неба громи впали на наші голови за всі наші гріхи? Впевнений, що проголосували б
«за» одиниці. Якби було б інакше, то ми не потребували б ні викупної жертви Христа, ні апостольських
закликів до покаяння, ні моїх молитов за наше село.
–        Як же нам зрозуміти всю цю Божу премудрість? Як об’єднати всі народи в єдиній любові до
небесного, а не до земного? Адже земне – це от тут, це те, в чому ми живемо, і, всього-на-всього,
хочемо жити краще. – Василь, потрясаючи обома долонями доверху, вказував ними на землю під ногами.
–        Якби всі народи добре розуміли небесну гідність цісаря та влаштування царства земного по образу
небесному і постійно в собі шукали риси того ж небесного образу – благоговінням та любов’ю до цісаря,
смиренням та послухом його законам та повелінням, взаємною згодою та одностайністю, віддалялися
від усього, чого нема відображення на небесах: заздрість, розбрат, свавілля, корисливість,
братовбивство та всяке зло в помислах, намірах та діях, – тоді б усі царства землі були б гідним
передоднем Царства Небесного. Земля є, свого роду, школою для неба. Тому нам необхідно навчати
себе хоч деяких початків того, що роблять на небі, щоб воно після життя земного не відкинуло нас як
нездатних. Майже двадцять сторіч тому голгофський хрест, як «розділяючий меч», (9) духовно розсік
цілий світ людей на дві половини: церква Христова і церква антихриста. Як же взнати, чиї ми? «По ділах
судіть», – сказав Христос. Хто виконує Слово Господнє – ті Христові, а свавільні раціоналісти, що не
визнають земних царів, ідуть урозріз зі Словом Божим. «Бога бійтеся, цісаря вважайте» – ці дві заповіді
так з’єднані між собою для нас, як би два ока на обличчі істини та правди. «Боїмося Бога», – говорять
деякі марновіри, та відрікаються молитись за цісаря, чи віддавати данину йому, чи вступати на його
службу. Чи не очевидно, що це не послідовники благочестя, а вороги Його, як і вороги вітчизни?
–        А якщо новозбудована правова держава згідна признати церкву? Чому б церкві не признати таку
державу? – все ще допитувався Василь. Він, усе ще перебуваючи під впливом почутого у Львові,
продовжував шукати підтвердження правильності своїх роздумів, та отець Григорій, користаючи словами
Біблії, розбивав його мрію.
–        Для християнської совісти необхідно себе огородити від лукавого лібералізму, що називає релігію
ділом приватним, глибоко особистим. Ціль ліберальної політики – вигнати християнство з держави.
Лозунг, висунутий ними: «вільна церква у вільній державі» протирічить законам Божим. Неможливо, щоб
одна вільна сила існувала у іншій вільній силі. Вся релігійність «правової» держави зводиться до
виховання нового виду «віруючих» з обов’язками тільки до новоствореної влади, але не до Бога. Тому
головною ціллю ворогів Христа є знищення цілосности церкви та держави. Побудова правової держави,
де гріх та неправда будуть захищені законами, де все нібито зроблено в ім’я людини та для її захисту, в
дійсності переслідує ціль зв’язати церкву і не позволити їй вчити Божого. Сьогодні закони імперії
покликані захистити і земне, і небесне. Обіцяна вам правова держава захистить своїми законами
ворожість до Бога.
–        То виходить, що нам нема чого і мріяти про краще життя тут, на землі? – почулося ще чиєсь
запитання від молоді, що оточила отця.
–        Потрібно домагатися досягати через царство людське цілей Царства Божого. Обернути Царство
Боже в ціль, а царство людське – в засіб, з’єднати їх воєдино, як душу і тіло, – ось ідеал сокровенних
прагнень і наших сподівань. Цісар, помазаний від Духа Святого, і нарід подібні до ідеальної христянської
сім’ї, не помисляючої розділу, не допускаючої недовіри та лукавих взаємин, а скріпленої взаємною любов’
ю, відданістю та турботою. Імператор Юстиніан говорив, що найбільшим благом, дарованим людям
Божою благодаттю, є священство та царство, де перше дбає за духовний стан, а інше керує людськими
ділами, й обоє, вийшовши з того самого Божого джерела, складають прикрасу людського життя.
–        В такому разі, при збереженні монархії, чи цісар захоче прислухатись до думок наших народних
партій та організацій? Адже програми, які вони висувають, виглядають дуже прогресивними і
дбайливими за народ та народні нужди.
–        Християнину необхідно сторонитись усяких партій, Божий нарід повинний бути поза партійністю.
Де партії, там розділення, там немає згоди, там боротьба, там єдинство не встоїть, розпадеться. А тому
якщо чуєте, що між партіями постала партія справедливости, – не вірте, це не є правдою, а тільки
брехливі та улесливі обіцянки. Потрібно відкинути всяку партійну суєту, яка знесилює нашу державу і
веде нас до роздрібнення та під владу наших ворогів. Справа не у виясненні, яка система управління
краща, а в боротьбі між вірою та безвір’ям, між Христом та антихристом.
Священик відчув, що вже втомив молодь, але був щасливий, що дав молодим гарячим головам над чим
пороздумувати. Тому, широко усміхнувшись, завершив:
–        Утомив я вас своїми розмовами, а вам ще ж і погуляти хочеться, – даючи зрозуміти, що всі вільні
вже йти.
Молодь, прощаючись, направилась на вулицю, Михайло та Василь теж. Того веселого настрою, що
передував зустрічі зі священиком, уже не було, зате була цілісінька голова думок.
–        Ну що, брате Ониську, ходімо і ми по домівках?
–        На добраніч, вашамосць, – промовив старий з легким поклоном, проводжаючи священика до
хвіртки. Зачинив її за останнім гостем.

***
Вони ще не знали, що лишень за місяць їх чекала війна, до цього часу ще не бувала за розмірами. Перша
світова триватиме 1560 днів, у ній візьме участь 48 держав і буде мобілізовано 73 мільйони людей, з яких
кожний шостий загине. Війна закінчиться революціями і розпадом Російської та Австро-Угорської імперій.
Російський цар Микола буде розстріляний разом із сім’єю; австрійський імператор Карл та німецький
кайзер Вільгельм стануть вигнанцями зі своїх держав та помруть в еміграції. Війни за незалежність та
громадянські війни за встановлення народної влади, епідемії чорної чуми, іспанки та тифу по великій війні
додатково заберуть ще життя мільйонів та мільйонів людей Європи від сходу до заходу. «...Люди від
болю кусали свої язики, і Бога Небесного вони зневажали від болю свого й від своїх болячок, та в учинках
своїх не покаялись!» (10)
А що Мельники? Село буде знищене в горнилі війни та зрівняється з землею, а його жителі – хто віддасть
душу на фронті, хто буде повішений угорськими каральними загонами, хто помре голодною смертю та
від хвороб, а решта розбредеться по різних селах, де люди на початку будуть їх кликати мельниками, а
потім і те витреться з пам’яті, звідки пішло їхнє прізвисько.


Примітки

1.        «Сокіл Батько» – українське патріотичне тіловиховне та руханкове (фізкультурне) товариство на
теренах Австро-Угорщини початку ХХ сторіччя.
2.        «Український город» (площа «Сокола Батька») – перший український стадіон у Львові, який діяв у
1911–1939 роках. Належав руханковому товариству «Сокіл Батько».
3.        Послання апостола Павла до римлян,13:1–5.
4.        Книга Премудрості, 6:1–5.
5.        Мається на увазі неправильний переклад із церковнославянскої « Несть бо власть аще не от Бога:
сущия же власти от Бога учинены суть». Перекладено «нема влади не від Бога...», а повинно бути – «Не
є влада, якщо не від Бога, існуючі ж влади встановлені Богом».
6.        Послання апостола Павла до римлян, 13:1.
7.        Перше послання Петра, 2:17.
8.        Вихід, 23:2.
9.        Євангеліє від Матвія, 10:34.
10.        Об’явлення від Івана, 16:10, 11.