Галина Скребньова

                                                       САМОПІЗНАННЯ.


                                                       Оповідання

Мені сниться один і той же сон: я піднімаюсь сходами багатоповерхівки,я іду довгими похмурими
коридорами, заходжу у такі ж похмурі кімнати, зустрічаюсь з якимось людьми, незнайомими, зовсім
чужими, я хочу врешті зійти вниз, вийти із того будинку і раптом бачу, що сходи обриваються, вниз із
поверху до поверху порожнеча;  я зависаю над тою порожнечею, вхопившись за перила і… прокидаюся.
І довго у нічній темряві, перевертаючись з боку на бік, думаю про своє життя. Чому все саме так, чому
іншим добре і легко, чому Бог благословляє їхню дорогу, чому підтримує, дає успіх, усуває всі перешкоди
і знаходить потрібних людей, які підтримують та допомагають? Чому? Чому? Чому? А мені боротись
самому, наодинці долати поверх за поверхом, а потім… падати у прірву. Я розумів, що оті нічні падіння
– то моє знесилення. Я не знаю, як те розуміння прийшло до мене, я просто це знав. Кожна похмура
кімната, в яку я заходив, то були мої труднощі й складні ситуації, довгі холодні коридори моїми
ваганнями й сумнівами і я починав молитись: «Боже, Господи мій, поможи моєму невірству!» А коли я
лишився без роботи і довелось займатись то тим, то сим, аби лише отримати на прожиття, я зрозумів
свій сон ще глибше – моя дорога невдач ще тільки починалась, і я борсався між отими незнайомими
чужими людьми мого сну і не знаходив у них ні співчуття, ні розуміння, ні підтримки.
Кому я міг це розказати, хто б мене зрозумів, хто б мені щось слушне порадив? Я молився і плакав, я
плакав і молився. Самотність і безвихідь, виявляється, страшні речі. Я ніколи ще так гостро не відчував
самотності, а тим більш не почувався таким знищеним. Саме знищеним, розтрощеним, розбитим на
дрібні друзки, як глиняний горщик. Я довго думав, що я стою, а, виявляється, я впав і лежу, і не можу
звестись, і блукаю сірими холодними коридорами безвиході, безнадії і розпачу.
- В тебе щось не так? – питали мене знайомі на роботі?
Що я міг їм відповісти? Сказати, що все добре було б несправедливо, говорити, що все кругом для мене
зле не хотілось. Я взагалі не бажав, аби хтось бодай запідозрив моє безсилля й неспроможність щось
змінити у житті. Але ж запідозрювали, здогадувались, запитували!..
Я боровся, скільки міг, тепер я зрозумів, що лежу на спині і не можу ворухнути й рукою, я зрозумів, що
ще трохи і я пустивши в знесиленні перила полечу вниз, у прірву, у … зневіру.
Таки треба було щось робити.
- Ти, брате, аж змарнів чогось, - зауважив наш пресвітер. – Щось трапилось?
Він запитав якось мимохідь ніби, зайнятий своїми клопотами, але я вхопився за те питання як за
спасаючу соломинку.
- Мені б розвіятись якось, поїхати на яку конференцію, чи що?..
Наш брат служитель зупинився рвучко розвернувся до мене і пильно подивився в очі.
- Ага, - сказав він коротко. – Ходімо. В братерській нашій розмові ніхто не завадить.
І я йому виклав усе. Навіть сон свій розказав. Може, думкою, хоч служитель допоможе.
- Що я тобі скажу, дорога душа? – проговорив він, склавши перед собою руки на столі. – Не ти перший,
не ти останній. Усі служителі проходять через таке, бо атаки лукавого в першу чергу на них. Ти повинен
те розуміти як мій замісник і права моя рука, як то кажуть. Молись, укріпляйся в вірі, Господь нікого не
кидає і те, що дає перенести, дає в міру сил твоїх. Надміру не дасть. Пройде, брате, пройде. Все пройде.
Я розумію, ти пережив втрату, без дружини лишився, без роботи, см один зараз. Але все те переживеш.
Ми гаряче помолились разом, він поплескав мене по плечі, а потім, міби між іншим сказав:
- Знаєш, я тобі пораджу до нашої сестри Ольги зайти. Калужиної. Знаєш?
Ольгу Калужину я, звісно, знав. Але йти мені до неї в такому стані не хотілось. Ще тільки не вистачало
мені жіночих сліз і нарікань. Я був певен, що всі старі жінки однакові.
- Ти не про те думаєш, - сказав мені брат служитель. – Ти в нас не так давно і сестру Ольгу, звичайно,
не знаєш.
- Та знаю я її, - кажу. – Старенька, сива, позаду завжди сідає, ручки маленькі такі, сухенькі, тремтить…
Брат служитель зітхнув, ще раз поплескав мене по плечі і сумирно так проговорив:
- Навідайся до неї, навідайся. Ось те, що мені розказав, розкажи їй. І хай тебе Господь благословить.
Він пішов, а я ще довго сидів самотньо у братерській і ніяк не міг втямити, чого то маю розказувати свою
біду Ользі Калужиній. Та і на душі після розмови з пресвітером якось наче роз’яснилось. І я вирішив, що
до Ольги Калужиної я, звісно, колись навідаюсь, але зараз бігти до неї та ще й із своєю проблемою таки
не буду. Не жіноче то діло розбиратись в таких всяких справах і тим більше зі мною як із дияконом. Ну,
пророкує вона, ну, за зцілення молиться, але чим вона може мені допомогти?
Минув тиждень, другий, минув місяць, і мій сон із сірими темними поверхами та обірваними перилами
знову повернувся. Не допомагав і чай з м’яти перед сном. Все повторювалось як у старому фільмі,
переглянутому сотні разів.
Наш брат служитель почав поглядати на мене якось задумливо й запитливо одночасно, і тут я вирішив
все таки піти до сестри Ольги. Хоч би для того, аби провідати, а то незручно буде казати, що не був у неї.
Я сів у «маршрутку», бо від мого будинку на околицю, де жила Калужина три зупинки і йти таки
далеченько.
Автобус рушив, розвіваючи жовте шерехке листя каштанів, що росли вздовж вулиці; сонячне проміння,
вже не гаряче, а по осінньому тепле з приємною свіжістю замиготіло крізь поріділі крони дерев,
застрибало сонячними зайчиками, і в мене аж настрій покращав – така хороша погожа осіння днина. Це і
біля будинку можна було б чимось зайнятись поки дощі не пішли. Всі мої домашні клопоти раптом
здались мені приємними, а не тяжкими та гнітючими, як дотопер, і люди довкруг якимось веселими та
привітнішими, і весь світ не таким сірим.
- Знаєш, на «секондхенд» вчора зі свахою ходили, - чую за спиною двоє жіночок розмовляють.
- А таки можна щось непогане вибрати, - у відповідь, на те.
- Якби ж то! Уявляєш, все по п’ять гривень продавали. Рились ми зі свахою в тому лахмітті, рились. І
взяти нічого, і кинути шкода.
Тут я і зовсім розвеселився. Ну, чого я ото на другий кінець міста їду? Чи у мене зайнятись нічим?
Просто за щось треба взятись – і вся хандра пройде! А з іншої сторони вже якось мусово ту Калужину
відвідати.
Жіночки, що за моєю спиною сиділи, вийшли на зупинці і на їх місце сіли двоє чоловіків. По розмові чую –
люди освідчені. Про деградацію суспільства у них мова, про аморальність, яку пропагує телебачення,
про державні дотації вугільним підприємствам, і я відчув, що, як то кажуть, твердий грунт знову «їде» у
мене з-під ніг. Якраз на роботі я почувався повноцінною людиною. А коли закрили наше вугільне
підприємство, а простіше сказати, шахту, і я востаннє переступив поріг свого кабінету, весь мій
внутрішній світ став обірваними перилами.
- І ти, розумієш, яка то делікатна річ психологія людини, - вели далі розмову пасажири на задньому
сидінні.
- Атож. То правда, що делікатна. Поки яким-небудь, ну, самим мізерненьким, але начальником ходиш –
людиною почуваєшся. Коли тобі стола з-під носа заберуть, рук нема до чого прикласти.
- О, золоті слова. Власний стіл – велике діло. Тут тобі вся ментальність. Хто попробував кабінетної
роботи, до швабри вже не годиться! Все, зіпсована людина! Чого стільки інтелігенції спивається,
зводиться до бомжів…
- Безхатченків, безхатченків – зараз у нас так це називається…
- Хоч так, хоч сяк – одне і теж. А самогубств скільки…
- Ну, ти вже так не перебільшуй. Закордон на нашій інтелігенції економіку піднімає. Нашого цвіту, та по
цілому світу. А те, про що ти кажеш, то силу від Бога втратили. Чого ти так дивишся? Від Першоджерела,
кажу, відійшли. Ти не посміхайся, не посміхайся так іронічно. Оту Божу енергію втратили, от і вижити не
вміють. Одні – мудрість, інші енергію… Тут, розумієш, схема яка? Роботи нема, «торгашем» не пішло
діло, вулицю підмітати – гонору забагато. От тобі і суїцид.
Те, про що оті двоє говорили, мене, як то мовиться, по живому різало.
- Ну не скажи… Вулицю зараз мести у нашому містечку чи не найпочесніша справа. У мене сусідка
двірником працює. То до нашої тітки Дусі весь мікрорайон ще здалеку «добридень» гукає. Вона тобі
ходяче довідкове б’юро з мітлою. А інформація зараз, сам знаєш, недешево коштує.
Останнє було сказано жартома, із сміхом, але я всерйоз подумав: «Господи, коли Ти мені дасиш Свою
інформацію про те, як мені далі бути?»
Вони вийшли на передостанній зупинці, і я радий був, що позаду мене так ніхто і не сів, поки автобус
хилитався по вибоїнах на околицю.
До садиби Ольги Калужиної від зупинки два кроки. Дім – такий собі колишній «фінський» будиночок років
50-их минулого століття, які зводились у нас для шахтарів і тимчасово, бо плани будівництва житла
складались із розмахом. Стара червона черепиця поросла зелененьким мошком, і дерев’яні віконниці
скосило набік морозами, дощами та вітрами. Біля дверей на потертому килимку попелястий
здоровенний кіт із жовтими очицями, що глянули на мене пильно і прискіпливо. Пропускати мене до
хати він явно не збирався.
Але поки я думав, як мені з ним заприятелювати, двері відкрились, і старенька сестра Ольга привітно
заусміхалась мені назустріч.
- А я з вікна вас побачила. Проходьте, будь ласка.
- Вибачайте, що без попередження, - вітаючись, вибачався я.
- Та до мене всі без попередження приходять. Сідайте ось на канапку, я зараз чаю приготую.
Сестра Ольга метушилась на кухні і розмовляла зі мною через відкриті двері.
- В мене дуже смачний чай. Ось скуштуйте і самі переконайтесь. Такого в магазині не купити.
Я пив чай, слухав сестру Ольгу і розумів, що ніяких нарікань чи невдоволень чимось не почую. Не та
людина. Наш брат пресвітер, був, звичайно, правий – Ольги Калужиної я не знав.
- А ви, бачу, від Господа відповіді чекаєте, - раптом проговорила вона, перервавши розмову.
Я таки не збирався розказувати їй про свою проблему, але тут згіднливл кивнув головою.
- Дуже надіюсь, що Господь вкаже мені вірний напрямок у житті. Час такий, знаєте, невизначений і для
мене, і для багатьох.
Сестра Ольга пильно подивилась на мене своїм привітним поглядом із промінчиками зморщок біля
очей, кивнула ніби згідливо головою і чомусь сумно, як мені здалось, усміхнулася.
- Затверділо їхнє вухо.., - проговорила знову. – Час зараз дійсно невизначений, як ви самі сказали. Ми,
віруючі в Христа не можемо ніяк прийняти рішення: слухатись нам Господа, а чи своїх забаганок.
Непростий час. Є можливість багато від життя взяти, а як саме взяти, то хочемо, щоб Господь нам те
сказав.
Я відчув, як у мене від напруження спина спітніла. Ольга Калужина говорила якраз про те, чого мені
хотілось. А хотілось мені, звичайно, немало: маючи вищу освіту, мені хотілось успіху в роботі, якої я
немав. Мені хотілось достатку в домі, а натомість я лишився сам – дружина померла, не доживши і до
сорока. Я проповідував іншим, як довіритись Богу, а сам, аби вижити, мучився і соромився тимчасових
під заробітків, які, зрештою, і час для служіння забирали. Мені було неприємно (я не хотів зізнаватись,
що було заздрісно) дивитись, як у моїх знайомих невіруючих (та й у віруючих також) на присадибних
ділянках виростали дорогі котеджі, а я ледь встигав наводити лад у колишньому старому батьківському
домі.
І тепер, сидячи за столом із сестрою Ольгою я, відверто кажучи, злякався. Злякався, що вона відгадає
мої думки, відчує мою досаду й вагання, сумніви і безконечні нарікання у глибині серця.
- Ті труднощі, які Господь дає, треба брати і бути задоволеному, як би не було тяжко (1Тим.6:6), -
сестра Ольга тремтячою рукою поставила свою чашку на стіл і знову пильно подивилась на мене.
- Мені здається, ви сьогодні вже отримали відповідь від Господа.
- Так? – я невимовно здивувався.
- «Хто сліпий, як не раб Мій, а глухий, як посол Мій, що Я посилаю його» (Іс.42:19) – проговорила вона. –
Я не знаю, як це було. Може то просто сторонні люди говорили про речі, потрібні вам. Знаєте, так буває,
сторонні, чужі люди дають нам дорогоцінну інформацію Божу. Бог використовує їх, коли ми перестаємо
чути Його голос.
- Божа інформація дається нам безкоштовно, - мовив я сам до себе.
- Що ви сказали? – не зрозуміла вона.
- Це я про свою ситуацію, - відказав, згадуючи розмову пасажирів у автобусі.
- Так-так, - похитала вона головою. – Господь ставить нас у складні ситуації, щоб ми умалились,
подібно Йому (Фил 2:7) щоб стали ще більш дорогими перед Його лицем. Для нас з вами вуздечка Божа
то велике благословення! А ми кричимо: Чому?! Чому?! Замість того, щоб брати дорогоцінне – науку
Духа Божого порпаємось у дрібницях, у смітнику власних бажань. Це як на розпродажі поношеного
одягу. Знаєш, що це на непотрібне, а випустити з рук не можемо.
Моє тіло стерпло, і я не міг навіть ворухнутись. Я так і сидів, обхопивши обома долонями чашку із
гарячим чаєм і втупившись очима в скатерку на столі. Я знав, що пророцтва бувають різні, і вибрані
посудини пророкують по різному, але щоб отак просто, у розмові за чашкою чаю Бог відкривав таке
потаємне… Мої думки, як оте шерехке опале листя підняте вітром вихорами проносились у моїй голові.
«Боже, ким я є насправді перед Тобою?!» - волало в ту хвилину моє серце.
- Наші власні бажання – то страшна річ, скажу вам, - голос сестри Ольги був таким же тихим і спокійним,
в кімнаті стояла  тиша, але тільки я чув як дзвеніли мечі, ламались списи і трощились щити у тій битві,
що йшла в моїй душі. – Ви все мовчите… Може, я в чомусь помиляюсь? – раптом сказала вона.
- Ні, те, що ви говорите правда, - відказав я голосом, який мене чомусь не слухався.
- Ну, так… Коли Господь заглядає у серце, Він бачить все правильно, - кивнула головою сестра Ольга. –
Ніхто краще за Господа серця людського не знає. Нам буває тяжко дуже, ми втомились, хочемо
підтримки, похвали навіть, а Господь каже: «Серце невигойне і надміру лукаве». Кричиш: Господи, я не
така а Він тобі: «Не будь мудрою у власних очах!» (Пр.Сол.3:7)
Найтяжче людям ученим буває – наука надимає. Умалитись їм тяжко, простими, звичайними людьми
стати. От ви, брате, людина з освітою, ви повинні краще за мене те знати. Гордість життєва не дає, аби
людина наповнювалась і наукою Божою, і силою Його. Але без мудрості Божої, хоч і розум маючи, та без
сили  Духа Святого ми мало на що здатні. Так часто в нас опускаються руки, так часто зневіряємось,
сумніваємось, ремствуємо. Бо сили Божої відреклись, аби протистояти нашим плотським бажанням.
Свій розум і свою силу вище Божої ставимо. А Господь нові й нові труднощі посилає – вчись, душа,
набирайся мудрості, страху і сили. Сила – вона тільки в тісноті набувається, не інакше. Коли здається,
над прірвою висиш, вхопитись нема за що, але Господа не лишаєш, на Нього покладаєш надію – отоді
сила приходить.
Ми довго сиділи мовчки і все моє життя ніби відкривалось переді мною по-іншому. По-іншому бачились
усі проблеми, по-іншому відчувались усі переживання, і невдачі були тепер якимось наче мізерними, на
які й увагу не варто було звертати. І соромно було – ось, відвідав стару жінку, слова якісь підбирав, аби
підтримати її у самотності, розрадити, настановити… Настановити?.. Ще ніколи не почувався сам перед
собою таким малим, нікчемним, безпомічним.
- Ви не п’єте свій чайЮ – раптом порушила тишину сестра Ольга. – Чи моє печиво не смачне.
- Даруйте, я про своє задумався, - вибачився я. – Якось, знаєте, інакше раптом побачив свої проблеми.
Сестра Ольга посміхнулася.
- Я рада, що змогла вам чимось допомогти. Знаєте, я вірю, що ви, брате, дорогоцінна людина перед
лицем Бога. Якби то було не так, Господь не послав би вам тих випробувань, які ви проходите. Люди
байдужі до Бога живуть сито й спокійно. А нам вуздечка Божа…
Все сутеніло, коли за мною закрились двері «маршрутки», але ще довго, поки автобус хитало на
вибоїнах, із сутіні світилось позаду вікно Ольги Калужиної, Прощаючись з нею, я щиро подякував за наше
спілкування, але вона несподівано сказала:
- Знаєте, брате, не треба дякувати мені. Інформація Божа безкоштовна. Господу подяка і вся слава
Йому.
«Йому Одному», - повторив я подумки, - за те, що ще світиться світло у таких, як сестра Ольга, що ще є
до кого прийти й почути, що Бог намагається тобі сказати, аби ти пізнав сам себе, повиснувши на тих
обірваних перилах своєї долі.




                                                               ПРИМИРЕННЯ

                                                               Оповідання

Леонід подумки сказав собі, що мусить із цим змиритись.
- Я так розумію, що ти не хочеш, - почув голос дружини із кухні.
- Я ж не заперечую, - обізвався  й  не міг приховати досади.
- Ти не заперечуєш, але і.., - дружина чимось гримнула і забрязкотіла посудом.
- Ну не треба, чуєш, -  заговорив примирливо. – Ти ж знаєш, які у нас із нею були стосунки. Я не проти, я
– за. Візьмемо твою маму до себе. Місця для усіх хватить. Але я не впевнений, що ми з нею.. Ну, сама
знаєш…
- Знаю, - різко відізвалась дружина із кухні. – Дуже добре знаю! За стільки років ти не зміг її хоча б раз
назвати мамою! Тарою відьмою називав! Каргою називав!..
- Ну, було, було… Але ж це давно. Та і через п’яну голову. Тепер же так не назву. Нащо згадувати таке?
Бог нам не згадує, а ти…
Вона втихомирилась на кухні. Навіть щось замугикала собі під ніс.
«Повна капітуляція по всіх фронтах, - подумав про своє становище. – Але куди дінешся? Стара людина,
яку нікому доглянути… Окрім нас…»
Він лежав горілиць на дивані, дивився у стелю і не міг від себе відігнати згадки про минуле – перша
поїздка з молодою дружиною до тещі, перша зустріч з нею… Перша неприязнь… Він міг з певністю
сказати, що тоді зразу ж зненавидів цю жінку, попри всі доводи самому собі, що вона мусить бути для
нього рідною людиною. За що зненавидів? Перш за все за те, що зрозумів: для дружини завжди
залишиться на другому місці. Бо на першому буде вона – теща.
Її слово закон, її рішення – закон, її плани - в першу чергу.  Його ж власне життя нікого не цікавило. Він
мусив виконувати все, що наказувалось… через дружину. Навіть ремонт у його власній квартирі він
робив саме так, як сказала теща.
Єдине, що його вражало у цій жінці і навіть викликало щось схоже на повагу – це її енергія і твердість.
Вона ніколи не відступала від того, що надумала. А те, що вона всі свої плани і рішення здійснювала
тільки через дочку, його просто виводило із себе.
- Вона що, не могла сказати мені!? – кричав він до дружини. -  Чому я повинен саме сьогодні, саме в цю
хвилину кидати все і, як хлопчисько на побігеньках  їхати кудись і по щось!? Тому що їй треба!.. Ти
розумієш, що у нас своє життя!? Свої плани! Свої проблеми!
Це єдиний опір, на який він був здатний. Але після такого опору на нього обрушувались потоки сліз і
звинувачень. Тоді він говорив роздратовано:
- Слон Моськи не боїться, але не любить, коли вона гавкає! – і йшов до себе у гараж розбирати і
збирати старий мотоцикл.
І ось тепер ця жінка, стара і немічна, буде у його квартирі, і він зустрічатиметься з нею кожен день. Вона
дійсно постаріла за останні роки. І, здається, навіть змінилась. Хоча за останні роки багато хто змінився і
багато що змінилось…
Коли Леонід з дружиною прийшов у церкву, коли повірив у Того, перед Ким не заховаєш нічого, навіть те,
що дуже соромно згадувати із свого життя, все стало по-іншому. Дружина почала розуміти, що головою
сім’ї є чоловік. Це його потішило. Роки суперечок, нарікань, непорозумінь залишились позаду, але він
часто думав, що ці роки, відійшовши у минуле, залишили по собі накип. І той накип не давав йому
спокою. Він розумів, що дечого не може сам собі простити. Дечого із того минулого… Зараз це минуле
ніби поверталось знову, ніби знову поселялось у його квартирі разом із старою жінкою, владною,
непоступливою, яка ніколи не боялась ні людей, ні Бога!.. Правда, вона на диво спокійно сприйняла їх
рішення покаятись і служити Господу, але він не довіряв тому її спокою, як не довіряв нічому, що мало
якесь відношення до неї. Хто знає, що стояло за тим її спокійним сприйняттям?..
Вона переїхала до них пізньою осінню. Було похмуро, і густа мряка сіяла на дахи будинків, на оголені
верхи чахлих вишень у дворику їхньої багатоповерхівки, на сходи біля під’їзду.
Леонід переніс речі, розрахувався із водієм таксі і відчув, що не знає, де себе діти. Йому видалось, як
колись, що він став раптом лишнім. Але коли вона, тримаючись за руку своєї дочки, піднялась на третій
поверх і ввійшла у прихожу, він зрозумів, що це вже не та людина, яка була, може, ще років два тому.
Згаслий погляд, бліде обличчя з поораним зморшками чолом, тісно стиснуті губи. Стара жінка,
здавалось, вся була зосереджена тільки на своїх болях, своїй втомі, своїх переживаннях. Її вже не цікавив
колір шпалер, штори на вікнах, килими під ногами і старий пес Норд, якого колись сама подарувала
дочці. Для неї це все було вже не важливим. Він те зрозумів зразу ж і … відчув полегшення, і злякався
цього. Як він міг таке допустити у собі?! Невже у нього таке черстве серце і така байдужість?!
Для неї підготували колишню дитячу кімнату із вікнами на скверик, куди на лавчини сходились
пенсіонери, і збігались дітлахи для своїх забав.
Після сніданку стара жінка сідала біля вікна і дивилась у двір, а біля її ніг лягав Норд. Вона годинами
сиділа мовчки, деколи гладила пса по голові, і, завважуючи її порожній погляд, Леонід інколи думав, що
навіть думок у неї немає. Все зникло – енергія, сила, впертість, звички і… думки. Здається, єдине
бажання володіло нею – скоріше звільнитись від усього цього світу.
Взимку вона злягла, і Леонід розумів, що життя її згасає. Повільно, день за днем… Вона ні на що не
скаржилась, нічого не просила і, здається, ні за чим не жалкувала. Коли дружина запитала, чи не хотіла
б вона, аби прийшли із церкви та за неї помолились, вона змовчала.
Того дня ще з ночі тихо трусила пороша, і сквер, і сусідні будинки були наче за прозорою білою завісою.
Дружина вже пішла, і він збирався сам на недільне зібрання. Сам нашвидкоруч підігрівав собі сніданок і
сам прасував сорочку. Час від часу він визирав у вікно на забілений снігом світ і ловив себе на думці, що,
коли падає перший сніг, чомусь завжди всі клопоти й труднощі відходять на задній план і стає якось
легко та бадьоро, наче всередині, в серці щось вибілюється та оновлюється.
Леонід вже зав’язував перед дзеркалом краватку, як почув її голос.
- Ти йдеш? – запитувала вона.
- Уже! – гукнув, чогось відчуваючи невдоволення.
- Ти б мені щось дав… поїсти…
Він і здивувався і розсердився. Знайшла час! Недавно ж дружина годувала!
З досадою затягнув вузол краватки і пішов на кухню. Годинник на підвіконні показував четверть на
десяту – отже ж він вже повинен бути на автобусній зупинці, аби не спізнитись! На автобусній зупинці!..
А тут ще треба думати, що їй дати поїсти! Норд снував за ним по кухні, наче навмисне плутаючись під
ногами. Леонід відрізав кусень хліба, кинув на піднос разом із схололою котлетою і пішов у колишню
дитячу кімнату.
Стара жінка, спираючись на лікоть, напівлежала на ліжку і дивилась, як він ставить піднос на табуретку
поруч. І коли повернувсь до неї спиною, аби мовчки вийти, був упевнений, що вона дивиться йому у
спину.
Він закрив за собою двері її кімнати і почав одягати куртку. І раптом… Ні, це був не її голос. Це сказала
не вона – він ясно почув у своєму серці:»Так міг би дати і псові…»
У нього затрусились коліна. Здається, вперше злякався настільки, що не міг зрушити з місця. Де це
взялось, звідки прийшло всередину, стисло серце його? Ніколи не чув того голосу, а, може, просто не
дослухався до нього, але зразу ж впізнав його…
Старий Норд сидів у прихожій і пильно дивився йому в очі.
Він поволі зсунув куртку з плечей, кинув просто під ноги і знову рушив до дверей її кімнати.
Вона так само напівлежала, спершись на лікоть і дивилась на нього, наче чекала.
- То добре, що ти повернувся, - сказала кволо. – Добре… Я хочу тобі щось сказати..
Леонід зупинився на порозі, дивлячись, як вона силкується сісти.
- Може, вам ще щось принести?.. – проговорив і відчув, що його голос його не слухається…
- Ні-ні… Мені досить, - сказала. – Я тільки хотіла… хотіла попросити у тебе… вибачення. Я часто була
до тебе недоброю. Недоброю була…
Леонід не міг нічого з собою зробити. Як не силкувався, але не міг позбутись того клубка, що раптом
підкотив під горло, не міг стримати сліз, що ринули з очей.
Ніколи не вважав себе слабкою людиною, але те, що відбувалось з ним тепер… Здається, напівсвідомо
він рушив до її ліжка, став навколішки і, ковтаючи сльози, проказав те, що мусив у ту хвилю сказати:
- Простіть і мені, мамо. Простіть…
І коли він вимовив ті слова, той же голос у глибині його серця відізвався миром і промовив:
- Я тобі дав примирення. Я дав…




                                               РИДАЮЧІ НЕБЕСА

                                                       Оповідання
 
 Ми зустрілись зовсім випадково і я його не впізнав. Тобто, я впізнав його, але мені здалося тоді, що
переді мною зовсім інша людина. Зовнішній вигляд той самий, але людина таки інша.
 Була довга черга до віконця реєстратури в міській поліклініці. Всі чекали мокрі й знервовані через
проблеми зі здоров’ям, дощову погоду, тісноту, невідкладні справи, брак часу і через багато інших
причин, яких у кожного доволі. Він стояв далеко попереду мене і ревно відвойовував своє місце у черзі.
-        Чоловіче, ми вас тут не бачили, - втомлено говорила до нього вже немолода жінка. – Ми тут усі із
сьомої ранку, а ви де були?
 Я дивився на його рвучкі жести, збуджений голос та різку міміку і розумів, що переді мною знайома
людина, але яку я ніколи по-справжньому не знав. Признаюсь, то було неприємне відкриття. Я,
притулившись плечима до стінки, дивився, як по шибках вікна в коридорі стікають сірі потоки дощової
води, і думав про те, що тяжко буває в самому собі побачити кукіль. Скільки його там, у нашому серці
посіяно разом із хорошим добірним зерном?! Те хороше зерно сіялось сіячем Божим, а кукіль… Кажуть
бур’ян і сіяти не треба – сам сіється. Ворог душ людських добре знає, коли те зле насіння нам підкинути.
Лишень задрімав – і вже посіялось. От тільки я ніяк не міг зрозуміти, як такий ревний у служінні і
проповіді брат, міг задрімати. Я ніяк не міг уявити його дрімаючим!
 Та колотнеча в черзі тривала довго, і я був певен, що Бог розставить все на свої місця Сам. Але,
відверто кажучи, надіявся, що мій знайомий таки піде у кінець черги, та його пропустили до віконця, і він
мало не першим отримав свою медичну картку. Щасливець! Він свого добився! Це був тріумф перемоги
і я бачив, як він у радісному захваті крокує по коридору. В іншій ситуації, звісно,  міг би навіть порадіти за
нього.
 Я вже довгенько сидів біля кабінету травматолога, куди мене вимушувала приходити давня травма,
коли почув над собою веселе та безтурботне:
 - Вітаю, брате! Не думав, що стріну тебе тут.
 Я відповів на привітання.
 - Ти що, хворієш? – не вгавав мій знайомий.
 - Як бачиш.
 - От тобі й маєш! А зціляюча сила Божа?! Віри малувато?!
 Він говорив голосно і весело і я бачив, що на нас в коридорі звертають увагу.
-        А в тебе як справи? – запитав його, аби перевести розмову.
-        Та слава Богу! Ліпше не буває. Я тут, розумієш, черговий медогляд проходжу. Не спішно, бо у
відпустці, але хочеться поскоріше звідси вибратись.
 Він сів обіч мене і почав розказувати, скільки треба терпіння, аби вистояти перед усіма кабінетами,
зазначеними у картці.
-        А останній тут хто? – раптом похопився він.
-        Я ж і є останній, - відказав йому.
-        Довгенька черга? – запитав він.
-        З десяток людей, а то й більше. До того ж лікар ще не приймає…
-        Як це так: не приймає! – вигукнув він обурливо. – Вже з півгодини прийом повинен іти!
-        В стаціонарі, кажуть, затримується, - проговорив я. – Тяжко хворого привезли.
-        Ну, то інша справа. А то знаєш як у них бува: вчора хильнув лишнього, а сьогодні ти чекай його під
дверима. Безбожний світ, брате. Безбожний! А в безбожному світі ніхто про людей не дбає. Всяк тільки
про себе. Князь світу цього закриває людям і очі, і розум.
-        Ну, так, - кажу. – Коли невіруючим, то зрозуміло, чому так відбувається – вони не знають істин
Божих, а от коли віруючим…
-        Віруючим закриває? – перепитує мене.
-        Хіба не буває такого?
-        Ти когось маєш на увазі?
-        Не обов’язково. Просто думаю, чи ми, віруючі люди, завжди живемо за законами Царства Божого і
чи задумуємось ми взагалі над тим, є Царство Боже у нас всередині, чи його там нема? Написано ж:
«Царство Боже всередині вас».
 Мені здалося, що мої слова збентежили його.
-        Що, ніколи не задавав собі такого питання? – запитую його.
 Він ще більше знітився.
-        А навіщо? – спитав раптом мене. – Коли ми приймаємо Духа Божого, то тим самим і Царство Боже
з його законами. Я не сумніваюсь в тому, що Царство Боже всередині мене. І, знаєш, не думав, що для
тебе така елементарна річ є незрозумілою. Ти ж давно вже віруючий, - пожвавішав він.
-        Для мене Царство Боже не елементарна річ, - кажу йому. – Царство Боже – це той світ, законів
якого ми як віруючі повинні дотримуватись. Але хіба всі, хто приймає Духа Божого живуть за цими
законами? Дарами Духа Святого користуються, а законів Божого Царства не дотримуються. Хіба нема
таких?
 Він чомусь не знав, що мені відповісти.
-        Христос наперед бачив таких людей, - говорю йому, - і тому казав: «Не кожен, хто каже до Мене:
«Господи, Господи!», увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі.
Багато хто скажуть мені того дня: «Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували, хіба не Ім’ям
Твоїм демонів ми виганяли або не Ім’ям Твоїм чуда великі творили?». І їм оголошу Я тоді: «Я ніколи не
знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!» (Мат. 7:21-23)
 Все робили, служіння велике несли, а Господь не допустив у Небеса, бо у власному житті не тими
законами керувались.
 Я замовк, і він теж мовчав. Мовчав довго. Довкруги шуміли й нервували. Дощ шмагав у шибки вікна з
новою силою і в коридорі було напівтемно. Не допомагала навіть одинока електролампочка високо під
стелею.
 - Ти все-таки маєш когось на увазі, - врешті сказав він.
 Я знизив плечима.
 - Не має значення, чи маю я когось на увазі, чи ні. Зовсім не про те йдеться. Апостол Павло нам усім
без винятку сказав: «Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе, що Ісус Христос у
вас» (2Кор. 13:5) Всім сказав. І я певен, що це теж саме, що перевіряти себе, за якими законами живеш,
а точніше, чи, бува, поступки не такі ж, як у людей цього світу, чи слова, чи відношення до інших, чи не
цікавить, не вабить те, що й світських, чи поведінкою своєю на них не схожий? Хіба не так?
 - Знаєш, тобі б за кафедрою стояти, - раптом весело сказав він. – Не знав, що ти так говорити вмієш.
Чому ніколи не проповідуєш?
 - Проповідую, - відповів я. – Ось тобі проповідую. А за кафедрою якось не виходить. Слів не вистачає.
 В коридорі заворушились. Лікар починав прийом хворих.
 - Ну, то вчись, брате, - поплескав мене по плечі мій знайомий. – Вчись, слів набирайся. А я от зараз
виясню, хто тут перший. Мені, розумієш, тільки підпис поставити у картці, то хочу проскочити якось.
 « А чи в Царство Небесне вдасться так?» - подумав я, дивлячись на дощові потоки за вікном.
  Небо не плакало – небо ридало…