Микола Мучинський

Ровесниця

Місто  тільки-но  прокидалось.  Шум  транспорту  почав  поволі  приглушувати  щебетання  птахів  у  
парках.  Де-не-де  вже було  чути  людські  голоси.
Карпо  поспішав.  Сонце  зійшло,  скоро  встануть   люди  і  наповнять  вулиці,  а  це  трохи  буде  
перешкоджати  його  роботі.  Та  найголовніше  -  може  під’їхати  машина,  забрати  сміття,  і  тоді   він
залишиться   без  засобів  існування...  Ви  здивовані?  А  Карпо  не  дивується,  тому,  що  тепер  на  
нього  кажуть  “бомж”.  Але  ж  і  слово  вибрали  -  якесь  чуже,  не  наше...  Карпові  не  подобається,  
коли  його  так  називають,  однак,  він  нічого  не  може  вдіяти.  Бо  що  може  змінити  безмовний  
протест  літньої,  нещасної  людини,  якій  все  життя  чомусь  не  таланило?  Ось  і  зараз  він  
вибирає  зі  смітника  те,  що  хтось  викинув.
Раніше  він  таким,  не  був.  Була  у  нього   сім’я.  Перед  очима  у  Карпа  досі  стоїть  високий,  
усміхнений  юнак,  його  син.  Таким  він  запам’ятав  його,  коли  проводжав  до  армії.  Разом  із  
дружиною  Надією  чекали  на  Сашкове  повернення,  в  уяві  бавили  онуків,  та  через  їхнє  життя  
чорною  тінню  пройшов  Афганістан.  Син  повернувся  раніше,  ніж  вони  сподівались,   до  рідного  
дому  його привезли  у  цинковій  труні.
Що  діялось  тоді  в  серцях  Карпа  і  Надії - словами  не  передати.  Цей  біль  можуть   зрозуміти  
тільки  ті  батьки,  які    поховали  своїх  дітей.
Зникло  бажання  жити,  одначе  почуття  відповідальності  за  життя  дружини  спонукувало  до  дій.  
Проте, материнське серце  не  витримало  такого  удару  долі. Воно,  спочатку,  відгукнулося  на  це  
одним    інфарктом,  потім  другим,  а  після  третього  і  зовсім  перестало  битися.  Надія  пішла  до  
сина.  І  тепер  вони  там,  на  кладовищі,  обоє.  Двоє дорогих  йому  людей  лежать  у  могилі.
Кому  тепер  потрібне  його  життя?    Та,  власне,  йому  і  не  хотілося  жити,  для  кого, для чого?  Не  
раз  думав :
” Нап’юся,  відкручу  на  ніч  газ,  а   вранці  не  прокинуся ”.
Карпо  не  боявся  смерті  і  не  шкодував  свого  життя,  проте,  вкоротити  його  не  наважувався,  бо  
чув,  що  так  не  можна  чинити.  Думав  також робити  так,  як  багато  інших  людей,  забутися  в  
горілці. Та,  як  не  дивно,  це  ще  більше  його  пригнічувало.  Чомусь  Бог  не  відпускав  його  з  
цього  жорстокого  світу.  Чому?  
Карпо  чув,  що  війна  в  Афганістані  закінчилась. Та  для  його  сім’ї  це  уже  нічого  не  міняло.  
Згодом  сталися  зміни  в  країні. Однак,  і  це  Карпа  не  зачепило.  Чоловік   збайдужів  до  всього,  
що  оточувало  його.  Після  роботи  він  лежав  і  мовчки  дивився  у  стелю  або  сидів  задуманий  
біля  вікна.  Поки  ходив   на  роботу,  то  ще  трішки  пильнував  за   собою,  а  як  вийшов  на  пенсію,  
то  перестав  і  за  собою  слідкувати.  Мізерної  пенсії  ледве  вистачало  заплатити  за  його  
халабуду,  купити  хліба  і  ще  якогось  нехитрого  харчу.  Проте  і  в  цих  злигоднях  він  завжди  
умудрявся  заощадити  кілька  гривень  на  квіти  для  рідних.  Щонеділі  Карпо  йшов  до  них  у  гості  
з  білими  квітами.  Якщо  вдавалось  назбирати  більше  пляшок,  то  грошей,  виручених  за  них,
вистачало  на  троянди.  Якщо  з  пляшками  не  таланило  -  купував  гвоздики.  Він  клав  їх  на сіру  
землю,  під  якою  спочивали  його   Надія  та  Сашко  і  довго  сидів  біля  рідних  могил  на  вкопаній  
у  землю  лаві.  У  такі  хвилини  чоловікові  хотілося  лягти  поруч  із  дружиною  та  сином  і  не  
встати.  Та  він  підводився  і,  наче  самотній  вовк,  подумки  виючи  у  душі,  повертався  до  свого  
лігва  -    старенької,  перекошеної   халупи.
Думки  про  все  це  роїлися  у  Карповій  голові,  коли  він  рився  у   смітнику.
Та  раптом,  виймаючи  з  контейнера  порожні  пляшки  з-під  пива,  чоловік  наткнувся  на  якусь  
книгу.  
    - Що  ще  можна  знайти  у  тих  книгах?  Тут  он  жити  ні  за  що,  -  промимрив  Карпо  і  пошпурив  
книжку  вбік
     - Вона,  зашелестівши  сторінками,   перевернулась  і  упала  на  землю.
    - Біблія,  -  прочитав  чоловік.  - А  вона  що  тут  робить?
 Карпо  зацікавлено   поглянув  на  книгу.  Забруднена  харчовими  відходами,  в  чорній,  витертій  
палітурці,  краї  якої  закруглилися,  а  пожовклі сторінки. Так  виглядала  ця  Свята  Книга.
- Ну  й  вигляд  у  тебе!  Нічим  не  кращий  від  мого,  -  промовив  уголос  чоловік.  
Він  чомусь  відкрив  Біблію,  і  йому  на  очі  потрапив  напис:  надруковано  1940  року.
- Ти  диви  -  мій  рік  народження!  -  прошепотів  здивований  Карпо,  -  то  виходить   -  ти   моя  
ровесниця.
Йому  аж  у  носі  закрутило  і  на  очі  набігла  сльоза.
-        Рідненька  моя,  тебе  теж  життя  не  балувало!  Пережила    війну,  післявоєнне  лихоліття...  І,  
напевно,  не  тільки  це!  А  тепер  чомусь  опинилась  на  смітнику.  Мабуть,  твоїх  господарів  уже  й  
серед  живих  немає,  а  новим...  Кому  ми  такі  потрібні  у  витертих  палітурках?
Чоловік  глянув  на  себе  і гірко  скривився. Обережно  витер  на  Біблії  бруд  і  пилюку.
-        Не  хвилюйся,  -  шепотів  чоловік,  -  я  візьму  тебе  з  собою  і  ми  якось  проживемо.
Він  знову  розгорнув  книгу  і  подивився  на  розпливчастий  напис  у  куточку.  Ледве  розбираючи  
слова,  прочитав:  
“Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї в день та вночі, щоб
додержувати чинити все, що написано в ній, бо тоді зробиш щасливими дороги свої, і тоді буде
щастити тобі”
                                          Книга Ісуса Навина 1:8
  
                                        *  *  *
 З  того  часу  Карпа  було  не   впізнати.  Він,   як  і  раніше,  ходив  у  старенькому  одязі  та  
черевиках,  проте  цей  одяг  уже  був  чистенький,  полатаний,  а  черевики    начищені.   Чоловік  
почав    щодня  голитися,  частіше  мити  голову.   Очі  його  вже  не  бігали,  і  він  не  похнюплювався  
під  чужим  поглядом.   Здавалося,  ніби  Карпо  скинув  із  себе  десяток  років,   помолодшав.
А  сьогодні...    Ні,  ні,  він не  ходив  би  просто  так  по  місту.  Карпо  сам  до  себе  усміхнувся.   Так,  
зараз  він  іде  влаштовуватися  на  роботу  сторожем.  Він  знову  відчуває  себе  впевнено,  
захищено.  І  усім  цим  завдячує  своїй  ровесниці  -   Біблії.  Це  вона   підняла  його  на  ноги.
Карпо  прямував  знайомою  доріжкою  повз  місце  своєї  колишньої  роботи,  смітників.  
-        Тепер  уже,  -  радів  чоловік,  -  я  не  буду  в  них  ритись.  Лишу  їх  для  таких,  як,  власне  я.  
Або  краще  і  їх  познайомлю  з  моєю  Біблією,  і  вона  їм  теж  допоможе...  Незабаром  я  вже  і  нову  
квартиру  отримаю!  Аякже,  нещодавно  власноруч  розписався  у  їхніх  паперах,  що  згідний  на  
знос  своєї  халупи.  Адже  там  мають  щось  будувати.  Як  мені  пощастило   після  знайомства  з  
Біблією,  - тепло  подумав  про  свою  ровесницю  Карпо,   -  після  стількох  років  відчаю   з’явилось  
бажання  жити,  і  друзі  знайшлися,  які  теж  вивчають  Слово  Боже  та  живуть  згідно  Божої  волі.
Чоловік  йшов  і  все  у  його   серці  співало,  в  нього  почалося  нове  життя  і  воно  його  радує.  
Карпо  прямував  через  невеликий  скверик,  заглибившись  в  приємні  роздуми.  
Несподівано   він  зачепився  за  щось  і  упав.
Коли  чоловік,  обтрушуючись,  підвівся,  за  його  плечима  прозвучала  брутальна  лайка  і  п’яний  
регіт.  Карпо  подивився  спочатку  на  дірку,  що  з’явилась  після  падіння  на    стареньких  штанях...
”От  тобі  й  маєш!  - ворухнулася  прикра  думка  у  серці  старого.   - Як  у  таких  дірявих  штанях  я  
постану  перед  начальством,  коли  прийду  влаштовуватись  на  роботу?  І  за  що  це я  так  
зачепився?»
-        Що,  старий,  костюмчик  зіпсував?  -  перервав  його  думки  глузливий  голос.
Карпо  відвів  погляд  від  дірки  і  глянув  у  той  бік,  звідки  пролунав  голос.
Там,  на  лаві,  виставивши  ноги  на  доріжку,  сиділо  четверо  молодих  хлопців.  Біля  лави стояли  
майже  порожні  пляшки  з-під  горілки  та  пива,  валялась  якась  закуска.
-        Ну  що  витріщився?  -  гаркнув  до  нього  чорнявий,  коротко  стрижений  молодик.  Мало  ноги  
людині  не  відтоптав,  ходиш  тут,  як  слон  по  зоопарку.
Карпо  хотів  сказати,  що  він  теж  постраждав,  та  промовив  зовсім  інші  слова:
-        Я  ненароком . Пробачте,  задумався  і  не  помітив.
-         Ненароком,  ненароком,  -  перекривив  його  стрижений,  -  мої  шлюбні  туфлі  забруднив  
своїми  лаптями,  -  додав  він,  глянувши  на  Карпові  протоптані  черевики,  -  тепер  витирай.
 Карпо  розгубився.
- Та  що  там  витирати   -  на  них і  знаку  на  них  ніякого  немає,  -  сказав,  глянувши  на  блискучі  
туфлі  хлопця.       
-        А  ти  наші  повитирай,  -  єхидно  промовив  хтось  із  колег  стриженого,  і  вони  дружно  
зареготали.
-        Хлопці,  як  вам  не  соромно  насміхатись  з  літньої  людини!  Я  вам  в  батьки   годжуся.  Ні,  -  
Карпо  виправив  себе,  -  в  дідусі.
-        В  дідусі?  Ти?  Ха-ха- ха!  -  знову  зареготали  глузії.
-        Та  ти  моєму  дідові  й  в  устілки  не  годишся!  Він  на  “Мерседесі”  їздить,  а  не  ходить  в  
порваних  штанах.  Бомжара  нещасний,  -  випалив  зі  злістю  стрижений.
Карпо  змовчав  і  на  цей  раз.  Він  повернувся  і  хотів  іти  геть.
-        Гей  ти!  Ти  куди ?  -  почулося  позаду  і  хтось  штовхнув  його  у  спину.
Карпо  озирнувся.   За  плечима  височів  довжелезний  парубійко.
-        Ти  куди  намилився,  старий?  А  наші  туфлі  хто  буде  чистити,  -  зовсім  розперезавшись,  
запитав  довготелесий  колега  стриженого.
 Карпо  зблід,  але  твердо  і  з  достоїнством  промовив:
-        Я  вам  не  лакей,  щоб  чистити  ваше  взуття.  І  ще  -  я  ж    вибачився.
-        Ну,  не  лакей,  так  бомж.  Хіба  ні?  -    дурнувато  посміхаючись,  сказав  довготелесий.
-        Бомжі  теж  люди,  як  і  ви...  Ні,  вони  більш  людяні,  ніж  ви.  Просто  вони  не  мають  дідів  на
“Мерседесах”,  -  відпарирував,  зачеплений  за  живе,  Карпо.
-        Ти  прикинь,  Жора,  -  довготелесий  повернувся  до  стриженого,  -  він  бомжів  людьми  
називає!  Напевне,  сам  із  їхньої  компанії...  Точно-точно,  тільки  трохи  чистіший,  мабуть,  на  
зустріч  до  коханої бомжихи  спішить,  -  продовжував  глумитись  нахаба.
Чоловік  ще  щось  хотів  сказати,  проте,  знову  передумав  і  спробував  з  миром  відступити.
Несподівано  Карпо  відчув  сильний  удар  по  голові.  Світ  закрутився  перед  його  очима,    і  він  
упав.  
-          А  тепер  можна  об  нього  і  ноги  витерти,  -  реготали  п’яні  молодики,  частуючи  Карпа  
копняками.
-        Я  ж  казав:  давай  підставимо  йому  ногу  і  добре  повеселимося,  -  задоволено  хіхікнув  Жора.
-        Ходімо  звідси,  -  обізвався  хтось  із  тих  двох,  що  досі  мовчали,  -  он  якісь  люди  
наближаються.
-        Давай  кинемо  його  в  кущі,  щоб  не  потрапляв  людям  на  очі.
 Та  чоловік  вже  не  чув  тих  глумливих,  цинічних  слів.  Знепритомнівши,  не  відчував  болю  від  
ударів  ногами,  не  бачив  ні   розлючених  облич,  ні  безглуздих  усмішок  п’яної  компанії.
Нарешті  молодики  вхопили  Карпа  за  руки  та  ноги  і  перекинули  через  живопліт.
П’яна  компанія,  спльовуючи  крізь  зуби,  подалася  геть.  А  Карпо,  знівечений,  розтоптаний,  
лежав,  наче  вчавлений  у  землю  каблуками,  і  не  мав  сили,  щоб  підвестися  на  ноги.
Можливо,  його  знайшли  б  у  ранці  холодного,  без  ознак  життя,  якби  не  набрела  на  нього  
якась  бабуся,  що  вивела  на  прогулянку  свою  собаку.
Злякавшись  розтерзаного,  закривавленого  тіла,  вона  подзвонила  у  міліцію.  З  міліціонерами  
приїхала  і  „швидка ”,  щоб  засвідчити  смерть,  однак,  потерпілий був  ще  живий.  Карпа  забрали  у  
лікарню.
                                    
*  *  *
Нарешті  Карпо  звільнився  від  цих  бинтів,  гіпсів,  та  медикаментів!  Втім,  лікарі  не  поспішали  
виписувати  його  додому.
Він  навіть  не  уявляв,  що  в  лікарні  можна  так  довго  пролежати.  Чоловік нудився  без  своєї  
ровесниці,  та  вона  залишилась  дома,  в  його  убогій  халупі.  Як  би  він  хотів  узяти  її  до  рук,  
насолоджуватись  її  істинами,  її  порадами!  З  тих  пір,  як  познайомився  зі  Словом  Божим,   Карпо  
уже  не  почувався самотнім,  однак,  нудьгував  за  своїм  добрим  Другом,  з  яким  надовго  розлучив  
його   прикрий  випадок.
Карпо  рахував,  скільки  днів  лишилося  до  того  часу,  як  він  вийде  з  лікарні.  Лікарі  говорили  
йому,  що  його  одужання  -  це  чудо,  що  після  таких  побоїв  люди  не  залишаються  живими.   
Так,  це  чудо,  але  він  читав  у  Біблії,  що  Ісус  творив  ще  й   не  такі  чудеса,  тому  й  не  
дивувався,  що  Бог  врятував  його  від  смерті.  Бо  Господь  любить  і  їх,  “бомжів”,  бо  Він  не  
судить  по  тому,  що  в  кишенях,  а  по  тому,  що  у  серці.  Господь  знає,  як  Карпо  Його  полюбив,  
а  познайомила  його  з  Богом  ровесниця  -  Біблія,  Божа  Книга.  І  тепер  він  не  міг  дочекатися  
зустрічі  з  нею.
І  ось  цей  день  настав.  Карпо  виписався  з  лікарні.  Вийшов  на  вулицю  і  зупинився,  
роздивляючись  довкола.
“Скільки  ж  то  я  вилежувався  тут,  -  думав  Карпо,  не  вірячи  своїм  очам,  -  вже  й  листя  
пожовкло,  а  перед  тим,  як  я  потрапив  сюди,  дерева  були  в  білому  цвіті.  Та,  дякувати  Богу,  я  
живий»,  -  сам  собі  не  вірив,  що  після  довгих  років,  протягом  яких  він  так  хотів  померти,  тепер  
дякує  Богові  за  життя.
Та  зараз  потрібно  поспішати  до  свого  старого  дому. У  ньому  залишилася  його  ровесниця  
Біблія.  Усі  меблі  та  інші  нехитрі  пожитки  друзі  перевезли  на  нову  квартиру. Так,  тепер  він  має  
чудових  друзів,  і  всім  цим  завдячує  Божій  Книзі.
Чоловік  повернув  на  знайому  вулицю   і  зупинився,  як  укопаний...  Стояв  і  не  вірив  своїм  очам...
На  місці  його  халупи  були  руїни,  по  яких  повзав  бульдозер,  згортаючи  на  купу  биту  цеглу  та  
штукатурку.  Усе  це  трактор  вантажив  на  величезний  самоскид.  Над  руїнами  висіла  густа  
пилюка,  дим  виїдав  очі,  давило  у  вухах  від  надсадного  ревища  моторів.  
Побачене  на  якусь  мить  так  приголомшило  Карпа,  що   він  не  міг  зрушити  з  місця  і
неспроможний  був  що-небудь  сказати.  Чоловікові  здавалося,  що  бульдозер  своїми  залізними  
гусеницями  їздить  йому  по  серцю...  Раптом,  чоловік  страшенно  зблід,  а  потім  ніби  в  атаку,  
кинувся  до  руїн  поперед  бульдозером  і  почав  руками  гарячково  розкидати  все  у  різні  боки.
Бульдозерист  зупинив  машину  і,  розмахуючи  руками,  щось  закричав  до  Карпа,  однак,  той  не  
звертав  на  нього  уваги:  збиваючи  пальці,   тонучи  у  хмарі  пилу,  все  кидав  і  кидав  від  себе  
шматки  цегли,  каміння  та  глини.
 Побачивши  таку  картину,  зупинили  роботу  й  інші  чоловіки.  Вони  повиходили  з  автомобілів,   
тракторів  і,  закуривши,  показували  пальцями  та  насміхались  з  Карпа:
-        Гей  Ти!  Як  тебе  там?  Ти  щось  переплутав,  смітники  в  іншому  боці!
-        А  може,  ти  відразу  кидай  на  машину  замість  екскаватора,  -  підсміювався  тракторист.
Та  Карпо  нікого  не  слухав,  усе  розгрібав  та  розгрібав  руїни...
-        Він,  напевне,  з  глузду  з’їхав,  -   висловив  хтось  здогад.
-        Та  це,  мабуть,  той  бідолаха,  що  тут  раніше  жив,  -  сказав  водій  самоскида.
-        Але  що  він  шукає  тут,  у  цих  руїнах?  -  дивувалися  люди.
-        Може,  золото  заховав,  -  реготав  механізатор.
Чоловіки,  задоволені  собою,  реготали  так,  що  аж  за  боки  бралися.
-        Знаєте,  кажуть,  якщо  хата  згорить,  кіт  все  одно  на  комин  вилізе  і  буде  там  сидіти,  -  
похвалився  своїми  глибокими  знаннями  ще  хтось.
Та  раптом  їхню  балаканину  перебив  радісний  крик  Карпа.
Люди  притихли  і  приглядалися,  намагаючись  побачити  те,  що  знайшов  цей  дивний  чолов’яга.  
Вони  побачили,  як  Карпо  підвівся,  обережно  тримаючи  щось  у  руках.
- Дивіться,  він  і  справді  щось  знайшов !  -  вигукнув  хтось  із  гурту.
Здивовано  переглядаючись,  чоловіки  рушили  до  Карпа.  
Їм  здалося,  що  перед  ними  стоїть  не  бомж,  а  якийсь  заморський  принц  з  гордим,  радісно  
сяючим  поглядом.  Перед  ними  був  найщасливіший  у  світі  чоловік, який  знайшов  свій  скарб.
А  сивий  Карпо,  простоволосий,  обідраний,  із  запалими,  та  порослими  щетиною  щоками,  
переможно  притискав  до  грудей  стареньку,  пошарпану  життям  Біблію...  Він  злився  в  обіймах  зі  
своїм  найкращим  старим  другом, якого  уже  не  сподівався  знайти.
 А  Карпова  ровесниця  Біблія  горнулась  до  його  грудей    зболілими  сторінками,  незважаючи  на  
непривабливий  вигляд  його  одягу.  Вона  горнулась  до  його  гарячого,  вірного  серця...

08.02.03.


Мур

 Чоловік  з  дружиною  їхали  на  попутнім  автомобілі   у  село,  в  якому  народились,  виросли,  і  де
вже  не  були  довший  час.  Автомобіль  повільно  просувався  шосівкою.  Швидше  їхати  він  не  міг.  І  
не  тому,  що  був  вже  старенький,  а  тому,  що  так  звана  дорога,  була  з  суцільних  вибоїн.  
Машину  раз  у  раз  кидало  в  боки,  а  то  вверх,  і  вона  наче  той  „човен  в  синім  морі,”  як  писав  
колись  Шевченко,  то  „виринала”  на  горбиках,  то  „потопала”  в  ямах.  Пасажири  дружно  клацали  
зубами,  роздивляючись  навколо.  Добре,  що  день  перед  цим  пройшов  дощ,  то  хоч  пилюки  не  
було.  Можна  було  відкрити  вікно  і  милуватись  навколишнім  краєвидом.  А  навколо  дійсно  була  
Божа  благодать.  Зліва  розкинулось  поле  сіножаті.  Висока  до  пояса  трава,  легенько  
похитувалась  під  подихами  вітру.  Польові  квіти,  мов  діти  з-за  плоту,  з  цікавістю  визирали  з-за  
трав’яних  стебел.  Їхні  різнобарвні  оченята  притягували  до  себе  з  неймовірною  силою,  так  і  
хотілось  вийти  з  автомобіля  і  ввіткнути  обличчя  в  запашні  гірлянди  квітів,  впасти  в  запашну  
траву,  розкинувши  руки,  і  любуватись  білими  хмаринками,  що  пропливали  по  небі.  Праворуч  
розкинулось  інше  поле  сіножаті  та  трава  тут  вже  була  викошена.  Пасажирам  здалося,  що  їхні  
ніздрі  лоскоче  духмяний  запах  сіна,  а  може  воно  так  і  було.
 Там,  за  рівненькими  покосами  сіна,  зеленіючи,  виднілась  смуга  дерев,  а  ще  далі  -  село.  
Через  кілька  хвилин  перед  пасажирами  схилили  голови  в  привітанні  тендітні  берізки.  На  вітру  
лопотіли  широким  листям  клени,  їх  підтримали,  зашумівши,  осики,  розлилися  медовими  
ароматами  квітучі  липи.
 „Яке  чудове  місце,  -  подумали  і  зітхнули  з  сумом  пасажири.  В  їхній  уяві  відтворились  картини  
міського  життя:  розпечений  асфальт,  гул  і  дим  від  машин,  постійно  кудись  поспішали  люди.  А  
тут - тиша  і  благодать,  мир  і  спокій.  А  повітря!...  здається  дихаєш  і  не  надихаєшся...”
 Тим  часом  автомобіль,  подолавши  чергових  кілька  ям,  під’їхав  ближче.  Але  що  це?  За  
стрункими  рядами  дерев  виднілися  якісь  моторошні  розвалини.  Вони  наче  зійшли  з  картин  
кінофільмів  про  війну,  чи  були  наслідками  сильного  землетрусу.  
Пасажири  стали  пригадувати,  що  раніше  було  на  місці  руїн:
-        Ось  там  стояв  склад  мінеральних  добрив,  -  показав  чоловік  на  шматки  цегли,  
штукатурки,  шиферу,  каміння  і  дерев’яні  уламки.  
-        А  там  був  зернотік,  комори  для  збіжжя,  а  ось  там  сушарка  для  зерна,  механічна  
майстерня,  -  додала  дружина,  показуючи  сліди  від  інших  будівель  і  споруд.
-        А  ось  там  були  корівники,  свинарники,  -  продовжив  чоловік.
-        А  ось  там...  -  все  викрикували  і  викрикували  пасажири,  розгублено  поводячи  очима  
навкруги,  то  позираючи  одне  на  одного  і  місцевого  жителя.  Вони  не  вірили  тому,  що  бачили.  
Багато  з  того,  що  вони  перерахували  будувалось  на  їхніх  очах.  Та  коли  навіть  після  війни,  чи  
якого  потужного  урагану,  ще  залишались  понівечені  дахи  і  стіни,  то  тут  не  було  нічого,  лише  
розриті  ями  від  будівель  і  споруд.
 Пасажири  з  німим  запитанням  повернули  голови  до  чоловіка,  який  підвозив  їх,  і  який  ще  жив  
у  цьому  селі:  -   ”Що  це?”
-        Коли  розпався  колгосп,  то  все  розібрали  по  домах,  -  став  пояснювати  той.  – Спочатку  
зерно,  худобу  і  техніку  начебто  ділили,  та  згодом  накинулись,  як  сарана  і  хто  що  зміг  забрав.  
Одним  словом  розтягнули.  А  коли  вже  нічого  не  залишилось,  взялись  до  дахів,  стін  і  підлог.  
Отак  все  до  камінчика  і  розібрали.  Возили  до  дому  цеглу,  камінь,  дерево,  хто  що  захопив.  Хто  
мав  чим,  то  цілі  гори  каміння  і  цегли  натаскав.  А  хто  бідніший,  то  й  так  залишився.  І  знаєте,  
-  розповідач  повернув  голову  до  пасажирів,  -  ті  хто  не  дуже  то  й  наробився  в  цьому  колгоспі,  
натягнули  додому  чи  не найбільше.
-        Ви  хочете  сказати  накрали?  -  перепитали  здивовані  пасажири.  
-        Ну  можна  й  так  сказати,  -  погодився  водій.  Люди  розібрали  все  до  землі  і  навіть  
фундамент  ломами  розбили  і  перевезли  додому.  Ось  тут,  -    він  показав  пальцем  на  місце  
біля  якого  вони  якраз  проїжджали,  -  була мурована огорожа  навколо  тракторної  бригади.  
Гарний  такий  мур.  Я   ще  й  сам   навіз  з  нього  добрячого  каміння.  Камінь  акуратний,  тесаний.  
Та  люди  накинулись  на  цей  мур  і  враз  розібрали.  Інколи  навіть  лома  до  рук  не  брали.
-        А  то  ж  чому?  -  запитали  з  цікавістю  пасажири.
 Чоловік  загадково  усміхнувся.  
-  Та  тому,  що   коли   його  будували,  то  цемент  майстри  виміняли  людям  з  села  за  горілку.  
Через  те  цементний  розчин  вийшов  слабенький,  ледве  не  з  самого  не  піску.  А  хіба  пісок  
втримає?  От  і  тому,  коли  стали  розбирати,  то  каміння  легко  відставало,  без  лома.
 Пасажири,  здвигнувши  плечима,  переглянулись  між  собою  і  на  якийсь  час  замовкли.
 Раптом  один  з  них  вигукнув:
-        Дивіться,  а  он  там  мур  ще  стоїть.  Ще  не  все,  як  ви  кажете  розтягли.
 Водій  глянув  у  той  бік.  Там,  за  березами,  дійсно  красувалася  непогана  ще  мурована огорожа,  
правда  простягалася  вона  не  далеко.
-        А!!!  Он  той,  -  чоловік  скривився, – цей  ще  стоїть.  У  нас  було  дві  бригади  майстрів,  -  
став  пояснювати  ситуацію,  – перша  ота,  що  їх  огорожу  розібрали,   бо  цемент  пропили.  А  
потім,  коли  залишилось  вже  не  багато  будувати,  хтось  доніс  голові  колгоспу,  як  вони  той  мур  
будують,  і  він  найняв  іншу  бригаду   зі  „штундів”,  - одних віруючих.  А  ті  роблять  на  совість.  Ото  
їхня  огорожа  і  стоїть.  Міцна  дуже.  Розчин  аж  синій,  тож  і  тримає.  Пробували  розвалити..  Та  
де  там,  тільки  іскри  скачуть  з-під  лома,  а  мур  стоїть,  камінь  ні  з  місця.  То  й  дали  спокій.
„Шкода,  -  зітхнув  водій,  - була  б  ще  машина  каменю.”
 Пасажири,  чоловік  з  жінкою,  переглянулись  між  собою:
- «І  все,  що  тільки  чините,  робіть  від  душі,  немов  Господеві,  а  не  людям»,  -  сказали  вони  
разом  у  відповідь,  словами  із  Біблії  і  посміхнулись,  в  серцях  своїх,  подумавши:  ”Слава  Богу!”  
Вони  були  теж були віруючими,  як називали колись -  „штундами.”   

04.06.05.     

Запізнився ...

  Андрій,  як  завжди,  поспішав.   
“І  чому  того  часу  так  не  вистачає?  -      думав  чоловік.
 От  і  сьогодні   змушений  був  трохи  затриматись  на  роботі  в  коледжі, через  що  тепер  
запізнюється  на  заняття зі  своїми  “вечірніми  студентами ”,  як  він  їх  називає ”.  Як  і  він,  після  
роботи,  вони  теж поспішають  на  заняття  Біблійного  інституту,  де  Андрій  їм викладає  курс  
вивчення  Слова  Божого.
 Чоловік  з  нетерпінням  поглядав  на  годинник.  Та  тролейбус,  як  на  зло,  їхав  повільно,  часто  
зупинявся:  то  йому  штанги  злітали, і  водій,  неквапом  надівши  рукавиці,  йшов  їх  поправляти,  а  
то  ще  чомусь.    Хвилини  на  годиннику,  навпаки,  так  швидко  пролітали  одна  за  одною,  що  
Андрій  у  душі  вже  почав  трохи  нервувати.  І  коли  тролейбус  нарешті  зупинився  на  потрібній  
зупинці,   чоловік поспіхом  вистрибнув   із  нього.
 Перетнувши  вулицю,  Андрій  підбігцем  попрямував  між  будинками.  Завернувши  за  ріг  магазину,  
він  зауважив,  що  хтось  до  нього  звертається.  По  інерції  ступивши  ще  два-три  кроки,  Андрій  
повернув  голову  на  голос.  Під  стіною,  з  простягнутою  рукою    стояв  чоловік  похилого  віку.  В  
Андрія  навіть  промайнула   думка:  не  гаючись,  пройти  мимо.  Такі  випадки   останнім   часом   
стали  звичними,   та  якби  не  та  рука.   Не  можна  проходити  байдуже  повз  простягнуту  до  тебе  
руку!  Андрій  зупинився,  глянув  на  чоловіка.  Той  стояв  з  непокритою  головою. Сиве  волосся  
стирчало  в  різні  боки,  мабуть,  давно  не  бачило  ні  мила,  ні  гребінця.  Одягнутий  він був у  зім’
ятий  костюм  невизначеного  кольору  і  таку  ж  сорочку.  Обличчя  у  прохача  було  одутле,  жовто-
зелене. Під бездумними,   сльозливими  очима  висіли  темно-сині  мішки. Ніс,  який,  напевне,  раніше  
підкреслював  інтелігентність  чоловіка,    тепер  говорив  про  велике  духовне  падіння,  
демонструючи  явні  ознаки  любителя  спиртного.
-        Подайте  пару  копійок,  я  зранку  ще  нічого  не  їв,  -  перервав  захриплим  голосом  Андрієві  
спостереження  чоловік,  що  нетерпляче  простягав  до  нього  тремтячу  руку  з  капелюхом.  
“Мабуть,  випиває,  і  то  добряче ”, -  подумав  Андрій  і,  не  стримавшись,  сказав:
-        Не  дам! Ви  їх  однаково  проп’єте?
-        Ні-ні,  пане! Я  вже  зав’язав! Покинув,  -  заквапився  незнайомець.
-        Добре! Я вам  дам  більше,  ніж  кілька  копійок, куплю  вам  хліба.  Згода ?
-        Згода,  -  мить  помовчавши,  сказав  чоловік  і  спантеличено  поглянув  на  Андрія,  який  
залишивши  його,  швиденько  пішов  до  магазину.
За   кілька  хвилин  він  вже вийшов  звідти  з  буханцем   білого  запашного  хліба.
-        Ось! Візьміть.  Господь  нас  вчить  не  обминати  руку  прохаючого.  Але  Бог  може  дати  вам  
більше,  ніж  я,  більше,  ніж  варта  ця  хлібина.  Він  може  знову  повернути  вас  до  життя,  і  через  
деякий  час  ви  вже    не  будете  просити,  а  будете  давати  іншим.  Вам  хочеться  зазнати  таких  
змін?
Чоловік  переминався  з  ноги  на  ногу  й  мовчав.
-        А  ви  маєте  Євангеліє?  -  запитав  Андрій.
-        Було  колись,  та  хтось  узяв  почитати  й  не  повернув,  -  відповів  чоловік.
-        А  ви  хочете  його  мати?
-        Хочу,  -  не  довго  думаючи,  сказав  і  зазирнув  довірливо  Андрієві  в  очі.
-        Добре.  Я  зараз  дуже  поспішаю,  але  якщо  ви  скажете  мені  свою  адресу,  то  завтра  чи  
післязавтра  ввечері  я  прийду  до  вас  і  принесу  вам  Євангеліє.  Домовились ? От  тоді  ми  
зможемо  поговорити  про  все.
-        Домовились!  -  відказав  новий  Андріїв  знайомий.
-        А  тепер,  будь  ласка,  розкажіть  мені,  де  ви  живете.
Чоловік,  назвавшись  Павлом,  розтлумачив  Андрієві,  як  потрапити  до  його  помешкання.  Поспіхом  
попрощавшись  із  чоловіком,  Андрій  побіг  далі.  На  заняття  він  явно  запізнювався.
Наступного  дня,  збираючись  на  роботу,  Андрій  поклав  у  портфель   “Новий  заповіт ”.  ”Шкода,  
що  я  тоді  чомусь  не  мав  його  з  собою.  Та,  може,  це  й  на  краще:  зайду  до  Павла,  розповім  
йому  про  Бога,  про  те,  що  Господь  любить  і  його,  що  Він  хоче,  аби   Павло  теж  був  
спасенний ”,  -  думав  Андрій.
 З  цими  думками  Андрій  поїхав  на  роботу.  Цей  день  для  нього  виявився  не  менш  
напруженим,  ніж  попередній,  і  коли  він  повернувся  додому,  був  уже  пізній  вечір.  Викладаючи  з  
портфеля  різну  літературу,  щоб  підготуватись  до  завтрашніх  лекцій,  він  помітив  між  книжками  
Євангеліє,  яке  поклав  зранку  до  портфеля.  Сумління  докоряло  чоловікові: “Чому  не  відніс  за  
призначенням?”  Андрій  присів  на  стілець,  йому  стало  незатишно,  незручно  від  того,  що  так  
заметушився  і  забув  про  свою  обіцянку.  Не  вагаючись,  знову  поклав  книжку  в  синій  палітурці  у  
портфель.   Може,  завтра  вдасться  знайти  час,  щоб  забігти  до  Павла.
 Але  наступні  дні  були  сповнені  роботою,  турботами  і  клопотами.

“Що  це  таке?  Чому  того  часу  мені  так  не  вистачає?   -  думав  Андрій. -  Два  тижні  пролетіли,  як  
один  день,  а  я  ще  так  багато  не  встиг  зробити. ”
  Як  ось,  перекладаючи  папери  в  портфелі,  чоловік  помітив  сині  палітурки   Євангелія.  
Євангеліє...Євангеліє  для  Павла...
  “Ай - я – яй!  Що  в  мене  за  голова!  Я  ж    обіцяв,  що  зайду  до  нього  і  принесу  книжку. ”
  Андрій  гарячково  почав  шукати  адресу   Павла.  Він  чомусь  так  розхвилювався,  що  у  нього  аж  
руки  почали  тремтіти.
 «Де  ж  вона?  Де  ж  вона ?..Невже  загубив?  Не  може  бути ?.. Ні,  ні,  є!  Є, ось  
вона!                                           - Чоловік  зрадів.  - Аж  спітнів, -  сказав  сам  до  себе.  -  Добре,  що  
знайшов...  Потрібно  обов’язково  занести  книжку,  нехай  читає  й  рятує  душу...”  
 Він  поглянув  на  годинник.  
 «Пізно...  Сьогодні  вже  надто  пізно.  Однак  завтра  неділя,  отож,  після  зібрання  зразу  ж  зайду  
до  Павла.  Не  піду  обідати,  а  розшукаю  його ”,  -  розмірковував  стомлено,  вкладаючись  
відпочивати.     
Цього  разу  Андрій   відклав  усе  і,  нарешті  знайшов  час  для  відвідування  Павла.  Після  зібрання  
відразу  пішов  до  нього.  Його  будинок  не  довелось  довго  шукати,  місто  не  таке  вже  й  велике,  
майже  кожен  куточок  знайомий.
 Андрій  піднявся  сходами  на  третій  поверх.  Ось  і  потрібна  йому  квартира.  Натиснув  на  кнопку  
дзвінка.  Почекав  і  ще  раз  подзвонив.  
 За  дверима  почулось  човгання.  
“ Добре,  що  застав  удома,”  -  подумав  Андрій.  У  нього  наче  гора   з  плечей  звалилася.
 Двері  відчинилися.  На  порозі  стояла  літня  жінка.
-        Вам  кого ?
-        Павла.  Він  тут живе?
-        Не  живе,  -  жінка  чомусь  опустила  очі,  а  потім  і  голову.
“Обманув,  обманув,  -  розчаровано  подумав  Андрій,  -  цього  слід  було  чекати,  а  я  ще  й  
переживав  за  нього».
  Андрій  повернувся,  щоб  піти  геть.
-        А  що  ви  хотіли  від  Павла?  -  почувся  за  плечима  голос  жінки.
Андрій  повернувся  і  глянув  у  її  насторожені  очі.
-        Я  обіцяв  йому  Євангеліє  принести.  Він  сказав  мені,  що  живе  за  цією  адресою.
-        Я  ж  вам  сказала,  що  не  живе,  -  видихнула  жінка.  Трохи  помовчавши,    вона  додала  
зовсім  тихо:  -  Вже  не  живе. Помер...
-        Помер?  -  спитав  розгублено  Андрій,    знімаючи  шапку.   -  Як  помер?   Я  ж   ним  два  тижні  
тому  розмовляв!
-        То  було  два  тижні  тому.  Але  для  тих,  хто  так  страшно  п’є,  як  Павло,  це  великий  строк.  
Така  людина  може  померти  кожної  хвилини.  Та  й  ніхто  за  ним  не  пильнував,  бо  жив  
самотою,  без  родини.  Казали,  правда,  сусіди,  що  в  останні  дні  чекав  на  когось...  Можливо,  то  
він вас  дожидався?  
Андрія  аж  пересмикнуло.   Ці слова, наче обухом, боляче  вдарили по голові.  Світ  закрутився  йому  
перед  очима,  і  він  вхопився  за  стіну.
-        Вам  погано?,  -  почув,  здалеку  голос  жінки.
-        Погано...  Дуже  погано,  -  відказав  Андрій  побілілими  губами,    кутики  яких  зрадливо  
затремтіли.
-        Може,  вам  води  винести ?
-        Ні,  ні,  дякую.  Я  піду.
І  він  поволі  пішов.  Плечі  йому  опустились,  голова  схилилась  на  груди... Андрій  йшов  сходами  
униз,  тримаючи  під  пахвою  шапку  і  притискаючи  до  грудей  Євангеліє.  По  його  щоках  текли  
сльози  й  скапували  на  синю  палітурку  Книги,  що  вже  не  могла  допомогти  покійному  Павлові.  
А  все  тому,  що  він,  Андрій,  своєчасно  не  виконав  обіцянки.  Чоловік  йшов  тротуаром,  не  
помічаючи  перехожих,  що  здивовано  озиралися  на  нього,  бо  світ  перед  ним  застилали  сльози  
розкаяння,  які  безперестанку  котилися  з  очей.
 “ Прости,  мене,  Боже,  -  думав  Андрій,  -  прости  за  Павла,  прости  за  Євангеліє,  яке  мав  би  
він  отримати,  але  не  отримав  з  моєї  вини.   Як  шкода  мені,  Господи,   як  я  каюсь  в  тому,  що  
не  знайшов  часу  для  свого  ближнього....  Так,  він  мене  обманув,  бо  сказав,  що  покинув  пити,  
а  насправді   й  далі  продовжував  це  робити...  Але  ж  це  хвороба,  це  залежність,  якої  важко  
позбутися  без  Божої  допомоги. Я  мав  би  не  забувати  про  це...  Однак  адресу  Павло дав  свою,  
не  обманув.  Він,  напевне,  чекав  мене,  на  ту  допомогу,  яку  я  мав  би  подати  йому...  А   я?  Я  
не  знайшов  для  нього  часу...  Господи,  як  тяжко  я  завинив  перед  Тобою,  прости  мені...  Це  
урок    для  мене,  дуже  серйозний  урок.  Я  мушу,  я  зобов’язаний  розповісти  цю  історію  іншим,  
щоб  подібне  не  повторилося  з  моїми  братами  та  сестрами,  які  несуть  благу  вістку  людям...  
Щоб  вони  не  повторили  мою  помилку,  щоб  не  повторили...  Щоб  не  відкладали  на  потім  те,  
що  треба  робити  сьогодні, зараз... Щоб завжди знаходили час для спілкування з людьми аби
розповісти  їм  про  Голгофську  жертву  Ісуса  Христа...  Щоб  не  запізнювалися,  як  запізнився  я...”

 Андрій  вийшов  за  кафедру.  Сьогодні,  як  і  кожної  неділі,  він  проповідуватиме  Слово  Боже.  
Завжди,  говорив  тихо,  лагідно. Слова  його  торкалися  душ  слухачів,  та  сьогодні,  коли  заговорив,  
голос  його  болісно  затремтів:
-        Якось,  поспішаючи  на  заняття  до  Біблійного  інституту,  я  почув,  що  до  мене хтось  
звертається.  Повернувшись,  я  побачив  простягнену  до  мене  руку...    

07.01.03.


Багатій

 Мирон Степанович ось уже другу ніч не міг заснути. Та воно й недивно. Адже він тепер    багатій.  В
такій ситуації сон би відпав і в людей набагато молодших віком, а Мирону Степановичу вже стукнуло
не  багато не мало –  сімдесят.
 Давайте заглянемо в скромне приміщення пенсіонера і дізнаємось, що ж таке трапилось з ним на
старості літ.
 Коли  ви твердо вирішили розгадати цю загадку, то прошу дуже…
 Знайти нашого героя не становить ніяких труднощів. Сідаєте на перший тролейбус. Доїжджаєте до
зупинки «Цегельний завод», Шукаєте навпроти неї будинок під номером двадцять. Підійшовши
ближче, по непривабливому вигляду, догадуєтесь, що це і є гуртожиток. Та ще, як потім виявиться,  
для холостяків. Хоча насправді він вже давно перестав бути таким. Проте, не для всіх, принаймні для
Мирона Степановича. Чоловік і далі живе сам,  однісінький.
 Ви проходите мимо першого під’їзду, закритого на величезний навісний замок, Заходите в другий, Він
же й останній. Примруживши очі після світла двору, зупиняєтесь. Стоїте на  місці намагаючись
зорієнтуватись в обстановці. Аж тут, десь з кутка, до вас долинає суворий жіночий голос:
-        Ви шановний до  кого?
-        Та я до Мирона Степановича, - ставши струнко,  відповідаєте, шукаючи очима власницю голосу.
-        А-а-а, - немов луна відбивається з кутка. – Проходьте.
-        Та справа в тім, що я не знаю де у вас тут його шукати.
-        Не знаєте? – дивується жінка, так начебто  всі  мали  би знати де помешкання Мирона
Степановича.  - Так це просто  - четвертий поверх, направо, Кімната дев’яносто чотири.
 Ой! Перепрошую шановний слідопите-читачу. У вас напевне вже виникло логічне запитання:
 «А що робить в гуртожитку сімдесятирічний дідуган?»
  Так само логічно ми відповімо – живе. Ви дивуєтесь. А ми ні. Вам здається, що в гуртожитках живуть
тільки молоді холостяки, чи молоді подружні пари. Одним словом, ще молоді,  і то тимчасово. Е ні. На
цей раз  ви помиляєтесь. Тут доживають віку і старики. Правда здебільшого дійсно холостяки.
 Звичайно перед тим, як вирушити на пошук нашого героя,  дехто мабуть подумав, що  його зустріне
консьєржка солідного будинку, а не проста чергова гуртожитку, бо  ж мова йде про багатія. Та на  
жаль все так є як є. Тож давайте облишимо цю тему і перейдемо до мети нашого візиту. Тим більше,
що від неї ми вже не так далеко.
 Отож  ми підіймаємось по сходах на четвертий поверх, повертаємо праворуч і обережно прямуємо в
кінець коридору.
 «Чому обережно?» – одразу ж запитуєте ви. Та тому, дорогі мої, що тут також  стоїть цілковита
темінь.
 «Та це ще нічого», - сказали би старожили гуртожитку...
 Але ні. Далі розповідати про умови проживання в гуртожитках,  ми  не будемо.   Якими вони можуть
бути знають тільки  ті, хто жив, чи  ще й  досі живе у них. Ми ж не будемо виносити сміття за поріг, бо
завалимо всю вулицю. Та й не про те ми хотіли розповісти. Добре що ми знайшли кімнату нашого
героя. Він якраз знаходиться у спальні-вітальні. Це пів кімнати розділеної шторою, В іншій половині  -
кухня.
 Отож, хоч це і не пристойно,  але ми непомітно підглядаємо, як  Мирон Степанович мучиться від
того, що багатий.
 «Чого ж то він такий багатий, живе  в  бідному гуртожитку?» - постає ще одне логічне запитання. Тут
вже і наша логіка безсила. Хоча може тому, що багатим він став тільки два дні тому  і то зовсім
випадково.
«А як же то так трапилось?» – не втерпіли ви,  щоб не запитати.
 «А так… Два дні тому ішов Мирон Степанович додому постукуючи ціпком об асфальт, аж раптом
звідкілясь взялась під ногами невеличка сумочка,  барсетка, так здається  її  називають. Новенька
така, гарнесенька, Ну як її не підійняти? Та для початку наш герой роздивився навкруги.  Потім, чи не
прив’язана до неї ниточка, а бо ще щось.
«Ці капосні хлопчаки бувало не одного наївного перехожого зловили на таку приманку. Ти нагнешся
щоб підійняти, а воно стриб  від тебе. А ці шибеники  за кущами регочуть  аж за животи хапаються»,  -  
розмірковує  наш герой.
 На свій превеликий подив,  Мирон Степанович нічого підозрілого не виявив. Та й  навкруг ні душі.
Отож  підійняв знахідку, та й заховав у пакет.
«Дам оголошення в газету, А може й на радіо. Напевне за нею хтось шукає, - по-дорозі міркує собі
наш герой. -  Дивись ще й пару гривень зароблю», - тішиться цій думці  старий, прямуючи до
гуртожитку.
 Зайшовши в свою кімнату, Мирон  Степанович у першу ж чергу вийняв барсетку з пакета. Відкрив…
  …І ось до сих пір не може заснути.  Барсетка була битком набита грішми. Та ще й не нашими. Та
навіть і не доларами, а євро…

 Мирон Степанович літав понад хмарами. В його уяві проносились різні приємні картинки: то він
сидить на балконі власної квартири  з газетою, то порається серед квітів біля власного особнячка, а то
вже лежить на гарячому піску одного з санаторіїв, що на березі Чорного моря, і ще багато чого.
Ось нарешті наш герой опускається з-за хмар на землю і вирішує втілити свої фантазії в життя. Він
купляє газету.  Серед реклами,  в колонці про нерухомість, шукає того, хто б реалізував його мрії.
Раніше йому ніколи не приходилось дзвонити по таких важливих справах. Крім власної  пенсії, інших
грошей, останнім часом,  в нього й не траплялось. Добре що хоч домігся собі телефон якось провести.
 -  Гм… Гм… В яку б то фірму подзвонити,  -  чухає собі голову наш герой. -  Трохи вже пізно. Але то
все приватники, а ті,  напевне,  ще працюють. А давай подзвоню  хоча би в ось цю.
 Мирон Степанович читає:
-   «Фірма «Гарант» працює виключно для вас і приймає ваші замовлення,  як і вдень, так і вночі».
 Тремтячими, від хвилювання, пальцями  він набирає потрібний номер:
-        Фірма «Гарант»?
-        Так! – з трубки почувся глухий, трохи заспаний голос.
-        Ви працюєте з нерухомістю?
-        …Можна й так сказати, - після невеликої паузи роздається на тім кінці слухавки.
-        Ну, а щось на одного чоловіка, не дуже дороге, в тихому районі, можете запропонувати?
-        В нас в основному на одного й замовляють. А місця, тихішого за наше, ніде більше не знайдете.
Ви нашу назву читали?
-        Читав.
-        Отож! Одним словом -  фірма гарантує, - роздається  переконливий  голос з трубки.
-        От і чудово, - радіє  Мирон Степанович, - мені це якраз і потрібно.
-        Завжди до ваших послуг, - чемно обзивається  голос.
-        А ще скажіть, яка плата за метр?
-        Двісті зеленими.
-        Двісті? Та що ви таке кажете? –  спантеличено перепитує Мирон Степанович. (Він знав, що один
метр коштує в кілька разів більше).
-        Ну якщо для вас надто  дорого, то шукайте собі місця десь інде, - ображається  голос із трубки.
-        Ні-ні. Що ви! Мені здалося, що це навіть задешево.
-        А-а., - просто  мичить  голос  з  трубки, - ну то коли маєте дурні гроші, можете прихопити трохи
більшу площу. А на ній скажімо посадити квіти, лавочку поставити.
-        Я щось не второпав? Це вже якийсь особняк виходить чи що?
-        Ну можна й так сказати, - погоджується  голос.
-        Ну,  а ви можете прикинути щоб це все разом коштувало?
-        А що тут прикидати? Два основні, плюс ще хай там навколо зо два. Тоді чотири на двісті маємо
вісімсот баксів.
-        Це що ж така дольова участь?
-        Та так, - погоджується голос і по-філософськи  додає.  -  У кожного своя участь. Та як попали
вже до нас то тут у всіх однакова.
-        Я щось нічого не розумію, - і зовсім спантеличується  Мирон Степанович.
-        Ну якщо не розумієте, то завтра вранці передзвоніть начальству або краще під’їдьте, буде і Дем’
ян. Він вам все кваліфіковано і пояснить.
-        Дем’ян? А це хто такий?
-        Дем’ян, - це майстер своєї справи. Краще за нього ніхто не зробить.
-        А він в вас хто? Виконроб чи майстер.
-        І виконроб і майстер. Все в одній особі. Майстер вищого класу – фігура, Всі решту так. Дрібнота.
 Мирону Степановичу стає  душно….
-        Перепрошую. Куди я попав? Це фірма «Гарант»?
-        Гарант.
-        А з ким я розмовляю?
-        Та з Федором Наливайлом.
-        Не про те запитую, - вже зовсім втрачає терпіння Мирон Степанович. – Ким ви працюєте?
-        Та ким, ким. Сторожем звичайно.
-        А ваш Дем’ян?
-        Та теж тут… У  нас, на кладовищі, гробокопачем.
-        На кладовищі…, - трубка випала з рук Мирона Степановича.
-        Алло! Алло! – долітало з того кінця. – Що за клієнт пішов не вихований. Півгодини розпитує,  а
потім слухавку кидає…

 Тим часом Мирон Степанович отупіло сидів на ліжку, в’яло смокчучи таблетку валідолу.
 Та після цієї розмови  він більше вже не дзвонив ні в одну фірму по нерухомості. Правда, ще раз
подзвонив, але  в редакцію газети, щоб перепитати, чому серед  агенцій по нерухомості, виявилась
ритуальна служба.
 «Вибачте, сталась технічна помилка», - чемно відповіли йому там.
Тож коли Мирон Степанович вже і зовсім заспокоївся,  прийшов, як кажуть до тями, то з прикрістю
мусив визнати, що можливо йому незабаром таки прийдеться зустрітися з майстром високого класу
Дем’яном, Та на цей час гроші вже його напевне цікавити не будуть.
«Життя закінчується,  - подумав наш герой і всі ми скоро постанемо перед Богом, а там гроші нам
вже не знадобляться».
 Недавно хтось йому розповідав, як один чоловік складав гроші на чорний день. Він  і не доїдав і ще
багато в чім собі відмовляв. Та й не тільки собі, бо мав дітей, і навіть онуків. Грошима йому  
допомагали родичі із-за границі.  Тож з часом тих грошей  немаленька сума назбиралась. Свої скарби
він десь там в квартирі і приховував. І ось таки прийшла чорна година. Та була вона у вигляді
грабіжників, які забрали всі назбирані за довгі роки гроші та ще й їх власника покалічили. Дякувати Богу,
що хоч живий лишився.
 «У мене і взагалі нікого не має, - міркував Мирон Степанович, - той залишати не має кому. Звичайно
можна б було погуляти на старості літ, та вже якось обійдуся. А згубу напевне хтось таки шукає і місця
собі не знаходить».
 Отак роздумавши Мирон Степанович вийняв візитку з барсетки та й подзвонив:
-        Алло! – роздався молодий чоловічий голос.
-        Василь Васильович?
-        Він самий, - почулася ствердна відповідь.
-        Пробачте мою цікавість. Ви нічого недавно не загубили?
 На тім кінці трубки настало якесь замішання,  потім схвильований голос запитав:
-        А ви  знайшли?
-        Що знайшов? – ще раз захотів перевірити Василя Васильовича Мирон Степанович.
-        Як що? Барсетку з грішми.
-        Знайшов. І можу її вам повернути.
-        Та хіба це можливо в наш час?
-        Як бачите можливо. Все в руках Божих.
-        Що правда то правда. Я  і сам раніше ніколи не молився до Бога. А тепер, ось після цього
випадку, став на коліна перед Ним, - погодився  власник загубленої барсетки.
-        Знаєте що? Скажу й я по-правді, - відповів на ті слова наш герой. - Я й сам собі здивувався. Та
тепер…
-        А що тепер?
-        Я поглянув на своє життя і на поступки під іншим кутом зору і дещо зрозумів.  А ви?
-        А я? Я вже не вірив, що це можливо.
-        Ви напевне погано думаєте про людей.
-        Тепер ні. Я вже думаю погано  про себе.
-        І ото після цієї згуби  у  вас склалася така думка?  - запитав Мирон Степанович.  - Чи ще щось
сталося?
-        Так. Сталося. Перед цим  я ще щось втратив.
-        І що ж?
-        Совість.
-        Тепер  через гроші ви поміняли думку про себе?
-        Так, бо якраз  через них  я  втратив  совість.
-        Я щось не зрозумів? - перепитав Мирон Степанович.
-        Справа в тім, що у моїх сусідів біда. Їх  маленький син важко хворий. Для того щоб його вилікувати
потрібна кругленька сума на операцію. Вони знають, що я бізнесмен, тож попросили в мене
допомоги. Хотіли щоб я їм позичив.
-        І що ви зробили.
-        Як бачите – відмовив.
-        Гм…
-        Ні ви не думайте, що я такий бездушний., - почав виправдовуватись Василь Васильович, -
просто я вже давно примітив  гарне авто. Моє  старе завжди поламане. Отож я взяв гроші і вирушив за
покупкою. Назад планував повернутись на новому автомобілі. Як так вийшло, що загубив барсетку з
грішми, голови не прикладу? Я її ніколи з  рук не випускаю. В той день я під’їжджав на таксі.  Виходячи
з нього  закривав за собою  двері.  Аж тут  таксист  попросив мене закурити. Я  механічно поставив
барсетку  на дах автомобіля і поліз по сигарети. Вгостивши таксиста, задумавшись пішов, зовсім
забувши про неї. Таксі рушило і вона напевне звалилась на землю. Та  таксист цього не помітив. Я
згодом дізнавався. Дзвонив у таксопарк.  Хоча  я  думав, що таксист  мене обманює, не хоче віддати.
 Співрозмовник на мить замовк…
-  Ну та це було потім,  - продовжував наш  потерпілий.   –Я вже пройшов  чималий шмат дороги, як
спохватився. Повернувся.  Та на тім місці барсетки не знайшов.  Напевне в той час якраз ви проходили
і підібрали її...
-           «Нічого собі історія,  - подумав Мирон Степанович,  –  і авто  нічого? Я б за таку суму
однокімнатну квартиру купив».
-        …тож  я не допоміг своєму сусідові,  - говорив далі  Василь Васильович, -  і ви не повірите, тепер
сиджу і сам з себе сміюся. Думаю: « Так тобі і треба».  А хлопчика мені по-правді жаль. Я тут ось
помізкував над цією ситуацією і уявіть собі  таке:  я  заїжджаю  у двір,  а  крізь  вікна  на мене, в дорогій
машині,  дивляться сусіди і говорять:
  «Вася купив  собі ще одну машину, а нам так і  не допоміг».
-   Щоб я тоді відчував?
-        Це напевне було би  мерзенне відчуття, - погодився Мирон Степанович. - Але я  слухаючи  вас,
чую, що совість ви ще не зовсім втратили, а лише гроші. Тож приїжджайте. Я їх дійсно  знайшов і хочу
повернути. А як вам повернути повністю  свою совість  -  думайте  самі. Все можна  виправити. Все в
руках Божих.
-        Ви це серйозно? Знайшовши таку велику суму хочете її віддати?
-        Абсолютно.
-        Ви напевне багата людина, що так легко розстаєтесь з нею.
-        Ні.
-        А де ж ви живете?
-        Біля цегельного заводу в гуртожитку номер двадцять.
-        В гуртожитку?...
-        Так.
-        І ви кажете що вам не потрібні гроші ні на квартиру, ні ще на щось.
-        Взагалі-то я вагався. Та дійшов висновку, що мені й тут не погано. У моєму віці вже пора думати
про дорогу на небо, якщо Бог мене прийме, а не про багатство, - розважливо промовив Мирон
Степанович.
-        Тоді ви мене обманули, – схвильованим голосом відповів Василь Васильович. - Ви багата
людина. Я їду до вас. Будемо рятувати хлопчика і мою  совість...

*     *     *
  Нарешті  перед  їхніми  очима  постало  море.  Вони  з  нетерпінням  кинулись  до  нього.  Проте  
дорогу  їм  заступила  ціла  армія  відпочиваючих.  І  так  не  широка  піщана  коса  була  запруджена  
ними,  що  і  ногою  ніде  ступити.  Червоні,  бронзові  тіла,  мовби  розкидані  снопи  валялись  купами  
на  піску.  Інші  стояли  чи  сиділи.  Різнокольорові  панамки,  капелюшки,  брилі,  кепки,  купальники,  
темні  окуляри,  що  виблискували  на  сонці,  намащені  кремом  тіла,  створювали  картину  якогось  
багатоногого  і  -рукого  чудовиська,  що  виповзло  з  моря  на  берег  і  пожирало  кукурудзяні  
палички,  пиріжки,  креветки,  соняшник,  кавуни  і  інші  фрукти  і  запивало  все  це  і   різними  
напоями.  На  березі  стояв  шум  і  гам,  що  глушив  навіть  морський  прибій.
  Подорожні  зі  страхом  ступали  поміж  відпочиваючими  боячись  наступити  комусь  на  ногу,  руку  
чи  навіть  голову.  Вони  повільно,  але  все  ж  таки  наближались  до  води.  По-дорозі  насилу   
знайшовши  клаптик  вільного  місця  на  піску. Роздяглись. Присіли.  Поглянувши  на  себе,  
новоприбулі  серед  цих  засмаглих,  майже  чорних  людей,  відчули себе білими воронами.  Їхні  тіла,  
не  бачачи  сонця  майже  круглий  рік,  вирізнялись  на  фоні  пляжного  люду,  за  кілометр.  Тоді  
вони  швиденько  кинулись  в  хвилі  Чорного  моря. Там,  залізши  по  шию  в  воду,  відчули  себе  
вільніше.  Тепер  вони  були  майже  як  усі.
- Діду  Мироне,  навчіть мене плавати,  -  хлюпаючись у воді,  звернувся до  старого чоловіка,  п’
ятирічний хлопчик.
- Та  я  дитино сам не вмію.
- Діду ви напевне жартуєте.  Ви  ж  старші за тата,  маму і дядька Василя, а не вмієте плавати? Вони
он куди заплили, Звідси  майже не видно. Мені сказали, щоб я  залишався  вами, тож  я  думав  ви
мене навчите. А ви самі не вмієте.
- Правда  Івасику, Не  вмію. Я  не  тільки ніколи  не  плавав, а й  море перший  раз  у  житті  бачу.
- Ви діду якийсь не сучасний. Могли  б і на нашому озері навчитись плавати.
- Та міг би. Та якось так  сталось, - сумно усміхнувся Мирон Степанович. - Самому не хотілось, а так
компанії не мав.  Жив собі сам на світі, нікому до мене діла не було. Та й мене ні до кого не тягнуло.
- Мені вас шкода. Та зараз ви маєте компанію. Я чув, як дядько Василь  з  тьотею  Сонею  і  тато  з  
мамою між собою  говорили.
- І що ж вони говорили, коли не секрет?
- А ви мене не видасте? – по-змовницьки шепотом запитав хлопчик.
- Ніколи в житті, - забив себе в груди старий.
Івасик оглянувся чи не має нікого поблизу  і  знову шепотом продовжив:
- Вони сказали:  «Без  «нашого багатія»  на  море не поїдемо».
- Так  і сказали?  -  перепитав  Мирон Степанович.
- Зуб даю. Так і сказали, - серйозно відповів хлопчина.
- Так дитино тепер я хоч на старості літ маю друзів,  які мене люблять і поважають,  -  повеселішав  
Мирон Степанович. – А ти?  -  прищурившись він глянув на маленького Івасика.
- І я теж вас люблю.  Тато з мамою кажуть,  що  ви  мій рідний  дід. А дядько Василь  -  другий
хресний.  А  скажіть,  -  малий  знову перейшов на шепіт.  -   Ви й справді такі багаті?
- Так Івасику,  після твоїх слів я став ще багатший,  -  цілком серйозно відповів  Мирон Степанович  і  
враз перемінився на лиці. – А тепер давай купатися, а то ми як жінки на  перелазі стали і  теревені
правим!
Мирон Степанович зачерпнув жменями морської води і хлюпнув на Івасика. Той заверещав,
зареготав, заляпав руками по воді,  намагаючись і собі хлюпнути у  відповідь.
-        Держись козаче, а то скупаю,  -  закричав  Мирон Степанович,  забувши про свої  статечні роки  і  
кинувся по воді за Івасиком.
-        Я від мами втік, я від тата втік, і від вас утечу,  -  знов  зареготав хлопчик і пустився  навтікача.
З  води на берег вийшов невеличкий гурт людей. Були це дві пари. Одна ще досить молода, друга не
на багато старша.  Вони зупинились спостерігаючи за тим, як старий чоловік  кумедно  піднімаючи
ноги, мов бузьок, бігав серед набігаючи на берег хвиль, за вертким хлопчиком.
- Василь Васильович  дивіться,  як «наш багатій» подружився  з  Івасиком, -  сказав  тато хлопчика.
- Знаєте народ,  -  звернувся до компанії Василь Васильович. – Мирон Степанович  мені говорив,  що  
за ті гроші, що я загубив, а він знайшов, мріяв собі купити житло. На старість хотів мати свій дім. Та
після всього що сталось і  коли  вашого  Івасика виписали з столичної  лікарні,  він мене попросив
познайомити з ним. А далі ви самі  знаєте. Тепер, як бачите, вони нерозлийвода.
Слухаючи його мову,  батьки  Івасика тільки головами кивали.
-        А знаєте,  - продовжив далі Василь Васильович. - Він  таки  знайшов свій дім. І хоча і далі
проживає в гуртожитку, та серце його з нами. Тепер ми його сім”я. Якось він мені сказав, що на
старості літ зрозумів одну просту істину  -  дім людини там де його люблять, чекають. Для нього цей
дім тут, на землі, це ми, його  друзі.  А  ще  Мирон Степанович  признався,  що нарешті  прочитав  
всю  Біблію, на богослужіння почав ходити. Тепер  він  зрозумів чого  від нього  хоче Господь, тож знає,
що буде мати  ще один дім,  небесний. Там його теж люблять і чекають.
  Василь Васильович зробив невеличку паузу  і  додав:
 -   Ну тепер після  всього  цього  скажіть мені. Ну  хіба  він  не  багатій?

12.02.08.