Володимир Слонопас

Шостий із Жовкви


Горе тим, які зв’язані гріхами своїми і покриті беззаконнями своїми!
Це – поле, яке заросло чагарником і через яке путь покритий терням,
так що людина проходити не може: воно залишається і віддається
вогню на знищення.                                   ( 3 Ездри 16:78)


                                                                       1

– «Niech pomoże nam Bóg»,  – навіщось повторив уголос прочитане в листі полковник Єжи
Питлевський.
Він сидів за робочим столом у штабі шостого полку кінних стрільців і постукував олівцем поверх стосу
циркулярів, привезених сьогодні зранку кур’єром із Варшави. Повернув голову до відчиненого вікна, за
котрим під легким подихом теплого вересневого вітерця ледь помітно тріпотіло починаюче жовтіти
листя. Ще пристукнувши декілька разів олівцем по паперах, кинув його на стіл та, підвівшись, підійшов
до вікна.
Осіннє повітря омило лице полковника свіжістю. Він любив цю пору року, коли літо з безжалісною
спекою вже відступило, осінь – ще не починала набридати довгими сіро-дощовими днями. Любив
насолоджуватися залишками тепла й тишиною.
Минули хвилини. Здалека доносилися слова журавейки :

Szósty Strzelców w Żółkwi siedzi
i nad dolą swą się biedzi.
Lance do boju, szable w dłoń...

–         «Niech pomoże nam Bóg», – знову промовив полковник, повертаючи думки від чудес золотої
осені до реалій життя командира полку. – Вахмістре! – гримонув, обертаючись до дверей.
У дверях вмить виросла постать вахмістра.
– Пане полковнику?
–        Запросіть до мене майора Дроздовського. Негайно.
–        Слухаюсь, пане полковнику.
Юнак швидко зник за дверима. Полковник повернувся до свого столу і знову став переглядати папери.
У двері постукали.
–        Увійдіть.
–         Прошу дозволу пана полковника. – Майор Дроздовський приклав два пальці до рогатівки ,
вітаючи начальника.
–        Так-так, пане майоре, заходьте, чекаю на вас.
Полковник продовжував сидіти у кріслі, відкинувшись на спинку. Погляд із паперів на столі він перевів
на підлеглого, знову подивився на папери і знову підняв зір на стрункого, високого Дроздовського, ніби
шукав слушного слова, щоб почати розмову.
–         Пане майоре, – почав урешті, – наш полк одержав нові директиви щодо діяльності на вересень-
жовтень, і я хотів би довести їх до вас особисто й доручити контроль над їх виконанням саме вам як
моєму заступникові.
Майора трохи здивував дуже вже офіційний тон командира, але він мовчки, як і належало підлеглому,
віддавав повну увагу словам полковника.
–        Чи вам знайоме, пане майоре, слово «пацифікація»?
–         Так, пане полковнику: «умиротворення», каральні акції проти населення. Але ж зараз не війна,
тридцятий рік… Про яку пацифікацію йде мова?
–        Мова йде про таку ж саму акцію, як і під час війни.
–         Ми військовий підрозділ, пане полковнику, а не постерунок поліції…
–         Я розумію ваше здивування. Як офіцер офіцера. Мені теж неприємно – не приховаю цього від
вас – займатись тим, чим повинна займатись польова жандармерія під час війни, а в мирний час – це
робота поліції. Однак сьогодні ми отримали наказ, виданий Міністерством оборони спільно з
Міністерством внутрішніх вправ згідно з директивою уряду. Нашому полку наказано забезпечити
виконання акції разом із поліцією в Сокальському повіті з 26 вересня по 15 жовтня. Я гадаю, вам не
потрібно пояснювати, що таке обов’язковість виконання наказів для військового?
Підвищений тон полковника давав чітко зрозуміти, що ніякого дискутування він не візьме до уваги, і
воно взагалі небажане.
–         Саме так! – чітко промовив майор, витягнувши підборіддя і дивлячись поперед себе, не
відводячи очей.
Питлевський, дивлячись на підлеглого, встав з-за столу і підійшов до дверей. Майор стояв не
ворушачись. Полковник поважав цього офіцера, він знав його вже не один рік: вимогливий до себе і до
підлеглих, думаючий, перед командирами не вигинається. Вважав його достойною заміною собі на
майбутнє.
–        Принесіть нам дві кави, – промовив у прочинені двері.
Полковник підійшов до майора і поклав руку на плече, іншою запросив присісти. Вахмістр приніс на
таці дві филижанки паруючої кави, запах одразу ж заполонив кімнату, і, поставивши їх перед
офіцерами, тут же вийшов.
–         Чесно кажучи, Ігнацію, – вже по-дружньому продовжував Єжи Питлевський, – мені самому ця
ідея не до вподоби. Але от прислали з наказом і річний аналіз повітової поліції. Горять по селах
фільварки  наших переселенців на Східні креси . Все ще діє Українська військова організація, яка
поділена на групи по десять чоловік і проводить по всьому повіту саботажні акції. Ось, – полковник
кинув перед заступником декілька журналів, – вони закликають молодь до протистояння польському
урядові.
–         «Сурма», «Юнак», «Розбудова нації», – читав Дроздовський, перебираючи журнали.
–         Але зародилась нова Організація українських націоналістів, – продовжував полковник,
відсьорбнувши кави, – котра має велику підтримку серед гімназистів. Ну, якщо з гімназистами в містах
наша славна поліція ще якось справляється, то по селах у неї не вистачає людей. А там цвітуть
розплідники антипольської політики. І не забувайте, Ігнацію, що ледве десять років минуло по війні,
ще не стерлось у нашій пам’яті, скільки польської крові пролито в боях із Галицькою армією. Нове
покоління русинської молоді росте так само на споминах своїх батьків. Це діти тих, хто воював. Дух
незалежності стійкий. Якщо ми його не придушимо вчасно, невдовзі нам доведеться дати в руки
зброю вже нашим дітям і посилати їх на нову бійню, щоб відстояти Річ Посполиту.
Полковник відсьорбнув іще кави, повільно підносячи филижанку до вуст і вдихаючи її чудовий аромат.
–         Крім того, пане майоре, подивіться на дисципліну нашого полку сьогодні. Ще новобранці більш
дисципліновані, а ті, хто відчув колись вольницю війни, зовсім розперезалися в мирні часи. Ці пиятики
по Жовкві та навколишніх селах… Волочаться за місцевими дівками… Мені б не хотілося повторити
долю мого попередника Обідзінського. Де гарантія, що не знайдеться знову якийсь п’яний вахмістр і
не застрелить ще кого з офіцерів?
–         Я з вами повністю погоджуюсь, пане полковнику. Але на війні була польова жандармерія та
каральні загони. Яка необхідність застосовувати регулярну кавалерію для «утихомирення»?
–         Мені цього не пояснювали, майоре. Мабуть, наш полк найближче розташований для
проведення пацифікації в цьому районі в найкоротші строки. Ми повинні працювати тільки по селах
повіту і, не більше як за шість-сім днів, об’їхати всі найактивніші поселення. Список у вас є, –
полковник Питлевський простягнув папери заступнику. – Містечка повіту – Белз, Кристинопіль, Варяж,
Тартаків – заселені на дві третини жидами. Вони своєю торгівлею неспокою та політичної
нестабільності нам не спричиняють. А от села – це майже стовідсотково русини, які не терплять ані
польської влади над собою, ані наших переселенців. Оцей дух бунту нам і доведеться викорінювати.
Містом Сокалем займається поліція, а на наших кінних стрільців покладено місію по селах повіту.
Офіцери допивали свою каву.
–         Підготуйте два ескадрони до 25 вересня, пане майоре, й особисто проінструктуйте жовнірів
щодо дій у поході. Кому з офіцерів полку, думаєте, найкраще довірити таку не зовсім військову справу?
–         Думаю, найкраще буде послати з ескадронами ротмістра Пшелуцького.
–         Чому саме його? Не пам’ятаю, щоб цей офіцер відрізнявся старанністю.
–         Так, пане полковнику, але він настільки ненавидить усе українське, що, я думаю, цю місію він
виконає бездоганно.
–         Щасливо, майоре.
Майор Дроздовський підвівся зі стільця, натягнув свою рогатівку, віддаючи честь командирові,
клацнув закаблуками та направився до виходу.

                                                               2

– Копати глибше?
– Мабуть, буде.
Двоє чоловіків, згинаючись під вагою, піднесли та почали повільно опускати куфер  у яму. Опускали
обережно, ставши на коліна й опираючись однією рукою у свіжовикопану землю. Торкнувши дна,
куфер видав глухий стук. Чоловіки стали на рівні ноги, оглянулись.
Тихо. Хрести сіріли в місячному світлі, як мовчазні свідки цього дивного поховання серед сільського
цвинтаря. Постаті, хутко загорнувши землю, акуратно вкладали та притоптували дерен,
притрушували місце скошеною навкруги та вже висохлою травою, робили місце свого таємного
поховання невидимим для чужого ока.
–         Може, дурно ми копали? Вчора Горах приїхав, був у Сокалі на повітовій нараді, то казав, що
нібито вже «акції» по селах закінчились.
–         Так то воно так, Павле, але те, що жовніри зробили за тиждень по інших селах, – жах. В
основному ж провели пацифікацію з іншої сторони Сокаля, а в нашу сторону ще не завітали. Думаєш,
вони лишать нас у спокої? Тяжко надіятись. Іще переждімо зо два тижні. А взагалі-то треба
придумати якусь постійну криївку для нашого скарбу.
–         Так, треба, Василю, – погодився Павло. – Всі українські бібліотеки по селах понищено. А людей
скільки покатовано!
Чоловіки закінчили роботу та, йдучи до села, гомоніли далі:
–        Учора чув від Михайла, що в Сокалі українських студентів поарештовували та сильно побили в
поліції. Мовляв, причетні до Української військової організації. Кого випустили, а п’ятьох передано
прокуратурі при карному суді ві Львові. Повідбивали хлопцям палицями п’яти начисто. Сильно вже
постерунковий Пух, кажуть, відзначився у цьому.
–        Як же так!? І нема управи на катюгу?!
–         В бурсі обшуки були, навіть отця Луку Салука обшукали. Українську літературу шукали: кажуть,
що протидержавна.
Павло йшов, понуривши голову, і тільки раз по раз, слухаючи Василеву розповідь, похитував нею, й
розносився у нічній тиші його приглушений стогін.
–        По селах, – продовжував Василь, – військові наклали на людей контрибуції, щоб задарма і їх, і
їхніх коней годували. Мало того, то ще й возами відправляли провіант до Жовкви, а платили
вдесятеро менше вартості, а то й задурно забирали.
–        Борони нас, Боже, борони нас, Боже.
–         Казав Михайло, що українські сенатори хочуть писати до Ліги Націй. Пацифікація не приведе ні
до чого доброго і не принесе жодної користі для держави, а лиш посилить ворожнечу до поляків.
–        Ой так-так.
Дорога підходила до села. Загавкотіли собаки на подвір’ях. Та село спало. Спало мирним сном по ще
одній, дарованій Господом, скінченій у трудах днині.

                                                                       3

Павло Левочко скочив з ліжка на рівні ноги, ще не знаючи, що діється. Удари в двері чимось важким
ураз повторились.
–        Відчинити! Негайно відчинити! – почулося з-за дверей.
З вулиці доносились тупіт та іржання коней уперемішку з жіночим лементом. Павло кинувся в сіни.
Відчинивши, ледь устиг відскочити назад: жовніри вмент увірвалися, крісами штовхнули господаря в
кімнату й окинули очима всіх присутніх. Павлова жінка перелякано підібгала ноги на сіннику ,
дивлячись на непрошених «гостей» великими очима. Двійко діток виглядали з лежанки на печі.
–         Збиратися, всім збиратися і на площу! – проревіли і вказали крісами на двері.
Босий, в одних споднях та сорочці навипуск, Павло вискочив із хати, підштовхуваний вояками. Вулиця
була заповнена селянами, дітьми, плачучими жінками, і весь цей люд у хмарі пилу супроводжувався
стрільцями на конях з обох сторін, які роздавали нагаї то ліворуч, то праворуч на плечі людського
потоку. Плач, крики, лемент!
Усіх гнали у центр села. Скочити десь у город та непомітно пробиратись за село було неможливим:
за городами видно кіннотників, котрі оточили село та стояли один від одного так, щоб помітити
втікача. Нічого не зоставалось, як цим людським потоком дійти до місця призначення. Ще вчора
надіялися, що їхній Себечів мине доля сплюндрованих сіл Сокальщини, та не збулось, а сталося те
гірше, що тільки могло статись.
Усіх жителів села зігнали в купу перед новозбудованою читальнею. Трохи віддалік – церква і хата
священика. Отець Гарасовський стояв тут же, у натовпі зігнаних себечівців.
Крики та лемент почали вщухати. Жовніри, хто на конях, хто пішими, стояли навкруги юрби, до котрої
верхи під’їхав старшина із зірочками на рогатівці.
–         Увага! – загукав. – Вам нічого не загрожує, якщо ви добровільно вкажете на бандитів, котрі
палять фільварки осадників . Вони себе називають Українською військовою організацією. Але мусимо
з вами дійти згоди, що військо – то ми, а вони є бандитами і повинні бути заарештовані та покарані.
Щоб ваше життя повернулося до спокою і ми не чинили жодних каральних акцій, даю вам три
хвилини, щоб подумати над моїми словами. Якщо мої вимоги не будуть виконані, через п’ять хвилин
ми розпочнемо екзекуцію.
Всі дивились на нього та мовчали, бо й не розуміли, кого ж то мають видавати, якщо нікого з таких не
знали.
Од юрби відділився та підійшов до офіцера сивочолий чоловік:
–         Прошу пана офіцера, я Михайло Горах, член повітової та воєводської рад. Поведінка вашого
підрозділу суперечить чинним законам Речі Посполитої…
–         Раз пан є урядовим чоловіком, – перебив його ротмістр, – то ти мені й назвеш імена тих
бандитів, котрі палять фільварки, а якщо ні, то будеш покараний разом з іншими бандитськими
посібниками.
Він кивнув – і двоє жовнірів підскочили до Гораха та, схопивши його за руки, підвели до найближчого
паркана. Інші спритно прив’язали руки шнурами до стовпця. В юрбі пройшов невдоволений гомін, та
офіцер, не звертаючи на це уваги і вказуючи нагайкою в сторону хати-читальні, запитав:
–        Чи є серед вас голова читальні та скарбник?
Павло Левочко і Василь Синишин вийшли наперед.
–        Відмикайте читальню, – промовив ротмістр, злазячи з коня.
–         Я, прошу пана офіцера, ключі вдома залишив, то мушу принести, – почав було Павло.
–         Нема потреби, – відповів той і кивнув двом підлеглим, що стояли поруч.
Ті підбігли, притримуючи однією рукою шаблі, до дверей, і ще командир не дійшов до хвіртки, як вони
спритно кольбами  розтрощили колодку. Замок безпорадно повис, виставивши розбите вухо. Ротмістр
підійшов до дверей, витяг колодку з завісів та кинув її на землю. Ввійшов у хату. За ним простувало
декілька жовнірів. Провів поглядом по широкій кімнаті, та щось його вразило так, що він не крикнув, а
загримкотів до підлеглих:
–        Ану приволочіть сюди тих двох!
І вже за хвилину жовніри вштовхували у кімнату Павла та Василя.
–         Хата-читальня, – промовив ротмістр, обертаючись до приведених, – а де ж книжки?
На полицях лежало декілька днéвників  та журналів, але жодної книжки.
–         То де книжки? Що читаєте? Читальня є, а книжок немає? – продовжував допитуватися з
іронією в голосі офіцер, дивлячись упритул на Павла та Василя. Однак по мовчазних лицях цих двох
не важко було зрозуміти, що говорити вони не збираються.
Наказ до жовнірів не забарився:
–         Лавки з хати винести на площу і цих двох прив’язати до них. Тут, – обвів рукою по кімнаті, – все,
що бачите, знищити!
Ураз були розірвані на шматки портрети Шевченка та Франка. Обладнання, завіса, дорогі театральні
декорації… – все перетворювалось на купу сміття.
Після розгрому читальні жовніри повернулись на площу, де інші вже прив’язували до лав двох
чоловіків.
–         Шановне панство, – насмішкувато мовив ротмістр, – можливо, надумалось відповісти нам, де
сховано книжки?
Ні пари з уст.
–         Чи, може, хто з присутніх допоможе нам не застосовувати екзекуції на цих вами шанованих
людях, – продовжував офіцер, – і підкаже, де сховано книжки з читальні?
Ані звуку.
–        Невже ніхто не знає?
Жовніри вправно шмагали дротяними плетеними нагайками, замотаними у полотно, які не залишали
по ударах кров’яних слідів, та тіло синіло. Зойкували жінки, плакали діти, реготав ротмістр,
посміхалися стрільці.
–         Ану, – вишкірився ротмістр до селян, змахуючи вгору обома руками, – всі голосно та виразно:
«Niech żyje marszałek Piłsudski!»
Мовчання.
–         Гарячіших нагаїв, хлопці, поки не почую від цього бидла, – і знову повторив до юрби: – «Niech
żyje marszałek Piłsudski!»
Галлєрчикам  не потрібно було повторювати наказ, вони й так старалися зі всіх сил. Люди з жалю до
своїх битих односельчан почали викрикувати славу Пілсудському. Стрільці перестали свистати
нагаями, хоча чоловіки на лавах лежали вже нерухомо, а Михайло Горах – стояв потовчений киями під
стовпом із руками, піднятими угору, бо шнур міцно в’ївся у шкіру.
–        Побійтесь Бога, іроди! – почувся крик отця Гарасовського.
–         О, отче, як добре, що ви за себе нагадали, – обернув до нього сяюче лице ротмістр, і до юрби:
– Всі співають «Jeszcze Рolska nie zginęła» , а ми з панотцем підемо по хатах шукати антидержавну
літературу. Ходімо, панотче, почнемо з вашої хатини.
Ротмістр узяв отця Гарасовського під руку та потягнув до плебані. За ними йшло декілька жовнірів,
люде співали польський гімн, витираючи рукавами гіркі сльози. Хтось узагалі не міг співати, ридаючи,
як малі діти, від образ, завданих безжалісною вояччиною.
Ввійшовши до хати священика, ротмістр віддав розпорядження підлеглим подерти всі книги, які тільки
знайдуть. Благання отця не допомогли, і було знищено навіть метричні книги.
–         То де, панотче, бібліотека з хати-читальні? – допитувався ротмістр. – Не знаєте? Ну що ж,
продовжимо.
Жовніри, за наказом старшого, стали зривати дошку за дошкою, перетворивши підлогу в руїну.
Насолодившись варварством у хаті священика, ротмістр поволік його далі – від обійстя до обійстя,
перетворюючи кожне помешкання в груду перетовченого начиння. З селянських господарств
виносилося все, що могло бути відправлене до Жовкви. Вози завантажували зерном, курми, якщо в
кого знайшли свиню до вподоби, то й та з вереском попадала на віз. Хоч української бібліотеки
польському підрозділу не вдалось знайти, одначе всі жовніри разом з командиром усміхалися від
задоволення, яке приніс їм день у Себечеві.
Пора в дорогу. Ескадрон по команді вишикувався в похідну колону.
–         А тепер усі на коліна, – рикнув ротмістр до селян, – і дякувати нам за те, що дали вам добру
науку! Кланяйтесь до землі та дякуйте!
Знову засвистіли нагайки, кому впала біда по плечах, кому розсікла голову. Люде стояли навколішках;
ескадрон залишав село дорогою на Вербіж. Інше село чекала та ж доля.

–        Od Hallera my rycerze,
Sławy nikt nam nie odbierze.
Lance do boju, szable w dłoń...

Неслася за ескадроном журавейка, яку співали жовніри, а наздоганяли прокляття побитого,
сплюндрованого села.

                                                                       4

Підполковник Стефан Моссор переборював страшенний біль у голові. Стоячи на колінах, силкувався
підняти повіки, але ті важким оливом тримались долу. Йому не вдавалося підняти повіки, біль давив
на скроні, паралізував очі… Темінь, тільки криваво-червоні кола пливуть у цій темряві.
Вибух… Був вибух… Усе, що приходило на пам’ять, – це вибух, а далі червоно-чорне місиво в очах і
більше нічого, крім розламуючого голову болю. Переборюючи його, простяг руки до голови і відчув
липке волосся. Спробував розплющити очі знову. Не зміг. Похилив голову, відпочиваючи від своїх
марних зусиль. Посидівши так якусь хвилю, знову почав підводити голову, з нею почали повільний свій
рух і повіки.
Перше, що зумів розгледіти, – це пару чобіт, що стояли перед ним на свіжорозрихленій землі. Все так
і стоячи на колінах, підполковник поволі піднімав свій погляд, щоби побачити, хто стоїть перед ним.
Його погляд зупинився на виблискуючій пряжці. «Gott mit uns»  – постало перед очима.
Помалу почало просвітлюватись, тепер він виразно бачив перед собою ворожого солдата, а на рівні
його очей відблискував на сонці напис по колу, що цей солдат вірить у Бога. «Іронія життя, – подумав
Моссор. – Вони вірять у Христа, як і ми, і тут же товчемо один одного, не прощаючи якихось
політичних незгод, та несемо по землі смерть».
Далі плече відчуло удар карабінного ствола та коротке:
–        Steh schnell auf!  
Полковник спробував устати хоча б з одного коліна на ступню, та це виявилось справою для нього
зовсім не легкою. Раптом чиїсь руки допомогли йому піднятись та продовжували його підтримувати.
Обернувши важку зранену голову, наскільки зміг, побачив смарагдово-білий прапорець рідного
шостого полку на комірці жовніра.
–        Де полк? – спитав.
–        Немає більше полку, пане підполковнику.
Тільки тепер Стефан Моссор побачив навкруги на перевернутій вибухами землі трупи: трупи
польських жовнірів, трупи коней – усюди, де тільки могло сягати око. Чорний дим від догораючих
ящиків з-під амуніції та розбитих вантажівок смугами стелився над землею, як і сморід горілого
людського м’яса.
Підтримуваний стрільцем, уже колишній командир полку йшов поміж воронками, поміж безладно
розкиданими бездиханними тілами побратимів, з якими ще вранці відбивав атаки німецької
моторизованої піхоти. У них закінчилась амуніція, пропав зв’язок із флангами, і їх просто
розстрілювали кулеметними чергами та вогнем легкої артилерії.
Скільки їх тут залишилось у лісі під Осуховим? Офіцер і стрілець, обнявшись, простували, щоб
приєднатись до колони військовополонених, конвойованої німецькими солдатами.
Підполковник згадав, як тільки чотири місяці тому – в травні – прийняв командування полком. Згідно з
донесеннями розвідки про можливий напад на Польщу зі сторони Німеччини, їх полк 27 серпня був
транспортований із Жовкви на берег ріки Варти в районі Попова і став правим крилом армії «Лодзь».
Нацистський напад і наступ вермахту був настільки блискавичним, що полк уже 5 вересня вступив у
бої, але натиск ворога був таким шаленим, що з Кресової кінної бригади мало що залишилось.
«Чи могли ми вистояти нашою кавалерією супроти танків ворога?» – такі невеселі думки
супроводжували командира, який у числі небагатьох з підрозділу залишився живим і, опустивши
голову, плівся конвойованим до німецької неволі.
–        Жити! Жити!! Я хочу жити! – несамовитий крик з воронки, яка ще диміла після зовсім
недавнього вибуху снаряда, перервав хід думок підполковника Моссора.
У цьому криваво-земляному місиві вже важко було признати Боже твориво. Обидві ноги були перебиті
та неприродно в різні боки ще якось трималися тіла, вишкірюючи з ран вістря потрощених кісток. Руки
жадібно хапались за землю, намагаючись винести тіло з ями, та це мало йому вдавалося, земля
просочувалась крізь стиснуті пальці. Жовнір знову і знову простягав руки вперед і так само у
передсмертній агонії не міг зрушити свого тіла з місця. Тоді новий крик вилітав із його грудей,
безмежне бажання жити змушувало продовжувати ці конвульсійні рухи. Раптом голова пораненого
безсило прилипла до землі. Напевно, його мозок уже починав розуміти безповоротний кінець, одначе
скривлений у судомах рот шепотів бажання жити.
Моссор упізнав його – це був штабний офіцер полку майор Пшелуцький. Одинокий постріл їхнього
конвоїра зупинив страждання майора, його уста зупинились на півслові, а очі почала заволікати
пелена смерті.

                                                               * * *

Дев’яносто відсотків особового складу полку зустріли свою смерть на початку великої війни. 11
вересня 1939 року шостий полк кінних стрільців імені Великого коронного гетьмана Станіслава
Жолкевського перестав існувати.


Примітки:

1.        Niech pomoże nam Bóg (пол.) - Хай допоможе нам Бог
2.        Żurawiejka (пол.) – полкова пісня
3.        „Szusty” Strzelców w Żółkwi siedzi i nad dolą swą się biedzi. Lance do boju, szable w dłoń... (пол.) –
«Шостий» стрільців сидить у Жовкві та сумує над своєю долею. Піку до бою, шаблю в долоню…
4.        Rogatywka (пол.) – конфедератка, головний убір польської армії
5.        Posterunek policji – відділ поліції
6.        Фільва́рок або фольварок (пол. folwark, від нім. Vorwerk) — хутір, ферма, господарство
7.        Kresy wschodnie (пол.) – східні околиці
8.        8 травня 1926 р. старший вахмістр Станіслав Кісєльовський, перебуваючи в стані алкогольного
оп’яніння, застрілив із револьвера командира полку підполковника Костянтина Обідзінського
9.        Żołnierz (пол.) – жовнір, солдат
10.        Куфер (старо-гал.) – велика скриня для зберігання одягу, білизни, тощо.
11.        Natychmiast (пол.) – негайно
12.        Сінник (старо-гал.) – матрац
13.        Сподні (старо-гал.) – штани
14.        Мужва (старо-гал.) – тут, рядові вояки
15.        Otok (пол.) – ободок, в 6-гоПКС був білого кольору
16.        Осадник (пол.) – поселенець, колоніст.
17.        Ротмі́стр (пол. rotmistrz ) — військове звання старшого офіцера у кінноті, відповідає капітану
піхоти.
18.        Кольба (старо-гал.) – приклад рушниці
19.        Колодка (старо-гал.) – висячий замок
20.        Дневник (старо-гал.) – газета
21.        Мальтретування (старо-гал.) – знущання
22.        Niech żyje marszałek Piłsudski (пол.) - Хай живе маршал Пілсудський
23.        Галлєрчики (старо-гал.) – так називали жовнірів 6 полку, що в минулому належав до армії
Галлера
24.        Jeszcze polska nie zginęła (пол.) – Ще Польща не загинула, польський гімн
25.        Метрична книга (старо-гал.) - В метричних книгах духовенство реєструвало акти
громадянського стану членів церкви: хрещення, вінчання, поховання з фіксацією дати.
26.        Od Hallera my rycerze, Sławy nikt nam nie odbierze. Lance do boju, szable w dłoń... – Ми лицарі
Галлера, ніхто не відбере нам слави. Піку до бою, шаблю в долоню…
27.        klamra wojskowy - військова пряжка
28.        Gott mit uns – Бог з нами
29.        Steh schnell auf (нім.) – Втати швидко
30.        die Wehrmacht (нім.) – німецька армія