Сергій Рачинець


З МОЛИТВОЮ ЖИВИ

Не треба розпачу, коли
Здають від болю в тебе нерви...
В цім світі смерті і хули
Здалось: надії навіть вмерли.

Не треба розпачу тоді,
Коли заклякло в горлі слово,
Прийшла біда нагально в дім,
Тебе зігнула, мов підкову.

Не треба розпачу, якщо
Ти залишався сам з собою -
Не допоможе вже ніщо,
І не відбудешся журбою...

Ти краще глянь у небеса,
Постань в молитві перед Богом
І на душі відчуєш сам
Свою жадану перемогу.

Вона прийде, як сонце вдень,
Твою сльозу осушить щастям,
І вже ніколи і ніде
Не дасть у розпач тобі впасти.



ЛЮБОВ НЕСІМО

Любов несімо в грудях до людей.
Вона – жива, не вбита і не стерти.
І будуть роси сяяти, як день,
Немов безсмертя світло понад смертю.

Понад осколками, що в землю уп’ялись,
І скронь, пробитих кулями, і пекла,
Понад могилами, де сльози пролились,
Над катафалками – і в холод, а чи в спеку.

Любов несімо – світлу, як зоря!
І це так щасно, радісно на серці!
І це так гарно, наче догоря
Ген ватра сонця над малим озерцем.

І це так любо! Чуєш, як співа
Колосся в полі під високим небом?
Несім любов. Вона – іще жива.
Вона – як Бог. Для мене і для тебе.



Якою буває любов

Буває любов, як вітер:
Повіє, та тільки - на мить.
Обійме, як тепле літо,
Покине і далі летить.

Буває любов, як звуки:
Положить тебе аж до дна,
І навіть печальна розлука
Звучатиме, наче струна.

Буває любов, як суша,
Що спалить усе на землі.
Бува - наче буря, що крушить
Свої і чужі кораблі.

Буває любов, як молитва:
І сповідь твоя, і вина...
Вона - як божественний витвір,
На білому світі одна.



***

Ой не легко сьогодні,
Україно, тобі.
Але плакатись годі
І мочити свій біль.

Зводь свій погляд до неба,
Свої очі сумні.
Якщо важко для тебе –
Значить, важко й мені.

Хтось гука тобі: «Слава»!..
Надриває аж рот.
Тільки знову лукавий
Обкрада твій народ.

Землю танками оре,
Роздира на шматки,
Щоб лишався в покорі
Твій народ навіки.

Жити гірше і гірше,
Ну куди вже, і як?
Може й справді ми грішні
І живемо не так?

Може час припинити
Цю наругу і зло?
Ми народжені жити
Так, щоб щасно було.

Хай ніхто не осудить,
Хай закриють роти…
Я молитвою буду
Перед Богом Святим.

Я не маю заміни,
Я – не зброя… А втім,
Все одно, Україно,
Будеш дітям моїм.


***

Мені потрібний, Боже, Ти
Сьогодні, завтра і навічно.
Немов молитви тиха свічка
В тривожну пору самоти.

Мені потрібний, Боже, Ти,
Немов зерно в колосі хліба,
Як вранці травам роси срібні,
Як та душа для доброти.

Мені потрібний, Боже, Ти,
Немов розлука для стрічання,
Сльоза для щастя чи печалі
А кожній пісні свій мотив.

Мені потрібний, Боже, Ти,
Бо непотрібний гріх, що маю.
На тебе завжди уповаю,
Бо ти є Праведний, Святий.

Мені потрібний, Боже, Ти…
2017


СПАСЕ МІЙ ЛЮБИЙ

Спасе, Ісусе, рожденний від Діви Марії,
Хрест твій Голгофський бува не з Твоєї він мрії?
Звідки страждання Твої і уміння любити
Тих ненависників, ким був жорстоко побитий?
Спасе мій любий, чий образ так сонячно світить,
Правда Твоя – першим кроком дитячим до світла.
Храм Твій і досі чекає Тебе, як на друга,
Плаче Голгофа, що бачила кров і наругу.
Все Тобі, Боже, як завжди: і вість благовісна,
Плач і молитва, любов не розп’ята і пісня…
Жаль що у світу, сьогодні скажу принагідно,
Пам’ять коротка і, мабуть, забув про Нагірну.
Зрада і зброя, гріхів – по самісінькі вінця
В нас проростають, як сонячний день у зіницях.
Буду здирати коліна і душу латати,
Я не мовчатиму – буду молитись, кричати.
Не потьмянієш ти, світе, і будеш світити,
Доки болітиме в серці уміння любити.


СУДНИЙ ДЕНЬ

Відчуваю, щось зі мною сталось,
Щось було, і вже чогось нема.
І, здається, цей щоденний галас
Із небес враз перетне сурма.

Спалахне чиясь сльоза криваво,
Розчахнеться неба височінь,
І мовчання, як велика слава,
Помирати буде на мечі.

Зорі опадатимуть, як листя,
Гори захитаються й впадуть…
Збудеться Господнє Благовістя
І настане зримо страшний Суд.

Він дихне вогнем на повні груди
І змете руїни, як сміття…
І ніхто не допоможе людям,
І не захистить людське життя.

І постануть душі зовсім нагі
Під покару Божої руки…
Тільки вітер, спраглий до звитяги,
Довго ще гортатиме віки.



Олег Берман

Учням

Сказав Він їм:
– Я бачив сатану,
Мов блискавку, що звисла раптом з неба...
Дам влади ще на сходинку одну,
Та все ж, либонь, застерегти вас треба.
На скорпіонів, зміїв вочевидь,
На павуків, що лазять під ногами,
Ви можете спокійно наступить, –
Ворожа рать враз щезне перед вами.
Але шануйтесь! Влада – не мана,
Щоб задирати голову в гордині...
Возрадуйтесь, що ваші імена
На небесах прописані віднині.


Праведник

Хотів юнак запевнити Христа:
Душа у нього – світла, золота.
Він не вбивав, не крав, постався в строк,
Не дуже-то й горнувся до жінок...
– Щоб в рай потрапить,
що ще знадобиться?
– Та так, одна пересічна дрібниця;
Багатий дім у тебе, двір і сад –
Бери і роздавай усе підряд.
– Учитель! Що ти кажеш! Зачекай...
А іншої нема дороги в рай?
Набігли враз турботи на чоло,
І праведності наче й не було.


Біля криниці

Нарешті стали на горбку.
Апостоли обтерли лиця,
А Він в жаданім холодку
Присів поближче до криниці.
Невдовзі в глиняний жбанок
Там жінка воду набирала:
– Дозволиш? Я зроблю ковток,
Впав голос, наче з-під забрала.
O Господи! Ніхто з краян
Не бачить дива, окрім неї!
Ніколи ще до самарян
Не шанувались так юдеї.
Ісус сказав:
– Якби ж то ти
Збагнула, в чім прохання сила,
Мене б сама до хрипоти
Іспити з рук Моїх просила.
І ми, як самарянка та,
Сліпій вражді живем в догоду..
А з благодатних рук Христа
Вже час живу нам пити воду.


Подаяння

Убогих безмовні благання
В мирській марноті не обходь, –
Почуй, сотвори подаяння,
Почує тебе і Господь.
Стомилась душа від змагання,
Ось-ось її зборе вже плоть, –
Побач, сотвори подаяння,
Побачить тебе і Господь.
Хоч будуть зневіра й поруха
Підвищувать згубний врожай, –
Ти хлібом, і словом, і духом
Своє подаяння подай.
Зроби це сумирно та тихо,
Бо так тільки й служать Добру, –
Не здумай погорді на втіху
З собою затіяти гру!
Гріховною буде забава,
Де кожна скоринка гірка, –
Хай краще не відає права,
Що ліва дарує рука...
Ні поспіх, ні тлум, ні жадання
Не можуть завадити нам,
Коли ми святе подаяння
Сотворюєм Божим ім'ям.

Молитва

Ми сліпоту духовну нашу
Прилюдно ділимо на всіх
І власноруч в життєву чашу
Отрутою вливаєм гріх,
Бо у натури на сторожі
Спокуса й ставиться сама...
Щомиті просурмити може
З небес архангельська сурма.
Коли прийде, з якого краю
Провісник Суду і Кінця,
Ніхто не відає, не знає,
Окрім Небесного Вітця.
Страшусь я рокового Гласу –
На Небесі іже єси –
Почуй мене до Того Часу,
Помилуй, Боже!
І спаси.


Апостоли

Увійшов незримо і неспокій,
Як зібрав Учитель їх за стіл,
Розломив пасхальні опрісноки
І незвичну бесіду повів:
– Час настав. Невблагану розлуку
Нам не відвернути вже назад.
Станеться – і всю Мою науку
Кожен перекрутить на свій лад...
– Та не я! Хто ще так правди зиче? –
У Петра сіпнулась голова.
– Ну а ти... Зречешся навіть тричі,
Поки півень вдруге заспіва.
Так, вкусивши з ними хліб прощальний,
Терпкого пригубивши вина,
Він зібрався у дорогу дальню,
Де відчуте звершиться сповна.
І невдовзі хам над Ним глумився,
І сквернилась віра поготів...
Головою в мур апостол бився,
Щоб не чути півня другий спів.


У полі

Колосся вусом синь небесну коле,
Кудись повiвши свiй хвилястий шов, –
По кромцi дня дорiдним хлiбним полем
В суботу Вiн з апостолами йшов.
Забутi всi турботи i печалi –
Привiлля їх розгонить, наче дим.
В долонях дружно колос розтирали
I частувались злаком молодим.
Ще та забава всiм була в охоту,
А фарисеї – тут вони як тут:
– О Господи, та нинi ж бо субота,
Вам не проститься цей зухвалий труд.
Iсус сказав:
– Вам інше знати гоже,
Щоб вчасно роззирнутися довкруж:
Коли владичить на землi Син Божий,
Суботи пiдкоряються – Йому ж.


Дві лепти

Бiдно вбраний, у шовках, обдертий –
Рiзний в храмi протiкав народ
Перед Ним до чашi для пожертви,
Щоб покласти вiд своїх щедрот.
Часом там iз гаманцiв набитих
Золотиста провисала нить...
А вдова, зiтхнувши сумовито,
Пiдiйшла двi лепти опустить.
Зауважив учням Вiн:
– Немало
Відірвалось нині від утіх.
А вона від животіння рвала, –
Отже, i поклала бiльше всiх.



Микола Матіїв – Мельник (1890-1947)

Лютує Ірод.

Ой, дзвонять дзвони, грають дзвони,
Палає досвітня зоря,
Дрижить земля, шумлять моря,
І лине спів понад кордони.

«Христос рождається!» - «Славіте!»
Покиньте гнів, що п’є вам кров!
Нехай до ваших хат любов
Прийде і зорю засвітить.

Нехай за стіл посполу сяде
Братерська сила серед вас,
Бо йде на нас тривоги час
І треба єдності в громаді!!

Лютує Ірод – кат червоний,
І ллється вже рікою кров,
І в Києві заглухли дзвони,
Лиш брязкіт чути з-під оков.

Злягла важка, страшна година,
Жаждуть в нас очі і уста.
Жажде Месії Україна –
Свого рожденного Христа!


ВОСКРЕС!..

Воскрес!.. Воскрес!..
... І побідив. Вже злоба  п’яна
У ніг Його лягла розбита в штуки ...
І сонце кликнуло до нив:
-        Дивіть... Дивіть, - Христос ожив!..
А Він – всміхнувсь... В грудях глибока рана...
У білій плахті... а на Його чолі зоряна
Корона болю...
...Простяг над рідним полем руки
І – благословив... Благословив.
І глянув на смутну Голгофу:
Стояв Його величний хрест...
А під хрестом – в тривозі кат.
І Він всміхнувсь... Катів простив...
Каяфа, Анна і Пилат –
Поблід... Від дива і чудес:
Бо встав на полі в крови цвіт...
Зі сну збудився неофіт
І грімко крикнув до небес:
- Воскрес!.. Воскрес!.. Воскрес!..

1919