Володимир Слонопас

ТЕАТР ЖИТТЯ.

«В устах безсоромного солодким
здасться прохання милостині ...»
(Сирах 40:32)

Купюра в 500 гривень плавно, по якійсь тільки їй відомій траєксторії, опускалась у відкритий
акордеонний чемодан. Так, так, тяжко було би помилитись, не Тарас Шевченко, а сам Григорій
Сковорода плавненько так і чомусь повільніше, ніж того бажав власник акордеону, приземлявся у  
бархатне дно відкритого чемодану. Сергій через свої чорні окуляри сліпого чітко відрізнив контури
відомого письменника на папірцеві і тепер тільки невимовно сильно бажав, щоб оті моднецькі
туфляки якнайскоріше віддалилися від нього, до поки не з’явились тут поліцаї. «Чому він не йде?» -
билося в голові таке просте запитання, - «Йди ж бо, чоловіче, дякую тобі, але йди вже, бо прийдуть
називаємі себе правоохоронцями і Сковорода переміститься у іншу кишеню». От біда, і не скажеш
цим добрим туфлям нічого і купюри при незнайомцеві не витягнеш, я ж бо «сліпий». Сергій закінчив
грати «Полонез Огінського» і зробив декілька рухів лівою рукою, ніби то шукаючи чемодан музичного
інструменту, почав вкладати туди аккордеон. Але туфлі все ще стояли перед ним, не збираючись
відходити. Сергій клацнув замками, зробивши декілька завчених рухів у пошуку своєї палиці, повільно
піднявся із пустого магазинного ящика, який виконував роль стільця. Узяв вільною рукою чемодан і
так уміло почав постукувати палицею по асфальті, що накінець-то дорогі туфлі відійшли в сторону,
даючи пройти «сліпому». «Чому він стоїть, чому дивиться на мене, чому не йде…», – крутилось у
голові. Постукуючи палицею поперед себе, Сергій попрямував до виходу із підземного переходу.
- Невже ти дійсно мене не впізнаєш? – почув позаду себе голос, але зробив вигляд, що це не може
бути звернення до нього. Рука незнайомця опустилась на плече Сергієвої камуфляжної куртки. – Та
глянь на мене, чоловіче.
Щось було знайоме в цьому «чоловіче», але…
- Як вам не сором говорити «глянь» сліпому? – кинув у відповідь Сергій, але обернувшись, таки оцінив
співрозмовника. Високий, досить стрункий на свої під-пятдесят, сиве пасмо прикрашає назад
зачесане чорне волосся, вдягнутий, як то кажуть «з голочки» з виглядом сучасного бізнесмена. Ні, він
його таки не пригадує.
- Та роззуй ти свої очі! – незнайомець тусанув долонею Сергія у плече. – це я, Микола – твій
однокурсник.
- Ми-кол-ка-а, - протягнув устами Сергій, ховаючи у кишеню з носа свої окуляри. – Мико-о-ла, -
повторив, ще не вірячи побаченому.
- Тож, панове, як говорив великий комбінатор, крига скресла . Накінець то до нашого «великого
сліпого»  повернулась пам'ять.
Сергій не міг повірити, що оце перед ним стоїть його бувший співкурсник по Київському Театральному
училищі. Той самий, з яким вчились, з котрим були закохані  в одну ж ту саму дівчину, з котрим разом в
90-х втратили роботу в театрі, з котрим з-за безробіття подалися на київські вулиці та в підземні
переходи заробляти на прожиття. І ти диви, ось перед ним стоїть вже не Миколка, а поважний пан і
посміхається. Так, це він, його посмішка і манера говорити. От тільки різниця між Сергійковими
потертими джинсами з камуфляжною курткою і Миколиним дорогим костюмом в елегантному пальто
така, що й стояти разом незручно.
- А ти… ви… - Сергій не знав як почати мову з таким добропристойним паном. Але Микола, бачачи
замішання свого бувшого товариша, взяв ініціативу у свої руки.
- Знаєш що, брате, йдемо звідсіля на повітря, а там і порозмовляємо.
Вийшли з підземного переходу, на дворі ще був день, хоча осінні свинцеві хмари стояли низько над
містом і робили Київ більш подібним на вечірній. Вітер носив по вулиці жовте опале листя місцями
закручуючи його дзиґою, збираючи до купи, щоб кинути комусь лантухом під ноги. Микола вказав
рукою напрямок і вони йшли отак вдвох. Було дуже дивно спостерігати зі сторони, як елегантний та
обідраний йшли разом по вулиці і захоплено між собою вели розмову.
- А ти завжди у цьому переході сидиш? Щось я тебе раніше на Оболоні не бачив.
- Та ні,  приходиться переміщатись, щоб не набридати. Але тут у мене вже склалась домовленість з
поліцаями, віддаю трохи заробітку їм, то ж мене ніхто не рухає. Тепер вже не 90-ті, коли ми собі могли
позволити заробляти де хотіли і коли хотіли. Згадай, як ми під мій акордеон афганські пісні співали і
заробляли більше, ніж в театрі. Я часом думаю, що добре, що нас тоді звільнили. Стали непотрібні
для «культури в маси», та нічого, масам на вулицях білети не потрібні. Ще з нашим жалісливим на
чуже горе народом не пропадеш.
- Так, в 90-х було все простіше, до поки і жебрацтво не попало під контроль кримінальних структур.
Тоді то нас і витіснили з «жирних» місць.
- А Ліду пам’ятаєш? Ех, як вона з нами співала!
- Пам’ятаю? Вона моя дружина і мати моєї дитини. Ми живемо на Оболонському проспекті, хоча
думкою вже літаю на Оболонську набережну. Набридло, знаєш, дивитись на Кирилівське озеро,
хочеться милуватись дніпровськими чайками.
Сергій підвів на співрозмовника здивовані очі. Кирилівське озеро йому, бачиш, набридло. І мимоволі
згадав свою кімнату в комуналці, яка йому дісталась по смерті матері.
- Ого! Ти мені так ще й не повідав: хто ти і що ти? Вигляд маєш як народний вибранець до Верховної
Ради.
- На ні, там артистів і без нас вистачає. Утверджуюсь думкою, що вища партійна школа давала кращі
знання в театральному мистецтві, особливо в жанрі «політичне кіно». Бідних бувших не буває.
- Бувших кого?
- Як кого? Бувших секретарів комсомолу, парторгів. Ти думаєш це вони нам світле майбутнє
будували? Ні, це вони собі дорогу пролетаріатом та колгоспним селянством протоптували. Ну та не
за них мова, а за нас. Хай вони собі живуть своїм життям, народ наш житиме власними проблемами, а
ми з тобою повинні думати за процвітання нашого бізнесу.
- Нашого бізнесу!? Але ж ти …
- Жебрак.  
- ???  – Сергій не знав що й думати, його здивування росло скоріше, ніш вони набирали ходу.
- Як ото ми з тобою починали жебрати по переходах у 90-х, так ми з тобою і продовжуємо займатись
тим же, що і двадцять років назад. Різниця тільки в тому, що мій бізнес росте, а ти зостався на рівні
«великого сліпого».  Сьогоднішня наша зустріч подібна до всім відомого «Золотого теля», коли Остап
Ібрагимович  взяв у своє підприємництво Михайла Самуельовича.
- Може ти поясниш?
- Обов’язково. Все поясню, нічого не утаю від того часу, як ми з тобою розлучились наприкінці
століття.
- Оце так діла, голова кругом, як для одного дня.
- Тоді давай під’їдемо у якусь кафешку.
- Так треба було на метро тоді йти, а не до «Великої кишені».
- Та у мене біля торгового центру автомобіль припаркований, я до нього і йшов, коли тебе зустрів.
Через  декілька хвилин Микола відчиняв багажник чорного Ауді, куди вказав вкласти Сергіїв акордеон.
Сіли, поїхали. Сергій з захопленням роздивлявся по салоні: то концентрував свій зір на блискучій
панелі, то переводив його на задні шкіряні сидіння. «Чудасія» - думав – «називає себе жебраком, а
живе, як панисько». Микола вирулив на шоссе і вони поїхали. Те, що було звичайним для водія, було
небаченим дивом для пасажира. У скорому часі зупинились і зайшли у «Матусину кухню».
- Люблю це кафе, смачно готують і ціни, по зрівнянню, не високі.
Сергій погодливо кивнув головою, хоча ніколи ще тут не був. Як правило, по дорозі додому заходив до
найближчого магазину і купував декілька консерв, хліб і щось з необхідного.  Сіли, замовляв Микола.
- Ну так от, коли на ветеранів-афганців перестали звертати увагу і діла більше ніхто не мав до цієї
війни, ми з Лідою рішили спробувати себе в амплуа обкрадених. Виїжджали на вокзал, там вона з
криком: «О-бі-кра-а-а-ли», пропихала, показуючи всім навкруги неї, руку через прорізану сумочку і
починала плакати і перечисляти всіх і вся, кого їй треба нагодувати, що їй треба оплатити і так далі. О-
о, як вона голосила і плакала, як голосно нарікала на бездіяльність міліціонерів, що ті навіть підійти
боялися. Не повіриш, від її виконання дехто навіть сльозу пускав. У ній жила велика акторка.  Люди,
звісно, починали заспокоювати, і тут появлявся я зі своїм монологом доброго самарянина,
привселюдно давав сотню-другу потерпілій, й призивав сердобольних чинити акти добра, мовляв:
«треба зрозуміти ситуацію, а якщо завтра з тобою таке станеться, проявімо милість…» і так далі в
цьому дусі. Давали, і давали зовсім не зле. Тоді ми відчули перші добрі гроші. За день ми могли мати і
місячну зарплату, котру нам виплачували в театрі. Одне, що необхідно було, це міняти дислокацію,
щоби хто не помітив повторних наших виступів. Тому міняли вокзали на ринки, ринки на  торгові
центри, часом виїжджали у сусідні міста.
Поставили на стіл солянку, котлети-по-київськи. Апетит не заставляв Сергія довго чекати, щоб
розпочати смакувати їжею. Микола, закріпивши за комірець серветку, теж приступив до гарячої страви.
- Отаким чином ми й зробили наші перші гроші. Коли появилась у нас дитинка, залишати не було на
кого, але дякуючи їй, Ліді вдавалось більше розжалоблювати сердобольних бабусь, які їй співчували. В
трамваях вона розповідала, що приїхала лікувати стару матір, а та померла в дорозі, і всі гроші
потратила, щоби її поховати, а от тепер з дитиною вона не має за що повернутись додому… далі
схема та ж, що і з кражею грошей: появлявся той добряк, який своїм обовязком вважає допомогти в
біді. Трамвайні маршрути нам теж приходилось міняти, ще й запамятовувати кондукторів, щоб не
миготіти в тих самих очах. Міняли райони, щоб не світитись місцевим криміналам. Одного разу таки
прийшлось втікати, навіть не уявляю, що б із нас тоді залишилось, якби піймали. Ну, але… Як ми
говорили колись? Памятаєш, гусаре?
- Хто не ризикує – той шампанського не п’є.
- Отож. – Микола усміхнувся, - Гроші непогані приходили, але й це прийшлось міняти, коли дитина
підросла. Ліда зоставалась більше часу вдома, а я один став підробляти на вокзалах та в аеропорту,
як відставший від рейсу. Гарно одягався, зробив собі деякі документи на чужі імена, папери та листи з
підприємств поназбирував по смітниках, набрав у них в офісах бізнес-карток. На той час вже купив
перше авто і мав можливість раз-від-разу їздити під районні центри, ставав на дорозі біля багатих
забудов з відкритим капотом тай виконував роль київського урядовця у якого виникли проблеми в
дорозі. Коли вже набрався трохи досвіду, то не встидався заходити в міські, а то й районні ради,
просити допомогти. Причини вигадував різні, деколи й сам дивуюсь, як такому можна було вірити. Але
спрацьовували візитки і зовнішній вигляд столичного пана. «Лохи»  велися на мої історії.
- «Пока живут на свете дураки, обманом жить нам, стало быть, с руки» , - процитував Сергій та
засміявся.
- Авжеж, - кивнув головою Микола, продовжуючи їсти солянку.
- І таким чином заробляєш до цього часу?
- Та ж бо ні, і це вже все в минулому. Поїздивши по областях, я зауважив, що всюди збирають на
відновлення або побудову храмів. Виміняв я собі у одного монаха сутану, прикупив більшого розміру
хрест, відростив борідку, зробив з дерева ящик і повісив собі блискучим ланцюжком на шию. На
ящичок причепив гарну табличку «На відбудову храму» і, як тільки яке пристольне свято, так і стою
біля храмівської стіни посеред жебраків. Жебракам і в голову не приходить, що я не священник, а
служителям храму не до мене, вони зайняті своїми справами всередині. І скажу тобі, що прихожани
мені в скриню клали більше, ніж давали калікам: їм мідяки, а мені паперові. Крім того, познайомився
ще з гробарями на цвинтарах. Памятаєш, як у Стельмаха: «Хоч яка дорога цвинтарна земля, та годує
вона тільки гробаря». Коли який похорон чи поминання померлих, а я там як там.  І все би було
нічого, може б так і ходив від храму до храму, від празника до празника, але після одного випадку
людям в церквах стали пояснювати, що служителі церкви на вулицях грошей не збирають.
- А що сталось?
- В Сан-Петербурзі один, вийшовши з тюрми, заробляв під личиною архи-диякона чи що, але напевно
розуму не вистачило або вже пильність втратив, почав випрошувати по підприємствах горілку на
нужди церкви. Ну тоді хтось і допетрав, а для чого це монахам горілка. Був великий скандал, історія
набрала розмаху в пресі, от після того мужі церковні і дотямили, що під їхнім іменем збирають
грошенята інші. Прийшлось мені знову міняти личину, але зі свого досвіду у різних сферах
жебракування, я зрозумів, що таки церковне побирання найбільш прибутковий і найбеспечніший
бізнес.
- Попа з тебе не вийшло, - Сергій вже сміявся на кутні зуби, - то чим тепер займаєшся?
- Біда навчить. Так, здається у Лесі Українки? Йшовши якось підземним переходом, як оце сьогодні,
дивлюсь, зовсім молоді люди співають, та все про Бога, і книжечки роздають, та все задарма.
Зупинився я, прислухався. Гарно так співають. Взяв Новий Заповіт від них, читаю на обкладинці:
видавництво «Світло на Сході» в Німеччині. «Е-ге, - собі думаю, - я тут по неньці Україні бігаю-
жебраю, а люди євросоюзівське за так роздають». А молоді люди не вщухають, ще щось там мені
пропонують та все в церкву запрошують. А я вже думками прикидати почав, як тут свій ящичок
збирати на нужди поставлю. Поліція їх не шугає, бандюги не щипають, стоять собі, знай, і співають.
- Так ти що хочеш, щоби я співав псалми в переходах?
- Та ні, - засміявся Микола, - це, що я тобі оповідаю, давно вже було. Слухай далі. Пішов я, значить,
якоїсь неділі у їхню церкву по запрошенню. Люди привітні, не знаючи тебе, починають розмову,
правда все більше хто ти та звідкіля. І став я по неділях до них заходити, до всього приглядатися.
Часом їхній пастор проповідь читав, а нерідко й інші брати церковні, часом до них з-за кордону
приїдуть, а деколи й вони за бугор. Оце, думаю, те що мені треба. Отак помаленьку став їхнім членом
церкви, почав проповідувати, а буває що й з проповідями до Польщі чи Іспанії, а коли й в Америку
лечу. Трохи з поїздок грошей віддаю на церкву, а решта моє. Всі задоволені. Тому заробітки мої минулі
я покинув. Живу тільки церковним життям і, як бачиш, не погано.
- Так ти віруючий? – здивувався Сергій, присовуючи до себе тарілку з котлетами та картопляним
гарніром.
- Ну можна і так сказати. Хоча Біблії ще не прочитав, все немає часу. Заучую  по темі цитати, які
потрібно. Ти тільки згадай, які монологи і акторські ролі по об’єму ми вчили на пам'ять? Так що розділ-
другий з Біблії для мене не являється чимось надзвичайним до цитування.  Далі вимова, інтонація,
артистизм і люди просто заслуховуються твоїми проповідями. Вивчити на пам'ять декілька чужих
проповідей на тему Божої любові до нас грішних для мене не представляло жодної складності. Маючи
в запасі зо п’ять відшліфованих проповідей, сміло можеш вирушати за кордон, а там лети від міста до
міста, від церкви до церкви, тільки встигай кашкет наставляти для слідуючої подачки. А саме головне,
що у всьому тобі там допоможуть: і з житлом, і з переїздами. За два тижні пів-Америки побачиш і з
декількома тисячами зелених вертаєш додому.
- Оце так! А як же віра в Бога, духовність?
- Е-е, брате, це все залишмо на старість. От коли вийдемо на заслужений відпочинок, тоді й
подумаємо за освячення. А сьогодні, як кажуть, час благодатний. Десять років вже проповідую, і,
скажу тобі, ще не пожалів, що зайшов тоді у церкву.
- «Одне скажу. Дивина у світі коїться, ще й яка дивина!» , - не переставав посміхатись Сергій. – Ну а
для чого таки я тобі потрібний?
- А ти ще не зрозумів? Бізнес розширити хочу.
- А це яким чином? Настоятелем церкви я тобі стати навряд допоможу.
- Настоятелі в православних храмах, а у нас пастирі. Але мене ця посада менше всього цікавить,
жодного бажання займатись адміністративною роботою. Мене влаштовує роль місіонера-
проповідника. Сьогодні євангелісти не бродять по джунглях Амазонки, не лазять по горах Тянь-Шаню,
не бігають по преріях, щоб знайти того одного, що ще не чув за Ісуса Христа. Сьогодні ми називаємо
євангелізацією поїздки по Європі, Америці, на крайній випадок у Корею, коротше, їдемо туди, звідки
можна привезти «капусти» на прожиття. Тепер «повернімося до наших баранів» . Я хочу при церкві
створити християнську місію і мати більше свободи у своїх рішеннях і поїздках за кордон. Скажімо, під
закликом створити притулок для бездомних, ми зможемо випрошувати гроші по церквах та
організаціях як благочинність на побудову.  Місце для цього проекту я вже приглядів, будемо
будувати, але, повір, і нам залишиться на хліб з маслом. Мені потрібний у цьому ділі свій чоловік. Ти
розумієшся в музиці, прекрасно граєш на декількох інструментах. Вивчиш з десяток християнських
пісень, підшукаємо дівчину з церкви, котра буде співати для нас і в дорогу. Ну як, згода?
Сергій задумався, якось незвично бачити себе в амплуа набожного, але, як говорили древні: «гроші не
пахнуть» . Чим сцена нашого життя відрізняється від театральної сцени? Яка різниця, на котрій сцені
грати свою роль? Головне виконувати її так, щоб пройняти глядача. Та й пора дійсно подумати за
покращення свого становища, а то вже й радикуліт почав дошкуляти від протягів у переходах. Ще
влітку нічого, а зимою… відповідь була короткою:
- Так.
Микола протягнув товаришеві руку. Рукостисканням та обопільно усміхненими обличчями старі
пройдисвіти заключили новий договір до співпраці.
- В неділю чекаю тебе в церкві.



Огнєва Інелла

А я люблю простих людей.
Таких, які говорять щиро,
Які сміються до дітей,
Не мріють про розкішну віллу.

Які недоліки свої
Знаходять сили визнавати,
У них всередині бої
Ведуться з темінню завзято.

А я люблю людей простих,
Які уміють пробачати.
Таких, що бачать власний гріх
І вміють вчасно промовчати.

Людей, які живуть життям.
Саме живуть, а не існують.
Їм не потрібен зайвий крам,
Вони кохання не купують.

Людей, які своє плече
Підставлять у скрутну годину
І не згадають вам про це,
Як час якийсь потому сплине.

Людей, що світяться добром,
Говорять правду просто в очі,
Не зловживають за столом
І помсти кривдникам не хочуть.

Людей, які брудні плітки
За спиною не стануть плести.
Вони не слухають чутки,
Хай хто б хотів про щось донести.

А я люблю людей простих,
Таких, які книжки читають
І виглядають перший сніг,
І визнають, чого не знають.

Людей, які цінують мить
І не чекають на суботу.
У них в очах вогонь горить,
А в серці віра та турбота.

А я люблю людей простих,
У чомусь геть не ідеальних,
Але справжнісіньких-живих!
Не слід сприймати це буквально.

Люблю людей, які лице
Своє за маску не ховають.
Люблю людей-кричу про це!
Кому? Навіщо? Я не знаю.

Я вірю в силу тих людей,
Незримо сховану у них,
Що серцем рветься із грудей
А я люблю людей простих.

І пройде час і змінить світ
До невпізнанності усюди,
Але не зникне вічний слід,
Який залишать світлі люди.

***

Ми змалечку зустрілися зі злом,
Пізнали дратування і зневіру,
Зіткнулися із заздрістю чолом,
Відчули у собі присутність звіра.

Вже змалку розпочали власний бій
З бажаннями збрехати або вкрасти.
У серденьках ховали буревій
Боялись оступитися і впасти.

Ми бачили дорослий дивний світ
В якому розуміли зовсім мало.
І серцем відчували весь той лід,
Яким багато душ людських скувало.

Нам змалечку казали,що робить,
Та нас збивали дивні протиріччя.
Чому навчають нас, як маєм жить,
Ховаючи у темряві обличчя?

Ми чули,що брехати-то є гріх,
Але ,чомусь, самі вони брехали.
"Можливо, ті закони не для всіх?"-
Питання нам спокою не давало.

Ми чули про прощення і любов
І бачили в новинах смерть і сльози,
І дивне протиріччя знов і знов
Пекло дитячі серденька морозом.

Зростали під дощем порожніх слів
І щиро намагались щось збагнути,
В дитини так багато почуттів,
Так легко їй у душу щось вдихнути.

І в нас вдихали всі,хто тільки міг,
Прописували в душах власні ролі,
Та серце те дитяче не для всіх,
А жити не навчають в жодній школі.

Нам в голови закони і вірші
Вбивати ,немов цвяхи, повелося,
Та тільки ,чомусь,місця для душі
У стінах тих і класах не знайшлося.

Проводили години виховні
Та виховати душу не схотіли.
І ми зростали в натовпі одні,
Як серцем відчували,як уміли.

Ми виросли на здогадках своїх,
Залишивши десь глибоко смятіння
І істину,що дійсно не для всіх,
Дитячого вогню ясне горіння.

А зараз підростає новий світ
З великими цікавими очима.
Достатньо,щоб здолати той граніт,
Вже досвіду ми маєм за плечима!

Не треба їм повчаннь і заборон,
Промов і довгих правил на папері,
Господь творив для всіх один закон,
Відкриті ще у душі їхні двері.

Вкладіть туди любов й співчуття,
Речей простих глибоке розуміння,
Їм треба не закони, а життя!
Достатньо уже нашого смятіння.

Ми виросли і повно запитаннь
Зацькованих і зляканих лишилось,
Відгукуючись вогнищем повстань,
Та час прийшов, я вірю - все змінилось!

У школах їм знання нові вкладуть,
Писатимуть в них люди без упину.
Та тільки нам важливо не забуть,
Укласти в їхні серденька Людину.

***

Ви знаєте, про що шкодують люди,
Життя яких вже близиться кінця
І дихання ледь гріє хворі груди?
Чи просять вони слави у Творця?

Чи серце їх наповнене жагою
Збагачення і пошуку грошей?
Чи ,може,заклопотані собою,
Фігурою,чи думкою людей?

А чим вони заповнюють хвилини,
Що тануть, мов льодина,на очах?
Невже, на хвилювання і рутину,
На ненависть,на чвари,чи на страх?

Про що вони ведуть свої розмови?
Про гроші,про політику,зірок?
Коли останнє ,може, кожне слово,
Коли лишився лиш маленький крок.

Та ні,вони не думають про статки,
Їх більше не цікавить світ речей,
Їм вдосталь і маленької кімнатки,
Лиш тільки б чути рідних в ній людей.

Їм смачно і від каші,що без солі,
Як тільки її зварить хтось близький.
Всміхатимуться навіть попри болі
І вестимуть незримо власний бій.

Їм вдосталь світла лагідного слова
І теплої долоні на чолі.
А смерть стоїть в кутку така раптова
І гріється в предсмертному теплі.

Ви знаєте, їм хочеться лиш часу,
Хвилинку ще обійми відчувать.
Чи думають вдягать якусь гримасу
І когось з себе іншого вдавать?

Знімає смерть з людей усяку маску,
Зникає все збудоване умить.
Та тільки дуже часто надто важко
Буває все минуле відпустить.

Та люди відпускають, бо в ті миті
Їм видно справжні цінності життя.
Роки в гоніннях бездуму прожиті
І щире непідробне каяття.

Ви знаєте, про що вони шкодують?
Про те, що уявити не могли,
Що рідних вже своїх не поцілують,
Що мали все, та жаль, не вберегли.

Для них тепло очей і сміх дитячий
Дорожчий за всі гроші на землі.
Від щастя гірким болем тихо плачуть,
На смертному останньому одрі.

Якби їм дати день, вони б прожили
Його, повірте, зовсім не як ми,
Їх несли б вже не ноги-сильні крила,
Забуті, жаль, сучасними людьми.

Вони б за ті хвилини так багато
Віддали без жалю і без думок.
Якби все це раніше їм пізнати,
Отримати безцінний свій урок.

Але...Та ми живі і час невпинний
У жилах наших кров'ю струменить!
Ми можемо, ми маєм час на зміни!
Дай Боже,нам все вчасно зрозуміть!

Збагнути, що в кінці шляху людського
Знецінеться усе, за чим біжим,
Залишиться тепло і світло слова,
Залишиться душа і зникне грим.

Ви знаєте, про що шкодують люди,
Як серце їх сповільнює биття?
Про те що більше часу в них не буде,
Про те, що вкрали в себе сенс життя.


***


Бабуся шила ковдру з лоскутків,
Дбайливо кожен клаптик пришивала,
А потім ,накриваючи на стіл,
З хлібини крихти бережно збирала.

І дякувала Богу кожен раз,
Коли сідали разом ми до столу,
Бабуся усміхалася весь час,
Хоча була старенька вже і квола.

Я завжди дивувався тим речам,
Коли проводив в неї тепле літо,
Натруженим та лагідним рукам,
Що зранечку садили в землю квіти.

Я часто їй дарунки купував
І сукні і мережані хустини,
Та потім це робити перестав,
Збагнув, що не така вона людина.

Для неї ці дарунки - власний біль.
Я бачив вже його,як ненавмисно
Я глечик її викинув старий,
Який ,здавалось, скоро просто трісне.

І бачив я той біль в її очах,
Як будучи маленьким, якось мовив,
Що каша її геть бридка на смак,
Хотів тоді льодяників цукрових.

А потім ,як побіг в садочок грать,
Побачив крізь віконце, як бабуся
В сльозах не стала з столу прибирать
В надії ,що доїсти повернуся.

Не знаю,що було в її житті,
Але вона на нас зовсім не схожа.
Я бачу це в глибокій доброті
До всіх: і до привітних, і ворожих.

Готова,як потрібно, все віддать
Тому, хто буде мати в цім потребу,
І всім своє тепло подарувать,
Молитву понести за них у небо.

Вона людина праці і землі
Із тих,хто ще цінує крихти хлібні.
Умита власним потом на чолі,
Прикраса її - скроні сиво-срібні.

Вона людина ковдри з лоскутків
І каші із молитвою до столу,
Любові і пошани до батьків
І зітканого килима додолу.

Я б міг її забрати із села
І дати їй життя зручне в достатку,
Та тільки дуже добре знаю я,
Що серце її в полі до остатку.

Душа її в тремтінні колосків,
У праці на землі під теплим сонцем,
Я добре це ще змалку зрозумів,
Як бачив її сльози у віконце.

Життя її у праці для людей,
В молитві,у пошані і любові,
Не стану серце рвати із грудей,
Як квіти із корінням рвуть садові.

Бабуся шиє ковдру з лоскутків,
Я лагідно із цього посміхаюсь
І з нею накрива старенький стіл,
І мудрості тихенько научаюсь.


***


А ми згубилися у житті,
В проміннях сонця золотих,
Себе залишили у літі
Таких кумедних і малих.

Згубились десь посеред поля,
На розі серпня, в колосках,
Десь там, де лиш складалась доля
У чистих , мов вода, серцях.

У теплих пахощах любистку,
В медовім присмаку надій,
Коли весь світ - одна колиска,
А ми гойдалися у ній.

Коли безмежне жовте поле
Сягало до країв землі,
І ми й не думали ніколи,
Що там за ним - чужі краї.

Коли всі наші хвилювання
Змивались просто під дощем,
Коли не знали ще кохання
Та вже відчули теплий щем.

А ми загублені під небом,
Таким безкраїнім і яснім,
Коли нічого ще не треба,
Коли всміхаєшся від снів.

Ми заблукали серед квітів
У краю маминих пісень,
У тім чарівнім дивнім світі
В якім існує тільки день.

Немає жалю за минулим
І передзавтрішніх думок,
Ми там під липами поснули,
Вплітавши квіти у вінок.

Лишили левову частину
Малого серця серед трав,
Напевно, в цьому вся людина,
Яку Господь в цей світ послав!

У вмінні попри довгі роки,
Пройшовши безлічі доріг,
Згадати серцем перші кроки
Своїх маленьких босих ніг.

І досягнувши до вершини,
Лишити душу у житах,
Напевно, в цьому суть людини,
Її тернистий довгий шлях,

В її умінні осягнути
Безмежний світ в його красі.
І справжня цінність - не забути
В житах частинку від душі.


***

Заснула мати з сином на руках ,
Під тихий стукіт рідного серденька,
З солодким ароматом на губах
Цілованих тих ручечок маленьких.

Заснула неглибоким легким сном,
Готова кожну мить відкрити очі,
Зігріта невимовним тим теплом,
Якого не напитися досхочу.

Лягли незримі зморшки на чоло,
Скуйовджене волосся у пучечку,
Та їй ніколи краще не було,
Як чути стукіт рідного серденька.

А плаття в шафі пилом припада,
У туфельках павук знайшов домівку,
Можливо хтось подумав би:"Шкода..."
Та в неї тільки крихітна голівка.

Щоночі і щоденно у думках
І синове кумедне булькотіння,
Вона готова спати на ногах,
Здригаючись від вітру шелестіння.

Готова їсти кашу з молоком
На ранок на обід і на вечерю,
Щоб тільки був синочок під крилом
Щоранку і щоночі разом з нею.

Вона готова весь нелегкий шлях
Пройти,переповзти,перелетіли,
Лиш тільки б свого сина, ніби птах,
Змогти від всього світу захистити.

Не сила її буде зрозуміть
Всім тим, хто не пізнавши материнства,
Захоче її в чомусь осудить,
Вершить над нею стануть судочинство.

Ніколи не збагнуть вони,чому
У втомі й хвилюваннях розквітає,
Всміхається з усього і всьому,
Стоїть ледь на ногах-проте літає.

Як може вона котрий день без сну
Світитися з середини красою?
Ховає її серце таїну
Любові, що сильніша є за зброю!

У ній є щось вагоміш за красу,
Цінніше за багатства всього світу,
Це сила,що не кориться часу,
Це сила, що її дарують діти!

Незвіданої сили почуття,
Тепло, що здатне кригу розтопити,
Продовження і сенс твого життя,
Ця сила неймовірна-наші діти.

Заснула мати з сином на руках,
Малесенька долонька на зап'ясті,
Дарує Бог тернистий людям шлях
І разом з тим - найбільше в світі щастя!




Галина Левицька

Мати біля розп’яття

Жахливий день! Вже виплакались очі
І згадуються знов слова пророчі,
Бо душу й серце розтинає меч...
Як Агнець, Він мовчить. І пада з плеч
Цей хрест, який нести Йому несила...
Чому юрба той вирок присудила?!
Душа моя змиритись з ним не хоче!
А натовп напирає і гуркоче:
«Розпни! Розпни!»
Хоч Він і без вини...

Хіба ж то тіло — то єдина рана...
Чому оце терпіти має Він?!
А Син на мене з високості глянув
І передав під захист Іоана,
Сказав: « Тепер, о жоно, це твій син!»

Чому прийшла оця страшна година?!
Чому, чому розп’яли мого Сина?!
Але в смиренні я перед Тобою,
О Боже мій, Преславний і Величний,
Премудрий, Милостивий, Царю Вічний!
Одвіку Ти Наповнений Любов’ю!
Я в трепеті молюсь перед Тобою..
Ти дав мені родити Свого Сина...
Ти — Бог Могутній, я ж лише людина...  


Славлю Бога!

В день, коли щаслива і усе так гоже,
Буду вибирати славить Тебе, Боже!
Славлю, величаю, серцем припідношу,
Бо лиш Ти Достойний, Царю, Вічний Боже!

І коли з утоми вибратись не можу,
Знову вибираю славить Тебе, Боже!
У Небесні брами з славослов’ям вхожу...
Ти хвали Достойний, Царю, Вічний Боже!

І коли недоля, і усе негоже —
Буду вибирати славить Тебе, Боже!
І коли на серці непосильно наша,
Буду вибирати славить Тебе, Боже!

Коли навіть ляжу я на смертне ложе —
Знову вибираю славить Тебе, Боже!
У Небесні брами з славослов’ям вхожу...
Ти хвали Достойний, Милосердний Боже!


Боже, скажи…

Боже, скажи, чи я Тебе чую?
Може час спати, а я — танцюю...
Боже, скажи, чи Тебе розумію?
Може час плакати, я — радію...

Дай мені знати Твої бажання...
Час для молитви і час для страждання,
Час для обіймів і ухиляння...
Час для смирення і покаяння!

Боже, навчи мене слухати, чути!
Допоможи мені, щоб не заснути
Біля світильника, що загасає;
А як проснуся — масла немає...

Дай мені знати час Твій і Слово,
Щоб, як покличеш, була я готова
Для благовістя і співрозп’яття,
Для воскресіння по благодаті!


Горіхопад.

Горіхопад, такий горіхопад...
Стрибають радо з дерева горіхи!
Ось тільки не лінуйся їх збирать:
Дорослим і малятам на утіху...

Вони дозріли і прийшла пора!
Долоньки розтуляються зелені...
Горіхи падають. Радіє дітвора!
Горіхів назбирали повні жмені!

Радію я, збираючи скарби,
Які дарує золотава осінь...
О, Господи, як радісно Тобі,
Коли і ми Тобі плоди приносим...



Софія Прокопчук   

Я  просила   у Бога  
                 

                      …Я просила Бога - навчити мене любити
                           всіх людей так,   як Він любить
                          мене.  «Нарешті, -  сказав Господь, -
                          ти зрозуміла, чого треба просити…»
                                                                            Мати Тереза

Я просила у Бога терпіння
І  гріхи щоб мені всі простив.
Щоб і серце моє , і сумління
Він  від скверни очистив, омив.
Щоб дав радість душі моїй, волю…
Дуже щиро просила тоді,
Щоб ніколи нікому я болю
Не завдала у цьому житті…
Щоб зростала у Божому Слові
І щоб цього навчала дітей.
Я просила у Бога любові
До усіх на планеті людей.
І Всевишній почув всі прохання,
І з любов’ю сказав Він мені:
- Ти, нарешті, обрала бажання,
Яке дуже потрібне тобі.


Батькам
Спішу усім  єством до мами,
До тата рідного спішу.
Пригадую, що дуже рано
Залишила хатину ту,
Де мене вчили говорити,
Та тільки правду, щиро,
Добро робити завжди вчили,
Приймати усіх з миром.
Де мама вперше рученята
Мені, маленькій, склала,
І на колінах, разом з татом,
Ми Бога прославляли...
Років багато вже спливло,
Не все вже пам’ятаю ,
Та кожен день  життя мого
Господь благословляє.


Вдячність

Матусю, рідна, сонечко моє,
Ти – найдорожче, що у мене є.
До тебе линуть всі мої думки.
Матусенько, як добре, що ти є.

Ріднесенька, де ти – нема біди.
З тобою мені затишно завжди,
Коли ж із болем в серці я прийду -
Мене, матусю, зцілиш в мить одну.

Твоя любов настільки сильна є,
Що все мені із надлишком дає.
Тож чим тобі віддячить зможу я,
О зіронько яснесенька моя?

За дар безцінний, за моє життя,
За те, що в цьому світі не одна,
За молитви щоденні всі твої
Я щиро вдячна, матінко, тобі!


Мамі

-   Ой чого ж це, мамо, у Вас коси білі?
А були ті коси чорними  колись…

-        Вибілила коси  тяжка доля, доню.
Не на коси -  в серце ти моє дивись.

-         Та у Вашім серці стільки віри, мамо!
А любові скільки! Вистачить на всіх.

-        Що ж , бери, дитино, і живи так само,
Щоби в твоє серце не вселився  гріх.

-        Та чи зможу жити так, як Ви, матусю?
Чи зумію щиро я усіх любить?..

-        Знаю я, що зможеш, якщо будеш в Бога
Кожен день в молитві помочі просить.

-        Дякую Вам, мамо, за усе, що маю,
За благословення, за любов без  меж…

-        Кожен день твій, доню, я благословляю,
І тому щаслива в світі ти живеш…


Учителю

Учителю, чи світ хоч розуміє,
Що ти його рятуєш від біди,
Що день у день ти мудре,  вічне сієш,
Ведеш дітей до пізнання краси?

До пізнання Всевишнього любові,
До розуміння Слова, що нам дав,
До мудрості у кожнім Його слові
І до спасіння, що нам дарував…

І як багато твоя праця значить
Для кожного,  кого навчаєш ти!
Дитина завжди хай на тобі бачить
Вісон любові, віри, доброти.

Тож хай Господь тебе благословить,
Дасть більше творчості тобі й снаги,
Щоб ти зумів життя земне прожить,
Пройшовши з честю всі його шляхи.



Школяреві

                Онукам:  Дмитрикові, Софії, Лілії
Без праці не здобудеш  знань -
Про це ти знай , дитино.
Отож, без  всяких нарікань,
Щодня працюй невпинно.
Учися пізнавати світ,
Себе у цьому світі,
Щоби життя твоє – політ,
А не рибацькі сіті.
Щоби любити ти могла
І послужити людям.
Добро роби, не відай зла.
Хай Бог з тобою буде!                 



                   
Я   ЛЮБЛЮ    ТЕБЕ,     ТАТУ!

Землю огорнули сутінки, нагадуючи усім про відпочинок. Востаннє на сьогодні глянув на квіти, що так
легко піддалися чарам глибокого сну і спрямував «свій транспорт» у будинок, який став для нього
другим домом – навчально- реабілітаційний центр.
Йдуть роки…Кожен з них збагачує знаннями, досвідом. Як багато почуто, побачено. Пережито…
Сьогодні він готовий переконати будь-кого, що біль тілесний (яким би він не був) набагато легше
перенести, ніж біль душевний. Ніхто тобі не зарадить, коли болить душа. Він це знає…Звичайно,  є
речі , які йому взагалі не дано зрозуміти. Хоч і подолав вже певний відрізок життя, та ніяк не збагне: за
яким принципом вживаються на Землі добро і зло? Не може змиритися з цим. Бо має власне
розуміння того, що якщо добре, то має бути всім добре.
На його думку, людина з кожним прожитим роком має ставати не тільки розумнішою, але й добрішою,
милосерднішою. А ще він знає , що найважче -  переносити самотність. Це відчуття настільки гнітюче,  
що до нього не звикнеш. Чи не завдяки самотності одна за одною приходили депресії? А думки про
самогубство?
Він не може сказати, що є відкиненим, не сприйнятим, але все одно дуже довго залишався самотнім.
Чому? Може,  причина в інвалідному візку? А може,  ритм людського життя  такий?  Всі спішать…Біля
нього рідко хто зупиниться на дві-три хвилини, даруючи квапливу посмішку і звичне: «Як справи?».  
Іноді й відповідь не дослухає. Спішить…
Цікаво, а куди б пішов він, якби зміг стати на свої ноги?
Тому, хто його знає. Відомо, що ось уже двадцять років він переміщається за допомогою візка, рук, а
стоїть, хіба що, на колінах. І нікому, жодній людині (навіть мамі) не признався у тому, що він ходить… в
думках…
Отож, тільки йому відомо, що найперше до кого пішов би , кого хотів би побачити, чий голос хотів би
почути – до тата.

Розповів би йому про те, як було важко, коли залишилися удвох з мамою. Ніяк не міг зрозуміти, чому
так сталося? Став вже дорослим, а так і не знайшов відповіді на це коротке запитання. Глибоко
переконаний, що дитині необхідні тато і мама, як місяць і сонце
Землі.                                                                            
Можливо, дорікнув би йому, чи по-чоловічому це - покинути слабшого, потребуючого допомоги?
Знає, якби тато тоді допоміг зібрати кошти на операцію, відвіз до спеціалістів,  - він ходив би. На жаль,
втрачено найдорожче в таких випадках – час.
Сказав би йому, як важко було кожної п’ятниці спостерігати, як до реабілітаційного центру під’
їжджають автомобілі,  з яких виходять усміхнені батьки, беруть своїх дітей на руки і,  щасливі,  
залишають центр до понеділка. Серце тоді билося так швидко,  і він, будучи прикутим до інвалідного
візка, загартовував свою силу волі. Дуже не хотів , щоб мама бачила його сльози. Їй і так нелегко…
Пригадав би, як одного разу, ще у п’ятому класі, почув за дверима до болю знайомий голос. І нічого,
що то був урок, і вже зовсім нічого , що -  у візку. За декілька секунд відкрив двері… і зрозумів, що
помилився…Ні вчителю, ні однокласникам не зміг пояснити свій вчинок. Що б він їм сказав?
Запитав би у тата , чи знає він, що є Бог? Що поруч кожного є Спаситель, готовий у будь-яку секунду
життя  допомогти, захистити, втішити… Ці знання - найважливіші для кожної людини. Коли йому про
це розповів учитель християнської етики, то з його життя зникло таке відчуття , як самотність, а  з ним
-  і відчай, депресії, думки про самогубство…
Скільки разів він уявляв цю зустріч!  І кожен раз вона була іншою: щось сказав би, про щось змовчав
би. Але якось так виходить, що завжди йому дуже хочеться притулитися до татового плеча і сказати: «
Я люблю тебе, тату!».



Сергій Рачинець

З МОЛИТВОЮ ЖИВИ

Не треба розпачу, коли
Здають від болю в тебе нерви...
В цім світі смерті і хули
Здалось: надії навіть вмерли.

Не треба розпачу тоді,
Коли заклякло в горлі слово,
Прийшла біда нагально в дім,
Тебе зігнула, мов підкову.

Не треба розпачу, якщо
Ти залишався сам з собою -
Не допоможе вже ніщо,
І не відбудешся журбою...

Ти краще глянь у небеса,
Постань в молитві перед Богом
І на душі відчуєш сам
Свою жадану перемогу.

Вона прийде, як сонце вдень,
Твою сльозу осушить щастям,
І вже ніколи і ніде
Не дасть у розпач тобі впасти.



ЛЮБОВ НЕСІМО

Любов несімо в грудях до людей.
Вона – жива, не вбита і не стерти.
І будуть роси сяяти, як день,
Немов безсмертя світло понад смертю.

Понад осколками, що в землю уп’ялись,
І скронь, пробитих кулями, і пекла,
Понад могилами, де сльози пролились,
Над катафалками – і в холод, а чи в спеку.

Любов несімо – світлу, як зоря!
І це так щасно, радісно на серці!
І це так гарно, наче догоря
Ген ватра сонця над малим озерцем.

І це так любо! Чуєш, як співа
Колосся в полі під високим небом?
Несім любов. Вона – іще жива.
Вона – як Бог. Для мене і для тебе.



Якою буває любов

Буває любов, як вітер:
Повіє, та тільки - на мить.
Обійме, як тепле літо,
Покине і далі летить.

Буває любов, як звуки:
Положить тебе аж до дна,
І навіть печальна розлука
Звучатиме, наче струна.

Буває любов, як суша,
Що спалить усе на землі.
Бува - наче буря, що крушить
Свої і чужі кораблі.

Буває любов, як молитва:
І сповідь твоя, і вина...
Вона - як божественний витвір,
На білому світі одна.



***

Ой не легко сьогодні,
Україно, тобі.
Але плакатись годі
І мочити свій біль.

Зводь свій погляд до неба,
Свої очі сумні.
Якщо важко для тебе –
Значить, важко й мені.

Хтось гука тобі: «Слава»!..
Надриває аж рот.
Тільки знову лукавий
Обкрада твій народ.

Землю танками оре,
Роздира на шматки,
Щоб лишався в покорі
Твій народ навіки.

Жити гірше і гірше,
Ну куди вже, і як?
Може й справді ми грішні
І живемо не так?

Може час припинити
Цю наругу і зло?
Ми народжені жити
Так, щоб щасно було.

Хай ніхто не осудить,
Хай закриють роти…
Я молитвою буду
Перед Богом Святим.

Я не маю заміни,
Я – не зброя… А втім,
Все одно, Україно,
Будеш дітям моїм.


***

Мені потрібний, Боже, Ти
Сьогодні, завтра і навічно.
Немов молитви тиха свічка
В тривожну пору самоти.

Мені потрібний, Боже, Ти,
Немов зерно в колосі хліба,
Як вранці травам роси срібні,
Як та душа для доброти.

Мені потрібний, Боже, Ти,
Немов розлука для стрічання,
Сльоза для щастя чи печалі
А кожній пісні свій мотив.

Мені потрібний, Боже, Ти,
Бо непотрібний гріх, що маю.
На тебе завжди уповаю,
Бо ти є Праведний, Святий.

Мені потрібний, Боже, Ти…
2017


СПАСЕ МІЙ ЛЮБИЙ

Спасе, Ісусе, рожденний від Діви Марії,
Хрест твій Голгофський бува не з Твоєї він мрії?
Звідки страждання Твої і уміння любити
Тих ненависників, ким був жорстоко побитий?
Спасе мій любий, чий образ так сонячно світить,
Правда Твоя – першим кроком дитячим до світла.
Храм Твій і досі чекає Тебе, як на друга,
Плаче Голгофа, що бачила кров і наругу.
Все Тобі, Боже, як завжди: і вість благовісна,
Плач і молитва, любов не розп’ята і пісня…
Жаль що у світу, сьогодні скажу принагідно,
Пам’ять коротка і, мабуть, забув про Нагірну.
Зрада і зброя, гріхів – по самісінькі вінця
В нас проростають, як сонячний день у зіницях.
Буду здирати коліна і душу латати,
Я не мовчатиму – буду молитись, кричати.
Не потьмянієш ти, світе, і будеш світити,
Доки болітиме в серці уміння любити.


СУДНИЙ ДЕНЬ

Відчуваю, щось зі мною сталось,
Щось було, і вже чогось нема.
І, здається, цей щоденний галас
Із небес враз перетне сурма.

Спалахне чиясь сльоза криваво,
Розчахнеться неба височінь,
І мовчання, як велика слава,
Помирати буде на мечі.

Зорі опадатимуть, як листя,
Гори захитаються й впадуть…
Збудеться Господнє Благовістя
І настане зримо страшний Суд.

Він дихне вогнем на повні груди
І змете руїни, як сміття…
І ніхто не допоможе людям,
І не захистить людське життя.

І постануть душі зовсім нагі
Під покару Божої руки…
Тільки вітер, спраглий до звитяги,
Довго ще гортатиме віки.



Олег Берман

Учням

Сказав Він їм:
– Я бачив сатану,
Мов блискавку, що звисла раптом з неба...
Дам влади ще на сходинку одну,
Та все ж, либонь, застерегти вас треба.
На скорпіонів, зміїв вочевидь,
На павуків, що лазять під ногами,
Ви можете спокійно наступить, –
Ворожа рать враз щезне перед вами.
Але шануйтесь! Влада – не мана,
Щоб задирати голову в гордині...
Возрадуйтесь, що ваші імена
На небесах прописані віднині.


Праведник

Хотів юнак запевнити Христа:
Душа у нього – світла, золота.
Він не вбивав, не крав, постався в строк,
Не дуже-то й горнувся до жінок...
– Щоб в рай потрапить,
що ще знадобиться?
– Та так, одна пересічна дрібниця;
Багатий дім у тебе, двір і сад –
Бери і роздавай усе підряд.
– Учитель! Що ти кажеш! Зачекай...
А іншої нема дороги в рай?
Набігли враз турботи на чоло,
І праведності наче й не було.


Біля криниці

Нарешті стали на горбку.
Апостоли обтерли лиця,
А Він в жаданім холодку
Присів поближче до криниці.
Невдовзі в глиняний жбанок
Там жінка воду набирала:
– Дозволиш? Я зроблю ковток,
Впав голос, наче з-під забрала.
O Господи! Ніхто з краян
Не бачить дива, окрім неї!
Ніколи ще до самарян
Не шанувались так юдеї.
Ісус сказав:
– Якби ж то ти
Збагнула, в чім прохання сила,
Мене б сама до хрипоти
Іспити з рук Моїх просила.
І ми, як самарянка та,
Сліпій вражді живем в догоду..
А з благодатних рук Христа
Вже час живу нам пити воду.


Подаяння

Убогих безмовні благання
В мирській марноті не обходь, –
Почуй, сотвори подаяння,
Почує тебе і Господь.
Стомилась душа від змагання,
Ось-ось її зборе вже плоть, –
Побач, сотвори подаяння,
Побачить тебе і Господь.
Хоч будуть зневіра й поруха
Підвищувать згубний врожай, –
Ти хлібом, і словом, і духом
Своє подаяння подай.
Зроби це сумирно та тихо,
Бо так тільки й служать Добру, –
Не здумай погорді на втіху
З собою затіяти гру!
Гріховною буде забава,
Де кожна скоринка гірка, –
Хай краще не відає права,
Що ліва дарує рука...
Ні поспіх, ні тлум, ні жадання
Не можуть завадити нам,
Коли ми святе подаяння
Сотворюєм Божим ім'ям.

Молитва

Ми сліпоту духовну нашу
Прилюдно ділимо на всіх
І власноруч в життєву чашу
Отрутою вливаєм гріх,
Бо у натури на сторожі
Спокуса й ставиться сама...
Щомиті просурмити може
З небес архангельська сурма.
Коли прийде, з якого краю
Провісник Суду і Кінця,
Ніхто не відає, не знає,
Окрім Небесного Вітця.
Страшусь я рокового Гласу –
На Небесі іже єси –
Почуй мене до Того Часу,
Помилуй, Боже!
І спаси.


Апостоли

Увійшов незримо і неспокій,
Як зібрав Учитель їх за стіл,
Розломив пасхальні опрісноки
І незвичну бесіду повів:
– Час настав. Невблагану розлуку
Нам не відвернути вже назад.
Станеться – і всю Мою науку
Кожен перекрутить на свій лад...
– Та не я! Хто ще так правди зиче? –
У Петра сіпнулась голова.
– Ну а ти... Зречешся навіть тричі,
Поки півень вдруге заспіва.
Так, вкусивши з ними хліб прощальний,
Терпкого пригубивши вина,
Він зібрався у дорогу дальню,
Де відчуте звершиться сповна.
І невдовзі хам над Ним глумився,
І сквернилась віра поготів...
Головою в мур апостол бився,
Щоб не чути півня другий спів.


У полі

Колосся вусом синь небесну коле,
Кудись повiвши свiй хвилястий шов, –
По кромцi дня дорiдним хлiбним полем
В суботу Вiн з апостолами йшов.
Забутi всi турботи i печалi –
Привiлля їх розгонить, наче дим.
В долонях дружно колос розтирали
I частувались злаком молодим.
Ще та забава всiм була в охоту,
А фарисеї – тут вони як тут:
– О Господи, та нинi ж бо субота,
Вам не проститься цей зухвалий труд.
Iсус сказав:
– Вам інше знати гоже,
Щоб вчасно роззирнутися довкруж:
Коли владичить на землi Син Божий,
Суботи пiдкоряються – Йому ж.


Дві лепти

Бiдно вбраний, у шовках, обдертий –
Рiзний в храмi протiкав народ
Перед Ним до чашi для пожертви,
Щоб покласти вiд своїх щедрот.
Часом там iз гаманцiв набитих
Золотиста провисала нить...
А вдова, зiтхнувши сумовито,
Пiдiйшла двi лепти опустить.
Зауважив учням Вiн:
– Немало
Відірвалось нині від утіх.
А вона від животіння рвала, –
Отже, i поклала бiльше всiх.



Микола Матіїв – Мельник (1890-1947)

Лютує Ірод.

Ой, дзвонять дзвони, грають дзвони,
Палає досвітня зоря,
Дрижить земля, шумлять моря,
І лине спів понад кордони.

«Христос рождається!» - «Славіте!»
Покиньте гнів, що п’є вам кров!
Нехай до ваших хат любов
Прийде і зорю засвітить.

Нехай за стіл посполу сяде
Братерська сила серед вас,
Бо йде на нас тривоги час
І треба єдності в громаді!!

Лютує Ірод – кат червоний,
І ллється вже рікою кров,
І в Києві заглухли дзвони,
Лиш брязкіт чути з-під оков.

Злягла важка, страшна година,
Жаждуть в нас очі і уста.
Жажде Месії Україна –
Свого рожденного Христа!


ВОСКРЕС!..

Воскрес!.. Воскрес!..
... І побідив. Вже злоба  п’яна
У ніг Його лягла розбита в штуки ...
І сонце кликнуло до нив:
-        Дивіть... Дивіть, - Христос ожив!..
А Він – всміхнувсь... В грудях глибока рана...
У білій плахті... а на Його чолі зоряна
Корона болю...
...Простяг над рідним полем руки
І – благословив... Благословив.
І глянув на смутну Голгофу:
Стояв Його величний хрест...
А під хрестом – в тривозі кат.
І Він всміхнувсь... Катів простив...
Каяфа, Анна і Пилат –
Поблід... Від дива і чудес:
Бо встав на полі в крови цвіт...
Зі сну збудився неофіт
І грімко крикнув до небес:
- Воскрес!.. Воскрес!.. Воскрес!..

1919