Віктор Гребенюк

Різдво разом

У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями,
воювали у двох ворожих арміях.
— За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!
— Вперед! За цісаря! Слава!
Ці кличі виривалися остервенілим ревом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалися з кров'ю й
вихаркувалися на сніг.
Із цими кличами падали — убиті, пошматовані, а наступні ряди напирали на них, бездумно, осатаніло,
щоб трохи далі померти з тими ж кличами в горлі:
— За царя! За отечество!
— За цісаря! Слава!
І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік — люди без упину вбивали б людей цілий вік.
Але стало сутеніти — й бойові дії пригасали, а коли вже стемніло, згасли дотла — і на поле битви з
височини осіла тиша, і незгасні янгольські очі з подивом і жалем дивилися на це місиво трупів, майже
трупів і ще не трупів.
Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило вибухом гармантя, і вони лишилися неподалік
австріяцьких шанців, коли російська атака захлинулася й відступила.
Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:
— Помоги, браток, помоги, солдатик.
— Зараз… щас… вашскородь… Рад стараться… — І Василенко заходився перебинтовувати офіцера.
Невдовзі, видко, біль угамувався й Брусніцин замовк.
Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно й мовчки вдивлявся у світ.
— Тиха ніч, свята ніч! — вихопився у Василенка спів колядки.
— Гей, зітри сльози з віч!.. — раптом почулося десь здалеку.
«Господи! — раптом згадав Василенко. — Се ж сьогодні Свят-вечір».
А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:
— Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов'ю спас.
Василенко підвів голову.
Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялася стати мішенню
російської гвинтівки.
Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».
Доспівали і її.
Тоді зачулося:
— Христос ся раждає!
Василенко ніколи не чував такого вітання, відповів як знав:
— З Різдвом Христовим будь крепкий!
Тоді вони разом стали і — пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялися,
поцілувалися на три боки і той, з австріяцьких шанців, спитав:
— Ну, брате, якої будемо співали?
— А хоча би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?
— Чом нє!
Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звізда», опісля «Гей високо в
темнім небі»:
— Гей високо в темнім небі
Зірка засіяла,
Плила, плила між горами,
Над вертепом стала.
Мати Сина породила,
В ясла положила,
Чистим сіном притрусила
Господнього Сина…
Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятий хохол! Предатель!». Відчув,
як його обпекло біля серця, але доспівав колядку:
— Нехай Божому Дитяті
Честь і слава буде,
Нехай Його прославляють
В цілім світі люде!
Доспівав — і вже аж тоді осунувся на руки побратимові, й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.
— Гнатишак! Гнатишак! Негайно в окоп! — почулося німецькою, а потім українською.
Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні — таки удвох, і,
либонь, вони удвох отак на небі співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не
перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову Різдво, і вони співатимуть — без
числа, без числа, без міри…
Вічно.
Примітки
1) гармантя — артилерійський снаряд
2) шанці — окопи
3) вашскородь — так солдати вимовляли звертання «ваше високоблагородіє»



Щербак Микола (1916–2010)

Відвічна ласка

Усе минає, гасне і сплива,
Лише вона над грішною землею
Сріблиться милосердною зорею,
Відвічна ласка Божого Різдва!
Небес прещедра голуба канва
І білий світ над чорною ріллею —
Сам Бог тебе леліє, цвіт-лілеє, —
О, Україно, ти віки жива!
Ти, як і Він, з народження терпіла,
Але рука Господня охрестила
Твій люд, і землю, і твоє буття . . .
Цвітіть, ряснійте, ниви колоскові!
У Нім, у Нім — у Вічному Христові
І доля й щастя, сила і життя!
Святі вогні
Ні шляху, ні стежини —
Завія, заметіль. . .
В лице — крихкі крижини
І вітер звідусіль.
А йти і йти ще треба
У темряві степів. . .
Та раптом — що це? — з неба,
Мов янголиний спів.
Немов блискітка — в вічі,
І в сніжній далині
Десь свят-вечірні свічі
Засяли у вікні. . .
Усім, що у дорозі,
І вдома у добрі,
Хто в щасті і тривозі
Жде світлої зорі;
Усіх, що заблудились,
Господь не забува
Всім щедро засвітились.
Святі вогні Різдва!

Микола Філянський (1873—1938)

Клятьба пророка Ездри
Вечірніх жертв курився дим,
Кругом ридала вся країна,
І перед Господом своїм
Пророк спустився на коліна:
«О Боже привий! Тяжкий гріх
Від літ колишніх ліг над нами!
Наш край — в ярмі владик чужих!
З-над нас їх меч, і клейно їх
лежить над нашими устами.
У них в руках — наш труд, наш сон,
Їх глузд, їх воля — нам закон.
І в зраді, Боже, край наш весь,
І сором наш досяг небес.
О Творче наш! В сю мить ридання
За весь народ і вмісті з ним
Несу всі сльози, всі зітхання
Перед олтарем Твоїм святим.
Клянусь, що ми свій тяжкий гріх
Замолим, Боже пред Тобою!
Ми змиєм кров нечисту тих,
Хто весь наш край повив нудьгою;
Що тих, хто нас держав у млі,
Зметем ми з рідної землі.
І буде знов наша країна,
Як перш, і славна, і єдина.
І вже «назад» не буде знати
Путі їх дух, їх рід проклятий.
І клявсь пророк, і клявсь народ,
І їх з небес почув Господь!...

Покаянія отверзи*

      І
Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих — таємно-тихий світ;
Поклони до землі
І словеса святії,
Кадила сизий дим і чорний оксамит.
О як ви занеслись,
Далеко десь зостались!
Як сумно догоря над серцем ваш привіт!
І хоч холодний ум
Забув ваш заповіт —
Ще серце з вами не прощалось.

* Покаяння відкрий (старосл.)

      II
"Отверзи двері покаянні!
Заутра дух мій лине в храм небес…
Мій храм земний —
в гріхах і в сквернах весь;
Очисть, о щедрий мій, душі моєї рани —
Отверзи двері покаянні!"
І злії помисли, і тяжкії діяння
Одні в душі моїй, лютуючи, стоять;
Підходе судний день
і близько час останній,
І, весь ридаючи, молю я, окаянний:
"Отверзи двері покаянні!"

      III
Я не молюсь давно…
Кому молитись буду?
Відкіль, з яких висот богів собі зніму?
Мій бог — краса землі,
Його не знають люди…
Богам небес німих — відкіль я слів візьму?

      ІV
"Як Каїн совісті — без жалю, без зітхання
Я тіло язвами покрив,
І боготканнеє убрання
Як ризами — студом* кровавим оповив…
Від прірви мук моїх, з гріховної темниці,
О милосердний наш —
молю Тебе — візьми!
Як миро чистеє прияв ти від блудниці —
О щедрий творче наш,
сльозу мою прийми!"
* Студ — сором

      V
Коли б я певен був,
що погляд мій ти знаєш,
Яких би я словес в душі своїй набрав!
Коли б я, боже, знав,
що жертву ти приймаєш, —
Який би я олтар в душі своїй скував!

      VІ
"На древі хресному крізь муки, крізь німії
Єдиним поглядом світ сонця ти вгасив,
І землю рушив ти, і гори роз'єднив —
О глянь же, творче мій, на муки неземнії!
Неправди тернієм своє обвив я тіло
І серце кригою гріховною скував;
Вінок терновий сам ти, господи, прияв;
О Спасе наш — спаси,
о боже наш — помилуй!"

      VІІ
Тремтять живі огні,
Живуть німії стіни,
І зве до себе тінь розп'ятого за нас…
Дзвенить срібло кадил,
І хиляться коліна…
Таємна мить душі, таємний серця час.

      VІІІ
"Кого покличу я на тяжкеє ридання,
Кому, кому слізьми безодню мук зіллю!
Тобі єдиному — всі сльози і зітхання,
Тебе єдиного в останній час молю…
Ти бренієм своїм з землі мене підняв,
Ти серця і душі вложив живії сили,
І час суда твого небесного настав:
З огня геєнського візьми мене, помилуй!"

      ІХ
І в'ється фіміам,
І шату золотую
Вінком живим він сягне всю обнять.
І я стою, ловлю
Красу її земную,
Не знаючи, кому хвалу свою послать…
І тільки знаю я,
Що, як би я не славив
Красу землі й небес, я слізьми не заллюсь!
Я до молитви не вернусь…
Як на шляху в Дамаск
святий апостол Павел —
Я не проснусь.

      X
Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих — таємно-тихий світ;
Поклони до землі
І словеса святії,
Кадила сизий дим і чорний оксамит.


В'ячеслав Пінкевич

Рідня Христова

Два тижні минуло, як відсвяткували Великдень. Весна в цей другий рік війни була рання та тепла. Вода
з боліт зійшла, худоба паслася на луках.
Дорога бігла лісом, який все рідшав. Он там, десь за кілометр, виднілося село зі свіжо побіленими
хатами.
По дорозі їхала підвода, запряжена білим конем, і здіймала пилюку, від якої дерло в горлі. Попереду
сидів власник підводи, Яків. Він віз двох німецьких офіцерів. Коли виїхали з лісу, то почув, як вони за його
спиною полегшено зітхнули.
І треба ж було цьому лихові статися! Яків приїхав у сусіднє село у своїй справі, заладнав її. Коли вже
повертався додому, біля управи його спинив поліцай. Спитавши, куди їде, наказав зачекати, а сам
пішов у приміщення. Через деякий час звідти вийшли четверо. Чоловік, що підійшов першим, привітався
з Яковом за руку. Це був місцевий голова. Яків трошки його знав.
– Завезете, пане Якове, цих двох офіцерів до міста, а тоді поїдете додому, – сказав голова.
– Але я не встигну додому… – Яків ще щось хотів сказати, але той його перебив: – Не той час, чоловіче,
щоб заперечувати. Зараз більшість людей роблять те, що їм накажуть. Отже, завезете їх до міста – і ви
вільні. – А потім звернувся до офіцерів:
– Сідайте, – і вказав на воза. Ті у відповідь щось прошварґотіли. Поліцай, що затримав Якова, виніс з
хати валізу, поставив у віз. Яків підсунув свою лаву й запросив офіцерів на неї сісти, а сам взяв рептуха*,
поклав у возі попереду і сів на нього. Нарешті всі всілися і поїхали.
Коли в'їжджали в ліс, а він тут був густий та непривітний, Яків озирнувся. Він побачив, що офіцери
поклали автомати на дно воза й прикрили сіном. Один із них приємно всміхнувся до Якова.
Ось вони вже їдуть півтори години. Минули ліс. «Слава Богу, – подумав Яків, – все обійшлося – і я ще
живий». Він підганяв свого коня, хотів швидше доїхати до міста. Якби він знав, що таке станеться з ним,
то запріг би двоє коней, а не одного. А так додому сьогодні він потрапить пізно. Де був пісок, кінь,
напружуючись, ледь-ледь тягнув воза.
Сонце похилилося на захід. Ось його нижній край торкнувся димарів хат, ось воно сховалося за хати.
День догоряв. Уже гнали худобу з паші. Підвода наздогнала одну череду. Її гнав хлопець високий, але
надміру худий. Він був одягнутий у полотняні білі штани і в таку саму сорочку. Одежа була чиста. Пастух
ішов позаду корів і грав на сопілці. Ніжна мелодія розливалася у надвечір'ї. Він підводи не бачив, бо
вона була в нього за спиною, і не міг її чути, бо вигравав.
Яків заслухався. Коли хлопець брав нижні ноти, то здавалося, що сопілка стогне та плаче. Пастух не
знав, що його слухають. Все грав та грав. І видно було, що в цій журливій мелодії має відраду своїй душі.
Коли мелодія увірвалась, Яків почув позад себе: «Гут, гут». Це голосно проказав один із офіцерів, а
потім обоє заплескали в долоні, чим здивували і свого візника, і пастуха. А той відступив убік, даючи
дорогу підводі. Коли ж вона порівнялась із ним, німець, що сидів на лаві справа, підсунувся до свого
товариша, жестом запрошуючи хлопця сісти біля них. Той, як метелик, влетів на віз, але сів на драбині.
Яків, зацікавлений цим, повернувся на возі боком, щоб бачити дорогу і все, що робиться позад нього.
Один з офіцерів попросив саморобну сопілку, хлопець подав її. Це була звичайна дудка з верби, які
робили в той час в Україні. Офіцер оглянув інструмент, взяв до рота, подув, але нічого не вийшло. Усі
засміялися, а його товариш забрав сопілку, витер хустиною, подав хлопцеві й ламаною російською
сказав: «Заиграй, пожалуйста, что-нибудь свое, украинское». Хлопець мить подумав, потім скочив з
воза, взяв сопілку і заграв, ідучи поряд. Полилася ніжна тиха мелодія, така, як і той вечір. То була пісня
на Шевченкові слова. І звідки її знав хлопчина! Коли він закінчив грати, один із солдатів продекламував,
змішавши польську, українську й російську мови:
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались
Та ясен раз у раз скрипів.
Якось стало усім добре, забулося про війну та горе, кожен полинув у своє. Згодом офіцери стали
розпитувати пастуха. Він їм охоче відповідав.
– Чиї ти пасеш корови?
– Чужі, звичайно, не свої.
– А чому чужі?
– Бо своїх не маю. Я в світі ще зовсім нічого не маю, окрім своєї сопілки. Був час, я мав усе, як і всі діти,
що мають батьків. Війна забрала мого тата, пізніше померла мама, а ми, діти, розсипалися хто куди. Я
потрапив до цього села, – показав рукою на село, до якого наближалися, – пристав тут до добрих
людей і пасу корови.
Офіцери закивали головами, а Яків сказав хлопцеві:
– Ти говори повільніше, щоб вони краще зрозуміли тебе.
– Добре, але навіщо це їм?
– Раз питають, то видно, що добрі люди, хоч і… – Яків не доказав.
– А де ти живеш? – запитав той, що сидів зліва, він говорив трохи краще.
– Як де? В господаря. Я живу тижнями по людях, вони мене годують. Там я і сплю.
– Видно, що не дуже добре годують, такий ти худий.
– Як хто. Бідніші годують краще, багатші переважно скупі, але, правда, не всі.
– А хто тобі пере білизну?
– Як хто? Сам. Сьогодні вдень виправ, усе за годину висохло. Приємно бути в чистому одязі.
– А що ти вдягаєш, коли знімаєш одяг до прання?
– Як що? Ніщо. Я тоді буваю схожий на Адама в раю, але це триває недовго, якась година.
Усі розсміялися на ці слова. Сміявся і сам хлопець. Йому було приємно, що з ним так розмовляють
дорослі люди.
– А де береш мило? – не вгавав офіцер.
– З милом проблема. Але я знайшов вихід. Накладу вогню. Коли він перегорить – чекаю, поки схолоне.
А тоді вже беру попіл і ним користуюся як милом. Виходить гарно. Не вірите? Спробуйте!
Офіцери перезирнулись, щось тихо переговорили між собою. Потім один відкрив валізу, вийняв кілька
шматків мила й подав хлопцеві. Пастух усміхнувся, взяв мило і заховав за пазуху. Офіцери ще щось
стиха між собою перемовилися, потім один показав на торбину, що висіла через плече пастуха, і
наказав подати її. Хлопець послухався. Один офіцер тримав торбу, а другий щось клав у неї з валізи.
Яків бачив, що то були консерви. І ще щось, загорнуте в папір. Коли торбина була повна, подали
хлопцеві. Також один подав велику плитку шоколаду, а другий вийняв портмоне, відрахував грошей і
подав хлопцеві. Пастух не хотів брати, але Яків сказав:
– Бери, дитино, може, гроші тобі згодяться: купиш яку одежину на зиму. Ти маєш якусь чуйну та добру
людину? Віддаси їй гроші, а вона купить тобі, що потрібно.
– Може й так, дядьку, не знаю, як вас звати.
Хлопець подякував офіцерам за все і вже хотів йти, але ті ще затримали на хвилю його. Офіцер витяг з
валізи кусок копченого сала, зверху поклав кільце ковбаси і все простягнув хлопцеві. Той закрутив
головою, мовляв, не візьму. Підійшов до Якова, сказав:
– Дядьку, вони пограбували когось і хочуть, щоб я взяв це. Ні. Хоч я і сирота, але цього не буде. – Він
говорив дуже швидко, так що кучер ледь зміг зрозуміти. Повернувшись до офіцерів, Яків сказав:
– Панове офіцери, я не знаю, чи ви зрозуміли, що говорив цей хлопець, але він каже, що награбованого
чи віднятого силою він не візьме. У Якова на чолі виступили краплі поту. Ото вліз в халепу! Що буде
далі, він не знав. Німці подивились один на одного, тоді той, що сидів зліва, скочив з підводи, обійшов
круг неї, підійшов до хлопця і сказав:
– Це не награбоване, це куплене за гроші. Он він сам платив, – вказав пальцем на свого товариша: –
Ми у вашій країні вже рік, і ніхто з нас двох не випив і курячого яйця задарма, за все ми платимо. Потім
підійшов до товариша, взяв сало, подав хлопцеві й сказав:
– Молодець.
А той відповів:
– Дякую. Вибачайте, я не хотів вас образити.
Офіцер скочив до воза і сказав:
– Поганяй.
Кінь побіг швидше. Через кілька хвилин вони вже їхали селом, а хлопець стояв край дороги й шморгав
носом, думаючи, чи це не сон. Та який сон, коли в руках сало, за пазухою мило, а плече відтягує
напакована торба.
Коли виїжджали з села, вже було досить темно. Дорога вела прямо до міста. Офіцери тихо вели мову,
але Яків до них не прислухався, він думав своє: «Добре було б доїхати до міста без пригод, не
нарватися на бандерівців чи партизанів. Бо і німцям, і йому буде кінець. Ці ж німці якісь незвичайні.
Автомати поховали в сіно, руки білі, видно, що не знали праці, у розмові дуже лагідні. Після зустрічі з
хлопцем стали як рідні для Якова. Ось він приїде до міста й розкаже брату Бєлінському, які то є люди.
У той час офіцери тихо розмовляли:
– Мені, Гансе, соромно за свій народ, який дав світові багато відомих та великих людей, а заодно
породив такого нелюда. Я не називаю його імені, але ти знаєш, хто це. Я нічого не можу змінити, але
спокійно не можу дивитися цим людям у вічі. Чого я тут? Що я тут забув чи загубив? Хіба для цього я
вчився аж п'ять років? Я вчився робити добро, а не вбивати.
– То і роби! Хто тобі боронить. Що ми можемо зробити, Йогане, у нашому становищі? Поки нас Бог
беріг. Будемо надіятись і далі на Його милість.

Десь на половині дороги між містом і крайнім селом корчі та лози підступили геть до дороги. Саме
добре місце для нападу. Якову в кожному корчі ввижався чоловік. Він пустив коня, щоб ішов боком
дороги, тут не гуркотіли колеса. Стуку кінських копит також не було чути. Проїхали ще деяку відстань,
коли позад себе Яків почув спів. Це співали офіцери, спочатку тихо, а потім сильніше, нарешті на весь
голос. Якову мелодія була знайома, це його дуже здивувало. Коли стали співати приспів «Скоро Він нас
введе», прилучився до співу офіцерів. У той тихий вечір на глухій дорозі діти Божі співали хвалу своєму
Творцеві. Їх було троє, але співали вони двома мовами. Коли проспівали приспів, настала мовчанка.
Тоді Яків заспівав другий куплет:
Там, во славе небес, далеко
От забот и печалей земли
Все поют, восхваляя Его
С чувством радостной,
чистой любви.
Кінь зупинився, усі троє скочили з воза, стали цілуватися та вітатись ім'ям Того, Хто зріднив їх трьох на
горі Голгофі Своєю кров'ю. Заспокоївшись, брати-німці розказали про себе, а Яків про себе.
Це були віруючі хлопці, які закінчили університети, отримали мирні професії. Війна перекреслила все в
їхньому житті. Їм присвоїли звання офіцерів і відправили на фронт. Уже минув рік, як вони в Україні, але
їхні автомати мовчать, правда, іноді стріляють у повітря, щоб видно було, що вони мають зброю. Але
користуються вони іншою зброєю, духовною – Словом Божим та молитвою.
Ось вони разом стали на коліна свої, щоб помолитися. Яків вже не жалів, що голова змусив везти цих
людей. Він зустрів своїх братів, рідних кров'ю Христа Спасителя, Якому слава.
Із-за хмар вийшов місяць. Світло його серпа освітило землю. Ті, що сиділи в засідці, могли стріляти:
добре було видно підводу й коня, що щипав траву, а також трьох людей, що стояли на колінах та
молилися. Кинути одну гранату – і все було б закінчено. Усі, хто лежав із зброєю в руках, дивилися на
командира, коли він подасть знак рукою.
Ось ті, що стояли на колінах, уже повставали, сіли на підводу, поїхали, а знаку так і не було.
– Чому не дав команди? Навіщо випустили таку здобич?
– Не піднялася рука, щось мене тримало, – відповів командир.
– Ех, ти, баба, а не командир. Щось там тебе тримало? Скажи, що побоявся.
– Ні, не було кого боятися, але щось мене стримувало.
Він говорив правду, бо це був солдат, який не мав милосердя до своїх противників. Тільки його тримало
не щось, а Хтось. Це Той, в Чиїх руках наше життя та смерть. Ім'я Якого – Люблячий та Милосердний
Бог – Христос Спаситель. Слава Йому!

Примітки:
*Рептух – мішок, з якого годували коней.


Ольга Чорномаз

*   *   *
Коли стають іудами брати —
Тоді нема ні ради, ні поради.
Прости їм, Боже праведний, прости
І захисти мене від тої зради.

Як важко хрест наруги нам нести!
Чи це земля зривається з орбіти?
Коли стають пилатами брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Фальшивий німб людської доброти —
Карикатурний святості відбиток.
Коли стають кайяфами брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Допивши повну чашу гіркоти,
Душа моя лиш чудом — не убита.
Коли брати — вже ніби й не брати,
Навчи мене їх праведно любити.

Мій Господи предвічний і святий,
Звільни від спогадів важкого гніту.
Як фарисеями стають брати,
Допоможи їх праведно любити.

...Мов вороні, розгнуздані й баскі,
Мчать пристрасті шляхами цього світу,
Образам і сльозам наперекір,
Допоможи все праведно любити.

*   *   *
Благоговійно, вдячно, у сльозах
Душа моя приймає це причастя,
Щоб світові насмілитись сказать
Про це блаженство — це найвище щастя.

Блаженство — мати частку із Христом,
З ним пережить Розп’яття й Воскресіння.
Про це не вміє розказать ніхто —
Слова всі перед Логосом безсилі.

Як лицемірства ница висота
В обличчя іронічно зазирає —
Я відчуваю дотик рук Христа,
Мов теплий відблиск втраченого раю.

Він Своє тіло на хресті ламав
За кожного, хто й крізь тисячоліття
Ім’я Його покличе. І щоб мав
Ту благодать, якій не обміліти.

Він — та Лоза, що радістю цвіте
І гроном виноградним достигає.
Святою кров’ю Він стікав за те,
Щоб на стежину повернуть до раю.

Я на Голгофу повернусь не раз,
Бо тут мій Бог життя віддав за мене.
В туманах бруду сяє ця гора —
Моє спасіння й вічності Знамення!

Усі шляхи ведуть мене сюди —
З усіх доріг душа до Тебе лине.
Тут мій ковток живлющої води
В пустелі духу і злодійств невинних.

Спішу до світлих Божих берегів —
Усе земне минає. Все минає.
Своїх благословляю ворогів,
Благословляю. А не проклинаю.

Щоб примиритись і усім простить,
Молитву мовить чистими устами.
Схиліть коліна в істині простій,
Що, може, день цей на землі — останній.

З далеких і близьких лечу країв
(Хай тіло немічне — та дух незламний),
Щоб мати частку з Господом моїм
В небеснім Царстві — за Його столами.

Сирітський притулок

За цим порогом зовсім інший світ,
За цим порогом погляди питальні,
Душа дитяча — деревце без віт —
З безрідного коріння проростає.
Самотній пагін у людськім саду,
До рук нехитрих хилиться несміло,
Даруючи (на щастя чи біду?)
Свою любов — кисличку перезрілу.
І слово тут, як хвиля об граніт,
Об погляд розбивається дитячий.
І свята наші, і звичайні дні
Вже набувають інших барв і значень.
За цим порогом плаче дикий сад,
У тім саду ростуть самотні душі.
Тут сонце. Але вічний листопад,
І завжди добрий тільки хліб насущний.
Бо тут любові теплий коровай
Щоденно роздається по крихтині,
Тут милосердя й вірності жнива
Живуть у кожній скривдженій дитині.
І погляду з доріг не зводить марно
Дім, у котрім завжди живе чекання,
Дім, у котрім є все — немає мами,
Дім, у котрім розкаявся б і Каїн.
О, цей питальний погляд, що ридає...
Ця ручка, що долоню обпекла...
Але сюди «зозулі» прилітають
Лише, щоб залишити немовля.
Такі гіркі, обвуглені плоди
З Семирамідиних садів химерних.
Нехай не на душі горять сліди
Нечистих ніг — на цих тоненьких нервах...
Їх матері забули в цьому домі,
Та не забув Ісус, Йому — «Осанна!»
Його рука повік не знає втоми
У Небі й на землі — під Небесами.
За цим порогом зовсім інший світ,
Ці діти платять, наче судді строгі,
За благочестя — доглядать сиріт,
Всіма забутих, крім святого Бога.

*   *   *
Terra incognita — грішна душа:
Непередбаченість, непізнаванність.
Людям по сходинках літ поспішать...
Вибраних мало, хоча усі звані.

І розквітає оазис бажань,
І відпливає у даль міражами,
Як відступає за межу межа,
Бо не усі ще гріхи ми пожали.

Жінка стояла німа і глуха,
Вже і не бились об поглядів невід.
Тихо сказав Він: «Хто з вас без гріха,
Першим нехай кине камінь в неї».

Що це — прощення: «Іди і не гріши»
(Вічних Очей невловима осмута...)
Чи промінець в лабіринтах душі?
Що ти умієш — хоч вдячною бути?

Совість, мов хвору дитину, втішать?
Як до галер — до олжі ми прикуті.
Terra incognita — грішна душа,
Ти хоч бажаєш світлішою бути?


*   *   *
Ми стільки літ не бачили тепла,
Ми стільки літ не помічали Бога.
Наче й дорога в нас своя була,
Та це була без Господа дорога.

Навмисне наче й не чинили зла,
Поняття мали про людську порядність.
Нас власна самовпевненість вела.
І ми ішли — до сміху безпорадні.

Ми стільки літ училися ходить,
Та як усі — блукали манівцями.
Шматочки сонця в крижаній воді
Ніякого тепла не обіцяли.

Життя у просторі своїй складне:
Завжди знайдеться той, хто дасть на муки,
Завжди знайдеться той, хто розіпне,
Завжди знайдеться той, хто вмиє руки.

Ми стільки літ служили суєті,
Вона на ланцюжку всіх нас водила.
Як Божий Син вмирає на хресті,
То суєті нема до того діла.

А є душа. Вона за що болить
І побивається так невимовно тужно?
Бо має вибрати в стрімкому леті літ,
Кому вона — чи тьмі чи світлу служить?

Ми стільки літ шукали виправдань,
Ми їх шукали заміст покаяння,
А пристрастей розгнуздана орда
Нам у лице здивоване сміялась.

Людського щастя невловима грань...
Де пік багатства? Де ціна нестачі?
Що треба нам: добра чи покарань,
Щоб в Спасових очах себе побачить?

І хрещенням омитись від гріхів,
І Господу подякувать за вічність,
Забуть слова і помисли лихі
І не триматися за мірки звичні.

Пречистий спокій, радість неземна
І впевненість, що ти — дитя Господнє.
Одна із найвиразніших ознак:
Ти від гріхів вже вільний від сьогодні.

І перший крок несміло ще ступить,
І помолитись Богові, як вперше.
Це тільки крок. Але настане мить —
Себе в собі Любов’ю перевершить.


*   *   *
Не хлібом єдиним живемо,
А словом щоденним Господнім.
У вічних рядках «Одкровення» —
Учора і завтра, й сьогодні.

Не хлібом єдиним. Не хлібом,
Що колосом хилиться в полі...
Не золотим щирим і сріблом,
А Світлом Господньої волі.

Не хлібом єдиним — Любов’ю,
Що в серці розбитім — по вінця.
Бо в тяжкім двобої з собою
Впадемо смиренно на лиця

І скажем: «Господь мій і Бог мій,
Душа моя вибрала Світло!
Обріж її віття засохлі,
Щоб в Силі твоїй вона квітла».

Не в хлібі єдинім потреба,
А в Слові всесильнім Господнім —
У Хлібі, що сходить із Неба,
І вічне життя з Ним приходить.

Не знатиме голоду й спраги,
Хто смак того Хліба пізнав,
І Божого Імені ради
Воскресне останнього дня.


*   *   *
Сухим, безрідним перекотиполем
Ганяє вітер ненаситних мрій.
Воно, без кореня, біжить по колу
І на дороги котиться старі.

В кайданах, закріпачений гріхами,
Не розвиднявся день — душі сльота.
Хто: Син Давида чи нащадок Хама —
Став правдою, дорогою й життям?

Розтрачено усі багатства Духа,
Розтоптано, що можна розтоптати.
Тендітний паросток... Жорстока завірюха...
Десь тихо бджоли струшують нектар,

Десь жевріє забута ватра віри...
А тут лиш дим їдкий і холоди.
На виметенім батьківськім подвір’ї
Цвіте олива квітами надій

І пахне хлібом теплим. І медами.
Туман, прошитий променем світань.
Тісні тенета мрій терпких недавних
Розсічені мечами каяття.

Вертатися до батьківського дому —
Єдине із теперішніх бажань.
Вертатися з Гомори і Содому —
В лахміттях жебрака уже, на жаль.

У цій дорозі — вчені і невчені,
На довгому й короткому віку...
Прости нам, Боже, пристрасну нікчемність
І нашу само праведність людську.


*   *   *
У вашім домі хай горить свіча
І не згасає вогнище любові,
Щоб осягнуть начало всіх начал
І аж до смерті вірним буть Христові.

Хай не міліють ріки сподівань
На Бога, на Його предвічну силу.
Вже незабаром праведні жнива,
Вже гострий серп в руці Святого Сина.

Світильник віри хай освітить шлях.
Щоб на крутих стежках е заблукати...
Щоб вам олива рясно зацвіла
Дорогою до батьківської хати.

Бог дасть вінець вам вічного життя
І подарує спілкування щастя,
Зорю пречисту радісних світань —
У вірі вашій по ділах воздасться.

Щоб ту свічу ви до людей несли
І не втомились ваші руки й душі,
Щоб не втрачало змісту жодне з слів,
Не полонила заздрість чи байдужість.

Любов така найбільшого сягне,
Сліпого зрячим і премудрим зробить,
Як золото очищене вогнем,
Усім засяє у найвищій пробі.

Хай Бог благословить той день і час,
Коли на вас любов свята пролилась.
Щоб в слові Божім і Його очах
Жили ви світло, чисто і щасливо.


      *   *   *        
Холола кров Господня на хресті —
Ми, колись падші, виправдані Словом.
Крім віри, що ми можем принести?
Нам дарувалась праведність Христова.

Та як поволі й болісно, однак,
Міняємо одежі домоткані!
І чистота Його поки що в нас —
Пер білий одяг з чорними нитками.

Нам довго ще відбілювать нитки
Далекого едемського падіння.
Гріховна суть — то правда навпаки
І власна напівправда неподільна.

Та сяє неспотворена краса —
Гармонія вселенська непомильна...
Занапастили ми едемський сад
І в Гетсиманський увійти посміли,

Де чистота високих одкровень
І незбагненна радості наступність,
Вона у інших вимірах живе,
Олжі і напівправди недоступна.

За спасом вслід вступили ми в цей сад
І стоїмо, взуття нечисте знявши,
Підзвітні Богу й вічним Небесам
Заслуги наші і провини наші.

Це вже не раз повторено нехай —
Про чорне й біле невичерпна тема.
Світліє нитка нашого гріха,
Як в Спасовій присутності живемо.




Володимир Повар

Розмова з Богом

Життя хилилося до заходу. Старий циган стояв на недужих, охоплених пекучим болем колінах, і
розмовляв з Богом.
— Мій Боже, — казав він, — який я вдячний, що для Тебе всі люди рівні: білі й чорні, багаті й бідні,
здорові й каліки. І навіть злочинцеві, якщо він у каятті відкриває своє серце, Ти даєш спокій. У цьому
світі Ти вийшов назустріч і мені. Пам'ятаєш це?! Пам'ятаєш, як це було?!!
З цими словами старий став дихати глибоко й уривчасто, стиснувши зуби, наче боявся випустити
назовні свої почуття. А його зношене серце застукало прискорено, невпопад. І незабаром це биття
нагадувало дрібний перестук, хаотичний і ледь чутний.
Якби Ти не сотворив в сім'ї моїй дива, — шепотів старий, — хіба б я увірував? Хіба нині відрізнявся б
чимось від моїх родичів-циган, від діда й прадіда?
А спогади, ніби швидкі коні, вже мчали степом його життя.
Давно це було, здавалося, в іншому вікуванні. Васько, син, у пошуках металобрухту на покинутій фермі
в лісі заліз у трансформатор. Десять тисяч вольт. Горів як електрод. Потім три години лежав під
деревом при свідомості. Поки шукали машину — поливали з пляшки. Вода на його обгорілій плоті
шипіла і піднімалася паром.
Я пам'ятав, як мені подзвонили: приїжджай до лікарні, Васько, мовляв, з циркулярки впав. Але він
відразу серцем відчув — біда! А синові йшов двадцятий рік, тільки одружився.
У дворі лікарні повно циганів: «Не хвилюйся... обгорів... кріпися...»
Поставили стілець біля дверей реанімації. Я виліз на нього, потягнувся до вікна — потворний бинтовий
кокон, з якого стирчали обвуглені кисті рук. Ваську, Ваську, синку! І звалився зі стільця.
Хірург, який вийшов поговорити, сказав: дев'яносто три відсотки опіків...
— Скільки, скільки треба грошей? — Звернувся до нього з надією.
— З тебе нічого не візьму.
— Чому ж... — Розгубився.
— Надії немає ніякої. Навіть одного відсотка — до понеділка не доживе.
Я розвернувся і пішов. А він з жалем дивився мені вслід. Але раптом — покликав.
— Чекай...
Зрадів: невже надія все-таки є!
— Ось, що скажу тобі... Сам я атеїст — і в чудеса не вірю. Але тут всі, хто чекає операції, звертаються
до Бога. Знай: тільки Він може тобі допомогти.
До Бога... до Бога... — Стукало в голові. — Але як звертатися до Нього? — хотів було запитати. Кинувся
до машини, де завжди возив іконки святих — і зупинився розгублений. Тужлива безвихідь вдарила в
саме серце.
І тоді я впав біля сходинок на коліна, звів руки до неба і закричав що було сили:
— Ві-і-ін сказа-а-ав!
— Ві-і-ін сказа-а-ав!
— Ві-і-ін сказа-а-ав!
Великі сльози бігли по обличчю старого, струмували в зморшках, скапували з підборіддя.
І в цих двох жалюгідних словах була вся моя молитва: і бездонний відчай, і тонка нитка надії. Я хотів
сказати, що лікар каже: тільки на Бога надійся. І кричав: «Він сказав!» А люди навколо подумали:
збожеволів.
Але Ти почув цей крик мій. І вийшов мені назустріч. Як світанок! Як ранкова зірка розсіяв темряву моєї
ночі. І промовив: «Ось Я».
Настав понеділок — а син все ще був живий. І тільки тоді його відправили в опіковий центр. Кисті рук
довелося ампутувати, але одужання йшло не по днях, а по годинах. А невістонька моя — не
циганського роду, слов'янка. Хіба міг я навіть подумати, що вона залишиться з моїм сином-калікою.
Залишилася. І вісім місяців не відходила від нього. Казала: тільки я знаю, як з ним бути.
І спостерігаючи за милістю Твоєю, пообіцяв я в серці своєму, що відтепер життя моє буде належати
тільки Тобі.
У моєму будинку були ікони. Я подовгу розмовляв з ними, цілував їх — думав: Тобі це буде приємно.
Але я не знав Тебе. І навіть, коли читав Слово Твоє, не розумів його.
А якось одного разу прочитав: «Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, а не знаєш, звідки приходить і куди
йде: так буває і з кожним народженим від Духа». І подумав тоді: про що це? Як таке може бути?
І знову Ти зглянувся на мене. Пам'ятаєш, як в один з днів їхав я через ліс — і раптом почув голос Твій:
«Ось — входжу». І я відчув, як єство моє наповнюється чимось. Незвичайний спокій, що вищий від
усякого розуміння, зійшов на мене. Здавалося, Якір всесвіту знайшов притулок у моїм серці.
І знову почув я голос: «Ось — виходжу. Коли увіруєш — увійду й буду жити».
Тоді уста мої з благоговінням прошепотіли: «Господи мій і Боже мій».
Тим часом серце моє змінилося в мені. Так, що я не впізнавав його. Став я нікчемним в очах своїх. І
робити будь-що без Тебе вже не міг. Але Ти був зі мною. І в мені. І страх людський перед життям цим
покинув мене.
З тих пір я вже не зважав на себе, але на поклик Твій завжди піднімався і йшов. А слова Твої: «...Я був
голодний — і ви нагодували Мене; Я хотів пити — і ви напоїли Мене; Я шукав притулку — і ви запросили
Мене в свій будинок. Я був нагий — і ви одягнули Мене; Я був хворий — і ви доглядали за Мною, Я був у
в'язниці — і ви прийшли провідати Мене» — стали сенсом мого життя.
Навіть зараз, розповідав старий, коли тіло моє, цю стару оболонку зовсім зруйновано, Ти, як і колись, у
мені. І я невпинно простягаю руки до Тебе — за багатостраждальні народи моєї країни, за тих, які
покликані правити нами, щоб даровані були їм співчуття і любов до малих цих. А також — мудрість, щоб
жили ми завжди в мирі й спокої.
Але стопи мої зараз вже прямують дорогою всіх жителів землі, стежкою смертної тіні — і від очікування
зустрічі з Тобою серце моє радіє і співає.
Я вірю... Ні, є правдиве свідчення в мені! Я знаю, Ти скажеш: вже не раб, але — друг, змаганням добрим
ти змагався, біг закінчив, віру зберіг...
Старий замовк. Пекучий біль переливався в зболілих колінах, розгойдувався, повз угору, намагаючись
здолати його. Але він з сумною усмішкою нехтував ним. Немов добрий вояк, що став на варту.



Юлія Тонего

* * *
Бог є любов. Це — правда. Ви не вірите?
Погляньте: Він в серця до вас прийшов.
І в світі зла, великому і сірому,
Він саме вас чомусь в цей день знайшов.
Він саме вам дарує шлях до вічності,
Це світле небо й дім Свого Отця.
Не бійтесь потонути в морі ніжності
Й отримати із рук Його вінця.
Не проганяйте цю любов на вулицю.
Не проганяйте… Знаєте, Вона
Довірливо до ваших душ так тулиться
Не треба, щоб була вона одна.
Прийміть цей подарунок світла й радості.
Бог любить вас, бо Він за вас помер.
Повірте, як це добре жити в святості
І не колись, не десь, а тут, тепер.
Підіть за Ним, і ви не пожалкуєте.
Підіть… Навіщо вам ця марнота?
З Ісусом дім новий в душі збудуєте,
Там буде спокій, мир і доброта.
Підіть за Ним… Ви чуєте, як кличе Він?
Ви чуєте — душа ваша жива!
Зробіть лиш крок… Несмілий… Тільки крок… Один…
А далі стежка буде вже нова.

Ти не один

В осінню сповідь ідеш ти з Богом,
В осіннім смутку ти не один.
В заграву листя укинь тривоги,
Не пий так спрагло життя полин.
Поглянь у синю прозорість неба,
В безмовний поклик його глибин…
Земним жалем відболіти треба,
Та навіть в цьому ти не один.
Ти не один вже, як плаче вітер
І губить кроки у плині днів,
Ті дні вміщають лиш кілька літер,
А вічність має багато слів.
А вічність кличе осіннім ранком,
Пливе на хвилях пташиних крил.
А вічність в серці твоїм — світанком…
Ти не один, коли навіть без сил.
Ось чуєш: осінь журним зітханням
В долонях листя щораз тремтить
І завмирає щемким чеканням —
Ти не один в цю осінню мить.
Осіння мить у твоїй дорозі —
Це тільки подих в тому житті,
Яке ти маєш тепер у Бозі.
Ти не один навіть на самоті.

      * * *
У нас з тобою є дві дороги,
Нам вибирати, якою йти.
Моя тепер вже йде до Бога.
А та куди, по якій ідеш ти?
Моя душа має білі крила
І в небо лине, неначе птах…
Чому твоя, ти скажи, безсила
І перед небом у неї страх?
В моїх очах нове світло сяє,
Новим світанком життя бринить…
Чому ж в твоїх швидко день згасає
І лиш промінчиком ще болить?
Ми такі схожі… І дуже різні.
Ми були рідні, та розійшлись.
Тепер в небесну я йду Вітчизну,
А ти туди ж, куди йшов колись.
Спинись, прошу я, хоч на хвилину
Й поклич до Бога… Поклич! Поклич!
Як хочеш, разом до Нього злинем,
Ще поки ти не згубився в ніч.
Ще поки ти не згубивсь в нікуди,
Ще поки подих в вустах тремтить
І плаче серце тужливо в грудях…
Ще поки є ця у тебе мить!
Спинись, прошу я. Не йди байдуже,
Душі без сонця не залишай.
Ісус Христос тебе любить дуже —
Запам’ятай це, запам’ятай!



Юрій Тітов

В Гефсиманськім саду

Молитва Христова і зрада Іудова
Змішались колись в Гетсиманськім саду.
Там очі народу накрились полудою,
Зробивши із нього гріховну орду.
Не чули вони віще слово Учителя,
Бо їх лжеапостол юрбою повів.
Отам почалися страждання Спасителя,
І слід чорноти далиною побрів.
Іудо! Іудо!
Якби ти замислився:
Ти ж учень Його, коло Нього сидів!
Чому ж хижий погляд раптово ти визвірив,
У нице падіння себе опустив?
Твій мертвий цілунок із присмаком холоду,
Такий невідвертий, продажний, скупий.
Хрипіла болючість розколотим голосом
Над садом самотньо у тиші нічній.
І мовчки дерева зажурено плакали,
Та десь насміхався безчесний Пілат.
Із неба дивились хмарки перелякано,
Стояли апостоли, тьмарився сад.
Тим місцем іду мовчазною годиною,
Як демон, ця зрада терзає мене.
Такою страшною, гіркою провиною
Нехай не накриється людство земне.
Хоч ми не безгрішні, та лине осанною
Христова присутність над нашим єством.
Провісні вітри пролетять Гефсиманою,
Щоб нам повернути побожний псалом.
Народе земний!
Не продайся лукавому,
Бо ще на планеті омани не сплять.
Неначе собі, під гріховною лавою
Христових завітів ніколи не зрадь!


Не розіпніть

Христа в собі не розіпніть,
Цвяхи байдужо не забийте.
Весь час до Нього ви ідіть,
Над невідомістю не стійте.
Ділами камінь відштовхніть,
Словам благим крилечка дайте.
Христа всім серцем полюбіть,
В Його Любові воскресайте.

Дороговказ

Власну совість не кладім на плаху,
І пітьму щомиті не клянім.
Підіймаймось білокрилим птахом —
Книгу віри у житті творім.
Не забудьмо предків працьовитих,
Не купімось за гріховний гріш.
Ще потрібно вежі підкорити,
Щоби воля сяяла ясніш.
А із неба дивляться аскети,
Дужче б'ють живі монастирі.
Кожним кроком, як високим летом,
Повертаймо істини старі.
Хай же душі не летять наосліп,
Не оглухне серце від брехні,
Упадуть такі жадані роси,
Наче думи щиро вогняні.
Досить зла, ворожості, прокляття,
Чи ж Господь від нас цього хотів?
Подивіться, люди, на розп’яття,
Де Ісус вселенський гріх простив.
Поєднаймось, доки ще не пізно,
До Соборів у мольбі ходім
І співаймо величальну пісню —
За життєвість Господа хвалім.
Вірю я — ми станемо добріші,
І пітьма розсіється між нас.
Молитовні, незабуті вірші
Нам засвітять свій дороговказ.

Святі поради

Стережися заздрості своєї,
Бо вона всю совість проковтне.
І нікому не ставай суддею,
А по світу сій добро рясне.
Порадій за друга і за брата,
Жодним словом людям не злукав.
Не посмій духовно помирати,
Щоб твій дух в пітьмі не заблукав.
Захисти усесвіт від прокльонів,
Землю затули від сатани.
Хай свіча твоя на підвіконні
Осяває помисли ясні.
Доведеться серденьку боліти —
Дякуй Богу, що воно болить.
Ти злодійству, як метеориту,
Рідну землю не дозволь згубить.
І нема страшнішого нічого,
Ніж упасти перед людством ниць,
Погасити пломеня Святого,
Не помітить сяйво блискавиць.
А іще байдужості не слухай,
Серцем і душею не черствій.
Всю безслізну мовчазну посуху
Ти Любов’ю подолать зумій.
Не криви словами та не збочуй,
Будь собою, Бога не забудь,
І тоді страшні минуться ночі —
Дні твої у безвість не підуть.
Імення Боже сяє у думках
Дозволь Христу до тебе увійти,
Дозволь собі духовно оновитись,
Перед Дитям Господнім нахилитись
І шлях до істин праведно знайти.
Дозволь собі замислитись над тим,
Чого не можна на роки відкласти.
Нехай у тихих спалахах причастя
Засяє зірка світлом провідним.
Помнож себе на іскорки святинь,
Щоб вогнищем сподіваним налитись,
Щоб жодним кроком віри не спинитись,
І не зректися доброти корінь.
Стихає все в яснім передчутті,
Згорають всі вагання недоречні,
І обнімає непорочно вечір
Цю ніч святу, що світиться в Христі.
Дозволь собі, чого не дозволяв,
Зіграй на струнах суті й одкровення.
Промов молитву за свій край стражденний,
Яку ніхто, як ти, не промовляв.
Різдвяна ніч у зорях і свічках,
Як вишиванку, небеса гаптує.
З надією душа твоя святкує,
Імення Боже сяє у думках.


Елеонор Портер (1868 – 1920)

Проповіді та дрова

У преподобного Пола Форда було важко на душі. Протягом минулого року справи в його церкві йшли
дедалі гірше. Куди не глянь, тільки суперечки, наклепи, заздрість. Він то сперечався, то вмовляв, то
дорікав, то дивився крізь пальці — і при цьому, незважаючи ні на що, молився гаряче і з надією. Та
сьогодні він був змушений з гіркотою визнати, що становище не покращилося, а стало ще гіршим.
Двоє з його служителів були між собою на ножах через якусь дрібницю, яку безкінечні суперечки
перетворили у справжню проблему. Троє найактивніших прихожанок вийшли з жіночого добродійного
комітету тільки тому, що маленька іскорка наклепу була роздута у справжнє вогнище скандалу.
Церковний хор розколовся через суперечки про те, хто виконуватиме сольні партії. Бродіння почалося
навіть у Товаристві християнської взаємодопомоги, через відкриту критику двох членів правління.
Останньою ж краплиною у чаші терпіння стала відставка директора і двох учителів недільної школи, що
й привело стомленого пастора в тишу лісу, де він сподівався знайти заспокоєння, повністю віддавшись
роздумам та молитвам.
Тут, під зеленим склепінням лісу, преподобному Полу Форду стало зрозумілішим завдання, що стояло
перед ним. На його думку, настав критичний момент. Потрібно щось робити — і то негайно.
Бачачи все це, преподобний Пол Форд дуже добре розумів, що і він, Божий слуга, і церква, і містечко, і
саме християнство страждають від цього і будуть страждати ще більше, якщо... Було зрозуміло, що
треба щось робити і робити негайно. Але що?
Пастор неспішним рухом дістав з кишені записи, які він зробив, готуючись до недільної проповіді.
Насупившись, він довго дивився на них. Обриси його губ стали раптом суворими, і він вголос виразно
прочитав слова з Біблії, які хотів покласти в основу своєї проповіді: «Горе ж вам, книжники та фарисеї,
лицеміри, що вдовині хати поїдаєте і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете! Горе
вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину, але найважливіше в Законі покинули: суд,
милосердя та віру; це треба робити»...
Це був повний гіркоти докір. Під зеленим дахом лісу глибокий голос пастора звучав просто нищівно.
Навіть птахи і білки, здавалося, стихли, ніби охоплені благоговійним страхом. І пастор яскраво уявив
собі, як зазвучать ці слова наступної неділі, коли він буде промовляти їх у святій тиші церкви.
Прихожани — це були його діти. Хіба він зможе скати їм це? Чи насмілиться він сказати їм таке? Чи
насмілиться він не сказати цього?! Ці слова викликали страх навіть і без його тлумачення, яким він
хотів супроводити їх. Він молився й молився, гаряче просив про допомогу, про керівництво. О, як він
хотів — як ревно і пристрасно бажав! — знайти правильний шлях, знайти тепер, у цей кризовий час. Та
чи був вибраний ним шлях правильним?
Пастор неквапливо згорнув свої папери, заховав їх назад у кишеню, а потім із зітханням, подібним на
стогін, сів на траву біля дерева і закрив обличчя руками.
Там і побачила його Поліанна, яка поверталася додому від містера Пендлтона. Скрикнувши, вона
швиденько підбігла до нього.
— О-о, містере Форд! Ви зламали ногу... чи щось інше, так? — схвильовано запитала вона.
Пастор здригнувся, підняв голову і зробив спробу посміхнутися.
—Ні-ні, я просто... відпочиваю.
— О! — з полегшенням зітхнула Поліанна, зробивши крок назад. — Тоді все в порядку. Розумієте, коли
я знайшла містера Пендлтона, у нього була зламана нога. Але він, правда, лежав. А ви сидите.
— Так, я сиджу, і в мене ніщо не зламане і не розбите... що могли б вилікувати лікарі.
Останні слова прозвучали дуже тихо, але Поліанна почула їх. Очі дівчинки загорілися живим співчуттям.
— Я знаю, що ви хочете сказати. Щось вас мучить. З татом так було... багато разів. Я думаю, так буває
з пасторами... часто. На них, розумієте, покладена така відповідальність.
Преподобний Пол Форд поглянув на неї з ледь помітним подивом.
— Твій батько був пастором?
— Так, сер.
— Розумію…
Настала томлива пауза. Пастор, який все ще сидів біля підніжжя дерева, здавалося, зовсім забув про
присутність Поліанни. Він знову дістав свої папери, але й не дивився на них. Замість того він розглядав
листка, який лежав на землі. Це навіть не був якийсь гарний листок. Просто сухий, бурий. Дівчинка,
дивлячись на пастора, відчувала незрозумілий жаль та співчуття до цієї людини.
— Сьогодні... такий гарний день, — почала вона з надією.
У відповідь — мовчанка. Потім пастор, здригнувшись, підняв очі.
— Що? А, так, хороший день, — відповів пастор.
— І зовсім не холодно, хоча й жовтень, — зауважила Поліанна ще з більшою надією. — У містера
Пендлтона вже палять камін, але це не для тепла. Просто щоб дивитися. Я люблю дивитися на вогонь,
а ви?
Відповіді не було. Поліанна терпеливо чекала, перш ніж попробувати ще раз, але вже на іншу тему.
— Вам подобається бути пастором?
На цей раз Пол Форд миттєво підняв на неї очі.
— Чи подобається... яке дивне питання! А чому ти запитуєш про це, моя дитино?
— Просто так... Просто у вас такий вигляд... І я згадала батька. Він також мав такий вигляд... інколи.
— Невже? — голос пастора звучав люб’язно, але погляд його знову повернувся до зів’ялого листка.
— Так. І я запитувала тоді в нього, як і у вас, чи подобається йому бути пастором.
Чоловік під деревом печально посміхнувся:
— Ну й що він відповідав?
— О, він завжди говорив, що, звичайно радий, але майже завжди додавав, що ні на мить не залишився б
пастором, якби не «радісні тексти».
— Якби не... що? — преподобний Пол Форд відірвав погляд від листа і здивовано поглянув на збуджене
личко Поліанни.
— Це так тато їх називав, — засміялася вона. — Звичайно, Біблія їх так не називає. Але це ті тексти
Біблії, які починаються словом: «радійте». Їх так багато! Одного разу, коли татові було особливо важко,
він підрахував їх. Їх виявилося вісімсот.
— Вісімсот!
— Так, таких, які велять нам радіти і веселитися, розумієте? Ось чому він назвав їх «радісними».
— О! — лице пастора набуло дивного вигляду. Він поглянув на перші слова своєї проповіді, записаної
на папері: «Горе вам...». — І твій тато... любив ці «радісні тексти»? — пробурмотів він.
— Дуже, — виразно кивнула Поліанна. — Він говорив, що одразу відчув полегшення в той же день, коли
вирішив їх підрахувати. Він говорив, що якщо Бог взяв на Себе такий тягар — цілих вісімсот разів
повеліти нам, щоб ми раділи, то Він, без сумніву, хоче, щоб ми це робили... хоч трішки. І татові стало
соромно, що він так рідко радів. А ще ці тексти стали для нього великою втіхою в усіх неприємностях —
коли справи йшли погано, коли жінки з добродійного комітету сварилися... тобто коли вони в чомусь не
згоджувалися, — швиденько виправила вона себе. — І ось з цих текстів тато придумав гру... Він почав зі
мною з тих милиць. Він говорив, що саме «радісні тексти» навели його на цю думку.
— А що це за гра? — запитав пастор.
— Щоб у всьому знаходити щось таке, чому можна було б порадіти. І, як я вже сказала, ми почали з
милиць, які передали нам з пожертвуваннями, коли я хотіла ляльку. Я засмутилася, але тато сказав,
що треба радіти, що мені вони не потрібні, — і дівчинка з захопленням заходилася оповідати далі. Вона
любила поговорити і тепер не змовкала — здавалося, що було так багато, багато всього, про що можна
було розповісти і пастор хотів знати про все. Біля підніжжя горба їхні дороги розійшлися; кожен пішов
своєю дорогою.
Того ж вечора преподобний Пол Форд у задумі сидів у своєму кабінеті. Перед ним на столі лежали
аркуші паперу — записи для майбутньої проповіді, а затиснений у пальцях олівець зупинився над
іншими аркушами, чистими, які чекали нового тексту. Але пастор не думав ні про те, що написав
раніше, ні про те, що він хотів написати тепер. Уявою своєю він був далеко — в маленькому містечку,
разом з тим іншим пастором-місіонером, який був бідний, хворий, повен турбот і майже зовсім
самотній, але вчитувався в Біблію, щоб знайти, скільки разів його Бог повелів йому радіти й веселитися.
Через деякий час Пол Форд оговтався від цих думок і поправив аркуші, які лежали під рукою. «Євангелія
від Матвія, розділ 23, вірші 14 і 23», — написав він, потім із досадою відкинув олівець і підсунув ближче
журнал, який кілька хвилин тому залишила на столі його дружина. В’яло і байдуже пробігав очима абзац
за абзацом, поки наступні слова не привернули його уваги: «Одного разу батько, знаючи, що син вранці
відмовився нарубати матері дров, сказав йому:
— Томе, я впевнений, що ти з радістю підеш і нарубаєш дров для матері.
І Том мовчки пішов виконувати батькове прохання. Чому? Просто тому, що батько дав синові зрозуміти,
що чекає від нього правильного вчинку. Уявіть, що батько сказав би:
— Томе, я чув, що ти відмовився нарубати дров сьогодні вранці. Мені соромно за тебе! Піди і зараз же
зроби це!
Думаю, що він так би й не д очекався дров від Тома».
Пастор продовжував розсіяно читати і натрапив на наступний абзац:
«Людина перш за все потребує заохочення. Її вроджену душевну стійкість потрібно зміцнювати, а не
послаблювати... Замість того, щоб постійно твердити людям про їхні недоліки, говоріть їм про їхні
достоїнства. Намагайтеся витягнути людину з колії поганих звичок, підтримайте її кращі риси, її
справжнє «я», яке може з’єднатися з духом, щоб діяти й перемагати!
…Скажіть своєму сину Томові, що ви знаєте, як йому буде приємно нарубати матері дров, і ви
побачите, що він зробить це швидко і з цікавістю».
Пастор відклав журнал і підняв голову. Через мить він встав, заходив вперед-назад вузькою кімнатою,
потім глибоко зітхнув, знову сів на стілець перед своїм письмовим столом.
— З Божою допомогою я зроблю це! — голосним шепотом вигукнув пастор. — Я скажу моїм
прихожанам, що знаю — вони будуть раді рубати дрова! Я дам їм радісне усвідомлення виконаної
роботи, і їм ніколи буде дивитися на те, скільки нарубали їхні сусіди.
Він розірвав аркуші з попереднім текстом проповіді й відкинув їх від себе так, що з одного боку його
стільця лежало: «Горе вам», а з іншого — «фарисеї і лицеміри». А олівець швидко забігав по гладкому
білому папері...
Проповідь преподобного Пола Форда, виголошена ним наступної неділі, стала справжнім закликом і
зверненням до всього найкращого, що було в кожній людині, яка слухала його, а в її основу ліг один з
восьмиста «радісних текстів» Біблії: «Веселітесь у Господі і тіштеся, праведні, і співайте із радістю, всі
щиросерді!»


Тетяна Свірська

              * * *

«...І озвався до Нього один: «Господи, хіба буде мало спасенних?»
А Він сказав їм: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми,бо кажу вам, — багато хто будуть намагатися та
не зможуть!» Луки 13:23,24

З недавніх пір мене гнітить видіння
реальне, як життя, страшне, мов сон.
В якому ми у напрямку сумнівному
йдемо під звуки «Радіо Шансон».
Ми, добровільно збіднені й спустошені,
впустивши безлад в душі та оселі,
у цім видінні зовсім не стурбовані,
а безпідставно надто вже веселі.
І хтось невидимий керує нашим рухом,
рекламним трюком засліпивши очі.
І ми не бачим знаків застережливих.
А може, вперто бачити не хочем?
І варто би прокинутись від того
й приреченість свою перебороти.
Бо я здогадуюсь: останнім знаком буде
знак «Обережно, завузькі ворота!».

* * *
Чи заблукалі, чи блудні?
До марнослів’я здібні.
В чому, скажи мені, Боже,
люди Тобі подібні?
Твій бездоганний образ
в дітях не проступає —
кожен собі правитель,
кожен свого шукає.
Так легковажно, під себе
цінності вічні крають —
діти, які укотре
темряву обирають.
Сказано: «Всі згрішили,
втратили славу Божу…»
Як же Ти вмієш любити
зовсім на Тебе не схожих?!

* * *
Говорила душа — я почути не вміла.
А вона говорила ледь чутно, несміло.
Піднімала мій погляд із долу до неба.
Як могла, привертала увагу до себе.
Я по світу ішла, заклопотана справами,
а вона шепотіла весняними травами.
А вона ледь торкалась промінчиком світла,
першим проліском в полі для мене розквітла.
І для мене під ноги снігами лягала.
Як могла, говорила, як уміла, як знала.
Серед гамірних вулиць, де безладдя багато,
я її не почула, — сама винувата.

* * *
Ти забери мене із цього дня
і поведи туди, де сонце й літо,
де свіжий вітер хмари розганя
і грається ромашки білим цвітом.
Поклич мене. Із безладу буття
піду з тобою теплими дощами.
Хай тиша гоїть стомлені чуття
і зорі надихають до нестями.
Поклич мене тепер. Не забарись.
Нехай душа, знесилена і квола,
здійметься високо у небо, як колись,
і світлим променем опуститься додолу.

* * *
«Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!..»  

Ти, безперечно, відав той кінець.
Знав: кимось хрест збивається неспішно.
Ще квітне десь терновий Твій вінець.
В дрімоті світ, змордований і грішний.
Ти, безперечно, відав все і знав:
до денця чаша випитою буде.
Ти світлом був і світло сповіщав,
вдивляючись у темряву Іуди.
Вже зовсім скоро, Ти не знать не міг,
мінливий натовп радо зустрічатиме.
Спочатку гілля пальмове до ніг,
а трохи згодом «Розіпни!» кричатиме.
А потім... потім — тільки неба синь.
Вже й не важливо хто і що говорить.
Усіх вмістив у серце Божий Син
молитвою «не відають, що творять».
Ти, безперечно, бачив той кінець.
Тобою істина рождалась і творилась.
Ще не сплели колючий Твій вінець,
а Ти вже проказав собі: «Здійснилось!»
А поки... Поки під байдужий сміх,
відкритий розпач, тихе голосіння
долала наш неподоланний гріх
велика сила Божого спасіння.

* * *
Під розлогим куполом неба,
в буйстві зелені у садах
зріє темрява, як потреба,
і гніздиться містичний страх.
Із густого чортополоху
проглядає незримий кат,
сіє сумніви і тривогу,
нищить люд без ножа й гармат.
Розповзається мряка сіра,
непримітна орда німа.
Тут своя, нерушима віра,
тут живому місця нема.
Все змішалось і закрутилось,
зав’язалося і сплелось,
заспівалось і закадилось,
задзвенілось і… прижилось.
Звично й любо. Чи то ж не нами
освятився на царство гріх?
На покуті під образами
нині властвує оберіг.
Не піднімем очей до неба,
не дозволить густа пітьма.
Та й кому це насправді треба —
н е п о д і б н и х майже нема.
У купальську нічку байдужу
поєднались гріхом хмільним,
спепелили серця і душі
древнім колесом вогняним.
У рубцях і злиденному руб’ї
розганяєм містичний страх —
хто у стрільбищах, хто в гульбі,
хто з кадильницею у руках.

* * *
Не придумуй собі героїв,
не вишукуй дрібної слави.
Бо безпристрасно, по-судівськи
час усе на місце поставить.
До якоїсь години слушної
він секрети свої тримає.
Може, перші стануть останніми, —
достеменно ніхто не знає.
І не треба спішити з вироком,
буде вчасно справу завершено.
Час розсудить і час покаже:
чи останні не стануть першими?


Тетяна Аляб’єва

Як любити ближнього

Ви знаєте, що таке звуження судин головного мозку? Сергію про цю хворобу відомо практично все.
Дружина Олена страждає цим захворюванням з юних років. Трапляється, що вона несподівано
непритомніє. Так тривожно залишати її одну! Навіть тепер, стоячи за кафедрою, проповідуючи Слово
Боже, Сергій проводжає поглядом дружину з малям на руках. Олена виходить з залу будинку молитви.
«Може, їй стало погано, — промайнула думка. — А може, просто хоче без сторонніх поглядів
погодувати грудьми дочку?» Слідом за мамою тупають сини.
Сергій раз по раз поглядає через прозорі пластикові двері на вулицю. У великому просторому залі його
слухають з великою увагою, і його занепокоєння не залишається непоміченим. Раптом Сергій
розгублено замовк. У залі тиша. Слідкуючи за поглядом Сергія, всі збори повертаються у бік вхідних
дверей. На майданчику перед входом метушаться сестри з недільної школи, стовпилися діти. Заняття у
них проходило в будинку навпроти. Було зрозуміло, що щось сталося ...
Збиваючись, втрачаючи зв’язок між словами, Сергій закінчив проповідь. Він майже побіг на вулицю.
Олена ... Що з нею? Та ні! Ось вона стоїть з дитиною на руках! Що ж тоді тут трапилося? На бетонному
покритті в припадку бився хлопчик-підліток.
«Слава Богу! — промайнуло в голові. — Мої цілі, і з ними все в порядку!» Хлопчика на збори запросили
Олена з Сергієм, про його проблеми вони знали давно. У хлопця було гаряче бажання від них
звільнитися, і він вірив, що йому допоможе тільки Бог. Кожного разу, коли він відчував наближення
нападу, він починав молитися. Це було дивно — припадок не наступав! Тільки вночі, коли підліток спав і
не міг контролювати сон, починалося жахливе ... Сьогодні припадок накрив його несподівано, після
закінчення дитячого служіння. Незабаром хлопчик прийшов до тями. Його все ще обступали з усіх боків
здивовані дорослі і діти, як раптом пролунав пронизливий дитячий крик ззаду.
Дворічний син Сергія, на мить залишений без нагляду, забрався вгору по східцях і стрімголов звалився з
них униз. Бризнула кров з розсіченої брови і губи. «О, Господи! — Застогнав Сергій. — За що?..»
І тоді у серці тихо заговорив Божий голос.
— Ти сказав: «Слава Богу, що не мої рідні!» Ти дивився на хлопчика в стражданнях і в серці радів, що
це сталося не з твоїм сином чи дружиною. Тобі не було боляче! А зараз тобі боляче? Це твій син? Коли
ж ти будеш любити ближнього, як самого себе?
Сергій мовчки, у серці своєму відповів Богові:
— Слава Тобі, Спасителю, що я чую Твій голос! Ти кажеш правду, Господи! Свого сина я люблю
набагато сильніше! Допоможи мені любити всіх людей так само сильно, як я люблю своїх близьких і
рідних! Допоможи мені мати співчуття і готовність допомогти іншим! Збережи мене від байдужості до
чужого болю! Великий, Всемогутній, Всесильний, Люблячий Господи, зціли хлопчика, зціли і мого
малюка! Я знаю, вони Тобі однаково дорогі обидва. В ім’я Ісуса Христа! Амінь.


Олена Романишина

* * *
Полюби… Прости… Благослови…
Коли важко, камінь в грудях тисне,
Коли хтось поклав його навмисне,
Доторкнися струн душі живих.
Перед небом трепетно відкрий
Почуттів захованих скарбницю.
Глянь у слова Божого криницю:
Чи там має місце гнів людський?
Помсти в двері серця не впусти.
Хай спіткнеться об поріг любові,
Стане хай безсилою у слові.
Віднови зруйновані мости.
Те, що ворог кинув на сміття,
Підніми й промов: «Усе прощаю!
Ти — мій брат! Тебе благословляю,
Бо люблю! А в цім моє життя!»
      
***
Навчись прощати…
Розділи страждання…
Проси любові в Господа для себе.
Дай руку брату, не лишай в чеканні.
Хай він в тобі відчує дотик неба.
Навчись любити…
Не в словах лукавих,
Не тільки друга, — ворога, що люто
В свій час у тебе кинув грізно камінь.
А ти люби, навчись усе забути.
Навчись молитись…
Гордість залишивши,
На крилах віри принеси в покорі
Тих, хто в печалі, радість загубивши,
Не бачать світла в темних хвилях моря.
Навчись подяки…
Щирої подяки,
Тієї, що і в горі не зникає.
Хай серце плаче, томиться — ти дякуй.
У мить таку Господь благословляє.
Навчись Отцеві в правді поклонятись,
Хай Дух Святий до серця промовляє.
Спитаєш ти: «Де сили взять смирятись?»
А сила в Бога! Він Той, Хто навчає!


***
Не сумуй, що не збулася мрія,
Не лякайся вітру, що повіяв,
Не спіши лишати в безнадії
Човен свій.
Розпач і тривогу зрозуміє,
В тіні крил Своїх тебе укриє,
В час недолі втішить і зігріє
Пастир твій.
Хай життєві бурі не тривожать,
Ти з Христом у битві переможеш
І ніхто зашкодити не зможе,
Тож пливи!
Ти — перлина у долоні Божій,
Будь на Нього, мов краплина, схожим,
На землі ти тільки перехожий,
З Ним живи!
Твердо стій, хай вітер не зламає,
Будь міцним, Господь тебе тримає,
Бачиш пристань — там тебе чекає
Батько твій.
Він з любов’ю руки простягає,
Ніжно так до серця промовляє:
— Як давно тебе Я виглядаю,
Сину Мій!

***
Не нарікай у труднощах ніколи,
Не пожадай того, що ближній має.
Втомившись, зупинись, поглянь навколо...
Ти в винограднику!.. Тебе Господар знає.
Хіба відразу гроно соковите?
Чи всі плоди дозріють одночасно?
Не раз потрібно і дощем полити,
Й обрізати сухі галузки вчасно.
Не нарікай... Не заздри тим, хто вище,
У кого є вже зав’язі багато.
До тебе Садівник сьогодні ближче,
Він бачить, де потрібно підв’язати.
І хоч тремтить від холоду листочок,
Та не впаде, поки Господь не скаже.
Не нарікай... Бог любить Своїх дочок,
Синів Своїх підніме, перев’яже.
Ти в винограднику. Не бійся рук Христових,
Господар знає, як ти прищепився.
Сухе одріже, щоб зростало нове,
Щоб плід добром і щедрістю налився.
Не нарікай у труднощах ніколи.
Тебе Творець ростив аж до сьогодні.
Поглянь навколо, як доспіли грона!..
Ти в винограднику! А він же є Господнім!


Лідія Вудвуд

* * *
Вертаю знову на пороги отчі,
Зоріє світлим спогадом душа,
Сльоза туманом застеляє очі,
А стежка у дитинство поспіша.
Вона ось в’ється вдаль поміж житами
До хутора старого край села.
Старезна груша – днів минулих пам’ять –
В моїй душі пагінням проросла.
Здавалось, сонце тут тепліше гріло
І зорі тут світили яскравіш…
Пройшло, відгомоніло, відболіло,
А ти вже перед вічністю стоїш.
Життя умить конем баским промчало,
Та не забути хутір той, село.
Зерно, що там в дитячу душу впало,
В мені живим колоссям проросло.
Тепер для Бога колоситься нива.
Допоки благодатна ще пора,
Завершити спішу Господнє жниво.
Який Він щедрий у своїх дарах!
Прошу я лише мудрості у Бога,
Щоб колосків у полі не лишить
Й не загубити Божої дороги,
Допоки прийде заповітна мить.

Берег любові

Людська душа так прагне теплоти,
Бо ж створена для вічної любові.
Її згубила. В морі марноти
Вона шукає любий берег знову.
Та де він, берег сонця і тепла?
Куди не глянь, лиш темрява і холод.
Як віднайти любов у світі зла,
Як втишити душі нестерпний голод?
Та раптом промінь в темряві з’явивсь —
Прокинулася втрачена надія,
Маленький вогник в серці заяснів:
Невже здійсниться довгождана мрія?
Полинула душа на той маяк,
На заклики вабливі і далекі…
Там берег довгожданий — вірний знак,
Внизу лиш хвиль бурхливий грізний клекіт.
Та промінь несподівано погас…
І вдарилась душа в холодні скелі…
І, стрепенувшись, озирнулась враз:
Де ж тиха пристань, сонячна оселя?
Невже обман, невже лише міраж?..
І знов кругом холодне грізне море…
Куди летіть, де берега шукать?
Хто зрозуміє безутішне горе?
Враз морок несподівано розтав
І сонце освітило пристань тиху.
Хтось перед нею в сяєві стояв…
Це Той, Котрий беріг її від лиха.
А голос Його лагідний такий!
Душа не знала голосу такого…
Як тепло стало від Його руки!
Яка любов в очах іскриться в Нього!
Відчула, як пронизує її
Тепло Господнє і Господня сила,
Наповнює любов’ю до країв —
І знову виростають в неї крила.
Не страшно вже душі у світі зла,
І не страшні тривоги і спокуси,
Бо берег той омріяний знайшла,
Де вічне сонце і любов Ісуса.


Душа

Марнота заполонила душі,
Наче павутиння мертву хату.
Німоту її зненацька не порушить
Подих вітру мрійливо-крилатий.
Зачинили в хаті двері щільно —
І туди не можна завітати.
Помирає в темряві повільно
Та душа, що мріяла літати.
Раптом — промінець ясний із неба
Крізь фіранку глянув всередину,
Запитав: «Чи є якась потреба?» —
Диво сталось вмить у тій хатині.
Потягнулося усе до сонця,
Усміхнулось щиро, заясніло,
Ожило заплакане віконце,
Двері враз протяжно заскрипіли.
Увірвався в хату свіжий подих,
Павутиння заходивсь зривати
І згрібати непотрібний мотлох,
Усе чисто з неї вимітати.
Сонце кинуло із пригорщі проміння,
Засміялось небо веселково,
Розлетілось мертве павутиння, —
І життя там забриніло знову.
Так проміння Божої любові
Поверта життя душі померлій.
І вона в своїй святій обнові
Сяє, мов дорогоцінні перли.

Сіячеві

Ти йдеш по цій землі, зігнувши спину,
Під вантажем добірного зерна
І сієш щедрою рукою безупинно,
І путь твоя із тисяч лиш одна.
Ти сієш у негоду, дощ і холод,
Не спочиває стомлена рука.
На спрагу не зважаєш і на голод, —
Така твоя вже доля нелегка.
Буває, терни глушать ті посіви,
З-під них пробитись важко їм на світ,
Та сієш ти: а раптом буде диво, —
І віра в серці вогником горить.
І часто падає зерно святе на камінь.
Лиш проросло — й уже зів’яло вмить,
Та сієш знов невтомними руками,
Ніщо тебе не може зупинить.
Не раз впаде зерно і при дорозі.
Там птахи налетять і геть склюють.
Твої ж рясні, що землю росять, сльози
Надії квітами пахучими зростуть.
Усе-таки впаде якась зернина
В ріллю, зігріту подихом твоїм,
І прийде та щасливая хвилина:
Зерно заграє колосом важким.
Забудуться і втома, і незгоди,
Бо ти не марно вік земний прожив.
Хоч від людей не бачив нагороди,
Та в Господа вінець свій заслужив.



Юрій Вавринюк

Палаюче вугілля

     Старий Максим помирав.

     Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не було.
Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але зараз це не
той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав дійсність такою,
якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі вважав порожніми i не
вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал («зариють, як собаку»), а
отже, й не боявся її.
     Але тепер з ним коїлося щось не те. Він з подивом i страхом відчував у собі щось (якщо взагалі там
оте «щось» було) незрозуміле, чого не міг ні пояснити, ні вгамувати. Бувало, в деяких життєвих
обставинах йому мимоволі доводилося мати справу з незрозумілою силою, яку величають совістю, i яка
деколи підсовувала йому свиню, ставлячи перед самим собою у незручне становище. Та виховання,
навколишнє життя, суспільний стан навчили досить швидко справлятися з нею, тому вона особливо не
турбувала старого колгоспного активіста. Але тут було щось жахніше від совісті. Він відчував смерть.
Цю саму смерть, про яку не думав, якої не боявся i яку в іншій ситуації сприйняв би як належне, як
списання старого колгоспного iнвентаря, що не раз доводилося робити. Та вона виявилася зовсім не
такою. Не як проста констатація закінчення життя-буття, а як щось реальне, що може спричинити
страх, біль, розгубленість, а то й розпач.
     Він ніколи раніше не аналізував своїх вчинків, свого минулого, тому докори сумління не дуже
дошкуляли йому. А тут раптом чітко почали виростати образи минулого, того, що давно забулося i
поросло травою. I, що найбільш нестерпно, ці згадки котилися навалою i поставали перед ним з позиції
добра-зла. Максимові стало моторошно. Ніколи в житті з ним не траплялося нічого подібного, він навіть
розгубився. Звідки ці спогади? Що було, то було. Та настирливі полотнища прожитого насували на
нього, як несподівана гроза літнього дня. I чомусь все чіткіше в цьому примарному сплетенні подій,
образів, людських постатей вимальовувалося обличчя вродливої панi Лядуховської...
      ...Iшов осiннiй сльотливий дощ. Важкі бруднi хмари, здавалося, тиснули на землю своїм мокрим
тягарем, від чого залишки блідої рослинності, немов притоптані, щільно слалися долі. День не обіцяв
нічого приємного, окрім тонкого дрібного павутиння дощу i такого ж паскудно-сіруватого настрою.
     Але Максим не помічав навколишньої сльоти. Він виконував важливе державне завдання — i ніяка
негода не могла завадити цьому. За останні місяці в його житті сталися такі величезні зміни, що минуле
здавалося давно забутим i нереальним. Він нарешті дiждався радянської влади. Набридливе
напівпідпілля закiнчилося, буржуазна Польща вiдiйшла в iсторiю, i тепер хвиля останнiх подiй пiдняла
його на самий гребiнь, перевернувши рiвномiрний, на перший погляд, хiд життя звичайного волинського
села. Максим не прагнув особливих посад, не рвався до керівництва, був задоволений тим, що може
чимось, хоч невеликим, але реальним, послужити новій владi. Тому активно включився в будiвництво
такого казкового, такого бажаного i такого близького майбутнього.
     Сьогодні вiн устав дуже рано, дарма що напередоднi допiзна затримався у сiльськiй радi. Навiть не
снiдаючи, пiшов до заможнiшого односельчанина i вiд iменi нової влади взяв пару коней (своїх не було,
бiдняк). Будiвництво комунiзму вимагало усунення усiх перешкод, а найбiльшою перешкодою були,
звичайно ж, пани. Як от панi Лядуховська, яка мешкала неподалiк на хуторi.
     Саме до неї i потягнув возом Максим ще з кiлькома сiльськими активiстами.
     Як представник експлуататорського класу, а тим бiльше як полячка, вона не мала права проживати
на територiї не лише майбутнього колгоспу, але i країни. Згiдно вчорашньої ухвали Лядуховська
повинна була протягом доби перетнути Буг — невидиму риску, що роз’єднувала два свiти, двi iдеологiї i
чиєсь майбутнє.
     Розмова була безпристрасна i коротка. Максим з почуттям високого обов’язку, зверхностi та
неприхованої злорадностi наказав збиратися в путь-дорогу.
     Лядуховську вiн знав добре i, хоча не мiг сказати про неї чогось негативного, завжди ховав
неприязнь. Його бiльше дратували її хорошi риси. Вона з повагою i розумiнням ставилася до всiх
навколишніх: до людей свого кола, до односельчан i наймитiв. Спокiйна, врiвноважена, панi
Лядуховська викликала «класову» ненависть у Максима. Щира католичка, вона не раз виявляла свою
вiру не стiльки своїм обов’язковим щонедiльним вiдвiдуванням сусiднього костьолу, скільки самим
життям.
     I ось тепер Максим сидiв за довгим столом i з iронiчною напiвпосмiшкою спозирав за приготуванням
в дорогу. Його трохи спантеличила поведінка панi. Вiн чекав слiз, iстерики, голосiння. Натомiсть
господиня блiдими устами тихо зронила: «Дайте менi годинку...» Вона коротко, по-дiловому, давала
розпорядження, пакуючи поклажу. Двоє дiтлахів, яких виховувала сама, хлопчик i дівчинка 8-12 років,
здивовано i розгублено дивились то на неньку, то на дивного гостя. В дорогу бралося в основному те,
що здавалося Максимовi зовсім непотрібним: якісь книги, папери, фотокартки i лише найнеобхiднiшi
речi. Наприкiнцi пiдiйшла в куток до Максима i майже наказово попрохала: «Пшепрошу пана».
Перехрестилася, стала на лаву, де той сидiв, обережно зняла iкони i сама загорнула кожну окремо в
чисте полотно...
До залiзницi їхали всi на однiй пiдводi разом з тим невеликим скарбом, який дозволили взяти. Їхали
навмисно повiльно, щоб дощ дужче намочив iдейних ворогiв. У кожному звертаннi, у кожному порусi
Максима було пiдкреслено неприховане бажання дошкулити, якомога бiльше завдати болю, принизити
та морально образити свою бранку. Лядуховська мовчки, з почуттям власної гiдностi сидiла на кiнцi
фiри, обнявши дiтей. Дощ мочив її блiде красиве обличчя, потiчками стiкаючи на одiж, але вона не
помiчала цього. I нiяк не зреагувала, коли вже на залiзничнiй станцiї Максим грубо штовхнув її з пiдводи,
аж скрикнуло дiвча.
     Через пiвгодини потяг, здавалося, назавжди забрав з життя сiльського активiста образ панi,
залишивши лише маленький епiзод перемоги над iдейним ворогом...
    Важкий тупiт кованих чобiт тiнню летiв позаду. Вiн вiдлунював вiд високих цегляних провулкiв,
несподiвано бив в обличчя перед тупиками, так що переслiдувачi здавалися вже попереду, i втiкач бiг на
них, то на хвилю стихав, коли шлях перерізували вузенькi смужки газонiв. Цей тупiт, здавалося,
матерiалiзувався i тепер висiв над ним, як раптова грозова хмара, — попереду ще яскраве сліпуче
сяйво ослiплення, а позаду страхiтлива ртутна гора, вiд якої аж нiяк не сховатися. Максим вже зовсiм
видихався, а погоня не вiдставала. О Господи, невже пропадати?!
     Ще кiлька хвилин тому вiн спокiйно (в усякому разі, зовні) йшов вулицями Варшави i не чекав, що так
раптово зруйнуються його плани, хоча якихось чітких планів, власне у нього й не було. Правда, знав, що
всюди нишпорять нiмецькi патрулi, i внутрiшньо був готовий до всього. Протягом останньої доби, вiд
моменту втечi з залiзничного ешелону для вiйськовополонених, що вiз його кудись на захiд, Максим, як
нiколи, був обережний. Вiн, немов спортсмен на стартi, кожну мить чекав стартового пострiлу, щоб
зiрватися вперед, але все-таки не встиг зорiєнтуватися, коли цей пострiл пролунав.
     Тiльки вiн вийшов з-за рогу одноповерхового будинку на околицi польської столицi, де, здавалося б,
особливої небезпеки не повинно бути, як майже впритул зiткнувся з трьома озброєними нiмцями. Їх вiн
боявся найбiльше. Тому, коли вони виникли, як примара, прямо перед ним, вiн вiдразу ж остовпiв,
забувши все, що планував перед тим для подiбних зустрiчей. Вiн мовчки стояв, дивлячись їм прямо у
вiчi, нiби хотiв за щось вибачитись. Вiд несподiванки хотiв крикнути i не мiг. Лише вiдкритий рот, як у
рибини, викинутої в прибережну траву, ще бiльше пiдкреслював його страх i безпомiчнiсть перед
ворогом. Солдати, переглянувшись, щось коротко кинули один одному по-нiмецьки i потягнулися за
автоматами, що висiли в кожного на плечi. Тiєї ж митi, ранiше вiд розуму, спрацював iнстинкт — i
Максим, як раптово випрямлена пружина, кинувся назад. Куди? Про це знав лише тваринний жах, що
прошив його від маківки до п’ят.
     Через кiлька сот метрiв вiн нарештi почав приходити до тями — i тепер його бiг потрохи ставав
цiлеспрямованим. Вiн мiг розраховувати лише на одне — що переслiдувачам надоїсть цей марафон,
адже фiзичнi сили були далеко не рiвнi — голодний знесилений сержант червоної армiї проти
вгодованих нiмецьких вояк; крiм того, на завадi стояло абсолютне незнання мiста. Коли бiг
нескiнченним лабiринтом коротких заплутаних вуличок, йому раптом спала думка кинутися в один з
будинкiв i попросити допомоги — далi бiгти майже не було сил, а тупiт чобiт по брукiвцi лунав гучнiше
нiж копита мiдного вершника. На роздумування пiшла доля секунди — i темний пiд’їзд проковтнув
втiкача. Затхле повiтря дихнуло в обличчя, але вже наступної митi Максим мчав сходами поверх за
поверхом, зупинився лише на останньому i, як загнаний звiр, загупав у першi лiпшi дверi. Внизу вже
стукотiли чоботи. З квартири обережно виглянула жiнка i не встигла опам’ятатися, як Максим рвонув на
себе дверi, кинувся в кiмнату i пошепки заволав:
     — Заховайте!.. Нiмцi...
     Жiнка з несподiванки мовчки дивилася на нього, нiчого не тямлячи. Гуркiт чобiт на сходах вивiв її з
оцiпенiння, i вона, підсвідомо догадуючись, затупцювала, не знаючи, що робити; пiдштовхнула його в
кiмнату, потiм вернулася до дверей, знову до нього. Але нарештi взяла себе в руки, рiшуче повела
втiкача у другу кiмнату, мовчки показала на шпарину мiж дерев’яним лiжком i стiною i коли той миттю
впав туди, накинула на нього ковдру.
     Скiльки там пролежав, Максим не знає. Вiн лише чув голоси нiмцiв, гупання чобiт по пiдлозi, яка,
риплячи, гойдала ліжко, виправдовування господинi-полячки i частий, гучнiший вiд крокiв переслiдувачiв,
стукiт свого серця. Коли гарячковий поверховий обшук стих i найчарiвнiшою мелодiєю прозвучало
клацання вхiдного замка, Максим лежав, немов вичавлений лимон — безсилий вiд страху та бiгу, i вiд
раптового послаблення внутрiшнього напруження, що досягло свого апогею хвилю тому. Йому навiть
важко було скинути з себе ковдру.
     Почулися легкi кроки — йшла господиня. Вiн полегшено зiтхнув: небезпека, видно, минула. Кроки
зупинились бiля нього, ковдра кудись попливла — i прямо над Максимом нахилилося забуте, але таке
знайоме обличчя панi Лядуховської...
     Максим згадував. Надзичайно чiтко в пам’ятi пропливали образи минулого, зворушуючи його скам’
янiле колись серце i душу. Знову i знову перед очима виринало обличчя панi Лядуховської i —
найболючiше — її очi, її погляд. Вiн тепер обпiкав його пекельним вогнем — i вiд нього неможливо було
сховатися. Проклятi очi, проклятий погляд! Максимовi часто, дуже часто доводилося відчувати на собi
погляди односельчан — осудливi, злi, холоднi, але вiн до них звик, i його огрубiла натура не
переймалася ними. Але тепер iншi очi, голубi, як небесна безодня, дивилися Максимовi прямо в душу i
— обпiкали. Вони його обпекли ще тодi, коли вiн, злякано зiщулившись, лежав мiж лiжком i стiною. Тiєї ж
хвилi, як їхнi погляди зустрiлись, вiн раптом впiзнав їх, спочатку очi i лише потiм лице. Впiзнав саме тi
очi, якi кiлька рокiв тому занепокоєно дивились на нього, коли Максим, пiд’їхавши до оселi Лядуховської,
не кваплячись, простував вiд пiдводи до ґанку.
     Тепер вони дивились на нього зверху вниз, спокiйнi, теплi, неосудливi. Вона впiзнала його — вiн
прочитав це в першому ж поглядi, але жодним словом не обмовився про їхнє знайомство i оту
неприємну останню зустріч. Протягом тижня, доки вiн набирався сил, підліковував простудженi легені i
чекав моменту непомітно зникнути з мiста, панi була уважна, щиро зацікавлена в безпеці втiкача, але
разом з тим повна самоповаги i власної гiдностi.
     Дiти, спершу зляканi i розгубленi, теж жодним порухом не виказували нiяких осудливих чи
образливих емоцій — напевне, після настанов матері. За ці дні ніхто з них — ні господарі, ні
несподіваний гість — навiть натяком не торкнувся минулого, i лише іноді погляд Лядуховської, що на
долю секунди затримувався на обличчі Максима, нагадував про нього. Але в ньому він ні разу не
помітив навiть іскри чогось негативного, її очi світилися спокоєм, щирістю i увагою, i, можливо, це так
здавалося, — якоюсь незбагненною любов’ю. Цей погляд, але з відтінком суму та співчуття, дивився
вслід втікачеві, коли той залишав рятівний прихисток. Максим, зміцнілий, переодягнений, з чималим
вузликом їжі на дорогу, тодi востаннє обернувся — i несподiвано їхнi погляди зустрілися. Вiн знітився,
винувато посміхнувся i вкотре за час короткого прощання видавив: «Дякую Вам... Дякую...»
     Усі дні перебування в квартирі Лядуховської Максимовi було не стiльки соромно, скільки ніяково, вiн
не знав як поводитися, що казати. Турбота i увага господині його зовсiм збентежили, вiн нiяк не мiг
розібратися в джунглях чужої психології та чийогось світогляду.
     Про свою варшавську пригоду Максим забув хутко. Перед ним стояло більш важливе завдання —
добратися додому. З труднощами, але йому це вдалося. Потiм — партизанщина, знову бої, розвідки.
Після війни — відбудова; колгоспні справи стерли з пам’ятi дивну зустріч, здавалося, назавжди...

     Але ці очi, цей погляд раптом сплив аж перед смертю. Тепер вiн був іншим. Якщо ранiше погляд
пані заспокоював, давав впевненість, вiд нього віяло теплом, то тепер, залишаючись таким же щирим,
уважним, спокійним, вiн чомусь засуджував, таврував i пік несамовито диким вогнем. Максим хотiв
смерті, але вона не приходила. Над ним все нижче i нижче опускалися голубi очi пані, i вiн дивився на
них, як смертник на сокиру ката.
      ...Максим помер через декілька днів. Вiн довго мучився, щось злякано кричав про якісь очi, вiд
чогось затулявся. На всi запитання домашніх мовчав i лише перед самою смертю стомлено, ледь чутно
прошепотів: «Краще нехай Бог мене судить, нiж вона... Краще Бог...»
     Через хвилю його не стало.


Лідія Гапонюк

* * *
О, Дух Святий!, Ти — Всемогутній!
Щасливий, хто в Тобі живе!
У душах вірою присутній
Ти твориш прагнення нове!

Над кожним серцем Ти працюєш!
Звіщаєш правди благодать...
То дотиком Судді схилюєш,
Щоб спокій серед бурі дать.

То ніжно-ніжно обнімаєш...
Кайдани падають тоді!
Як добре, що усе Ти знаєш,
І не залишиш у біді!

Охоплюєш красою неба,
Зовеш у вічність знов і знов...
Мій друже, чуєш? Це для тебе
Бог Духа дав — Свою Любов!

* * *
Не той святий, хто помилок не чинить,
Бо на землі таких людей нема.
А той, хто вміє визнати провини
І не відкриє уст своїх дарма.
У кого правда — не в словах, а в ділі.
Хто Божого шукає — не свого.
Хто не обходить бідних за три милі
І не кепкує з ближнього оков.
Хто бачить душу лиш очима віри
І знає силу, що в крові Христа.
Хто вміє гріх людський прощать без міри —
Така людина є єством свята.
І святість цю вона не заробила
Ділами благочестя, в молитвах...
Євангелії душу воскресило
Та освятило в вічних небесах!


Мирослава Данилевська

Мій край

Верби над водою коси розпустили,
І коріння довге соки п'є земні —
Краєвид цей рідний, завжди серцю милий,
Щастя тут родитись Бог послав мені.
Я за Україну поклонюся Богу,
За луги квітучі, за садів розмай,
Тут моя родина, тут життя дорога, —
О, який прекрасний, Господи, мій край!
Пісня соловейка на калині в лузі,
Ранок мій звіщають півні голосні.
Тут любов батьківська, тут найкращі друзі —
Все це Всемогутній Бог дає мені.
Як шумлять діброви і ліси шепочуть,
А на травах роси, мов кришталь, блищать!
Тут душі спасіння у любові Отчій,
Що в Христі відкрила Божа благодать.
Я за Україну поклонюся Богу,
За луги квітучі, за садів розмай,
Тут моя родина, тут життя дорога —
Це благословенний Господом мій край!

Зневага

Коли пошани гасне слід —
Життя втрачається наснага,
Мов темний смерч, руйнує світ
Повсюдна, болісна зневага.
Жбурне принизливе слівце,
Таку відверту лють велику,
Злословить і плює в лице,
Струсне усю ненависть дику.
І лає світло та добро,
Все не вгамує чорну спрагу:
То бруду вихлюпне відро,
То й повен цебер... Це ж зневага.
Йде від зорі і до зорі,
Хребтом уткнеться в морок ночі.
Й не сплять зловтішні ліхтарі —
Її свинцем налиті очі.
Підступно «кулі» пустить знов
На світанковім видноколі,
У душу цілиться, в любов
І точить їх, мов тля, поволі.
І хто зупинить злий «парад»?
Відкрита всюди їй дорога,
Бо ж змієм влізла в райський сад
І потоптала слово Бога.
У цьому корінь людських бід:
Святому грішна противага.
Лиш віри щит зупинить хід,
Бо не проб'є його зневага.


Володимир Сад

***
Людям страшно зустрітися з Богом,
Та страшніш не зустрітися з Ним.
Краще б Він був суддею нам строгим,
Ніж далеким назавжди й чужим.
Він — Любов пресвята і всевишня,
Він запалює зорі в душі.
Чому так у житті нашім вийшло,
Що ми йшли на пусті міражі?
Чому серце — утомлений острів —
Не противилось хвилям гріха.
Бився човен об камені гострі,
Не тривожилась совість глуха.
А боліло ж, боліло, боліло,
До знемоги боліло й пекло…
Млява спроба звільнитись, несміла,
І відчути блаженне тепло.
Бо хтось душі притримував міцно,
Не даючи спочинку й на мить,
І лежати примушував ницьма,
Щоби нам не відкрилась блакить.
Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним!
…Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…


***
Не стихає у серці біль.
По-зимовому сонце світить…
А думок у душі заметіль,
Як на рану відкриту сіль:
Чи прийдуть до Господа діти?
Так недавно були малі…
Босоніж — дитинства стежками…
Забирали роки журавлі,
Залишаючи в серці жалі,
Лиш печаль — до ніг пелюстками…
Покидали рідне гніздо,
Дужі, впевнені — сильні крила.
Про біду не думав ніхто.
До батьківського серця місток
Гордовита байдужість вкрила.
Світ широкий зустрів «як слід»,
Розпростерши обійми смерті.
Скуштували гріховний плід,
Закрадався у душу лід —
Не спинитися в круговерті.
Пригадалось рідне село,
У диму яблуневім хата…
Душу спомином обпекло:
Там ставали ми на крило
Й берегла молитвами мати.
Материнська молитва ще
Клопотанням у вись гордливо…
Не одна ще сльоза стече,
Переллється в батьківський щем:
Боже! Будь до них милостивим!
Бо поглине жорстокий світ
І нову шукатиме жертву.
Опаде молодечий цвіт,
І безчестя юначих літ
Все оберне в надію мертву.
Повертайте з чужих полів,
Вас чекають оселі неба.
І як з вирію журавлі
До своєї летять землі, —
Вам до неба летіти треба.
Тільки віра туди веде.
Хоч противник лютує грізно,
Та надія рветься з грудей:
Нам спасати своїх дітей
Разом з Богом іще не пізно!


* * *
Розпочну з молитви день новий,
Що несміло визирнув з серпанку,
Росяний, імлисто-голубий...
Богу помолюся на світанку.
Серце не ввійшло ще в суєту,
Не впряглося в клопотів гонитву.
Я Тебе з зорею віднайду…
День новий я розпочну з молитви.
Зачерпну із чудо-джерела
Спокою, наснаги і терпіння,
Щоб удосталь мав в душі тепла,
А в житті — неспокою горіння.
Буду пити із долонь Твоїх,
Втамувавши спрагу на світанку,
Щоб духовний пульс мій не затих,
Я з Тобою стрінусь спозаранку.


***
Ми не дволикі, ми — тисячоликі,
Життя — театр, а ми актори в нім.
І ролі граємо значні і невеликі,
У шатах ходимо, а потім — у рванні.
Вдягаєм маски, маєм грим, перуки,
Міняєм голос, погляд і взуття.
Тоді в молитві підіймаєм руки
І просим за своє земне життя.
Благаєм миру, а самі не в мирі.
Караєм гріх, самі ж бо у гріхах.
Удавано святі, насправді ж бо — нещирі,
І присмак полину й неправди на вустах.
Слова — олива, а думки — гріховні.
Одні — на ділі, інші — на словах.
Ми ж під склепіння ідемо церковні,
Щоби відвагу мати в молитвах.
Не треба Богу наші маскаради.
Він серце бачить, знає Він думки.
Буть лицеміром — особиста зрада,
І не спасіння буде — навпаки.
В нас почуттів нещирих повна гама.
Дай бути, Боже, щирими завжди,
Щоб не наслідувати жінку Ровоама,
Убрання не врятує від біди.


Не кидай каменем

Коли в серці у близького друга гроза
І в очах забриніла печалі сльоза,
Осудити ніколи його не спіши,
Прихилившись, молися за нього в душі.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Коли в хату до ближнього ступить біда
І стане гіркою солодка вода,
Підійди і розрадь, розпитай, зрозумій
І оливу на рани подати зумій.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Злі чутки про хорошу сестру поповзли.
Вже за спиною в’яжуться пліток вузли.
Щире серце у розпачі крається,
Душа плаче, шукає і… кається.
Не кидай у неї каменем,
Вона і так вже поранена.
Брат спіткнувся, а потім ще й боляче впав,
Крила віри й молитви знеможено склав,
І отрута гріховна вже серце в’ялить,
І в душі невимовно щемить і болить.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Шлях вузький — боротьба. За Христом я іду.
Хвилі човен хитають і грози гудуть.
Я з Тобою лиш буду по хвилях іти,
Я так хочу, Ісусе, дійти до мети.
Коли буду в житті я поранений,
Захисти мене, Боже, від каменя.

Вибирай!

О, страшна і нещасна свобода людей
В світі зла і неправди, й облуди!
Я не бачив страшнішого рабства ніде,
Коли Господом нехтують люди.
І в покорі невільницькій, ницій, німій
Безпорадно, по-рабськи, злиденно
Не панують, плазують, як робить те змій,
Вчора, нині та завтра – щоденно!
Смертні люди невільні, свободи раби,
Жалюгідні заручники світу,
Вам би встати з колін, відійти від юрби
І звільнитись від смертного гніту.
Незалежними стати від світу принад,
Подолавши душевну знемогу,
Розірвати невільницький, рабський канат,
Переставши противитись Богу.
О блаженнеє рабство Господніх синів!
Я вільнішої волі не знаю
І в покорі сердечній Цареві царів
Бути нині й щоденно бажаю!
Вільну пісню співають невтомні вуста
Про свободу Нового Завіту.
Краще підданим бути Ісуса Христа,
Ніж монархом гріховного світу.



Олександр Беліченко

Розмова

Кожен живий потрібен, не можна людину навіть словом позбавляти життя.
Марина Новикова
     Київ. Весна. Голосіївський парк зустрічає гостей веселим пташиним щебетом. Щасливе яскраве
сонечко сріблом виграє на плесі невеличкого озера, обсадженого молодими вербами, бруньки яких
сповнені найперших сподівань на літо.
     Усміхнена, весела дівчина-децепешник, милуючись красою природи, після довго зимового «не можу
іти по слизьких стежках, бо впаду» повільно йде алеєю, спираючись на коцюбочку.
     Ліворуч від неї на лавці, розмовляючи між собою, сидять дві подруги. Одна з них — кароока Ольга
Миколаївна Щаслива, вдягнена в білу «святу» блузку і життєлюбно-зелену спідницю. Інша — Явза
Іванівна Самотня вдягнута в чорну сукню.
     — От горе, так горе! Навіщо їй так жити? — свідомо голосно, щоб почула дівчина, сказала
«черниця». — Скажи, Олю, хіба не можна під виглядом якихось вітамінів зробити їй укол, щоб сама не
мучилася та й своїм батькам життя не паскудила, мов ложка дьогтю в діжці меду? Невже якийсь
Шерлок Холмс винишпорюватиме від чого саме померла утриманка? Хіба не так?
     — Ні. Так не можна, — спокійно заперечила Ольга Миколаївна.
     — Але ж чому?
     — У Святому Письмі написано: «Не вбий». Бог дав цій дитині життя — і тільки Він має право його
забрати. Він бо Господь — господар душ наших. І навіть світський гуманізм, який наші сучасники тут так
палко обстоюють, проголошує головною цінністю Людину та її життя. Зверніть, будь ласка, увагу —
особу, особистість, життя, а не роботу, якісь міфічні геркулесові подвиги.
     — По-вашому, виходить: посадила людина за своє довге життя деревце, чи ні — немає значення.
Аби тільки народжена була жінкою?!
     — De-jure — це так! Хто б як до цього не ставився. Інакше, зважаючи на те, що Господь за гріх, за
беззаконня батьків карає до третього і четвертого покоління, навіть страшно собі уявити, що може
бути. Мені аж моторошно, як подумаю. Немає Бога — немає й Моралі. В боротьбі «без правил»,
ймовірніше, виживає найсильніший. Але чи найкращий?
     — Але ж, даруйте, Олю! Це несправедливо: мене до цієї мавпи рівняти. Я все життя працювала
секретаркою.
     «Боже, вона, через свою пихатість відмовляє хворій у людській гідності; навіть формально, як
більшість» — подумала Ольга Миколаївна і мовила далі:
     — У неї своя випроба: безробіттям, безгрошів’ям. Хіба ви не знаєте, як тепер важко вижити на
мізерну пенсію?
     — Краще б ніколи не знала! Але ж… каліка може натягнути на себе рвану сорочку.
     — Звичайно, так. Але, сидячи десь у брудному біснуватому підземному переході, будь-яка людина
здеградує. За все треба платити! І, на жаль, не тільки умовно-цінними фантиками. Я ось, наприклад,
сорок років пропрацювала на будівництві малярем. Бувало, нанюхаюся фарби, додому прийду як
токсикоманка. А там, вдома, чоловік п’яний і три пари голодних дитячих очей лупають на тебе.
Забуваєш про втому, про себе, про все на світі. А, до речі, особисто ви маєте дітей?
     — Ні. Навіщо мені підопічні? Краще без них! Ніяких турбот, жодних проблем. Я ж, Олю, краля була,
— літня жінка дістала свої фото, які «випадково» лежали в сумочці, і простягла їх співрозмовниці. —
Глянь! Я ж вільна пташка була. Не те, що ви! Зачиню свою прибрану-неприбрану халабуду — і гайда.
Куди схотіла. Правда, тепер кепсько. Заколи його комар! Бо у квартирі самотньо-самотньо. Води
подати нікому. Здається: життя пішло коту під хвіст. Як особистість, я нікому вже не цікава, бо в мене
нічого немає. Навіть боюсь, щоб не вбили… через хату. Ходять тут всякі.
     «Боже! Мені жаль цю стару жінку. Я щиро співчуваю їй. Господи, будь милосердним до неї грішної,
хоча вона сама списала свою білосніжну сторінку, покарлючила, як схотіла. Тепер уже нічого змінити
неможливо. На жаль. Вже все, — подумала Ольга Миколаївна, вдивляючись кудись в далечінь, де
видніла спина не такої, як усі, дівчини. — Стій! Чому я не збагнула відразу? Ця поважна пані ніколи не
була матір’ю. Звідки їй знати, що таке рідна кровиночка, тим паче, одна-єдина? Чи має вона моральне
право розпоряджатися чужим життям, як хазяїн худобою?»
     — Золото очищається, випробовується вогнем, а людина, з волі Господньої, — власним життям,
щоденно, щомиті, — тихо мовила віруюча. — Розумієте, Явзе, неповна справність — то важкий
подвійний іспит: для хворого — на витримку і мужність, а для тих, хто почуває себе повноцінними, — на
людяність. Хоча я оптимістка, якщо на всі сто використати той невеличкий потенціал, що є в інваліда,
можна якось пристосувати його до життя. Крім того, існує кращий шлях — зцілення всемогутнім
Господом. Це не старечі вигадки, сама знаю. Може, саме тому досі жива. А мого любого, на жаль,
горілка в могилу поклала, власне, не вона, а сатана — вбивця душ людських.
     — Ну, годі! Годі вже баляси точити! Забалакались, а вже час йти додому, — глянула на годинник
Явза Іванівна Самотня, — все одно ми нічого змінити не зможемо. У нас немає ні булави, ні товстого
гаманця.
     — Може, воно й краще! А йти все-таки треба, — згодилася з нею Ольга Миколаївна Щаслива,
встаючи з лави. — До мене зараз онуки, діти молодшенького прийдуть. Ото втіха, ото радість буде
бабусі.
     — А я прийду, попоїм — і в люлю. Ніяких турбот, жодних проблем.
     — Хіба таке буває? Скільки себе пам’ятаю, кожного дня щось хотіла, до чогось прагнула, мріяла. І
навіть тоді, коли, здавалося, йшла босоніж по стерні, роздряпуючи до болю не ступні, а власне чутливе
серце, Бог незримо, непомітно виливав Свою благодать, щоб я могла здолати свій тернистий шлях.
     Немов та дівчинка.


Дмитро Довбуш

Моя Via Dolorosa

Жорстокий свист бича, що рве невинне тіло...
Удар, іще удар, безжалісна рука
Замахується знов, нестримно й знавісніло,
Збираючи в кулак всю дику лють гріха.
А очі не мовчать: тваринна спрага крові
І пристрасна любов в дуелі двох облич!
І розсікає свист завмерлу тишу знову.
І заганяє в плоть залізні кігті бич.
Знайомий силует, загорнутий в сутану...
Зажди-но, хто ти? Стій! Назви своє ім`я!
Людина ти чи звір? Дай хоч на мить погляну,
Відкрий своє лице! О, Господи! Це ж я...
“Вклонімося царю!” - Насмішки і знущання.
Удари по щоках. Приниження і біль.
Злобо, в твоїх очах я бачу здивування:
Хтось явно програє невидимий двобій.
В терновому вінку, в червоній багряниці...
Та витримає хто зеніт Твоїх зіниць?!
Безпомічно тремтять розлючені убивці.
В агонії брехня безсило пада ниць.
Розпалюється гнів, помножений на натовп.
Господь несе хреста, продовжуючи шлях.
Звивається в серцях прадавній гріх затято,
Туманить чистий глузд в отруєних очах.
Я йду серед людей, гублюсь у протиріччях.
Цей внутрішній двобій... Він був в мені завжди.
Чому ж у цій юрбі знайомі всі обличчя?
Чому ці голоси подібні, як один?
Хто небудь поясніть, чому я всіх вас знаю!
Чи може хтось із вас мені відповісти?
Спиніться хоч на мить, я вас таки впізнаю!
Стривай! Та ти ж – це я! І ти! І ти! І ти!
Удар, іще удар! Рука тримає молот ―
Останній аргумент розтоптаного зла.
На Черепній горі зійшлись вогонь і холод,
Небесна височінь і пекла глибина.
Удар, іще удар… Так просто, без вагання…
О воїне, невже ти так до цього звик?
Хвилинку! Це чоло, ці жести, ця сутана,
Цей голос, ці слова, цей погляд з-під повік!
Куди ти? Зачекай! О не ховай обличчя!
Понура голова – лиш відповідь твоя?
Солдате, не тікай, поглянь мені у вічі!
Я так і знав, авжеж, ти – теж! І ти – це я...
Розп'ятий на хресті жорстокою юрбою,
Прощаючи усім лукаву, горду злість…
Я теж там був, Христе, сміявся над тобою.
З усміхненим лицем і з серцем, повним сліз.
Цим поглядом небес Ти обіймаєш серце,
Лихе і бунтівне, що так любило гріх.
Ти – зранений, блідий, засуджений до смерті,
Прибитий до хреста… Та все ж Ти – переміг.
Людина під хрестом. Вдихає повні груди.
Із поглядом ясним і чистим, як блакить.
Я знаю, хто вона. Підходити не буду.
Завмерла від добра, моя душа стоїть.


Зоряна Живка

Віра (діалог з Богом)

– Я не хочу жити…
– Я тебе люблю.
– Серце вщент розбите…
– Я його зцілю.
– Я така нещасна…
– Ну ж мо, витри сльози,
Сонце моє ясне.
– Далі йти не в змозі,
Шлях, мов купа скла.
– Я тебе в дорозі
Збережу від зла,
Ноженята босі
Ніжно залікую.
– Я у цій пустелі
Все життя звікую.
Терни лиш і скелі,
І пісок, і спека.
Ворог скрізь чатує…
– Я твоя безпека…
– Бог мене не чує…
– Чую все чудово.
– І не бачить певно…
– За своє ти знову!
– І ось так щоденно…
– Досить нарікати!
– Хочу я молитись…
– Нащо зволікати?
– Та слова тікають,
Що сказать не знаю…
– Я тебе з словами
І без слів приймаю.
– Я ні в чім не винна!
– Я і не виню,
Я тебе дитино,
Як ти є, ціню.
– Ти прости як можеш…
– Можу і прощаю.
– Всі гріхи приношу.
– Я усі приймаю.
– Всі, всі, всі?
– Звичайно,
До одного всі.
– Як тепер тут гарно,
Терну між й пісків.
Я так хочу пити!
– Пий, моє дитя.
– Я так хочу жити!
– Я твоє життя.
– Я так, Боже, хочу
Далі крокувати,
Ні на крок не збочить,
Радісно співати.
– Руку дай, маленька,
Ще не близько йти.
– Що, як шлях далекий,
Та ж зі мною Ти!


* * *
Для молитви я схилю коліна
І заплачу, просто як дитя.
Я сьогодні — грішна Магдалина —
Виливаю душу каяттям.
Ти величний у вінці терновім!
Ти прекраснай у тяжкім стражданні!
По чолу стіка струмочок крові,
А в очах прощення, не прощання!
І Пілат промовить: «Ессе Hоmо!»,
Прошепоче сотник: «Божий Син…»
Через хрест лежить мій шлях додому,
У небесну яснооку синь.
Ти прости мені, Стражденний Боже,
За непослух, гордощі, байдужість.
Я до Тебе, Господи, приношу
Душу, що за раєм вперто тужить.
Чорний гріх, немовби чорну хмару,
Розігнав з Голгофи крик: «Звершилось!»
І зникають привиди-примари.
Я сьогодні вдруге народилась.
Для молитви я схилю коліна
І заплачу, просто як дитя.
Бо сьогодні грішна Магдалина
У Христі знайшла нове життя…


Ісус і самарянка

Небо гаряче, сонце палає,
Стомлені ноги спочинку благають,
Вітер у пальмових вітах тріпоче,
Курява й піт затуманюють очі.
Довга дорога, зосталось ще трохи,
Скоро село буде вже. Слава Богу!
Кілька оливок, криниця глибока –
Певно холодна вода аж солодка.
– Равві, піти слід поживи купити.
Може, залишишся трохи спочити?
– Добре, ідіть. Я зажду вас в оазі, –
Взатінку камінь плаский є наразі…
Сонце – як з жару, криниця глибока,
Жінка з села поспішає по воду.
Трохи вона нарікає журливо:
– Жаль, без води обійтись неможливо
Спека спаде – як по неї піду?
Раптом зустріну когось на біду,
Кляті сусідки знов обпліткують…
Чи їм гадюки отруту готують?
Ох, припікає! Та що вже тужити!..
Жаль, без води неможливо прожити!
– Дай-но напитись! – проха Подорожній.
Та остовпіла:
– Мій Пане, як можна?!
Я ж бо чужинка… У вашім народі
З нами не будуть розмову заводить!
– Дай-но напитись. О, коли б знала
Ти, з Ким говориш, сама вже благала
Воду живу, і тобі Я би дав.
– Звідки у Тебе, мій Пане, вода?
Добрий колодязь, ще Яків копав,
Сам з нього пив, ще й овець напував.
Ти ж і не маєш чим зачерпнути…
Як же дістанеш? Не можу збагнути…
– Кожен, хто воду цю п'є, прагне знову,
Має потребу в потоці живому.
Той, хто нап'ється води, що Я дам,
Прагнуть не буде, живе доки. Сам
Інших нужденних стане поїти,
Буде живе джерело в ньому бити.
– Дай мені, Пане, цієї води,
Щоб я не прагла, і більше сюди
Вже не ходила щодня воду брати, –
Стала вона Незнайомця благати.
– Йди-но поклич чоловіка свого.
– Пане, мій Пане, не маю його…
– Правду сказала, ти мала п'ятьох,
Той, з ким тепер, то не муж тобі…
– Так то…
Бачу, що, Пане, пророком є Ти.
Прошу уклінно, мене просвіти:
Ось на горі цій з покону віків
Богу вклонялися наші батьки.
Кажуть юдеї, в Єрусалимі
Місце у храмі для поклоніння.
– Жінко, повір Мені, скоро година,
Ні на горі цій, ні в Єрусалимі
Будуть Отцеві вклонятися люди.
Будуть молитись по світу усюди,
Вірить, любить, пильнувати у правді…
Жінка до Нього:
– Ще хочу спитати…
Знаю, що прийде Христос, Цар-Месія,
Що пронесе грішним душам спасіння,
Все розповість і про віру, й життя…
Скільки століть ми чекаєм.
– То Я,
Той, Хто тепер розмовляє з тобою.
Жінка покинула глечик з водою:
– Люди, сусідки! Сюди! – аж сія –
Гляньте, он там Чоловік, Він – Месія!
Серце її знайшло радість і спокій,
Гріх потонув у криниці глибокій,
Б'є з її серця живлючий потік,
Спраги воно не пізнає повік.
Той, хто шукає Господа, й нині
В Слові Святому Його знов зустріне.


Олександр Андрющенко

Монетки

     Весняне сонце і свіже повітря натомили мої ноги, і я сів на лавку.
     З солодкої весняної знемоги мене вивів шерех за лавкою. Я обернувся, і побачив хлопчака років
шести, який пильно вдивлявся під лавку. Хлопчик неквапом обійшов лавку, все так само продовжуючи
щось під нею шукати.
     Розглядаю його.
     Одяг жахливо бідний, але ніби чистий. На носі брудна пляма. Погляд хлоп’яти мене вразив. Було в
ньому щось дуже доросле, самостійне. Думав, що видалося, не може в шестирічного бути такого
погляду. Але малюк дивився під лавку саме так.
     Я дістав жуйку і поклав подушечку в рот. Малюк на мить перевів погляд на мої руки, і тут же опустив
очі на землю.
     Я більше від здивування, ніж усвідомлено, підняв ноги. Малюк сів і уважно подивився на землю під
моїми ногами.
     — І тут немає, — зітхнув.
     — Жуйку будеш? — запитав я, дивлячись на цього маленького мужика.
     — А у тебе яка, я люблю фруктові, — відповів він.
     — У мене м’ятна, — я дістав жуйку і на долоні протягнув йому.
     Він, на мить завагавшись, узяв подушечку і кинув в рот.
     Я посміхнувся, побачивши його руки, звичні руки маленького хлопчака, жахливо брудні.
     Ми дивилися один на одного і жували жуйку.
     — Добре сьогодні, тепло, — сказав я.
     — Снігу немає, це дуже добре, — задумливо сказав він.
     — А чим же тобі сніг заважав?
     — Ну ти даєш, під снігом же нічого не видно, — зауважив хлопець.
     Малюк засунув руки в кишені, подивився на мене і сказав:
     — Піду я, скоро темніти вже почне, а я майже нічого не знайшов, спасибі за жуйку, — він
розвернувся і, дивлячись в землю, пішов по алеї.
     Я не можу сказати точно, що ж саме змусило мене окликнути його, напевно якась доросла пошана
до розсудливого хлопчика.
      — А що ж ти шукаєш?
     Він зупинився і, трохи подумавши, запитав:
     — Нікому не скажеш?
     — Гм, ні, нікому. А що, це таємниця? — я здивовано підняв брови.
     — Це мій секрет.
     — Гаразд, умовив, чесне слово, не скажу, — посміхнувшись, вимовив я.
     — Я шукаю монетки, тут на алеї їх іноді можна багато знайти, якщо знаєш, де шукати. Їх багато під
лавами, я минулого року дуже багато тут знайшов.
     — Монети? — перепитав я.
     — Так, монети.
     — І що, минулого літа ти їх теж тут шукав?
     — Так, шукав, — обличчя хлопчика стало дуже серйозним.
     — А сьогодні багато знайшов? — ради цікавості запитав я.
     — Зараз, — сказав він і поліз в кишеню штанів.
     Маленька рука дістала з кишені клаптик паперу. Хлопець сів навпочіпки, розгорнув газету і поклав
на асфальт. У газеті блищало декілька монет. Насупившись, брав монети з газети і складав в свою
маленьку брудну долоню. При цьому його губи ворушилися, напевно він дуже старанно підраховував
свої знахідки. Минуло декілька хвилин, я усміхаючись дивився на нього.
     — Сорок вісім копійок, — сказав він, висипаючи монети в газету, і сховав у кишеню.
     — Ого, так ти багач, — ще більше усміхаючись, сказав я.
     — Ні-і-і, мало, поки мало, але за літо я тут багато знайду.
     Я згадав свого сина, і себе: а хто не збирає на цукерки або іграшки гроші в дитинстві?
     — На цукерки збираєш?
     Хлопчак, насупившись, мовчав.
     — А, напевно, на пістолет? — перепитав я.
     Хлопець ще більше насупився і далі мовчав.
     Я зрозумів, що своїм запитанням я перейшов якусь дозволену межу, я зрозумів, що торкнувся чогось
дуже важливого, а може, і глибоко особистого в душі цього маленького чоловіка.
      — Ну, добре, не ображайся, удачі тобі і побільше монет. Завтра ти будеш тут?
     Хлопець, якось дуже сумно подивився на мене і тихо сказав:
     — Буду, я тут кожен день, якщо, звичайно, дощ не піде.
     От так і почалося моє знайомство, а надалі і дружба з Іллюшею (він сам себе так називав). Щодня я
приходив на алею і сідав на лавку. Ілля приходив майже завжди в один і той же час, я питав його, як
улов? Він сідав навпочіпки, розгортав газету і з великою старанністю перераховував свої монети.
Жодного разу там не було більше рубля.
     Через декілька днів після першої зустрічі я запропонував йому:
      — Іллюша, у мене тут завалялося кілька монет, може, візьмеш їх в свою колекцію?
     Малюк надовго задумався і сказав:
     — Ні, так просто не можна, мені мама казала, що за гроші завжди треба щось давати. Скільки у тебе
копійок?
     Я перерахував на долоні мідяки.
     — Рівно 45 копійок, — з удаваною посмішкою сказав я.
     — Я зараз, — і малий сховався в найближчих кущах.
     Через кілька хвилин він повернувся.
     — На, це я тобі за монети даю, — сказав хлопчак і простягнув до мене долоньку.
     На дитячій долоньці лежав огризок червоного олівця, обгортка від цукерки і шматок зеленого скла
від пляшки.
Так ми уклали нашу першу угоду.
     Щодня я приносив йому дрібняки, а йшов з повними кишенями його скарбів: кришок від пива,
скріпок, поламаних запальничок, олівців, маленьких машинок і солдатиків. Вчора я взагалі пішов казково
«багатий»: за 50 копійок я отримав пластмасового солдатика без руки. Я намагався відмовитися від
такого несправедливого обміну, але малюк був міцний в своєму рішенні як залізобетон.
     Але одного дня малюк відмовився від обміну, і як я його не умовляв, він був непохитний.
     І наступного дня відмовився.
     Декілька днів я намагався зрозуміти чому він більше не хоче брати у мене монет? Незабаром я
зрозумів: він продав мені все своє нехитре багатство і йому нічого було дати мені натомість за мої
монети.         Я пішов на хитрість. Я приходив трохи раніше і тихенько кидав під лавки по декілька
монет. Хлопчик приходив на алею і знаходив мої монети. Збирав їх, сідав біля моїх ніг навпочіпки і з
серйозним виглядом перераховував. Я до нього звик, я полюбив цього мужика. Я закохався в його
розсудливість, самостійність і наполегливість у пошуках монет. Але з кожним днем, мене все більше і
більше мучило питання: для чого він другий рік збирає монети?
     Відповіді на нього у мене не було.
     Майже щодня я приносив йому цукерки і жуйки. Іллюша з радістю їх лопав.
     І ще, я помітив, що він дуже рідко усміхається.
     Через тиждень хлопець не прийшов на алею. Не прийшов і наступного дня, і весь наступний
тиждень не приходив. Ніколи не думав, що так переживатиму і чекатиму його.
     Вчора я прийшов на ту саму алею в надії побачити Іллюшу.
     Коли ж побачив його, серце мало не вилетіло з грудей. Він сидів на лавці і дивився на асфальт.
     — Здоров, Ілюшо, — сказав я, усміхаючись на всі зуби. — Ти чого це не приходив? Дощу не було,
монет під лавками лежить, мабуть, багатезно, а ти байдикуєш.
     — Я не встиг, монети мені більше не потрібні, — відказав він дуже тихо.
     Я сів на лавку біля нього.
     — Ти чого це, брате, сумуєш, що значить «не встиг», що значить «не потрібні», ти це кинь.
Викладай-но, що там у тебе, а я ось тобі приніс, — і протягнув йому долоню з монетами.
Хлопець подивився на руку і тихо сказав:
     — Мені не потрібні більше монети.
     Я ніколи не міг подумати, що шестирічна дитина може говорити з такою гіркотою і з такою
безнадією в голосі.
     — Іллюшо, так що трапилося? — запитав я і обійняв його за плечі. — Навіщо тобі, взагалі, потрібні
були ці монети?
     — Для татка я збирав монети, для татка, — і з очей малюка потекли сльози, дитячі сльози.
     У роті в мене все пересохло, я сидів і не міг вимовити ні слова.
     — А навіщо вони таткові? — мій голос зрадницьки зірвався.
     Хлопець сидів з опущеною головою, і я бачив, як на коліна падали сльози.
    — Тітка Віра казала, що наш татко багато п’є горілки, а мама сказала, що татка можна вилікувати, він
хворий, але це коштує дуже дорого, треба дуже багато грошей, ось я і збирав для нього. У мене вже
було дуже багато монет, але я не встиг, — сльози потекли по його щоках струмком.
     Я обійняв його і притиснув до себе.
     Ілля заплакав на весь голос.
     Я притискував його до себе, гладив по голові і навіть не знав, що сказати.
     — Татка більше немає, він помер, він дуже хороший, він найкращий татко в світі, а я не встиг, —
малюк ридав.
     Такого шоку я не переживав ніколи в житті. У мене також струмками текли сльози.
     Хлопець різко вирвався, подивився на мене заплаканими очима і сказав:
     — Спасибі тобі за монети, ти мій друг, — розвернувся і, витираючи сльози, побіг по алеї.
     Я мовчки спостерігав, як він біжить, плакав і дивився услід цьому маленькому чоловіку, якому життя
підсунуло таке випробування на самому початку його шляху і розумів, що не зможу йому допомогти
ніколи.
     Більше я на алеї його не бачив. Кожного дня протягом місяця я приходив на наше місце, але його
не було.
     Тепер приходжу набагато рідше, але ще жодного разу його не бачив, справжнього чоловіка Іллюшу,
шести років від народження.
     Дотепер я кидаю монети під лавку, адже я його друг, нехай знає, що я поряд.