Марія Звірід

* * *
Коли боляче серце ранять
Гострим словом, мов лезом бритви,
Одиноко і гірко стане —
І знеможеш в нерівній битві.
Не ховайся в німе мовчання,
Серце небу лиши відкритим…
Хай душа у сльозах благання
До Ісуса несе молитву…
На образи пекучий попіл
Хай проллється дощик прощення.
Під хрестом на старій Голгофі.
Ми вчимося благословення…
І якщо навіть серед літа
Сніг байдужості закружляє,
І замерзнуть любові квіти,
І розколеться лід відчаю…
Ти сердечні свої долоні
Піднеси догори, до сонця —
Благодатна любов Господня,
Тьму розсіє в твоїм віконці.

* * *
Господи, серце створи в мені чисте,
Таке ж білосніжне, як сніг цей іскристий...
Та хочу: хай буде ще теплим і ніжним,
Як яблуня в квітні в серпанку розкішнім.
Створи в мені серце просте й непримхливе,
Щоб в злиднях й багатстві було би щасливе,
Босоніж воно не встидалось ходити
Та хліба окрайчик з голодним ділити.
Створи в мені, Господи, серденько вдячне,
Щоб в кожній миттєвості бачило щастя.
В захмаренім небі чи сонячній днині,
Знаходило Божої ласки проміння.
Створи в мені любляче серце, Ісусе,
Тоді і на горе чуже я озвуся,
Чийсь біль обпече мою душу сльозою, —
Та все це я зможу тільки з Тобою.
Тому й сотвори мені серденько чисте.
І радість спасіння верни променисту.
Дух правий в мені обнови, мій Ісусе,
Помилуй, благаю Тебе, мою душу.

***
Не бійся бути доброю на світі,
Умій від серця щирого прощати,
Прощати так, як вміють тільки діти,
Щоб у вчорашнє більше не вертати.
Умій любити так, як люблять діти,
Щоб без умов, без комплексів, без здачі,
Щоби не йти, не бігти, а летіти,
Коли хтось поруч безутішно плаче.
Вмій забувати гіркоту полину,
Щоби образи в серці не таїти,
Бо ми не ангели, ми загубили крила
Ще там, в раю, як почали грішити.
Як серце раптом зранене побачиш,
Що при дорозі все стікає кров’ю,
Не бійся, що себе усю розтратиш,
А нахилися з щирою любов’ю.
Не поспішай ніколи говорити,
Вмій слухати, чужим пройнятись болем,
Чи радістю чиєюсь засвітитись,
Як серце друга тихо заговорить…
Тебе Господь створив, щоб ти любила,
Щоб добротою в світі цім світити.
Бог позичає іноді нам крила,
Щоб і літати, не лише ходити.
Не бійся залишати всюди квіти,
Рожеві, білі, жовті та червоні,
Бо скрізь колючі кактуси по світу,
А треба і фіалок, і півоній.
А наостанок знову побажаю
Прощати і любити, і радіти.
Роки нас від дитинства віддаляють,
Але ми будьмо простими, як діти!

Остання вечеря

«Мир Свій Я вам даю», — казав до них Христос,
Дванадцятеро слухали в світлиці.
Синіло небо у Його зіницях,
І сходив мир в серця дванадцятьох,
І наповняв, як мирро, їхні душі.
І так хотілось бути їм з Христом
Усю цю ніч...Та ще не знав ніхто,
Що це останній вечір із Ісусом.
А Він ламав опріснок перед ними,
І кожному з любов’ю подавав,
«Моє це Тіло, — тихо промовляв, —
Що за всіх вас ось-ось буде ломитись»
І кожен, простягаючи долоню,
Приймав шматочок і до рота клав.
І Юда очі мовчки опускав,
Він план про зраду мав вже на сьогодні.
А потім чашу Вчитель їм подав,
І виноградний аромат рознісся
По всій світлиці... А Ісус підвівся
І, поглядом обвівши їх, сказав:
«Це Кров Моя — вона за вас проллється,
Ви Чашу Заповіту цю прийміть
І між собою нині розділіть» —
І прийняли всі учні з щирим серцем.
Ось так Ісус Христос прощався з ними,
Це був для них останній спільний вечір,
В цю ніч Його візьмуть, скривавлять плечі
І поведуть стежинами нічними...
«Мир Свій Я вам даю...» — ці дорогі слова
Через століття нам звучать сьогодні.
Цей Хліб і це Вино — то Тіло й Кров Господні,
З благоговінням знов схиляється душа...


Микола Савчук

Соляний стовп

“Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Сигору.”
Буття 19:23

Тихо сонце за обрій сіда
І спадає на землю туман...
Пастухи заганяють стада...
У долині шумить Іордан...
Десь багаття останнє горить...
Все змовкає у трепетну мить...
Спокій... Ніч... Лиш на схилі гори
Чоловік у зажурі стоїть...
Сивина і у зморшках чоло,
Шепіт вуст і стареча сльоза...
Тихо плаче знеможений Лот,
І здіймає свій зір в небеса.
Він пригадує пам’ятну ніч,
Коли ангел їх вивів разом:
Із сім’єю вони пліч-о-пліч
Залишили гріховний Содом...
Не звертаючи погляд назад,
Він спішив до спасіння свого,
І послухавшись Божих порад,
Швидко біг в заповітний Сигор.
Ось світанок осяяв весь край...
Лот та довго боровся зі злом...
Кілька кроків – і все: “Прощавай!
Прощавай, горезвісний Содом!”
Тішить душу захоплення щем:
“Все! Врятована моя сім’я!
І до цілі ми разом дійдем:
Дві доньки, моя люба і я!
Все – кінець... Озирається Лот:
Дві доньки, а дружини нема –
Лиш поміж палестинських висот
Стовп із солі поважно дріма.
Гіркий стогін зірвався із вуст,
В серці біль від розбитих надій:
“Боже мій! Я до Тебе молюсь!
Змилостився...Прости... Пожалій...”
Швидше вітру летів до гори,
Де застигла вона назавжди:
“Рідна... Мила!.. Озвись! Говори!
Повернися від мене не йди!”
Крик душі – невгамований жаль...
У риданнях упав їй до ніг...
Крає думка гостріша за сталь:
“Не вберіг... Не вберіг.. Не вберіг...”
“О, кохана! Пробач, о пробач,
Що тебе я одну залишив...” –
Крізь віки лине Лотовий плач,
Пориваються струни душі...
О Господь! Я благаю Тебе!
Хай Твій Дух мене завжди веде!
Поможи на шляху до небес
Не згубить почуття молоде.
Я до Тебе покликую знов!
У складнім і тривожнім житті
Дай пронести у серці любов,
Зберегти поривання святі...
Твоє Слово дає нам урок...
Я не хочу ридать у жалю!..
Я бажаю іти крок-у-крок
Із тією, яку полюблю!
...Відцвітає гіркий полин,
Вітер лине пустелею вдаль...
Лот стоїть на вершині один
І снує неутішно печаль...

Хочу

Хочу правди і щирого слова,
Щоб підступно не били у спину.
Щоб серця пломеніли любов’ю,
Добротою сповнялись невпинно.
Хочу спільних гарячих молитов,
Щоб з’єдналося людство у Бозі!
Хочу ласкою друга зігріти,
Як впаде він у тяжкій знемозі...
Хочу дії, вогню і натхнення!
Щоб людей не судили жорстоко...
Хочу линуть, як линуть олені,
До криштально-прозорих потоків!
«В час останній любов охолоне...» —
Крізь віки лине Слово пророче...
Хай рятує нас Бог і боронить...
Хочу правди і щирості хочу!

* * *
Коли шумлять дерева у гаю,
Коли ледь чутно трави зашепочуть,
І соловей мелодію свою
Несе у зоряні глибини ночі,
Коли троянда у росі сія
І розливає пахощі довкола,
Коли заквітне гречка у полях
І забринять медовим співом бджоли.
Коли так вабить голубінь небес
Над нивою у золоті врожаю,
Я переконуюсь, що є Творець,
І Його ім’я щиро прославляю.
Тоді зникають зморшки на чолі,
Тоді втікає із душі тривога:
Красу творіння бачу на землі —
Вона звіщає про величність Бога!



Віктор Котовський

Голуби мої, голубочки

     Бабі Вірі йшов вісімдесят сьомий рік. Важко було вже нести такі літа, так хотілося вже відпочити… Та
Господь все чомусь не відпускав. Дочка каже: не готова ти. А що ж тут треба, чи клунки які в дорогу
збирати? З Богом вона вже давно, більше двадцяти років, гріхів у неї нема. Та й де вони, ті гріхи,
візьмуться, як вона ні з ким не спілкується, ніяких справ з людьми не має. Ще й не глуха була, то уникала
мирських, ніколи не сиділа з бабами на ослоні під клубом, не стояла біля сільмагу, де вони постійно
спинялися та, поставивши сумки, теревенили годинами. Про що з ними говорити, з мирськими?
Все пусте. Все суєта та злість. Тільки те й роблять, що судять: то політика, то якісь чвари, то один одного
помиями поливають. Нема з ними про що говорити, то й гріха, слава Богу, нема. Ото пройде коли-не-коли
до сільмагу, візьме хліба, та й назад додому. Та й то вже важко стає. А була сильніша, то й до церкви
їздила у райцентр. Доки могла вилізти на східці в маршрутці.
     Жила баба Віра з дочкою. Дочка вже теж давненько вийшла на пенсію, хоча ще бігала десь,
підробляла, у церкві трошки служила – наглядала за бібліотекою. Дітей у неї двійко, та живуть далеко, як
по-теперішньому — в іноземній державі, так що навідатися до матері та до баби — проблема. Чоловік
доччин мав другу сім’ю. Так вони й доживали собі віку, дві старі стомлені жінки, покірливо несли кожна свої
клопоти та хвороби. Жили здебільшого мирно. Хоча, може, й не так, як ото кажуть, душа в душу.
Таємницями не дуже ділились одна з одною, та й Слово нерідко відкривалося їм по-різному. Тож, щоб
уникати зайвих суперечок, більше мовчали. До того ж старша була глуха, а молодша — від природи
неговірка. Замолоду не любила компаній, галасу, все сама собі, очима всередину, до своєї душі. Може,
тому й Бога пізнала першою в сім’ї, потім прилучила матір, діти ж та онуки обрали собі мирські стежки.
                        
     Йдучи до сільмагу, баба Віра зупинилася перепочити. Світило сонечко, приємно освіжав
повітря легкий морозець. Вчора випав сніг, але стежку вже встигли протоптати, та й на майданчику перед
гуртожитком наст було утрамбовано ногами та колесами машин. Тут баба Віра завжди зупинялася.
Завжди були в неї в сумці якісь зернята, кришки, припасені заздалегідь. Вона ставала на тому самому
місці, де й учора, починала копирсатися в сумці серед поліетиленових пакетів, носовичків, шпильок,
дрібних копійок, знайдених на дорозі, книжечки там якісь потріпані завжди лежали, кілька цукерок — може,
діти зустрінуться, щоб дати, та різного іншого старечого скарбу, що він здебільшого й не потрібний, а
викинути шкода; і поки вона знаходила поліетиленову торбинку з поживою, голуби зліталися до її ніг. Баба
Віра знала: на неї чекають. Це зігрівало їй серце, бо хто ж на цій землі її ще десь чекає? Ото ж вони вже
дріботіли своїми коротенькими ніжками навколо неї, вдоволено вуркочучи, а вона, не кваплячись, сипала
їм. Сипала поближче, щоб підійшли вони, хотілося їх торкнутися, або якщо ні, то хоча б роздивитися.
Голубочки мої рідненькі... Кажуть, безсловесна, несвідома пташина. Так колись і вона думала, коли їх
бачила лише здаля. Неправда то. І розум у них є, й стосунки свої мають. Он той, із чорною голівкою,
крупніший за інших, то старший у них. Бач, відганяє менших та слабших. А ці двоє — він з білою латочкою
на спині, а вона з біленьким волочком, то, видно ж відразу, — пара. Молодята. Все труться одне біля
одного, не відходять далеко. Нате вам, ось туди. Тіштеся, поки молоді. Бо воно ж, щастя, й у людей
недовге, а про вас уже що й казати. Ось вам! Кинула поодаль. Та не встигли голуби підлетіти, як шугонув
їх якийсь перехожий, пройшов кирзаками своїми прямо по тому зернечку. Мало не скрикнула стара.
Куди ж ти лізеш! Невже ж тобі дороги мало! Повилазило б тобі! Та стрималась. Подивилася тільки вслід,
мов жаром кинула у спину. Це той, впізнала його, у сусідньому будинку живе. Машиною їздить. Він. Вона
добре його запам’ятала, бо колись, було, штовхнув її на доріжці, обганяючи, мало не впала з сумкою.
     Такий тепер світ настав, думала, прямуючи до магазину. Як написано: стануть люди неслухняні, горді,
розбещені... А розпуста, розпуста яка... Молодь що витворяє. Та й ми ж колись молоді були, та хіба
дозволяли собі отаке? Дівчата з голими пузами, ідуть, матюки гнуть. Ще зима, мороз надворі, а вони вже
порозперізувалися, повиставляли. Ох, повії ви, повії... Чому ж ви дітей своїх будете вчити? Хлопці з
пляшками скрізь, пиво дудлять. Та щоб ви смоли вже гарячої напилися! Не бачити б і не чути...
     В магазині її знали. Лишень ставала вона в чергу, як продавщиці гукали: «Бабушка, што
вам? Падайдітє сюда!» Підходила, вони загортали їй «як завжди» — половинку круглого пшеничного, і
вона йшла додому. Поверталася зазвичай тією ж дорогою. Вивіряла кожен крок, перш ніж поставити ногу,
обмацуючи костуром шлях немов сліпа. Не приведи, Господи, впасти...
     Цікаво, чи голуби ще там? А дати їм вже нічого. Іншим разом треба більше брати. Кукурудза ще є,
потовкти молотком, а, може, ще й замочити на ніч. Люба трохи сердиться, смітиш, мовляв, та нехай
потерпить трохи, а то зі своєю охайністю інколи просто вже дихати не дає.
     Голубів на майданчику біля гуртожитку не було. Але якась дивна пляма червоніла на снігу, саме на
тому місці, де сипала зернята, — здаля баба Віра розгледіти не могла, а коли підійшла ближче, стала та й
остовпіла. Понівечений, закривавлений лежав роздавлений голуб. Шийка скручена, голівка вивернута...
Баба Віра аж нахилилася, ніби не вірячи своїм старечим очам. Придивившись, упізнала: це з тих двох, що
любилися, з білою латкою на спині. Слід від коліс тягнувся від сусіднього дому в бік центральної вулиці.
     «Це він... Той, що штовхнув мене колись... Своєю машиною наїхав. — Зло закипіло в ній, мов смола,
готове гарячою піною перелитися через край. — Бодай ти в’язи собі скрутив на тій своїй машині...» —
несподівано вирвалося з серця, не встигла і втримати. Відчула, що надто вже дала почуттям своїм волю,
переступила якусь межу, що її старанно трималася завжди. Злість відступила, але на серці було гірко.
      Прийшла додому, Люба на роботі, час обідати, але так було чомусь важко. Поклала хліб та й лягла. І
голуба було шкода, й себе. Все було немиле, все не таке, все осоружне й вороже. Картала себе: стільки
літ не мала гріха, а тепер ось згрішила. Бо ж правильно Люба казала: не треба їх годувати, вони собі
знайдуть, а так привчиш їх, будуть сидіти й чекати, що принесуть їм, поки не позамерзають. Дійсно
привчила. А якщо вже сипати, то треба ж було не там, де машини їздять... Ось воно й сталося. Може, й не
до смерті гріх, та їй, старій, і малий ні до чого. До Бога ж скоро.
     Під ці думки підкотили до неї нелегкі спогади усього її життя.
     Повернувшись увечері з роботи, дочка застала матір сумною й розбитою. «От що, Любо... — сказала
стара. — Завтра у нас неділя, служба Божа буде, вези мене до церкви. Як хочеш собі, таксі наймай чи
маршруткою, — може, якось улізу, але вези. Важко мені, скучила я за церквою. Так що повезеш. Може,
останній раз уже».
     Служба була як служба. Співали гарно й проповіді хороші казали, і хоч баба Віра нічогісінько не чула, їй
трохи відлягло від серця. Побачила декого, привіталася, з пастором поздоровалась. Бачила, й тут уже її
майже забули. Лише зітхнула. «Поведи мене ще, Любо, до служителя. Хочу посповідатись. Тільки не до
молодого. Може, Степан Васильович є, то до нього. Він людина старша, він життя знає. Домовся з ним,
якщо він ще не пішов».
     Степан Васильович відвів бабцю до кабінету, посадив за стіл. Чоловік він був
неквапливий, ґрунтовний, і те подобалось бабі Вірі, — не любила тих, що завжди кудись біжать.
     — Як ви поживаєте, Віро Іванівно? Щось вас давно у церкві не бачили.
     — Шо? Голосніше говоріть, бо я майже не чую.
     — Питаю, як поживаєте?
     — Що вживаю? Та не вживаю нічого. В мене хвороб ніяких і нема, щоб боліло щось, а так, сили нема,
та ось не чую.
     — Да... Тяжолий случай... — похитав головою Степан Васильович. — Ви ось що, Віро Іванівно,
посидьте тут трішки, зачекайте мене.
     Повернувся він за кілька хвилин, несучи величезні навушники. Надів їх на голову бабці, щось покрутив,
увімкнув, і баба Віра розквітла як молода ружа.
     — Боже, святий! Геть чисто все чую, геть чисто!
     — Що ж вам діти слуховий апарат не куплять?
     — Є в мене аж два! Та я з ними не вмію.
     — Ну добре, — посміхнувся Степан Васильович, — розказуйте, що там у вас.
     — Хотіла я покаятись, як то кажуть, сповідь пройти, бо мій вік, самі бачите, як у тої мухи: сьогодні
літаю, а завтра вітром подуло — та й кінець.
     — Які ж гріхи вас мучать?
     — Та гріхів таких у мене й нема, бо я ж глуха, ні з ким не спілкуюся, справ ніяких з людьми не маю, то
які ж гріхи? Та ось учора сталося, може, й дрібне, як на чий погляд, а як на мене... відчуваю, що винна, й
не хочу навіть такої вини нести з собою на небо.
     Яка то насолода була говорити й чути себе. Слухала й не впізнавала: от дивина! Хіба в неї такий
голос? Яка то радість, коли до тебе уважні, не кричать, нахилившись до вуха, не дратуються. О! Це ж
горобчики цвірінчать за вікном! А ось сміються й галасують діти, десь там, у глибині будинку, грає музика
за стіною, і Степан Васильович постукує кінчиком ручки по столу. Почала розповідати про голубів, почала
здалеку, з усіма деталями й відступами, та служитель перебив.
     — Ви самі живете?
     — Та ні, з дочкою ми живемо удвох, ось уже сьомий рік. Живу тут, а серце моє там, біля рідної моєї
хатини, біля...
     — Не сваритесь?
     — Сильно то ні, дочка в мене хороша, ось тільки...
     — А як трапиться між вами що бува, то каєтесь?
     — То Люба більше, бо я ж таки мати, не ставати ж мені перед дитиною своєю на коліна. Посваримось
то й помиримось, свої ж як-не-як. Я про голубів вам не доказала...
     — А чоловік ваш давно помер?
     — Давно нема, давно, п’ятнадцять років оце було у січні.
     — Жили добре?
     — Та як жили... Пив він та гуляв... Щоб йому на тому світі так велося, як мені тут було з ним. Скільки
сліз я виплакала, скільки з дітьми по сусідах ночувала. Отаке. Та відлилися йому наші сльози: п’яний біля
трактора щось робив та й попав під колеса.
     — Здається мені, не простили ви його...
      — А що йому тепер моє прощення? Його вже й кістки, мабуть, зотліли. Грець йому, я ж вам про
голубів хочу...
     — Зараз, докажете. Скажіть, а крім Люби, у вас є ще діти?
     — Син ще у мене, Толя, живе далеко, аж у Криму, років п’ять, мабуть, його не бачила.
     — Не так це й далеко, щоб за п’ять років до матері ні разу не приїхати.
     — І нехай не їде. Бо я йому сказала: бачити тебе не хочу. П’є він, батюсь викапаний, дав йому Бог таку
жінку, рідко таких тепер зустрінеш, так він же з неї знущається, як з мене його батько.
     — А онуки як до вас...
     — Онуки? Онуки... — Баба Віра нахилилась, довго копирсалася в сумці, дістала носовичок, витерла
носа, прокашлялась. — Що вам сказати... Вони, мабуть, уже й забули, що я ще на світі є. То, було, перші
роки, як я від них до дочки переїхала, і писали, й дзвонили, на день народження поштівки
слали, подарунки там якісь — діти малюнки малювали для баби, я їх досі бережу та переглядаю, а цього
разу ніхто навіть не подзвонив...
     — Образливо вам...
     — Та ні, я не ображаюся. Хіба я не знаю, що стара людина нікому не потрібна? Але як подумаєш... —
Вона знову дістала носовичка, приклала до очей, намагаючись стримати сльози, але не змогла. —
Чужі, та й то... А тут же свої, рідні... Я ж їх на руках виносила... Степане Васильовичу! — вихлюпнула
найсокровенніше баба Віра. — Ви служитель, ви ближче до Бога, моліться, щоб Господь мене вже забрав
до Себе. Немилий мені цей світ, огидний він мені. І люди, і все навколо...
      Степан Васильович помовчав, чекаючи, поки стара заспокоїться.
     — Молитись за це не треба, Віро Іванівно, Бог знає, кого коли забрати. Та й не готові ще ви, як мені
здається, до зустрічі з Ісусом.
      — Та чому ж не готова? Чи я кому що винна? Чи віри в мене мало?
     — Та ні, віри у вас вистачає, а ось серце ваше... Давайте так, Віро Іванівно: якщо ви ще не стомилися,
то повернемось на початок нашої розмови і в усьому докладно розберемося.
     Люба сиділа в коридорі під дверима третю годину. Вже й виходила надвір і прилягала на ослоні, —
спину судомило. Один раз не витримала, заглянула в кабінет — говорять. Подумала собі: слава Богу,
може, хоч служителя послухає, і приготувалася сидіти бодай до вечора. Та стара незабаром вийшла.
Вийшла просвітліла, умиротворена, ніби водою живою вмилася. «Легше мені, доню... — І,
вже спускаючись по сходах на вулицю, додала: — А про голубів так і не дослухав».
     Мовчки доїхали до дому, мовчки повечеряли. Стара ні про що не розповідала, а Люба
не допитувалася. Подякувавши Богові за страву, сказала незвично лагідним голосом:
     — Втомилась я, Любонько, піду ляжу.
     За кілька хвилин уже сопіла за своєю загородкою.
     Вночі Любі приснився сон. Ніби стоїть вона на Лисій горі у своєму рідному селі, сяє сонце, стара груша
біля кручі, вона всохла, ще Люба до школи ходила, а це стоїть міцна, зелена, вся мов новорічна ялинка
обвішана великими жовтими грушами. Таких великих груш насправді на ній ніколи й не було, а це висять
мов диньки. Вітерець легенький вітами її гойдає, ті груші, гупаючи, падають у траву. І Люба так хоче взяти
бодай одну, та чомусь не може. І тут з’являється мама. Дивна така якась, уся в білому й молода-молода,
такою бачила її лише на фотографіях. Збирає в пелену ті груші й несе дочці...
     Люба прокинулася пізненько із радістю й острахом: дивний якийсь сон. У квартирі стояла тиша.
Зазвичай мати вставала раніше, копирсалася на кухні, готуючи сніданок, щось шкребла, мила, а це тихо.
Люба поспіхом підвелася, накинула халат.
     — Мамо! — покликала навіщось, хоч і знала, що стара не почує. — Мамо!
     Глянула за перегородку — мати лежала в постелі горілиць, якось неприродно опустивши руку додолу,
на килимку лежала рогорнута й перевернута палітурками угору її Євангелійка.
     — Мамо! — Вже з відчаєм закричала Люба, підбігла до матері, труснула за плече, але та не
обізвалася. Вона вже була далеко.


Світлана Касянчик

Монолог совісті

Твоя душа у тілі ледь жива,
Минають в суєті свята короткі.
Заучених молитв сухі слова
І погляд в небо вимучено-кроткий —
Це все, що залишилось від вогню
Колись такого рвійного й палкого.
Признайся щиро: знову в западню
Поплутаним життям веде дорога.
Вже ж там була і каялась не раз,
Собі обіцянки давала, що відтоді
Ти з поля зору більш дороговказ
Не випустиш при будь-якій погоді.
Хай навіть град шмагатиме в лице!
Бо ж віра в Бога – то не просто звичка.
Та знову пил з обкладинок свинцем
Влягається на совість. «Єретичка! —
Кричать безмовно Біблії з полиць, —
Не втримають води щербаті жбани».
А десь сидять у камерах в’язниць
За Слово Боже вірні християни.
І може хтось у цю хвилину йде
В ніч небезпечну, в чорну ніч і Світло
В заплічну торбу крадькома кладе.
В його душі жертовністю розквітло
Священне Слово. В дальні кишлаки
Несе його він у дощі мусонні
Стежками, де не тільки хижаки
Підстерігають, повз річки зловонні,
З загрозою для власного життя.
А в логовищі ворогів Христових
Тамують небезпеки відчуття,
В очікуванні скарбів паперових,
Про Слово Боже моляться в сльозах
Брати і сестри із церков підпільних.
Криниця мужності в Священних сторінках
Для змучених, наляканих, невільних.
Там сили невмируще джерело,
Там для душі є ліки бальзамічні,
Там те, що споконвік людей вело
До цінностей духовних, справжніх, вічних.
А ти безсила... Біблії в рядку
Стоять давно нечитані тобою,
І перед сном молитва нашвидку,
І несусвітня дружба з суєтою.
Не допусти, щоб свідками на суд
З’явилися Євангельскі рядочки.
Вже краще совісті жорстокий самосуд,
Аніж спасіння дар — на волосочку!


Михайло Калюжний

Поки не темно

Ми ще живі, та дні летять юрбою.
І кожен день останнім може стати.
Закінчаться рядки того сувою,
якого хтось нам дав перечитати.
А що за ним? Ніхто із нас не знає.
Хто повернувся з-за воріт могили?
Там все майно вагу свою втрачає,
Безпомічні там розум наш і сили?
– Нудна ця тема і таки даремна,
Живи, радій допоки ще живеться, –
Так каже той, хто ходить там, де темно,
Хто злодієм на цій планеті зветься.
Та є Один! Один і всім відомий!
Він переміг і злодія, й могилу.
Поклич Його – і прийде Він до дому.
Де ти втрачаєш впевненість і силу.
А скільки вже Його ми зустрічали,
Коли безвихідь зазирала в очі.
Його втручання випадком ми звали,
Бо щось Його пізнати в нас не хоче.
Так, Він живий! А в нас закриті очі.
В нас вуха не відтулено до часу.
Ми до марноти дуже вже охочі,
Ми на спокусу аж занадто ласі.
Не дух, а плоть! А їй не вічно жити,
Вона гріхом свій шлях життя ввірвала,
Лише душа, якщо її не вбити,
Для вічності, як Божий дар, постала.
Хто береже дароване від Бога,
Бажання плоті той не потакає,
В небесний дім проклав свою дорогу
І перешкоди з Господом долає.
Не в темряві земного покривала,
В Господнім слові істина й дорога,
Аби душа в спокусах не блукала
До Отчого небесного порога.
Ніхто за нас земний шлях не здолає
І викупом спасіння не набуде!
Ми вільні в виборі! Це й ворог знає!
Тож знаймо й ми. Бо ми тому і люди.


Катерина Сотник

Де ж її душа?

     Довго збирався відвідати сестричку Анюту в місті, але в селі завжди гаряча пора. І ось нарешті
відклав усі невідкладні справи і вирушив в область з торбами, які приготувала моя половина.
Анютин чоловік Василь зустрів мене радісно, але трохи розчарував:
     — Анюта поміняла роботу, тому, хоч сьогодні й субота, вона на зміні.
     Чекати я не міг, обіцяв сьогодні повернутися, тому вирушив шукати сестру на роботі.
     Добираючись до обласної лікарні, роздивлявся місто. І змінилося, й ні. Минуло тридцять
років, як ми з Анютою приїхали сюди навчатися: я після армії, а сестричка після 8-го класу. Мене
«городський» хліб не вдовольнив — через рік повернувся до батьків, одружився, та й осів… А
Анюта в місті звикла.
     Ось і дорога зустріч. Сестричка кинулася мені на шию, і сміх, і сльози, — такою вона була й
тоді, три десятки років тому. Милуюся нею: біленький халатик і косинка, гумові рукавички.
     — Анютко, тобі цей наряд личить!
     — Дякую Богові!
     Раптом посмішка злетіла з її вуст.
     — Ой, Андрію, тут, у восьмій палаті твоя сусідка із села лежить, тітка Дуся. Хочеш провідати її?
     — Звичайно, — мовив я і почав поглядом відшукувати цифру «8» на дверях кімнат.
     — Зажди… вона… їй мало залишилося. У неї рак. Але вона не знає, їй не кажуть.
     — Так це ж не онколікарня.
     — Так, дочка тримає її тут, щоб мати не здогадалася. Але їй вже шість разів відкачували рідину
з пухлини і… скоро кінець. Я чула, як лікар говорив сестричці.
     — Розумію. Буду мовчати.
     Ввійшовши до палати, я був вражений. Із того, що розповіла мені сестра, я вже намалював
собі картину ледве живої тітки Дусі з печаттю смерті на чолі, проте побачив радісні очі і почув
гучний голос вітання. Навіть тінь несподіванки не майнула на її обличчі. Ніби вона мене чекала.
Від мого зору не сховалися деякі дрібнички: на столику — люстерко, дбайлива зачіска, дорогий і
гарно випрасуваний халат, біля люстерка — губна помада. А моїй сусідці сімдесят років. У палаті
лише одне ліжко. Постіль не біла, лікарняна, а домашня, барвиста. Дочка зробила все, щоб мама
почувалася тут королевою. Вражений її силою волі і любов’ю до життя, я не міг говорити.
     — Мені вже добре. Скоро буду вдома — пора картоплю вибирати.
     Я так і не зрозумів, жартує вона, чи дійсно вірить, що її здоров’я після стількох операцій
дозволить їй іти на город…
     Ми йшли великим лікарняним парком, насолоджуючись чистим кришталевим повітрям.
     — Сестричко, я спантеличений… Ця жінка виглядає так, ніби їй жити ще років сто!
     — Ох, дорогий мій, не знаю, всі люди так. Не хочуть вірити в реальність смерті. До останньої
миті надіються на гроші, зв’язки, щасливий випадок. А воно ніщо не «працює»: прийшов час —
маєш іти туди, куди всі йдуть… А про те, що за це життя маємо скласти звіт перед Богом, Який нам
дав його, — про це й слухать ніхто не хоче. Говорять: «Почекай, ось покращає, тоді й поговоримо
про віру і про вічність.» А «тоді» — це вже запізно…
     Анюта заплакала. Я обійняв худенькі плечики, які тремтіли в беззвучному риданні. Я знав, я
добре знав, що нерідко ллються ці сльози за двох дочок та шістьох онучат; за чоловіка, який
кращі роки свого життя втопив у горілці; за зятів, які не дуже сімей тримаються і чарки не
обминають. Але це не були сльози безнадії і відчаю, а сльози віри перед Богом, Який чує і цінить
молитви матерів, і рахує ті сльози.
     Через тиждень після мого повернення із міста приїхала і моя сусідка. Наступного дня вранці я
її відвідав. На цей раз Євдокія Миколаївна не встигла загримувати печать страждання після
безсонної ночі. Голос її все ж бадьорий:
     — Дорога трохи втомила. Донька просила залишитися в неї, в місті, але тільки тут я можу
вільно дихати.
     Деякий час сусідка показувала мені результат своїх трудів за літо — різноманітні торбинки з
сушеними квітами і листочками, пояснюючи, що від чого «спасає». Нарешті запитала.
     — У вас проблеми? Що вас мучить?
     — Скажіть, ось якби вам з’явився ангел Божий і сказав, що жити Бог залишає лише 24 години,
як би ви використали цей час?
      — О, насамперед я б просила пробачення у всіх, на кого маю щось; написала б листи всім, хто
винен мені, що прощаю їм. І сама б просила прощення у всіх, хто живе, за все, де була
несправедлива до людей… Молилася б Богу, щоб простив мені за все життя, за діток, яких не
народила… Звичайно, пі¬шла б до церкви і висповідалась священику…
     Змовкла, роздумуючи, що ще можна встигнути зробити за одну добу життя. Скориставшись
паузою, я запитав:
     — Так чому ж ви не зроби¬те цього тепер, адже ви напевно не знаєте, коли настане той
останній день? Чому ви не підготуєтеся до зустрічі з Богом, якщо знаєте, що треба зробити для
спасіння душі?..
     Миттю очі Євдокії Миколаївни зробилися сталевими і засвітилися злими вогниками:
     — Негіднику! Як ви смієте так говорити із хворою жінкою?! Яке ви маєте право натякати мені
на смерть, передчасно хоронити мене? Ви ж віруюча людина, я завжди поважала вас як виховану
і тактовну людину, а ви замість того, щоб підбадьорити, добиваєте мене думками про смерть. Ні,
шановний, я ще буду жити! Я потрібна моїй доньці і внукам!
      На цьому наша розмова скінчилася. Я картав себе і плакав в молитвах. Звинувачував себе за
немудрість. Можливо, якось по іншому можна було б достукатись до її зраненого серця?..
     Через декілька тижнів «швидка» забрала Євдокію Миколаївну — і більше до нас вона не
повернулася. Хтось із наших був на похоронах, кажуть, хоронила донька її як вельможу, з
великими почестями. Столи в ресторані ломилися від дорогих страв, а службу правили аж три
священики.
     Минули роки, хатина на дачі Євдокії Миколаївни заросла бузиною та бур’янами. А я, проходячи
мимо, кожний раз думаю: «Де це її душа тепер?..»



Тара́с Шевче́нко (1814 — 1861)

***
Буває, іноді старий
Не знає сам, чого зрадіє,
Неначе стане молодий,
І заспіває... як уміє.
І стане ясно перед ним
Надія ангелом святим,
І зоря, молодість його,
Витає весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадів оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж, як зробить? Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане,
Не раз барвінком зацвіте.
Отак, буває, в темну яму
Святеє сонечко загляне,
І в темній ямі, як на те,
Зелена травка поросте.


Пророк

Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили... І чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята... горе вам!
На стогнах каменем побили.
І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка...
Царя вам повелів надать!


***

Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.
Мені невесело було
Й на нашій славній Україні.
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого,
Блукав собі, молився Богу
Та люте панство проклинав.
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
Нігде не весело мені,
Та, мабуть, весело й не буде
І на Украйні, добрі люде;
Отже таки й на чужині.
Хотілося б... та й то для того,
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого,
Або хоч крихотку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли,
Та й більш нічого. Так-то, люде,
Хотілося б... Та що й гадать...
Нащо вже й Бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.




Надія Кметюк

Материнство
      І
Твоя сльоза, смиренна і солона,
Схрестила в тиші землю й небозвід,
Як плід Святого Духа й Твого лона
Благоволінням Неба сходив в світ.
А Ти Любов'ю Сина сповивала.
Розтанув Материнський біль і крик.
Полились з Неба янгольські хорали,
І Бог-Отець дививсь на Вас згори.
Дитинна радість сповнювала груди:
ХРИСТОС прийшов, щоб дати всім Життя!
Всемилістю відлунювало чудо
Господнього Його серцебиття.
Як найніжнішу Ніжність, Немовлятко
Горнула я, тулила до грудей...
Гойдала тишу музика колядок —
Святої ночі зроджувався день...

      II
Матусенько моя, печальна сарно,
Голубко тиха, хвора і сумна...
В Твоїй світлиці — лагідно і гарно,
Бо нині Божий Син прийшов до нас.
Ти навколішках молишся і плачеш.
Я знаю: просиш щастя не собі...
Й Предвічний Бог у серденько дитяче
Приймає Твій святий, Твій вічний біль...
Свята ніч, тиха ніч 1998 року Божого.

Мольба

О Маріє, Ти плачеш?.. Я знаю ці сльози...
Чистота чистоті сповідається знов.
І різьблена терпінням, і бита морозом —
Я читаю в очах Твоїх вічну Любов.
О Маріє, Ти плачеш... Господнє Дитятко
Пеленають молитви Твої і мої.
Пастушки розплітають віночки колядок.
Моє серденько ж плаче співзвучно з Твоїм.
О Маріє, Ти плачеш... А в синіх просторах
Вже архангели просять Тебе: возрадій!
Ти — воплочена Милість, я — ніжність й покора —
Простягаю до Тебе долоні надій.
О Маріє, Ти плачеш... Неначе просфора,
Божа радість поділена нині на всіх.
Ще ніщо не віщує страждання і горя...
Усміхнися крізь сльози Господній Ясі!


Бог є любов. Різдво

О Різдво! Розпроміниться серце
Від Пречистого ймення: Любов.
Божа ласка і радість проллється
В тишу рідних домівок й церков.
Над Вселеною — голуб надії —
Богодух. Над Христом — янголя.
Породілля крізь сльози радіє.
Пеленає святе Немовля.
Між зірками вчувається: «АVЕ —
Чисте лоно Твоє і святе...»
Коронація Божої слави —
Хай Дитятко Господнє росте!
О гармонія світла й молитви!
У сльозинці душі — промінець.
Бог прийшов, щоб весь світ возлюбити,
А Любов — це найвище з мистецтв!
Твоя Любов, Ісусе Христе... (молитва)
Твоя Любов, Твоя Любов, Ісусе Христе,
Допомагає знести тяжкий хрест.
Твоє Ім'я — святе, високе, чисте
Возносить людську душу до небес.
Є вічна мука — мука Бога-Сина
За грішні душі, знайдені в пітьмі.
Щоб їх Молитва Покаяння воскресила.
Рятунком ставши тим, хто вже на дні.
Любов і мука, зрошені сльозами
Коліноприклоненого Христа.
Молитву Серця промовляють разом з нами
Твої Божественно-святі живі уста.
Почуй нас, Христе, в Храмі на поклонах.
Очисти душу, розум просвіти,
Навчи нас жити по Святих Законах
Довершеності, віри, чистоти.
Твоя Любов, Твоя Любов, Ісусе Христе,
Покликана здолати темний гріх.
І Божі Очі, й Серце променисте
Благословляють на добро сьогодні всіх.
Осяй Любов'ю, Христе, душі наші,
Храни нас від спокус, гірких падінь,
Застережи від заздрості і фальші
І від лукавого ізбави нас. Амінь.



Юрій Кирилюк

Дотик неземної любові

На обличчі — усмішка, а в серці — печаль.
Чому сталось в житті так — не знаю.
Хто підписував вирок і вдарив печать?
Хто налив повний келих відчаю?..
Чому так у житті — не збагну:
Світить сонце, а в серці — злива.
І гіркий смак трави полину,
Й жити далі на світі несила.
Був недавно початок, а вже — кінець.
Що це: сон наяву чи чекання?
Ніжним подихом віє в саду вітерець —
Так, це ніч — темна ніч, ніч остання.
...Хтось на голову руку мені поклав —
Я відчув теплоту долоні.
«Я люблю тебе, чуєш, люблю», — сказав
І всю душу щастям наповнив.
Тріпотіло серце моє, мов птах,
Із очей рясно капали сльози.
Радість в грудях моїх, в очах.
І я ніби летіти в змозі.
Знаю я, хто спасає в житті
І так лагідно дивиться в очі.
Він за мене помер на хресті.
Слава, слава Тобі, Авва, Отче!



Микола Хвильовий (1893 —1933)

МАТИ

Приїхали до матері та три сини:
Три сини вояки, да не 'днакі,
Що 'дин за бідних,
Другий за багатих...
П. ТИЧИНА

Батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш. Поховали його на
осінньому кладовищі в тому ж таки дореволюційному містечку і саме тоді, коли Остап та Андрій
тільки-но розпочинали свою життєву путь. Як пам'ятають старожили, з батька був звичайний собі
кравець і — можна сказати — надзвичайна людина. Ну, хто б, скажімо, наважився назвати його
Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от
глядіть же: тільки й думок у нього було, що про тую неспокійну козацьку старовину. Зігнувшись
над якимись штанцями, скажімо, та перегортаючи сторінки молодого Гоголя, кравець
(розповідають старожили) завжди тяжко зідхав і з такими словами звертався до своєї молодої
дружини:
— А чи не думаєш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман?
З історії містечка відомо, що коли Остап (старший кравців син) скінчив т. зв. “приходську школу”,
кравець ціле літо бігав по сусідських дворах і розпитував у мешканців, як йому добитися із своїм
перваком до кадетського корпусу. За всяку ціну хотів кравець зробити зі свого любого сина (як і з
другого сина) військову людину, й за всяку ціну хотів він бачити своїх синів на вороних кониках. З
його біганини, звичайно, нічого не вийшло (не допоміг навіть пан “справник”), і кравець
примушений був, продавши своє майно (козу й курку з півнем), повести свого первака до
місцевої гімназії. І привів кравець свого первака до місцевої гімназії й благословив його
приблизно такими словами:
— Так от що, дорогий мій сину! Не забувай батьківського заповіту: як виростеш, синку, то, просю я
тебе, піди ще ти до військової школи і причепи собі там блискучу шаблюку... щоб був ти мені,
значить, як Остап для Тараса Бульби.
Остап уважно вислухав батька й побіг на іспити. І поступив він, значить, в тую гімназію, й саме тієї
осені, коли чудакуватий кравець навіки розпрощався з нашим білим і без кінця загадковим світом.
Кравець був типовий містечковий кравець, і не наважився він порушити вікову традицію: як і всі
містечкові кравці, він був страшенно бідний. Не залишив він після себе буквально нічого, крім
двох пар стареньких ножиць та поганенької швацької машинки. Так що мусіла, значить, його
дружина перебиватися з хліба на сіль та жити в неможливих злиднях. І вже не могла вона віддати
свого другого сина в гімназію й віддала його до простенької ремісної школи.
Таким чином, сама судьба повела двох братів по різних дорогах, і сталося так, як у
сентиментальних народніх казках: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства
мав тенденцію зробитись негативним типом, а другий і не знімав засмальцьованої сорочки.
Одного мати мусіла годувати пахучими сосісками (“На дві копійки на сніданок, щоб не глузували
паничі!”), а другий їв чорний хліб з олією. І тому Остапові, як і треба було чекати, завжди грала на
обличчі весела усмішка, а Андрій ніколи й не посміхався: він завжди дивився на світ суворим
поглядом незадоволеної людини.
Мати розуміла другого сина, і великим болем стискало їй серце. Як їй хотілось тоді, щоб і Андрій
ходив у чистенькій сорочці і ходив учитись у чистеньку гімназію. Хіба він не такий близький і
рідний їй, як Остап? Чи, може, й справді вона не на рівні частини поділила свою матерню любов?
Ні, вона однаково любить своїх дорогих синів, і вона зовсім невинна, що має мізерний заробіток і
нездібна виховати обох їх так, як хотілось би... Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гімназії і
одвести до ремісної школи?
В таких болях ішли дні, місяці і, нарешті, роки. Над містечком пролітали весни, перелітні птиці та
ще якісь невідомі вітри з невідомих країн. Над містечком брели й осінні невеселі дощі, та йшов,
нарешті, північний мороз. Улітку в містечку збирали вишні, сливи та яблука, і тоді пахло на
базарах забутою старовиною. Містечкове життя не виходило з дореволюційного кола своїх
буденних інтересів і нічим не відрізнялося від того життя, що його намальовано в тисячах новел
та оповідань.
Мати починала свій день на вранішньому базарі, де купувала вона найдешевші продукти, й
кінчала його коло машинки. З десятої приблизно години до неї починали стікатись люди, й вона
приймала від них роботу. Цілий день вона йшла сорочки та костюмчики і зовсім не мала часу
розмовляти з своїми любими синами. Тільки за обідом чи то вже вночі вона підходила до
якогось із них і ласкала його своїми тихими сірими очима.
— Ну, як твоє, синку, вчення? — питала вона.
Остап на ласку відповідав ще більшою ласкою. Він обіймав свою матір і говорив їй, що його
вчення добре йде, що він скоро скінчить гімназію і тоді буде годувати свою мамуську гарними
цукерками, що, нарешті,— говорив,— вона ніколи вже не буде так поневірятись, як зараз
поневіряється. Але Андрій не вмів ласкатись, і ніколи мати не чула від нього теплого слова. І хоч
знала вона, що з таких мовчазних хлопців частіш за все виходять гарні люди, та не могла вона
знести цього мовчання Андрієвого і йшла від нього в зажурі.
В 1914 році, як відомо, почалась велика європейська війна. В цей час Остап був уже у восьмому
класі гімназії, а Андрій, скінчивши ремісну школу, працював у містечковій кузні. В цей час мати
вже не знала колишніх злиднів, бо хоч від старшого сина вона ще й не мала допомоги, але зате
Андрій тепер кожного місяця приносив їй той чи інший заробіток. Члени сім'ї могли вже ходити
щонеділі до кінематографії і навіть почали думати про власний маленький будиночок. Словом,
війна надійшла тоді саме, коли перед кравчихою допіру потихеньку почали розгортатись добрі
обрії довгожданого щасливого життя.
Мати затривожилась. Відчула вона, що велике лихо насувається на неї. Як Остапа, так і Андрія —
коли затягнеться війна — можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому
дев'ятнадцятий рік) і, значить, можуть забрати всі її надії. Вона виходила на вулицю, зупинялась і
розпитувала знайомих та прислухалась до таємничих розмов, що шелестіли по закутках колись
спокійного містечка.
А містечко і справді зашумувало. Із зовсім невойовничих будиночків повилазили доти невідомі
войовничі патріоти своєї вітчизни і, помахуючи кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа
знищать в два тижні, а за місяць завоюють всю Австро-Угорщину з Німеччиною вкупі. З
державних установ кожної хвилини леї їли вісті про наші “надзвичайні” перемоги, і обивателі
остаточно збожеволіли від несподіванок. На базарі цілий день товклися люди і передавали з уст
в уста напівфантастичні чутки, і навіть можна було бачити, як дуже поважні містечкові крамарі
раптом підскакували до своїх покупців і — ні з того ні з сього — починали вести з ними довгі
бесіди про сучасні події. І тільки там, на вокзалах, де матері випроводжали своїх синів у далеку
невідому доріженьку,— тільки там було безгоміння. Але й це безгоміння було не буденне.
Словом, прийшла якась нечувана тривога й прийшла якась нечувана суєта. Якимсь химерним
вентилятором вентилювало запліснявіле містечкове життя.
Тоді й надійшов перший удар для матері. Надійшов тоді, коли Остап раптом заявив за вечерею,
що він вирішив іти добровольцем на фронт і що він хоче цим вирішенням, так би мовити,
вшанувати пам'ять свого батька. Мати ахнула. Вона довго сперечалась із старшим сином, щоб
відмовився від такої безумної думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психічно
ненормальний був і що, значить, зважати на його заповіти не приходиться. Але Остап стояв на
своєму, і ніяка сила не могла його переконати. Тоді Андрій порадив матері “плюнути на цю
справу” і сказав своєму старшому братові:
— Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт і не мороч нам
більше голови!
І поїхав Остап на фронт заробляти хрестика, і заробив він їх там цілих чотири. І зробився він там
паном ротмістром, і дістав він собі славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих
синових листів (він за весь час тільки одного написав), а з ілюстрованих журналів, де серед
великих героїв вміщено було й його дороге обличчя. І радісно і сумно було дивитись на те
обличчя! Радісно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже,
мабуть, ніколи до неї не повернеться, бо зійшов він на зовсім чужу їй і невідому доріженьку. Як
згадка про неповторну молодість, жевріло на серці це колись таке рідне й близьке їй обличчя. І
почорніло на душі, і сумно було їй дивитись на цей присмерк, що йде над сірими калюжами її
понурого містечка.
А в містечковому житті і справді почало поночіти. Войовничі патріоти вже не виходили на вулиці й
не махали кулаками, як на початку війни, і з державних установ уже не летіли радісні вісті. Крамарі
мовчки постачали обивателя і вже не мали охоти говорити на сучасні теми. Трапилось щось
неможливе: війна робилась звичайним побутовим явищем, і нікого не зворушував лазаретний
стогін оборонців вітчизни. Серця почерствіли, і обиватель похмуро чекав на якусь нову
екстравагантну несподіванку.
Тоді мати зазнала дальшого удару. Задумала війна одібрати у неї й її другого сина, і покликали
Андрія до військової служби. Але не пішов той на військову службу, і оголошено було його
дезертиром. Тоді утік Андрій із свого рідного містечка, і залишилась мати самотньою зозулею у
своїй підвальній кімнаті. Це був дуже важкий час у її невеселому житті. Вона навіть відчула
раптом, що немилий їй стає сам білий світ. Коли раніш вона знала, для кого поневіряється в своїх
злиднях, то тепер вона остаточно розгубилась і тільки дивилась мертвими очима у своє туманне
вікно. Надворі вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично ніжилось над містечком
молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом і уявляла собі світ як велику й
безвихідну домовину. І невідомо, до чого б привели бідну жінку її муки, коли б не революція.
Перший вибух 17-го року зазвучав матері божественним органом. Коли для звичайного
містечкового обивателя революція прийшла тільки новою несподіванкою, що він її так похмуро
чекав, то для матері вона була чарівним бальзамом. Мати враз посвіжішала й, виходячи з
весняних плакатних вулиць за містечко, з надією дивилась в теплу легко-бірюзову далечінь. Вона
вже певна була, що їй тепер недовго чекати своїх любих синів.
— Мені дуже подобається революція,— сказала вона колись своїй сусідці.
Словом, фортуна нібито зжалилась над матір'ю і навіть зжалилась над нею до кінця: за якийсь
місяць вона принесла на своїх крилах її першого сина Остапа, георгієвського кавалера чотирьох
хрестів. Але принесла вона Остапа саме в той час, коли вже не треба було георгіївських
кавалерів і коли зривали погоники з офіцерського плеча. І що ж? Остап недовго прожив у своєму
рідному містечку і недовго втішав свою рідну мамусю цукерками, що ними обіцяв колись
годувати її. Тільки один раз продзвенів він своєю шаблюкою в її убогій кімнаті і скоро зашумів із
своїм отрядом на Дін.
Мати розгубилась: що ж це таке? Чи не солодкий сон приснився їй? Невже ж для того вона
виховувала свого любого Остапа, щоб він їй дав тільки одну щасливу хвилину?
Тоді ще раз нібито зжалилась над нею фортуна і принесла їй на своїх крилах другого сина —
Андрія. Але й цього вона принесла до рідного містечка з великим отрядом і саме в той час, коли
в країні вже зацвіли червоні зірки на кашкетах. І що ж? І Андрій недовго жив у своєму рідному
містечку і недовго втішав свою рідну мамусю. Тільки один раз він продзвенів своєю шаблюкою в
її убогій кімнаті і, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся він, скоро й
сам зашумів зі своїм отрядом на Дін.
І став Дін для матері якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якісь
офіцерські сили, вона знала, що червоні готуються до смертельної боротьби з ними, але вона
ніяк не хотіла зрозуміти, що її сини в різних таборах, що десь на донських степах Остап і Андрій
кидаються один на одного, як розлютовані звірі, і що, можливо, десь вони вже в мертвій схватці і
якийсь із них уже хрипить на гострому кинджалі свого рідного брата. Мати схоплювалась із свого
ліжка і божевільними очима дивилась у вікно. Цей сон був страшніший за всі кошмарні сни, і
тільки тепер вона пізнала, що таке справжнє нещастя. І здалося їй тепер життя не домовиною, а
безвихідним, страшним виттям смертельно пораненого пса.
Так проходили дні, місяці і, нарешті, роки. По селах, містах і містечках лютувала громадянська
війна.
То тут, то там блискали пожари, і дні переповнились кулеметним татаканням. То тут, то там
розривались снаряди, і банди блукали по всіх великих і малих степових шляхах. То ці
переможуть, то ті, і здавалося напівмертвій матері, що цьому ніколи не буде кінця і вона вже
ніколи не найде колишнього спокою.
Тоді десь раптом ударив грім і метнулась блискавка. Ніби хтось мудрий і великий взявся
переконати матір, що нічого безконечного нема, і взявся найти їй довгожданий спокій. І ще раз
ударив грім і метнулась блискавка: то відступав за своє рідне містечко її рідний син Андрій і
насідав на нього його рідний брат Остап.
Мати, звичайно, нічого не знала. Вона не знала, що мало не на порозі її убогої кімнатки стикнулись
у мертвій схватці завзяті брати. Цілий тиждень переходило містечко із рук у руки, і мати тільки під
кінець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожніх вулицях свого рідного містечка. І
вона, розпатлана, кинулась до штабу. І побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним
навколюшки і почала благати його, щоб він припинив бійку. Тоді усміхнувся Остап і сказав матері
чужим голосом:
— Іди, стара, додому і, будь ласка, не перешкоджай мені!
Вона подивилась на сина і не пізнала його: перед нею стояла сувора і без кінця далека їй людина.
Це вже був не той Остап, що обіцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втілення незнаної
їй і хижої мудрости. Тоді ще раз подивилась мати на свого рідного сина сухими очима і мовчки
пішла додому.
І в цю ж таки ніч вона стикнулась із другою своєю дитиною. О третій годині ночі хтось тихенько
постукав їй у вікно. Вона хутко підвелась з ліжка. Тоді чує вона рідний їй голос, і голос цей
просить скинути защіпку з її убогих дверей. Вона кинулась до порога і побачила, нарешті, свого
дорогого Андрія.
Але й його побачила вона таким же далеким і чужим, як і Остапа. Він навіть не привітав її, він
навіть не дивився на неї і, як неприручений звір, увесь час ховав на підлозі свої колись добрі очі.
— Чого ж ти прийшов до мене? — нарешті, промовила вона.
— Я прийшов до тебе, матусю,— чужим голосом сказав Андрій,— щоб ти мені допомогла в моїй
справі!
— Яка ж твоя справа, синку? — зідхнула мати.— Чому ж вона саме твоя і чому вона не може бути
моєю?
Андрій негарно усміхнувся і сів на стільця.
— А тому не може бути твоєю,— сказав він,— що ти нічого не розумієш!
— Боже мій! — скрикнула мати.— Невже ж це не я виховувала тебе, мій любий синку? Чому ж я не
найду з тобою спільної мови?
— Не найдеш, матусю,— сказав Андрій,— бо такої мови ти шукаєш і з моїм братом Остапом. З
моїм найлютішим ворогом...
— З твоїм найлютішим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мій! — і мати заридала.
Тоді підійшов до неї її рідний син і сказав чужим голосом:
— Покинь, стара, виводити, бо мені ніколи зараз, і до того ж я мушу за твоєю допомогою пролізти
до братового штабу.
Та не встиг Андрій вимовити своїх останніх слів, як у дворі зашуміло. Він кинувся до вікна і в
присмерках місячної ночі побачив вершників. І зрозумів Андрій, що зграя ворогів оточує його, і
сказав він матері:
— Ховай мене, мамусю, і якомога скоріш! Ховай мене від мого брата Остапа!
Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрія. І сховала вона свого любого
сина Андрія на глухому горищі і повернулась до кімнати. Тоді з шумом розчинилися двері, і
зупинився на порозі Остап з двома своїми молодими вершниками.
— Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрія? — грізним голосом спитав він.— Чи не думаєш
ти, що мої дозорні прозівали його?!
— Не бачила я твого брата Андрія! — рішуче сказала мати і, зблідла, сіла на своє ліжко.— Не
бачила!..
— Не бреши, стара! — скрикнув Остап і взявся рукою за свою блискучу шаблюку.— Чи не думаєш
ти, що я помилую свого найлютішого ворога? '
І, сказавши це, Остап подивився на вершників. Вершники від задоволення крякнули. Мовляв: наш
пан-отаман не знає рідні і для нього в боротьбі нема братів!
— Я радий, що ви так думаєте про мене! — сказав Остап.— Отже, хочу я довести вам, що для мене
в боротьбі нема і матері.
І георгіївський кавалер всіх чотирьох хрестів, що поважно виблискували на його груді, сів біля
своєї матусі. І наказав він своїм вершникам обшукати двір і горище. І запалив він цигарку і звів
свої суворі брови біля перенісся.
Мати сиділа бліда і мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило від нього, що вона
мимоволі повернула своє обличчя до вікна. Вона раз у раз позирала на двері і прислухалась до
шуму: невже ж таки знайдуть її рідного сина? І тільки коли вершники повернулися до кімнати і
доложили Остапові, що Андрія ніде нема, вона з полегшенням зіпхнула й сказала:
— Хіба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?
— Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? — скрикнув Остап.— Так знай же, відьмо: нема тобі пощади від
мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то...
Остап схопився за клинок і показав його матері. Тоді переповнилась чаша терпіння, і сказала мати:
— Що ти говориш, Остапе? Побійся Бога! Невже ти, мій п'яний сину, забув своє дитинство й
“солодкі цукерки”?!
— Ха-ха! — зареготав Остап.— Чуєте, хлопці? Моя мати згадала солодкі цукерки! Моя мати хоче
мене розжалобити! Чуєте, хлопці?!
П'яні вершники теж зареготали. Зареготали й шаблі дзвоном якогось страшного розпачу. Тоді
знову сказав Остап:
— Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибі тобі, що ти мене породила й виховала, але не
пишайся цим! Бо породити — то зовсім не важка штука... і навіть деяке задоволення... Ха-ха! А
виховати — це твій природний обов'язок... Ну, словом, я хочу жити і во ім'я якихось там
шляхетних поривань зовсім не думаю підставляти свою голову своєму братові Андрієві!
Мати з жахом дивилась на свого сина і нічого не розуміла. Вона все втішала себе надією, що це
— ніщо інше, як п'яний бред п'яної людини, і вже не могла втішати себе такою надією.— “Це
пекельний сон сниться мені”,— уперто думала вона і раз у раз клала на своє печальне чоло свою
схудлу руку. Вона клала руку, аж поки підвівся Остап.
І підвівся Остап і сказав матері, щоб вона влаштувала йому ліжко на ґанку; мовляв, він там буде
до ранку чекати відповіді і її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрія. І,
похитуючись, пішов він на ґанок, а за ним пішли і його вершники.
Стінний годинник одбивав секунди. Час ішов дуже поволі, і якась година здавалася матері за цілу
вічність. Вона раз у раз підходила навшпиньках до сінешніх дверей і прислухалась. Десь кричали
вранішні півні, а ще далі вили собаки безвихідним виттям. Перед матір'ю проходили одна по
одній картини її невеселого життя і проходили дорогі обличчя її маленьких синів. Сьогодні в
містечку порожньо і дико, сьогодні зчепились в мертвій схватці два рідних брати, а колись над
містечком стояло хоч і вбоге; але ясне й ласкаве сонце, і Остап та Андрій були такими
симпатичними людьми. Сьогодні грохочуть оселі грохотом громадянської війни, скачуть по
шляхах божевільні вершники, і сини не хочуть визнавати один одного, навіть матері уже не
визнають. А тоді вони ласкали її своїми дитячими рученятами і так хороше зазирали в її обличчя.
Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в житті?
І раптом прийшла матері думка, що ніякого кошмару нема і що все, що діється зараз, є звичайне й
природне явище. І коли вона не може зрозуміти цього, то вона, значить, оджила вже свій час, і,
значить, на її земне місце прийшли нові люди, з новими думками й з новими, далекими їй
бажаннями. І тоді захотілось матері вмерти.
Вона підійшла до сінешніх дверей і приложила до них своє ухо.
Остап хропів, хропіли й його п'яні вершники.
Тоді полізла мати на горище до свого сина Андрія й сказала йому:
— Твої вороги, синку, сплять. Отже, тікай якомога скоріш!
— Мені здається, що я від тверезих уже не втік би,— сказав Андрій.— Чи не п'яні вони, матусю?
— П'яні, синку, ти легко вискочиш у вікно... Тікай, синку!
— А де ж мій братік Остап спочиває? — спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрій.
Мати подивилась на сина і в присмерках місячної ночі, що проточилась на горище, побачила в
Андрієвих очах підозрілий блиск. І вона одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого
п'яного брата Остапа.
І, зрозумівши це, вона, не довго думаючи, сказала:
— Спить твій брат Остап на моїй кроваті,— сказала вона.
— Ну, то й добре! Значить, і я ще можу трохи відпочити.
І ще сказав Андрій своїй матері, щоб вона злазила з горища і не перешкоджала йому. І послухала
мати сина і, ступивши на долівку, пішла в кімнату та лягла на своєму ліжку.
І лежить мати під легкою ковдрою і ніяк не може вгадати, скільки часу пройшло. Давно вже чує
вона, як Андрій шелестить в сінях сторожкими носками і думає: “Мабуть, сокиру шукає”.
І хоче вона йому сказати, щоб він не шукав сокири, і чомусь не може цього зробити. Місяць
починає вже поночіти і, мабуть, десь далеко на землю сходить світанок. Стінний годинник
одноманітно тукає, і летять у вічність бистрокрилі секунди, їх навздоганяють хвилини і — ще
повільніш — години. І не чують вони цих пострілів, що тривожать порожнє містечко.
Організовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступає його королівська величність
сам король-час.
Мати вже бачить, як скрадається до її затіненої кроваті її молодший любий син. Вона хоче
попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на ліжку, і чомусь не
може цього зробити. Та й навіщо попереджати, коли так приємно мріяти. І вона продовжує мріяти.
І мріє вона про щасливе життя, і мріє, аж поки до неї підходить Андрій, аж поки трапилось те, чого
й треба було чекати...
Він і справді підійшов. Підійшов братовбивця тихо, нечутно і зупинився, як примара.
Але чого ж він стоїть? Невже й тепер не кінець! Ні, мабуть, тепер кінець! Недарма ж їй до болю
хочеться вмерти, недарма.
І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжку лежить його брат Остап, поспішає виконати
свій громадський обов'язок.
І замість мрій, перед материними очима раптом загорілись якісь рожеві потойбічні світи. Мати
навіть не встигла скрикнути. Матері вже не було. І зовсім даремно сокира знову падала на її
голову і так настирливо гупала в передранковій темряві. Матері вже не було...
Тоді Андрій вискочив у вікно і побіг по порожніх улицях середньовічного містечка. І тоді ж у
страшній завірюсі помчались галопом будинки, крамниці і, нарешті, сама земля.
Але матері вже не було. Вже перший удар сокирою переніс її в той загадковий світ, де нема ні
печалі, ні зідхань, де ніколи не загоряється ніжна смужка молодого дня і де ніколи так завзято не
кричать жовтогарячі півні, як вони кричали в містечку за тієї невеселої передранкової темряви.
Матері вже не було. Матері саме тих бойових хлопців, що їх батько помер дуже давно: так давно,
що й не скажеш.


Богдан-Ігор Антонич (1909—1937)

AGNUS DEI

Божий Агнець
Ти не гордий орел сизокрилий,
що заслонює крилами сонце, мов хмара в очах,
ти не хижий звір, лев, повен сили,
що довкола кубла лютим ревом викликує жах
              Я знаю друге твоє ім'я:
             Боже Ягня
Ти не гнів, Ти не грім, Ти не кара,
тільки спів, тільки дім доброти та пробачення звук.
Ти не меч, не вогонь, не примара,
дай мені в серця дні відчитати письмо Твоїх рук.
              Я кличу до тебе щодня:
             Боже Ягня.
Ти не ніч, Ти не темінь для нас.
Ти для віч вічне світло,
                            по темряві рання просвіта.
Ти не скрегіт і не дисонанс,
Ти акорд дзвінкодзвонний, єдина гармонія світа,
             Ти пісня сонця і ясного дня:
              Боже Ягня
Ти не біль, ти не міль, що гризе.
Ти любов, Ти нам знов до душі радість ллєш,
                             добрий Боже.
Ти потіха, ти лік на все зле.
А як витримати людське серце у злиднях не може,
              В темноті кличе одне ім'я:
             Боже Ягня.
Понеділок, 11 квітня 1932


MOMENTUM CUM DEO

Хвилина з Богом
Як важко, як важко, як важко
знайти хоч єдину хвилину,
щоб можна забути щоденність,
щоб дух у верхів'я полинув.
Бо вабить, бо манить, бо надить,
бо вічно займає в полон
життя повне чару, принади,
блищить із зрадливих заслон.
Життя різнобарвне, шалене,
все різне, все інше, нове,
приходить дряпіжно до мене,
захоплює, дурить і рве.
Як важко, як важко, як важко
Забути щоденність нам,
Єдину, коротку хвилину
гуторити з Богом.. сам на сам.
П'ятниця, 25 березня 1933


DUAE VIAE

Дві дороги
Далекими шляхами я шукав тебе, мій Боже,
вітрів питався рвучких, швидкокрилих:
                                           де є він?
Даремно думав, що на тугу мудрість книг поможе,
що заспокоїть, що вдоволить спраглий серця гін.
Питався за тобою всяких стрінутих людей,
одначе всі вони мені тебе не показали;
шукав тебе в низинах, в горах,
                                            на шпилях недей,
в курній мужицькій хаті і в гладкій балевій залі.
У тьмяних сутінках запилених бібліотек,
у дивних буквах нечітких старого фоліяла,
в словах, що їх писав колись монах, учений грек,
одначе в них лиш мертва цвіль минулого дрімала.
І не знайшов тебе, дарма шукав, хоч тільки змоги,
щоби побачити твою присутність. Всюди темно.
Не знав що розминулись поруч себе
                                           дві дороги:
Ти теж шукав мене — у моїм серці. Теж даремно.
24 березня 1932


Лариса Козинюк

Я дякую Богу

Я дякую Богу за серце гаряче у грудях,
За чисте сумління і чисту прабатьківську кров,
Я дякую Богу за очі, з народження зрячі,
За те, що в душі розквітає братерська любов.
Я дякую Богу за сонячне тепле проміння,
За маки зелені на схилах козацьких степів.
Я дякую Богу, що стали ми тим поколінням,
Яке відродило духовність і віру батьків.
Я дякую Богу за поклик духовної волі,
За дар і натхнення творити у світі красу.
Я дякую Богу за щедре колосся у полі,
За зорі вечірні, за мир, за ранкову росу.
Я дякую Богу за долю моєї країни,
Яку не зламали ні війни, ні голод, ні зло.
За рід наш прекрасний, що може піднятись з руїни,
Що вміє прощати, яким би життя не було.
Я дякую Богу, що щастям навчив дорожити,
Омріяну волю, як скарб найдорожчий, послав.
Я дякую Богу за сині волошки у житі —
Як неба шматочки у наших просторих серцях.
Я дякую Богу за хліба скоринку духмяну —
Це символ любові моїх земляків до землі.
За батьківську хату, з дитинства багату піснями,
За ключ журавлиний у тихій небесній імлі.
Я дякую Богу за світле Його воскресіння,
За істинне Слово, за приклад любові й добра.
Я дякую Богу за рідну свою Україну —
Щоб милість Господня навіки над нею була.

        *  *  *
Мені б — зорю!
А як її дістати,
Як руку протягнути до небес?
Її за мить нагнуть якісь пілати —
А я не з Богом.
Я без Нього.
Без…
Мені б — крило!
А може, навіть двоє,
Щоб полетіти аж за синю даль!..
А що, коли зустріну хмару чорну —
А я не з Богом.
Я без Нього.
Жаль…
Мені б — води
Напитися живої,
Бо так у грудях тисне і пече…
А світ почує й полином напоїть.
А я не з Богом.
Я без Нього.
Ще…
Мені б — любов!
Але одну, єдину!
Лише для мене, чисту і святу.
Прийде любов — над світом я полину!..
Та я ж не з Богом.
Я без Нього.
Жду…
Мені б — цей світ
Покласти на долоні
І роздивлятись, в чім його краса...
Та я і так в чиємусь є полоні…
І я не з Богом.
Я без Нього.
Сам…
Мені б — хреста!
Чому цього не кажеш?!
Якого Божий Син за тебе ніс!
Хреста, що між тобою й Богом ляже…
Та ти ж без Бога.
Ти без Нього
Зріс…
То як ти можеш мріяти про зорі
І про небес блакитну далину,
І про води краплиночки прозорі,
Як ти не з Богом!
Ти без Нього!
Чув?!
Як можеш прагнути собі любові
І обійнять відразу цілий світ,
Як руки ще до цього не готові
І ти без Бога?!
Ти ж без Нього —
Лід!..
Впаде зоря!
Розгорнуться і крила!
І потече жива ріка води!
Бо є у світі доленька щаслива!
А ти до Бога,
Ти до Нього
Йди…


Ви — сіль землі!

Біжить сльоза з очей солонувата,
Така швидка, рухлива, мов жива.
А в ній та сіль, якою приправляти
Повинні ми усі свої слова.
Ми — сіль землі. Життя тверда основа,
Що силу не втрачає крізь віки.
Без солі їжа, вибачте, — полова.
А коштує вона лиш копійки.
Сипуча безцінь — називають люди,
Що покриває дно морських глибин…
Але тоді, як чинять самосуди,
Її на рани сиплять без причин.
Не сіль їдуча недуги загоїть,
І не ропу для зцілення дають.
Буває, досить і сльози одної,
Щоби вогненну погасити лють.
А недовіра — зайва перешкода,
Та щоб її позбутись — щось роби.
Скажу на прикладі дружини Лота:
Є поміж нами соляні стовпи.
Як гостя зустрічають хлібом-сіллю,
Отак відразу нас Христос зустрів.
І люди кажуть: з другом тим спокійно,
З яким ти разом вже пуд солі з’їв.
Даремно не впадуть на прісну землю,
Як горошини, сльози сироти.
І плач вдови для Бога — не даремний:
Їх сльози радістю ще можуть прорости.
Дощами сліз кропіть усе, що сохне:
Добро, любов, повагу, співчуття.
Хай не міліє джерело духовне,
В якому витоків духовності злиття.
Як сіль, у серці кам’яніє злоба —
Та не давайте місця камінцям!
І не лягайте сіллю у суглобах,
Бо буде важко на колінах вам.
       

*  *  *
Якщо згасла любов — запали!
Якщо сили немає — дай!
А як стихло слово хвали —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Якщо віри немає — пробач.
Коли раптом згрішив — не карай!
А як в серці закрався плач —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Коли впав на шляху — підніми!
Зголоднів — Свого хліба дай.
А як очі набрались слізьми —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Якщо сумно мені — втішай,
Коли тяжко — приборкай біль.
А як чаша терпіння за край —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Як соромлюсь Тебе — не суди,
А якщо помиляюсь — навчай.
Коли прагну, дай краплю води —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Якщо я заблукав, то знайди.
Холодніє душа — зігрівай.
Як залишився в горі один —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Якщо я щось не знаю — відкрий,
Коли знаю — на труд посилай.
А якщо я не зможу йти —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!

Якщо маю таланти — примнож,
Коли зорана нива — засій.
Як байдужий — серце тривож —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Як знеможений — словом потіш,
Як розбився — рани зціляй.
Як вмираю — прийди скоріш —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Якщо Батько Ти мій — обніми,
Якщо любиш — веди у рай.
І разом зі Своїми дітьми —
Надихай, надихай, Боже мій, надихай!
Як натхнення відчую Твоє,
То прославлю Тебе за те…
І піду я, що сили є,
Надихати інших людей!



Леся Українка (1871  — 1913)

В катакомбах

  Катакомби ко¬ло Ри¬ма. В крипті, сла¬бо освітленій олійни¬ми ка¬ган¬чи¬ка¬ми і тон¬ки¬ми
вос¬ко¬ви¬ми свічка¬ми, зібра¬лась гро¬мад¬ка хрис¬ти¬ян. Єпис¬коп кінчає про¬повідь
слу¬ха¬чам і слу¬хач¬кам, що сто¬ять по¬бож¬но, ти¬хо і покірно.
  Є п и с к о п
  Прославмо ж, брат¬тя, Гос¬по¬да Хрис¬та, що по¬са¬див на небі по¬руч се¬бе за¬му¬че¬но¬го
бра¬та Харіклея.
  Х о р
  На небі сла¬ва Гос¬по¬ду Хрис¬ту, що виз¬во¬ляє від зем¬них кай¬данів, з гріхов¬ної тем¬ниці
нас ви¬во¬дить у царст¬во світла вічно¬го.
  Д и я к о н
  Амінь.
  Є п и с к о п
  Наш брат був на землі ра¬бом по¬ганським, те¬пер він раб гос¬подній, більш нічий.
  Н е о ф і т-р а б
  Господній раб? Хіба ж і там ра¬би?  А ти ж ка¬зав: не¬ма ра¬ба, ні па¬ва у Царстві Бо¬жо-му!
  Є п и с к о п
  Се щи¬ра прав¬да: всі рівні пе¬ред Бо¬гом.
  Н е о ф і т-р а б
  І ра¬би?
  Є п и с к о п
  Раби Гос¬подні, бра¬те, не за¬будь.  Сказав Хрис¬тос: яр¬мо моє со¬лод¬ке, - тя¬гар мій лег-
кий. Ро¬зумієш?
  Н е о ф і т-р а б (після тяж¬кої за¬ду¬ми)
  Ні!..    Не мо¬жу. Не збаг¬ну я сього сло¬ва.
  Х р и с т и я н к а-р а б и н я (в рап¬то¬во¬му нес¬тямі про¬ро¬кує)
  Уже ле¬жить при де¬реві со¬ки¬ра!..    "Я посічу йо¬го і верг¬ну в пломінь", - ска¬зав Гос-подь!..
Прий¬ди, прий¬ди, прий¬ди, Ісусе, Си¬не Бо¬жий! По¬хи¬ли¬лась твоя пше¬ни¬ця, - жде во¬на
сер¬па… Ох, до¬ки ж, Гос¬по¬ди?.. Рахіль ри¬дає, не¬ма її діток…
  (Безладна мо¬ва пе¬ре¬хо¬дить в не¬са¬мо¬ви¬тий ле¬мент, інші жінки й собі по¬чи¬на¬ють го-
ло¬си¬ти, дех¬то з чо¬ловіків теж не вит¬ри¬мує.)
  Є п и с к о п (влад¬ним, ду¬жим го¬ло¬сом)
  Геть, са¬та¬но!
  Твоєї вла¬ди тут не¬має!
  (Підходить до про¬ро¬чиці, що б'ється в кор¬чах, і кла¬де їй на го¬ло¬ву ру¬ку.)
  Сестро, мо¬лит¬ва й віра хай те¬бе ря¬ту¬ють від на¬вож¬ден¬ня зло¬го ду¬ха.
  Жінка по¬ма¬лу за¬ти¬хає під йо¬го пог¬ля¬дом і без¬си¬ло схи¬ляється на ру¬ки до то¬ва¬ри-
шок, що піддер¬жу¬ють її.
  Х р и с т и я н к а (одна з тих, що піддер¬жу¬ють про¬ро¬чи¬цю. Ози¬вається несмілим го-
ло¬сом)
  Отче,
  її ди¬ти¬ну вчо¬ра пан про¬дав яко¬мусь гре¬кові з Ко¬рин¬фа…
  Є п и с к о п
  Вмовкни! Великий наш апос¬тол за¬повідав:  "А жінка се¬ред збо¬ру хай мов¬чить".
  Пророчицю тим ча¬сом ви¬во¬дять. Мов¬чан¬ня.
  Н е о ф і т-р а б (підхо¬дить до єпис¬ко¬па. Трем¬тя¬чим від збен¬те¬жен¬ня роз¬пач¬ли¬во-
зваж¬ли¬вим го¬ло¬сом)
  Прости, але я все ж не ро¬зумію, як мо¬же буть якесь яр¬мо со¬лод¬ким, а щось важ¬кеє
лег¬ким.
  Є п и с к о п
  Брате мій, ко¬ли ти сам по волі шию схи¬лиш в яр¬мо Хрис¬то¬ве, со¬лод¬ко се бу¬де твоїй
душі; ко¬ли ти са¬мохіть на се¬бе хрест візьмеш, нев¬же він бу¬де важ¬ким для те¬бе?
  Н е о ф і т-р а б
  Але на¬що маєм ще са¬мохіть у яр¬ма зап¬ря¬га¬тись та дви¬га¬ти хрес¬ти по власній волі,
ко¬ли вже й так на¬му¬чи¬ла не¬во¬ля?  Намулили нам яр¬ма та хрес¬ти і шию, й ду¬шу, аж
терпіть не¬си¬ла!  Я не за тим прий¬шов до вас у церк¬ву, щоб ярем та хрестів но¬вих шу-ка¬ти.
Ні, я прий¬шов сю¬ди шу¬ка¬ти волі, бо ска¬за¬но ж: ні па¬на, ні ра¬ба.
  Є п и с к о п
  І сюю во¬лю ма¬ти¬меш ти, бра¬те, як тільки ста¬неш під яр¬мо Хрис¬то¬ве.  Раби гос¬подні
рівні між со¬бою.  Ти під яр¬мом шлях світо¬вий прой¬деш і в Царст¬во Бо¬же ввійдеш, теє
царст¬во, де вже не¬має па¬на, окрім Бо¬га, а він же нам отець. Твоя гор¬ди¬ня бу¬ла б до са-
та¬нинської подібна, як¬би ти вла¬ди Гос¬по¬да-Отця не хтів приз¬на¬ти над со¬бою.
  Н е о ф і т-р а б
  Отче!  Яка вже там в ра¬ба гор¬ди¬ня тая! Нехай і так, не¬хай отець єди¬ний над на¬ми бу-де, та
ко¬ли ж нас¬та¬не те Царст¬во Бо¬же? Де йо¬го шу¬ка¬ти? Один з братів ка¬зав: во¬но на небі, а
дру¬гий: на землі…
   (Дивиться з за¬пи¬том і пал¬ким сподіван¬ням.)
   Є п и с к о п
  Обидва праві.
  Н е о ф і т-р а б
   Де ж на землі є Царст¬во Бо¬же?
  Є п и с к о п
  Тут.
  Н е о ф і т-р а б
  У Римі?!
  Є п и с к о п
  В нашій церкві.
   Н е о ф і т-р а б
  В ка¬та¬ком¬бах?
   Є п и с к о п
  Не го¬во¬ри: "ось тут" чи "там во¬но". Во¬но є скрізь, де Бог є в людських ду¬шах.
  Н е о ф і т-р а б
  Коли ж він бу¬де в ду¬шах всіх лю¬дей?
   Є п и с к о п
  Тоді, ко¬ли Хрис¬тос уд¬ру¬ге прий¬де на зем¬лю з не¬ба.
   Н е о ф і т-р а б (смут¬но)
   Брат один ка¬зав, що літ аж ти¬ся¬ча ми¬ну¬ти му¬сить від пер¬шо¬го до дру¬го¬го при¬шес-
тя…
  Є п и с к о п
   Се ересь, бра¬те, бо ніхто не знає ні дня, ні ча¬су…
  Н е о ф і т-р а б (впа¬дає йо¬му в річ і з радісною надією)
   Значить, Царст¬во Бо¬же нас¬та¬ти мо¬же в ко¬жен день і час?
  Є п и с к о п
  Запевне так.
  Неофіт-раб за¬мис¬люється і знов смутніє.
  Про що га¬даєш, бра¬те?
   Н е о ф і т-р а б
  Я ду¬маю… ось ти ка¬зав, що тут у нас є Царст¬во Бо¬же… А чо¬му ж у нас тут є пат-риції,
пле¬беї, ну, і ра¬би?
  (Оглядає все зібран¬ня, де¬котрі спус¬ка¬ють очі в зем¬лю.)
  Х р и с т и я н и н-п а т р и ц і й (вис¬ту¬пає тро¬хи на¬пе¬ред)
  Душа твоя, мій бра¬те, бен¬те¬житься да¬рем¬не. Я - пат¬рицій, а він - мій раб,    (показує на
ста¬ро¬го чо¬ловіка) але се так для світу, а пе¬ред Бо¬гом ми бра¬ти обоє.
  Н е о ф і т-р а б (до ста¬ро¬го ра¬ба)
  Ти раб йо¬му про людське око тільки?
  С т а р и й  раб
  Ні, я слу¬жу своєму па¬ну вірно, не тільки зо стра¬ху, а й по сумлінню, як на¬ка¬зав Гос-подь.
  Н е о ф і т-р а б
  Коли ви рівні, то на¬що маєш ти йо¬му слу¬жи¬ти?
  С т а р и й раб
  То Бо¬жа во¬ля, що вро¬дивсь він па¬ном, а я - ра¬бом.
   Н е о ф і т-р а б
  То, зна¬чить, в Царстві Божім є раб і пан?
  Старий раб мов¬чить.
  П а т р и ц і й
  Він тут мені не раб, тут я йо¬му го¬тов уми¬ти но¬ги, - ми за¬жи¬ли свя¬то¬го тіла й крові укупі,
при однім столі.
  Н е о ф і т - р а б (до ста¬ро¬го ра¬ба)
  І до¬ма так са¬мо при однім столі їсте?
  С т а р и й раб
  Ні, бра¬те, се б зовсім не ви¬па¬да¬ло.
  Н е о ф і т-р а б
Чо¬му?
  С т а р и й раб
  Бо так не ли¬чить… не по¬до¬ба…
  Є п и с к о п (до не¬офіта-ра¬ба)
  Не спо¬ку¬шай йо¬го. Він прос¬тий ду¬хом, а Царст¬во Бо¬же для та¬ких най¬ближ¬че.  Хто
тер¬пить все в по¬корі, той щас¬ли¬вий, то¬му од¬на¬ко¬во, чи пан, чи раб він бу¬де тут у світі.
  Н е о ф і т-р а б
  Ні, мій, от¬че, ні, не од¬на¬ко¬во…    (З по¬ри¬вом.)    Коли б ти ба¬чив, як пла¬ка¬ла моя ди-
ти¬на вчо¬ра, - во¬но ж покірне, ти¬хе не¬мов¬лят¬ко, - до ве¬чо¬ра без по¬кор¬му
зос¬тав¬шись: на оргії прис¬лу¬жу¬ва¬ла жінка і ніко¬ли бу¬ло забігти в ха¬ту по¬го¬ду¬вать
ди¬ти¬ну. А те¬пер ди-ти¬на на¬ша хво¬ра, тільки жінка не сміє пла¬ка¬ти, бо пан не лю¬бить очей
зап¬ла¬ка¬них в ра-бинь врод¬ли¬вих.
  Є п и с к о п
  Не тре¬ба пла¬ка¬ти, хоч би по¬мер¬ла ди¬ти¬на ва¬ша, - їй ве¬ли¬ке щас¬тя на небі
при¬го¬то¬ва-не.
   Н е о ф і т-р а б
   А панській малій ди¬тині мен¬ше щас¬тя бу¬де, ко¬ли пом¬ре не¬вин¬ним не¬мов¬лят¬ком?
  Є п и с к о п (тро¬хи збен¬те¬же¬ний)
   Невинні всі од¬на¬кові у Бо¬га.
  Н е о ф і т-р а б (по¬ну¬ро)
  То па¬не¬няті вдвоє щас¬тя бу¬де, раз на землі, а вдру¬ге ще й на небі…
   С т а р и й раб
   Не зазд¬ри, бра¬те, не гу¬би душі, свя¬тої чис¬то¬ти їй не пля¬ми.  Нехай зну¬щається твій пан-
по¬га¬нин (бо хрис¬ти¬янин так би не зну¬щав¬ся) - він чис¬то¬ти в твоїй сім'ї не зни¬щить, по¬ки
у те¬бе й в жінки душі ясні.
  Н е о ф і т-р а б
  Ой, не пе¬чи ме¬не сло¬ва¬ми, діду!..    Пробач, не знаєш ти… ска¬за¬ти со¬ром… Е, що там
со¬ром для ра¬ба!.. Ска¬жу!    Яка там "чис¬то¬та" і "ясні душі"? Моя ду¬ша гниє, ко¬ли я ба¬чу, як
жінка з оргії при¬хо¬дить ча¬сом ви¬ном роз¬па¬ле¬на, з ог¬нем в очах від со-роміцьких співів.
Квіти в ко¬сах ще не зов'яли і такі яск¬раві суп¬ро¬ти бру¬ду в хаті ви¬да-ються… Оде¬жу панську
жінка поспішає зміня¬ти на ве¬ре¬ту рабську швид¬ше, щоб не ка-ля¬ти в нашій "чистій" хаті,    і я
не раз у жінки ба¬чив сльози в такі хви¬ли¬ни… Звич¬ка до роз¬кошів уїлась їй у сер¬це, мов
іржа, - без них їй тяж¬ко… Діду, я не міг, не міг не бить її за тії сльози, хоч звав, що тим
спро¬тив¬лю їй ще гірше огид¬ну ха¬ту на¬шу…
  П а т р и ц і й
  Брате мій, ти на¬пу¬ти на на¬шу віру жінку, тоді во¬на вже пла¬ка¬ти не бу¬де по мар¬них
світо¬вих роз¬ко¬шах.
  Н е о ф і т-р а б
  Пане! - чи пак у вас тут ка¬жуть "бра¬те", - знаєш, не зва¬жу¬ся я жінки на¬вер¬та¬ти на но-ву
віру. Хай вже ліпше пла¬че по чис¬тих ша¬тах та по панській хаті, ніж має пла¬ка¬ти по чис¬тоті
душі своєї й тіла. Вря¬ту¬ва¬ти во¬на од¬на¬ко¬во се¬бе не мо¬же, та що їй з то¬го, ко¬ли бу¬де
зна¬ти про гріх і святість. Кра¬ще хай не знає.
  Є п и с к о п
  Хто по не¬волі согрішив, той чис¬тий.
  Н е о ф і т-р а б
  Та ми, ра¬би, самі не раз не знаєм, що ро¬бим по не¬волі, що по волі… Гріх чи не гріх, а му¬ка
зос¬тається… Ска¬за¬ти тяж¬ко… я не знаю сам, чи то моя, чи панськая ди¬ти¬на… Люб¬лю
ди¬ти¬ну й ча¬сом не¬на¬вид¬жу…
   С т а р а жінка
  Гріх не¬на¬видіть, то ж ди¬тя не¬вин¬не.    (Глянувши на єпис¬ко¬па, за¬мов¬кає.)
   Є п и с к о п
   І жінка ча¬сом муд¬ре сло¬во мо¬вить.
   Молода, але змарніла, убо¬го вбра¬на жінка щось ше¬по¬че на ву¬хо по¬важній старій вдові-
ди¬яко¬нисі.
   Д и я к о н и с а (до єпис¬ко¬па)
   Дозволиш го¬во¬ри¬ти, чес¬ний от¬че?
  Є п и с к о п
  Кажи, але ко¬рот¬ко.
  Д и я к о н и с а (вка¬зує на мо¬ло¬ду жінку)
  Ся сест¬ра ба¬жає пос¬лу¬жи¬ти сьому бра¬ту.    (Вказує на не¬офіта-ра¬ба.)
  Є п и с к о п
   Як са¬ме?
  Д и я к о н и с а
  Просить, щоб йо¬го жо¬на при¬но¬си¬ла ди¬ти¬ну їй до ха¬ти, йду¬чи на панську оргію слу-
жи¬ти, - сест¬ра своє го¬дує не¬мов¬лят¬ко, то вділить по¬кор¬му і тій ди¬тинці та й дог¬ля¬дить
до ве¬чо¬ра сумлінно.
  Є п и с к о п (до мо¬ло¬дої жінки)
  Се доб¬ре діло пе¬ред Бо¬гом, доч¬ко.
  Молода жінка покірли¬во схи¬ляє го¬ло¬ву.
  Д и я к о н и с а (до не¬офіта-ра¬ба)
  Скажи своїй жоні, не¬хай при¬но¬сить ди¬тя до ха¬ти теслі Де¬ода¬та - на Фо¬румі Ма¬ло¬му
він жи¬ве - і до¬ру¬чить сестрі Анцілло¬деї; за дог¬ляд щи¬рий мо¬же бу¬ти пев¬на.
  А н ц і л л о д е я (мо¬ло¬да жінка. Ти¬хим го¬ло¬сом до не¬офіта-ра¬ба)
  Зроби мені сю лас¬ку, ми¬лий бра¬те!
  Н е о ф і т-р а б (зру¬ше¬ний)
  Спасибі, сест¬ро!
  П а т р и ц і й
  А до ме¬не прий¬деш, я дам тобі одежі, не но¬вої, але по¬ряд¬ної, з моїх ра¬бинь, ми з жінкою
даєм їм більш ніж тре¬ба, то мо¬жуть і твоїй жоні вділи¬ти, ко¬ли твій пан не до-сить їй дає.
  Н е о ф і т-р а б (здер¬жа¬но)
  Спасибі, па¬не.
  Є п и с к о п (поп¬рав¬ляє)
  Брате.
  Н е о ф і т-р а б (бай¬ду¬же)
  Хай і так.
  Х р и с т и я н и н - к у п е ц ь
  Казав ти, жінка лю¬бить чис¬то¬ту, а в хаті бруд. При¬ходь до мо¬го кра¬му, я ми¬ла дам без
гро¬шей, пев¬не, пан ваш вам жа¬лує йо¬го.
  Н е о ф і т-р а б (з лед¬ве скри¬тою насмішкою)
  Либонь, що так!
  С т а р и й ди¬якон
  Ти, мо¬же, ча¬сом го¬ло¬дуєш, бра¬те, - здебільшо¬го по¬га¬ни зле го¬ду¬ють своїх рабів, - то
ти при¬ходь до нас що¬тиж¬ня на ага¬пи у неділю (се в нас такі обіди для убо¬гих), там
ма¬ти¬меш по¬жив¬ну доб¬ру стра¬ву для тіла і для ду¬ха. Бо ча¬са¬ми, як покінчиться вже
тра¬пе¬за вбо¬гих, при¬хо¬дять і єпис¬коп та най¬старші Хрис¬то¬вої за¬жи¬ти крові й тіла,
по¬да-ти нам на¬уку бла¬го¬чес¬тя, уми¬ти но¬ги брат¬тям. Ти при¬ходь на дво¬ри¬ще до ме¬не.
Я олійник,  Агатофілом зву¬ся, ко¬ло Термів моя осе¬ля. Всяк тобі по¬ка¬же, де меш¬кає "отой
ди¬вак-ба¬гач, що лю¬бить го¬ду¬ва¬ти всю го¬ло¬ту". Се так про ме¬не го¬мо¬нять по¬га-ни.
  Н е о ф і т-р а б (нічо¬го не відповідає ди¬яко¬нові і стоїть який час мовч¬ки, вхо¬пив-шись за
го¬ло¬ву)
  До чо¬го я до¬жив¬ся! Ли¬хо тяж¬ке!  Жебрущим дідом за¬мо¬ло¬ду став!..  Кого мені кляс-ти?
Чи сво¬го батька, що за дов¬ги про¬дав ме¬не в не¬во¬лю?  Чи ті дов¬ги, чи то¬го ба¬га¬ча,
куп¬ця на людські душі? Чи той день, той час, ко¬ли на світ я на¬ро¬див¬ся?
  Є п и с к о п
  Нещасний, сха¬ме¬ни¬ся! Зас¬по¬кой¬ся!    Жени від се¬бе геть ли¬хо¬го ду¬ха гор¬дині й роз-
па¬чу! Смер¬тельний гріх оці твої прокльони, ще й в го¬ди¬ну, ко¬ли тобі бра¬ти бра¬терську
поміч так гой¬но приз¬во¬ля¬ють.
  Н е о ф і т-р а б
  Ой, та поміч!    Вона мені вра¬зи¬ла сер¬це вкрай… Та глянь же ти на сю змарнілу жінку,    
(вказує на Анцілло¬дею) во¬на ж як тінь. А в ме¬не ж мо¬ло¬да здо¬ров'ям пов¬на жінка; тільки
син мій, як си¬ро¬та, за по¬кор¬мом бідує, - чужій ди¬тині до¬лю заїда¬ти або вми¬ра¬ти му¬сить,
по¬ки ма¬ти ви¬ном і втіхою панів час¬тує.    І я ще маю жеб¬ра¬ти одежі отій своїй з біди
гу¬лящій жінці, - з рабів ра¬бині шмат¬тя наз¬би¬раю, бо ніко¬ли ру¬кам здо-ро¬вим пряс¬ти, -
не¬має ча¬су, бо що день, то свя¬то.  Ти ка¬жеш, гріх кляс¬ти й роз¬па¬чу¬ва-ти, а се ж не гріх, -
го¬лод¬них об'їда¬ти і го¬лих об¬ди¬ра¬ти? І ко¬го ж?  Своїх братів, працівників, рабів…
  Д и я к о н
  У нас да¬ють і вбогі, і за¬можні.
  Н е о ф і т-р а б
  А, я за¬був, що мо¬жу взя¬ти ми¬ла у бра¬та-кра¬ма¬ря зовсім за¬дур¬но, щоб тро¬хи об¬ха-
ючить рабські злидні, аби не так уже ко¬ло¬ли очі у Царстві Бо¬жо¬му бра¬там ба¬га¬тим, а то ще
прий¬де ча¬сом брат убо¬гий на ту ага¬пу раз на тиж¬день їсти та розп¬рост¬ре свої брудні
ве¬ре¬ти на лаві по¬руч білої туніки і ви¬ши¬тої то¬ги.    (До пат¬риція.)    Ти по¬дя¬куй сво¬му
то¬ва¬ри¬шу за теє ми¬ло, бо мо¬же прий¬деться уми¬ти но¬ги мені для хрис¬ти¬янсько¬го
бра¬тан¬ня, то все ж та¬ки во¬ни чистіші бу¬дуть, як я їх до¬ма трош¬ки ми¬лом змию, по¬жа-лую
ру¬чок пат¬риціанських.
  Патрицій спа¬ла¬хує, але стри¬мується і тільки пог¬ля¬дає на єпис¬ко¬па
  Є п и с к о п (ще ти¬хим, здер¬жа¬ним го¬ло¬сом, але вже су¬во¬ро)
  Який злий дух тобі об¬ма¬рив сер¬це?  За віщо ти своїх братів кар¬таєш їдки¬ми та враз-
ли¬ви¬ми сло¬ва¬ми?  Що ми тобі вчи¬ни¬ли, що ти маєш суп¬ро¬ти нас?
  Н е о ф і т-р а б
  Я маю жаль до вас, ве¬ли¬кий жаль. Я досі був ра¬бом, невільни¬ком, зап¬ро¬да¬ним в не-
во¬лю, заб¬ра¬ним си¬ломіць, а ви те¬пе¬ра ще й жеб¬ра¬ком ме¬не зро¬би¬ти хтіли, щоб я по
волі ру¬ку прос¬тя¬гав по хліб лас¬ка¬вий. Ви мені хотіли по¬верх яр¬ма гірко¬го - ще й со-
лод¬ке, по¬верх важ¬ко¬го - лег¬ке на¬ло¬жи¬ти,  і хо¬че¬те, щоб я ще вам повірив, не¬мов мені
від то¬го ста¬не лег¬ше.
  Є п и с к о п
  Се ми тобі по щи¬рості ка¬за¬ли, по Сло¬ву Бо¬жо¬му.
  Н е о ф і т-р а б
  А я не вірю ні в щирість ва¬шу, ні в такі сло¬ва.  Якби ви щи¬ро по¬мог¬ти хотіли - он маєте на
ол¬тарі срібло і зо¬ло¬то - замість отих агап мог¬ли б рабів з не¬волі ви¬куп¬ля¬ти, -   (до
пат¬риція) ти, па¬не, міг би відпус¬ти¬ти й дур¬но, а ми б уже самі собі діста¬ли одежі й хліба.
  Є п и с к о п
  Хто такі ми, щоб во¬лю Бо¬жу одміня¬ти ма¬ли, ко¬му ра¬бом, ко¬му з нас вільним бу-ти?  Про
що ти дбаєш? "Не єди¬ним хлібом жи¬ве лю¬ди¬на, але й кож¬ним сло¬вом, що з Бо¬жих уст
ви¬хо¬дить".
  Н е о ф і т-р а б
  Ні, їй ма¬ло са¬мо¬го хліба й слів, їй тре¬ба волі,  інакше бу¬де нидіти, не жи¬ти.  За те ж я маю
жаль до вас ве¬ли¬кий, що ви мені замість то¬го жит¬тя, обіто¬ва¬но¬го у вічнім Царстві Божім,
даєте стра¬ву, одіж та сло¬ва.
  Є п и с к о п
  Не всі сло¬ва од¬на¬кові, мій бра¬те, сло¬ва Гос¬подні більш ря¬ту¬ють ду¬шу, ніж людські всі
діла.
  Н е о ф і т-р а б
  Які ж сло¬ва?  "Терпливість і по¬ко¬ра" тільки й чув я від вас сьогодні. Та нев¬же во¬ни
ря¬ту¬ють людські душі? Та нев¬же за них ідуть на хрест, на наг¬лу стра¬ту і на по¬та¬лу звірам
хрис¬ти¬яни?
  Є п и с к о п
  Вони ідуть за те ве¬ли¬ке сло¬во, яко¬го всім сло¬вам людським не¬си¬ла дос¬то¬ту
роз¬ка¬за-ти.
  Н е о ф і т-р а б
  Що за сло¬во?
  Є п и с к о п
  Те сло¬во - Бог. Він альфа і оме¬га, по¬ча¬ток і кінець. Ним все нас¬та¬ло і ним усе жи¬ве, і
більш не¬має богів на світі, окрім сього Бо¬га, він є і сло¬во, й си¬ла, і жит¬тя.  А всі оті, що
зва¬ли¬ся бо¬га¬ми в по¬ганськім світі, - ідо¬ли без¬душні або злі ду¬хи, слу¬ги кня¬зя тьми.  І се
за те нас му¬чать, роз¬пи¬на¬ють, що ми не хо¬чем ідо¬лам слу¬жить і кня¬зя тьми приз¬на¬ти
на¬шим Бо¬гом, бо хо¬ди¬мо не в тем¬ряві, а в світлі.
  Н е о ф і т-р а б (пал¬ко підхоп¬лює сло¬ва єпис¬ко¬па)
  "Бо хо¬ди¬те не в тем¬ряві, а в світлі", то й ски¬ну¬ли терп¬ливість і по¬ко¬ру, як мас¬ку міма,
геть з сво¬го об¬лич¬чя, не хо¬че¬те слу¬жи¬ти і ко¬ри¬тись то¬му, чиєї вла¬ди ваші душі
приз¬на¬ти більш не мо¬жуть, про¬ти ко¬го бо¬ро¬тись вам ве¬лить сумління ва¬ше!  Чи так я
зро¬зумів те¬бе, мій от¬че?
  Є п и с к о п
  Так, лиш од¬но до¬да¬ти му¬шу я: ми бо¬ре¬мось в терп¬ли¬вості й по¬корі…
  Н е о ф і т-р а б (упа¬лим го¬ло¬сом)
  І знов нічо¬го я не ро¬зумію: бо¬ро¬ти¬ся в по¬корі. Що се зна¬чить?
  Є п и с к о п
  Ми бо¬ре¬мо¬ся з ду¬хом, не з людьми.  Ми пла¬ти¬мо покірно всі по¬дат¬ки, ми ке¬са¬ря ша-
нуємо і вла¬ду, не повс¬таєм ні сло¬вом, ані ділом суп¬ро¬ти них, а тільки кня¬зю тьми ні
жерт¬ви, ні пок¬лонів не даємо.
  Н е о ф і т-р а б
  А хто ж такі той ке¬сар, тая вла¬да?
  Хіба ж во¬ни не слу¬ги слуг то¬го, ко¬го ви кня¬зем тем¬ря¬ви наз¬ва¬ли?
  Є п и с к о п
  В той час, як слу¬жать ідо¬лам, а в інший во¬ни на¬чальни¬ки, від Бо¬га дані.
  Н е о ф і т-р а б
  Від Бо¬га? Від яко¬го?
  Є п и с к о п
  Бог єди¬ний на світі є, Бог Сло¬во, Бог Лю¬бов,  Бог триєди¬ний, Батько, Син і Дух.
  Н е о ф і т-р а б
  То се він дав і ке¬са¬ря, і вла¬ду пре¬торіанську та пат¬риціанську,    і вла¬ду над ра¬ба¬ми ба¬гачів?
  Є п и с к о п
  "Нема на світі вла¬ди, окрім тої, що йде від Бо¬га". Бог є цар і пан над усіма вла¬ди¬ка-ми зем¬ни¬ми,
во¬ни в йо¬го руці, і він помс¬титься над ни¬ми за неп¬рав¬ду, а не ми.  "Мені на¬ле¬жить помс¬та", -
ка¬же Вічний.
  Н е о ф і т-р а б
  Коли ж та помс¬та?
  Є п и с к о п
  Хто збаг¬ну¬ти мо¬же шля¬хи Гос¬подні?
  Н е о ф і т-р а б
  Може, аж тоді, як Царст¬во Бо¬же ста¬не по всім світі, ко¬ли Хрис¬тос на зем¬лю вдру¬ге прий¬де?
  Є п и с к о п
  Тоді на¬пев¬не бу¬де Бо¬жий суд.
  Н е о ф і т-р а б
  А потім що?
  Є п и с к о п
  Одна ота¬ра бу¬де, єдиний пас¬тир.
  Н е о ф і т-р а б
  А при нім не бу¬де помічників, намісників Гос¬подніх, ніяких тих на¬чальників над на-ми? І вже тоді не
бу¬дуть більше лю¬ди у думці вільні, а в житті ра¬би?
  Є п и с к о п
  Не знаю, сього сло¬ва нам не да¬но від Гос¬по¬да Хрис¬та й йо¬го пос¬ланців.
  Н е о ф і т-р а б
  Отак?.. Про ме¬не ж, хай во¬но й ніко¬ли, те Царст¬во Бо¬же, не при¬хо¬дить!
  С т а р и й раб (з не¬ви¬мов¬ним жа¬хом)
  Боже!
  Рятуй нас від гріха! Що він го¬во¬рить?
  Вся гро¬ма¬да хрис¬ти¬янська го¬мо¬нить; ок¬ре¬мих слів не чут¬но, але гамір, як хви¬ля, рос¬те,
на¬пов¬няє крип¬ту і лу¬ною роз¬ко¬чується по тем¬них пе¬ре¬хо¬дах ка¬та¬комб.
  Є п и с к о п (підіймає ру¬ку вго¬ру. Ду¬жим го¬ло¬сом)
  Мир, брат¬тя, вам!
  (До не¬офіта-ра¬ба.)
  Покайся, не¬чес¬ти¬вий!    Візьми на¬зад сло¬ва ті не¬обачні, бо гірш тобі на то¬му світі бу¬де, аніж на
сьому. Хто на сьому світі не хо¬че Царст¬ва Бо¬жо¬го вба¬ча¬ти, той втра¬тить і не¬бес¬не Царст¬во
Бо¬же і бу¬де верг¬ну¬тий в геєну лю¬ту, де пломінь нев¬га¬си¬мий, плач і скрегіт і де ро¬бак довіку
то¬чить сер¬це.
  Н е о ф і т-р а б (пал¬ко)
  Ні, не по¬ка¬юсь. Ти, ста¬рий, да¬рем¬не ме¬не геєною ля¬каєш. Маю геєну ту щод¬ня і що-го¬ди¬ни,
нав¬ко¬ло се¬бе чую плач і скрегіт, щод¬ня мені ро¬бак той то¬чить сер¬це.    То ж він ме¬не привів
сю¬ди до вас шу¬ка¬ти прав¬ди, волі і надії.    А що я в вас най¬шов? Сло¬ва об¬лудні і мар¬ну мрію про
не¬бес¬не царст¬во та про Ца¬ря єди¬но¬го в трьох ли¬цях, що над па¬на¬ми на¬ши¬ми па¬нує, а їм
дає над на¬ми па¬ну¬ва¬ти від пер¬шо¬го до дру¬го¬го при¬шес¬тя, а мо¬же, й далі. Мо¬же ж, і
по смерті у тім не¬беснім вашім Царстві Божім довіку бу¬де так, як тут до ча¬су, - безп¬лотні душі ваші
бу¬дуть вічно терпіти і "бо¬ро¬ти¬ся в по¬корі". Сей рабський дух    (на ста¬ро¬го ра¬ба)    і там
слу¬жи¬ти бу¬де не тільки зо стра¬ху, а й по сумлінню душі пат¬риціанській мож¬нов¬ладній, сей    (на
кра¬ма¬ря) бу¬де ва¬жи¬ти доб¬ро і зло і чис¬то¬ту по час¬точ¬ках вділя¬ти, сей    (на ди¬яко¬на)раз на
тиж¬день бу¬де роз¬да¬ва¬ти ду¬хов¬ну стра¬ву отакій го¬лоті, як хоч би й я, а ми вже, зли¬дарі,
сто¬яти¬мем ти¬хенько та покірно, не¬мов старці пе¬ред ба¬га¬тим па¬ном, жду¬чи, який нам знак
по¬дасть єпис¬коп, чи він хоч сло¬во мо¬ви¬ти доз¬во¬лить, а мо¬же, нам зве¬лить співа¬ти гімни
єди¬но¬му ца¬реві всіх царів і па¬нові усіх рабів не¬бес¬них.    Ні, да¬лебі, не знаю, чи не кра¬ще бу¬ло б
мені в самій геєні вічній, ніж у та¬ко¬му рабстві без¬надійнім, з яко¬го й смерть вже виз¬во¬лить не
мо¬же.
  Є п и с к о п (що вже скілька раз на¬ма¬гав¬ся пе¬рер¬ва¬ти ту мо¬ву і сту¬кав па¬те¬ри¬цею об
зем¬лю, гнівним і грізним го¬ло¬сом пок¬ри¬вав сло¬ва не¬офіта-ра¬ба)
  Геть відійди від ме¬не, си¬не тьми!    Лиши сей збір! Чо¬го сю¬ди прий¬шов бен¬те¬жи¬ти свя¬ту
гро¬ма¬ду на¬шу?    Нащадку злий єхид¬ни, скрий¬ся в но¬ру, з якої виліз на по¬ги¬бель ду¬шам!
  Н е о ф і т-р а б
  Ні, ти ме¬не не смієш про¬га¬ня¬ти, бо я сю¬ди прий¬шов по тво¬му сло¬ву, повірив¬ши обітниці
лу¬кавій, не¬мов¬би тут знай¬ду лю¬бов і спокій,  і вічнеє жит¬тя. А ви заб¬ра¬ли ос-танній спокій і
лю¬бов ос¬тан¬ню, навіки от¬руїли, і те¬пер ду¬ша моя вми¬рає. Я не знав, що зна¬чить гріх, я тільки
знав не¬щас¬тя, а ви ме¬не нав¬чи¬ли, що то гріх і не¬честь пе¬ред Бо-гом. Я був пев¬ний, що смер¬тю
покінча¬ються всі му¬ки, а ви мені відкри¬ли ціле пек¬ло в прос¬торі вічності за гріх най¬мен¬ший.    Так
му¬си¬те ж ви да¬ти обо¬ро¬ну від безлічі гріхів отих пе¬кельних. Учили ви ме¬не лю¬би¬ти ближніх, так
на¬учіть ме¬не їх бо¬ро¬ни¬ти, а не ди¬ви¬тись, опус¬тив¬ши ру¬ки, як в рабстві тяжкім брат¬тя
по¬ги¬ба¬ють. Все ва¬ше ми¬ло¬сер-дя, на¬че лат¬ка на ве¬тоші зли¬ден¬но¬го жит¬тя,  і тільки гірше
злидні ви¬яв¬ляє. Чи мо¬ло¬ко чу¬жої жінки дасть моїй ди¬тині ніжність ма¬те¬ринську? Чи
вер¬не чис¬та одіж чис¬то¬ту моїй щод¬ня пля¬мо¬ваній дру¬жині? Чи я за¬бу¬ду се¬ред ва¬ших зборів
мою сум¬ну, зганьбо-ва¬ну осе¬лю?  Не хліба хо¬чу я, не сло¬ва праг¬ну, - лю¬бові чис¬тої без плям
ба¬жаю, без зазд¬рощів, без сумнівів не¬чис¬тих, до яс¬ної надії по¬ри¬ва¬юсь, що я хоч зда¬ле¬ка
по¬ба¬чу во¬лю, що хоч мій син, онук, най¬дальший прав¬нук та¬ко¬го ча¬су діжде, як і сло¬во, га¬неб-не
сло¬во "раб", із світу зник¬не; жа¬даю віри в ту свя¬тую си¬лу, що ро¬зум просвітить у най¬темніших і всіх
лю¬дей збе¬ре в гро¬ма¬ду вільну без пас¬ти¬ря-до¬зор¬ця і без па¬на, а не в ота¬ру з пас¬ту¬хом
свавільним та з лю¬ти¬ми со¬ба¬ка¬ми, трем¬тя¬чу від го¬ло¬су вовків, левів, ша¬калів, гієн, ли¬сиць і
вся¬ко¬го хи¬жацт¬ва. Не я один ду¬хов¬ну спра¬гу маю, не я один так сер¬цем го¬ло¬дую, ба¬га¬то нас
та¬ких. Мені ка¬зав один то¬ва¬риш-раб, що десь над Тиб¬ром, як пе¬рей¬ти от¬руєну Ма¬рем¬му,  є
та¬бор по¬тай¬ний рабів-повс¬танців. Утомлені своїм довічним рабст¬вом, во¬ни га¬да¬ють розірва¬ти
пу¬та і ски¬ну¬ти яр¬мо з своєї шиї.
  П а т р и ц і й
  Ти ду¬маєш, во¬ни на¬дов¬го ски¬нуть?
  Н е о ф і т-р а б
  Хоч би на мить, і то вже вар¬то тру¬ду!  Я сподівав¬ся на довічну во¬лю в гро¬маді вашій, але ви й на
мить "со¬лод¬ко¬го яр¬ма" не здатні ски¬нуть.  Так чи не кра¬ще за¬ли¬ши-ти мрії про вічне і піти на
ча¬со¬ве, замість агап на оргію кри¬ва¬ву?
  П а т р и ц і й
  Скажи - на хрест і на га¬неб¬ну стра¬ту.
  Н е о ф і т-р а б
  Ей, хрис¬ти¬яни¬не, з яко¬го ча¬су у вас га¬неб¬ною зо¬веться стра¬та? Невже се ви жа¬хаєте
хрес¬том? Адже Месія ваш не по¬со¬ро¬мивсь укупі з роз¬би¬ша¬ка¬ми ко¬на¬ти на тім хресті.
  Є п и с к о п
  Він ос¬вя¬тив хрес¬та, а не розбійни¬ки. Він вря¬ту¬вав їх, а не во¬ни йо¬го.
  Н е о ф і т-р а б
  Овва! Нев¬же?    А мо¬же б, він не ца¬рю¬вав на небі, не па¬ну¬вав над ду¬ша¬ми людськи-ми, як¬би
не про¬ли¬ва¬лась тая кров розбійників, повс¬танців, не¬покірних на пост¬рах всім ра¬бам і "прос¬тим
ду¬хом", бо, мо¬же, "тер¬пе¬ливість і по¬ко¬ра" дав¬но б по¬ли¬ну¬ли з землі на безвість, як¬би ма¬ра
при¬би¬тих на хрес¬тах кри¬ва¬вих роз¬би¬шак нас не ля¬ка¬ла пог¬ро-зою да¬рем¬но¬го ско¬нан¬ня.
  М о л о д и й хрис¬ти¬янин
  Терплячих і покірних не ля¬кає смерть на хресті за то¬го, хто прий¬няв за всіх нас му¬ки хресні.
  Н е о ф і т-р а б
  Так на те він їх прий¬няв, щоб ми їх знов прий¬ма¬ли?  То де ж він, той ря¬ту¬нок, в чім той ви¬куп гріхів
усього світу, як ізнов щод¬ня кри¬ваві ви¬ку¬пи да¬ються?
  Є п и с к о п
  Той ви¬куп там, на небі. На¬ше царст¬во не сього світу. Хай тіла вми¬ра¬ють, аби повік жи¬ли
бла¬женні душі.  Христос віддав і плоть, і кров свою в по¬жи¬ву вірним, а такі ле-дачі ра¬би лу¬каві, як ось
ти, мар¬ну¬ють свя¬тий той дар, і він да¬рем¬не ги¬не.
  Н е о ф і т-р а б
  А ма¬ло нас по¬ги¬ну¬ло да¬рем¬не, кри¬ва¬вих жертв усім бо¬гам неп¬ра¬вим, та ги¬не й досі за
то¬го ца¬ря, що, ка¬жеш ти, на рабст¬во осу¬див нас?  Хто зміряв шлях, обс¬тав¬ле¬ний хрес¬та¬ми, що
ми, ра¬би, одвіку пе¬рей¬шли?  Хто зва¬жив кров, що досі ще не впа¬ла на го-ло¬ву катів, а все тя¬жить
на дітях тих за¬му¬че¬них ге¬роїв?  По тій крові, не¬мов по баг¬ря-ниці, прос¬те¬леній для ке¬сарських
тріумфів, прой¬шла богів фа¬лан¬га нез¬чис¬лен¬на з землі на не¬бо. До¬ки бу¬де сла¬тись під но¬ги їм,
ти¬ра¬нам безтілес¬ним, бо¬гам безк¬ров¬ним, не¬жи-вим при¬ма¬рам жи¬вої крові до¬ро¬га порфіра?  
Своєї крові я не дам ні краплі за кров Хрис¬то¬ву. Як¬що тільки прав¬да що він є Бог, не¬хай хоч раз
прол¬леється да¬рем¬не Бо¬жа кров і за лю¬дей.  Мені дар¬ма, чи Бог один на небі, чи три, чи трис¬та,
хоч і міріади.  За жод¬но¬го не хо¬чу по¬ми¬рать: ні за ца¬ря в нез¬на¬но¬му Едемі, ні за ти¬ранів на горі
Олімпі, ніко¬му з них не бу¬ду я ра¬бом, до¬волі з ме¬не рабст¬ва на сім світі!  Я честь віддам ти¬та-ну
Про¬ме¬тею, що не тво¬рив своїх лю¬дей ра¬ба¬ми, що просвітив не сло¬вом, а вог¬нем, бо¬ров¬ся не в
по¬корі, а зав¬зя¬то, і му¬чив¬ся не три дні, а без ліку, та не наз¬вав сво¬го ти¬ра-на батьком, а
дес¬по¬том всесвітнім, і прок¬ляв, віщу¬ючи усім бо¬гам по¬ги¬бель. Я вслід йо¬го піду. Ко¬ли за¬ги¬ну,
то не за нього - він не хо¬че жерт¬ви, - але за те, за що і він страж¬дав. Нехай ніко¬го хрест мій не ля¬кає,
бо як по¬чую я в своєму серці свя¬тий во¬гонь і хоч на час, на мить здо¬лаю жи¬ти не ра¬бом
зли¬ден¬ним, а вільним, непідвлад¬ним, бо-горівним, то я щас¬ли¬вим і на смерть піду, і без до¬ко¬ру на
хресті ско¬наю.
  Анціллодея рап¬том за¬хо¬диться невт¬рим¬ли¬вим ри¬дан¬ням.
  Н е о ф і т-р а б (лагідно)
  Чого ти, сест¬ро? Що те¬бе вра¬зи¬ло? Чи я те¬бе об¬ра¬зив прик¬рим сло¬вом? Повір мені, я не хотів
то¬го.
  А н ц і л л о д е я
  Ні, бра¬те… не об¬ра¬зив… тільки… шко¬да… Та жаль мені те¬бе… за¬ги¬неш, пев¬не…
  Є п и с к о п
  Не плач. Лу¬ка¬вий раб - не вар¬тий сліз.  Він пок¬ло¬нив¬ся ду¬хом Про¬ме¬тею, а той єсть са¬та¬на,
одвічний змій, що спо¬ку¬сив на гріх і не¬покірність.  Нема сьому ра¬бові ні ря¬тун-ку, ні прощі. Він
за¬на¬пас¬тив се¬бе.  Покиньмо не¬чес¬тив¬ця, од¬сахнімось, ходім од зла і сот¬ворімо бла¬го.
  Н е о ф і т-р а б
  А я піду за во¬лю про¬ти рабст¬ва, я вис¬туп¬лю за прав¬ду про¬ти вас!
  Вся гро¬ма¬да ру¬шає з свічка¬ми в ру¬ках. Єпис¬коп по¬пе¬ре¬ду. Не¬офіт-раб іде сам ок¬ре-мо
дру¬гим пе¬ре¬хо¬дом в інший бік.



Юрій Клен (1891 – 1947)

Потоп

      1.
Коли, Господнім гнівом вщерть налита,
Перекипала чаша, яку мав
Пролити ангел кари, наказав
Бог Ноєві ковчега спорудити.
Дощі нещадні день і ніч неситий
Поїли глиб. Круг сонця прогасав.
Все скрізь було — як рівний, плаский став,
І щезли гори, хвилями розмиті.
А корабель у тріскоті грімниць
Спокійно плив, зберігши від негоди
В осмоленім нутрі звірів і птиць,
Що мали, стрівши в дні нової вроди
Відродження благословенну мить,
Життям безсмертним землю запліднить.

      2.
Так ми над мертвими просторами років
Пливем. Затоплені міста над нами
Із замками, воротами, церквами,
Багряний вечір їхній догорів.
А незнищена спадщина віків
Під мертвими шкляними небесами
Кудись пливе порожніми морями
В ковчезі, гнанім подувом вітрів,
В якім ми бережем скарби забуті
І крізь добу страшних, великих кар
Ми несемо нащадкам вічний дар.
Дар невмирущої краси: всі чуті
І нами бачені дива століть,
Щоб ними думку вдруге запліднить.



Михайло Козубовський

Пісня природи

Щасливий той, хто бачить Бога
В щоденних клопотах, в тривогах,
В усіх своїх земних дорогах,
У хмарах, в небі голубому,
У лісі тихому, густому,
В горі, що піднялась високо,
В ромашці, що милує око,
У зорях, в сонячному світлі,
У всій природі, у всьому світі!
Послухай — пісня скрізь лунає,
Простори неба наповняє,
В промінні сонячному грає,
У гілочці — весняним цвітом,
В трояндах, росами обмитих,
Ласкавим вітром пронесеться,
На землю дощиком проллється.
У пісні цій, що так натхненно
Нехай почує кожен:
Ми всі — творіння Боже!
Щасливий, хто цю пісню знає,
В чиєму серці спів лунає,
Хто щиро Бога прославляє.
Те серденько повік не в’яне,
Воно радіть не перестане,
Воно милується красою,
Цвіте любов’ю й добротою.
В кінці тернистої дороги
Його чекає зустріч з Богом.
Засяє серденько оте,
Неначе сонце золоте!
Переклала з російської Мирослава Приходько


Квіти прощення

В білосніжнім платті, як сніжинка,
(В гості чи у дім батьків своїх)
Дівчинка йшла по в’юнкій стежинці
Із букетом квітів запашних.
Гарна, мов тополя срібнолиста,
І весела, як дзвінкі струмки.
Їй щось ніжно шепотіло листя
І всміхались щиро пелюстки.
Сонечка закохане проміння
Кучерів розчісувало сад.
Дівчинка ж, як чистоти царівна,
Цілувала пелюстки троянд.
І в очах — росинках променистих —
Вигравала всіх небес блакить.
Ось, здавалось, мов пушинка чиста,
Над осик тремтінням полетить.
Йшла й щасливо, радісно співала
В супроводі музики весни.
І світліше навкруги ставало
Від ясної сукні білизни.
Хтось позаздрив на безхмарне щастя
І, нагнувшись, щось у жменю згріб…
Й раптом до білесенького плаття
Бруду шмат бридкий прилип.
Раптом, але світ не захитався,
Тільки хто й за що так покарав?..
Шибеник нахабно посміхнувся,
Щурив очі й руки потирав.
Не заплакала на ті брутальні плями,
Не картала гордуна за гріх.
Усміхнулася — і свій букет духмяний
Хулігану кинула до ніг.
Він, мотнувши стрижкою рудою
(Серце є, звичайно, й в пустуна),
Знітивсь, засоромлений собою
Й тим, що так помстилася вона.
Якщо люди злі, хоча душа невинна,
Вам в життя жбурнуть образ брудних,
Ви та само, як дівча-сніжинка,
Прощення квітками киньте в них.
Переклав з російської Василь Мартинюк



Осип Турянський  (1880–1933)

КУРКА

(З українського життя на Волині)
Іван доклепував косу, як прийшов до нього сусід Михайло і, побалакавши коротко про погоду та
косовицю, сказав:
— Куме, панбі дав мені клопіт.
— Ов, так скоро! А хлопець чи дівчина? — питав Іван.
Михайло махнув рукою. Чи се не все одно? Клопіт, та й годі.
— Правду кажете. Нині хлоп сам не має що їсти, а тут діти йому, як миші, множаться.
— От бачите, треба дитину охрестити, а у мене нема курки для попа. Не схоче охрестити, як курки
не дістане.
В сій хвилі надійшла Іванова жінка і, дізнавшись про сусідів клопіт, сказала:
— Я вам позичу курки, але по правді сказати, мої кури ще дуже молоді і щойно десь тими днями
почнуть нестися, то бачите, мені не жаль курки, але її яєць.
— Та що тобі, стара, жалувати курки? — обіцявся Іван.
— Таж я кажу, мені тілько яєць жаль, а курки ні.
— Воно так є,— поясняв Михайло,— як не буде курки, то й не буде яєць. Але я не прийшов до вас
за куркою. Знаєте, Іване, я міркую, чи не обійшлося б то якось без курки. Я бодай би заплатив
попові пізніше, бо тепер грошей біг має.
— Хіба ви не знаєте нашого попа? — казав Іван.— Курка йому мусить бути. Але чекайте, як піп
схоче конечно, то я йому курку дам. Та буду мусив насамперед з ним побалакати.
Михайло засміявся:
— О, вже то з нашим попом ніхто так не уміє розмовлятися, як ви. Але, розуміється, будете кумом
дитині.
* * *
Куми чекали з дитиною в сінях парохії на панотця. Піп побачив їх ще на дорозі крізь вікно, але
велів їм умисне довше ждати на себе, бо як би се виглядало, якби піп з хлопами панькався! Іван
стояв напереді. По якімсь часі відчинив піп двері і закликав голосом, в якім пробивалась повага і
строгість:
— Ходіть сюди!
Куми ввійшли всередину і стали цілувати попа в руку, яка відбирала з мужицьких уст свою
належність так складно, начеб мала власний розум і була зовсім незалежна від попа. Бо між тим,
як попова рука виловлювала поцілунки, піп сам мав зовсім інше заняття. Він мишкував своїми
досвідними очима по кумах і відразу пізнав, що тут не все в порядку, бо для нього щось бракує: ні
в одного кума не визирала з-під пахи, як звичайно, ні голова, ні хвіст курки.
Піп стратив рівновагу, але якось годі було із-за курки відразу підносити крик. В першій хвилі не
знав, що почати, відтак став ходити по покою.
Тим часом Іван слідив кождий рух попа і кождий вираз його лиця та думав:
«Єгомостеві, певно, влізла в голову курка та й ані-руш вилізати... Досить з мене, дурний хлоп, але
треба мені прикинутися ще дурнішим... Се не абияка історія...»
Вкінці піп став з руками в кишені напроти Івана і запитав спокійно, але грізно:
— Ба з чим ви до мене прийшли? З порожніми руками?
Іван закашляв покірно:
— Ми, панотче, з дитиною, з дитиною...
Піп крикнув грізніше:
— Як? З голою дитиною?
— Воно, маленьке, в пеленках...
— Ти дурень! — крикнув піп з обуренням.
— Я знаю, отче! Один Господь на небі мудрий,— сказав Іван, глянувши побожно на стелю.
Піп гонив тепер по покою дуже неспокійно; по кількох хвилях запитав знов голосом, в якім було
слідно гнів, здивування і благаючий тон:
— Бійтеся Бога, люди! Чи ви справді не знаєте, що до хрестин конечно потрібне?
— А чому ж би ми не мали знати?
Попові аж легше стало від тих слів і він запитав живо:
— А що?
— Дитина,— відповів спокійно Іван.
Піп ударився руками об поли і крикнув:
— Ну, такого півголовка я ще не видів!
— Що ж я тому винен, що Господь мене вкоротив на розумі? — сказав Іван жалісно.
— Отже, ви не знаєте, що до хрестин потрібне? — кричав розпучливо піп.
Куми, намовлені заздалегідь Іваном, відповіли:
— Не знаємо, отче.
Піп майже приложив свої уста до Іванового уха і крикнув голосом, що подобав на іржання
раненого коня:
— Курка, курка, дурню!
На те сказав Іван, удаючи дуже здивованого:
— Що ж я, отче, винен тому, що Михайлиха уродила дитину, а не курку...
Тепер піп кричав, не в'яжучись нічим, бо чув, що чим ліпше кричатиме, тим легше йому буде:
— А ти сякий-такий! Чи тебе чорт опутав? Невже ж ти не знаєш того святого звичаю, що наказує до
хрестин принести курку? Не знаєш, що всі побожні так роблять? А ви чому сього не зробили? Не
знаєте того? А де ж ви виросли? В лісі? Ви не думаєте собі, може, що я курки для себе хочу. То є
жертва, розумієте? А кожна жертва Богу мила.
— Прошу панотця,— питав Іван,— ви кажете, що курка не для вас, лиш для Бога. А чому ж ми
мусимо курку вам давати? Я для Господа милосердного нічого не жалую. Бог мені дав курку, Бог
може мені її взяти.
— Іване, Іване, з тебе біс говорить. Ти мусив безбожні книжки читати.
— Отже, я темний мужик, ні нумера не розберу. Де мені до книжок, де, де!
— Ну, то можеш бути ще спасений. Але отямся і покайся! Лети скоро за куркою, а я тим часом
дитину охрещу.
Якраз, коли піп кінчив хрестити дитину, надійшов Іван з куркою. Попові вона, бачиться,
подобалась, бо сказав: «Так і повинно бути», і велів її відставити до кухні.
Коли куми були вже кількасот кроків за плебанією, дігнала їх панотцєва служниця і, задихана,
злебеділа:
— Дядьку Іване, казали єгомосць, щоб ви сейчас вернули до них.
Іван велів прочим кумам іти спокійно домів, а сам думав, вертаючи до попа:
«Піп охрестив дитину, а тепер, бачиться, схоче і мене старого охрестити. Е, не такий мене піп
хрестив».
Коли Іван прийшов до канцелярії, піп крикнув до нього, мов несамовитий:
— А ти, голодранцю один! Сповідайся мені сейчас, бо земля під тобою розступиться.
— Чому, панотче, так нагло? Таж я цілком здоров...
— Клякай і сповідайся, грішнику лукавий!
І Іван сповідався. Але попа цікавили лиш ті гріхи, яких Іван допустився від хвилі, коли пішов по
курку до хрестин. Про се мусив він докладно розказати і оповідав ось як:
— Як панотець казали мені іти по курку, то я вийшов на двір та й так собі міркую: «Панотець
правду кажуть, то значить, без курки хрестини неважні. А чому неважні? Тому, бо панотець
потребують курку і Господь також! Панотець потребують курчиного тіла, а Богові хотіли б
відступити курчину душу». Так міркую і йду, аж тут нараз чую: куд-кудак, куд-кудак. Дивлюся, а на
панотцевім подвір'ю ціла хмара курей. І чую, що хтось, ніби ангел-хранитель, промовляє до мене:
Іване, гляди, щоб не спізнився, бо хрестини будуть неважні. Твоя хата далеко, заки зайдеш, заки
назад прийдеш, то все буде задармо. Що ж мені було робити? Я взяв та й зловив одну курку, ну і
тепер, Богу дякувати, хрестини вже важні.
— А ти злодію, ти антихристе,— кричав піп,— адже ти повинен був принести мені свою власну
курку!
— Мою власну? — дивувався Іван.— А звідки ж мені се знати? Панотець мені сього не сказали.
— Щезай мені на чотири вітри, ти безбожнику лукавий! Якби я мав у селі кілька таких птиць, як ти,
то не лишилося б мені нічого, тілько обголити зовсім свою голову і піти до дому божевільних.



Ліна Костенко (1930 - )

Давидові псалми

      Псалом 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, —
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда, — він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті в нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік над боркати крила.
А хто від правди ступить на півметра, —
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без’язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем, —
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться —
дорога ницих в землю западеться!

      Псалом 16
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, —
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і оболи, —
вони ж моїми друзями були!

      Псалом 22
Боже мій, Боже мій, Боже! Душу врятуй від грабунку!
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!
Боже мій, я ж Тебе кличу! Що ж Ти робиш зі мною?
Що ж Ти мій голос, Боже, мені ж повертаєш з луною?
Боже, хіба ж Ти пустка? Чом же Ти одвернувся?
Наші ж батьки Тебе кликали — і Ти до них відгукнувся.
Ти ж їх визволив, Боже! Були вони, Боже, спасенні.
Були вони вільні, Боже, хоробрі були і пісенні.
А я — ніщо. Одоробло. Опудало власних городів.
Я — посміховисько людське, бидло поміж народів.
Не віддаляйся від мене, дай мені грім Твоїх кроків.
Немає у мене війська, немає у мене пророків.
Бики мене оточили, вже їхня злоба, як хащі.
Вже пси вишкіряють на мене, як леви, криваві пащі.
Я ж, як вода, розлитий, душу мою загидили.
Серце, як віск, розм’якло, з нього виліплять ідолів.
М’язи мої розв’язались, вмерло моє терпіння.
Язик моєї розпуки спалив моє піднебіння.
Бо пси мене оточили, бики узяли на роги,
Обліг злоязикий натовп, протяв мені руки й ноги.
Вже ділять мою одежу, уже й жеребкують шати.
Чому ж ти не хочеш, Боже, на поміч мені поспішати?!
Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
Душу мою, одиначку, із лап собаки саженого!
Я тихо молився, Боже, тепер я кричу вже криком –
прикрий мою душу, Боже, щитом малим і великим!
Не дай мені, Боже, впасти на цьому барвінку хрещатому, —
на всі свої покоління імення Твоє кричатиму!
Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мій одинокий об вуха Твої розбився.
Увесь я уже розлитий, мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!..




Степан Коханець

Пізнай Його

Фил.3:8-14

Життя без цілі — бідне! Страшно жити
Без боротьби за щастя для душі.
Ой, скільки в світі сліз гірких пролито!
Тому що «не подумав, поспішив…»
Хто руку положив свою на рало,
Назад уже свій зір не повертай.
І навіть в час, коли сутужно стало,
Іди вперед — у тебе є мета.
Щасливий той, хто хрест несе покірно,
Кому Голгофа — в царство компас вірний.
Кому Христос тепер спасінням став!
А з Ним завжди так радісно і любо,
Він знає все — обійме, приголубить…
Найбільше щастя — це пізнать Христа!

Життя

Мт.5:16

«Життя — клейнод», — так мовиться в народі,
Найбільший скарб від Бога даний всім;
Воно одне, прожити треба в згоді,
Цікаво і розумно в світі цім.
Життя — це школа вищої освіти,
Переживання — наші вчителі.
Завжди спіши добро усім робити,
Запам’ятай: діла ідуть услід!
Життя — це дія. В світі все минає.
Немає щастя, друже, від тривог.
Прийми Христа, лиш Він допомагає,
Він твій Творець і Всемогутній Бог!
Використовуйте час
Завжди правдиве слово віще:
Все, що постало, — зникне теж.
Настане день — і смерть Бог знищить;
Одна любов Творця — без меж.
Проходять дні, проходять ночі,
Летять роки без вороття,
Збуваються слова пророчі…
І в цьому істина життя.
Ще рік один Бог дав зустріти.
Хвала за ласку Богу сил,
Що Він для нас продовжив літо —
Свічу життя не погасив.
Бог дав нам знов: хліб-сіль, зібрання,
Чудові дні і вечори…
Нехай же душ вогонь єднання
Ще у стократ ясніш горить.
Так хоче Бог і хочуть люди.
А щоб вогонь цей не погас —
Живіть по Слову! В свято, в будень
Використовуйте свій час!
Крапельки роси
О Боже мій, молюсь в сльозах,
Коли встаю й лягаю спати,
Щоб бути чистим, як роса,
І завжди добру совість мати.
За все хвалу Тобі несу,
За те, що став моїм спасінням;
В Тобі пізнав життя красу
І віру в світле воскресіння.
Ласкавий Спасе, Боже сил,
У центрі серця поселися —
Як сонце в крапельці роси,
Так Ти в мені відобразися.

Не кажіть неправди

1 Іван.5:17

Слово Боже тільки правду мовить,
Цим застерігаючи усіх
(Біблія — це істини основа):
«Люди, знайте, що неправда — гріх!»
Правда Божа щира і відверта!
Так звучить Євангельський устав.
Всім відомо — гріх веде до смерті…
Ой, як страшно вмерти без Христа!
«Бог карає — Бог і приголубить», —
Скаже той, хто з Ним єднання мав.
В Бога — тільки правда, друзі любі,
А неправді місця там нема.
І в людей є теж добра закони
(Звісно, все це взяте від Христа):
«Краще правда і гірка, й солона,
Ніж неправда з медом на вустах».
Від неправди в світі повно бруду,
Зла, що нищить серце і вуста.
Від неправди часто гинуть люди,
Гинули з її вини й міста…
Правда є, була і буде завжди!
Згине лиш неправда, вчинки злі,
Скоро всіх прихильників неправди
Вічний Бог змете з лиця землі.
Не спасуть неправду білі шати,
Золото, каміння, перли — ні!
Той, хто хоче чисту совість мати —
Перетоплюй всі слова в огні!
Кожне слово, діло явним буде,
Тож, щоб потім в серці не жаліть,
Не кажіть неправди, люди! Люди,
Завжди тільки правду говоріть!

Молитва покаяння

Пс.50

Згрішив, згрішив перед Тобою.
О Боже мій, Ти знаєш все…
Помилуй, зглянься наді мною,
Молюсь, не дам собі спокою,
Аж доки милість не спасе.
В життєвих розкошів просторах
Душі я щастя знайшов.
Не раз я бачив сльози, горе…
Та все ж ішов життєвим морем…
Ой, як далеко я зайшов…
О Боже, визволи від муки,
Гріха, неправди та біди.
Я визнаю свій гріх великий,
Я блудний син, візьми за руку!
Тримай і Сам тепер веди!

Я бачити хочу!

Мр.10:46-52

Проснулось місто, і сонце поволі
Проміння розсипало в ніжну блакить.
Дорога… Стоять, мов сторожа, тополі.
І листя, співаючи пісню, шумить.
Дорогою тою любили ходити
В село з Єрихону багато людей.
Сюди для прожитку виходив просити
Грошей або хліба сліпий Вартимей.
Ось вухо чутливе сліпого вловило
Чийсь голос: «Ісус Назарянин іде!»
Все ближче і ближче, мов море шуміло…
З Ісусом йшов натовп великий людей.
В душі запалала враз віри надія:
«Покличу, Він може… Я чув вже не раз…
Почути хоч слово від Нього я мріяв,
А нині настав той бажаний час».
Зібравши всі сили й піднявши вверх руки,
Він крикнув, а сльози з очей полились.
— О Сину Давидів! Споглянь на каліку…
Ісусе, помилуй, я вірю… спаси!
Словами обурення, гніву, зневаги
Сварились на нього, щоб він замовчав.
Та він не звертав на ті крики уваги,
Хотілося бачить — й він знову кричав:
— Ісус, Син Давидів, Мій любий Учитель!
Споглянь на сліпого, Ти можеш спасти.
Я буду служити Тобі, мій Спаситель!
І хрест свій щоденно з терпінням нести…
Сидить Вартимей при дорозі й сумує,
Хотілось хоч слово почути Того,
Котрий має силу. Невже Він не чує?
Ісус зупинився: — Покличте Його!
Скажіть, нехай прийде! Чого він так плаче? —
Сліпий вловив слово з Ісусових вуст.
Ось учні вже кличуть. «Як хочеться бачить!...»
— Устань, тебе кличе Спаситель Ісус!
— Що хочеш від Мене, о бідний каліко?
Скажи і Я дам, все у владі Моїй.
Підвівшись на ноги, заплакав він гірко:
—Я бачити хочу, Учителю мій!
Болючим до щему було кожне слово,
Чимало зазнав у житті він біди.
Ісус подивився і тихо промовив:
— По вірі твоїй нехай буде! Іди!
— О радість! Я бачу Ісуса і небо!
Людей, все творіння; я щастя знайшов.
Віднині вже гроші просити не треба…
Сказав і услід за Ісусом пішов…
Брати мої, сестри, всі друзі, сьогодні
Не будьте байдужі до Спасових слів:
Сьогодні ще кличе всіх ласка Господня,
Щоб кожен, хто в темряві досі, — прозрів!
О любий мій друже, прийди до Ісуса,
Він очі відкриє, дасть радість, спокій.
Скажи, як той бідний сліпий при дорозі:
— Я бачити хочу, Спасителю мій!