Архип Тесленко (1882—1911)

Любов до ближнього

Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв
лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками,
з синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з
себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю
тiльки, чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi, дивлюсь. Хто не встиг на
нари, моститься долi, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобi, Господи, значить. Вийняв я булки
шматок з кишенi — вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.
Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки станеш. Стеля сивесенька, стiни
буресенькi в йому. На стiнах пушок росте, джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна
покрашенi: рямця зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в їх. Чудовий
нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть... ой, пахощi!.. Аж у ротi чуть.
Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобiт мене.
"Що воно, —  думаю, —  мо', знакоме що?"
Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, —  свiтло десь за грубкою
блима, —  видно тiльки, що усики невеличкi в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i
висить, пiд плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.
— Земляче, —  каже, —  посунься трохи... до стiни, туди i я ляжу.
Менi це так не до смаку прийшлось.
— Тут, —  кажу, —  й так тiсно. Отам, долi дивись.
— Позаймали... проганяють... до стiни трохи, —  промовив вiн болiсно.
— Ще й до стiни! Розумний, —  кажу. — А воно ж пушок на стiнi ото, та ще коровки божi такi з-за дощок
виглядають. — Лягай, —  кажу, —  сам повз стiну!
Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє. Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн...
Та й сердито ж зробилось менi. Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-
пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, —  думаю, —  де ти взявсь на мою голову!" Та аж не
лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як ось вiн:
— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.
— Що там не дуже? — кажу.
— Ногу мою... зачепив.
"О, —  думаю, —  яка цяцька нога в тебе". Далi — зирк-зирк на неї, —  аж вона в його ганчiр'ям обмотана
поверх чобота.
"Це так щось, —  думаю, —  мабуть, пiдошву збув, та соромно вже... Гляди ще, —  думаю, —  як засну, та
стягне з мене..."
Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав.
"Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з нiг!"
Ще лютiше робиться менi... "I де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — I я знов зачепив йому ногу. Вiн
на сей раз нiчого менi, тiльки так застогнав болiсно. Я не витерпiв:
— I чого б я ото манiживсь,— кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:
— Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке менi горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до
його:
— Яке ж тобi горе? — питаю.
— Не вiриш, то подивись,— одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та
так i позлипалось. Далi скинув чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь я
на лiкоть, глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так i слезить.
— Ой, затуляй швидче! — "Бiдний",— думаю. Менi жаль його стало "I чого я,— думаю,— так сердивсь на
його, не вiрив йому?!"
— Тим-то,— каже,— й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще
змерз так.
— Значить, посунусь дай,— кажу.
— Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.
— Так таке,— кажу,— тобi... Де ж це ти здобув собi такого?
— Мiсця шукав,— каже.
— Як мiсця?
— Та так. Пiшов на заробiтки в Одесу. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме.
А воно... пройшов i мiсяць i другий — нi. А нас там — сила. Якi були грошенята — проїв, одежа була й так
порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю... дай по якономiях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як
тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи дранi. Як побродив я по балках, як побродив... Мiсця ж не
знайшов, а достав...
— Так ти в больницю,— кажу.
— Просивсь я в Одесi. "Нема,— кажуть,— мiсця. Найми,— кажуть, квартиру собi, ходи,— будем лiчить". А
я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба
випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось. Так-то без грошей!
— Так ти ще у Києвi попросись у больницю,— кажу.
— Е, нi... Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.
— Хм, так тодi... додому,— кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й нiчого. Далi передихнув так важко та:
— Нема в мене... дому.
— Як нема?
— Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах... батько й мати померли.
Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.
— Чого ти? — кажу.
— I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,— промовив вiн.
Помовчав, а далi й каже:
— Не знаю, як монастир ще...
— Що монастир? — питаю.
— У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й забився у Київ. З машини тiльки
що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-
небудь... у куточку де... в страннiй. I щоб шматок хлiба коли... А я б звiдтiль у больницю ходив. Я думаю —
можна так?
Подививсь на мене, потiм:
— У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справдi... Чи не довiдаться б i собi в
монастир.
— Он що,— кажу,— пiдемо завтра вдвох!
— Пiдемо,— каже.
I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як
дрова. Особливо долi: i вздовж, i впоперек, i навскосiнь... Хропли, сопли, деренчали.
Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i шерхли; хмари так i ганяли по небу,—
сонечко вигляне та й сховається. Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я
теж придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.
— У який же б монастир? — каже товариш. Я повiв його у N-ський. Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та
будiвля усе така величезна.
— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!
Скинув шапку, перехрестився — став.
— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли менi тут!
Далi розчесав чуб свiй рукою,— кучерявий такий,— i ми увiйшли в церкву.
В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки мигтiли. Золото так i палало.
Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi — так i сяло
все. Читалась євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,— каже,— нi золота, нi сребра, не
печiться,— каже,— нi..." — от i не скажу я так. Там так гарно читав.
Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро та на образи з такими сльозами
дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
— Ходiм же в странню.
— Е, нi,— каже,— хай кiнчається служба Божа.
Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю ногою, а що я... Я, хай Бог простить,
попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.
Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потiм i
каже:
— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,— каже,— невiрующi усякi, як от соцiалiсти. Цi
шибеники,— каже,— зовсiм забули Бога, церкву святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд
приводом волi вони встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають у їх...
Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро
чуже, треба любить ближнього!
Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:
— Бач,— каже — як у монастирi!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!
Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:
— Любить ближнього треба. Сам Господь учить цьому. А вони... Розбiйники вони, душогуби! Вони хо-тять
i вiру зламать, церкви знищить, монастирi... Помолимося ж, браття, щоб Господь не попустив їм, щоб
покарав їх.
Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.
Був молебень "о покарании".
Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало.
Парубок i каже:
— Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись
коропа нiс жареного.
— Батюшка,— каже,— де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
— Нащо,— каже,— вам страння? — та й подавсь.
— Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,— мовила баба якась.
— Заперта? — здивувавсь парубок.
— Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть, не лiзли, як померзнуть.
— Те-те-те! — промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив.
— Та це й посидiть нiгде? — питаю я.
— Iдiть, як хочете,— каже баба,— в чайню, в монастирську ж таки.
— А ходiм! — звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам. Минули ми одну озiю, минули другу,
третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло декiль-ки странникiв — чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв,
далi — Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко мне вси тружда-
ющиися й обремененныи..." — у Спасителя. Шукаємо, де б сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у
попереднику, насупив брови та:
— Вам що? — каже.
— Та нам... ноги потомленi,— кажу.
— У нас не посиденьки,— каже,— iдiть собi.
— У нас чайня! — додав другий пузатий чернець, що стояв за касою, розчiсував патли.
Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже йому, думаю, сказати...
— Так... так давайте чаю,— кажу.
— На двох? — питає.
— А скiльки ж се,— кажу,— стоїть на двох?
— Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,— одказує.
"І-i, ти лихо,— думаю. — Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене гривеник тiльки. Що ж це робить?
Стою, чухаю потилицю.
Чернець у попереднику:
— Ну, чого ж стоїш?.. На двох?
— Та давайте й на д... на одного,— кажу. Подали менi чашку без вуха та без вiнець, чайник без вуха.
Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться.
— Ти не п'єш, значить? — чернець до його.
— Нi...
— Ну то вбирайсь!
— Та я... хоч би нога... нога ось,— показує на ногу.
— Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! — гукнув пузатий.
Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i вийшов.
Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить, голову повiсив. Я за руку його:
— Iди,— кажу,— чай пий, зостався. — Одчиняю дверi. — Сiдай,— кажу,— йди.
— Куди "сiдай"? — чернець менi.
— До чаю,— кажу.
— Як-то до чаю, а грошi?
— Це ж заплачений,— кажу.
— Е, вас,— каже,— багато буде таких! Мiсце, посуда,— двi копiйки давай!
Парубок — назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.
— Куди ж це ти пiдеш? — питаю. Вiн якось важко-важко:
— Та... не знаю...
Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи — полiцейський вигнав нас укупi з
другими босяками: щоб не сидiли, каже, даром. Ми померзли,— знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський
знов витурив нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.
Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.
— Спасибi, не хочу,— каже.
— Та на! Ти ж i чаю не пив,— кажу.
— Н... не хочу. — Та так i не взяв.
Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.
— Куди ж це спать помандруєм? — кажу.
— Н.. не знаю,— одказує вiн.
Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,— ранiш треба було б iти. Мiсця вже
позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь. Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"
— Знаєш що? — кажу. — Ходiм... ходiм у странню, туди ж таки, в монастир. — Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн
за мною.
Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої назбиралось чимало. Народ
усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть забивсь", той: "Я на суд i Богу помолиться", а той: "А я до дохторiв
до главних i говiть, як Бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в неї,— глибоченько треба
спускаться,— сунули до нар. Мостимось, лягаємо. Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить
i держить капшучок у руцi.
— За нiчлiг,— каже,— шукайте зараз! — Суворий такий.
Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки зосталась. Товариш лежить.
Чернець у спину йому:
— Ану, за нiчлiг.
Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.
— За нiчлiг! — крикнув чернець.
Вiн нiчого.
— Та в його нема,— кажу.
Чернець як визвiриться:
— Так чого ж залiз сюди? Геть! — та на дверi й показує йому.
Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.
Як ось дiдок один:
— Та батюшко,— каже,— куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я заплачу за його.
Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:
— Босяшня нещасна... З вас користь монастиревi... Тiльки мiсце займають.
Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх — вийшов. Почали засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось
знов дзвонок. Увiходить другий чернець, молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так
оддува воло i дивиться так, наче справник який.
— Готовте пашпорти! — гукнув чернець.
Iдуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а полiцейський:
— Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi... пачпорт!
Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає.
— Пора вже вбираться! — кричить на когось. — Третю нiч ночуєш.
Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн менi, з якого числа ночую. Пiдiйшов до парубка,
накопирсав i тому. Далi придивляється-придивляється на лахмiття йому та:
— Ти,— каже,— чого забравсь сюди?
Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться.
— Ти чого забравсь? — крикнув та аж за шаблю взявсь.
Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та карими.
— Ночувать чоловiк,— кажу я.
— А ти хто такий? — полiцейський до мене.
— Чоловiк,— кажу.
Вiн подививсь на мене, на постiль на мою.
— Стiй,— каже,— у тебе вещi є?
— Нащо?.. Я сам,— кажу,— вещi.
— Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть з нар, поганцi!
Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце.
— Де ж нам лягать? — кажу.
— Де знаєте. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут!
Стоїмо ми.
"Та де ж лягать-таки?" — думаю. На нарах, звiсно, не доведеться, а долi... Там прохiд, тут прохiд, там
зайнято.
— Он що,— кажу,— давай пiд нари.
I я, не довго думавши, бебех на колiна, та на чотирьох та туди з свитою. Звiсно, там нiч темна була. Не
видно було нi мережечок, нi сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки поринала в те
розкiшне убрання, та ще спина трохи. А руки тiльки чап-чап по пiсочку, наче нiжка красунi по килиму.
Прокинув я свиту, лiг. Парубок стоїть, дума.
— Та лiзь,— кажу.
Вiн постояв ще трохи, улiз.
Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у раз та ногу недужу з серцем тер об
дiл... Що ж про себе сказать, то менi чудово спалось. Оце слухаю: бiжить-бiжить по пицi коровка божа,
далi цмок-цмок... слухаю — i є вже шишечка. А там, слухай, на спинi вже й друга, на животi й третя... Є,
дякувать Богу... Як на те i лiжечко мiцненьке вдалось: не вигиналось, не рипiло. I таке ж... з-пiд свити
льодок у боки був. Кам'яне було.
Величезна нiч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив. Тiльки що дрiмать почав, як
ось: дзелень-дзелень!
— До церкви, до церкви,— будить чернець,— два часа!
Поштовхав нас пiдбором. Я вилiз. Парубок лежить, важко так дише.
Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку вiдерце стоїть. Товплюсь. Поки ж
дотовпивсь — усю воду розхапали жменями. Зоставсь я невмиватий. Iду до товариша:
— Вилазь,— кажу,— вже ходiм.
Почуманiв-почуманiв, вилiз. Вийшли ми з странньої. Надворi поночi, хмарно. Вiтер так i свистить. Мороз
щипа. У пику снiг порошить.
Парубок — пiд стiну, зiгнувся, стоїть.
— Ходiм у церкву,— кажу,— холодно ж як.
— Та... — та й одвернувсь до стiни.
— Може, їсти хочеш? — кажу.
— Нi.
— Ну так ходiм ото.
Мовчить.
— Чого ти такий? — кажу.
Помовчав-помовчав, далi так якось глухо:
— Якби... якби оце хто... вбив мене.
— Балакай,— кажу. — Ходiм ото.
Беру за руку його. Вiн з таким серцем:
— Е! — та й оступивсь од мене.
Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тiльки — як прокрадеться? З странньої
ж усiх вигонять. Запирать, кажуть, будем. Ну, може, як-небудь вiн... Дiло його",— думаю. Почав мерзнуть
я, побiг сам.
У церквi вже так й сяло все. На криласi щось спiвали саме, далi читать почали. Став я насеред церкви,
стою. Постояв трохи — дрiмається, далi все дужче та й дужче. Святий його знає, чого воно так менi.
Оглянувсь назад, чи нема або де сiсти абощо?.. Є, та добрi люди сидять уже. От горе! Стою.
Сплющуються очi менi, голова хилиться. Куняю. На криласi спiвають, а менi вже верзеться, що мов то
кричать на мене, а я з-пiд нар не вилiзу нiяк, то мов шапку однiмають у мене, а далi, ну таке ж
приверзлось, мов вийшло два ченцi i давай чоботи здiймать з мене. Здiймають, а я мов плиг-плиг... коли
це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в бiлiй свитi та в чубовi, як манжурська шапка. Кацап,
мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:
— Раб божай, чяво єта?! Подь к iконє, приложiсь-та... Враг скушаєт!..
Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долi, що, мабуть, давно вже валялась там. Оступивсь назад,— стою.
Знов тiї менi... "Та й лихо ж,— думаю. — Хоч би вже хоч утреня кiнчалась швидче, може б, страння
одперлась абощо". Слухаю, аж ще тiльки псалтир читають. "I, ти лихо!.. Замучать черцi,— думаю,— чисто
замучать..." Досадно менi, так би лупив усiх. Пiшов я блукать по кутках, чи нiгде таки сiсти? Куди ж не
глянь — скрiзь то баби, то дiди куняють, дехто й хропе вже. "Що ж,— думаю,— i менi мiж їх? Нiяково. Я ж
парубок". Ну, нiчого. Як узяв мняться, як узяв мняться,— улiз-таки мiж їх, сiв поуз дверi. Отут же пiшло
менi: то мов я з черцями в креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки бiжу. Далi... не пам'ятаю
нiчого. Пам'ятаю тiльки, що мов повиходили усi батюшки до мене, налигали за ушi мене i давай у черцi
постригать мене. Я луп очима. Коли чернець щiткою штовх-штовх мене.
— Тiкай,— каже,— вимiтать треба!
Я встав. У церквi вже тiльки дехто до образiв знамувавсь. Я в странню мерщiй. Сюди-туди — заперта й не
свiтиться. "Оце так,— думаю. — Що ж тут робить? Поночi, холодно". Як ось чернець:
— У церкву, у меншу,— каже,— iди: обiдню ранню слухать будеш!..
"I, лихо! Замучать,— думаю,— чисто замучать". Далi й думаю: "А де ж це товариш мiй? Мо', ранню слуха?"
Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей — нема.
"Так i буть, значить. Десь у город подавсь,— думаю,— або, може, в страннi в кутку де куняє".
Розвиднiлось. Iду я з ранньої. Вiтер свистить. Снiг порошить. Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?
Дивлюсь, стоїть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втирає.
— Боже мiй, Боже мiй,— каже,— де ж це його душечка буде?
— Та що таке, бабо? — питаю.
— Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому.
Так i тьохнуло в мене. Побiг я.
Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи синi. На шиї мотузка, що нога була
зав'язана. Нога не болiла вже, зуби не цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики чорнi, брови
чорнi, кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним та снiжок притрушував
його.



Уляна Кравченко (1860-1947)

Над Йорданом

В пустині рамах
       святий Йордан...
Верхи Юдеї — в райдужних гамах...
Над берегом лунає голос, неначе дзвін.
Це він —
       Пророк Йоан —
народ свій до покути зве:
«Збудися, сонний люде!
Збудись, на жертву — труди!
Покайтеся ви, фарисеї —
о, ви! Свідомі ви мети?!
       Вам горе буде!
Творіть із народом одно!»
………..
І затривожилась юрба:
       «О, хто ти, хто?!»
«Предтеча Того, що гряде...
Нехай принизиться гора...
Нехай заповниться провалля...
Крива ж дорога знов хай буде права!
Тоді Месію вам зішле Єгова!
       І прийде Слава!»
…………...
І кається юрба... і жде... готова...
………….
Тоді...
       Розпрозорилась понура темінь...
По чорній ночі лице Йордану
       ясніти стало,
води холодної мутної струї
       в безодню моря йдуть...
З джерел Гермону нові хвилі
       пливуть... пливуть...
Щезає тінь...
У золоті... у сяйві неба
       ясніє путь,
       і золото паде на рінь...
Тоді... в цей день
       від барв і пахощів, і від пісень
       яснів ввесь світ...
І олеандрів рожевий цвіт
на побережжі вкрив гострий кремінь...
Зашелестіло галуззя лоз...
На кришталевій Йордану тоні
у сніжно-тканім білім хітоні
явивсь народові Христос!
………….
Могутній гомін в'ється довкола:
«Живим Ти словом і світом Ти!
Огнем на чин — нас охрести!»
………..
Святий Йордане, о наш Йордане,
живих нам струй з джерел добудь!
Змий наші рани
і очисти нас з усіх провин,
і покріпи нас на дальшу путь...
О водо, водо, із джерела,
Ти освяти нас на жертву чин!
Дай пити нам життя!..


Голгофта

Вже день… Вже два
ведеться явно боротьба
добра зі злом
та світла з тьмою…
Ворожих сил Синедріон
про смерть Учителя рішає.
А верховіттям пальм розбуджених весною
пливе про Страсти спів-псалом…
І Юдина мара…
Прихильників трусливий гурт
І учнів розтіч… Плач Петра.
Слуг фарисеїв тисячна юрба
і сміх… і глум…
Руїнна чернь голодна крови:
«Ісуса нам!»
«Распни-распни!» — гукає.
Той, що бажав
рабів звільнити з тьми неволі,
Що світу дав закон любови,
Що рідний звеличив Сіон,
Засуджений на хрест — на скон…
Голгофта, місце страт
І чаші горечі самеє дно — і ад…
Шаліє зло,
Ликують темні власти…
Великий тиждень — тиждень страсти…
З Голгофти, місця страт,
Гурт фарисеїв вертає рад.
Ликують вороги —
Три дні і ночі три…
У гробі припечатана невбога любов
Господня!
І земний глоб обстоює тривога —
Дрижить і преісподня…
Нечайно світла сніп
Знімається угору понад гріб —
Лунає радісне: «Воскрес!»


Неллі Лаговська

* * *
О Дух Святий! Ти трудишся без міри
У цьому світі зла і марноти.
Невірству відчиняєш двері віри
І грішних до хреста приводиш Ти.
Вогнем святим жертовної любові,
Яку явив на ділі нам Господь,
Прийнявши з грішних рук вінець терновий,
Ти змінюєш мій дух і душу, й плоть.
Провадиш до Голгофського підніжжя,
Показуєш Спасителя-Царя
І залишити хибне роздоріжжя
Гріха й невірства кличеш ще здаля.
І близько-близько грішників нещасних
Підводиш до розп'яття, до хреста,
Щоб у Христі навіки дати щастя
Тим, хто із рук Його прийняв життя.
О дух надії, мудрості та світла,
Дух збудування, істини і сил!
Твоїм промінням й неживе зігріте —
Ти піднімаєш мертвих із могил.
Крізь морок проникаєш у темницю,
В пишноту замків, в хижок бідноту.
Скрізь викриваєш гордість, гріх і ницість,
Велиш до ніг схилитися Христу.
Відвідай тих, хто мається в пороках,
Живущу воду вилий і на них.
Хай повняться Твої святі потоки
У душах миром чистим, неземним!
О, забери всі сумніви й тривоги,
Зрости в нас віру, гордість спопели,
Щоб підійшли ще ближче ми до Бога
І мир собі в Його руках знайшли.
Дай нам звіщати істину щоднини
Безстрашно, як Христос заповідав.
Хай будуть з нами, Боже Триєдиний,
Твої любов, єднання, благодать!
Переклала з російської Ольга Міцевська


Ольга Лазарук

Воли

Воли, воли... Якби не ті воли,
То може б ті, що кликані були,
Були б також і вибрані в кінці...
Бо ось спішать повсюди посланці:
«Готово все! Настав вечері час,
Тому господар нас послав по вас:
— Приходьте всі, що кликані були!»
Але воли... Якби не ті воли!
«Купив волів хороших. Як кортить
Їх випробувати в найближчу мить!
О, ті воли — утіха для очей!
Ну, а вечеря? Буде ще вечер,
Сніданків і обідів без кінця...»
Відмова зустрічає посланця.
Воли і землі, й молоді жінки —
Не в них вся суть.
Прийшли би — навпаки,
Знайшли би радість, що не тій рівня,
Що є від поля чи волів щодня.
Та щоб прийти і сісти за столи,
Те не дало, що в серці, — не воли,
Не ці ось ситі, круторогі, пишні,
І не красуня, яка заміж вийшла,
А власне «я», що так для серця миле...
«О Господи! Ти посилай нам сили,
Як на Іллі. Ні, вдвоє, як в Іллі...»
Якось Ілля проходив по ріллі.
Орав волами землю Єлисей.
Було все явним для Іллі очей:
При ділі чоловік: воли, рілля,
Та кидає на нього плащ Ілля:
«Іди за мною!» І не треба ждать —
Воли, як жертва, на вогні горять,
Горять плуги, лишаються поля.
А Єлисей пішов, і перед ним Ілля.
Коли Іллю на небо Бог забрав,
Подвійну силу Єлисею дав.
«Як в Єлисея силу нам пошли!»
А ти у жертву вже приніс воли?
Ще не приніс? «І спробувать кортить,
І на вечерю кличуть. Що за мить!
Співпало те і друге на біду.
Такі воли чудові! Не піду!»
Спішать по всіх усюдах посланці.
«Ведіть, збирайте, прийде хто — в кінці
У радості засяде за столи».
Ну, а воли? Зостануться воли —
Вогню наказано усе пожерти,
Але тоді то вже не буде жертва...
Подумай: чи зрівняється з волом
У Божім Царстві місце за столом?!

*  *  *
Поправді, Бог є Бог сиріт і вдів...
Ми не збагнем, чому є так у світі,
Що у окремих сім’ях без батьків
З самого малку виростають діти.
Є батько й мама навкруги в домах —
Якби там знали, що то справді значить!..
А десь не ляже батькова рука
Ніколи вже на голову дитячу.
Десь вже ніколи мама перед сном
Не поцілує й ковдрою не вкриє.
І можна лиш поплакати тайком,
Коли від жалю серце заніміє.
Ми не збагнем... Ніколи не збагнем,
Аж поки не зустрінемось у небі,
Чому в житті сирітства чашу п’єм
І змочуєм слізьми вдівства постелю.
Але є Бог — Бог всіх сиріт і вдів,
Що знає все з кінця і до початку,
Який ростить із хлопчиків мужів
І заміж дочок видає, як батько,
Що береже, дає щоденний хліб,
Що є і Батько, й Чоловік, і Мати
І через безліч безпросвітних діб
Веде, щоб ворог не посмів зламати.
Коли обступлять хмари навкруги
І страх, і сумнів бурями повіє,
Є Той, що поміч подає завжди
І загасити не дає надію.
Він — Бог! Він — вірний, вірний Сам Собі:
Як обіцяв, то зробить неодмінно!
Поправді, Він не забуває вдів
І сиротам дає благословіння...?!

*  *  *
Мело, мело... Хотілося спокою —
Спочити б і зігрітись уві сні,
Та стукали закляклою рукою
В морозні вікна люди мандрівні.

Не жалко дати хліба, навіть грошей,
От тільки б не просились на нічліг!
Про їхні біди слухай до півночі,
І воду грій для умивання ніг.

А деяким потрібно полічитись.
Кому ж за ними, хворими, ходить?
А ще захочуть довше залишитись...
Простіше просто двері не відкрить.

«Це не про мене! — думка свердлить скроню, —
Не пам’ятаю випадків таких!»
Мело, мело... Хотілося спокою
І бачити хотілось лиш своїх...

Як сумно, що у серці, а не в домі,
Від вогнища зосталась лиш зола!
Зима гріха жене людей бездомних.
Не просять грошей — світла і тепла.

В тобі їм треба Господа побачить,
Вказати на єдину із доріг...
Якби схотів ти знову стать гарячим,
О, як би ти зробить багато зміг!


*   *   *
Останнє слово завжди каже Бог…
Багато люди говорити можуть,
Та з висновків і рішень багатьох
Збувається єдино вірне — Боже.

Ми судимо за поглядом очей,
За розумом, на жаль, недосконалим.
Сьогодні в серці: «Краще той, ніж цей!»
А щось не так — то завтра й помінялись.

Такі ми, люди… І тому Господь
Не нам віддав вирішувати долі:
Він каже хмарці: «Мимо не проходь!»
Й вона напоїть удовиці поле;

Він зглянеться на сльози сироти
І дасть їй пару кращу, як в багатих;
В яку з низин не опустився б ти,
Бог владний звідусіль тебе підняти.

Був смертним вирок Йосипу в братів,
А Бог сказав: «Понад усе повищу!»
І Бог був з ним, поки він все терпів,
І сил давав, й ніхто його не знищив.

А день настав — змінилося усе,
Й за Божим Словом Йосип став до влади,
І на спасіння обернулось це
Тим, що про нього злу складали раду.

Господнім дітям треба на землі
В своїм житті терпіння сповнить чашу.
Хай люди роблять рішення свої,
Але від Бога буде доля наша!

Лиш серед болю, труднощів, спокус
Завжди про те нам пам’ятати треба,
Що це — стежина, де пройшов Ісус,
Це Він з низин виводить нас на небо!



Василь Стефаник (1871 — 1936)

СИНИ

Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими. Борони літали по землі, як пера.
Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіпнялася і впала аж на плечі. Хмара куряви з-під борін
засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до
себе:
- Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та
втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі.
Максим спер коні.
- Старі кості, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми бігати ні до чого. Як ноги погинаютьси коло коний,
а в данці подаютьси, то такі ноги, най не кажу, що варт. Лізь, діду, на піч, пора вже прийшла.
То він потряс сивою головою попід чорні кінські гриви та кричить дальше:
- Та на піч, брє, я ще годен вілізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі
дивлютьси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби
перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх богато, а всі вони
до нічого, світці. Синів нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вібачити за бервінок - було ліпше
дбати... Ану, звіздочолий, поки нам Бог назначив, берімси, брє, до цеї землі.
І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли,
роздрапували її, аби зернові вчинити м'яке ложе.
- Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав. Не сіпай
хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, що ледви на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого
не ївши; я тебе вічісую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік; він
чорними очима за мнов водить; він мене жєлує, він свойов гривов обтирає дідові сльози; а ти поганий,
серця не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вірвав і пустив під ноги в гній. Так не мож робити,
бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до
мене світий Юрій, то, бігме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змії розбивати; робити землю ти
нездатний, бо в тобі спокою нема.
То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
- Гей, коні, ідім, ідім...
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, тут
м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і зате він її так любить. І як він
викидав жменею зерно, то приповідав: "Колисочку я вам постелив м'якеньку, ростіть до неба".
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав коні.
- Та якого дідька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождім замку, кривуле?
То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.
- Скло залізло, матері твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба си розскочиш у кусні. А ти,
небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить;
мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Криваючи, він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.
- Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не має чим ходити...
Він витяг з торби хліб, солонину та пляшку і вимивав рану горівкою; потім відірвав кавалок рукава, завив
ногу і зав'язав мотузком від міха.
- Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горівки, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
- Це хліб? Ним лиш коня жидівського чесати, бо на добрім коні шкіру зідре. Приходя до мене роєм ті
підклопані : "Діду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля". Ці подерті суки
гадають, що я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими
головками кажуть «Отче наш» за діда.
Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю.
- Зуби здрігаються від цего макуха; пиймо, Максимку, горівки, вона гладко йде...
- Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові?
Лети собі геть до неба, скажи свому Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий
моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всі землі. Най твій Бог співанками
мене не гулить, забирайси!
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів
летіти до Бога.
- Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого
гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було
робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і
над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас
ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у
великім кориті...
- А з того корита ми брали колачі, а колачі стояли перед музиками, а молоді в квітках любилиси і шли до
слюбу, і котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твій спів спливав у моє серце, як різка вода
в новий збанок...
- Іди ж собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали.
Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі.
- Стид тобі, сивий волосе, стидайси, що приповідаєш та приспівуєш, як плаксива баба, бо нічо вже тобі на
цім світі не поможе...
- Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м
кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина,
брешуть що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби,
най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...
- Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце...
- Та прийдіть котра до старого; ніби ви їх не обіймали, моїх синів, та не лягали в білу постіль? Та вони
були, як дуби кучеряві... Та принеси на руках байстрєтко, не встидайси, приходи. Дід тобі всі коверці під
ноги підкине, а байструкові порубає все полотно найтонше на пелінки. Бо ти ходиш без вінка та плачеш
від наруги.
І дід здоймив обі руки вгору й кликав ними до цілого світа:
- Ходи, невісточко, ходи до тата, нам попа не треба!
Голосно заридав, приляг до землі і нею, як хустиною, обтирав сльози і почорнів. Та ще благав дальше:
- Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твої шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервоніють
єго губи, а з твоїх очий, як з глибокої кирниці, я віловлю єго очі і сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як
пес, занюхаю єго чупер на твої долоні... Коханко, приходи і ратуй старого.
- Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси
на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палитьси від того вогню.
І рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.
- Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
До решти обезсилений, приляг до землі і лежав довго мовчки, а потім лагідно розказував:
- Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. "Тату, - каже, - тепер їдемо воювати за Україну". -
"За яку Україну?" А він підоймив шаблев груди землі та й каже: "Оце Україна, а тут, - і справив шаблев у
груди, - отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, - каже, - білу сорочку, дайте чистої
води, аби-м обмивси, та й бувайте здорові". Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. "Сину, - кажу,
- та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу
землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік". - "Добре, - каже, - тату, підемо оба". Та як це стара
вчула, та я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що її
очі віпали і покотилиси, як мертве камінє по землі. Так мені здалоси, але світло на її чолі вже погасло...
А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з
неба.
А як я їх скидав на колії, то-м казав: "Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша
мама на воротях умерла..."
До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що
плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він
неначе западався в землю.

                     * * *        

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.
- Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобі
ще розгрібу трохи вогню...
Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі і молився:
- А ти, мати Божа, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по
боках... Ти дала сина одного, а я двох



Пантелеймон Куліш (1819-1897)

Варіація першої Давидової псальми
Блаженний, хто прямує битим шляхом,
Котрий до ласощів усяку погань надить,
Хто не тривожиться спасенним страхом,
Що до погибелі широкий путь провадить.
Блажен, блажен той муж премудро ниций,
Що не заглядує, мовляв, до нечестивих,
Кого лестять баби і молодиці,
Що він собі мовчить серед людей злосливих,
Та хилиться під грішничі закони,
Та знає, що удень, а що вночі робити:
Бабам низькі одважує поклони,
І вміє молодиць десятками любити.
Росте сей муж, мов дерево розкішне:
Баби йому щодня коріння поливають,
Жінки його за слово люблять пишне,
А чоловіки їх великим об'являють.

* * *
Я не такий, о Боже мій правдивий!
Я все прикидливе, усе зловредно тайне,
Як чоловік воістину злосливий,
Ясую всюди, щоб було між миром явне.
Не знаючи, чого до церкви ходять,
Вчащаю залюбки в ту нечестиву раду,
Де братчики шукають і знаходять,
Як в серце громадян вселити суд і правду.
І не хилюсь під грішничі закони,
Що грішники велять до йоти виповняти,
Притиснувши темноти міліони
І заказавши їм про волю міркувати.
Невже ж устоять сі лукві злюки
У тебе, господи, на праведному суді,
І предаси ти нас в катівські руки,
І царству грішників конця вовік не буде?
Ти, Посподи, путь праведників знаєш
І бачиш добре путь ледачих лицемірів:
Про що ж ти їм сей попуск попускаєш?
Побий їх правдою, щоб їм ніхто не вірив.


Молитва природи

Великий Боже, отче й творче світу!
Ти чуєш, як тебе в роспуці зву.
Чи то ж бо призовеш мене к одвіту?
Хіба ж на те грішу, про те живу?
Ой Боже Отче! чи мені ж пропасти?
Ти зриш душі моєї темноту...
Ти й горобцеві не даєш упасти, —
Рятуй, создателю, мене, рятуй!
Твоїх церков ніяких я не знаю, —
Вкажи мені твою спасенну путь.
Про всемогущество твоє гадаю,
Як можу розумом своїм збагнуть.
Нехай ханжі тобі молельні строять
І звати божим ділом їх велять,
Нехай до оглуху у дзвони дзвонять
І видумками розум туманять.
Як! щоб творця небес та в мур заперти,
Під римські й візантійські ковпаки!
Твій храм, — його стовпами не підперти, —
Розгоруто в нім зоряні книжки.
Чи Богові ж та рід наш осудити
На вічні муки у якімсь аду?..
За те, що хтось один не зміг терпіти
Жадоби й голоду, нам всім капут?
Як! щоб святий кукобився на небі
І засилав таких людей, як сам,
Пектись да мучитись в гидкім Еребі,
Що вірують не так, як Ной та Хам!
Чи вірою ж, обпершись на незнанні,
Придбати рай чи пекло без кінця?
Чи розумом же в темряві й тумані
Дознатись задуму й мети творця?
Ті, не в апостолах і не в пророках, —
У творивах Твоїх Твою всю правду чту...
Но я безсилок, я тону в пороках, —
Рятуй! зорнути нам не в моготу.
Рятуй мене! бо ти й звізду рятуєш,
Як по світах чужих вона летить,
Ти всюди в боротьбі стихій вартуєш
І всюди по землі Твій слід лежить.
Ти, що мене премудро так устроїв,
Ти чуєш глас мій, я тебе молю,
Простри твою правицю надо мною:
В Твоїх законах твердо я стою.
До Тебе, Боже, творче мій, взиваю!
Хто б мислив чи добро мені чи зло,
Я на Твою протекцію вповаю,
Щоб так, як ти благоволив, було.
Мій прах ізнов обернеться у землю,
І дух на крилах чистих возлетить, —
Я образ Твій духовний восприємлю,
Щоб, хвалюби тебе, вовіки жить.
Коли ж легке диханнє се в могилі
Із тілом заспе віковічним сном,
Твоїй благій животворящій силі
Я й серцем покоряюсь, і умом.
І се — у смирноті тобі співаю
І дякую за всі твої дари:
Бо знов життє мандрівне се, вповаю,
З Тобою злучиться як світ зорі.


Ангельський хор

Слава Богу в високостях
І на землі тихо!
Минулося добрим людям
Віковічне лихо.
Народилася Премудрість
Од чистої Діви;
Осіяв незаходимий
світ землі преділи.
Радуйтеся, веселітесь,
праведники Божі:
Зникне злоба і темнота,
Творива ворожі!



Григорій Сковорода  (1722 — 1794)

Вступні двері до християнської добронравності
Філософський трактат
 
     Бог зробив потрібне неважким, а важке - непотрібним. Немає нічого солодшого для людини й нічого
потрібнішого, як щастя. Щастя ж у серці, серце в любові, любов - у Законі Вічного. Якби щастя залежало
від місця, часу й від плоті, то ми б його ніколи не знайшли Щастя, як повітря і сонце, даються людині
даром. Щастя близько - воно в серці і в душі твоїй. До розуміння цього веде наша десяти главна розмова.  

Голова І.  
Про Бога. Світ складається з двох натур: видимої і невидимої. Видима - це всі створіння, невидима - Бог,
який ще в стародавніх народів називався розумом всесвітнім, або натурою, існуванням, вічністю, часом,
долею, неминучістю, фортуною та ін. У християн це Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Правда.     

Голова II.  
Про віру всесвітню. В усі віки всі народи вірили, що є якась таїна, якась сила, що всім володіє і всім керує.
Підданий може помилятися і вважати лакея за самого пана, але ніхто не буде суперечити, що є дійсний
пан, котрого підданий і в очі не бачив.      

Голова III.
Промисел загальний. Бог тримає цілий світ, як годинникар годинник. Одушевляє, годує, впорядковує,
обороняє, а потім повертає знов у брудну матерію - в землю. Тому його називають ще математиком,
геометром або гончарем.   

Голова IV.  
Промисел особливий для людини. Натура подібна до найкращої архітектурної симетрії, моделі. Якщо рід,
місто, державу збудовано за такою моделлю, то вона буває раєм, небом, домом Божим. І якщо людина
збудує своє життя за таким зразком, то буде в ньому святиня й благочестя. Лице Боже, відбившись у душі
нашій, перетворює нас із диких і бридких тварин у людей, здатних до громадської згоди, незлобних,
стриманих, великодушних і справедливих.     Всесвітній розум, найвища Премудрість або Бог, зробили так,
що ми відрізняємося від звірів милосердям і справедливістю, а від худоби - стриманістю й розумом.     Не
намагайся додуматися, як ця Божа Премудрість народилася, звідки взялася; вдовольняйся видимим,
прислухайся до пророків, що голосом Божим говорять людям про Закони Божі.

Голова V.  
Про Десятисловіє. Хай не буде в тебе богів інших, крім мене; не сотвори собі кумира; не згадуй ім'я Боже
даремно; пам'ятай день суботній - поклоняйся Богові не самими порожніми церемоніями, а справжнім
ділом, щиро беручи зразок з Нього. Вір, що сам собі вдесятеро користь чиниш, коли допомагаєш іншим.
Шануй отця свого; не вбивай; не чини перелюбу; не крадь; не посвідчуй фальшиво; не жадай жінки
ближнього твого…     Присвяти ж своє серце щирій любові і не дай посіятися в ньому зернам лихих
намірів.      

Голова VI.
Про правдиву віру. Щоб закрилася в тобі безодня беззаконства, потрібна віра. При ній повинна бути надія.
Часто її уявлять в образі жінки, що тримає якор. Ці добродітелі ведуть людське серце до пристані
любові.      

Голова VII.  
Благочестіє і церемонія - речі неоднакові. Сила усього Десятисловія вміщається в одному імені - любов.
Вона є вічним союзом між Богом і людиною. Ця Божественна любов має зовнішні ознаки, які звуться
церемоніями. Якщо ж ця маска не ховає в собі дійсного, то залишається сама лицемірна полуда,
лушпиння при зерні.     

Голова VIII.  
Закон Божий і переказ (традиція) - речі неоднакові. Закон Божий - плід, а переказ - листя. Закон Божий -
серце людини, а переказ - фіговий листок. Інколи люди про це забувають, змішуючи чисте з нечистим.      

Голова IX.  
Пристрасті або гріхи. Пристрасть є згубне, хворобливе повітря в душі. Це безпутне жадання видимостей.
Найбільшим гріхом є заздрість, а також ненависть, злопам'ятство, гордість, підлесливість, неситість,
нудьга, каяття, смуток, сум та інший невсипущий черв'як у душі.      

Голова X.  
Про любов або щиросердечність. Безодні гріхів суперечить щиросердечність, плодами якої є:
доброзичливість, незлобність, прихильність, лагідність, щирість, благонадійність, безпечність,
задоволеність.      Хто має таку душу, той житиме в мирі, милосерді й веселості.



Михайло Петренко  (1817—  1862)

Небо

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна —
Далекеє небо — моя сторона.

І на світі гірко, як стане ще гірше, —
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!



Михайло Коцюбинський (1864 — 1913)

Що записано в книгу життя

 Мусила баба злазити з печі: онука заслабла i потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті,
послалась баба долі. І син, i невістка наче не бачили того. Там вона i лишилась.     З кутка, між дверима i
мисником, де на долівці вона лежала - стара, забута смертю мати,- все видавалось чудним. Досі вона
роками валялась на печі i звикла дивитись згори вдолину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче
око все спочивало на білявих головках або ловило сердитi, прибиті нуждою обличчя невістки i сина, коли
пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.     Тепер все
виросло зразу. Діти, що спинялись над нею до мисника i обсипали кришками з хліба та всяким сміттям,
синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, i босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та
закривали ввесь світ. Тепер вона бачила в печі в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду,
чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти i дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли
одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, i здавалось, що така
має бути i смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах Де ж вона? Чому не приходить? Не
докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей,
ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, i
страшно, що так трудно умерти.     Довгими днями i ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій
картоплі i по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба i од
часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:     - Ох-
ох!.. Де та смерть моя ділась!..     - Нема на вас сконання! Не дають спати…- сердито бурчить невістка, i
лавка скрипить під нею.     - Не-ма! - говорить баба у тон невістці i облизує ясна, де були колись зуби, i
лиже зсохлі, запалі всередину губи.     Кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу з-під огірків, а
дрімота сплітає дійсність зі снами: уривки казок, отченаша i синовi чоботи, важкi, як гори, що лишають по
собі мокрі сліди.     Потому сон раптом щезає, як змитий водою, i баба чує своє маленьке тіло, якому
твердо i зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.     Нащо вона? Кому потрібна? Життя
виїло силу з неї як лушпиння з картоплi, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку i не хоче її
покинуть.     Небагато місця займає баба на свiтi, куток пiд мисником, а всім заважає. Небагато з’їсть
хлiба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зiв’ялi уста, як сухе листя:     - Ох!.. Моя смертонько… де
ти?     Тiло часом прохало. З тої горсточки шкури й кiсток, з присохлого живота, порожніх грудей
добувалось непереможне, фантастичне бажання i заглушало розум:     - Мо-лоч-ка!     Тоді невiстку
нападав смiх. Не говорила нiчого, а тряслась од смiху грудьми, лицем i животом, аж кутнi бiлiли мiж
скривленими губами.     Бабi було так кривдно. Не дають молочка.. Молочка не дають.     Вона з жалю
кривилась, бурчала, їй до слiз молочка хтiлось хоч знала, що його навiть слаба дитина не бачить.     
Врешті невiстка хапала вiник i закривала бабу хмарою пилу.     - Ноги прийміть. Викину в сiни разом з
сміттям!..     Баба приймала ноги i довго невидимкою кашляла з-пiд мисника.     Вдень її обсiдала дiтвора,
як п’ятеро горобцiв жовторотих. Цiлий ряд очей дивився в рот бабі…     - Розкажiть казку.     Рот
розкривався, як порожнiй гаман, i в ньому шипiли слова - щось про царенка, злото, дорогi страви Але язик
висувався, злизував все розпочате, і баба кiнчала про iнше - про кобилячу голову або рись-мати. Вона
вживала старинні слова, яких дiти не розумiли. Їм було скучно.     - Бабо! Коли ви помрете?     Вони
розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старiй халявi, розглядали двi шабатури
грудей, мiж якими застряг мiдяний крест, пiдiймали запаску i мацали ноги, сухi, чорнi, у жилах, як патики з
корою, якими мати розтоплює в печi.     Вони хотiли б побачити, як вилетить з баби душа.     - Бабо! Душа
пташкою вилетить з вас?     Потому спинались до мисника, толочили нiжками груди i засипали очi
кришками з хлiба.     Про смерть говорили i невiстка iз сином, голосно, злiсно, як про неплачену подать:     
- Помре, чим будеш ховати?
  Син тiльки сопiв та сердито зиркав в куток, а баба боялась тодi кликати смертi: ану ж прийде, де тодi
взяти на похорон грошей? Поповi плати, дошки дорогi, а люди скiльки з’їдять та вип’ють…     Одна була
розвага в баби. Як тiльки забували зачинить дверi, крiзь них влiтала з сiней зозулястенька курка i
прожогом бiгла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здiймала лапку й чекала. І
лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хлiба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і
пощипує бабу.     Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присiдала, виганяли назад у сiни i
кляли:     - Бодай ти здохла, триклята.     Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.     Мiркувала
щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i
нерiшуче млiли. Часом шептала: «Сину!» - i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi
знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.     Нарештi
перемоглася:     - Сину!..     Вiн щось латав i, певно, не чув.     - Потапе!     - Чого?     - Ходи сюди.     - Чого
там?     - Сядь коло мене.     Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.     Великий i мокрий чобiт стояв у
неї перед очима, покривши тiнню обличчя.     - Пора вмирати.     - Знов кликать попа? Казали - вмру, вмру,
а тiльки грошi дурно оддав поповi.     Потап дратувався i не дивився на неї.     - Ех, бабо… мамо,-
поправився вiн.     Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане
сховалось в нiй.     - Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…     - Чув вже.
Казали.     - Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.     Баба заворушилась у своїм
леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях,- i ворожа зануда грубо
вирвалась з горла у нього:     - Ну?     Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче
крізь сон: -…Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…     Потап підняв брови.     - Що ви
сказали?     Але баба опритомніла.     - Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох…
хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…     Він ще не
розумів, тільки скоса глянув на матір.     - Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну…
Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…     Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче
згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.     Не хотів слухать, а
слухав.
  - Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева - як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: «Матінко
божа, не суди сина, суди нужду людську…». На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді
люди?.. Нема… Загибай сам…     Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се
пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.     Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до
себе, аніж до неї:     - Не верзіть казна-чого… дав Бог жити - пошле i смерть… Спали б вже краще.     А
коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш
інколи щось ясне їх розривало.     Бог?     Ти дивишся з неба? Дивись.     Злiснi й холодні були ті проблиски
думки.     Гріх?     Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?     Він гнав од себе думки, особливо про
те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од
мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там
покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на
світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі,
випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.     Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті -
не дає бог. Хіба гріх помогти? І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом,
стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу
матір виволік з хати…     Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло
знов мацали мозок, ворушились і розгортались.     Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди
сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе
пече i крає - людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..     
Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо. І
раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання,
зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.     Та ось зашкрябали
мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.     - Ой, моя смертонько… де
ти?     Встав пізно.     День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив
туман, як неприкаяні душі.     Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як
загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.     Чогось покинув роботу рано,
завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під
ноги. Щось хтів сказати - i не знаходив слів.     Мати мовчала.     Тоді він кинув на землю важко,
напiвсердито:     - Опам’ятались вже?     - Що кажеш? Га?     - Забули вчорашні дурниці?     - Ох… поможи
мені, сину…     - Знов за своє?     - Одвези в гай…
  Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i
зашептав швидко i з свистом:     - Кажіть, самі схотіли?     - Сама.     - Добре зміркуйте: самі?     - Сама.     
Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.     Не дививсь нi на
кого, але чув добре, що всі вже знають.     Не здивувався, коли жінка спокійно сказала:     - Треба літепло
гріти.     Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть.     Тоді він байдуже почав дивитись на
метушню.     Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що «тато
одвезуть бабу у гай», як стара простягала руку з-під мисника:     - Сорочку чисту дістаньте.     - А свічки,
здається, нема в нас!..- дзвінко скрикнула жінка, i він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну
воскову свічку.     Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, i він вийшов надвір.     А коли
повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях,- i
чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.     «Скінчили?» - хотів він спитати, але не
спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.     Він підійшов до лави.     - А може б, ви теє…     Вона
захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.     Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував
руку i губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.     Тепер підходили всі, молодиця i
діти, i цілували бабу.     А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.     Невістка
схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.     - Нащо тобі?     - Треба б
накрити…     - Гляди ж, назад привези.     Потап взяв маму на руки i виніс. Одчинилися двері, холод пішов
по хаті, i в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.     На санях було сінце. Потап підмостив його
бабі під боки, покрив її веретою i, беручись за віжки, спитав:     - Добре вам, бабо?     «Знов «бабо»,-
подумав, але не мав зваги поправить.     - Не забудь же верети…- знов пригадала жінка, коли сідав на
сани.     Коняка рушила задом - i баба поплила. Їхати було зо три версти полем, що починалось зараз од
хати. Ніч впала зразу i проковтнула обрій. Тільки близькі сніги біліли, i туман одягав в іній на ніч дерева.     
Мовчали. Що було говорити? Раз - нужда давно замкнула йому уста i промовляла тільки у серці, а друге -
щось встало таємне i полохливе між живим тілом на санях i ним, чого не зважався проганять словом.     
Уважно дивився, як кобила крутила покошланим задом, на якому осідав уже іній, i думав, що треба врізати
січки, міркував, коли краще околоти одвезти в січкарню: чи сьогодні, як поверне додому, чи, може, завтра.
Потому згадав, що забув узять рукавиці, що не помив руки од гною, і тепер вони наче в корі.     Йому
здалося, що стара щось скрипить. Обернувся назад і крикнув:     - Чого хочете? Га?
  Він розібрав насилу. Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем.     - Микитиним? Га-га! Микита давно
помер. Вже й поле його продали сини.     - Кому продали?     - Тут ціла історія була.     Він оживився,
обертався назад, кричав, щоб мати чула, стукав пужалном в сани, махав руками, радий, що може криком
прогнати те таємниче i полохливе, що стояло між ними.     Сани йшли у затоки, стукались копилами, а він
одставляв ногу i упирався в тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній. Хвиськав кобилу…
Ньо-о! І знов обертався назад.     Вони раді були обоє, що знову живуть спільним життям, як ще тоді, коли
стара могла ходити по світі.     Баба хтиво ловила ті новини. Вона нічого того не чула. Що можна почути,
валяючись десь під мисником? А той Микита сватав її… Хе-хе!     Не помітили навіть, як обступив їх гай.     
Потап спинив коняку.     - Не змерзли? - підійшов він до баби.     - Hi.     - Приїхали вже.     Баба зараз хотіла
піднятись, але впала назад.     - Пождіть ще, полежте.     Він одійшов у гай, поринаючи глибоко в сніг i
шукаючи місця. Вибрав під дубом, на гладенькім горбку, i наголос сказав:     - Тут добре буде.     Потому
подивився навколо.     В глибокій тиші снували дерева біле мереживо гілок, наче збирались закинуть невід
в глибокі води неба, де неясно тремтіли золотою лускою, мов рибки, зорі.     «Краще, ніж в церкві»,-
подумав.     Наніс сюди сіна, зробив для мами ложе i поклав стару навзнаки.     Хотів накрити веретою
ноги, але вона не дала:     - Не треба… візьми додому, в хазяйстві здасться.     «А здасться»,- подумав він
i одклав набік верету. Але зараз роздумав i покрив маму до голови.     Вона покірно витягла руки поверх
верети, а він склав їх на грудях, як у мерця. Потому засвітив свічку i застромив між пальці.     «Що б ще
зробити»? - подумав.     Встав на коліна, просто у сніг, і ткнувся лицем в зложені руки.     Теплий дух воску,
що танув, стікаючи вниз, підняв у його грудях гірке щось i каламутне, яке не мало слів. Хотів розказати
ціле життя, всі свої кривди, отут, серед тиші, де дерева стояли, як свічі у церкві, на тих твердих руках, що
скоро перед Богом свідчити будуть про свою працю, а тільки промовив: - Простіть мене, мама…     - Хай
Бог прощає… - І вдруге… i втретє…     Мав уже звестись, щоб був кінець нарешті, коли почув, що мати
щось шепче.     Перевів очі на її вид, що танув, здавалось, як жовтий віск свічки.     - Що, мамо?     Вона
старече плямкала ротом, кривила уста, аж відкривались синяві ясла, і немов простогнала:     - Не ріжте
зозулястої курки… вона буде нестися…     З напівзгаслого ока у баби стікала сльоза.     Він обіцяв.
Зарізати курку!.. Хіба курка мужицька страва?     Тепер вже все? Він встав на ноги, вклонився i побрів по
снігу.
  Упав з розгону на сани і вдарив коняку. Кобила махнула задом i понесла, б’ючи санями об пнi дерев,
підкидаючи ними на всіх вибоях.     А коли в гоні отому він озирнувся назад, свічка тихо i рівно палала
поміж деревами, немов зірка разом з інеєм спустилась на землю i спочивала в снігу. І зразу легко
зробилось. Вага зсунулась раптом з плечей. Втягнув у себе морозне повітря, почув порожняву в грудях i
заповнив ту пустку диким, сердитим криком:     - Ньо! Стер-рво!..     Хилитався на санях, мов п’яний, мов з
ярмарку їхав, помогоричивши добре, все було байдуже, нічого не страшно, i по коліна море.     Коняка
винесла в поле, втомилась i почвалала ступою.     Тоді йому раптом прийшов на пам’ять один дитячий
день.     Була неділя. Вся хатина сповнена сонцем. Його кортіло швидше до хлопців i страх не хотілось
зміняти чорного хустя. Але мати зловила, і хоч він плакав, наділа на нього чисту i білу холодну сорочку.
Розчесала волосся i вже на порозі за пазуху вклала гарячий пиріг. Пиріжок пік йому груди, але він вийняв
його на вулиці, тільки як був серед хлопцiв. Йому було приємно, що всі дивились, як він кусав пиріг i
виколупував пальцем зсередини сливи.     Більше нічого не міг згадати.     Ще було гарно, як тато
померли. Зібралось багато людей, їли капусту, пахло коливо медом, i чорніли на ньому, як мухи,
родзинки.     Тоді він наївся.     Він їхав далі, все глибше в поле. Коняка так побіліла, що зливалася з снігом,
зате небо чистим стало і чорним…     «Микитине поле… Сватав мене Микита… Хе-хе!..»     По небі плила
самотня біленька хмаринка, як тінь голубиних крилець.     Одвiв очі од хмарки, скулився весь. Щось
холодне залоскотало під грудьми. Може, то не хмаринка, а душа мами пливе? І думки побігли назад.
Лежить в гаю самотня, на холоднім ложі, як підстрелений птах, дивиться в небо крізь сльози. Тільки свічка
плаче над нею і капа гарячий віск на сухі, до смерті зложені руки.     Треба ж було одвозить… Послухав,
сама схотіла, а могло б бути інакше. Могло б бути…     Тут він застиг. Загубив поле, небо, коняку. Один
образ вхопився його уяви, покриваючи все. …Тільки що винесли маму на кладовище, з коругвами, з
попами, по-християнськи. В хаті народ. Смачно парує страва. «Випийте, свате, за душу небіжки… Хай
буде царство небесне…» Пече горілка в горлі i в животі… Гомін навколо… Теплом диха чесна громада, i
диха з полумиска варене м’ясо. «Випиймо ще… добра була небіжка…» Стукають ложки об миску, ласо
плямкають губи, блискучі од сала, сита душа наче парує, одкрита для інших, хочеться плакать, або
співати… «Та нема гi-iрш ніко-о-ому…» - «Випиймо, кумонько люба, за душі померлих…»     Йому
зробилось душно.     - Половину города можна б заставить,- сказав наголос i аж здригнувся.     Хто се
сказав?     Озирнувся навколо. Коняка ледве переставляла ноги, туман знов десь узявся, стирав верхами
небо, долами поле i сіяв нудне щось i безпросвітне.     Треба було прогнати лукавий образ. Він намагався
згадать щось з того, що піп казав у церкві, що говорилось між людьми отак, для годиться. Думав про гріх,
про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. «Шануй батька і матір твою…» Але все те було
холодне і тануло враз у теплі принадних картин, які малювала уява.     «Одна у нас мати i одна смерть,-
говорив він до себе i слухав разом: - «Частуйтесь, кумо… пиймо за душі померлих…». Поринав в гомін, в
тепло голосів, у смак масної страви, у свято i радість живого тіла.     Хати вже виднілись.
   Тоді він раптом піднявся на санях, подивився вперед, озирнувся назад себе i завернув круто коняку;     -
Ньо-о, стер-во! І понісся в туман, серед клаптів збитого снігу, що викидала на нього коняка, назад, по
бабу…



Роман Купчинський (1894 – 1976)

Великдень

Сонце — як усміх дитини
Хмари — як материн гнів.
А понад нивами лине
Сріблом вибиваний спів.
                         Сріблом вибиваний,
                         Золотом зливаний,
                         Дзвонами золотими.
Серце камінне — як з воску,
Очі-кинджали як шовк.
В кожній клітиночці мозку
Голос ненависти змовк.
                         Голос ненависти
                         Пошепти зависти
                         Переміняється в сльози.
Синява неба у грудях.
Легіт весняний в словах.
Ласка розквітла на людях —
Білі квітки на гробах.
                         Соняшним спомином
                         Радісним гомоном:
                         «Великдень!»
Львів, 1927

* * *
Великдень… Скільки різних дум
Мені наводить він…
І спів дівчат і хлопців шум
І ясносрібний дзвін
І лиця розпогоджені
Старих дідів, батьків.
Серця їх мов відроджені
Під великодній спів.
І чисту синяву небес
І перший в році грім
І правду, що Христос воскрес
І дав надію всім.
21 квітня 1943 р.



Микола Костомаров (1817 - 1885)

Дитяча могила.

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві
могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена
трави від сонячної спеки. Інші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви,
наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила. Одна така могила стоїть собі окремо
на відстані півверсти і називається Дитячою. Вона не належить до надто високих, а проте не так легко
зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.
В тому селі жив колись бідний чередник. Життя пастухів у наших українських селах гідне співчуття. Як
звичайно, у пастухи йде остання жеброта, в якої нема ні коня, ні вола, хто не може орати землі, а
порядний селянин ніколи в пастухи не піде уже тільки через те, щоб його дітей і онуків не ганили тим, що у
їхньому роду був пастух. Ми, як відомо, давно вже пройшли період номадів, а тому не дивно, що у нас
надається перевага хліборобству. Чередник не сіє, не жне, живе тим, що дають йому, а ця винагорода
така, що далебі її можна милостинею назвати. Отримує він копійок двадцять чи тридцять асигнаціями з
голови, а це за рік буде - ну, гора - карбованців шість сріблом, та ще зверх того дадуть йому сала чи
пшона. З того всього він повинен прогодувати і себе і сім’ю, і теплий одяг і взуття купити собі, жінці й
дітям, і подушне заплатити, і панові подачу дати, бо він панщини не відробляє, а коли жінку і дітей гонять
на панщину, то се за них самих, а не за нього. Народ же у панськім селі небагатий і нещедрий на
подарунки, господарі не раз кажуть йому: “Що там твоя праця? В землі не порпаєшся, косою не махаєш,
сидиш собі на горбочку та приглядаєш за чередою. Хіба то праця?” А як воно придивитися уважно, то, їй
же право, праця чередника і є найтяжчою. У спеку весь день печеться, а в негоду мокне, вічно він на
ногах, вічно мусить пильнувати, щоб якась худобина збзикана не забігла у хліб чи на сінокіс. Лягає пізніш
од усіх, допоки господині не розберуть своїх корів, раніше всіх встає, щоб обійти всі двори. А коли стадо
вчинить набіг на панський хліб, то чередника віддухопелять так, що цілий тиждень сидіти не зможе. Тому-
то ніхто так не тішиться осінню, як пастух, бо, коли хліб зберуть, то тут уже йому привілля, всюди ходить,
де лиш заманеться. А влітку йому - самі муки. Щоправда, не буває лиха без світлих, хоч і коротких, хвилин;
так само й гірке для чередника літо засолоджується одним Петровим днем. Тут він із самого ранку заганяє
худобу у яку-небудь кошару, а господарі мусять дати викуп, себто видати чередникові його платню. Тоді ж
зверх домовленого господині приносять йому і жінці його трохи сиру, сметани, сала, і довго опісля,
зітхаючи, спогадує він щасливий Петрів день.
Охрім - так звали нашого чередника - був, либонь, найбідніший з-поміж своєї братії. Його кривобока хата
рудої барви з напівзогнилим димарем із хмизу стирчала окрай села майже без обійстя й огорожі. Лиш коло
городу, де були посажені буряки і капуста, вціліли де-не-де рештки тину - колись він оточував цілий двір,
та потроху розібрала його господиня на паливо. Охрім боявся йти на панський двір просити хмизу на пліт.
Та й навіщо йому? Адже тини заплітаються на те, щоб худоба чи пташва не втікали з двору, та щоб і
злодіям не так зручно було добиратися. А в Охріма не було жодної хатньої звірини опріч кішки, незвичайно
худющої, приреченої добувати собі їжу полюванням. Не було в Охріма й домашньої птиці, крім горобців під
солом’яною стріхою. Злодіїв теж не страхався, бо був і бідний, і лінивий, отаке собі ледащо, як кажуть у
нас на Вкраїні. Узимку, коли не можна було пасти худоби, він анічогісінько не робив і здебільша вилежував
на печі, а коли така лежба йому врешті набридала своєю одноманітністю, то брався поратися в
господарці, але ніколи не докінчував розпочатого. Так, приміром, коли двері в хаті щоразу відчинялися і
холод добирався йому аж на піч, узявся він їх направляти. Першого місяця тільки придивлявся з усіх боків
та розмірковував, з чого б то почати, а другого місяця уже стругав дерев’яного кілочка, яким можна було
підпирати двері. Якраз до весни й скінчив, а тоді вже так потепліло, що двері можна було й навстежень
тримати.
Жінка Охрімова була придуркуватою. Хоч у вільні від панщини дні й наймалась вона поденно полоти,
гребти, жати, в’язати, але їй давали менше, аніж іншим, і навіть не вважали за великий гріх не додати
всього, що слід, а доплачували кпинами - а все через те, що патякала вона більш од усіх. Не дивина після
цього, що Охрімові дітваки ходили босими по морозу, а сам Охрім із жінкою і дітьми харчувалися
переважну частину року самим чорним хлібом з водою. В голодний рік іноді й цього бракувало, і тоді бідна
сім’я споживала солону воду з половою. Щоправда, на городі садилася капуста, але то для чужих свиней,
що мали завше вільний доступ, через те у бідної Охрімихи ні з чого було зварити борщу. В селі не без
добрих людей: давали чередникові і сала,  і пшона, і сиру, однак він не любив відкладати на чорний день і
все, що могло вистачити й на місяць, проїдали за два-три дні. Та не стільки проїдять, скільки
порозкидають так, що у них усе коти й собаки розкрадуть.
Якось увечері - се було восени - Охрім гнав череду у село і спинився з нею на пагорбі, де було недавно
скошено хліб. Худоба почала жадібно об’їдати рештки колосся на стерні. Охрім сів собі збоку і заграв на
сопілці “Долю”. Він був майстром грати на сопілці, бо і робити їх умів, і славився ними на всі села, але
грати на тих сопілках ніхто не вмів краще за нього самого. Грав переважно сумні пісні, котрі саме й
пасували до його долі. Неподалік від того місця, де сидів Охдім, був яр, а за ним височіла могила, що її
пізніше названо Дитячою. Охрім дедалі більше забувався у грі, а тим часом сонце заходило, а сутінки тихо
спускались на землю. Тут він раптом пригадав, що уже час гнати худобу, зірвався на ноги й гукнув на
корів. Дорога йшла повз могилу. Щойно він порівнявся з нею, як почув глухий удар. Зиркнув на вершок і
побачив, що звідти виходить тонкий вогняний струмінь з блакитнуватим вилиском. Він витягався у повітрі,
наче стріла, далі верхній кінець починав загинатися донизу, а нижній відділятися від землі, і піднімався він
доти, доки не зробився верхнім. Тоді нижній почав тікати в землю і поволі потяг за собою весь струмінь.
Охрім стояв як укопаний, чекаючи на невідомо що, але марно.
- Скарб! - сказав Охрім. - Скарб перегорає! Видно, мені на роду написано його здобути. Він сам тепер
мені про себе вістку подав.
З тривогою і острахом квапився Охрім додому. Поки дійшов до села, страх поступився місцем надії, вже
бачив себе власником багатства, якого вартості не міг собі навіть уявити, бо не вмів рахувати далі ста.
Коли він роздав корів і прийшов до хати, у ньому вже загніздився інший острах - щоб ніхто не підглянув
його скарбу і не скористувався ним поперед нього.
- Ну, жінко, - сказав Охрім, оповівши усе, що бачив, - тепер ми з тобою не будемо кланятися абикому за
шматок огризка, не буду я мокнути на дощі за проклятою чередою. Може, в тій могилі грошей так багато,
що ми і панам за себе заплатимо, і вольну випросимо. Перейдемо у вільне село, станемо жити-поживати,
щодня їсти вареники, та сало, та мед, а ти ходитимеш уся розцяцькована... рукави на сорочці вишиті... на
шиї коралі червоні, ще й очіпок тобі куплю славний, весь золотий! Га, жінко?!
Охрімиха віддавалася солодким маревам про шати незгірше провінційної панії, коли її чекає мандрівка до
Петербургу. Та небавом уява Охрімихи дійшла до межі, за якою пам’ять відмовляла в матеріалі, а у
винахідливості відмовляла природа. Обоє вирішили негайно піти й викопати скарб, доки їх інші не
випередили.
- Ходімо вже! - вигукнула жінка.
- Е, кат його матері! У нас тільки одна лопата, та й вона тупенька. Не скоро такою докопаєшся, а скарби
кладуться глибоко. Катай-но, жінко, чимдуж до сусідів, поки вони спати не лягли та й позич лопати. Скажи,
що мовляв, грядки копатимеш зранку.
Жінка побігла до сусідки. А та, тільки-но почула, що Охрімисі спотребилася лопата, так і пирснула сміхом:
- Либонь, твій чередник вистежив скарб у могилі. А тепер ви збираєтесь цеї ночі добути його.
Все це збило з пантелику Охрімиху. Вона розгубилась. Як? Щойно тільки удвох обговорили, а вже всі
знають? Оце лишенько! Вона божилась, запевняла всіма святими, прирікала на сухоти свої руки, ноги на
злам, а дітей на погибель, якщо чоловік її щось подібне бачив. Сусідка, маючи її за трохи дурнувату, навіть
не запідозрила, що потрапила в саму правду, і давай далі під’юджувати для сміху:
- Еге, бреши більше! Та се ж твій чоловік сьогодні побачив вогненого змія над могилою і тепер хоче з
тобою добути скарб!
- Та щоб йому язик всохся! - скипіла Охрімиха. - Це все він, дурень, вам набрехав! Не вірте йому. Це йому
щось привиділося, а там же ніякого скарбу нема, от присяй-бо, що не брешу. Оце дурень! Ще не встиг
побачити, а вже розпатякав! То це він до вас заходив? А чого ж мені нічого не сказав?!
Кулина (так звали господиню) й цього разу нічого не запідозрила, бо звикла дивитися на сусідку з
насміхом. Всі її так віддавна мали за лінюшку, що було дуже дивним чути від неї прохання позичити
лопату. Кулина одначе дала сусідці лопату, примовляючи:
- Ну, копайте, копайте, та не забудьте й зі мною поділитися, коли знайдете.
Прибігла Охрімиха додому та й взялася сварити чоловіка за те, що він бігає до сусідки й усе розказує. В її
серце закралися ревнощі і, не владаючи собою, замахнулася вона вже лопатою. Охрім і собі схопив
лопату, але далі й квит, обоє вчасно схаменулися, обмежившись лайками. Нарешті Охрім упав на коліна
перед образами і накликав на себе усі хвороби, якщо й справді куди-небудь заходив з поля і говорив з
кимось про марево. Тоді Охрімиха вирішила, що Кулина відьма і зарані змовилася з духами, щоб
перешкодити їм дістати скарб.
- Хоч вона і відьма, - сказав Охрім, - а все таки скарб дістанеться нам, тому що він мені з’явився. А кому
він з’явився, тому й дістанеться.
Взявши по лопаті, подались вони в поле.
- Ну, жінко, тепер нечиста сила творитиме нам різнії перешкоди, лякатиме несусвітніми страхами, але ми
боятися не повинні. Бо все це одна тільки мана. Коли нічого не злякаємось, то скарб здобудемо.
Охрім сміливо збіг на могилу і взявся копати.
- Чи ти ба! - вигукнув він, прокопавши з півсажня. - Оце як легко копається! Так і здається, ніби яка сила
тобі землю підкидає з ями.
- На що вже я жінка, але теж не втомилася, - підхопила Охрімиха.
Копають годину, копають другу, ось уже яма на добрих чотири сажні. Раптом Охрімова лопата голосно
дзенькнула.
- Скарб! - скрикнули водно обоє.
І справді, трохи підкопавши, об’явили вони великого залізного казана.
- Як же ми його витягнемо? - бідкалася Охрімиха.
- А навіщо його витягати? Ось покришка, треба підняти її. Ми виберемо з казана все, що там є, та й
покинемо порожнього казана. Нехай потім хто хоче цмокає над ним губами.
З тими словами приклав Охрім свою лопату під край накривки. Але в ту мить під землею загуло й казан
шубовсьнув під землю, залишаючи за собою глибоку яму, котра засипалася відразу ж землею.
- Не дається! - вигукнув Охрім. - То все бісова Кулина!
- Не який інший чорт! - підтвердила Охрімиха.
Обоє, зітхаючи, вибралися з ями, а вслід їм осипалася земля, котру вони випорпали, і могила знову
виглядала неторканою.
Щастя було так близько і зникло. Охрімові стало гірко, але він готовий був примиритися з долею і
розлучитися з чудовими надіями. Але не такою була його половина. Вона була впевнена, що тільки
підступи Кулини завадили їм. І наступного дня, коли чоловік погнав худобу на пашу, подалася до сусідки.
- Бог з вами, сусідко, - сказала Охрімиха, - не захотіли ви нам добра. Бог з вами.
- А що, не дався скарб? - спитала Кулина, не відаючи й досі, наскільки була близька до істини.
- Не дався з вашої ласки! Якщо вже в тім силу знаєте і, коли вам самим не треба, то, будьте ласкаві, не
заважайте нашому щастю. Самі помисліть, у нас малі діти, їсти всім хочеться, а нестатки... черевиків
нізащо купить. Паніматко! Будьте милосердні! У ваших руках наша доля! Дозвольте взяти скарб! Бо ж то,
певно, така воля Божа, щоби той скарб таки нам дістався. А що він не дався, то се ж тільки тому, що ви не
дозволяєте. Паніматко! Змилуйтесь! - І Охрімиха поклонилася Кулині в ноги.
Тільки тепер почала Кулина розуміти, що її сусіди і справді шукали скарбу. Треба тепер хитро вивідати
їхню таємницю. Кулина, ані зморгнувши, повела розмову так, наче б і справді усе знала:
- А чому ж ви не прийшли до мене та й тоді не поклонилися? Чого мене дурили? Таже ж ти казала, що
город маєш копати, а я тобі кажу: брешеш, не город копати, а скарби шукати. А ти зачала божитися да
клястися, що ні. Ото за се тобі й не дався скарб.
- Наша провина! - клялась Охрімиха. - Простіть!
- Ну, говори, - сказала Кулина, - як усе було. Та дивися не бреши. Я все наперед знаю, а тільки покори від
тебе чекаю. Коли знову збрешеш, то я тебе козою зроблю.
Перелякана Охрімиха розповіла їй усе, як було, ще й дуже боялась чогось забути, чи перекрутити, бо вже
так їй не хотілося ставати козою.
- Без мене ви нічого не зробите, - сказала Кулина. -А зі мною і скарб дістанете, і на користь його собі
повернете. Слухайте ж, нікому щоб ані мур-мур! Самі щоб не йшли, а коли я покличу, тоді й підете зо
мною. Тепер зовсім не час скарби копати, треба молодого місяця дочекатися.
Охрімиха повернула додому зі свіжою надією, що як не тепер, то на молодика, а все ж таки дістанете
скарб. І знову у її уяві заряхтіли коралі, хрести й різні коштовності.
Та Кулина була не в тім’я бита, вона й не думала, та й не вміла помагати Охрімисі, а вирішила повернути
на свою користь чужу знахідку. Переказала вона все своєму чоловікові Пархіму. Обоє, втішені, вирішили
наступної ж ночі їхати копати скарб.
- А що ж ми будемо робити, коли, як бачиш, скарб не дається? - спитав Пархім, опам’ятавшись після
першого враження. - Хіба ти якеєсь слово знаєш?
- Чула я, - сказала Кулина, - від старих людей, коли ще дівувала, що скарби не даються через гріхи наші.
Можуть лише взяти його такі руки, котрі зроду не грішили. От ми візьмемо із собою свою Оксанку, їй
всього дев’ять літ, вона ще не встигла нагрішити й Бога нагнівити. Як докопаємося до казана, то й
примусимо її вибирати звідси все, що там є.
Настала ніч, Пархім запряг свою шкапу у віз, сів із жінкою, а коло себе дівчинку посадили. Приїздивши до
могили, взялися вони прудко копати.
- Чи ти ба! - вигукнув Пархім, викопавши яму з півсажня. -Як легко копається! Начеб хтось зісподу землю
допомогає викидати.
- На що вже і я, жінка, а ось утоми не чую.
Копають вони годину, копають другу, ось уже викопали яму сажнів на чотири. Раптом Кулинина лопата
вдарилась об щось залізне.
- Скарб! - вигукнула вона.
- Скарб! - вигукнув Пархім.
Почали зони дружно обкопувати землю і з’явився перед ними здоровенний залізний казан.
- Тепер іди сюди, дитинко, - покликав Пархім. Він узяв дівчинку і посадив коло казана.
- Бери на своє щастя.
Дівчинка без зусиль відкрила покришку казана, перед очима втішеного подружжя в казані були до самого
верху срібні гроші.
- Твоє щастя! Твоє щастя! - повторювали обоє. - Вибирай та нам подавай.
Мати квапливо вистрибнула з ями, розстелила на возі рядно і наготувала лантухи. Дівчинка жменями
подавала гроші батькові, а батько - матері. Таким чином небавом наклали вони піввоза. Казан виявився
дуже глибоким. Дівчинка, нагинаючись, не могла уже досягнути грошей. Тоді батько посадив її в казан.
Ледве тільки дівчинка простягла з казана ручки, повні грошей, раптом покришка миттєво зачинилася і
казан з гуркотом провалився під землю, котра враз почала осипатися.
Жалібний крик дитини лунав з-під землі:
- Ой, тату! Ой, мамо! Ой, тату! Ой, мамо!
Батько мов божевільний вистрибнув з ями і вслід за ним запалася випорпана земля, могила стояла наче
неторкана. А з могили лунало жалібне:
- Ой, тату! Ой, мамо!
- Сатана! Диявол! Візьми свої прокляті гроші! Віддай мою дочку! - голосила зрозпачіла мати. -Візьми мою
душу на додаток, тільки дочку віддай! - Вона перекинула гроші з воза на землю. - Копай! Копай, Пархоме!
Дитина ще жива! Дідько взяв її за гроші! Нехай віддасть назад нашу дочку, а ми йому вернемо всі його
гроші!
Пархім кинувся копати знову, з відчаєм взялася за роботу й Кулина - і знову, наче хтось зісподу їм землю
піднімає, ще легше копається, ніж раніше. Слава Богу, крики дитини чулися усе ближче й ближче. Ось
нарешті дзвінко брязнула лопата.
- Жінко! Кидай сюди гроші!
Пархім обкопував казана, а жінка потягла рядно з грошима до ями. Та казан раптом знову з гуркотом
запався під землю. Жалібний плач дитини лунав звідси і краяв батькам серце:
- Ой, тату! Ой, мамо!
- Та що ж се таке! - забідкалися батьки. - За що ж ми загубили свою дитину?! Будемо молитися Богові.
Согрішили ми перед Господом. Будем каятися, просити прощення й милості.
Пархім виліз із ями і в ту ж мить вона наповнилася землею, мов і не було її тут ніколи. А глибоко з-під землі
лунало:
- Ой, мамо! Ой, тату!
Жалібний крик дитини краяв їм серце.
- Загинула! Загинула! Нема рятунку! - у відчаї голосила мати, схопила себе за волосся і з диким сміхом
щодуху кинулася бігти полем.
У важкій знемозі стояв Пархім над грошима. Світання прогнало нічну темряву. Голос дитини в могилі
відлунював начеб усе далі, все далі, доки нарешті не став настільки слабким, що Пархім уже й сам не
знав, чи чує він його насправді, чи се тільки у вусі дзвенить. Аж ось і зовсім зник. Погляд Пархіма упав на
гроші.
- Гроші! Прокляті гроші! Сатанинські гроші! Продав я за вас і душу свою. Але... більше як на півкопи лиха
не буде... Буду ж я з вами жити-проживати, добра світового уживати, поки чорти за вас у смолу не
потягнуть.
І зібрав Пархім гроші, поклав на віз, прикрив рядном та й поїхав додому.
- Ото дурна жінка, - думав собі, - куди вона погнала? Ще чого доброго втопиться чи так пропаде. А, чорт з
нею. З грошима й друга буде. Невелике цабе - жінка. Аби гроші, то їх і сотня знайдеться. А мені тепер що
робити? Хіба піти до пана та відкупитися?.. Ні, стривай, дурню! Не так. Пан почне випитувати, де гроші
взяв... Станеш брехати - висіче... Хоч-не-хоч, а зізнаєшся. А коли зізнаєшся, то пан і гроші забере, і волі не
дасть. А я лучче приховаю гроші й нікому не скажу, та найду такого зуха, щоб мені фальшиву бомагу
написав. Тоді я з тою бомагою та з грошима завіюся кудись так, що й... і заживу, як пан. Поставлю
каменицю білу, в купці запишуся, чаї буду пить кожен день...
З такими планами під’їхав до хати, зліз із воза і перш за все хотів, було, гроші занести, але щойно розкрив
рядно, то так і обімлів - перед ним лежали не гроші, а трухляві перегнилі кістки, мабуть, людські: тут були
й черепи, і щелепи з зубами, і пальці, і коліна, і ребра... Увесь тобі чоловік розібраний на частини.
Побачивши це, похитав головою і побіг у сіни. Дістав там мотузку, став на ослін, дбайливо зав’язав петлю і
накинув собі на шию, а другий кінець зав’язав на сволок. Потім відштовхнув ногами ослін й заметлявся у
повітрі. Очі в нього вибалушились, обличчя спочатку почервоніло, далі посиніло, ноги притислися щільно
одна до одної, язик висолопився по горло... 1 закляк Пархім, не встигши розпрягти своєї шкапи.
Наступного дня в селі об’явилася Кулина, вся скривавлена, розтріпана. Була зовсім божевільна. Страшно
вила і начеб пританцьовувала ногами, примовляючи диким голосом: “Ой, тату, ой, мамо!” Не могли від
неї нічого добитися. Нічого більше вона не говорила, тільки одне: “Ой, тату! ой, мамо!”
Добрі люди взяли її до себе, та вона, поживши у них день, втекла і кілька днів без їжі й ночівлі гайсала
лісами й лугами, доки не втонула в ставку. Лише завдяки щиросердному признанню чередника та його
жінки дізналися, що то була за історія, що загубила цілу родину.
Відтоді прозвано страшну могилу “Дитячою”. Ніхто більше не наважувався шукати в ній скарбу, знаючи, що
там скарбу нема, а се тільки нечиста сила заманює людей на загибель душі і тіла.



Богдан Лепкий (1872 – 1941)

На Голгофу

Голгофа, хрест,
Страшні, криваві сни…
Товпа реве:
«Розпни! Розпни! Розпни!»
І розп’яли…
На голові вінок,
По краплі кров
Спливає у струмок.
Товпа реве:
«Коли ти Бог єси,
То злізь з хреста
І сам себе спаси!
Якщо не Бог,
А лиш юдейський цар,
То військами
На ворогів удар!
А ти мовчиш,
Здригаєшся, мов трус, —
Га! Ти не Бог,
Лиш назарей, Ісус!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Голгофа, хрест,
Страшні, криваві сни…
Прости їм, Боже,
Бо сліпі вони…

     
* * *
Не знаю, дійсність це, чи тільки сниться —
На відшибі від битої дороги
Старенька церква. В церкві плащаниця,
На ній Христос. Пробиті руки й ноги,
Вінок терновий голову стискає,
На зимні плити кров з тих ран спливає.
Крізь двері вітер забіжить від гаю
Розсіє запах зораної ниви,
Крізь вікна зорі з неба зазирають,
Туман снується долом сивогривий,
А в тумані тім — привиди чи люди?
Ідуть і каються, і б‘ються себе у груди:
«Прости нам, Боже, — о, прости нам, Христе.
Що Ти за нас перетерпів ці страсті,
А ми обличчя Твоє промінисте
Затьмарили й воно тепер імлисте,
Не сяє вже, не світить мов імлистий
Дороговказ, — прости, прости нам, Христе!»

              * * *
Вже по всеношній, вже по службі Божій,
Виходять люди з церкви і кругом
Живим, неплетеним вінком
Стають на цвинтарі веселі, гожі.
Жінки — як мальви, а дівки — як рожі,
Стоять поважно над своїм добром
І ждуть, аж вийде пан-отець з хрестом
І посвятить їм тії дари Божі...
Спішіться, отче! Рік цілий чекали
Орали, сіяли, косили і копали.
Так сорок днів щось постили завзято,
І знову рік цілий прийдеться ждати,
Нім надійде таке велике свято.



Євген Гуцало (1937— 1995)

Хто ти?
(Скорочено)

Матрос, видно, вже давно був списаний на берег, проте й досі форсив у смугастому тільнику й широких та
важких штанях-кльош. Татуюванням він нахвалитися не міг, хіба що маленьким якірцем на зап'ясті лівої
руки. Безкозирка на круглій, як динще бочки, голові сиділа немов улита.
— О, й ви тут сходите,— мовив до високої дівчини, яка скочила слідом за ним із автобуса на занесене
густою подільською курявою подвір'я автостанції.
Дівчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого полум'я. Під тим полум'ям світилось
чистою білизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирізнялись брови та очі — глибокі й
блакитні. Крижаний вираз на обличчі надавав холоду й незворушливості ясному поглядові блакитних очей,
і тому він був жорсткуватий і непривітний.
Дівчина ніяк не реагувала на репліку калишнього матроса. Тримаючи в рулі цератову дорожню валізку,
вона роззиралася по боках...
На дівчину звертали увагу всі. По-перше, звісно, тому, що була тут, де всі знають усіх, чужою, а по-друге,
коси її полум'яніли вогнем осіннього золотистого листя...
З центру містечка, де росло багато кленів та акацій, дівчина звернула на довгу вулицю, заставлену
цегляними будиночками під шифером чи бляхою...
Зрештою ось і будиночок за тією адресою, яку вона шукала. Дівчина вже хотіла ступити на зелененьке, як
мох, хоч і засмічене клаптями газет і трісками подвір'я, та в останню мить пройшла мимо похилених
ворітець. Спинилася неподалік. Цегляний будиночок весело світив червоною, добре випаленою цеглою
низьких своїх стін, на яких вікна видавалися уламками голубих весняних крижин. На шворках у дворі висіла
білизна —стільки шворок і білизни можна побачити лише у дворах будиночків, де мешкає кілька сімей.
Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкій, як лоза, руці.
— Скажіть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрівна?
— Хто?
— Одарка Шмаглій...
— Одарка живе...— Й вільною кощавою рукою тицьнула: — Вікно крайнє... Перший під'їзд.
Щось непривітне було в зсутуленій постаті бабці, яка почимчикувала геть по вулиці. Дівчина дістала
дзеркальце, поглянула на своє відображення... і рішуче звернула на подвір'я.
У тісному коридорі стояли якісь мішки, ящики, відра, валявся по кутках усякий непотріб... Одні двері, другі,
треті — і всі не схожі між собою...
Вибравши потрібні (з-під верхньої полущеної коричневої фарби біліли латки старішої фарби), дівчина
постукала зігнутим пальцем і стала ждати. Обличчя її, строге й напружене, ледь-ледь порожевіло на
вилицях.
Двері одчинились із виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух. Цей злий дух був хлопчиком років
шести-семи, горбоносим, із прищуленими вухами, з постійним жаром мисливського азарту в очах, схожих
на косуваті камінчики слив.
— Дарина Дмитрівна тут живе? — поспитала незнайомка, дивлячись із холодною цікавістю на хлопчину.
— Тут,— мовив той, і в нижній щербинці зубів показався кінчик язика, мов ящірочка.
— Тут живе,— луною озвалося за спиною в хлопчини, і з-під ліктя показалася кучмата дитяча голівка.
Вмить кучматі русяві пасма розпались, і з їхніх свавільних хвиль постало миловидне й блискуче, наче
обкатана морська галька, обличчя дівчинки, її пишні губки скидалися на дві пелюстки ранкової ружі, що
переблискує росою, карі вічка мерехтіли, як равлики.
Діти мовчали, стежачи через поріг за гостею. Діти були зовсім не схожі між собою, як, скажімо, цвіт
гарбузовий не схожий на цвіт вишні.
— Дарина Дмитрівна часом не на роботі?
— Ні,— похмуро сказав хлопчина, себто цвіт гарбузовий.
— Значить, її можна побачити?
— Ні,— озвалась дівчинка, себто цвіт вишні. І поцікавилась: — Ви не з соцзабезу?
— З соцзабезу? — повторив хлопчик.
— Ні, я ...здалеку. Хотіла побачити Дарину Дмитрівну.— Гостя розгубилась і, кліпаючи повіками,
почувалась ні в сих ні в тих.— Де ж вона?
— Мама в лікарні,— мовила дівчинка.
— У лікарні? — здивувалась незнайомка. І вражено поспитала: — Чия мама?
— Наша мама,— пояснив хлопчик.
— Дарина Дмитрівна, так? — навіщось уточнила незнайомка.
— Мама Одарка,— в один голос відповіли діти.
Дівчина, супроводжувана їхніми поглядами, подалась надвір. Тут вона сіла на лавчині, й перед самим її
обличчям тріпотіла почеплена на шворці випрана білизна...
Дівчина схопила обличчя долонями й пробудилася від того, що хтось поряд сказав:
— Тьотю...
Перед нею стояли діти Дарини Дмитрівни. Хлопчина тримав на плечі дві вудочки, довгу й коротку, а
дівчинка — полотняну торбину й бляшанку.
— Ви не ждіть,— сказав хлопчик.— Мама в лікарні й повернеться не скоро.
— Вона дуже хвора,— додала дівчинка.
— Ви по рибу? — навіщось поспитала незнайомка.
— Ми щодня ходимо по рибу,— мовила дівчинка...
Незнайомка, мружачись, дивилась, як двоє дітей дружно йдуть споришевим подвір'ям, як їхні худенькі
постаті зникають і показуються поміж білизною, як на білих сорочках і простирадлах мелькають їхні тіні...
Відчуваючи біль і пустку в душі, непорозуміло дивилась на довколишній світ і, мабуть, не вірила в
справжність його. Ілюзія несправжності була така сильна, що дівчина заплющилась на мить — і струснула
головою...
Тепер уже та бабця дибала без господарської сумки, голіруч...
— У лікарні Одарка, хіба тобі діти не сказали? А ти їй ким доводишся? Бо вона тут самотиною живе, не
тутешня. Либонь, родичка чи ні?
— Родичка...
— Значить, далека,— здогадалась бабця й дивилась недовірливо. —Далека, так?
— Мені тітка дала адресу,— спробувала пояснити дівчина.— Я  навіть адреси не знала... З-під Одеси я...
— А що привело в таку далеч?
— Провідати закортіло.
— Ага,— гойднула бабця кругленькою та білою капустинкою голови. Спритною була вивідувачкою, та
дівчина не квапилася зі своїми таємницями.— У лікарні Одарка, хай Господь милує...
Її зморшкувате личко засяяло співчуттям, проте очі не ожили, зосталися схожими на двох волохатих
гусениць у побурілих осінніх листочках. Присіла на лавчину скраю, мовила:
— Лікується, а чи й поможе їй те лікування... Дітей жалко, малі ще зовсім. Ілько від одного батька, а Галя
від другого.
— Який Ілько? Яка Галя? — не втямила дівчина...
— Діти її — Ілько і Галя... Перший був славний чоловік, робив у локомотивному депо, від грудної жаби
помер. І хату залишив Одарці, і майно, і гроші на книжці. Та вона хутко пустила все з димом, тільки
закуріло.
— З димом? — нетямковито перепитала дівчина.— 3 яким?.. Згоріло?
— Та не згоріло, де там,— жебоніла бабця.— їй би жити в чоловіковій хаті, їй би доглядати хлопця, а вона
візьми й сплутайся. Ще не стара, то хай би знайшла чоловіка, але ж не такого. Достеменний циган! Їздить
на «Волзі», в нього жінка є в кожному селі, нині він балює в одної, а завтра вже похмеляється в другої. І
квартира своя в місті. Одарка йому не пара, і він їй не пара... Завжди отам,— кивнула на клени під
дерев'яним сарайчиком,— свою «Волгу» ставив. Значить, в Одарки в гроші, коли «Волга» в дворі... Коли
не було грошей, він не приїжджав, цей Рафальський...
— Які гроші? — не зрозуміла дівчина, покусуючи білими зубами нижню губу.
— А такі! Хату, що в спадок дісталась від чоловіка, вона продала, бо Рафальський вимагав грошей.
Одарка йому і горілку, й костюми купувала. А вже дівчинку від нього мала, Галю. Думаєш, записав дитину
на себе? Де там! У нього, видно, таких побічних дітей повно... Одарці в депо дали оцю кімнатку,
виселилась тут сім'я в новий будинок. І я казала, й сусіди казали Одарці: схаменись, забудь свого цигана,
думай про дітей. А така вдача— світу за ним не бачила, все ладна була йому віддати. Рафальський чим
платив? Поки гроші — приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в лікарню, то «Волги» ні разу не було
в дворі. Діти самі хазяйнують. А жалко їх, малі. Сусіди підгодовують. А завтра як? Треба для них
пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Є ж такі притулки, правда?
Дівчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе а целулоїду виточеними. При словах про дитячі
притулки закліпала повіками, перемагаючи раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить її погляду
засріблилася тоненькою росею.
— Хай Господь милує, звісно,— жебоніла бабця-печерижка,— щоб у наш час... Так тільки раніше
траплялося, ще по тих роках. Не діждешся Одарки, з лікарні вже їй дороги нема... То ким ти їй доводишся,
га?
У дівчини ледь тремтіли губи. Вона, либонь, уже не бачила нічого довкола й не чула балакучу бабцю, а
тільки прислухалась до болю в своєму єстві, прислухалась до тих знеможливих струмів, які пронизували
тіло й затьмарювали свідомість. Бабця щось турботливо гомоніла, та дівчина раптом звелась із лавчини і,
прикладаючи долоню до губів, наче силкуючись стримати ридання, що рвалися з грудей, пішла з двору,
спотикаючись і заточуючись.
Отямилась у парку. Мимо гіпсового фізкультурника... зійшла на берег ставу... Стулила вбік і відразу ж за
кущами верболозу наткнулася на риболовів — Ілька і Галю... Обоє тримали в руках вудочки й
зосереджено, як заворожені, стежили за поплавцями. В їхніх щупленьких постатях відчувалося стільки
приреченої терплячості, що в дівчзпіи, мимовільної сторонньої спостерігачки, тоскно занило серце.
— Агов!
Брат і сестра миттю обернулись — і зацвіли усмішками, впізнавши недавню гостю.
— Їсти хочете?
І, не чекаючи відповіді, стала діставати з сумки батон, ковбасу, сир, яйця, печиво. Незабаром усі сиділи на
траві, підібгавши ноги, і з апетитом жували бутерброди. Посередині ставка плив дядько в надувному
гумовому човні, гребучи широкою лопаттю весла... І приїжджій дівчині здалося: ця картина не те що
знайома з дитинства, а рідна, щемливо дорога... І вже не було в душі недавнього надриву почуттів, а
стало спокійно й мирно.
— І ловиться риба? — спитала.
— О! — радісно вихопилося у хлопчика, який, либонь, тільки й чекав на запитання. Його набурмосене
личко ожило, заграло.— Без улову не повертаємось. Ловляться карасі, линки, сазанчики, окунці, коропи.
— Я  вчора зловила отакого коропця,— доказала Галя руками, в одній тримаючи булку, а в другій кусень
ковбаси.— Піймався на черв'яка.
— Якби не з берега, а з човна,— мовив Ілько й кивнув на риболова, що в гумовому човні приставав до
острівця посеред ставу,— то можна було б велику рибу вудити. І навіть на базарі продавати. А так
вистачає на прожиток.
— Тобі ж дядько Тилимон обіцяв дати свою стару довбанку...
— Обіцяв. Каже: як помру — тоді й візьмеш.— І додав із поважним виглядом: — А він ще такий здоровий,
не збирається вмирати... Можна пліт збити з дерева, але те вже на ту весну, мабуть, як мати з лікарні
випишеться. Бо, казала, має підлікуватись.
— Ількові цієї осені йти до школи,— мовила Галя.
— Ага. Тільки в мене ще нема ні зошитів, ні книжок.
— В якій лікарні лежить мати? — поспитала дівчина, відчуваючи, що сльози знову засвербіли в очах.
— У нашій, біля залізниці. Тільки до неї однаково не пускають. Раніше ми їй усякі передачі носили —
молоко, пряники, а вчора не взяли, повернули, й тітка в білому халаті сказала, щоб ми більше не ходили.
— Спасибі за обід,— поважно подякував Ілько. Й заквапився до води: — О, мій поплавець потонув!
Галя взяла свою вудочку на березі, насилила на гачок свіжого черв'яка і, забрівши в воду, розмахнулась
широко, по-хлоп'ячому. Раптом вона повернула русяву свою голівку з розмаяним волоссям, поспитала
весело:
— А як вас звати?
— Так, як і тебе,— відповіла незнайомка.
— Галя? — зраділа дівчинка.
— Галя,— гірко всміхнулась незнайомка.
Вона подалась через тінистий містечковий парк так, наче ходила тут часто і знала кожну стежку й кожне
потайне місце...
Обійшовши збоку смугастий шлагбаум, дівчина вже напевне знала, що ген попереду, де стримить над
дорогою рядок тополь, має бути лікарня...
У приймальному покої їй трапилась натоптувата няня.
— До Одарки Шмаглій? — перепитала.— Лежить у нас така... Хто ж тебе пустить?.. Нема зараз нікого з
лікарів, усі гуртом на операції... Та й не можна до неї. Тут її рідні дітки навідувались — і то...
— Я від її профспілкової організації,— знайшлась відвідувачка.— Від колективу, маю дуже важливе
доручення...
— Та які вже можуть бути до неї доручення... Спить вона. Ото хіба що поглянеш, а побалакати чи й
удасться... Ох, і перепаде мені, як довідаються!
Ця дорідна, немов символ жіночої перезрілості, няня таки мала чуле серце і, відкривши дверцята шафки,
дістала білий лікарняний халат... По коридору вона котилась, наче на безшумних гумових колесах...
Відчинила двері палати, кивнула туди головою:
— Її ліжко під вікном...
Спала горизнак — посередині, між двома боковими ліжками — хвора, якось дивно поклавши біля вух
долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як розгорнуті чутливі листочки, ловлячи сонячне проміння, що
падало через вікно, і в тому була якась зворушлива безпорадність. Обличчя жінки — змарніле, з гострими
вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою шкірою, а проваллями очей, під якими ще
більшими проваллями видавалися сині смуги,— було таке чуже, незнайоме, що дівчину пройняв раптовий
конвульсивний острах, і вона несподівано сіпнулася всім своїм молодим, здоровим тілом.
По хвилі її вуста ледь чутно щось прошепотіли, проте сон хворої був такий міцний, що вона не
прокинулась і не розклепила повік.
— Хай спить,— озвалась жінка, що механічно колотила ложечкою ліки в склянці.— Коли Одарка спить, то
їй легше.
Відвідувачка знов повернула голову на той голос: мовби чула й не чула.
— Вві сні завжди легше,— пояснила хвора.
Дівчина знову перевела погляд на ті дві розтулені долоньки, помережані безліччю борозенок, уже побиті
жовто-зеленими плямами, що розпливались не на шкірі, а десь у глибині під шкірою. Такими самими
неживими темними плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викоті лікарняного халата.
Судома перехопила дівчині горло, й вона здригнулась, вбираючи повітря через ніс із легеньким посвистом-
хлюпанням. Зір заткався пеленою сліз, їхній туман тремтів — і тремтіли біла палата, кущі бузку та акацій
за вікном, ліжка з хворими.
Й раптом через ту пелену, через туман привидилось, що важкі, змертвілі повіки хворої ворухнулись, з-під
них блимнуло сухе світло погляду... Опанувавши себе, справді вже зустрілася з тим поглядом, який з
тоскною натугою сотався десь із самісінького нутра хворої, її болящої свідомості. Погляд був зітканий із
тьмавості, неусвідомленості — власне, він здавався лише інерцією колишнього живого погляду очей.
Проте дівчина побадьорішала, приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тінь яких,
виснажена й тоненька, ледь прикривала випнуті зуби.
Дівчина, гноблена високим своїм зростом, опустила голеву до грудей, наче тягнучись ближче до хворої, і її
вуста знову щось прошепотіли беззвучно... Обличчя хворої зосталось байдуже і чуже. Це було обличчя
людини, яка нічогісінько не здатна осмислити, впізнати. А оскільки мовчання затяглось, то голос, який
зненацька пролунав у палаті, видався несправжнім.
— Хто ти?— спитала хвора.
Спитала, а свідомість її, либонь, була десь далеко. І ще не пролунала відповідь, як вичахлі й прозорі,
мережачі блідими жилками повіки стали наповзати на суху випуклість гарячкових очей. Наповзали
повільно, як невідворотна біда, й тепер уже їхнє болісне ткання лежало на очах. І не можна було
зазирнути в них, не можна було через їхній догляд діткнутися до свідомості, оповитої химерним сном...
— Хай поспить,— мовила пацієнтка з сусіднього ліжка.— Що їй передати?.. Я  не за передачу кажу, ні.
Передачі їй не потрібні... Хто приходив?
У цей час до палати вкотилась няня на ногах — надувних гумових колесах — і, ворушачи ширококрилими
орлиними бровами, чіпко взяла молоду відвідувачку за лікоть, владно вивела в коридор...
Няня в приймальному покої зняла з неї лікарняний халат, похапцем запхала до шафки.
— Приходьте не приходьте — Одарці вже ніяка профспілкова організація не допоможе. Всі ждуть — з дня
на день. Агонія.
— Що ждуть? — пролунало запитання.
— А що можна ждати?.. Ось і ждуть... У неї, дочко, така хвороба, від якої тепер іще ніякого порятунку не
знайшли.
— Яка хвороба? — пролунало запитання.
— Що й казати,— мовила няня непевно.— Хвороба віку. Сама знаєш...
Дівчина якусь мить стояла за ворітьми лікарні, мовби не вірила, що цей світ зостався незмінним,
незважаючи на те, що вона бачила щойно в лікарні, незважаючи на те, що людське життя зараз
перебувало на межі між життям і смертю, і ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилини могла
обірватись — і тоді...
Остерігалася думати про те, що мало статися тоді…
Близько почувся гуркіт поїзда, що сповільнював біг, і ген через широкий майдан, вільний від дерев та
кіосків, майнув червоними цегляними стінами вокзал... Дівчина вже хотіла ступити через дорогу,
перечікуючи потік автомобілів, як раптом-із протилежного боку, з-під тінявого накриття, утвореного гіллям
плакучих верб, пролунав благальний окрик і затупотіло важке взуття.
— Уже їдеш?.. Куди ж так швидко?
Дівчина обернулась на крик і гупотняву саме в ту мить, коли тверда гаряча долоня лягла на її плече.
Поряд стояв отой списаний на берег матрос, із яким сьогодні їхала в автобусі від обласного міста...
— Підвечіркую в кафе, аж глядь — ти йдеш. Мені отут,— ударив себе в груди,— і серце заболіло...
Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я  вгощаю!
Матрос не так зрадів, як здивувався, що дівчина слухняно пішла з ним до кафе, яке блищало скляними
стінами у вербовому затінку. Й, коли вже сіли за квадратний пластиковий столик, спитав співчутливо:
— Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? — і він ворухнув випнутими грудьми.— Чи
горе якесь? — І не дочекавшись відповіді, сказав: — Я — Нестор Минайленко. А ти?
— Галя.
— Прекрасне! — чомусь неймовірно зрадів Нестор Минайленко...— А ти звідки? У нашому містечку таких
нема.
— Я  приїжджала до матері,— мовила дівчина...
— І так швидко від'їжджаєш?
— Мати в лікарні.
— Чого ж ти кинула її так швидко? — допитувався.
— Я  прийшла до неї в палату, а вона мене не впізнала. Питає: «Хто ти?»
— Та ти що? — вражено охнув матрос.— Мати не впізнала?
— Вона зовсім хвора. Не сьогодні-завтра помре.
— І ти хотіла поїхати?.. Кинути, щоб мати вмерла в лікарні?
— Але ж не впізнала! — силкувалася щось доказати дівчина, бо слова спливали на язик порожні й легкі, як
сокоринкй пух.— Питає: «Хто ти?»
— Значить, зовсім втратила свідомість...
— Не тому,— заперечливо похитала головою.
— Не тому?
— Вона зовсім не пам'ятає мене. Зовсім.— А тому що матрос, звузивши очі, недовірливо приглядався до
неї, сказала: — І я там, у лікарні, теж не впізнала її.
— Ти не впізнала матері?
— Ні.
Матрос відкинувся на спинку стільця...
— Бачиш, Несторе,— довірливо мовила дівчина, відчуваючи нагальну потребу висповідатись комусь.— Я  
ніколи не знала матері, бо вона мене маленькою здала до дитячого притулку. Й ніколи не навідувалась.
Тільки тітка, її рідна сестра, зрідка приїжджала.
— А батько?
— Я  не знаю, хто мій батько. Я  росла й виховувалася в притулку... Мати вже не скаже, й ніхто не скаже.
Після притулку я пішла на швейну фабрику й шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тітки,
випросила материну адресу.— Досі говорила рівним, монотонним голосом, та тут голос обірвався, лице
зсудомилось.— Я  не могла зрозуміти... не могла зрозуміти, чому вона відцуралась назовсім! Ну, нагуляла
мене, коли була молодою, ну, хотіла видати себе за бездітну, не прославитись матір'ю-одиначкою! Заміж
хотіла... Але ж потім! Потім, коли я виросла... Хай би просто навідалась! Навіть до тих, хто в притулку,
матері навідувались! Я  б тільки глянула, я б тільки взяла її долоні в свої, притулилась до них губами,
притулилася б щоками...
Сльози текли до кутиків уст...
— Давай, Галю, сповідайся від душі!..
— І я надумала приїхати сама до матері. Не збиралась ні звинувачувати її, ні дорікати. Я  вже доросла,
так? Я  вже самостійна, так? Просто хотіла глянути на свою матір. Ніхто цього права відібрати в мене не
може, навіть мати, так? Гляну, думаю, і поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди. Світ великий, не без
добрих людей... От і приїхала. У палаті лежить, розплющила очі, питає в мене: «Хто ти?»
Дівчина вмовкла і задумалась, її обличчя у вечірніх сутінках хворобливо побілішало, а блакитні очі
поглибшали й потемнішали.
— Несторе,— озвалась спроквола.— Вона помре. А їй не можна вмирати.
— Не можна? Чому? Така мати — страшна? Ти її жалієш?
— Жалію.
— А вона тебе пожаліла? — Нестор поклав на столі пудові кулаки.— Скажи, пожаліла?
— Ні. Вона жила не для мене, а для... Розказували, є тут один. Любила! Купувала його любов як тільки
могла. Ціною мого життя... ціною життя своїх дітей. Чужу байдужість купувала, чужу жорстокість! Чуєш,
Несторе, в неї є ще двоє дітей. Крім мене. Я  для неї — ніхто... Їх жалко...
— Себе пожалій.
— Вони ж не винуваті ні в чому. Як і я... Ми не вибираємо собі матерів і батьків не вибираємо. А якби
можна було вибирати?
То шепотіла, то голос її лунав різко, і в тих перепадах тремтів біль.
— Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я  б не вибирав — ні батька, ні матері, вони обоє в нормі. В нормі,
розумієш?
— І я б не вибирала, хоча й нема... Слухай, Несторе, а може, саме в цю хвилину, саме в цю...— Вона
сповільненим поглядом обвела кафе, відвідувачів, ковзнула по вербах за вікном, увібрала зорем лісові
хмари на небокраї, прудких ластівок над верхами тополь.— Чуєш, Несторе...
Матрос, списаний на берег, зачарований таємничою мелодією її голосу, теж прагнув почути щось
особливе...
Дівчіна й справді щось почула — в єстві своєму чи поза єством, а тільки ввелася із-за столика і, мовби
звана тим покликом, пішла з кафе...
Блукаючи безцільно, дівчина знову опинилась біля лікарні. Стоячи за огорожею, вздовж якої росла кущами
акація, вглядалась у вікна. Деякі темніли глухими більмами, деякі повнилися ясним мороком ламп
денного освітлення, і поміж них — заплющених уві сні й розплющених у напівсні — силкувалась відгадати
вікно палати, до якої сьогодні заходила. Не запам'ятавши, тепер дорікала собі, сповнюючись відчаєм, наче
від того, якби могла поглянути у вікно материної палати, залежало щось дуже важливе, таке, що могло
зарадити, допомогти, врятувати...
Від лікарні подалася на вокзал... Знайшла поглядом розклад руху поїздів — потрібний їй поїзд проходив
через цю станцію вранці. Не опечалившись, а швидше навіть зрадівши, з тьмавого приміщення, що тхнуло
гаром, вийшла на пристанційний вокзал...
Перетнувши майдан, дівчина подалась до центру міста... Ось нарешті і той цегляний комунальний
будиночок блимав освітленими вікнами...
У під'їзді було темно, і, натикаючись на якісь мішки, ящики та відра, дівчина навпомацки наблизилась до
дверей, скрадливо постукала. Прислухалась — ні шереху за дверима. Постукала голосніше — й майже тієї
самої миті двері відчинилися, на порозі немов уродилася стрімка хлоп'яча постать. Зараз, яв і вранці,
хлопчина скидався на злий дух, свавільний, невпокорений. Мисливський азарт у його виразних — на косий
розтин — очах не згасав, либонь, ні на мить.
— Ви до матері? — спитав Ілько.— А вона ще не повернулася з лікарні.
І так само, як удень, під його ліктем загойдались кучматі пасма русявого волосся, яке, розпавшись, умить
явило смагляве обличчя сестрички Галі. І так само, як удень, мерехтіли карі вічка, мов равлики, і їхнє живе
свічення виражало непогасну цікавість.
— Ще немає,— мовила й дівчинка.
— Може, завтра вже випишеться,— мовила пізня гостя, відчуваючи, як у горлі засвербіло.— Почекаю...Мій
поїзд пішов, а наступний іще нескоро. Пустите переночувати?
Діти дружно відступилися з порога, й дівчина зайшла в квартиру, роззираючись.
Квартиру складала одна кімната, яка правила за кухню, спальню, вітальню й комірчину водночас. Біля
газової плити стояв мішок з картоплею; в старій шафі з навстіж одчиненими дверцятами виднілись
торбинки, пакунки, банки, каструльки; стіл був завалений посудом, ложками, ганчір'ям, серед якого лежав
буханець хліба й було розсипано пшоно; ліжко, де жужмом лежали подушки й ковдра; стілець з одірваною
ніжкою звалився боком... Коротким поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пізня гостя сказала:
— Весело живете... Ви вже вечеряли?
— Вечеряли,—поквапливо мовив Ілько.— Їли хліб із повидлом.
— Зловили щось удочками чи ні?
— Вона,— кивнув на сестру,— зловила великого карася.
— Отакого,— показала Галя руками.— А йому попадались окунці й дрібненькі краснопірки. Зварили юшку
— з перцем і лавровим листям. Уже поїли...
— Завтра на сніданок зготуємо вареники з вишнями.
— Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями,— сказав Ілько.
— А позавчора тітка Лапиха кликала їсти вермішель із молоком,— похвалилася Галя.
Знову пізній гості цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що її знову привело сюди? Який
усвідомлений чи неусвідамлений поклик? Чому не змогла на вокзалі дочекатись ранкового поїзда, аби
податися геть ізвідси — від матері, яка й не була їй ніколи матір'ю, бо відцуралася від неї ще в колисці, а
побачивши вперше, не впізнала й мовила в напівзабутті:
«Хто ти?» Чому не подалась геть від цих дітей, які не сьогодні, так завтра стануть сиротами й також
потраплять у притулок, як свого часу потрапила вона сама, й не побачать не тільки матір, яка вже не
зведеться з могили, а й батьків, котрі відцурались від своїх дітей ще до їхнього народження? Чому не
втекла геть від своїх братика й сестрички, які й не підозрюють про те, що зараз ось у їхньому занехаяному
житлі опинилась не випадкова гостя, не чужа людина, а їхня рідна сестра... А їхня рідна сестра волею
долі, завдяки вдачі рідної матері, яка, народивши, не вміла дати щастя своїм дітям, бо мала сліде й
нерозумне серце...
— Значить, будемо стелитись, бо вже пізно й пора лягати спати,— мовила.
Діти кинулися до ліжка, в чотири руки слали брудне простирадло, намагались збити чорні, як вугіль,
подушки... А вона стояла з опущеними руками й не могла ворухнутись, бо щойно їй спало на гадку, що цю
метку, чорнооку дівчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то ліктями, то коліньми, неспроста названо
Галею — так само, як і її, первістка, зданого до притулку. І вже, мабуть, не вірячи в їхню зустріч, але в душі
розкаюючись за свій вчинок (зараз чомусь кортіло думати, що мати розкаювалась), мати ще раз назвала
свою дитину Галею... Значить, сестри, й обидві — Галі...
— Де ж ви покладете мене? — спитала.
— Ми спимо в одному ліжку всі троє. Матері немає, то на її місце... Ми від стіни, а вона скраю...
У маленької Галі був пустотливий вигляд, а Ілько супив чорні брови й зовсім не квапився роздягатись, як
його сестричка. І коли їхня пізня гостя вимкнула електрику, він, так і не скинувши сорочки й штаненят,
уклався біля голої та холодної стіки. «Лишенько, які вони сухоребрі, які недоглянуті, які занехаяні. Самі ж і
перуть собі... Й не відають, що їх чекає завтра, післязавтра. Добре, коли потраплять до одноге притулку.
А коли до різних? І загубить тоді брат свою сестру, й можуть більше ніколи не зустрітись. І я ніколи їх
більше не побачу. Сьогодні — востаннє. І вперше. Але до чого тут я?» Вона лежала на краю ліжка, там, де
завжди лежала їхня мати. («І моя мати»,— мимоволі подумалось). Діти, поклавшись горілиць, посвічували
в темряві очима й дихали рівно, насторожено. Худеньке тільце дівчинки пахло гіркуватими ставковими
водоростями, і чути було, як ритмічно й злякано б'ється її серце. І так само можна було почути, як б'ється
серце хлопчика. «А мабуть, вони чують моє. Моє серце б'ється навіть голосніше, ніж їхні, й вони зараз
мовчки слухають голос мого серця».
— Розкажіть казку,— пошепки озвалась дівчинка.
— Я  не знаю казок,— подумавши, відповіла.
— Ваша мама ніколи не розказувала казок? — здивувалась дівчинка.
— Ніколи...
— Вона не знала ні однієї казки?
— Ні.
— Мабуть, вона була вже зойсім стара й позабувала,— здогадався хлопчик.
— Але ми зараз придумаємо свою казку.
— Таку, якої ніхто ніколи не чув? — прошепотіла дівчинка.
— Авжеж, ніхто не чув, бо ми її складемо втрьох.
Діти принишкли в темряві. За вікном проїхала машина, її мигливе світло проникло в кімнату, спалахнувши
золотими іскорками в усіх зіницях.
— Можна, я перша почну? — озвалась дівчинка.— Жила на світі баба-яга, костяна нога...
— Е-е, це не наша казка,— перебив хлопчик.— Про бабу-ягу багато казок... Можна, я почну? Жив-був змій
із дев'ятьма головами...
— Е-е,— заперечила дівчінка,— про зміїв теж є багато казок.
— Діти, послухайте мене... Давайте складемо казку, де не буде ні баба-яги, ні змія з дев'ятьма головами.
Хай це буде казка про щастя. Ось хоча б таку... Жили на світі брат і дві сестри. Старшу сестру звали Галя,
й меншу сестричку мати теж назвала Галею.
— Хіба так буває — дві сестри Галі? — засумнівався хлопчик.
— А чому ж ні? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею.
— Ага, буває,— поміркувавши, згодився той.
Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спільну казку, й коли нарешті почулось сонне дитяче дихання,
вона вмовкла. Звівшись на лікті, дивилась на їхні обличчя, намагаючись розгледіти те, що було відоме
тільки їй. І, можливо, ще не знала, а тільки здогадувалась підсвідомо, що ніколи не зможе кинути цих дітей,
бо віднині вони були їй не чужі, а рідні, віднині вони були її братом і сестрою, меншими, а вона — їхньою
старшою сестрою, кровною, вже досвідченою. Здогадувалась, що, сама гірко скривджена, вона не захоче,
аби ці дві крихітки звідали те саме, щоб вони були обділені ласкою, сердечністю, чулістю. Хвиля
материнського тепла піднімалась у її грудях, і, схлипуючи крізь зуби, вона гладила долонею то чубату
хлоп'ячу голівку, то м'які й довгі пасемка дівчинки, і в цю мить начебто десь далеко відступали всі кривди й
образи, натомість душа сповнювалась світлом доброти.



Євген Маланюк (1897 — 1968)

Серпень

Herr, es ist Zeit!
Р. М. Рільке
Час, Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекриленого тіла перше срібло
На скронях та пооране чоло.
І під чолом ті, що колись горіли,
А нині глибше й глибше западають
І пригасають — ті неситі очі…
Бо зір звертається до себе, внутр,
З переситом від людського й земного.
Час, Господи, покори й самоти.
Найперше — це покора. О навчи
В ночах безсонних, в бичуваннях долі,
У дрібничковій помсті днів і діб,
В безсиллю немощів — навчи, навчи покори.
Найпершої чесноти початок.
Ти дарував її надміру гойно
Твоїм численним найгіднішим слугам, —
Подай її найнижчому — тепер.
Час, Господи, покори й самоти.
Смирися, духу гордий і невдячний —
Збунтованого ангела насліддя!
О, кожен день життя жагуче пив
І все шукав — але не те, що треба.
Все пізнавав, але недовідоме,
І все стримів, але незрячим серцем
І не зважав, що під зухвалим кроком
Розтоптані лишались пелюстки.
Час, Господи, покори й самоти.
О, самото, ти, знаю, найтрудніша,
Тебе навчитись тяжче, ніж покори,
Ти вимагаєш скупчених зусиль,
Як іскра, що рождають криця й кремінь,
Як скорч останній м'язів переможця
Як крок кінцевий того, що дійшов
Вершини.
Бо якщо покора — мудрість,
То самота — є завжди висота.
Час, Господи!

Візія

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?
Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.
Літаки закрутяться, мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем стане Страшний Суд.
Він дихне холодне духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані Божа Мати, ані Юрій
Людського не захистять життя.
І душа без стін і без одежі
Встане перед карою Руки.
…Тільки вітер в Книзі Спостережень
Перелистуватиме віки.
12.01.1933


З "Євангелії піль"

Знову Біблія літа розкрила
Сторінки заколосених піль.
Легкий вітер напружує крила
Гнати леготом золото хвиль.
Все забув: мої смутки і скрути,
Мої грішні, бездушні слова,—
Тут, на царині, Книгою Рути
Розгортаються справжні жнива.
Про святий пророкуючий голос,
Про Месію над морем пшениць,
Тут дзвенить обітницею колос,
Під косою схиляючись ниць.
Можна смерть лише смертю здолати,
Тільки в цім таємниця буття.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі — Життя.
Сонця співом дзвенять гострі коси,
Сонця спів в стиглим золоті нив,
І шумлять під косою покоси,
І в'язальниць доноситься спів.



Борис Грінченко  (1863 — 1910)

Украла

Тільки вчитель увійшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярі
юрмою оточили когось і про щось палко й голосно гомоніли. Гомін був неласкавий, сердитий. Зрозуміти
поки нічого не можна було. Чуть тільки було, що на когось діти сердились, комусь докоряли.
Зараз же дехто побачив учителя, і почулось проміж дітьми:
- Василь Митрович прийшов... Учитель прийшов.
Діти стихли і всі повернулись до вчителя. Учитель підійшов і спитавсь:
- Що тут у вас діється?
Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра.
Олександра була школярка першого року, дочка сільського писарчука-п'янички. Вона сиділа, низько
похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл. її біляве, усе у веснянках, обличчя було біле як крейда. Вона
вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць.
Учитель ще раз спитавсь:
- Що тут у вас сталося?
Озвалась Пріська - подруга й товаришка Олександрина. Батько її був у економії за прикажчика. Пріська
була дівчина сита, добре годована - вона завсігди приносила з дому гарну їжу: пиріжки, перепічки, коржі
тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела і не могла говорити не сміючися. Вона й тепер,
осміхаючись, загомоніла:
- Та Олександра...- Пріська почала й засміялась, не доказавши.
Учитель спитавсь:
- Що Олександра?
- Украла в мене хліб! - доказала Пріська і зовсім зареготалася, і її нерозумні сіро-сині очі з сміху аж
сховалися за ситими щоками.
Ця звістка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школі ще не було. Учитель знав, що деякі з дітей
ще дома, перш ніж у школу почали ходити, були де в чому грішні, але в школі поки ніхто в гріх не вскакував.
На Олександру він теж ніколи нічого не думав. Вона була просто дівчина боязка - мабуть, налякав її
батько-п'яниця.
Учитель глянув на Олександру й спитавсь:
- Олександре, правда цьому?
Вона мовчала й сиділа нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумів, що Пріська казала правду. А Пріська вже
не мовчала й торохтіла:
- Вона не вперше це краде. Вона кілька разів у мене тягала. Тільки кинеш торбу з пирогами - так і
потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогодні... Бачу, вхопила хліб та й побігла з школи у двір, та зайшла
за дерево, та й їсть. Я прибігла до неї, а вона злякалась. "Не кажи,- каже,- вчителеві, я тобі малюнок дам..."
Учитель ще раз спитався:
- Олександре, правда цьому?
Але й тепер Олександра мовчала і сиділа нерухомо. Один великий школяр, не зовсім розумний і не дуже
жалісливий, загомонів:
- Та що там її питаться? Хіба й так не видко, що правда. Бач, що вигадала,- красти! її треба прогнати з
школи!
Школярі загули:
- Треба! Треба!
Учитель сказав:
- Чому ж. то так?
- А тому, що вона краде, а ви або ми на кого іншого думатимемо по-дурному.
Інші казали:
- Це нічого не можна буде й положити в школі, якщо крастимуть.
- А хіба воно гарно, як казатимуть на школярів, що вони крадуть,- додавали треті.
Учитель сказав:
- Ось що, дівчата й хлопці. Ви он уже налагодились вигонити Олександру з школи, а ще не знаєте до
пуття діла. А може, воно й не так було? Треба послухати спершу, що Олександра скаже.
Той-таки великий школяр почав був знову:
- Та що там слухати, хіба й так не видко?.. Але його зараз же спинено:
- Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона скаже.
Усі обличчя повернулися до Олександри, усі очі втупилися в неї. Всі дожидали від неї слова. Але вона й
тепер сиділа, мов скам'янівши. Вона сховала голову межи плечі й прищулилась, неначе сподівалась, що її
ось-ось ударять, хоча знала, що в школі не б'ються.
Учитель спитався:
- Ну, Олександре? Кажи,- ми ждемо.
Мовчить. Учитель знову:
- Не думай, що ми всі хочемо нападатися на тебе. Нам треба тільки знати правду. Може, це ще й не так,
як кажуть, та я й думаю, що не так.
Бліде обличчя в Олександри зробилося відразу як жар червоне. Але ж вона мовчала. А вчитель казав далі:
- Еге, я думаю, що це не так. Мені здається, що Пріська якось помилилася і що ти не винна.
Олександрине обличчя нахилилося аж до столу.
-Певне, то ти свій хліб їла, бо я ніколи не повірю, що ти можеш украсти.
Голосне гірке ридання розітнулося у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярі
відразу притихли. Очі їм якось широко порозплющувалися, і вони мовчки, затаївши духа, дивилися на
Олександру. А вчитель казав:
- Не плач! Коли цьому неправда...
- Правда!.. Правда!..- скрикнула Олександра.- Я вкрала!
І вона заридала ще дужче. У великій класовій світлиці стояло шістдесят школярів мовчки, не ворушачись,
а серед їх, припавши головою до столу, гірко плакала маленька білява дівчина.
Довго вона плакала, і всі мовчали, аж поки вона трохи заспокоїлася. Тоді вчитель, сівши біля неї, спитавсь:
- Нащо ж ти це зробила?
Вона мовчала знову і знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказати те, через віщо вона це зробила, їй
так само важко, як було важко признаватися. Але вона перемогла себе. Кілька разів вона починала
казати, ворушила губами, але зупинялася. Нарешті промовила:
- Я їсти хотіла.
- Хіба ти дома не їла?
- Не їла.- Чому?
Вона знову змовкла і... зовсім несподівано уп'ять заридала.
- У нас... у нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають... Ми їмо су...
су... сухарі вже другий тиждень.
І більше вона нічого не могла сказати за слізьми. Давно був час починати вчиття. Учитель тихо взяв
Олександру за руку і, сказавши їй кілька ласкавих слів, повів у свою хату, щоб вона там заспокоїлась. Як
повернувся він у клас, то з десяток рук простяглеся до його, і в кожній руці була якась їжа.
- Нате! дайте їй! хай попоїсть!
Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти
надавали, і поніс Олександрі. Але вона нічого не хотіла їсти і все плакала. Він, скільки міг, розважив її, а
сам пішов у клас і звелів співати молитву перед початком науки.
Як заспівали молитву, він непомітно ввів у клас Олександру.
* * *
Олександра після цього довго соромилась глянути учителеві в вічі. Але ні він, ні школярі ніколи не
нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже ніщо не могло спокусити її.
Дівчата-товаришки її люблять і часто дають їй чого їсти - такого, що з дому приносять. Але вона зрідка
бере, хоч і часто сидить на сухому хлібові. Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи
розумною, правдивою і чесною дівчиною.
1891



Юрій Вавринюк

Читаю Слово

Читаю Слово. В дивний світ надії
Мене ведуть натхненності рядки.
І серце плаче, тішиться, радіє,
Й спадає пил з історії віків.
Лягають в душу образів лавини:
Мойсей та Йосип, Яків та Ілля.
Ось мудреці з дарами для Дитини,
Там Ірод стежить злякано здаля.
А ось Христос навчає біля моря,
Спішать сліпці, батьки ведуть дітей.
Ось Він хреста несе в святій покорі,
А з тим хрестом гріхи усіх людей.
Сміється з Юди зрадницький цілунок,
Пече в кишені жменя срібняків.
Любов Христа, як вічний подарунок
Слова святі проносять крізь віки.
Знаходжу в них я вічну мудрість й силу,
Вони ведуть в незвідані світи.
Хоч перші кроки ще такі несмілі,
Та з Божим Словом впевненіше йти.
У Слові тім — минуле і майбутнє,
Моє спасіння і моє життя.
Воно відкрило вічну Божу сутність,
Збудивши в серці слово каяття.
Читаю вкотре вічне Боже Слово
І вічність душу в Слово огорта.
І я стаю частинкою Святого,
Який іде до мене із хреста.
Він Словом став живим і життєдайним,
Ввійшов любов’ю в плоть і кров мою.
...Читаю Слово і молюся вдячно,
І знову й знову Божу мудрість п’ю.


Лист
(За мотивом невідомого автора)

Поштар Сава звичними рухами перебирав сьогоднішню пошту. Більш як за два десятки років поштової
служби ці рухи відшліфувалися до автоматизму — у нього виробився власний, тільки йому одному
зрозумілий метод розкладання листів у стару, а від цього ще більш шановану, поштарську сумку. Цю
сумку знали всі без винятку жителі селища і навіть більшість собак, які стерегли обійстя цих жителів.
Різноколірні листи немов би за помахом чарівної палички акуратно лягали на декілька стопок і лише іноді,
коли адреса була неповною чи написана нерозбірливо, на якусь долю секунди рука застигала в
невпевненості: куди покласти. Які тільки листи не проходили через його руки, які особисті потаємні
секрети ховалися за зовні безпристрасними конвертами! Сава, якого в селищі шанобливо називали
Юхимичем, був чесний та добросовісний, ніколи не відкривав чужої кореспонденції, доставляв її вчасно та
акуратно. За це його любили та поважали.
Юхимич раптово зупинився: в руки потрапив лист, який не вписувався в загальноприйняті поштові рамки.
Підсвідомо він хотів відкласти його в бік, ще навіть не знаючи, що в ньому не так, але передумав і
зосередив увагу на конверті.
Звичайний стандартний конверт, звичайна марка, адреса... Ага, щось не так з адресою. Перше, що впало
у вічі, — зворотна адреса. Там стояло лише два слова: «Апостол Павло». «Дивне прізвище», — подумав
Юхимич і перевів погляд на місце, де мала бути адреса того, для кого отой Апостол надсилав листа. Те,
що він прочитав, спантеличило його ще більше — чітким акуратним почерком на конверті було виведено:
«Святому і вірному у Христі Ісусі». Старий поштар бачив різні конверти з різними адресами, часто любив
розповідати історію про те, як одного разу цілий тиждень шукав по селищу «діда Гандрея» якому
невідомий онук написав листа — і таки знайшов його. Але таке...
Юхимич декілька разів перевертав конверт, перечитував, шукав найменшу зачіпку, навіть для чогось
понюхав його, але марне: він ніяк не міг второпати для кого ж цей лист. «Святому і вірному... Гм... —
думав Сава. — Ну, святий, ну, вірний... Слова ніби зрозумілі, а от хто конкретно святий — незрозуміло».
— Що там в тебе, Юхимичу, — гукнув з-за перегородки завідуючий поштовим відділенням Матвій
Григорович. Він помітив, що робота в Сави чомусь зупинилася, а це говорило про те, що сталося щось
серйозне.
— Та ось лист якийсь цікавий, ніяк не втямлю, кому він, — якось розгублено відповів Юхимич. Для нього,
старого поштового вовка, як він з погордою себе називав, було незручно признаватися, що в їхній
селищній поштовій системі виникла заминка.
— А що ж там таке? Без адреси чи прізвище не прочитаєш?
— Та, без адреси воно то без адреси, а прізвища ніби і нема, лише якомусь святому...
— Святому кажеш? — протягнув Матвій Григорович. — Щось не пригадую такого прізвища в селищі
— Та це не прізвище, просто святому... Ну, святому, тут і все...
Поштові чиновники довго розглядали лист, висловлювали свої припущення, аж поки не зійшлися на думці,
що це, напевне, лист їхньому батюшці: ну, хто ж ще може бути святим. Та йому, як кажуть, сам Бог велів
бути святим, недаремно ж — священик!
На тому й порішили. Юхимич закинув стару сумку на плече і почвалав до батюшкового обійстя.
Вдома нікого не було. Постоявши хвильку на порозі, поштар побачив сусіда, що порпався на городі.
— Остапе, а де ж твій «святий» сусід? — напівжартівливо, напівсерйозно запитав Сава.
— А, це ви, Юхимичу. Святий, кажете? — з якоюсь неприхованою іронією перепитав той. — Та, думаю,
що мій святий сусіда сидить зараз в барі за чарчиною. Він частенько туди навідується. Може, навіть
частіше, як до церкви. А що ж у вас за справа до нього? — підійшов ближче до тину.
— Та ось тут лист цікавий прийшов на відділення, вирішили з Матвієм, що то нашому священикові.
— Сава витягнув із сумки трохи пом'ятого за останні півгодини конверта.
Остап довго дивився на конверта, мовчки вислухав його історію і, хвилю подумавши, повернув листа
поштареві:
— Думаю, Юхимичу, ти не за адресою прийшов. Священик то священик, та лишень, як на мене, святі
якісь не такі повинні бути. Піди-но ти краще до старої Миколаїхи, тої, що під Куцовою горою живе. Ота-то
справді свята. Вона жодної неділі, жодного церковного свята не пропустить, вона всі звичаї церковні знає,
вона вже десятки разів по Лаврах та Почаївах їздила, та по різних там святих місцях. То, певно, для неї...
Сава звичним рухом закинув сумку на плече і повернув в напрямку Куцової гори.
Миколаїхи на подвір'ї не було, але й шукати її не треба було — з-за хліва на всю околицю чувся якийсь
гармидер, в якому перемішалися перелякане куряче кудкудаканя, протестуючий лемент півня і над усім
тим — гострий, як ніж, дискант господині. Спочатку годі було щось второпати у тій катавасії звуків, але,
прислухавшись, Сава почав розрізняти деякі слова, які без сумніву, належали старій Миколаїсі:
— А бодай ви виздихали, бодай вас собаки рвали! Ах, гаспиди прокляті, чи більше нема де кубашитися, а
бодай вам... — далі дискант ставав таким писклявим та емоційним, що слова вже важко було розібрати.
Сава стояв, не знаючи що робити далі. Йти за хлів в такий виховний момент було якось незручно, а ще
незручніше те, що прийшов все-таки до святої. Поки роздумував, Миколаїха, розчервоніла, з виглядом
переможця, який повертався з герцю, випливла з-за рогу. Вгледівши гостя, втомлено витерла чоло
запаскою і, ніби вибачаючись, пояснила:
— Ах, прокляте ж створіння, всі грядки мені перемарнували, бодай їх нечистий побрав. А вчора ще й
сусідська коза залізла в город, наробила порядку. Десь ті іродові Сичуки не годують того гаспида
рогатого...
Саві стало ще більш незручно. А найбільш образливо, що і та виявилася не тією, кого він шукає.
— А що вас, Юхимичу, привело до нашої хати? — раптом зовсім іншим, єлейно-солодким тоном запитала
Миколаїха. — Якась вісточка може є, хоча, здається й не чекаю. Знаєте, ото надумала до святої Лаври
сходити, але на кого ж господарку лишити, тут так треба дивитися за всім... — Вона хотіла ще щось
сказати про «гаспидів», але тоді потрібно було б міняти тон з єлейного на сердитий, а така часта зміна
виглядала б негарно. — Нічого, от трохи підроблюся, таки відвідаю святі місця...
Сава так і не сказав справжньої причини. Дипломатично перевівши мову на іншу тему, він для годиться
перекинувся із Миколаїхою кількома фразами і, так само дипломатично попрощавшись, вийшов за фіртку.
«Ти бач, яка оказія, — думав розгублено. — І Миколаїха виявилася не святою. І куди тепер з тим листом...»
І раптом як осяяння з неба, він почув далеке мелодійно-приглушене дзинчання. Ще мозок не опрацював
отриману інформацію, не розшифрував, але інтуїція підказала, що треба йти на оте дзинчання. Наступної
миті він зрозумів, що ото за звук: в кінці вулиці, під самим лісом, жив Карпо Гущак. Його знали в цілому
районі, а може і далі. Цілодобово на широкому подвір'ї кипіла робота: вдень Карпові хлопці метушилися
біля власної пилорами (саме вона ото так тепер дзинчала), а вночі туди інші «підрядники» звозили з лісу
здоровенні колоди. Лісники і навіть обласне начальство мовчало, немов би отого виробництва і не було.
Сава почвалав туди. Все село знало, що Карпо зі своєю сім'єю ходить до «штундів» або, як зараз модно
стало їх називати, «євангелістів». В селищі вони мають великий, сучасний дім молитви, проводили в клубі
євангелізації, закликали людей до покаяння, до святості. Сава також бував в них, і навіть поважав: все-
таки не п'ють, не розводяться, не матюкаються.
Карпо був на місці. Поважно підійшов до поштаря, вислухав його проблему, довго розглядав листа. Потім,
трішки знітившись, нахилився до Сави і, дивлячись йому у вічі, відповів:
— Юхимичу, ти розумний чоловік, тобі багато пояснювати не треба. Воно то так, я віруючий, служу Богові,
дітей намагаюся вчити доброму, але ж... Ти сам бачиш... Якось воно і жити треба. Усі ж знають звідки той
ліс і як він потрапляє до мене. Ну, хто як називає, для когось він крадений, для когось чистий... Ні, не можу
я взяти того листа. Ти знаєш що, піди-но до Степана Яворського, він помічник нашого пастора, хороший
брат, хороший проповідник, та й за церковну пошту відповідає...
Юхимич пішов назад. Ще довго чувся йому спів пилорами, але її тональність була чомусь вже не
мажорною...
Ось і Степанова хата. На стук вийшла гарна білява молодичка, правда, як Саві здалося, з якимось сумом
в очах.
— Степан?.. — знічено перепитала. — Так, так, він вдома, от тільки не знаю, де він. Марійко, гукни татка...
Сава вирішив надати розмові офіційного тону.
— Як мені відомо, — почав він, — ви помічник пастора, проповідник, ходите в молільний дім. В селі вас
знають як хороших, порядних людей, навіть святих. Отут в мене є один лист, він напевне для вас, — і
простягнув конверта.
Степан взяв листа і вголос прочитав те, що було написано на ньому. Потім глянув на дружину і ще раз,
але вже не так впевнено і значно тихіше та повільніше, прочитав ці слова. Помовчав, мовчки кинув оком
на дружину. Та, ніби зрозумівши щось в тому погляді, вийшла з кімнати.
— «Святим і вірним... святим і вірним...» — ні до кого не звертаючись, ще раз промимрив Степан.
— Бачте, добродію, Слово Боже вчить нас бути святими та вірними, та, на жаль, не завжди воно так
виходить. От якраз ми з Оленкою, ну, з дружиною, вже другий день не розмовляємо. Через якусь там
дрібницю погризлися, а тепер чекаємо, хто ж перший пробачення попросить... А на дітях злість
зганяємо... Отака-то святість... — він криво посміхнувся, але листа не спішив віддавати. — Знаєте що,
Юхимичу, нехай він в мене залишиться: я обговорю це питання з пастором, скоріше всього це для нього
лист...
Від Яворського Сава пішов заспокоєний, з почуттям виконаного обов'язку, але з якоюсь незрозумілою
тривогою на серці: «А якщо... А якщо і пастор виявиться... того... Невже в нашому селищі немає святих та
вірних? Чомусь раніше не звертав на це уваги. Люди як люди, хто кращий, хто гірший, всі нібито
християни. А от святі... Ти диви, яка каша заварилася...»
                                     ***
Недільне зібрання в молитовному домі нічим особливим не відрізнялося від інших. Чудово співав хор,
проповідники добре говорили, молитви були гарячими та голосними. Закінчував служіння пастор. Звичною
ходою підійшов до кафедри, розгорнув Біблію і ораторським голосом зачитав Слово Боже.
— Апостол Павло в Посланні до Ефесян говорить так: «Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, святим,
що в Ефесі, і вірним у Христі Ісусі, нехай буде вам благодать та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса
Христа!» — Він зупинився, прокашлявся, закрив Біблію і вже не так впевнено продовжив: — Брати і
сестри! Ці апостолові слова були адресовані безпосередньо віруючим в місті Ефесі і мало хто з нас
сприймає їх як особисте звернення. Але Біблія адресована і нам, то можна вважати Павлові слова як
звернення і до нас. Чи не так?
Слухачі ствердно закивали головами. Вони любили слухати свого пастора. Він завжди натхненно
проповідував, його проповіді були змістовні та живі. Він знову прокашлявся:
— Позавчора в нашому селі сталася цікава подія. Розпочалася вона на нашому поштовому відділені, а
закінчитися має, надіюся, на цьому зібранні. В село прийшов лист, адресований людині «святій та вірній».
— Пастор високо підняв конверт. Заінтриговані слухачі з цікавістю дивилися на світлий клаптик паперу,
хто сидів ближче, зауважив, що він ще не розклеєний. — Цей лист обійшов все село, наш шановний
Юхимич відвідав багатьох односельчан, кого вважав святим. Нарешті він потрапив до мене...
Пастор знову кашлянув в кулак. Слухачі здивовано переглянулися: як правило, за кафедрою він почував
себе впевнено та невимушено.
— Я не наважився його розкрити, бо... — проповідник, здалося, хотів щось пояснити, але передумав, чи
не знайшов слів, чи... Але раптом узяв себе в руки і вже більш сміливо продовжив: — Я подумав, що
найкраще буде, як я оголошу про цей лист на зібранні, чи не так брати і сестри? Надіюся, що серед нас
все-таки є святі та вірні. — Він запитально подивився в залу, але в цьому погляді було не стільки
запитання, скільки болісне благання: «Ну, відгукніться ж хтось, виручте мене, заберіть з моїх рук отого
листа, бо аж пече в долоні...»
Пауза ставала все більш незручною та затяжною. Зібрання мовчало. Зібрання святих і вірних...


Емігранти

Нелегка доля випала Вкраїні:
Монголи, іґо, визвольні бої,
Князі-чужинці, зрадники свої,
І чорні хмари орють небо синє.
Тужливо плаче пісня журавлина:
В своїй землі немає талану.
Вкраїнці їдуть в сіру далину,ль
В дорогу взявши спогадів жарини.
Підкинула, як та зозуля сиза
В чужинські гнізда вигнанців-дітей.
Пішли шукати щастя у людей,
Бо не зігріє мати доньку й сина.
Чужі краї збагачують собою,
Нерідну землю зрошують поти.
А виростають схилені хрести,
Покроплені вкраїнською сльозою.
У ґрунт чужий вгризається коріння.
Вже юна зелень ранок зустріча.
Вона вже скине болі із плеча,
Й новим життям зросте старе насіння.
Чи добре тут? Чи легко? Чи не гірко?
Та чи звикати зболеній душі?
Хоча і топчем рідні спориші,
Ми емігранти скрізь, ми гості тільки.
Помремо скрізь. Ніде не буде пухом
Сира земля. Вона для нас чужа.
Вона для тіла грішного межа,
Після якої нам піднятись треба духом.
Ми емігранти. Доля розкидає
По цілім світі, вигнанців землі.
Працюєм важко з потом на чолі,
І погляд в небо, в вічність піднімаєм.
Ми громадяни вічної країни,
Яка зорею світить нам здаля.
Ми емігранти. Тут — чужа земля.
А там чекає Батько нас...
                  Як доньку й сина.



Марко Вовчок (1833 —1907)

Отець Андрій

І   
«Ох, Боже мій, Боже, що та любов зможе!» - як то в пісні співають.
  У нашому селі був чоловік, Петро Самійленко. Він мені й родич далекий. Чоловік був дуже добрий, до
своїх щирий, зроду-віку нікого не скривдив. А веселий був! Як коли в празник зберуться люди до його хати,
почне він точить: як жид на війну їхав, або як копитан зорі лічив, або про ляхів. От ляхів тільки не любив
дуже. І в вічі ляхові не подивиться. Якось зморщиться, да все чмихає або чхає. Пан наш оконом і питавсь-
таки його: «Що се тобі, Самійленку, таке?» А він йому: «Таку, пане, натуру маю і аби побачив такого пана,
як ви, зараз і чхати. Мабуть, якась вража відьма так мені починила, як ще маленьким був». Оце, бувало,
як ідуть пізно люди по селу та регочуться, то хоч і не питай - од Самійленка. Жінку він мав добру,
роботящу; діточок Бог дав тільки дівчинку, Оксану. Росла вона, як утя на воді, і пещена була така! бо
сказано - єдиначка. Іде мати на город або до сусіди - і Оксана за нею, як клубочок, котиться. Треба
старому в поле - дочка вв’яжеться за татом. Цокотуха така! як рибка весела, а проте розумне й слухняне
дитятко.     

II     
Зрівнялось їй дванадцять годочків; помер старий Самійленко, нехай царствує! Дуже зажурив він жінку! Хоч
вони й заможненькі були - мали хату гарну і худобу, - та все без його зостались, як сироти.     Приходжу до
них: дочка в садку, мов та зозулька кує, стара журиться, поглядає по дворі та й каже:     - Голубонько моя!
неначе мені світ зав’язаний! Сумно мені, нудно мені! великая моя туга!     - На те воля Божа, моя любко, -
кажу я. - Плачем лиха не поправите. У вас дочка росте.     Вона тоді й каже:     - Перед смертю Петро казав
мені, що під старою черешнею, в садку, він срібні гроші закопав. «Нехай, - каже, - нашій Оксані буде; і не
викопуй їх, жінко, бо вражих ляхів не встережешся. Або отцю Андрію оддай».     Ми зараз-таки й пішли
викопувати ті гроші. І справді, знайшли глечик, височенький собі, повен грошей, а гроші все срібні, все
карбованці. Полічили та й однесли до отця Андрія.    

III     
Хутко по тих часах і мій чоловік помер. Пішла я на заробітки в город; стала в одних панів за наймичку. Була
я там чотири роки; і добре мені було, поки панич не оженився. Узяв він молоденьку панночку і на личко
дуже гарну. Вона зараз усе перевернула посвоєму; нічим їй не вгодиш. «Ти говориш не так! у тебе хустка
погана! та надінь сукні! яку оце одежину почепила!» А я, як і тепер, у плахті і в запасці. І стару панію
почне муштрувати, було, з самого ранку: «Що се ви, мамінько, без чепчика вийшли? Хто ж то видав! оце,
як мужичка, ходите!» Стара ввійде собі в хату до мене або в садок забереться та плаче-плаче!     
Покинула я їх, пішла в своє село.
  Як побачила я Оксану, аж рученьками сплеснула. Піднялась високо дівчина, ставна, хороша; коса їй аж
до пояса; і така ласкава, привітна, ввічлива!     А що хлопці дуріли! Яка вона молодесенька, а вже свати не
переводились у хаті. І хороші все люди сватали, багаті - не хотіла.     Полюбився їй один парубок, Тиміш
Кряж. Він був не панський - казенний. Кохав і він її дуже. Де буде одно, і друге туди біжить. На вечорницях,
на вулиці - все в парі, як ті голуб’ята. Дожидали вони осені, думали вже побратись. Вже й барвінку на вінок
набрали, і рушники наготовили. І такі веселі були, щасливі! любо було й подивиться, неначе сам
помолодшаєш.

IV         
Отже, не думали не гадали - накинулось лихо: побачив Оксану наш пан оконом та й ув’язався за бідною
дівчиною. Нема їй стежки вільної; і улицею не перейде, щоб він не догнав та не почав підмовляти… Далі
велів її силоміць узяти до покоїв.     По селу, неначе хмара найшла, зашуміло. Громада зібралась, як ніч,
сумна; молодиці кричать, плачуть; а мати - як нежива ходить. Радились цілий ранок. Положили, щоб
Оксану одбити в ляха того ж самого вечора.     Тиміш зібрав парубків: «Братіки мої, товариші милі,
поможіть мені!» Засіли вони недалеко панських будинків, за могилою, а як смеркло, підібрались під самі
вікна; дивляться - стоїть Оксана і рученьки опустила; біла, як хустка, а пан оконом узявся в боки і
сміється, і заговорює, далі за руку її… Вона як ухопила столик, що тут стояв, підняла над ним та так
подивилась сумно, що, хлопці кажуть, аж нам серце похолонуло.     Пан оконом погримав і вийшов, а
Оксану знов замкнув. Парубки наші кинулись, тільки дзвеніло скло в вікнах, вскочили в покої, вхопили
Оксану та й помчали до отця Андрія.

V         
Я тоді служила в його за наймичку. Він удовець, старий, старий; борода довга, біла як молоко. Сидів він,
читав Святе Письмо, свічечка горіла, як убігли хлопці з Оксаною. Він устав та: «Боже благий! Боже мій
милостивий! - каже, - де твоя правда в світі! Діти мої любі! звінчаю я вас; ідіть до церкви».     Повів їх та й
звінчав зараз. Поблагословив і казав не боятись нічого: «Я сам буду одвіт держати!»     А парубки тії -
сказано, вітер у голові, молодії - видрали десь музики і повели молодих по селу, гукаючи, співаючи; пішли
танці, регіт… Цілу ніч гуляли і молодих од себе не пускають; обступили їх, як військом… Ранком одвели до
Тимошевого батька, а самі розійшлись на панщину, як і не було їх. VI     За Оксаною, як її викрали, то зараз
пан збігався, кричав і бивсь у дворі дуже, да за ворота не вийшов; іще казав замкнути їх і сторожу
поставив.     Як дознався ж, що Оксана вже звінчана, - мало прислугу з світу не зігнав і ус собі обірвав з
гніву; а людей то дуже обіжав. Побіг до отця Андрія, як з гіллі зірвавсь; дверима стукає,     грюкає, ногами
тупоче - так храбрує! Отець Андрій вийшов до його. Він зараз і крикнув… Отець Андрій підняв руку та
йому:     - Бушувати в моїй хаті не годиться. Я старий чоловік і служу Господові; утихомиртесь!        Той і
стихнув зразу.     - Хотіли ви бідну дівчину погубити… Чи у вас же не було сестри або матері рідної?
Схаменіться! Бог не попустив великого гріха, так ви метнулись тоді старого чоловіка обіжати! А любите,
як люди величають добрим чоловіком. Горе вам! Не обіжайте бідних людей! Я сього не попущу, поки жив.
Я найду суд і розправу! Йдіть собі з Богом!  Панок наш верть за двері, як обпарений. З того часу й будинки
отця Андрія обходить.