Іван Огієнко (митрополит Іларіон) (1882 – 1972)

До сповіді

Як провинишся, брате в чому,
В покорі зараз же покайся, —
Покайся Богу Трисвятому
І в совісті посповідайся.
Бо совість людська — Боже око,
Що нам освітлює життя:
У душу дивиться глибоко
Й тобі покаже каяття!
Провину мусиш зрозуміти,
Щоб більш такого не чинить.
Й склади для совісті завіти:
У правді Божій далі жить!..

* * *
Над світом Бог. Його правиця
Всевладно й вічно всім керує,
І все живе Йому кориться,
І все співає: Алилуя!
Він наш Творець, наш Батько милий,
Усіх до Себе закликає,
Дає усім цілющі сили
Й Своє святе добро безкрає.
Його кругом в природі знати,
Повсюди все бринить про Бога:
Природа — Божі то Палати,
Краса Всевишнього Чертога.

* * *
Христос воскрес, а з Ним воскресне
Господня правда на землі,
І все святе, і все небесне
Заграє зорями в імлі.
Христос воскрес, і перемога
Добра над злом вогнем засяє,
І понесеться дух до Бога
У царство зоряне безкрає.
Христос воскрес, а з Ним постане
Й правдива Церква в силі й славі —
Й вона відродить все кохане,
І згинуть підступи лукаві!


Павло  Глазовий ( 1922 —  2004)

Нечиста сила

Що є краще в цілім світі
Як жінкі співучі,
Що одержали від Бога
Голоси блискучі!
Але ж скільки треба вчитись
Та трудитись треба,
Щоб засяяв діамантом
Той дарунок неба,
Щоб лунало, щоб звучало
Чисто й бездоганно
Те контральто чи сопрано,
Чи меццосопрано!
Як виходила на сцену
Молода майстриня,
То здавалося : спустилась
Із небес богиня.
Личко гарне, ручки білі,
Очі – як зірниці,
І постава гордовита,
Наче у цариці.
Сукня бісером спливає
Майже до підлоги,
Бо вважалось непристойним
Виставляти ноги ...
Все міняється на світі,
Час минає швидко.
Справжні, істинні артисти
Виступають зрідка.
Не для них тепер концерти,
Не для них програми.
Все захоплено прудкими,
Спритними зірками.
Ті, що грошей нахапали
При ганебній владі,
Легко роблять
З потаскушки
Зірку на естраді.
То нічого, що у неї
Лапи, як у гуски
І фігурка кривобока,
Як у трясогузки.
То нічого, що у неї
Стегна і коліна
Мов сокирою тупою
Зроблені з поліна.
То нічого, що у неї
Голос, як у жаби,
Головне, щоб був характер
Справжньої нахаби.
Дим пекельний сіро-бурий
Огортає зірку,
Ніби палять кругом неї
Кизяки чи сірку.
Як спускається зі сцени,
Бігає проходом,
Кабель тягнеться за нею,
Як за луноходом.
Розкуйовдивши волосся,
Щось дурне патяка,
Ніби вискочила з пекла
Відьма чи чортяка...
Найспівучіша у світі
Україна-мати,
Доки будеш біснуватих
Упускать до хати?
Це ж „мистецтво” не заморське,
Не заокеанське,
А дикунське, кочівницьке
Камлання шаманське,
Що з чужинського болота
Вилізло на сушу,
Щоб убити нашу пісню
І народну душу.


Степа́н Васи́льченко ( 1878 - 1932)

Басурман

Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.
Він недавно прибіг знадвору i в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна — за дірки, в
які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними
горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у
печі дрова.
Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
— Мамо, дайте снідать!..
— А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам — так собі й знай, — казала мати, сердито
тьоригаючи рогачем. — Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть,
а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..
— У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили! — гуде плаксиво Семен.
-   Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.
-   А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.
Мати побожно скривилася й заплющила очі.
— Що ти вдієш із таким кателиком... Із таким лобурем, таким харцизякою! — Далі скривилася й,
зітхнувши, почала всовіщати: — І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? Тож тільки невіра,
басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь
негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! – мати показала рукою на
стіну.
Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди
смерділо Семенові духом чортячого кубла.
Він одступив далі й промовив уперто:
— Хай завдають.
— На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.
— Дарма...
— Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.
Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув.
— А я втечу-у...
— Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на
саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий...
Шелевіють, тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи
людей до служби: «Бе-ем!.. Бе-ем!..»
Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку,
розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
— Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? — довірчиво вже перепитує він матір.
— Буде казан великий, великий та глибокий...
Стоїть Семен, схилившись на причілок, задумався.
Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:
— Ну, моліть...
Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі.
Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як
солдат на варті, Семен — одна рука, як прив’язана, друга маха, як заведена. Плаксивим голосом
повторяє він за матір’ю слова молитви, намагаючись тримати такий же, як і в неї, тон і інтонацію.
Раз по раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками:
— Стій рівно! Бий поклони! Не верти головою, як коняка! — І далі знову лагідне, побожне: — «І остави
нам... долги наша... яко же і ми...»
У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.
Мати охнула й миттю крутнулася до печі:
— Трясця ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти ж не сказився, чортового коріння горщик! — Торохтить
рогачем, хапається якшвидше витягнуть із огню оскандалений горщик, почала гримати на його та
докоряти, як живого.
- Мамо: «якожеїми»... Мамо!.. — нудьгуючи, навертає її до молитви Семен.
Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
— Мамо! — з мукою, із слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на
гарячому камені. — Мамо! Чуєте чи ні? Мамо!
— Та чого тебе мордує лиха година? Ну, кажи, чого тобі? — витріщилась на нього мати, повернувшись
од горщика.
— Чого мордує! Забули вже? «Якожеїми»...
Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон.
Семен б’є поклони, не торкаючись коліньми долівки, і охоче задержує голову на землі. Коли він
обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його.
Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори,
здається великим-великим, як світ. «Чого ж то він зазирає в комору?» — думає собі Семен. Далі,
кинувшись, гукає як несамовитий:
— Мамо! Собака до сала в комору лізе!
— Де? — ще голосніше крикнула перелякана мати.
Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які в нього були складені для хреста, показує на двері:
— А дивіться!
Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима як буря.
Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.
Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати:
Тра-та-та! Тра-та-та!
Сіла баба на кота!..
А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує — топиться.
Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском.
Зирк, зирк! — ними по хаті.
На вікні — великий недокурок, що батько ще звечора забув.
У Семена — аж ноги затремтіли: вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється.
Швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, прикурює. Дим застеляє йому очі,
шпигає в ніс — він кривиться, ноги тремтять од страху й радощів, і лице аж міниться од щастя.
Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп’янілою посмішкою.
— Семене!
Семен озирнувся — мати.
Мовби крізь сон пам’ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу,
як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю
винесло його в сіни.
— Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому мати. — Іди собі до
басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи...
Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, — де йому більш підходяще місце у світі, як не за
клунею в кропиві?..
Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде — вже й спина переболіла, і
сліз нема, а він гуде.
Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати.
«Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти».
— Гу-гу!.. — тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.
Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається
та плаче-плаче:
«А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!»
А Семен їй докірливо одповідає:
«Не знаєте куди — в пекло!»
«А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!»
«Ага, тепер «голубчику», — думає собі Семен, — а тоді «басурман»! Ні, несіть далі — не встану».
Аж ось і яма вже близько.
Тут Семен засовався на місці й кашлянув.
«Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, — подумав він боязко, уже
тільки сам собі. — Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко...»
Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-
синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-
геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.
Дивиться Семен — квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:
«Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!»
У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму —
він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: «То це ти дурив мене, лоботрясе?
Стій же ти, кателику, вернешся додому!»
У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як
одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.
Схопившись, вистрибом через капусту, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки.
Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова — низько на
землі.
Перед очима летить маленький комар...
Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і
здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом... І друге вже таке, і
третє...
І ось уже всі квіти й травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із дивних,
невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені химерні покришки, а квітки — ніби
поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогарячі діжі, а з
того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.
Шугають величезні метелі у білих, синіх, темно-рожевих, позолочених шовках.
Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми.
Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль у дорогих ризах, перетятий
шовковими поясами.
Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу Божу починає:
«Миром... Господу... по-мо-о-о...»
Далі спинився він над однією чашкою, зазирає:
«Що у вас тут таке?.. — Покоштував, подумав, пробурчав: — А нічого собі... — І знову: По-мо-о-о...»
І подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів.
Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: «І... і... і...
і...»
Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає:
— Господи, по-ми-и-и...
Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня-листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст.
Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи.
Святі кравчики зашуміли на срібних машинках.

І роботу роблять, і службу Божу правлять.
Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й
ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу:
Бом, дзень,
Сав-ка вмер!
Положили Сав-ку
На ду-бову лав-ку!
Лав-ка гнеть-ся,
Сав-ка смієть-ся!
Припікає сонце, парить починає — і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка, п’
яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка.
Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі
передзвони радісного нового паламаря.




Віра Кушнір (1926 - 2011)

Невидимі руки

За роком рік в життєву путь
Крізь болі та розлуки
Нас всіх вперед, вперед ведуть
Невидимії руки.
Тримали нас у першу мить,
Додавши щастя в муки,
Руками матерів земних
Невидимії руки.
Скрізь піклувалися про нас,
Несли, вели, тримали.
Їх дивний доторк ми не раз
Так явно відчували.
Нас пестили в добрі й журбі,
А іноді й карали,
Вели із ворогом в двобій,
Стрічали, проводжали...
Бувало в серці сумнів зрів,
Що ми їх загубили.
О, як ми плакали тоді!
Як їх знайти хотіли!
Та в мить, коли скінчиться путь,
Слова затихнуть й звуки,
Нас в Отчий дім перенесуть
Невидимії руки.
Отець нас прийме в вічний дім —
Життя дасть без розлуки.
І там побачимо тоді
Невидимії руки…
Переклад з російської Ольги Міцевської


Покличте матір

Вона в автомобільній катастрофі
Розбилася, а їй ще жить та жить.
Тепер в лікарні. Загострився профіль
І в погляді життя ледь мерехтить.
В халатах білих, як завжди, байдуже
Шепочуться ледь чутно лікарі:
«Така побита дівчина ця, дуже.
І, мабуть, не дотягне до зорі».
Вона почула. Смерть – велике лихо.
І попросила матір привести.
Біля порогу стала мати тихо,
Немов боялась ближче підійти.
«Стань ближче, мамо. Бачиш, я вмираю.
Мене ти вчила співу, танцювать…
І я на піаніно добре граю,
Але тепер потрібно помирать.
Боюся я, бо Бога я не знаю.
Скажи мені, як в вічність увійти?
Ти вчила жити, я ж тепер вмираю,
Та не навчила помирати ти!»
Ми славим матерів щиріше якомога,
Їм хочемо пошану всю віддать…
Лиш мати, яка носить в серці Бога,
Дітей навчить і жить, і помирать.
Переклад з російської Василя Мартинюка



Микола Матіїв - Мельник (1890 – 1947)


Хам.

Коли в мене страчується мій супокій і я чую розперезаний хихіт, поганий, наче дим із горючої стріхи, тоді
являється він спомином чогось несказано прикрого, в якому сплітається несмак, сором і біль. Хам!..
      Так. Він устає переді мною: вишкірений, з очима хижака. Його родили віки – і він, як п‘яний Поліфем.
Коли в ньому обізветься голос предка, тоді вганяється руйнуючою силою, як у спеку нагла пожежа з
одної іскри. І валить усе, що будували тисячі, мільйони. Куди перейде його стопа, там гинуть квіти, в‘яне
трава.
      Перший раз почув я про нього в школі. Пам‘ятаю одну лекцію. Молодий, веселий учитель Скиба,
вічно усміхнений, як погідний літній день, говорив нам про старого Ноя. А зайшло це з бесіди про те, як
на землі була перша потопа і як то урятувався біблійний чоловік Ной, та як він жив зі своїми синами, що
не кожний з-поміж них міг називатися добрим сином ... мовляв, і тепер є таких багато.
      Я любив глядіти в чорні, як вуголь, очі мойого вчителя, та на шнурок білих, здорових, наче крем‘яки,
зубів, що здавалися ще білішими з-під закрученого темного вусика. Я любив його теплий і щирий голос,
який ніколи не гримів, а плив лагідно і в ньому зливалися в дивну гармонію м‘якість і сила.
      - То старий Ной, - кажуть, - дуже любив своїх синів, але одного разу перебрав міру в вині й лежав п
‘яний у саду на землі, забувши про все, що кругом нього і ... був голий, а в нього були сини: Сем, Хам і
Яфет.
      І далі ходив Скиба по класу тугим, відміреним кроком.
      Я сидів у лавці, в сірячку, такий невидний, як на лані грудка чорнозему. Було так тихо, що можна
було чути, як на поміст адуть зеренця маку або як бринить крильце комара.
      Тоді Панько Стрикоза, мій сусід з одної лавки, найшов у своїй книжці перо з яструбиного крила. Він
умочив його до половини в чорнило, притиснув твердий кінець до лавки пальцем лівої руки, а правою
сіпав за тонкий еластичний верх. Перо було туге і сильне, дерчало, як сталівка і бризкало густим
чорнилом на білу-білісіньку сорочку Василя Дмитрука, в передній лавці. Великі чорні мухи і дрібні,
як пил, мушки обсіли роєм Василеві плечі.
      - І Ной лежав п'яний - від чаду вина, а його тіло, споневірене гидким сопухом, валялось на землі
безладно і світило наготою гріха і сорому ...
      Скиба закашляв – на хвилю втихли кроки. Його рум’яне,лагідне лице укралося поволокою лугкого
суму. Він поглянув уважно на нашу лавку й повів зором по кучерях світловолосих голівок.
      - Тоді... тоді... гм, - говорив далі, - прибіг до Ноя його старший син Хам і почав... почав сміятися зі
свойого батька. Він реготався, як безумний, і кидав на батькове лице погані слова, що були тяжчі від
олова й гидкіші від слизьких жаб!
      Чорні мухи не переставали сідати на плечі, а перо все далі дирчало, тряслося і кидало бризки на
сорочку.
      - Що робиш? – сичав хтось крізь зуби.
      - Жди, жди, ти козолупе, най лиш професор побачить, то ти вже дістанеш!
      Комусь було жаль Василевої сорочки. Василь ходив чистий, мама посилала його кожного дня у
школу вмитого, з прочіскою в русявому повісмі і з синіми очима, як спілий терен.
      З правого боку висунулася якась дрібненька рука, щоби поламати погану машину Стрикози, але той
мазнув її з цілої сили й накрив чорною басамугою. За тим понісся його придушений сміх: гі - гі - гі!
      - Хам! Ха-ам! – закричав нагло Скиба, майже безпам'ятно, і прибіг великими кроками до нашої лавки.
Його громовий голос потряс цілим класом. Він сколихнувся, як під наглу бурю кришталеве плесо озера.
Я отетерів. Наді мною схилилося грізне лице Скиби, таке червоне, як вітрова хмара під захід сонця. Я
почув гарячий віддих, туге і протяжне сопіння ковальського міха. Він кинувся, як ястреб, на плечі
Стрикози.
      - Я роздавлю тебе, хамська дитино, я тебе... – але раптом опам’ятався й почав скоро ходити по
класу.
      - Хах! Ха-а-ам! – дуднів його голос поміж стінами і падав вагою тривоги на наші голови.
Його червоне лице посиніло. Він іще не вилив усього гніву. Він ступав грімкими кроками й кричав майже
до себе самого. Таким ми його ще ніколи не бачили.
      - І Хам, син Ноя, був безличний. Стрикоза! Знаєш це? – Хам був безличний! Чуєте?! Чуєте?! Хам
живе ще й тепер, він тут, у класі, поміж вами! Хам валить усе, що збудували мільйони... Він руйнує і
тішиться. Хам, той усякий Хам, бризкає слюною – плює на все, що носить імення краси. Хам обкидає
білу сорочку Василька, плює в лице рідному батькові...
       Скільки ж того могли ми відчути і зрозуміти обурення нашого вчителя! Ми тільки бачили оббризкану
чорнилом сорочку Василя Дмитрука і в душах наших гуділа, як дзвін, якась зневага, жаль до Стрикози,
почування кривди. Але життя саме роз’яснило мені краще цю перву лекцію про... хама,.. ген ген,
аж після гірких і важких літ життя. І цю лекцію я пам’ятаю найкраще з усіх пізніших лукцій, рефератів,
викладів, хоча лиця Скиби вже не побачу ніколи.
      Скиба сів за стіл і схилив голову на долоні...
       Стало так тихо, що ми чули удари серця і власних віддих. Промінь сонця непомітно сховався. На
вікні стояв чорний глоб, як мертва чорна голова. Слизький сумерк заліг над класом й він мовчав, мов
великий гріб.
      Тоді я поглянув на Василька. Він схилив русяву голівку,як покривджений ангел. Рій поганих
мух присів його плечі й вони тряслися від непереможного ридання. З його великих синіх очей падали
густі каплі, як літній зернистий дощ.
      Скиба встав із-за стола, погладив по голові Василька й вийшов із класу.
      За таблицею порушилася купа рудого лахміття. Глумливо викривлене лице Стрикози.
      - Гі – гі – гі !..
      - Х – х – ха – а !.. – хихотався, показуючи язик.
      - Козолуп! Козолуп! – кричав клас.
      З далеких сумерків, із нетрів століть летів сміх Хама, як подихи прокази...




Яків Бузинний

Заздрість

У моїх, на жаль, братів
Заздрість скоро виїсть очі.
Сили дай стерпіти, Отче,
Тих, хто скривдити охочі,
Хто страшніше ворогів!
Дай від заздрощів й напасті,
Від обмови в мить лиху,
Від спокуси не пропасти
І з відчаю не упасти
На тернистому шляху.
Дай дивитися на Тебе
До кінця свого життя.
Відректися дай від себе
Й направляти зір до неба,
Де є краще майбуття.
Де ділами чи словами
Зла ніхто не зробить нам,
Бо Спаситель буде з нами.
Тільки… бути як з братами?
Чи зустрінемось ми там?

Не та віра

Я жезлом вдарив по скелі,
Але джерело не забило.
Гукнув я в небесні оселі,
Та полум’я не злетіло.
За словом зробив все, як треба.
Ждав чуда всією душею.
Та не відповів Бог з неба
Так, як Іллі чи Мойсею.
Мабуть, що жезл в мене грішний,
І час, і молитва сіра.
О ні! Все те саме, не інше,
Ті ж самі слова — не та віра!
(Переклад з російської Василя Мартинюка)




Тетяна  Старосвітська

Ластівки

     За вікном – справжня весна! Природа, миттєво прокинувшись від довгої зимової сплячки,
відразу ожила, загомоніла; і звідки й сили в неї взялися? - всі рослини, мов по команді,
одночасно виткнулись із землі, зазеленіли, забуяли яскравими весняними барвами,
приваблюючи всюдисущих невтомних бджіл та дрібненьких комашок. За селом смарагдово
ясніла смужка озимого поля, а на свіжозораній землі діловито походжали чорні грачі. З самого
ранку чувся веселий посвист шпаків, що оселилися за хатою на старій груші. Здавалось, птахи
теж раділи цьому погожому квітневому дню, який дивно співпав із великим святом
Благовіщення.

І стара Катря, схвилювавшись, не змогла більше всидіти в пустій хаті: з самого ранку почала
визбируватись надвір. Так стало на душі радісно, що захотілося на повні груди вдихнути аромат
весняного повітря, приправленого терпким запахом торішнього листя, послухати галасливий
пташиний базар, що його затіяли всюдисущі горобці. Якщо ж доля посміхнеться, і хтось з
односельців випадково йтиме повз двір, то вдасться й погомоніти, почути сільські новини. А ще
бабусі дуже кортіло вийти за ворота, на вулицю, куди років два не виходила, - на те були свої
причини.

     Баба Катерина, або по-вуличному Мірошничиха, доживала свій вік самотньо. Раз в місяць до
бабусиної хатини заходила листоноша, приносила пенсію. Вона ж пропонувала таким, як Катря,
крупу, сіль, цукор та інші продукти. А хліб старенька ще пекла сама. Та й чи багато треба людині?
Мала сяке – таке господарство, давала раду кільком курочкам та півневі, щовесни садила
маленький городець, бо треба ж із чогось борщу зварити. Так і жила. Маленька, сухенька, іще
донедавна вона була жвавою і бадьорою бабцею, та в останню зиму тяжко занедужала. Чи то,
може, грип, чи якась інша хвороба вклала її в ліжко, та пролежала стара Катерина тижнів зо два
в лихоманці. Лежала в холодній хаті, нічого не їла, лише воду пила. Ніхто до неї не заходив, бо
не було кому: син та онуки з правнуками живуть в Росії, а родичів і сусідів не мала. Лиш старий
рудий кіт, що прибився колись до двору маленьким кошеням, не відходив від неї навіть вночі.
Спав поряд, чи то гріючи, чи, може, підтримуючи бабу своїм муркотінням… Так і пережила
недугу: одна – однісінька, покинута і забута всіма. Вже думала, що смерть її прийшла. Не тільки
вдень, навіть на ніч хатніх дверей не замикала, щоб люди могли виявити. Раз, пам’ятає, коли
лежала в маренні, почулися вкрадливі кроки і над нею схилилась чиясь скуйовджена голова.
Подумалось, що то син, серцем відчувши материну недугу, примчав провідати. Де там… Від
незнайомця війнуло перегаром і грубий голос прохрипів:
- Чого дивишся, бабо? Гроші давай!..
    Дивно, та Катря навіть не злякалась, скоріше, зраділа непроханому гостеві. Слабким голосом
промовила:
-     От добре, дитино, що ти нагодився, бо вже смерть в мене за плечима. Буде кому хоча б очі
мої закрити, бо страшно помирати на самоті... А грошей я вдома не тримаю; те, що на смерть
приготовлено, добрим людям дала на зберігання. Ти вже, сину, і не трудись, бо не знайдеш
нічого.
Ні слова не сказав волоцюга, лиш обернувся та й подався надвір. А через кілька днів, трохи
оговтавшись і вийшовши з хати, бабуся побачила, що непрохані гості попоралися-таки в її дворі:
забрано з сарайчика курочок та красеня півника. Але стара Катря й за те дякує Богові. Добре, хоч
наруги над нею не вчинили, бо зараз он скільки на землі душогубів розвелося!...
      Та все на світі має кінець, минула й оця осоружна, страшенно довга зима, лишились позаду і
весняна сирість, і сльота. Тож сьогодні, вперше за останній час відчувши себе бадьорою, стара
Мірошничиха зібралася надвір. Спроквола, бо вже погано слухаються її натруджені ноги,
взувається вона в теплі боти, бере в руки костур і прямує до дверей. Переступила поріг, з
Божою поміччю та з підтримкою палиці виплутала з хати. Стала на порозі, прислухалась.
Постояла трохи, відпочиваючи, оглянула неприбране подвір’я і подибала до хвіртки. Ще
зупинилась, відсапуючи, і нарешті вийшла за ворота. Під парканом з давніх пір стоїть лавка, і
бабця сіла на неї, притулившись спиною до теплих, нагрітих сонцем дерев’яних дощок…
     Невеличка бабусина хата стоїть всередині колись багатолюдної, а нині - майже порожньої
вулиці на краю села. Якщо вийти з її двору і глянути навколо, то впадає в око типова сільська
картина: стоїть з десяток порожніх напівзруйнованих хатин, що зирять на світ Божий чорними
очима вибитих вікон, зверху стримлять голі кістяки стріх та почорнілі димарі, а в забур’янених
дворах низько посхиляли голови зажурені журавлі покинутих криниць... Одним словом, сумне
видовище. Старші люди один за одним повмирали; молоді - хто виїхав, а хто перебрався
ближче до центру; інші ж спилися і розвіялись, як опале листя за вітром. Та й від самого села,
чесно кажучи, мало чого лишилось, в народі кажуть: «лише ніжки та ріжки». І цьому
мальовничому селу не судилося уникнути долі маленьких сіл великої України: вбитих
невідомими ворогами, закатованих невидимими катами, незрозуміло, за які тяжкі гріхи
приречених на смерть. Але й там ще живуть люди. Баба ж Катерина, не дивлячись на свої 93
роки, була живою-живісінькою людиною, до того ж мала вразливе й добре серце.
     Старенька весь час відводила погляд вбік, намагаючись не дивитися прямо перед собою.
Великий шматок землі, обнесений колючим дротом, псував не лише краєвид, кожною своєю
колючкою він колов і без того зранене серце… З цієї причини вона й не виходила на вулицю:
колючий дріт нагадував територію військового заводу в Німеччині, на якому їй,
вісімнадцятирічній дівчині, довелося працювати в роки війни. Цю землю, а точніше – колишній
громадський вигін, захопив, чи то пак, «прихватизував» місцевий багач, колишній головний
бухгалтер колгоспу. Як не просила, як не вмовляла Катерина новоспеченого фермера
відступити подалі від її двору – нічого не вийшло. Не допоміг і сільський голова, до якого в
пошуках справедливості зверталася не лише вона, а й інші жителі. Коли ж Мірошничиха
присоромила «обранця», той різко відповів: «Ну, бабо, дався вам цей вигін! Вам уже дев’
яносто, пора про смерть подумати, а ви за чужу землю клопочетесь!». Ніби обухом вдарили
стару Катерину ті слова. «Е-е-е, голубе, - подумала, - видно, що отримав ти добрячого хабаря!
Оце вже захистив стару бабу! Та воно й не дивно: раніше люди в Бога вірили, боялися гріх
зробити, і зла менше було на світі. А зараз так: Бога не боюся, людей не соромлюся!..»
Бабуся вірила в Бога: ще в дитинстві мати розповідала їй про Творця і навчила молитися. В ті
далекі часи вони всією родиною ходили до церкви. І з дитячих літ в Катрі склалися особливі
стосунки з Богом, дружні й довірливі. З Ним вона часто спілкувалася подумки, радилась,
просила підтримки. Жаль лише, що Біблію читати вже не може через поганий зір; іще б
послухала цікаві розповіді із Святого Письма… та нікому розповідати.
    Якийсь час стара Катря сиділа, заплющивши очі, згадуючи давно минуле життя: батька,
сільського мірошника, якого в 30-х роках оголосили куркулем, а потім посадили до в’язниці;
матір, яку з малими дітьми викинули з хати просто на сніг; маленьких сестер, що померли в
голодовку, і братів, яких забрали до патронату. Але й вони погинули, правда, пізніше, вже у
війну… Повільно, одна за одною снувалися невеселі думи, та все навколо минулого. Згадала й
покійного чоловіка, який рано пішов із життя; і сина, який ніби й любив матір, бо щоліта
приїжджав погостити з далекої Тюмені, та все ж покинув її напризволяще… А ще бабуся думала:
чи це Господь її благословив, чи, може, покарав за щось, відмірявши непосильно довгий вік?
.. Лагідне весняне сонечко було сьогодні єдиним, що старалося обігріти стару зневірену душу.
Воно посилало скісні промені, ніби намагаючись розгладити густі зморшки зів’ялого обличчя,
зігріти небесним теплом старечі руки. І Катря, відчувши те невидиме піклування, заспокоїлась й
непомітно задрімала…
    Раптом з високості долинули знайомі звуки, і бабуся вмить ожила, стрепенулася, напружуючи
слух та зір. То навпроти неї, на електричному дроті, сіли дві маленькі чорні пташки й жваво про
щось розмовляли. Почувши веселий гомін, бабця відразу здогадалася, що то повернулися
додому її ластівки. Ті самі, що кожного року прилітають до свого гнізда, давно колись звитого в
маленькому хлівчику. Мірошничиха пожвавішала, на старечому зморшкуватому обличчі з’
явилась посмішка, щира і приязна, наче вона зустрілась з рідною людиною. «Це ж яку мудрість
дав Бог оцій маленькій пташині, що вона кожного року прилітає до свого гнізда! І ніколи не
помиляється! Прилетить точнісінько в своє село, знайде свою, а не чужу вулицю, якимось
невловимим чуттям знайде і свій двір, і гніздо. І ніякої науки цій пташині знати не треба, жодної
карти не потрібно! Хто ж вказує їй дорогу додому? А прилетіла ж здалеку, - із самого Єгипту! Не
інакше, як мені Всевишній з неба вісточку послав, що недарма я топчу ряст земний, для чогось
іще потрібна. Адже сьогодні  - Божий празник!..» І по сухій, зморшкуватій щоці баби Катерини
покотилися сльози, та вона на них не зважала, а зашепотіла, завела з ластівками нехитру
розмову:
- Ластівочко, маленька Божа пташко! Як же я рада, що ти повернулася! Та й не сама прилетіла, а
в парі. Удвох тепер щебетатимете біля моєї хати, удвох будете ластів’ят виводити. А я, голубко,
вже більше піввіку як сама. Молодим помер мій Андрій, хвороба забрала його в могилу. Сама я
й сина свого, одинчика, виростила, сама його й на ноги поставила. Ото як вивчився, не захотів
на одному місці сидіти, поїхав на Північ, за довгим рублем погнався, там і живе. То не хотів
заробіток втрачати, потім дітей надумав вивчити, а зараз російська пенсія його тримає. А мати…
Та що з старою матір’ю станеться, кому вона потрібна? Е-е-е, ластівко, не шанують тепер старих
людей, нікому вони не потрібні. Он батько мій колись розповідав, як ще його батько, а мій дід,
був сліпим сімнадцять літ. Сидів на печі та бавився з онуками, а п’ятеро сімейних синів
приходили до нього на пораду. Чи то роботу якусь затівали, чи їхати куди збиралися, завжди
поради батькової питались. То й Бог благословляв їх всяким ділом. Онучки ж мої, як були
маленькими дівчатками, так любили до баби в гості приїжджати, а тепер забули, ніби й на світі її
не існує. Давно вже своїх дітей мають, та нема їм щастя - долі. Еге ж, і заміж вийшли, і
розвестися встигли, бо все не так: той чоловік питущий, а цей робити нічого не хоче. Так і
живуть: ні заміжні, ні вдовиці; сьогодні один чоловік, через рік інший… Ні, немає людям
благословення від Бога, бо вони самі від Нього відцуралися! Он в селі нашому – ані церкви
немає, ані віруючих. Живуть люди, ніби в темряві, а в кого душа тужить-страждає, той горілкою
її, бідолашну, заливає, щоб не томилася… А до Бога ніхто не йде. Ось ти, ластівко, маленька
пташина, облетіла півсвіту, багато чого чула й бачила. Скажи, хіба ж то правильно живуть люди,
ну хоча б і мої онуки? Ні, ніколи, скільки існує народ наш, такого не було! А чому ми, старі, нічому
дітей не зуміли навчити, не передали їм науки батьківської? А тому, пташко, що познищували
колись церкви, поскидали дзвони, щоб совість свою приспати та беззаконня легше робити.
Отоді й розвелось в нас безбожжя. Сімдесят літ сіялось воно на нашій землі, бур’янами
проросло в людських душах, оце тепер збираємо врожай. Ти, ластівочко, летіла над океанами,
бачила різні країни, знаєш, як живуть прості люди в заморській стороні. Чи й там стільки п’яниць
розвелось, які по чужих дворах вештаються, щоб щось поцупити, чи то тільки на Україні? Чи
було колись, моя пташино, таке, що невигідно людині стало працювати та на власному городі
картоплю садити? А вигідніше красти її із чужої грядки?! А може, ще десь є в світі такі багаті
землі і таке вбоге життя? Ось у селі моєму давно немає ні школи, ні медпункту… А люди! На що
нині перетворилися люди? Одні спившись, вже не розуміють, хто вони: люди, чи тварини; а
другі, розбагатівши, глумляться над простими людьми, ще й себе виставляють на
посміховисько. Оце якось чула по радіо, як у Верховній Раді великі політики билися, немов
биндюжники. Колись такі безчинства влаштовували лише п’яні на ярмарковому майдані! А світ
який нині став, жорстокий та лихий! А скільки в містах розвелося злодюг, що старих,
беззахисних людей нахабно дурять та з власних квартир виганяють. Як же мало в людях
доброти та милосердя лишилось… Воістину, пташко, живемо при дверях, як то в біблійному
пророцтві сказано. Он вже видніється кінець світу, та тільки люди його чомусь не бачать. Чи то
пороблено нашим людям, що вони нічого не розуміють? Ніби хтось закрив їм чорною рукою очі,
позатуляв вуха і посліпив розум? Ох, при дверях уже живемо, при самісіньких дверях… Як там
сказано в Писанні: «Хто має вуха, хай чує!»..
    Дві маленькі білогруді пташки, сидячи на дроті, затихли, ніби прислухаючись до слів старої.
Вони знічев’я чистили своє пір’ячко, гострили дзьобики об щось, лише їм видиме; весело й
дружно щебетали, спілкуючись чи то між собою, чи, може, з бабусею. Потім дружно знялись зі
свого місця та й полетіли у височінь, лишивши внизу і маленьке полтавське село, і двір, і бабу
Катерину…
    Воістину: хто має вуха, нехай почує!..


Леся Українка (1871 – 1913)

Грішниця

Колись давно в далекій стороні
Була війна страшна і незвичайна:
Те лихо звалось білою війною.
Без гасел бойових, без гучної музики,
Без грімких вистрілів, без ясних корогов.
Вона була немов лихе повітря,
Що прилітає на совиних крилах.
І полягав вояк за вояком,
Полки зникали, як вали на морі;
На поєдинки там виходили вночі,
Ховаючи під пахву короговку.
У темряві густій ніхто не бачив,
Як блискала й щербилась ясна зброя,
Як падав і конав один з борців,
Як ворог загрібав його у темну яму,
Не раз іще живого. Старшина
Лічила ранком військо, і багато
Найкращих вояків у ньому бракувало:
Ніхто не знав, де й як вони лягли.
В той час найбільше воювали шнуром,
Кайданами, отрутою, підкопом,
А зрада гаслом військовим була.
Часами тільки бомба огнева
Могильну тишу розбивала гучно
І всіх навколо ранила скалками.
Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла
(Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,
І навіть діти не сиділи дома).
Вона була при зброї: у руках
Був заступ гострий, а в кишені куля,
Набитая знадобом розривним.
Дівчина йдучи тихо шепотіла,
А на устах був усміх зловорожий:
«Ой, підкопаю вражеє гніздо!
Злетять вони угору, мов ті птахи!»
От підійшла вона під темний мур
Високої будови. Притаїлась,
Перечекала сторожкий патруль
І почала копать завзято, швидко…
До половини підкопала стіну,
Підклала кулю розривну під неї.
А потім добула вогню і запалила
У кулі трут і подалась додому
З надією страшною. Коли раптом
Мов грім ударив, – куля розірвала
Завчасно стіну, і каміння гостре
Посипалось навколо, наче град.
І ось один важкий та гострий камінь
Улучив дівчину, і полягла вона,
Немов прибита градом ніжна квітка.
Тут незабаром прилетів патруль,
Знялася заметня, тривога, шуканина,
І дівчину знайшли. «Чи мертва, чи зомліла?»
Питали вояки. «Несіть її в шпиталь!» –
Сказав старший. «Нехай її черниці
Там одволодають, а потім буде суд».
І віднесли в шпиталь зомлілую дівчину.
І прийняли її там сестри милосердні, –
Вони приймали всіх, – приставили до неї
Черницю молоденьку, щоб гляділа.
Лежала цілий день без пам’яті слаба,
Але надвечір їй вернувся тямок,
Одкрила очі, глянула навколо:
Склепіння біле, образ і лампада
І біля ліжка, наче другий образ,
Бліда дівчина в чорному убранні.
Хвора
Де я і хто ти?
Черниця
Сестро, мир тобі!
Се Божая оселя, ти в шпиталі,
А я твоя сестра, тебе гляджу.
Хвала Найвищому, що ти опам’яталась.
Хвора
А чула ти, що сталось сеї ночі?
Черниця
Хай Бог простить тому, хто се вчинив…
Хвора
Се я!
Черниця
О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне!
Хвора
Ні, каяться вважала б я за гріх!
Скажи, – ти певне знаєш, – адже в замку
Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?
Черниця
Ні, милував Господь. Одна лиш вежа
Упала, на той час там не було нікого.
Хвора
О, що ти кажеш?! (Хвора заридала).
Черниця
Вгамуйся, бідна сестро, помолися
Зо мною вкупі Богові святому,
Подякуй, що не дав тобі вчиниш зла,
Проси, щоб мир твоїй душі послав він
І в серце повернув забутую любов.
Сльозами змий оту лихую пляму,
Що положив гидкий, ворожий замір.
Аби простив тебе суддя небесний,
А суд земний для праведних – ніщо.
Хвора
Гадаєш ти, що я боюся суду?
Запевне, бридко між гадюк попасти,
Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, –
Небесний чи земний, для мене все одно, –
Однакові для мене рай і пекло,
Бо я не вірю в них.
Черниця
О Господи, рятуй
Оцю заблукану, нещасну душу!
Послухай, сестро, ти ще молода,
І, може, прийдеться загинути…
Хвора
Дарма!
Не жаль мені, що молодою згину,
А жаль – о лютий жаль, що пропаду даремне.
Черниця
Ніхто даремне в Господа не гине,
Без волі Божої і волос не спаде.
Хвора
Не хтіла б я тебе вразити, сестро,
Та, бачу, прийдеться розмову залишити,
Бо ми говоримо на різних мовах.
Черниця
Ні!
У всіх людей одна є спільна мова –
Братерськая любов.
Хвора
Любов, ти кажеш?
А я б сказала – щирість…
Черниця
Прожени
Ненависті дракона геть із серця,
Нехай в ньому зостанеться любов,
І ми одна одну запевне зрозумієм,
Як розумів розбійника Христос.
Хвора
Пожди, кохана сестро, я те бачу,
Що ти мене і жалуєш, і любиш,
Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла,
Щоб знала ти, кого і за що любиш,
І як осудиш, то щоб знала за що.
Сядь ближче біля мене, нахили
Лагідне личенько до мене ближче,
Забудь про те, що звете ви гріхом
Чи праведністю, слухай тільки пильно.
Черниця
Боюся я, що втомишся, – ти ж хвора.
Хвора
Дарма! нехай умру, та думка не умре!
В таке безсмертя й я привикла вірить.
Адже і в вас є сповідь перед смертю…
Мене жде шибениця – я те знаю.
Так слухай. Ти все згадуєш любов,
Вона й моя наставниця єдина.
Мене любов ненависті навчила,
Колись і я була, як ти, лагідна, тиха
І вірила в братерськую любов,
Бо при мені були брати кохані,
Родина й ніжні подруги мої.
Образу я сльозами зустрічала
І перед кривдою схиляла я чоло,
Коли вона на мене наступала.
Я матері і батькові корилась,
Вони ж були до мене завжди добрі.
Я думала, що лад такий можливий
Між ворогом і бранцем… Коли се
Розпочалося біле лихоліття
І наше місто зайняла облога;
Боролося воно, змагалось, як уміло,
А потім мусило відперти браму,
І вороги ввійшли з тріумфом в неї.
Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люди й коні.
Мій батько й мати ворогам корились,
А добрості не бачили ніколи.
У мене розум наче потьмарився,
Не знала я, де правда і де кривда,
Я знала тільки, що мені так жаль,
Так жаль на ворогів і жаль на подоланих.
Сумний був час; товариші мої
Пішли у військо, кликали й мене.
Та я в собі не чула сили.
Ті, що зостались, я їх одцуралась
Або вони мене, пропала наша згода.
Брати і сестри смутнії ходили,
Той самий жаль гнітив їх, що й мене.
Та що казати? В подоланім місті
Немає щастя і не може бути!
Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці,
У сестри милосердні, та для сього
Потрібна віра, – я її не мала…
Отак життя минало день за днем.
Я бачила, як гинуло найкраще,
Як родичі мої гнили по тюрмах
І як високе низько упадало.
Тоді в мені спалахнула ненависть
До тих, що нищили мою любов.
Ненависть розгоралась більше й більше,
Та я не знала, де її подіти.
Так, може б, я себе вогнем спалила власним,
Та іншеє судилося мені.
Прийшов один товариш і промовив:
«Ходи; ми знову на війну зібрались!
Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;
Ми мусим боронитись, поможи нам!
Невже ти будеш осторонь сидіти
І споглядать, як ллється братня кров?
Ні, сором се терпіти. Наша смерть
Научить інших, як їм треба жити.
Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».
І я пішла…
Черниця
А мати? а родина?
Хвора
У ту хвилину я про них забула,
Та, може б, не згадала і тепер,
Якби вдалось моє велике діло.
Я б упилася щастям перемоги, –
Не спогадом, надією жила б.
Але ж тепера я даремне гину
І думаю про той даремний жаль,
Що може вбить мою кохану матір.
Своїх сестер я бачу у жалобі,
Братів у смутку – і даремне все!..
Коли б могла я ще хоч раз побачить
Моїх коханих!..
Черниця
Сестро, не журись!
Якби ти тільки вірила у те,
В що вірим ми, потішилась би певне.
Ми віримо, що в іншім, кращім світі
Побачимо усіх, кого любили.
Хвора
Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,
Що люди й «там» не можуть рівні бути.
Моя лагідна мати не злочинна,
Не вбила і не хтіла вбить нікого,
Їй мусить райська брама відчинитись,
А для таких, як я, в раю немає місця.
Черниця
Все переможе щире каяття,
І гріх, і пекло перед ним зникають,
І райська брама навстежи одкрита.
Згадай же, сестро, любую родину,
Пожалуй душу бідну, молоденьку,
За віщо ж має гинути вона?
Хвора
Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі:
«Ніхто не має більшої любові,
Як той, хто душу покладе за друзів».
Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш
І як осудиш, то вже знаєш за що.
Умовкла хвора, і черниця тихо
Сиділа, очі в землю опустивши…
15.09.1896


Щастя

(Легенда)

Се було в початку віків. Новостворений світ сіяв чудовою красою, скрізь була гармонія, ясне,
повне життя. Цвіла божа мрія, розкішна й лагідна. Людське життя плило тихими хвилями і
зливалося з тією мрією в одне осяйне, спокійне море. Великий спокій був на землі, й люди
жили в спокою. Так було довго.
Злий дух спав у підземній країні. Він спав довгі віки, і сон його був лихий. Прокинувся злий дух і
покликнув: «Лихі сни мучать мене! Душа моя рветься, нема мені спокою! А там, на землі, панує
ясний спокій, мрія ворога мого цвіте і витає – і ніщо не бентежить її. Чи маю я носити сам мою
тугу огненну, чи маю ховати мій смуток темний? Ні, я кину тугу в серце наймиліших дітей ворога
мого, я розкину над ними смуток чорним покривом, і потьмариться мрія ворога мого».
Злий дух вийшов чорним димом з лона землі і огненною хмарою полинув понад землею. Він
пролітав над долинами, де хвилювало золоте збіжжя, де рясні дерева клонили додолу важкі
віти. Там спустився злий дух, – і збіжжя вигоріло, мов від огню, овоч на деревах почорнів, трави
пожовкли, квітки посохли, стала пустиня. Люди ховалися від огненного подиху по ямах та
печерах і стогнали: голод!.. голод!.. Злий дух вернувся у підземну країну і ждав.
Минуло сто літ. Пустиня давно обернулася знову в розкішну країну, знову хвилювало золоте
збіжжя, рясні дерева знов клонили додолу важкі віти. Нове покоління людське розказувало
казки про колишній голод, але ті казки почали забуватись. Божа мрія цвіла, як і перше, і спокій
був на землі.
Але злий дух не спав. Він сказав собі: погляну на діло рук моїх! Здійнявся з лона землі сивим
туманом і холодною хмарою полинув над землею. Він пролітав над горами-полонинами, де
паслися отари великі, де розкинулись табори людські, там він з’явився густим мороком, лихою
заразою. Гинула худоба, конали люди, крик страшний котився по горах: смерть, смерть!.. Отари
зникали, табори порожніли… Злий дух вернувся у підземну країну і ждав.
Минуло сто літ, – на могилах людей, що погинули від зарази, ярий моріг зеленів, а нащадки їх
спокійно ходили по горах-полонинах, весело грали в сопілки, скликали незліченні отари.
Табори біліли наметами, скрізь було життя. Ніхто не згадував про лиху заразу. Божа мрія цвіла,
як і перше, і на землі був спокій.
Злий дух сидів у підземній країні і думав. І він створив думкою своєю дивну постать. Вона була
блискуча, як рання зоря, і міняла свій вид щохвилини, як вогонь. Злий дух дав їй життя і назвав
її: щастя. Він взяв її на свої дужі крила і полетів з нею геть високо понад землею. Була темна ніч,
табори спали, тільки молоді пастухи сиділи навколо багаття – пастухи не спали вночі, – вони
співали. Наймолодший грав у сопілку, дивився на зорі, і очі йому були спокійні, як зорі.
З неба покотилася велика блискуча зоря. Пастух покинув сопілку і вхопився за серце. Він бачив
зорю, і вона йому серце вразила. Він крикнув уголос: «Дивіться, дивіться!» – і всі дивились
туди, куди показувала його рука, – там упала зоря. Вона впала на високу гору, і на горі
спалахнуло світло, горіло і вабило серце. Пастух сказав братам своїм: «Ходім туди!» – і всі
пішли до світла. Всі бачили у світлі те, що було їм над життя миле, і всі бачили різно. Їм було так,
мов у душі в них горів вогонь. Вони йшли все далі, і світло далі ставало. Вони все йшли, кололи
ноги на колюче зілля, шарпали одежу об гострі терни, кров була на слідах їх; йшли і падали один
по одному, бо сила покинула їх. А ясна, дивна постать все далі ставала, все більше мінилась і
зникла в тумані. Настав день, а вона не верталась, і ніхто не знайшов її.
Був знов вечір, і пастухи співали. Вони співали: «О щастя, о ясне, загублене щастя!» І ті пісні
отруїли серце всім людям. Всі прагнули щастя, а ніхто не знав його, всі хотіли бачити його, мати
його на хвилинку і вмерти потім, бо воно стало їм миле над життя.
І кожний бачив його, хоч у сні, хоч на малу хвилинку. На одного воно глянуло коханими очима,
іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави. Всіх зчарувало воно навіки, і чари
його були отрута. Воно летючою зорею падало в серце, і серце починало горіти. Хто раз бачив
його, той не забував його до смерті. Пекельний вогонь прокинувся в душах всіх людей. Всі
шукали щастя, всі хотіли мати його ціле в своїх руках. Для нього віддавали все найдорожче,
губили себе і других, сльози й кров лились річками во ім’я його. А щастя літало по світі зорею,
блискавицею, вогником бродячим і ніде не спинялось надовго, і ніхто не мав його ціле в руках.
І чутний був великий крик по всій землі: «Щастя! щастя!..»
З того часу не стало на землі ясного спокою, потьмарилась блискуча Божа мрія.
І злий дух утішився працею своєю.



Михайло Михайлюк

Болить душа

Болить душа за тих, які пішли
З життя свого, не упізнавши Бога,
Тому що не шукали й не знайшли
До вічності блаженної дороги.

Ніхто шукати їх не направляв:
Ані батьки, ні дитсадок, ні школа,
Хоч Бога вони й бачили здаля,
Та з Ним не зустрічалися ніколи.

Отак свої і змарнували дні,
І, що цікаво, що живі марнують,
А потім будуть муки вогняні,
Та їх учителі не порятують.

Є звичай, щоб померлих провести,
Попали щоб у Царствіє Небесне,
Читають над покійником псалтир,
І моляться, й дають у руки хрестик.

Чи вірила людина ще жива
В Ісуса Господа, Творця свого і Бога?
Якби це так, тоді вона знайшла б
В путі своїй не мертвого – Живого!

Покійнику хто може помогти
І чи йому потрібна допомога,
Коли в житті він не хотів іти
У молитовний дім святий до Нього?

Тому стоїть в душі моїй печаль
І за далеких друзів, і за ближніх,
Що не прийшли до Бога, коли звав
Живими йти до Нього в Царство вічне.



Бордуляк Тимофій (1863 —  1936)

Дай, Боже, здоровля корові!

  - Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацювався, заким я заробив 50 ринських... 50 ринських!
То не п'ятдесят разів кивнути пальцем, не п'ятдесят колачів з'їсти, а товчися цілу зиму з сокирою
по лісах, по дебрах, коло сажнів, коло брусів... мерзнути, як собаці, та ще й о жидівську ласку
стояти, щоби жидовин песій не пхав чоловікові замість грошей горілки! А прецінь я заробив і
купив тебе, мосьпаненьку, та веду додому, дітям на потіху!..
     Так говорив халупник Матвій Бас до корови, ведучи її на мотузі з ярмарку додому. Корова
хороша: попелястої шерсті, з закривленими догори рогами, з великим вим'ям... видно, добре
перезимована.
    Довкола зеленіли поля, у воздусі заливались жайворонки, а туй по дорозі росла зелена м'яка
травиця, що так і манила до себе корову. Сонце спустилось уже д' заходові, чоловік спішився
додому, але корова на се не вважала. Вона що кілька кроків ставала й жадібно скубла зелену
траву.
    - Ну, ну! Йди-бо! Яка ж ти уперта! - провадив Матвій дальше свою бесіду, силуючись з
коровою. - Ти давай лише багато молока, то вже моя стара буде тебе доглядати, та й діти
пастимуть по межах, по берегах, кілько сама схочеш... І тамту, що-м торік продав, доглядали,
тілько прийшла біда... треба було восени довг віддати, податок заплатити, одежу на зиму
посправляти, та й мусив продати. А добра була корова і молока сипала багато!..
    Корова мов розуміла бесіду свого провідника, бо від часу до часу обертала до нього рогату
голову і міряла його своїми великими чорними очима.
    На подвір'ї перед невеличкою хатиною, що стояла край села, бавилося п'ятеро малих дітей в
полатаних сорочках і все бігали до воріт та виглядали на дорогу, чи не йде батько. Сонце, мов
величезний бальон, .спускалося за рубець лісу і червоним променем обливало хатину з
малими віконцями, обливало подвір'я, обливало білі голови дітей, що качались по мураві.
    Рипнули двері, і на порозі стала халупничка Матвіїха, жінка ще не стара, але вже з
поморщеним і почорнілим лицем. Послідні лучі сонця ще захопили її, поцілували в лице, і
Матвіїха виглядала через хвилю наче мідяна статуя.
    - Ще не йдуть тато! Ще нема тата! - лепетали діти до матері. - Ми хочемо гаму, дайте нам їсти!
    - Ах ви сарань якась! Нічого, тілько би-сьте їли, а до роботи нема вас! - закликала мати з
ласкавою усмішкою на лиці.
     Вона знала, що від таких дітей ще не можна сподіватись великої помочі.
    - То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку! - сказав з жаром найстарший
хлопчик-семиліток.
    Мати винесла з хати кусень чорного хліба і стала обділяти діти по черзі... А тут і Матвій
непостережено з'явився під ворітьми з коровою.
    - Гей! ану відчиняйте! - далось чути з-за воріт.
     Діти, як заздріли батька, так і кинулись прожогом до воріт, лиш одно маленьке зістало у
матері на руках.
    - Тато! Тато! Корова! - кричало одно, то друге.
     Четверо малих люда вчепилось за ворота і в одну мить отворили навстіж. Отворили: і
корова з тріумфом вступила на подвір'я, а діти обступили її і стали оглядати з цікавістю.
    Матвіїха перехрестила хребет корови і поцілувала її в лоб межи рогами.
    - Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька! Ти, певно, хочеш їсточки, ти, певно, хочеш питоньки! -
лебеділа вона, примилюючись до корови і гладячи її по боках.
     Матвій стояв збоку і гордо дивився на ту сцену. Його очі так і промовляли: "Дивись, стара,
який з мене господар! Який з мене батько! Шануй же мене, небого!.."
    - Ну, годі панькатись з коровою! Лучче зробиш, як даси їй хопти або трави. Корова дійна,
добра, всі люде говорили. Та й мені дай що хлепнути, хоть борщу абощо, - сказав Матвій до
жінки і пішов до хати.
    Матвіїха не спішила за чоловіком, бо знала, що він собі дасть раду без неї. Вона назбирала
вже наперед ціле рядно хопти та трави по берегах річки і стала частувати корову.
    Матвій не чекав на жінку. Він знайшов в печі борщ, взяв кусень хліба і ту плинну страву
справді "хлептав", що аж на двір було чути. Однак, коли після дороги ложка видалась йому
замала, то він собі іначе порадив: він узяв вінці горшка межи зуби і пив борщ лакомо,
перестаючи лише, щоби відітхнути та закусити хлібом. Матвій наївся (оскільки можна наїстись
голим борщем) і положився на постіль, що стояла в кутику хати, поклавши собі під голову
одиноку брудну подушину, яка в цілій хаті була. А жінка годувала корову.
    - Гей, стара! А їсть корова? - гукнув Матвій з постелі.
     - Їсть моя маленька! Та ще й напоїти треба бідненьку! - далась чути відповідь Матвіїхи.
    Вдоволений Матвій лежав на постелі і ні о чім не думав. Се були найщасливіші хвилі в його
житті, коли він собі ліг чи то в хаті, чи в лісі під сосною і пустив самопас свої мислі, що без зв'язі
кружили по його голові, а відтак десь геть розходилися собі з шумом лісу, й його огортав
твердий сон... Однак такі хвилі були для нього рідкими. Невсипуща праця й журба о жінку і діти
займали його днем і ніччю.
    Матвіїха взяла скипець і стала доїти корову. Діти не відступали ні на крок і цікаво та жадібно
слухали, як цвіркало молоко. За хвилю був повен скипець, а Матвіїха не чулася з радості. Вона
завела корову до хлівця, що був прибудований до хати. А діти вслід за нею... їм так і пахла
молочна каша.
    - А що, стара? Дала корова молока? - спитав Матвій.
    - Дала, дала, та ще й повен скипець... добре молоко, густе...
    - Вари кашу! - закомандував Матвій, лежачи на постелі, мов турецький баша.
    Не було то в звичаю Матвіїхи варити молочну кашу в будній день. Така страва на неділю, на
свято, а будні дні вона збувала чим-небудь: борщем, бараболею, кашею на воді або на
сироватці... Але нині вона сама чула в своїй душі якесь свято... Так довгий час не було в них
корови, так довгий час діти не виділи ложки молока, а нині той пожаданий гість обдарував їх на
першім вступі цілим скип-цем поживного нектару. Чи ж не можна нині зробити виїмки? Так! Вона
не дала собі два рази говорити, розіклала в печі огонь і стала варити кашу. Діти стояли коло
припічка і пильно гляділи в огонь, що жовтими язиками підлизував челюсть, дивились на
горщик, що спокійно стояв собі при огні, а найстарший хлопець притулив крадьком палець до
горшка, чи вже череп гарячий. Та не уйшло йому се безкарно. Мати спостерегла його цікавість і
пацнула його ложкою по руці. та закричала на діти:
    - Чого стоїте коло припічка, як той гріх при душі? Хочеш одно з другим попечись? Не можеш
вичекати хвилі?
    Діти послухали: відступили від припічка, посідали рядочком на лавці під печею і чекали.
    Огонь тріщав, каша зачинала кипіти, а Матвій лежав на постелі й ні о чім не думав. Ні о чім не
думав? Дивне диво! Той щасливий стан душевний впроваджував його звичайно в сон, а сон
об'являвся знов голосним хропінням, мовби хто різав пилою соснову колоду. Нині ж Матвій не
спав. Він лежав собі тихо зі зложеними навхрест руками і водив по хаті очима... Він ждав...
    Нарешті прийшов кінець і жданню. Матвіїха відставила горщик від огню, поставила на столі
миску й налила до неї каші, а молочна пара розійшлась хмарою по хаті. Діти кинулись до
ложечника, і кожде взяло свою ложку, позасідали за стіл і чекали батька. Але батько не йшов до
вечері, він навіть не ворухнувся на своїм леговищі, бо йому конче хотілось, щоби жінка
кликнула на нього, що вечеря вже на столі.

    Матвіїха вистудила в маленькій мисочці кашу для наймолодшої дитини і посадила її з ложкою
в руці на долівці. Дитина їла...
    Аж тепер прийшла черга на всіх. Матвіїха взяла ложку для себе і для чоловіка і сіла коло
стола.
    - Ану, старий! Вставай до вечері! - кликнула вона на чоловіка.
    - Га? Що? Вже? - говорив Матвій мовби спросоння, і піднімаючись повагом з постелі.
    В]н мав вид зовсім рівнодушний. Його неголене лице так і говорило: "Ет, що мені молочна
каша? Всьо одно що борщ... Чи то я дитина?"... Тільки се дивно: чому він на перший поклик
жінки зараз встав з постелі? Таж звичайно жінка його сіпала, щоб добудитись до вечері, а діти
тягнули за ноги... Чому він перед тим, заким сів коло стола, зробив на собі три рази великий
хрест і в пояс поклонився перед кашею, - коли, впрочім, вія любив з привички лише махнути
кілька разів рукою по грудях або здорово позіхнути й перехрестити рот?.. Діти сього не
завважили, але жінка замітила, осміхнулась під носом і подумала: "Дивуйся ж тут дітям, коли
старий, як дитина, аж трясеся за молочною кашею..."
    Стали їсти кашу. Матвій з'їв ложку, другу, третю, - смакує...
     - Добра каша! - каже. - Вже-м давно таку їв.
    - Добра каша! - жебонять весело діти, їдять. Шість рук, воружених в ложки, бігає то до миски,
то з миски, і шість тіней гойдається на стіні.
    З'їли все, що було в мисці.
    Матвій подивився з-під густих брів на жінку.
     - Ану, стара! Досип ще!.. То, либонь, не вся.
    - Досипте, мамо, досипте! - домагаються діти. Але Матвіїха не досипала. Вона хотіла трохи
подразнити свого чоловіка.
    - Де вже тобі не вся? - каже вона. - І горщик вишкрабала, коли хочеш, то заглянь...
    Матвій не вірив жінці. Він недаром водив по хаті очима, лежачи на постелі, він видів кождий
рух жінки.
    - Ет, не жартуй, стара, не дури, та сип кашу! Коли їсти, то їсти!
    А діти й собі:
     - Коли їсти, то їсти!
    Матвіїха насипала ще повну миску каші, а сама сіла на долівці коло найменшої дитини,
вишкрябувала горщик та годувала малого, а батько з старшими дітьми чистив з миски.
     Коли вже зісталось лише трохи на дні в мисці, Матвій положив ложку, обтер піт з чола і
сказав:
    - Ну, нагодувала ж ти нас нині, стара, коби так все! Дай же, Боже, здоровля корові за те, що
дала молока!
    - Дай, Боже, здоровля корові! - повторили діти в один голос за батьком і кінчили
вишкрябувати миску.
    Матвіїха була дуже рада з того, що нагодувала всіх досита, але більшу часть тої заслуги вона
приписувала не собі, а корові. Тож зараз по вечері вийшла до неї подивитися, що вона там
робить, "бідненька"...
     Ніч була тиха, погідна, на небі світили зорі, а корова лежала собі в хліві та ремиґала
спокійно...



Віталій Бондарчук

Який ти...

Який художник ти — така твоя картина,
Якого рівня ти поет — така і рима.
Яку гітару маєш — такий ти музикант,
Який ти модельєр — такий на штанцях кант.
Яка дівчина ти — такі і сватачі,
Яка хазяйка ти — такі і калачі.
Який ти чоловік — така твоя сім'я,
Який наставник ти — таке твоє дитя.
Який спеціаліст — така тобі і плата,
Який господар ти — така у тебе хата.
Який ти керівник — така у тебе справа,
Яким актором став — така твоя вистава.
Які пріорітети — туди ти і прямуєш,
Який у тебе слух — такі ти звуки чуєш.
Який у тебе стиль — таке і майбуття,
Який характер твій — таке твоє життя.
Який ти погляд маєш — настільки і відвертий,
Наскільки ти різкий — настільки ти і впертий.
Яка душа в тобі — така розмова ллється,
Який присутній дух — так в битві доведеться.
Який служитель ти — такі у тебе плани,
Який пресвітер ти — такі і прихожани.
Який у тебе Бог — таке і серце маєш,
Який християнин — того в житті шукаєш.
2008


Софія Прокопчук

Три листочки осені

Матерям, що виховують дітей з особливими потребами, присвячується…
Спогад

Вітерець встеляє доріжку перед Нею осіннім золотом. Майстерно вирізьблені кленові листочки
наввипередки нашіптують тільки їм відомі мелодії осені.
Майже щоденно, п'ять днів на тиждень, Вона приводить сюди найдорожче, що у Неї є — свою
дитину. Саме тут, у навчально-реабілітаційному центрі, вони обоє зустріли Любов, Віру і Надію…
Білі, рожеві, фіолетові, червоні квіти космеї, сальвії привітно посміхаються Їй і вже вкотре
дарують спогад…
Пригадує, як стояла із такими ж, як і Вона, жінками в черзі. На легких, мов хмаринки, подушечках
лежали білесенькі сповиточки, перев'язані голубими, рожевими, білими, червоними стрічками.
Ангел брав їх ніжно на руки і віддавав жінці, що підходила. У божественній величі був присутній
Сам Творець, що вказувало на особливу важливість дійства, яке відбувалося в цю мить.
До одного сповиточка довго не підходили. Тільки тоді, коли Вона наблизилася, Творець взяв
його на руки і підійшов до Неї. Із благоговінням передаючи Їй дарунок неба, Він ніжно усміхнувся
(Вона це відчула кожною своєю клітиночкою). А ще Вона почула голос: «Ця дитина чекала на
Тебе. Тільки у Тебе є таке серце, яке зможе любити її так, як Я!»
На шляху до Бога
Події цього дня Вона пам'ятає щохвилинно. Та найбільше, до дрібниць, запам'ятала вечір, коли
вперше цей світ побачив її синочок.
Слова лікарів підтвердилися: дитина народилася неповносправною. Страшний біль її серця тої
миті відчуло небо і зі співчуття заплакало важкими краплями дощу. Метнулася блискавка зі
стогоном, здавалося, розірвала навпіл не тільки небесний простір, але й душу.
Цілу ніч Вона боролася зі своїми ж думками, мріями, сама з собою. Знала: якщо забере дитину
додому, її покине людина, яку кохає. Просто піде назавжди з її життя. Коли залишить сина тут, то
залишить тут і себе, по-іншому не зможе жити…
Важкі пологи, довга ніч боротьби забрала сили…
Розплющила очі і побачила, як несміливо, чи то боячись її потривожити, чи, може, побачити в її
очах одне з рішень, у вікно палати зазирає сонце.
Кімната наповнилася світлом, а життя наповнилося змістом. Її рішення не змогли б змінити ніякі
апеляційні суди. Вона знала — на Її боці найвищий суд — Божий.
Прозріння
У дитинстві Вона часто дивилася на небо. Дуже любила розглядати хмаринки, різноманітні за
формою, які були схожими на чудернацьких тваринок.
Відтоді пройшло більше двадцяти років, а Вона й тепер подовгу вдивляється в небесну
височінь і з болем у серці запитує: «Чому, Господи?».
У відповідь — мовчання: важке і нестерпне. І тоді Вона плаче гірко… і тихо. Так тихо, що не чує
ніхто. Навіть Господь?
Промінь сонця з самого ранку заграє з Нею, ніби випрошує усмішку. Дивно… Вона усміхається…
Чому? Глянула на сина, що спить, носиком притулившись до подушки. Згадала вчорашню
розмову із сусідкою. Особливо з пам'яті виринули слова: «Щаслива Ти, бо знаєш для кого
живеш…»
Сонячне проміння ніжно гладило Її голову, руки. На мить здалося, що воно торкнулося серця…
«Прости, Господи!»


Олег Ольжич (1907-1944)

Молитва

Ігумен встав. Брати-домінікани
Двома рядами вийшли з-за столів,
І серце храму — пройняли органи.
І морок сам зайнявсь і задзвенів.
Ось брат один. Страховище іконам:
Руде волосся і ведмежий стан...
Він був би десь розбійницьким бароном,
На смерть своїх би катував селян.
Велика міць Твоя, Ісусе Христе,
Коли й його до Тебе привела!
Він молиться... І ніжно-променисте
Щось світиться з-під дикого чола.
1931

*  *  *
Бог ясний поміж людьми ходить.
Бог навчає людей роботи:
«Розбудіте, полийте потом,
І уродить земля, уродить».
А Диявол його не чує.
Загадався, схиливсь на ногу:
«Вепр, забитий з лука тугого,
Коло ватри також смакує».
Бог рече: «І буде громада,
Мудрі старці, врочисті свята,
Смирні діти, тихі дівчата,
Любі приятелі-розрада».
А Диявол: «Не вірте казці!»
І, надхненний, в болючій тузі:
«Дійсна втіха і справжні друзі  —
В небезпеці і у нещасті!»
І на землю одні упали.
І схопились другі на ноги.
Закурились по них дороги...
І сліди всі по них пропали.
(1932)

Страшний суд
(Примітив)

Посеред лісів, степу
Ловіте тугу труб!
Двигтить і земля, і небо,
Надходить Страшний Суд.
Роздайте одежі гарні,
І коні, й воли для всіх!
Достаток — лише марність,
І щастя — сліпий гріх.
Забудьте жінки й діти,
Невільні звільніть серця!
Легкі і ясні, йдіте
Уздріти лице Отця!
І небо, й земля в хмарі.
Нечуваний вітер дме.
Господнє ім’я — Кара.
Господня хвала — Меч.



Тетяна Аляб'єва

Як любити ближнього

Ви знаєте, що таке звуження судин головного мозку? Сергію про цю хворобу відомо практично
все. Дружина Олена страждає цим захворюванням з юних років. Трапляється, що вона
несподівано непритомніє. Так тривожно залишати її одну! Навіть тепер, стоячи за кафедрою,
проповідуючи Слово Боже, Сергій проводжає поглядом дружину з малям на руках. Олена
виходить з залу будинку молитви. «Може, їй стало погано, — промайнула думка. — А може,
просто хоче без сторонніх поглядів погодувати грудьми дочку?» Слідом за мамою тупають сини.
Сергій раз по раз поглядає через прозорі пластикові двері на вулицю. У великому просторому
залі його слухають з великою увагою, і його занепокоєння не залишається непоміченим. Раптом
Сергій розгублено замовк. У залі тиша. Слідкуючи за поглядом Сергія, всі збори повертаються у
бік вхідних дверей. На майданчику перед входом метушаться сестри з недільної школи,
стовпилися діти. Заняття у них проходило в будинку навпроти. Було зрозуміло, що щось сталося
...
Збиваючись, втрачаючи зв'язок між словами, Сергій закінчив проповідь. Він майже побіг на
вулицю. Олена ... Що з нею? Та ні! Ось вона стоїть з дитиною на руках! Що ж тоді тут трапилося?
На бетонному покритті в припадку бився хлопчик-підліток.
«Слава Богу! — промайнуло в голові. — Мої цілі, і з ними все в порядку!» Хлопчика на збори
запросили Олена з Сергієм, про його проблеми вони знали давно. У хлопця було гаряче
бажання від них звільнитися, і він вірив, що йому допоможе тільки Бог. Кожного разу, коли він
відчував наближення нападу, він починав молитися. Це було дивно — припадок не наступав!
Тільки вночі, коли підліток спав і не міг контролювати сон, починалося жахливе ... Сьогодні
припадок накрив його несподівано, після закінчення дитячого служіння. Незабаром хлопчик
прийшов до тями. Його все ще обступали з усіх боків здивовані дорослі і діти, як раптом
пролунав пронизливий дитячий крик ззаду.
Дворічний син Сергія, на мить залишений без нагляду, забрався вгору по східцях і стрімголов
звалився з них униз. Бризнула кров з розсіченої брови і губи. «О, Господи! — Застогнав Сергій.
— За що?..»
І тоді у серці тихо заговорив Божий голос.
— Ти сказав: «Слава Богу, що не мої рідні!» Ти дивився на хлопчика в стражданнях і в серці
радів, що це сталося не з твоїм сином чи дружиною. Тобі не було боляче! А зараз тобі боляче?
Це твій син? Коли ж ти будеш любити ближнього, як самого себе?
Сергій мовчки, у серці своєму відповів Богові:
— Слава Тобі, Спасителю, що я чую Твій голос! Ти кажеш правду, Господи! Свого сина я люблю
набагато сильніше! Допоможи мені любити всіх людей так само сильно, як я люблю своїх
близьких і рідних! Допоможи мені мати співчуття і готовність допомогти іншим! Збережи мене
від байдужості до чужого болю! Великий, Всемогутній, Всесильний, Люблячий Господи, зціли
хлопчика, зціли і мого малюка! Я знаю, вони Тобі однаково дорогі обидва. В ім'я Ісуса Христа!
Амінь.


Володимир Самійленко (1864-1925)

***
Як часто в час сумний,
коли душа зболіла
В давнину думкою літа,
Вбачається мені
стражденна постать мила –
Та постать любая Христа.
Ось, бачу, висить Той,
Хто душу віддав за брата,
Хто в серці мав одну любов,
Осміяний всіма,
замучений від ката,
І з ран біжить святая кров.
А ті, що Він навчав,
і котрі Ним спасались,
Ті вірні всі ученики
У найлютіший час
од страху поховались
Або стоять оддалеки.
І з реготом народ
перед Христом гукає
(Ще мало муки ворогам!):
«Так ось він — той пророк,
що всіх спасає!
Ану тепер спасися сам!..»
І знов я згадую тебе,
Вкраїно-мати,
Твою біду, твій вид сумний;
Округ хреста твого,
мій краю розіп’ятий,
Я чую регіт навісний...



Світлана Береза

Тимко

«…Благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за
тих, хто кривдить і переслідує вас».
Євангелія від Матвія 5:44

Домівка зустріла Тимофія тугою, яка не розвіювалася тут, здається, ніколи: ті ж двері, що так
жалібно стогнуть, коли їх відчиняють (хтозна, коли востаннє змащували завіси); той же поріг,
брудний і немитий; закіптюжені шибки, об які вже стільки літ розбивається сонячне проміння,
марно силкуючись увірватися до кімнати… По кутках павуки майстерно снують свої ажурні
полотна («Чи не єдина прикраса цієї оселі», — сам до себе гірко посміхнувся юнак).
На стіні — підкова, стара, чорна, вкрита пилом. Відколи вона висить тут і хто повісив – про це
хлопець і гадки не має, проте добре пам'ятає матусині слова: «Ти звертайся до неї, сину, коли
буде скрутно — вона допоможе. Це підкова на щастя».
«Ну, що, допомогла?» — гіркою іронією діткнув серця важкий, мов камінь, спогад…

* * *
… Труна стояла посеред хати, і люди, які зійшлися на похорон, стиха гомоніли: «Відмучилася,
сердешна. Шкода тільки, сиріт залишила з оцим гультяєм. Хіба отакий доведе їх до пуття?»
Сироти (себто Тимко зі старшим братиком Михайликом) стояли поруч. Михайлик плакав, а
Тимко, вдивляючись у воскове обличчя неньки, роздумував: «Чому мама померла? Чому
підкова не допомогла? Хіба легко було матусі, коли її бив вітчим, коли потім довго лікувалася
від його побоїв, та так нічого й не допомогло — і ось зараз лежить у домовині… Чому?»
Закінчився похорон. Розійшлися люди. У дитячих сердечках цвяшком засів біль… Та час летів
стрімко. Ночі змінювалися днями, і кожен новий день ніс нові тривоги, нові випробування — у
важкій круговерті буднів ніколи було думати над отим «чому?». Вітчим не дуже любив чужих
дітей ще за життя матері, коли ж її не стало — зовсім зненавидів хлоп'ят. «Зайві роти», — казав
зневажливо чужій тітці, яка все частіше з'являлася в їх оселі та з якою цілими днями
просиджував за пляшкою оковитої. Щоб «зайві роти» не заважали, щораз частіше посилав дітей
у найбільш людні місця їхнього містечка просити милостиню («Хоч якась вигода буде, — радів.
— Дітям завжди охочіше подають»).
Ні Михайликові, ні Тимкові жебрати не хотілося — хлоп'ят вабила школа, та що вдієш — вітчима
боялися: якщо маму так люто побив, то що вже казати про них, малих та беззахисних, — нізащо
не пожаліє…
Стоячи посеред вулиці босоніж, у подертих штаненятах, хлопці боязко озиралися: чи нема десь
поруч знайомих або (що ще гірше) однокласників — засміють же. Хотілося втекти від завжди
п'яного вітчима десь далеко (хоч навіть на край світу)… Але як втечеш? Хто в цьому великому
світі захистить, приголубить, допоможе? «Може, підкова? — майнула якось думка в Тимковій
голові. — Мама ж казала, що в біді допомагає. А хіба зараз не біда? Треба спробувати».
— Давай сьогодні втечемо до школи, — запропонував старшому братові. — А прийдемо додому
— відразу попросимо підкову, хай збереже нас від батькових стусанів.
«Кар! Кар!» — десь зовсім поруч каркнула ворона, наче хотіла застерегти хлоп'ят від біди. Та
Тимко, нагнувшись, підняв грудку землі й кинув її вгору, щоб прогнати пташку. «Геть звідси!» —
гукнув. — Розкаркалася тут, віщунка нещасна. Не буде ніякої біди, чула? Нас захистить підкова.
Ось так!»
Ворона, ще раз невдоволено каркнувши, перелетіла з однієї гілки на іншу, а діти, весело
регочучи, подалися до школи…

* * *
«Чи ідол є щось?» — згадалися Тимофію слова Святого Письма… Ой, якби ж тоді, в дитинстві,
про все це знати… Чим прискіпливіше вдивлявся в почорнілий талісман, тим більше
дивувався: як міг так наївно вірити в те, що є не більше, ніж витвором людських рук… Чим була
ця стара підкова для нього в пору заплаканого дитинства? Богом?! Напевно, так… Коли не знаєш
Бога Живого, схиляєшся перед богом-ідолом, вірячи: він захистить.
Дорого ж обійшлася йому та хлоп'яча наївність. Тимо¬ фієві хотілося не думати про те, що давно
минуло, але пам'ять, немов калейдоскоп, змінювала картинки-спомини… Здається, наче й не
було цих десяти літ — на порозі знову стояв, злякано притискаючись до дверей, дев'ятилітній
Тимко. Поруч — Михайлик. У хаті — задушливо-смердючий горілчаний перегар, а за вікном,
немов беручи реванш, знову глузує ворона: «Кар! Кар!» Батько, п'яно хитаючись, підходить
зовсім близько. Тимко не бачить ні посоловілих очей, ні заслинених товстих губ — перед його
очима тільки батькові руки: чорні, важкі, страшні.
— Де гроші? — суворо перепитав хлоп'ят.
— Нема… — Тимко поспішає відповісти першим: він же менший, а менших, кажуть, шкодують, не
так боляче б'ють. — Ми сьогодні до школи ходили…
За вікном знову те остогидле: «Кар!» Чи, може, то тільки здалося? У Тимка шалено калатає
серце, а оченята благально дивляться на стіну — туди, де виситиь підкова: «Допоможи!» Все
марно — оберег щастя німий і байдужий. Зате вітчим:
— До школи, кажеш?! — не промовив, а зашипів грізно. — То ти вже вчений? Ось тобі, виродку,
наука!
Удар важкого кулака розсік праву брову — лице залила кров (відчув її солоний присмак навіть
на губах). Хотів, було, дременути, та п'яний вітчим ударив чимось важким по ногах. Від болю
потемніло в очах — і Тимко впав на долівку. Вітчим ще лаявся, бив малого чобітьми, але хлоп'я
вже того не чуло…
Отямився в чужій оселі. Довкола — прохолода й тиша. Лежав, боячись поворухнутися
(нестерпно боліла нога), на білосніжному простирадлі. Поруч — сусідка тітка Люба.
— Живий? Слава Богу! Не лякай нас, дитино, більше, — лагідно посміхнулася жінка. Із-за її спини
визирав Михайлик. Це він, як тільки Тимко упав непритомним, шмигнув зі своєї хати прямо
сюди, до тітки Люби. Її чоловік, дядько Василь, почувши дитячий крик: «Вбили!» — стрімголов
побіг до сусідової оселі й, відштовхнувши п'яного вітчима, взяв напівживу дитину на руки, поніс
до себе. «Побійся Бога, Іване!» — докірливо кинув п'яниці на ходу. — За що сиріт кривдиш?
Дивись, суворою буде розплата».
…Тимко, коли розплющив очі, не відразу впізнав тітку Любу. Здалося, то — матуся.
— Ти тут, мамо? — прошепотів самими лишень вустами. — Чому вона не допомогла? Чому?
— Хто «вона»? — тітка Люба легенько торкнулася Тимкового чуба, пригладжуючи його.
— Підкова.
— Підкова, кажеш? Ти в неї захисту шукав, напевно? Як бачиш, даремно. Не підкові треба
довіряти, хлопчику, а Богові Живому.
— Але ж Бог далеко, на небі…
— Бог — завжди поруч, «поклади на Господа турботи свої, і Він підтримає тебе». Я потім про все
це й багато чого іншого тобі розкажу. А зараз відпочинь…
Від цього м'якого голосу, дуже схожого на мамин, Тимкові стало спокійно та затишно — і він
заснув…

* * *
Болючі спогади лещатами затисли душу. Тимофій хотів звільнитися від них — і не міг: пам'ять
була цього разу безжальною…
У сиротинці, куди тітка Люба привезла братів, звільнивши їх від п'яної опіки вітчима, Тимкові
також не було добре: почував себе — мов зламана гілка в розквітлому саду. Рубець над бровою
добряче спотворював юне лице. Але то — ще півбіди. Нога, зламана (як виявилося) п'яним
вітчимом, зрослася неправильно — і хлопчина не міг обходитися без милиць. Та в дитбудинках
— нікому жалітися, нікому й жаліти: позбавлені змалечку маминої ласки та батькової опіки, діти
не знають сентиментів, тут кожен — сам за себе… Зрештою, Тимко й не чекав ні від кого
співчуття — лише б не глузували. Та де там! Хлопці з перших днів придумали прізвисько:
«Каліч». Ох, уже те каліцтво!.. Скільки гарячих сліз пролито через нього ночами! Плачучи,
розробив собі якось план: втекти із сиротинця. Куди? Звісно, куди — до лісу (він зовсім
недалеко звідси). Забереться, мріяв хлопець, у самісіньку гущавину, викопає землянку — і
житиме на самоті, подалі від цього немилосердного світу… От тільки Михайлика шкода – він,
напевно, сумуватиме без Тимка… А ще — тітонька Люба, добра й ніжна, наче мама. Щосуботи
забирає хлопців до себе додому, годує такими смачними стравами, яких він, Тимко, ще зроду
не куштував. А в неділю приводить братиків разом зі своїми дітьми до недільної школи. Ні,
втекти від неї не можна… Треба терпіти — терпіти до наступних вихідних. Зрештою, він же не
відчуває таких мук, як Ісус Христос, про Якого розповідала якось тітонька Люба… «Я страждав
лишень за себе, — міркував Тимко, — а Він за мене і за весь світ (навіть за вітчима!) помер на
хресті. Страшно подумати, скільки витерпів мук. То хіба я не перетерплю якихось глузувань?
Нехай сміються, коли вже так смішно».
Відтоді каліцтво дошкуляло хлопцеві менше — перед очима щоразу, коли насміхалися,
поставав Ісус Христос, смиренний, добрий, сильний. Щоранку й щовечора Тимко звертався в
молитві до Бога, називаючи Його довірливо Батьком, і просив… здорові ноги. Вірив: Отець чує
його дитяче прохання і неодмінно вчинить диво.
…Диво справді сталося. Одного дня тітка Люба приїхала до сиротинця не сама.
— Це, Тимку, — лікар, — вказала на незнайомого чоловіка. — Він огляне тебе і, можливо,
невдовзі ти ходитимеш без милиць. Принаймні, будемо з тобою молитися про це. Згода?
У Тимка — наче крила виросли. Тітонька Люба ще запитує, чи згоден?! Та він ладен днями
молитись, аби Господь поблагословив руки цього чоловіка…
— Спробуємо! — сказав лікар, оглянувши спершу рубець над бровою, а потім — і хвору ногу. —
Якщо буде на те воля Божа, у нас усе вийде…
«Неодмінно вийде, — подумки відповів хлопчина. — Я знаю, Бог любить мене».

* * *
…У хаті кахикнули — і Тимофієві спомини, нарешті, розвіялися остаточно, наче сон. Глянув туди,
звідки почулося «Кахи!» На ліжку, де, як і десять літ тому, замість постелі — оберемок зопрілої
соломи, застеленої брудним рядном, сидів дідуган. Худющий — лиш шкіра та кості. Як тільки
душа тримається в такому тілі? Неголене підборіддя підкреслювало їжакуватий вираз обличчя;
у давно немитому та нечесаному волоссі заплуталося кілька соломин. Це був вітчим. «Йому ж
лишень п'ятдесят», — майнуло в Тимофієвій голові, і жаль торкнувся серця.
— Доброго дня, батьку, — промовив якомога спокійніше.
— Це ти, Тимку? — хрипло обізвався вітчим, важко впізнаючи в цьому статному юнакові того
хлопчика, якого колись так жорстоко скривдив. Та й як впізнаєш: виріс, змужнів, став он яким
красенем (від колишнього каліцтва і сліду не залишилося). — Що, прийшов помститися? Бачиш,
який я немічний тепер став — бий мене, бий…
— Та що це ви, батьку, кажете? Хто я, щоб судити вас? Господь нам іншу заповідь залишив:
«Любіть один одного, як Я полюбив вас».
— Не битимеш? — вітчим ніяк не міг повірити тому, що казав пасинок. — Виходить, Любка й тебе
святим зробила?.. Діла-а!..
— Ніхто, батьку, не є святим, окрім Отця Небесного, — спокійно пояснив Тимофій. — Я ж, як і
тітка Люба, — дитя Його. А дітям Божим не гоже зводити рахунки — ми маємо Заступника на небі.
До вас же приїхав допомогти трохи, бо ж здоров'я, бачу, зовсім занехаяли чи, може, просто
втопили його, як і все своє життя, в горілці… Я нарубаю вам трохи дров, води принесу…
Минула одна, друга, третя година… Вітчим, надривно кашляючи (аж в грудях боліло від того
кахикання), мовчки спостерігав, як вправно господарює в його оселі Тимофій. На плиті вже
докипала юшка; вперше за останні кілька літ вимита підлога дихала охайністю та свіжістю. Хата
вже не здавалася пусткою — у ній починало жевріти життя, і очі вітчима, здається,
зволожилися… Він хотів зрозуміти пасинка — і не міг. Хлопець був для нього іншим світом —
світлим, гарним, чистим, але… недосяжним. У світі, де живе вітчим, не вміють любити, не
вміють прощати… А Тимко, бач, і словом не згадав про те, що колись було. Приїхав — мов
рідному, допомагає. Сусід Василь не раз, було, розповідав, що Бог здатен робити з людським
серцем справжні дива. Не вірив, сміявся — а воно, виходить, правда. «Хто б і мене змінив?» —
не зчувся, як уже не подумав, а промовив вголос.
— Для Бога нема нічого неможливого, — відповів Тимофій. — Він змінить вас, батьку, — треба
тільки прийти до Нього з відкритим серцем. Вірю, що так воно й буде — адже я молюся за вас.
… Крізь протерту від кіптяви шибку, нарешті, увірвався до оселі пучок сонячного проміння —
чоловікові ж здалося, що то Божі вісники торкнулися його душі. У грудях стало незвично тепло,
кашель, нарешті, стих — і вітчим посміхнувся до Тимка.
Вперше у своєму житті…



Василь Слапчук

* * *
Сміється сніг. Ідуть до церкви квіти.
Макітру мама ставить золоту
на стіл. Синичка дзьобає кутю
у мами з рук. Колядникує вітер.
Різдво Хрестове. Мамина сльоза…
Господній рік. Нове Господнє літо.
Вже Слово народилося із літер.
Що мав сказати, Бог вже нам сказав.

* * *
Христос рождається. І диха віл,
теплом із ніздрів зігріває ясла.
В зорю згорнувся материнський біль,
зійшла зоря над Вифлеємом ясна.
Згорнувся біль, а радістю зійшла
зоря — у чорнім небі грудка світла.
З-під теплих губ біблійного вола
на стінах слава інеєм розквітла.
Прийшли із України пастухи,
торкаються Спасителя серцями.
У них і миро, й ладан… і гріхи…
Вертають в Україну мудрецями.
А в Україні ще ні — так, ні — ні.
В снігові військо ангелів небесних.
Христос рождається! І пада сніг,
й мале пташа уже співає весну.



Микола Борбинський

Смердючка

…Бо що тут казати — вам-то добре, вам — і вранці не пече, і увечері не нудить, а вдень — то
просто благодать, живи і тішся. Не те, що декому, а втім, що тут балакати — кого ж хвилює, що у
вас вчора під вечір — 37,2, а сьогодні так у попереку штрикає, що аж млості беруть. І кому
пожалітися, зрештою — у кожного, мовляв дядько Лаврін, «своя жизнь, і не вмєшувайтеся,
шановний, у мою лічну жизнь».

А тепер за порядком. Якщо завтра неділя, а ваша «колісниця огненна» схожа на сусідську льоху,
що ліниво повертається у розкішній калюжі, то потрібно брати відро та ганчірку. Марко
(толковий дядько, фермер, до речі) саме так і діяв.
«Одиннадцятка» після вчорашньої поїздки в поле мала вельми непристойний вигляд. Зрештою,
це навіть приємно, коли пригріває сонечко, на подвір'ї — густий спориш і ти босими ногами
відчуваєш лоскіт травинок. Погодьтеся, життя майже вдалося.
Авто вже виблискувало чистими краплинками на крилах і капоті, і залишилася просто дрібниця
— ретельно протерти, щоб плямок не було від краплинок води.
— І де я міг її приткнути, — бурчав Марко сам до себе, шукаючи м'яку, спеціально куплену
ганчірку. Коли нею протирати авто, не залишається смуг на полірованій поверхні. Предмет для
наведення лоску тріпотів прямо над головою. Ще минулого тижня після водних процедур своєї
«одинадцятої» Марко закинув ганчірку на гілку вишні.
Дужа рука вже майже дотягнулася до цілі, як раптом різкий біль змусив притиснути обидві руки
нижче грудей і так постояти хвильку-другу, поки біль у шлунку став легшим. Господар присів на
перевернуте відро і тремтячою рукою витер раптовий піт з чола. Уже давно його турбує цей
біль, особливо коли потрібно високо піднімати руки. І молилися не раз у церкві, і пігулки, що
лікарі прописували, приймав — результату жодного. Зауважив лишень, що останнім часом біль
значно посилився і приступи стали частішими.
Докінчивши, відійшов, щоб здалеку оцінити роботу, і залишився задоволеним. У салоні авто
повісив «пахучку» — пластинку у формі деревця із запахом «після дощу». У вас такої немає?
Рекомендую. Приємний аромат свіжості та озону в салоні авто, і не треба губу копилити —
«хімія, хімія». «Хімія служить народу», — пригадав Марко лозунг радянської науки й усміхнувся.
…А тепер дозвольте відрекомендувати: Поліна Іванівна Рибакова, заслужений лікар радянської
України, за спеціальністю — гастроентеролог. Це такий лікар, що знає все про ваші нутрощі і
фахово порекомендує, що корисно вживати в їжу і пояснить, чому у вас печія після свіжих
шкварок. Почесті, звання, поважні пацієнти із ЦК КПРС (для тих, хто не знає цієї абревіатури,
розтлумачу — Комуністична партія Радянського Союзу і її Центральний комітет ) — це все в
минулому. Сьогодні вона просто бабуся Поля і повертається додому в Молдову. А гостювала в
доньки, в Києві, і була неймовірно щаслива побавитися з внучатами й відчути не награну, а щиру
приязнь доньки й зятя. Що вже догоджав їй Арсен, то не передати. Добрий чоловік у її молодшої
доньки, уважний і щирий, а ще — служитель церкви.
— Дякую тобі, Господи, за своїх дітей і внуків, і за життя дякую, і за спасіння… Знаєш, Господи,
коли б то я раніше зустрілася з Тобою, то, може, й більше щось доброго зробила б, а так… —
зітхала й дивилася на зелені пагорби полів, що пропливали за вікном. Повернулася в купе і вже,
було, налаштувалася прилягти. Усе-таки сімдесят шість років — то вам не жарт, потрібно вчасно
й відпочити, і за тим, що на сніданок і на обід, пильнувати, а вечеряти було не в її стилі. «Все ж,
не варто було їсти те тістечко з чаєм після обіду, надто вже підозрілим був смак, але Арсен так
переконливо просив: «Ну ще хоч шматочок», що не втрималася, — надто любила поласувати
солодким. Мабуть, що даремно, бо відчувала, що тістечко, як любила вона казати, «не
вляглося», і вже майже дві години відчувала легку нудоту, а тепер ще й характерний звук
м'якого гуркоту в животі. Поїзд поволі стишував хід.
— Пані, пані… — Поліна Іванівна швиденько наздоганяла провідницю купе. — Мені терміново…
— Станція зараз, всі санвузли закриті.
— Я зле почуваюся, будь ласка, відкрийте, — благально заглядала в очі.
— Бабуля, я тобі вже сказала, не заважай заходити пасажирам, — і так безкомпромісно
відвернулася, що стало зрозуміло: нічого не вийде.
— Он там, біля вокзалу, зможете забігти, але поїзд чотири хвилини стоїть, попереджаю, — не
повертаючи голови, провідниця жестом руки показала у простір.
Біля дверей вагона товпилися пасажири.
Старенька заспішила, майже нічого не бачачи перед собою, — окуляри залишалися на столику в
купе. Вже майже добігла, але перекинута кимось урна зі сміттям на стежині…
Перехожі здивовано поглядали на людину, що лежала в калюжі з розбитим лицем.
— Ну, набралася тьотя, не розрахувала трошки траєкторію двіженія, — коментував небритий
молодик.
— А може, щось із серцем сталося, — двоє дівчат зупинилися за два кроки.
— Катько, подзвони на швидку, бачиш, кров на обличчі.
Поліна застогнала і прийшла до тями… Хотіла підвестися, але знову впала в брудну воду.
Постукуючи, поїзд поволі рухався від вокзалу.
— Марино, Марино, — наче крізь сон долинули жіночі голоси, — а допоможи, бачиш, бабці біда
сталася. Двоє молодиць допомогли старій піднятися і завели її в закуток вокзалу. Там і
залишили — без документів, грошей і одягу, у брудному халаті.
— Боже, Боже, бідкалася касирка, закриваючи віконце каси, — на що світ перевівся. Та ж десь,
мабуть, і діти є, а може, й вигнали стару з дому. Ой, Господи милосердний, на що світ
перевівся… — Поклала біля бабусі, на кріслі, шматок батона і зацокала підборами до дверей.
Вечоріло. Запізнілі пасажири старалися триматися подалі від простоволосої брудної бабці.
Потім був ранок, і сержант бридливо морщачи ніс, легенько торкнувся черевиком до босої ноги
старої: «Бабуля, тут не готель і не лазарет. Скільки можна сидіти? Давай, збирайся і дуй звідси, а
то я наряд викличу. Пити треба менше. Де ти живеш, адресу скажи?..»
Бабуся тремтіла і силкувалася щось сказати, але так і не спромоглася.
Якщо ви не знаєте, як за два дні з інтелігентної людини перетворитися на бомжа, від якого
відвертаються, то це саме та історія, яка пояснює цей процес.
Був ще один недільний ранок, коли добрі люди поспішають до церкви, а деякі за покупками у
райцентр.
— Марино, Марино, Христом Богом клянуся — це та сама жіночка, яку ми позавчора тут
посадили.
Поліна згадала (щось просвітліло у пам'яті) цей голос і підняла голову. Молодиці підійшли
поближче.
— Бабцю, га, бабцю, ви ще довго тут сидіти будете? Два дні вже майже, як звати вас, звідки
будете?
— По-лі-на, — по складах промовила. — Не кидайте мене, — і затрусилася від плачу. — Я не
знаю, де я і що зі мною. Я нічого не знаю. Я їхала в поїзді — і нічого не знаю більше… Я у Бога
вірю, вірю в Бога я, — твердила раз-по-раз.
— Марино, ану візьми лиш мою торбу, я проведу бабцю. Не балакай, кажу, багато, я знаю, що
роблю. Підсоби мені трішки, ось так… — допомогла звестися на ноги і під руку повела вулицею,
а далі поволеньки у провулок до світлого високого будинку, що у ньому вікна в ряд і заокруглені
зверху.
…Марко любив співати, а особливо у полі, коли сам на сам із світанком дивишся, як сходить
сонце, вмите росою. Дихаєтсья так вільно, а погляд сягає далеко-далеко, аж до горизонту, де
тополі тоненькими гребенями крон розчісують пасма сивого туману. А ще любив співати у
церковному хорі — високо й урочисто, відчуваючи трепет і благоговіння, ніби Хтось невидимий
і сильний вів його голос на вершини мелодики та духовної насолоди.
Церковна служба закінчувалася. Іван Шестерина — місцевий служитель — проповідував про
доброго самарянина, який змилосердився над нещасним чоловіком, пограбованим
розбійниками.
— Це Він, милосердний Господь, зупинився біля нас, не потрібних нікому, покалічених та
нещасних, — і підняв нас, і спас, і всі гріховні рани залікував добротою і ласкою Своєю… Я не
знаю, де я був би сам, на якому узбіччі лежав би, але й мене, пропащого п'яницю знайшла Його
рука ще п'ятнадцять років тому. Повірте, у мені не було нічого, що б могло привернути Його
погляд, окрім зла, гордині і брехливих уст, а Він зупинився, побачив і простяг Свою добру
пасторську руку — і підняв на висоту Свого авторитету, Своєї слави. Як я вдячний своєму
Спасителю… — по щоках служителя котилися сльози. Марко прикрив обличчя рукою, а уста
вдячно шепотіли слова: «Добрий Ти, Господи, добрий, добрий, дякую, дякую, Тобі…»
Ще ніколи він не співав так натхненно, як того разу. Спів уже закінчувався, коли високі дубові
двері прочинилися і до храму увійшла жінка, ведучи під руку зігнуту бабусю. Провела на вільну
лаву, а потім щось коротко пояснила Івану Шестерині.
Марко співав і з подивом помічав, як швиденько порожніють місця навколо незнайомки у
брудному халаті. За короткий час навколо неї майже нікого не залишилося. Лишень Настя —
його дружина, що сиділа на сусідній лаві, складала компанію прибулій.
— Як допоможе Бог, то запрошую вас усіх на вечірнє служіння, на сьому вечора, — Шестерина
продовжував говорити, помічаючи, як швидко порожніє храм.
— Тут ще така ось просьба є. Може, хто міг би сестру нашу на якийсь час до себе взяти, з
вокзалу її привели незнайомі люди. Казали, що вона віруюча людина. Хто згоден — підійдіть до
мене, будь ласка…
Народ навдивовижу швиденько розбігався. «Слухай, — гомоніла до приятельки в коридорі
інша, — я ще ніколи такого «аромату» не нюхала. Боже-е, який сморід. Слухай, я ледь не
вирвала там, і на що служба порядку дивиться. Ну як таку смердючку до храму пускати. Ну жах
просто, прям ужас якийсь!» — торохтіла подрузі вже на подвір'ї церкви.
Марко краєм вуха почув: «Ну куди ми її зараз візьмемо, гості у нас, і що я з нею робитиму,
людям же їсти потрібно готувати. Коли б не гості, то згода, забрали б, а так…» — переконувала
чоловіка дружина на передній лаві.
З бокових дверей до служителя підійшов Василь, про таких кажуть — діловий: «Слухайте,
пасторе, ось тут я залишаю п'ятсот гривень. Я все розумію. Такий момент — розумію. Сто
таксисту і чотири сотні — бабулі. Вона замре від щастя. Нехай відвезе на вокзал, у місто або
десь до лікарні. Я не знаю. Гроші тут, а вам рішать, я побіг. Зустріч у мене з одним серйозним
чоловіком», — і вигулькнув у бічні двері.
Ще одна пара нерішуче поглядала в бік Поліни, перешіптувалися: «А може, давай заберемо
бабцю, ну, жалко дивитися, як вона труситься. День-два перебуде, а там подивимося, що далі
робити», — це вона. Він: «Та я, у принципі, не проти, але зрозумій, люба, ми ж не у своїй квартирі
мешкаємо. До речі, господар дзвонив учора, пообіцяв зайти, подивитися, як ми… Уявляєш, що
він подумає, коли застане у нас бомжиху…»
Гнат Синиця, або дядько Гнат, як зазвичай його називала церковна молодь, якось невпевнено
підійшов: «Я тут, Іване, той… Ну, може, я заберу до себе. Я розумію, що воно, канєшно, трудно
такі вопроси мужикам рішать. Може, сусідку попрошу».
— Дякую, Гнате, але це не той випадок. До речі, а як твоя Ганна почувається?
— Та без змін, ти ж знаєш, не піднімається вона після інсульту, але я того… я, може, сусідку
попрошу, щоб якось бабцю перевдягла, а їсти, слава Богу, маємо що…
— Ні-ні-ні, — рішуче запротестував Шестерина, — так не піде, будьте вільні, ми вже тут якось
визначимося. Вітання дружині, я, може, забіжу сьогодні навідати…
Марко дивися у зал — Настя ще сидить, а думки роєм: «Мабуть, тра забрати. У мене ж власне
хата. А четверо малих? — голос тихий-тихий. — Хто зна, чи вона не хворіє, не приведи Господи,
ще заразу яку в хату принесе… Коли б то на день-два, то простіше. Прилаштував би стареньку в
літній кухні, тепло зараз, та й побілили недавно… Забери, забери. — Знову тихий голос, — ти у
поле, цілий день на роботі, а про дружину подумав? Вона ж вагітна, вона навіть запаху їжі не
може перенести, токсикоз жахливий, а ти оцей «одеколончик» в хату приведеш. А хто про своїх,
а особливо про домашніх не піклується, той гірш за невірного… — написано так, ти ж знаєш…
Рішучим кроком від дверей до кафедри прямував Федір Капличка — він із тих, хто правду-матку
в очі вріже і бровою не поведе.
— То що, по-чиєму вийшло? — замість привітання почав наступ. — Я вже рік тому казав —
притулок треба в церкві зорганізувати. Притулок, як он для тої, — кивнув у сторону Поліни, — а
не розводити бомжатник у домі Божому. Не слухав мене тоді — от тепер і тішся, перепрошую,
нюхай свою порцію і мовчи. А я говорив і буду говорити…
— Федоре, ти хотів би взяти до себе стареньку? — спромігся вставити слово служитель.
— Я говорив і говорити буду: треба прислухатися, коли добре радять. Тепер розбирайся сам.
Моє діло маленьке — я сказав і пішов, не послухаєш — мені байдуже — я сказав… Він уже був
біля виходу, але продовжував бурчання: — Говори не говори, як до стіни горохом.
…Марко навчився розуміти дружину без слів. Ледь не на дотик відчув на собі її погляд, який
говорив: «Марку, я згодна, якось воно буде». Усміхнувся і ствердно кивнув головою.
— Я візьму до себе, поки що, а там побачимо, — Марко до Івана.
— У-у-ух, — видихнув полегшено Шестерина, я вже так вирішив: якщо не ти, то я, а що мені
лишається, хоч ти добре знаєш мою ситуацію…
Поволі завели бабусю до «Жигулів». Марко запопадливо відчинив двері. У лице — приємний
запах «після дощу»…
— Марку, Марку, агов! Де ти? — голос дружини звучав надивовижу дзвінко, — Обідати заходь.
— Та щось не до обідання мені, Насте, а ти як?
— Та нічого, — дружина невпевнено. Вона здогадалася, що мав на увазі чоловік. — Нічого,
жодних проявів токсикозу. Я якось про це й забула, а ти знаєш — вона славна бабуська,
говоряща, і згадала про все. У Молдову вона їхала, а тут така історія. Ми вже подзвонили її
старшій доньці. Вони вже в розшук заявили в міліцію. Другий день шукають. Такі вже вдячні
нам, такі вдячні — а ми то що? Гаразд, заходь лишень… Настя прочинила двері.
За столом сиділа миловидна бабуся. Про таких кажуть «Божа кульбабка». Гарне сиве волосся
хвилями спадало на рожеву Настину кофту. Ледь примружені сірі очі з вдячністю дивилися на
Марка. Розбита брова дбайливо заклеєна пластиром.
— То як, нічого виглядаємо, — і усміхнулася. — Дякую вам і дружині вашій. Це милість Божа наді
мною. Повік Йому вдячна буду. Це ж треба такому статися! Та ви сідайте лишень до столу, — мов
господиня припрошувала.
— Та не хочеться щось, — Марко мляво.
— Що, знову болить? — Настя насторожено.
— Та так, поболює трішки…
— Ану знімай сорочку, — голос Поліни звучав пророчо й суворо, — швиденько знімай, кажу. Я
одразу запримітила. Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Я лікар.
Прохолодними пальцями впевнено доторкнулася: «Тут болить і тут також. Ану лиш не
напружуйся — ще не таких ми бачили. Записуй, — кивнула до Насті, — беремо ячмінну крупу…»
…На вокзал їхали всією сім'єю. Настя дбайливо налаштувала чималеньку валізу. — У нас усе
домашнє: і молочко, і сир, і сметанка — усе, усе домашнє, — не зважаючи на протести Поліни
Іванівни, продовжувала: — Ось приїдете — внукам гостинчик буде смачненький.
Прощалися, як давно знайомі та рідні. Марко підняв сумку: «Ну й навантажила дружинонька
бабусю», — подумав та пройшов у вагон і, піднявши її на витягнутих руках, поставив на найвищу
полицю.
Поверталися додому, як раптом посеред вулиці Марко різко загальмував і, дивлячись на
дружину широко відкритими очима, промовив:
— Слухай, Настю, я ж сам валізу на третю полицю поставив. Сам, на витягнутих руках…
— Дуже болить, любий? — Настя розгублено зазирала у вічі чоловіку.
Марко мовчав, позаду тривожно сигналили автомобілі…
— Я здоровий, Насте, я здоровий. Це Господь! Та я ж тільки головою кивнув, яка ж моя заслуга…


Тарас Вихованець

Юда

В саду поволі мовкли голоси.
Хто —  до Кайяфи, хто — деінде плівся…
Нічна волога краплями роси
Лягала в пил. Утомлено підвівся,

Узяв торбину й вирушив у ніч
Лише йому відомими стежками…
Світили зорі. Голосом сторіч
Кричала тиша. Кожний німий камінь

Кричав про зраду… й кидався до ніг.
Спіткнувся Юда. Забряжчали срібні…
Озвалися собаки вдалині
І змовкли. А на безконечно дрібні

Шматочки розривалась почуття…
І сам він танув, мовби хмари диму.
«Не винен Він!.. » — безпомічно простяг
Долоні Юда… Над Єрусалимом

Здіймався обрій променем зорі
І день творився напродуч погідним.
Та не для всіх. У храмовім дворі
З’явивсь прочанин. Погляд непривітний,

Лице —  як тінь. Ступивши на поріг,
Дістав ті тридцять,  гаманець зашиті,
Жбурнув первосвященикам до ніг
І вийшов геть. Назавжди. З цього світу…  


Відречення

Стогнала ніч над полум’ям багаття,
Тріщало у вогні сухе галуззя.
Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно, утікали друзі…

…Кайяфине подвір’я галасливе
Прибульців зустрічало неохоче:
«Кого там ще в годину нещасливу
Веде сторожа ув обіймах ночі? »

… Петро сів поквапом біля багаття.
Ураз вогонь відбився у зіницях,
«Він був із Ним, я пам’ятаю, браття», —
Промовила з пітьми якась служниця.

«Це був не я», —  Петро притишив голос.
Вогонь зіниць між зорями розтанув.
Ніч стала ще темнішою довкола.
Поволі наближавсь Пасхальний ранок.

Озвався півень. Знов настала тиша.
Пливли хвилини звичним руслом ночі.
Устав Петро, хотів підсісти ближче,
Та… в темряві Його побачив очі…

Ганебний стовп предтечею розп’яття
Чорнів зловісно. Гавкали собаки.
Поволі гасло у дворі багаття.
Петро ішов і гірко-гірко плакав…



Олександр Стефанович (1899 - 1979)

Великоднє

«Христос воскрес!» Давно затерся
Серед потоку слів і зол.
І білим голубом для серця
Не припада вже цей глагол.
І вже не всталого із Гробу
І зниклого у вишині,
А ненаситную утробу
Ми ублажаємо в ці дні.
Пилати, Іроди та Юди
І так далеко до небес.
Воскрес Христос? Як станем люди,
Тоді — Воістину воскрес!
Над Христом
Колишу свою дитину
І співаю їй.
Люляй, люляй, любий сину,
Поки ти ще мій.
Сон-ява мені віщує,
Вітер вість несе.—
Мати бачить, мати чує,
Мати знає все.
Скоро підеш межи люди,
Щоб служити їм.
Шана й дяка тобі буде
На шляху твоїм.
На чолі твоїм корона
І жезло в руці.
В ризах, сину, ти червоних,
Ввесь ти в багреці.
Без упину ллється слава
На мою зорю —
І гримить в народніх лавах:
«Радуйся, царю!»
І, на гору тебе, світе,
Попровадить путь.
Поведуть туди, а звідти
На руках знесуть.
Колишу свою дитину
І співаю їй.
Люляй, люляй, любий сину,
Поки ти ще мій.
Прага, 1940



Володимир Слонопас

Купіть собі козу.

- Ой Василе-Василечку, нащо ж ти мене залишив таким молодим? Тобі тільки за п’ятдесят було
перейшло, а ти мене лишив самою. Діти ще при тобі порозлітались, як ті горобчики, але вдвох
якось ми собі давали раду і їм помагали, а тепер ...
       Жінка похилила голову, сидячи на невеликій лавці за невисокою металічною загорожею, за
якою виднілась одинока могила. З мармурової чорної плити дивилось викарбуване усміхнене
обличчя. Жінка склала на колінах руки, якби в молитві, і продовжувала свою розмову з
чоловіком.
- Вже 15 літ приходжу до тебе, а більше й немаю з ким поговорити.Так і не пожив ти в
збудованій тобою хатині, як мріялось. Думалось, до старості з внуками доживатимемо віку
свого. Ти все так поробив гарно: стіни з білої цегли вивів, червоною цегелкою виклав
вишиванку угорі під дахом, вікна букові ... тільки живи та радій .., а от не прийшлося. Скільки
твоєї праці вклалося, гой-гой. Навіть як змучений по роботі вертав додому, я й тоді тобі посидіти
не дала, бо в хаті роботи нескінчений край. Ти ніколи не супротивився, ніколи слова не сказав
гіркого, а мовчки ставав до роботи, яку я надумувала.
       Жінка схлипнула, втерла рукавом скупу сльозу. Вітерець колихав пасмами її сивого
волосся, яке вибивалося з-під хустки. Не нове, але довге коричневе пальто надійно захищало
від осіннього ще не холодного вітру. Жовте листя наскоски летіло зі старих, бачивших літа,
високих дерев і зупинялось внизу цвинтаревих загорож на траві, створюючи жовту кайму
навколо могил. Жовтий цвіт розлуки, ніби так кажуть, а може воно і дійсно так є. Коли восени
замирає життя навкруги і все жовтіє, якби прощаючись зі всім та всіма, ніби кажучи: «Ще сьогдні
маєте нас, бо завтра за сніговою розлукою більше нас не побачите. Ми своє відцвіли, ми своє
зробили, ми своє віджили, час в дорогу»
- Гроші, гроші, гроші ... завше їх мало, завше не вистачає. А може краще, як їх нема? Тоді й
голова не має чого боліти, як їх потратити чи зберегти. Складали ми їх і на купити що до хати, і
на науку дітям, і на весілля, і на чорний день, і просто так складали, щоб були. При грошах ніби
то чоловік чується безпечнішим. І вже й мали немало наскладаних, а от прийшли ті революції, і
всі гроші пропали. Дева ... й слово таке придумали, що й не вимовиш. Згадала, девальвація,
казали, прийшла. А хто вона така, та дама ненажерлива, що всі рахунки людські з ощадник касс ,
як корова язиком злизала, ніхто й не зна’, і раніше за неї ніхто не чув, і не попередив ніхто, що
така біда насуває. А може то столичні злодії на нас її і нацькували? Але, як його не бери, а
остались ми без наших потом зароблених грошенят. Мали машину купити, то я за ті гроші, ще
добре, що холодильник встигла купити, бо людям і того вже не дісталось, а так: хто чоботи, хто
яку одежину купив. І чи то треба було нам над тими грішми так убиватись, щоб злодюги державні
збагатились? Хай їм вже людські біди боком повилазять. Але наразі вони здравствують, а мене
з того часу серце і почало поколювати, а часами таки добряче пече. Думала не переживу, а от
вийшло навпаки. Ти мене заспокоював, а сам упокоївся. Ой-йо-йой.
      Останні слова прозвучали глухо, якби жінка видавила з себе останній дух, а він, вийшовши з
неї, тут же був поглинутий мовчазними гранітами цвинтара. Тільки сухе листя перекочувалося по
траві, йому було байдуже до людських тривог і переживань, якби говорячи своїм єством: «Для
чого чоловік живе в суєті? Він же, як і ми, приходить в цей світ на короткий час і так само, як ми,
його покидає».
- Але були в нас і щасливі дні в нашій хаті, коли діти зі школи прибігали і наша хатина
наповнялась їхнім гомоном. Я любила той час і все старалась, щоб вони втигли уроки поробити
до того, як ти з роботи вернешся. Вони біжали тебе зустрічати, а в тебе й не так багато часу
було, щоб кожного пригорнути та поговорити. Господарка, велика господарка мені була
потрібна. Це ж я тебе заставила дві корови купити і трійко свиней тримати. Щоб м’ясо і молоко
не виходило і достаток з горою. І ти мусів по державній роботі ще й своє обробити, почистити,
нагодувати ... ні хвилини вільної, все бігом, бо ще й кури та кролі, а ще городи. В кінці кінців
достаток наш не стільки радості дав, як нескінчених клопотів, часу не вистачало не те, що на
дітей, але й на себе, щоб хоч зрідка сісти вкупочці у садку і притулитись один до другого. Чого
було отак собі не відпочити по праці?
       Жінка знову тяжко здихнула, осіннє сонце дарувало останнє тепло свого проміння. Чудне
осіннє тепло: не пекуче, а, по материнськи, лагідне і ніжне, не  яскраво сліпуче, а даруюче
золото свого світла.  
- Діти, діти ... Тепер, Василю, часто думаю, що ми їм не вклали в їх серця, чому ми залишились
одинокими на старість? А коли було то вкласти в їхні душі добре зерно, як я тебе загонила тим
вічним «треба», і сама не мала часу на дітей, крім як нагодувати і спати вкласти. Вони любили
проводити час з тобою, а в тебе того часу й не було, все турботи забрали, як не робота, то
господарка. Дочка заміж вийшла після школи і поїхала до чоловіка, а сина вивчили в
університеті, надіялись, що з нами буде, так де там, пішов у прийми, ще й так далеко обоє від
нас. Нікому батьківська хата не потрібною стала. Але це ще було за твого життя. А тепер, після
тих перестройок і революцій, роботи в нашому містечку  не знайдеш. Кликала сина додому, не
докличешся. Каже, що там хоч якусь роботу має, хоч ніякого відношення до диплому. Звала
дочку, те ж саме відповідає. До мене часу приїхати відвідати і внуків показати не мають, от і
сиджу я, Василечку, сама у нашій хаті. Після твоєї смерті все я розпродала: корови, свині, хіба
що паро курей зосталось. Тебе нема – кому то все доглядати? Я сили не маю, а тебе не
вшанувала.
       Жінка знову схлипнула і перейшлася рукавом по очах. Нахилилась до могильної плити і
зігнала рукою непрошений жовтий лист, який під вітром прилип на лиці кам’яного Василька.
Повільно вернула на своє місце і коротка посмішка раптом прикрасила її обличчя.
- А знаєш, Василю, я таки не одна. Жіночка якась на цвинтарі побачила мою печаль і порадила
купити мені козу. «Все ж якесь живе створіння, - сказала, - буде рядом». Я й купила, вона живе зі
мною, любить мене, а я за нею доглядаю, як за дитиною, здається навіть часом, що вона мене
розуміє. З тобою тут, а з нею вдома поговорю і чекаю свого часу, коли Господь нас  об’єднає.
      Коза, яка ніби як почула, що за неї мова, підняла і тріпонула головою, крутанула вухами,
задребеніла хвостом і почала крокувати вздовж огорожі в сторону фіртки. Дійшовши до
проходу, коза відчула натягнутий шнур на своїй шиї, який повернув її браву ходу в іншу сторону.
Нувдоволено мекнувши, буцнула невеликими ріжками залізо фіртки та розвернула кроки назад
по периметру паркана.
- Щасливо тобі, Васильку, залишатись, піду вже, а ти спочивай у мирі. Хоч по смерті маємо один
на одного час: і посидіти, і поговорити.
       Жінка повільно піднялась, ще не розпроставши засидженного тіла, причинила за собою
фіртку, відв’язала від огорожі козу і обоє потупцювали до цвинтаревого виходу. Сонце
наблизилось до обрію, запалюючи червоним полум’ям негусті хмари над собою. Вечоріло.




Павло Тичина (1891 – 1967)

* * *
І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.
І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в безумстві наших дум.
Говорив я: знаю я,
Що Ти тихий як роса,
Многодумний як веселка,
І, як буря, молодий.
Говорив я: знаю я,
Що Тебе лиш я люблю.
І ставав я на коліна
Слухав Господа велінь.
І коли явивсь Господь
У крові моїх братів, —
Заридала в серці віра
І вжахнулася душа.
— Господи, владарю сил!
Не збагну діянь твоїх.
Нащо нищиш ти скрижалі,
Що при зорях дав ти сам?
(1916-1917)

Скорботна мати
Пам'яті моєї матері

       І
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє...
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно! ...людське серце
До краю обідніло.
      ІІ
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
Возрадуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп'яту.
      III
Проходила по полю,
В могилах море мріє —
Назустріч вітер віє:
Христос воскрес, Маріє!
Христос воскрес? — не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Христос воскрес, Маріє!
Ми — квіти звіробою.
Із крові тут юрбою
Зросли на полі бою.
Мовчать далекі села.
В могилах поле мріє.
А квітка лебедіє:
О згляньсь хоч Ти, Маріє!
       IV
Проходила по полю...
— І цій країні вмерти?
Де Він родився вдруге,—
Яку любив до смерти?
Поглянула — скрізь тихо.
Буяє дике жито.
— За що Тебе розп'ято?
За що Тебе убито?
Не витримала суму,
Не витримала муки,—
Упала на обніжок,
Хрестом розп'явши руки!.
Над нею колосочки
«Ой радуйся!» — шептали.
А янголи на небі
Не чули і не знали.
(1918)



Іван Франко (1856 – 1916)

Навернений грішник

1
Василь Півторак був свого часу один із найзаможніших газдів на ввесь Борислав. Поля у нього
було достатком, худоби, і хліба, і шмаття, – ба й грошенят готових дещо-денещо найшлося.
Працьовитий, ощадний, любив порядок, – тож і все йшло у нього порядком і статком.
Були у Василя три сини, – парубки, що маків цвіт. Здорові, крепкі, – обичаєм та вдачею капля в
каплю у вітця вдалися. Батька-матір любили, старших поважали, а до роботи, аби й до якої, рук
не полінували. І коли би життя людське могло обійтися без припадків, коли б обставини
довкола нас не змінялися, – був би жив Василь Півторак і донині щасливо, сумирно, бога
славлючи та внуків у запічку колишучи.
Та не так воно в світі йде. То, що давніше не змінювалося й у сто літах, – тепер через десять
мов переродилось. Тепер не то, що в давнину. Життя бистро тече, – зміни бистро настають.
Треба пильно слідити, куди пруд жене, – треба й собі туди пробиратися. А не спостережешся,
застоїшся на місці, то того й гляди, – перша-ліпша хвиля нагряне, перша-ліпша зміна настане,
обалить тебе, зіб’є з ніг, – і ти погиб. Тепер жити тяжко. Життя – боротьба, вічна, безупинна.
Ворог з усіх сторін грозить. Не пристережи одного боку, з другого нагряне, – і ти пропав.
Таке сталося і з Василем Півтораком.
Було се саме в ту пору, як у Бориславі почали копати кип’ячку. Жидова перлася у Борислав, мов
мухи до меду. Роями цілими вони глотилися по селу, швендали по полю, по хатах. До кождого
газди приставали, мов реп’яхи до кожуха. «Продавай грунт, газдо, та продавайї Ось я тобі за
частку тілько, – а я тілько, – а я ще більше! Не треба нам усього, – частки з нас буде!» Винімають
гроші, кладуть на руку, горівку ставлять і підмови не щадять. І не одного підмовили, не одного
бідолаху заманули. Та не дався на підмову Василь Півторак. Він любив свою землю, котру його
родина з діда-прадіда зливала своїм потом. А ще до того думав собі: «А що? Гроші озьму, –
гроші круглі, розкотяться. То на се, то на то, – та й нема. А землиця свята остане!»
Ну, – скажете, – добре зробив Василь. Розумно гадкував. Добре, та не найліпше! Розумно, та не
зовсім!
Почали жиди робітників наймати, почали копати ями. Кип’ячка показується, – гроші плинуть у
жидівські кишені. Щораз більше їх напливає, – щораз більша глота-тіснота в Бориславі.
Продають газди частку за часткою, день у день видимо бідніють. Далі, якось раз у неділю стали
раду радити. Що робити, що діяти? Каже Василь Півторак:
– А що, панове газди! Коплють жиди, коплімо й ми! Тіщать они гроші за кип’ячку, – будемо й ми
тіщити.
Ну, – скажете, – хіба не розумно радив Василь? Розумно, та не зовсім!
Почали наші бориславці рити-копати свої питьомі грунти. Та не було в них готового гроша, щоби
наняти робітників. Приходилося самим копати. Не споро йшла робота, не живо зиск напливав. А
газдівство за той час підупадало; поле перерите не родило. Не ставало хліба. А кип’ячки як
нема, так нема. Що було робити? Продавати жидам знов частку за часткою, щоби з голоду не
згинути; от що!
Сто їх взялося відразу до копання. Лиш шість-сім прийшло до маєтку. А другі? Другі опісля
копали знов на своїх грунтах ями, видобували кип’ячку і віск – для жидів.
Чому ж воно так гішло? Чому щастилося жидам, а не щастилося газдам? Згадайте, коли мудрі!

2
Василь Півторак, як дав таку мудру раду громадянам, почав і собі міркувати. «А що, – думає, – в
мене три сини. Я четвертий. Тепер у полі роботи такої пильної нема. Зачнімо й ми копати. До
одної ями більш двох не треба: один копле, другий при корбі. У мене он на загумінку частка
скошена: зачнемо там два закопи нараз. Не буде в однім, – то буде в другім!»
Як виміркував, так і зробив. Лишив стару на газдівстві, а сам із синами гайда на загумінок.
Позабирали рискалі, цебри двоушні та вужища, поладили корби, та й гайда копати. Ну, нічо.
Коплють день, коплють другий. Коло закопів горбки глини ростуть угору та й ростуть.
Найменший син Михайло у однім закопі, а батько при корбі. Найстарший Сень у другім закопі, а
середущий Іван при другій корбі. Прокопали сажень, ба й другий, ба й третій і далі. Натрафив
Сень на пісковату верству, – почалася вода показувати. Ну, черпай воду цебром та й черпай, – а
води все більше та й більше.
– Тату, – каже Сень, – повержу я сесь закіп: вода підходить.
– Ет, що то? – каже Василь. – Прочерпай воду та й копли!
Мучиться Сень тиждень, мучиться і другий. Все воду вичірпує, нори забиває, а далі копле. Та й
копати ж то не тяжко. Звичайне, пісок.
Аж якось одного дня Іван над ямов наробив страшного крику. Прибіг батько, позбігалися й деякі
посторонні: «Що таке? Що таке?..»
– Пісок ся засунув, привалив Сеня.
Василь Півторак стояв мов громом прибитий, почувши тоті страшні слова.
– Сейчас у яму, хлопці, – пробирати пісок! – крикнув не своїм голосом.
Пруднилися, пробрали пісок, та не духом. Видобули Сеня, та вже неживого.
Господи, що ся бідна мати не назаводила, не навбивала. І плаче, і батька проклинає, що-ді
погубив її дитину. А батько, бідний, стоїть, мов осуджений, блідий-блідий, ні заплаче, ні слівця
не промовить ні до кого.
Похорони надійшли. Треба було справляти, «як Бог приказав». А панотець сказали: «У вас,
Василю, ще й поля, і діточок зарібних, і статку, що Бог післав, – дасте двадцять золотих за
погріб. Се діло Богу миле, – не пожалуй за упокій душеньки усопшого!» Що було робити?
Відказати – годі. Торгуватися, як за худобину, коли сум тяженький на серце наляг, – ще гірше
годі. А гроша готового бог має. Продавай частку, – а най півчастки, – тоту половину, на котрій той
закіп нещасливий. Купець швидко найшовся, гроші швидко виплатив, мир християнський
немало наохався і нагостився на погребі, – а панотець сумно та жалібно приспівували з дяком:
«Господи, помилуй» та «слава тобі, Господи».
Розійшлися добрі люди, розминулися гроші. Василь остав без Сеня, як без правої руки. Стара
гризеться, плаче, сини ходять, як потруєні. Та не час бідному хліборобові довго в смуток-тугу
вбиватися. Робота жде, – десять робіт жде на нього. За роботов і туга забувається, і горе з
серця чезне.
Поволі, невесело сходили жнива, – літо пройшло. Настала осінь, – урожай був плохенький. Не
зародив Господь. Ну, а все ж що було, то було, – і коло того треба походити, помотикатися. Звіз
Василь із синами дар Божий у гумно.
Ну, тепер і пора трошки спочити. При вільнішій годині і минуле горе в серці відживає. Знов
сумно стало в хаті у Василя. Стара мати ще не всі сльози проплакала за своїм синочком любим.

3
Лиха доля не спить. Треба було Василеві ходити попри той кусник луки, що продав жидові під
закопи? Ні, не треба! А таки пішов, – не знати, чи от так собі, не маючи що ліпшого робити, чи,
може, з цікавості, що то ж то там жид робить? Досить, що пішов.
А жид не дармував через літо. Наняв двох робітників, таки бориславських парубків, що з
бідності вже пустилися на заробок, – та й ну копати. Та й ще яку, собака, штуку придумав! Каже:
«О, ту піскова верства, – тамтого пісок засипав, А я от що. Кажу вигородити кіш із хворосту,
колики файні, обставлю тим плотом стінки, ніби цімбриною, – то чорта з’їсть пісок, що ся
обсуне!» – «Ну, що? Розумно придумано! Коби в мене розум не дурний та грошей більшенько (а
то ні за що купити хворосту і кіля!), – я би й собі стрібував. Дивіть, – оно безпечно, – чого й
хотіти! Не обсунеся! А тепер жидюга, злодій, піскову верству прорив, докопався до глинки та й
кип’ячку добув!»
Так міркував Василь, стоячи над ямою. Зависливим оком призирався, неборак, жидівській
роботі.
– Ex, ex, Господи ласкавий! Мій питьомий грунтець, – а тепер нехристові тисячі в кишеню
вганяє! Он як, поганець, заскакує, як ся радує, як руки засукує з утіхи! Що то – маєток! Кибель за
кибльом тягнуть із ями, руки си вривають, – а всьо для нього! Коби не такий припадок
тяженький Господь на мене спустив, – хто знає, може би, й я був тепер грошики брав та долоні
засукував!
Довго стояв Василь над ямою, придивлявся роботі, глядів та завидував. Далі пішов і свій закіп
обіздріти. Від весни ніхто в нім не робив. Стовпки від корби стриміли над ним, – корбу знято.
Для безпеченства казав Василь ще вліті заложити яму дошками, щоби хто в ню не впав поночі.
Якось дивно забилося в нім серце, коли оглянув горбок викопаної глини, обпукав дошки,
покладені на отвір ями.
«Хто знає, – гадкував собі, – може, ту маєток жде на мене! Може би, якби от сажник-другий
покопав, – і нафта показалася! Хто знає! Господь карає, Господь і милує!»
«А хто знає, – шептав йому другий якийсь голос, – може, ту ще більше нещастє жде на тебе!
Може, Бог прогнівався за то, що сам псуєш та ворушиш святу земленьку, – та ще тяжче буде
карати, коли не опам’ятаєшся після першої кари?..»
День за днем збігав, тиждень за тижнем минав. Василь все ходив, все думав. Суятився,
бідолаха, гризся сам в собі, – не знав, на яку ступити і що почати. Видьомо марнів на лиці, а
боявся чи унімався сказати, що йому на голові. «От зараз і стара почне плакати, споминати
небіжчика, відраджувати», – думав собі. Але покуса все стояла йому перед очима. «От, пан Біг
не зародив хлібець, – нічим дихати. Сіно вигнило, – нічим худібку прогодувати до весни. Що
вдієш? Грошики би здалися, і то так як умирати. І податок не заплачений! А може, вно лиш
трошки прорити, – та й зараз і кип’ячка жбухне! Хто знає. Он жидів закіп не багато глибший! Ex,
дійся божа воля, стрібую. Ігій, най жінка і поплаче троха. На то вна жінка. А мені голови не зірве.
А я вже тепер добре ся возьму на розум, – всю яму плотом обгороджу для обезпеки!»
Так придумавши, Василь рішився вкінець приступити до діла. На самий перед обговорив що
треба з синами. Михайло не відказувався від роботи в закопі. «Ащо, – каже, – тату! Я й сам
виджу, що нам сесю зиму із самого господарства не перезимувати. Потрібуймо! Чень дасть Бог,
– нам тепер пощаститься. А для обезпеки зробім так, як ось кажете: городім коші!»
Що за добра душа той Михайлик! Ніколи він не відказував родичам ні в чім! Дай йому Боже
талан-долю золоту і вік довгий!
Але тут же насунулося друге питання: відки взяти грошей на линви, на хворост та на другі
потреби? Батько з синами рада в раду. «Нічого робити, – кажуть, – заставмо частку поля жидові,
– не продаваймо, заставмо до часу, – а прийде гріш, то й віддамо, викупимо поле назад!»
Як урадили, так і зробили. Стара мати аж тоді про все дізналася, як розпочали роботу.
Нещаслива не мала серця ні клясти, ні виговорювати вітцю. Заплакала важенько. Її серце
стислося, немов лихо якесь віщувало, коли заглянула в темну пасть, у котру спускав на линві
батько рідну дитину.
– Ей, Василю, Василю, – сказала вона в кілька день опісля. – Пішов ти на жидівську дорогу, –
шукаєш ти зисків по гробах. Смотри, небоже, – щоби-сь не закопав своє щастє і свою душу в тоті
ями!
– Ей, яка ж бо ти дивна, стара! – сказав Василь, махнувши рукою. Тільки й усеї бесіди було межи
ними.
Тим часом робота йшла не споро. Хворосту годі було й докупитися. Що навезуть із сусідніх сіл,
то жидова духом розкупить. Відтак два їх взялися далі копати – а що викоплють, туй зараз і
кошем обгородять. Тягнеться робота тиждень, ба й дві неділі. Михайло вже докопався до
твердої пісковатої глинки. Поспорити годі. Рискаль тут не придасться, треба дзюбака. Іван тим
часом то збіжжя в стодолі молотить, то коші городить, а мати пряде у хаті, сама-самісінька, і не
раз тяженько сплаче, визираючи в віконце, чи не йдуть сини обідати.

4
Поволі йде робота у ямі. Чим глибше Михайло прокопує, тим якось йому невигідніше, якось
ніби душно у ямі. «Але се нічо», – думає він. А Василь жде та й жде, – чень-чень покажеться кип’
ячка, чень нині, чень завтра. Хоть корба руки уриває, хоть надворі щораз холодніше, хоть
грошей за заставлену нивку щодень менше, він потурбується нічим. Ось-ось кип’ячка наплине, –
всій біді кінець буде!
І дійсно наплила!..
Одного дня почув Василь із ями якийсь крик. Крик був дивний, – зразу веселий, далі тривожний.
Вкінці урвався глибоким, глухим зойком розпуки. Все тривало не довше двох хвилин. Василь
заглянув до ями. Дрож проняла його наскрізь, лихорадочна дрож ожидания і непевності. В ямі
було темно, як у комині.
– Що там, Михаиле, що там? – крикнув батько до ями.
Намість відповіді Михайло зашарпав линвою, – але дуже слабо.
Батько не знав, що сталося, – чого треба Михайлові і чому не відповідає.
Шарпання повторялося. Батько догадався, що, може, се син дає знак, щоби його витягати.
«Але чому затих, чому не каже, що сталося?» – думав сам собі, працюючи з усієї сили при корбі.
Ух, як тяжко корба йде! Тяжче чомусь, як звичайно. Чи то його руки старі знемогли від довгої
роботи, чи від непевного а тривожного ожидания. Поволі підходить тягар догори, поволі
виринає із грубої пітьми, що залягла в споду. Крутячи, Василь нахилився над яму. Господи! Се
що? Густий нафтовий сопух ударив його, мов удар обуха! «Дав Бог! Дав Бог!» – скрикнув
Василь. В тій хвилі почув таку радість, таку силу!.. Його око поглянуло в глибінь… А се знов
що?.. У киблі сидить його Михайло, – не оперезаний линвов, як звичайно, а лиш одною рукою її
держиться. Друга звисла вдалину. Голова насилу опадає на груди, – якісь судороги підмітують її
догори. Но судороги щохвиля слабші, рідші… Ось уже голова доразу звисла додолу, – хвиля
страшної непевності…
Друга рука пустила линву, кибель похитнувся, і Михайло з страшним глухим зойком повалився в
безодню і щез у густій пітьмі. Із глибини чути лиш, як бовтнув, мов колода, у кип’ячку. Відтак не
чути нічого більше.
І все се сталося так прудко, так ненадійно, що Василь довгий час стовпів, нахилений над ямою,
не знаючи, що воно значиться. Стояв, мов у якімось обмороці, не випускав із рук рукоятки
корби. Нічого не думав, нічого не тямив, не чув, не бачив. Аж десь-колись протверезив його
острий нафтовий сопух, що садив із ями, мов із комина. Тямка поволі вертала, а з нев і
страшенна певність. «Пропав хлопець! Ото щастє!» були перші його слова.
Але коли зовсім опам’ятався, напала і його лихорадочна дрож. Бачило му ся, що якась сильна
невидьома рука пхає його в глибінь, що якийсь голос кричить йому над ухом: «Скачи й ти і гинь
з ним ураз! Яке твоє житє буде відтепер? Скачи, скачи!» І нещасливий отець чув у собі скажену
охоту скочити в тоту темну, пекельну пасть і загибати враз із сином. Аж коли вже доразу
нахилився над ямою, відтрутила його від неї друга якась сила, рука природи, що все і всюди
береже свого життя.
Вкінець нещасний батько надумався. «Що враджу сам?» Се одно питання прояснило йому все.
Мов безумний, кинувся горі городом ід хаті, кричачи щосили: «Рятуйте! Рятуйте!»
Збіглися на крик і свої, й сусіди. Ніхто не знав, що сталося, кого рятувати. Лиш материне серце
прочуло зараз, що воно є. Нещаслива мати заломила руки над головою, йойкнула і впала без
пам’яті тамій, де стояла.
Що було робити? Як рятувати нещасливого? Спочатку ніхто не хтів лізти у яму. Боялися задухи.
Лиш батько напирався. «Пустіть мя та й пустіть. Вирятую го, вирятую, а ні, то най же н сам із ним
пропадаю!» Ледве здержали бідного Василя.
– Тату, татунцю! – говорив Іван. – Де вам лізти? І йому не поможете, і самі задуситесь! Волю я. У
мене голова міцніша, борше витримаю!
На тім і стало. Двох найсильніших пристало до корби. Івана оперезали добре линвов і спустили
долів. Задуха в ямі була велика, але хлопці пильно справлялися, і нелодовзі Іван крикнув зі
споду, – знак, що найшов брата. Вони тепер прийнялися ще швидше підтягати кибель угору.
А поки се діялося, другі тверезили матір. Згодом-сперегодом вона прийшла до пам’яті.
– Мій син, мій Михайлик! Що з ним? Де він? – були перші її слова.
Бідна мати! Волиш не допитуватись! Лежить твій син страшний-страшний, – весь облитий
відразливим густим плином, мов смолою. А те лице, ще перед хвилею так хороше, і привітне, і
любе, – тепер посиніло і надулося в страшних смертельних муках! Бідна мати! Втікай від того
проклятого місця, не озираючись! Не поглядай на того, що ще перед годиною звався твоїм
сином! Його, сердешна, не пізнаси, – лиш серцю жалю завдаси!..

5
Якось-якось обмили бідного Михайлика та й положили на лаву під вікном у старій хаті
вітцівській. Лежить бідний парубок – пишний та рослий, як явір широколистий. Лиш приязне
личко, синє-синє, мов боз, свідчить про страшну муку, яку терпів, умираючи.
А де ж ненька-старушка? Чому не заводить, не голосить по покійнику, сльозоньками обмиваючи
поморщене добродушне лице? Чи вона ж його менше других любила? Чи жалю по нім не чує?
Ой, не менше других любила вона свого Михайлика, – і жаль її лиш Бог знає, який тяженький.
Лежить стара ненька у коморі на постелі, не може й голови звести, не може й рукою повернути!
Посліднє нещастя доконало її. Як побачила свого синочка неживого, та й ще такого, якого його з
ями видобули, впала без зойку, без голосу, як билина підкошена. А Василь Півторак, глядючи на
неї, як лежала мов нежива коло неживого Михайлика, вишептав лиш тоті слова: «От ту щастє!
Ще ся прийде два погреби враз ісправляти!»
Відтерли Василиху і занесли до комори. Лежить нещаслива мати, як кусник дерева, худа,
нужденна, безсильна. Пожовкле і поморщене лице без усякого виразу, очі мутні й запалі, мов
догоряючий каганець, сині уста легко шевелиться… «Михайлику мій!» – шепче бідна мати та й
захлипає, як дитина. А більше нічого.
А її Михайлик лежить у світлиці – спокійний, незатурбований. Ніщо йому тяжка грижа батька,
котру той, мов змію, у серці крає; ніщо йому неміч і розпука матері, ніщо сумні шепти і молитви
людей, що товпляться у сінях, головами похитують, і руками помахують, і словами стиха
перекидаються: фу хто би ся був сподівав! Добре то той казав: грим щастє об хату, – та й хата
розпадеся! Та й що за парубок! Господи, твоя воля над нами, грішними!»
А Василь Півторак, мов приголомшений, поволікся до панотця.
– Слава Ісусу, панотчику!
– Слава навіки! А що там, Василю? Чувєм, що-сь нафту добув.
– Та так, єгомостуню! Але нещастє, – сина ми задушило.
– Ага! Так, так! Ну видиш, який ти неосторожний. Чому ж ти млинка де не роздобув та свіжого
воздуху не намлинкував до ями? Видиш?
– А виджу, панотче, виджу на своє лихо.
– Ну, і що ж у тебе чувати?
– Та нічо, єгомостуню. Я прийшов, щоби-сьте грішне тіло земленьці віддали.
– А, так, так! Святий обов’язок, – послушна була дитина, знаю, знаю! Ну, Василю, – але ти тепер
багач…
– Та який, єгомость?
– А, який? От кип’ячка добулася, – видиш, Господь благословив.
– Ой, єгомость, не говоріть: благословив! Волів би мя був так ніколи не благословити! Що ми з
тої ропи поганої, коли мій синочок у ній смертоньку найшов?
– Так, так, ая! Добре ти говориш! Ну, небоже, ти тепер можеш і церков Божу чимось запомочи.
Тоті гроші єднако тобі не милі. Правду я кажу?
– Та правду, панотчику.
– А видиш, небоже! А мені за погріб п’ятдесят золотих. Ну, га, що? У тебе то тепер ніщо!
– Ей, єгомось, то забагато! Бійтеся Бога, у мене тепер така гризота, де мені ся ще з жидами
торгувати?
– То байки, небоже! Але що треба, то треба! Не поможе!
– А ще он і моя стара, бідна, догорає, ледве-ледве. Хто знає, ци ще тиждень продихає. Знов
видаток, а готового, панотчику, нема!
– Га, то згодімся за оба погреби разом. Даси вісімдесят золотих, небоже!
– А пек за пек, єгомость! А ви що говорите! – скрикнув бідолаха Василь, уражений до глибини
серця такою бесідою. – Аби я для живого християнина наперед погріб торгував?
Він не міг далі говорити. Щось буцім задавило його в горлі, і він схилився і підняв капелюх,
лежачий на підлозі.
– Ну, ну, я так, жартував, – сказав, усміхаючись, панотець. – Нема в тім нічо так злого. Ну, ну, йди,
небоже, а я вже там завтра надійду. Видиш, треба з честію тіло поховати, треба ще з Попелів
панотця запросити. Зуваж же й ти мене. А тобі п’ятдесят золотих тепер, то так, ги в пальці
тріснути, небоже!
– В ласці Божій оставайтеся здорові! – ледве промовив Василь виходячи.
– Ходи здоров, небоже! Гм, гм, – ая!..

6
– Куме Василю! Бог дав, Бог взяв, його воля свята!
– Свята воля Божа, кумцю солодкий, пощо в тугу убиватися?
– Ніби то щось поможе! Сталося, то вже ся не відстане!
– Журбою поля не перейдеш, говорили мої татуньо небіжчик!
– Дай Боже душенькам змерлим рай світлий, блаженний, а нам, грішним, прожиток щасливий.
– Не сумуйте, куме Василю! От дивіть, ваша стара небога також уже догорає! Що буде з
газдівства, з усього? Змагайтеся на силу! На ваше здоровлє!
Так потішали сусіди, щирі душі, Василя Півторака, сидячи за столом при горівці. Василь нічого
не говорив, лиш сидів, підперши важку від грижі голову руками.
– Ей, кумцю солодкий, дайте-бо спокій, не сумуйте! Таж нам усім туди дорога, ци скорше, ци
пізніше. От випийте з нами що троха, забудеся лихо. Адіть, незадовго єгомость надійдуть з
парастасом. Годі ж вам туманіти, треба лад у хаті робити.
– Гей, гей, моцний Боже! Чому ти мені віку не вкоротив, як єсь мав його взяти? Нащо мене
тепер на світі? – проговорив глухим, прибитим голосом Василь.
– Ей, кумцю, не грішіть! Най Господь всьо зле відвертає! Най ось на тім станеся! Пощо вовка з
лісу викликувати? Лиха доля не спить!
– Ой, не спить, не спить! – простогнав Василь. – І мені не давала спати. Все ми шептала: «А йди
ж копли, а ввидиш, що там буде!» Я, дурний, послухав, пішов, та й от до якого припадочку
докопався. Михайлику мій милий, синочку мій солодкий! Ци на то ж я тебе ховав, годував, як
соколика, щоби тя нині до такого слюбу виряджати?..
Грубі сльози покотилися долі Василевим лицем і звисли на шпакуватих стрижених вусах.
Сусіди, приятелі знов давай потішати його, приговорювати, приохувати… Василь поволі трохи
розговорився в їх кружку, випив одну порційку грітої з медом горівки, далі й другу, третю. Кров
незамітно живіше закружила в жилах, гадки незамітно путалися, товпилися, одна другу
витискала і морочила, а на серці якось тепло робилося, біль менше докучав, жаль скорше
розпливався в сльозах, грижа таяла від того тепла, мов сніг від весняного сонця.
– Ей, Михайлику мій, синочку мій! – приговорював з натиском, мов шпотаючись, бідолаха
батько, спорожняючи одну порцію за другою. Сльози щораз частіше капали на дубовий стіл.
Сусіди гуторили, бесідували, все стиха, повагом, а в ухах Василевих їх бесіда що раз, то
виразніше звучала, мов плескіт води на броді, мов шелест листя восени. Його рука мимовільно
наливала червоний гарячий напій і виливала його з порції в горло, мов розжарене вугля, що
щораз дужче збурювало в нім кров, зворушувало гадки.
– Ей, Михайлику мій, синочку мій! – лепетав він, мов у обмороці, втираючи сльози рукавом.
– Куме Василю, встаньте, перестаньте плакати! – загомоніли сусіди. – От глядіть, єгомость
прийшли парастас правити! Ходіть до хати!
– Вічний упокой його душеньці! Ходім! Михайлику, синочку!.. – лепече Василь, шкандибаючи до
хати.
В хаті світло палає круг покійника, і миру повно, і два попи парастас правлять, і два дяки
хриплять та бегечуть священні пісні. А Василь став край одвірка, та дивиться, та прислухуєсь, а
якось не може розібрати, що воно се і до чого? Світло якось непевно мигтить йому поперед очі,
посиніле лице покійника щохвилі міниться, скоро хоче йому придивитися довше, а на серці
йому якось легко, мов направду виряджає сина до шлюбу, а не на «вічну дорогу». Лиш чує
добре, що сльози ще й досі не перестали капати, а люди сумно на нього ззираються та шепчуть:
«Бідний отець, серце му ся крає! Де ж бо то, двох синів, як соколів, до року поховати! Ще
добре, що му ся третій лишив, а то би, бідолаха, зовсім пропав!»
Василь чув тоті слова, але сам знав, що йому якось не так дуже жаль, як уперед було, що його
гадки, блукаючи ніворотом, щораз рідше набилюють про Михайла. Але сльози самі плили і
плили з його очей, хоть гадки не знать куди блукали.
Скінчився парастас, і панотець веліли принести домовину та зложити в ню мерця. Василь
придивлявся, зачудуваний, двом парубкам, що придвигали тяжку труну, збиту із грубих дощок, і
засуєтилися коло покійника. Свічки повідставляли, хрест, що стояв у головах умерлого, взяли
набік, зняли полотно, котрим був накритий, і відтак здвигнули тіло та вложили у деревище.
Василь, що досі стояв тихо і непритомно, почув тепер, як би його щось вкололо глибоко у
серце, і скрикнув голосно:
– Михайлику мій! Синочку мій!
Голос той вирвався так ненадійно і різко з загальної понурої тишини, що в одній хвилі ціла товпа
людей, жінок і чоловіків скупчилася круг нього, втішаючи та розраджуючи його смуток. Парубки
тим часом закрили віко труни, взяли свого товариша і понесли з хати, ударивши на обох
порогах труном по три поклони. Труно глухо задудніло, немов говорило:
– Бувайте здорові! Забудьте про мене, най моя пам’ять не трує вам сумом щасливих хвиль
житя! Бувайте здорові, щасливі, веселі!..
Аж на цвинтар проводила тісна громада людей Василя, втішаючи та розраджуючи його смуток.
Але Василь не млів, не плакав, не говорив нічо, а йшов, мов дерев’яний, мов нічого не тямив.
Лиш часом уста його простягалися трошки, щось перелітало по його лиці, що, однако, більше
подобало на сміх, як на жаль. А коли по похороні добрі люди назад привели його додому, він
усе ще рушався, мов дерев’яний, не говорив, не плакав, не вздихав, лиш його очі нерухомо
гляділи перед себе. А коли дома сказали йому, що й його жінка віддала богу духа в тій самій
хвилі, коли виносили з хати її сердешного Михайлика, він стояв, мов дерев’яний, не говорив,
не плакав, не вздихав, лиш його очі нерухомо гляділи перед себе.
Сусідки і сусіди знов потішають, знов гуторять, знов честуються. Василь сидить між ними, –
порція, кружачи, не минає й його, – а чим більше п’є, тим замітніше оживає. Вже й бесідує, і
плаче, і очима довкола поводить. Ніч настала. Василь, хлипаючи, упав на постіль і твердо
заснув, На другий день пробудився, мов збитий, і немало зачудувався, побачивши знов трупа на
лаві. А прецінь йому мерещилося в голові, мов крізь сито, що вчора у нього був погріб. Навіть
той біль острий почув знов у серці, що його прошиб учора, як брали трупа з лави. Чи то, може,
сон був? Відки ж сей умерлець?..

7
І знов у Василевій хаті здвиг народу, гомін, і охання, і шепти кумочок. І знов до нього, бідного,
тиснуться з усіх боків пожадані й непожадані приятелі, потішаючи, жалуючи та приговорюючи. І
знов чарка кружить, і співи попів та дяків роздаються в хаті, в сінях, на оборі, клуби диму сунуть
із кадильниць і в’ються попід стелею над людськими головами. Василь і не тямив добре, як
увесь той тиск і гомін провалив мимо нього, а на другий день по похоронах, коли збудився і,
оглянувшись по хаті, побачився сам, мов серед вимерлої пустки, подумав на хвилю, що се все
був сон поганий. Аж згоді, продрухавшися добре і оглядаючи по всіх закутках сліди вчорашньої
коренії, переконався, що се правда достотна, що він – сирота, круглий сирота на світі.
Сирота? А прецінь у нього ще син остався, Іван. Де він, що з ним? Чому батько при згадці о
своїм сирітстві не згадав про нього, про свою єдину натепер потіху?
Дивно не раз буває між людьми. От, лучиться, у родичів діточок кількоро, – і добрі всі, слухняні,
робучі, покірливі. Казав би-сь, чого й бажати? Любов родичів, як сонце, всіх рівно освічує. Та ні,
не так воно. От погляди, побачиш. Отець найліпше полюбить найстаршого, мати найменшого
або як там, а середуще межи ними жиє, і робить, і все, а ні тато, ні мама його не замічають, ні
попестять, ні похвалять за нізащо. І воно росте у хаті, мов чуже, привикле до самоти і мовчання,
а родичі дивляться на нього, коли переходить мимо них, а їх гадки бачать другу, більше
люблену дитину перед собою.
Таке було і з Іваном. Отак коли-небудь спитати було Василя про Івана. «Іван, – каже Василь, –
мій Іван? А, він у мене дитина тиха. Аде подивіться, що оно з того Михайлика за дужий
парубійка! Золото, не хлопець! А спитати було небіжки Василихи: «А що, Василихо, ваш Іван
порабляе?» – «Та що би мав порабляти? Десь, певно, щось у стодолі пипнає. А Михайлик он
пішов до сіна, – та й не знаю, ци верне, біднятко, до обіду? Ей, тото хлопець з него ся зробив, як
чічка! То моя потіха, то мій синочок!» І так усюди й усе бувало. Чи батька, чи матір спитати про
Йвана, – все на Михайлика звернуть. Іван був середущий межи їх дітьми і, хоть послушний,
тихий, покірний родичам, все проходив мимо них майже незамічений. І браття, хоть весь вік
жили у злагоді і приязні, та все-таки, за приміром родичів, почали й собі мимовільно згори
дивитися на Йвана, вважати його за слугу дома, за щось нижчого себе. Іванові не раз гірко
приходилося слухати розказів молодшого брата, і не раз задля того прийшло між ними й до
маленьких передирок. Але ніколи не прийшло й на думку бідному хлопцю глядіти за глибшою
причиною того, ніколи він не брався розтрясати тото, як і чому поступають собі з ним родичі.
Та й, впрочім, не мож сказати, щоби й вони його не любили! Хрань Боже! Прецінь Івась був їх
дитина не менша других, прецінь ніколи їм не дігнав ні непослухом, ні прикрим словом. Але все-
таки його любили не так, як найстаршого й наймолодшого. Ось, приміром, раз везли вони сіно
крутим переїздом понад річку. Михайло воли поганяв, а Іван і батько віз придержували, щоби не
звернувся. Десь, не треба, якась вибоїна попалась, віз перехитнувся на Йванів бік, саме на
найстрашнішу западню. Старий батько й не дожидався Іванового крику, а мовнею кинувся од
ньому. І видите, якби був на волосинку пізніше встиг, був би віз доразу перевалився, і бідолаха
Іван був би смерті пожив під вагою. А то оба причепилися до васага, а на Михайлика скрикнули,
щоби живо нагнав, і духом перемчали понад западню у брід. А коли стали у броді воли поїти, а
Іван зняв сорочку і промивав закровавлене рам’я, котре в тій страшній хвилі передер сукуватий
щабель, старий Василь сплюнув від себе, відсапнув разів два або три і, міряючи очима
перебуте небезпеченство, проворкотав якось сердито: «Пек ти, маро, щезай! Та вже чорт бери
віз і сіно, – а було би мя хлопця збавило! Ігій!»
Ну, що ж? Хіба, значить, Василь не любив Івана?
Але тепер, коли не стало обох його коханчиків-синів, коли не стало старої, що, все пильно
вештаючися по всіх усюдах, буцім оживляла і наповняла хату, яким же круглим сиротою почув
себе Василь! Тяжким мертвецьким сном проспав він ніч по послідніх похоронах. А коли
збудився, вже сонічко піднялося високо на небі. Оглянувся круг себе: в хаті ні живої душі. Іван
ще вчора згодив двох парубків і вже давно пішов до роботи. Треба було поратися коло
видобутої кип’ячки, щоби розлабудати грошей на сплачення довгу за заставлену нивку і за
похорони панотцеві. Іван, призвичаєний змалечку до невсипної праці, не ждав татового приказу і
не хотів перебивати його сну. Сам полагодив з жидами-спекулянтами, що один перед другим
перлися закупувати у нього «кип’ячки». Торгу добили живо, а старий Василь, уставши, мав лиш
піти підписати контракт. Іван за той час, узявши завдаток на руку, як стій поспішив до «механіка»
(був се простий столяр з Дрогобича, що під тою шумною назвою задумав тут
доробитися грошей) і закупив млинок до перевітрювання закопу. Відтак накупив іще фасок і
бочівок, в котрих після угоди мав достачати кип’ячку до свіжозбудованої дестилярні (до
«лютрунку», як говорили робітники), і принявся черпати і видобувати з глибіні земний скарб.
Живо йшла робота. Наняті робітники балакали, жартували, а Іван все-все мовчки робив. А за той
час Василь ледве-ледве звівся з постелі, став серед хати і, оглянувши пустку і нелад кругом
себе, важенько заплакав, немов на погорілищу. Довго сидів неборака під вікном на лаві, на тім
самім місці, де так часто видав свою небіжку чи з мотовилом, чи з якою-будь другою роботою в
руках.
Сумно, поволі, важко волікся час у повдовілій хаті. Не було кому ложку страви зварити. Василь
неначе зовсім стратив голову, ходив по всіх закамарках, мов загорілий, не робив нічо, не
говорив нічо, – все лиш у думках та в думках. Іван знов усе при роботі, – все господарство взяв
на себе. Не мав бідний хлопець серця ні відваги заправляти й вітця до якої-будь роботи,
видячи його тяженький сум. Не знав він, що робота – то лік на сердечну біль і тугу, і давав тій
болі щораз більше рости в серці старого батька. Але частенько, вертаючи вечором до хати,
заставав Василя в незвичайно плачливім і говіркім розположенні, – знак, що старий сирота з
нуди та туги почав напиватися, щоби залити «хробака в серці». Не мав Іван смілості викидувати
тото батькові, лиш повечерявши, що там було, лягав спати і засипляв скоро твердим сном, не
слухаючи, як Василь не раз до попівночі пендичив: то плакав, то знов говорив.
І сусідки та своячки частенько навідувалися до Василя, сунучи йому без уваги потіхи та ради,
непокоячи його своїм теркітливим гамором та часом що-де-що заладжуючи та попрятуючи у
хаті. Але не раз не заставали Василя в хаті і йшли шукати за ним до комори. Тут стояла ще
нетикана смертельна постіль його небіжки, – в другім знов куті, в сусіці, стояла звичайна
баклажка з горівкою, котрою бідолаха Василь старався приглушувати свій біль та свою нудоту. І
не раз сусідки чули, як ходив по коморі тяжкими кроками, хлипав, мов дитина, або наголос
говорив, звернений до кута, хоть бесіди його задля стін не мож було порозуміти. І сусідки
кивали головами та перешіптувалися межи собою, що-ді «се, певно, небіжка ходить». І
необавці, мов у дзвони вдарив, на весь Борислав стала чутка, що Василиха ночами навідується
до свого чоловіка за кару, що сам самохіть згубив марне своїх двох синів із білого світу.
Але Василь не чув і не догадувався нічого, що про нього в селі говорили.

8
Іван, роблячи контракт з жидами на достарчення до певного часу значної многоти кип’ячки,
перечислив надто багатство ями. Немало причинилися до того й самі жиди, з котрими він
годився. Вони говорили йому, що яма багата, що кип’ячка буде раз у раз підпливати, так що за
день ледве встигне вичерпати то, що за ніч підплине. А тим часом не минув і тиждень, а кип’ячки
не стало в ямі, а нова не хотіла підпливати. До контракту ще було треба немало, а тут годі було
добути більше. Іван ждав день, ба й другий, і третій, – кип’ячка не підпливала. Треба було або
копати глибше, або що, а ні, то біда, бо жиди день у день налягають, чому не довожує решти.
Бідному Іванові прййшлося круто, хоть гинь. Грошей батько взяв половину того, за що згода
була. З того поплатив довги, – ну, і не лишилося при душі й тілько, щоби мож було розпочати
дальше копання. Се знав Іван добре, тому й не запускався з батьком ніколи в бесіду про тоті
діла, лиш ждав нетерпеливо, поки кип’ячка таки вкінець підплине.
Але кип’ячки годі було діждатися.
А тим часом час виповнення контракту бистро наближався. Іван, майже до розпуки доведений
вічним заводом в своїх надіях, рішився вкінець таки поговорити з батьком про все. Одного
вечора, коли надворі вітер вив і сік у очі дрібним холодним дощем, Іван, увійшовши зі стодоли,
повісив шапку на кілок, розложив огонь у печі і наладив миску бульби, щоби печи її в грані на
вечерю для тата і для себе.
Василь, котрого ноги від надмірного уживання гарячого напою не статкували, а лице горіло, сів
на припічок і, не кажучи й слова, наставив руки над поломінь.
– Тату, – почав Іван несміло, – от знаєте, лихо з нами.
– Ой, ци не ще! Певно, що лихо, – мати вмерла! – лепетав Василь, підносячи рукав ід очам.
– Не тото, татуню! Умерли мама, – ну дай їм, Господи, душеньці легко! Що чоловік урадить
против Божої волі? Але ту інша біда. Жиди кип’ячки допоминаються, а ту в ямі нема.
– Дай їм! Дай їм усю, що є! І яму, і всьо, най си беруть! То кров мого Михайлика бідного.
– Ну, а що ж нам робити? З чого будем дихати?
– Що робити? Бога хвалити! – сказав Василь твердо і замовк. Дармо Іван старався договорити з
ним до кінця, порадитися з ним деяк розумно. Василь мовчав і мовчав, лиш хвиля від хвилі
хлипав, мов дитина, хоть сліз не було видно на його лиці.
Надворі почулося чалапкання, немов хто пробирається по глибокім глинистім болоті, – сінні
двері рипнули, і в хату увійшов височенний, худий, капровоокий жид Шміло. Його довга бекеша,
прогнила здолу в болоті, виторочилася сподом і висіла довгим фурфантям та била його о худі
заталапані литки. Руде волосся ледве декуди виказувалося із-під пом’ятого капелюха, а
червона, як жар, борода стриміла долі його щоками, остра, мов огненний клин.
– Дай Боже! – сказав він коротко, входячи у хату і притикаючи свою суху зароплену руку до
капелюха.
– Дай Боже здоровлє! – відказав понуро Іван.
Василь стрепенувся при вході жида і, обернувши супроти нього помарніле лице і блукаючі очі,
вдивлявся в Шміла з виразом якогось несвідомого дитинячого ляку.
– Ни, сцьо? – спитав жид, підступаючи до Івана.
– А що ж би? Лихо!
– Як лихо? Цьому лихо?
– А, не підпливає кип’ячка, та й годі. Що враджу? Я гадав копати дальше, та от грошей нема.
– Ні, а сцьо зь буде з нами? Ви знаєте, контгакт пізавтгу виходит.
– Га, знаю, але що ж я можу зробити? От хіба так. Ви дали татові половину грошей, то ніби за 500
киблів, так, ци ні?
– Ню, так, – сказав жид і кивнув головою, причім його довга шия витягнулася, мов шия кота, що
простягається вздовж, готовлячись спасти ненадійним скоком на мишу.
– А я вам доставив уже 800 киблів, то ніби до контракту ще лиш двіста хибує. Знаєте що,
заплатіть ви мені за них триста киблів, я з тими грішми розпочну дальшу роботу і достачу вам
решту.
Жид лукаво усміхнувся.
– Ге, ге, ге, які ви, Івануню, мудгі, дай вам Бозє здоговлє! – сказав він і поклепав Івана по плечі.
– Але воно так ні піде. У нас ні таке пгаво. Пізавтгу васє тгиста киблі пгопало, бо ви ні додегзяли
згоди. А я сце з міста зведу панів і посюкаю собі на вас гесьти. Знаєте ви таке? Га?
– Жартуйте здорові! – сказав Іван, усміхаючися насилу, хоть направду жидова бесіда вколола
його глибоко в серце і якийсь непевний холод пробіг йому поза спиною, мов від дотику гадюки.
– Я ні зягтую, бігме, сьо ні! Посьо мені зягтувати? Моє ггосі пгопадає, мені ні до зягтів! – говорив
жид, а бідний парубок вдивлювався під час тих слів в його сухе, костисте і вижовкле лице,
неначе не міг поняти тої бесіди або надіявся, що ось-ось лагідніше чуття заблисне на тім
поблеклім, немилостиво усміхненім виді.
Але вид Шміла не змінявся. Іван відвернувся від нього і поглянув на вітця, що за час їх
розговору оперся був чолом о комин, зложив руки на підогнутих колінах і задрімав.
– Тату! – проговорив Іван, торкаючи його злегка рукою о плече. – Тату! Ци не видите? Ось Шміло
прийшов, допоминаєся кип’ячки. Що робити? Порадьте мене!
– Всьо му віддай, всьо, най си бере! – пробурмотів напівсонний Василь. – То проклята робота!
Два сини ми згибли при ній, стара вмерла! Проклята робота! Щастя не принесе…
Лице Шміла заясніло блідою іскрою радості.
– О, видите, Івануню, сьо васі татуньо ні такі дузє упегті, як ви! Знаєте сьо? Насьо вам клопіт на
голову? Пгодайте мені закіп! Він вам і так тепег ні несе позьитку, а станете копати, ггосі підуть, а
хто знає, ци сьо буде! А так ліпсє. Я вам сє доплацю сто гинських! ну, сьо вам тгеба?
– Ні, жиде, того не буде! – проговорив твердо Іван. – Роби що хочеш, а продати частки не
продам.
– Ні, то я си сам куплю, без вас. Гадаєте, сьо як панів, зведу, то вася пгавда буде? Увидите, сьо
й кип’ячку стгатите, і закіп мій буде. А так волите взяти сто гинських і позбутися клопоту. Ни?
Іван не знав, що робити. Він знав добре, що Шміло не дуже-то й багато перехвалюється,
говорячи про панів і про їх правду, і він віддавна, відмалечку, звичаєм усіх селян, чув великий
страх перед тими страшними людьми, що мають право (і Бог знає, відки вони набрали того
права!) кождого разу прийти, відсудити або присудити, що їм кому злюбиться, против котрих,
крім того, бідний селянин ніяк нічо не вдіє, хоть би й яку кривду потерпів. Але ж, з другої
сторони, бачив Іван, що й жид кривдить його немилостиво, що частка з закопом варта
вдесятеро тілько. Що було робити? Іван принявся знов роздрухувати вітця, і ледве-ледве
удалось йому роз’яснити Василеві, в чім діло. І жид неоставав збоку і час від часу докидував
своє словечко, представляючи Василеві то раз у страшних красках панські суди, то знов свої
корисні услов’я. Довго в ніч тяглася згода. Іван твердо стояв при тім, щоби не продавати частки,
але Василь раз у раз псував діло, і вкінці хитрий жид таки поставив на своїм.
– Ни, Василю! – кінчив Шміло бесіду. – Ви добгий чоловік, а васє син – то таке твегде, сьо ні
пгиступай до нього! Але сьо мені до нього? Ви пгеці сє газда, вам вільно погядок гобити. Ви
завтга пгийдіть до писагя та й там написємо всю згоду. А я загаз виплацю, сьо там пгийде. Цьи
так?
– Та так, так! – сказав ліниво і неохітно Василь.
– Ни, то бувайте здогові! Добганіць!
– Здорові ночуйте! – сказав Василь, і жид вийшов, рипнувши дверми, та й щез у пітьмі. Лиш
глухе чалапкання по болоті свідчило о його відході.
Огонь ледве-ледве меркотів іще межи челюстьми, кидаючи кровавий блеск на припічок. Іван
стояв німо, опершися ліктями о комин, а Василь принявся до тереблення печеної бульби, не
проговоривши й слова до сина. Тяжка задума насіла, відай, на Іванову душу, та не легше,
бачилось, було й Василеві. Але поки що оба мовчали, а в хаті було так тихо, так сумно, так
мертво, немов саме тепер була хвиля, коли змерлі душі обходили невидимо довкола хати, а
при повіві їх воздушних крил мовкло все, тихло, глухло, завмирало…

9
Довго сиділи батько з сином, не говорячи й слова. Вкінець Іван перший перервав мовчанку.
– Тату, – сказав він, – ви дуже зле зробили, що-сьте ся так легко дали жидові на підмову.
Василь мовчав, понуривши голову і дивлячися недвижно у поломінь.
– Не тре було продавати частки, – хто знає, може би…
– Ци не стулиш ти си гавру? – крикнув нараз Василь. – Ци ще й ти мя будеш доїдати? Мало ми
свої нужди?..
Се було перший раз після подвійних похоронів, що якесь живіше чуття заворушилося в його
душі. Але на сей раз воно тривало лиш хвилину, і Василь як стій знов опер чоло о крису комина
і німо вдивлювався в мигкотячу грань. Та не так було з Іваном. Йому направду досадно було на
батька, що так легкодушно пускає від себе своє добро, і він, помовчавши хвилю, почав знов
спокійним, рівним голосом:
– Не гнівайтеся на мене, тату. Я правду кажу. Що тото ховати? Всякий вам то само скаже. Частка
з закопом варта найменше 800 з[олотих] р[инських], а ви уступили її за 120 з[олотих].
– О, який ми ту таксатор! А чому ти з того закопу не начерпав тілько кип’ячки, щоби не потрібно
було нічо продавати?
– Або то моя вина? Що я в тому винен? – відказав Іван.
– Мовч, дурню! – крикнув розлючений Василь. – Доки я ще жию, не смієш ми під ніс тикати: то
так роби, а се так. По моїй голові, про мене, давися всім, а тепер ще стулюй слухи!
– Я то знаю, – відказав Іван твердо, – але як так будете й далі розпорядковувати, то чорт який,
що ся що лишить по вашій голові!
– Не будеш ти тихо, щенюку поганий! Не досить ми свеї гризоти, ще ти ми будеш доганяти?..
Василь грізно оглянувся кругом себе, немов шукаючи чогось, чим би приручно було вилити
свій гнів на Іванову спину. Але нічого не було під руками. А Іван стояв при комині незляканий,
спокійний, з жалібним видом і буцім не бачив погрози вітця.
– Я змовчу, тату, я знаю своє право. Але уважайте, що всьо на вашім сумліню лежить, що з
кождого кусника вітцівської земленьки, котру віддасте в погані жидівські руки, прийдеся вам
перед Богом тяжкий рахунок складати!
Сказавши тото, Іван вийшов із хати і пішов ночувати до стайні.
Василь остався сам і довгий час, як уперед, недвижно вдивлявся в грань. Лиш кров живіше
товклася по жилах, а очі грали гнівом, що згасав так само звільна, як грань межи челюстьми.
Дивна була Василева натура. Доки обставини життя неначе обминали його і оставляли його в
самоті, доти туманів він сам один, гризся і забував про світ та людей. А коли гадка про давне
щастя і теперішнє сирітство і про страшну погибель двох любих синів занадто глибоко жалила
його в серце, він заливав того невмолимого хробака-гризуна єдиним ліком наших бідних
хліборобів – горівкою. Але тепер життя зачало знов і його чіпати і саме нині вразило його в
болячу сторону серця, ткнуло пам’ятки по Михайлі, нагадало його загибель. Годячися з жидом,
бідний Василь тяжко терпів сам в собі і часто сам не знав, що говорив. А тут, по відході жида,
тверда, спокійна а жалібна і, як сам то почував, доразу правдива бесіда Івана вразила його ще
глибше і розжарила поломінь гніву. Він сам не знав, на кого був дужче злий, чи на жида, чи на
себе, чи на Івана. І чого вони взагалі хотять від нього? Чого не лишать його в супокою? Чи він
їм натручується, чи жадає чого від них?..
Такі гадки шибалися по Василевій голові і жужжали, немов унадливі мухи, доки сон його не зміг
і цілковита пітьма густим стовбуром не залягла хати.
А в голові Івана чи не снувалися ніякі гадки?
Василь, певно, сидячи на припічку і вдивляючися в меркотячу грань, і не подумав, що, може, й
його синові прикро приходилося сеї ночі, що, може, Бабуся-Грижа й йому засіла в головах. А
прецінь так воно було. Неспокійно перевертався Іван на соломі в стодолі. Він дрижав цілим
тілом від студені і не міг огрітися. А гадки його шибалися по цілім «татовім» газдівстві, по
обійстю, по полю. І всюди бачив він закрадаючийся нелад, занедбання і опуст. Обірнику на ниви
й не зачинано возити, а тут вже зима настає. Одна нивка всього спокладжена під яру пшеницю і
лиш усього-навсього один шкреток засіяний озимим житом. Ну, що ж тут на рік починати? А в
стодолі порожньо, у коморі порожньо, торішнього року недородило. А ще до того тато частку
продає! а ще до того з закопом! Хто знає, може, якби було ще з на сажень прорити, була би ся
знов кип’ячка пустила? Хто знає, якого скарбу збувся отець за 120 з[олотих]?.. «Ex, голово стара,
нерозумна!..» – пробурмотів Іван крізь зуби.
Довго ще перевертався, не знаючи що почати, щоби бодай решту поля зберечи. Далі рішився
піти завтра при святій неділі до панотця розповісти, як що є, і просити поради. На тім і заснув.

10
Була свята неділя. Невеличка стара бориславська церковця стояла сумна на пагірку за селом.
Не отінювали її вікові розлогі липи, як звичайно буває по других селах. Кладовище з
позападуваними могилками стояло голе і виднілося далеко на село, мов бездушне, в’яле лице
смерті, грозячої всьому, що загляне. Напіврозвалена трупарня опиралася углом о стару
головату вербу, котрої гілля стриміло над нею замісто стріхи. З другого боку стирчала
острокінчаста дзвіниця, що вся тряслася, коли на ній задзвонено. Та й дзвони ж то бамбиляли
якось так сумно та недоладно, мов справді тільки у них і діла, що голосити по покійниках. Саме
тепер вони продзвонили на хвалу Божу, а з села ідуть переулками та півперечками жінки й
чоловіки до церкви. Єгомость іще не надійшли, тож і церкву не відмикано. Громадяни
скупчилися на кладовищі, гуторять, регочуться та здихають важко, як кому до чого.
Аж ось горі горбком надійшли панотець з паламарем та й ще з якимось третім чоловіком.
– Ов, а то що, що Півтораків Іван до ксьондза ходив? – сказав хтось у гурті.
– Певно, старий потовк го сп’яна, – сказав другий.
– А ци чули-сьте, кумунцю, що небіжка Півторачка ходить щоночі до чоловіка? О, говоріть, тадже
Микитишин Петро на свої очі видів позаякось, як ішла. Та й он Калинничина Гапа розповідала,
що, каже, іду я у берег глину копати, от там мя мама вечором виправили, дивлюся…
Гідна-поважна газдиня не докінчила свого оповідання, бо в тій хвилі надбіг паламар,
випереджуючи панотця, протовпився до дверей і, відмикаючи їх, крикнув:
– Тихо, баби! Ту не коршма, а дім Божий!
Надійшли єгомость, і парафіяни поставали перед дверми в два ряди, з котрих кождий взяв одну
руку поважного пастиря і всі цілували її за чергою, «як Бог приказав».
Почалася хвала Божа. Іван стояв у кутику і бив поклони, голосно ковтаючи чолом о землю,
немов хотів тим заглушити якусь сердечну грижу. Неподовзі надійшов і Василь і став позаду
крилоса. Його очі позападали глибоко і гляділи сонно і мутно з-поза підпухлих повік. Глибокі
морщини на чолі свідчили ясно, що нещастя надломило того колись сильного і смілого
чоловіка. Згорблений, мовчазливий, він видавався о много старшим, як був по правді.
Перехрестившися разів зо п’ять і вдаривши три земні поклони, Василь почав розкланюватися
на всі сторони. Здивувало його то трохи, що дяк і паламар немов не замічали його, а послідній
час від часу позирав на нього якось чудно із-за бокових вівтарних дверець, помахуючи в руці
лісковим гасильником. Аж ось і євангеліє. Паламар виносить оберемок свічок, котрі братство
церковне під час читання держить засвічені в руках. Як котрий із братів не одержав у церкві
свічки, то була се для нього велика ганьба, і кождий міркував, що мусив у чімось немалім
провинитися, коли єгомость не казали йому свічки дати. Василя щось як би тякло, – «ану, ци
дадуть мені свічку?» Дивиться паламар зачинає з другого боку, роздає одному по другім, кому
просто тичучи в руки, кому другим передаючи, кому через голови і плечі пересягаючи. Вже
скінчив одну половину, другу почав, уже ось-ось коло нього, дав Сеневі Гавранюкові, Микиті
Благому, Олексі Вітишиному, тепер на нього черга, аж ні, паламар повернувся і вткнув свічку в
руку дякові, що саме виводив носовим пискливим голосом: «Слава тобі, Господи, слава тобі».
Кров напруго закипіла в Василевій груді. «Що я таке, – погадав він собі, – чим я провинився,
кого забив або запалив, щоби мене перед цілою громадою виставляли на публіку?» Вчорашнє
роздразнення ожило з більшою силою, почало снувати йому поперед очима Бог знає які
дивовижні догади. Е, кривда їм, що не можуть мя з усього обібрати, як липу з лика обдерти! О,
гадають, най хоть напублічимо го!» І бачилося Василеві, що всі, хто є в церкві, ззираються на
нього і кивають головами та шепчуть: «Е, мусив Півторак щось немалого зробити, коли го
паламар з свічков обминув». За тими гадками Василь і не чув євангелія. Доперва тоді зіснувся,
як його почали штуркати і перти взад деякі громадяни, що після звичаю на казання виходили з
церкви побалакати з сусідом під дзвіницею. Василь пропам’ятався, підвів очі ід вівтареві і
стрітив погляд панотця, що, бачило му ся, пильно слідив за ним. Він перехрестився поквапно і
почав слухати проповіді.
Панотець, як кожду проповідь, так і нинішню, зачали ось якими словами: «Да воскреснет Бог, і
разидутся всі вразі єго! Слова суть записані у святого євангелисти, гм, гм, гм». На тім місці
панотець звичайно закашлювалися і сейчас після такого вступу дивним і безпримірним
наслідством гадок зачали про пиянство і легкодушність родичів, що не вважають на своїх дітей,
на їх дочесне і вічне життя, а віддаються гидкому налогові лиш для того, щоби свому череву
угодити. Панотець довго говорили: голос їх не раз підносився і гудів, мовби хто на церковний
дах нараз висипав великий міх каміння, що торохтить, долів котячися. Особливо при словах:
«Горе вам, п’яниці-недбалиці! Під вашими ногами пекло горить, бо в своїм поганім і гидкім
налозі ви не тямите навіть про християнські обов’язки! Не досить, що ваше господарство йде
ніворотом, діти ходять самопас, без боязні Божої, ви навіть, ви самі, заллявшися до непам’яті
трунком, лягаєте, не перехрестившися, встаєте і насамперед, замість зробити хрест святий на
собі, посягаєте по келишок! Скажіть же мені, ци годен такий чоловік (панотець, розгарячені,
показали пальцем Василя, а всіх очі звернулися на нього, немов перший раз в житті
їм довелося його бачити), ци годен, кажу, такий чоловік називатися чоловіком? Ні! Він худобина,
гірший як худобина, бо й тота прецінь встане рано, то уперед здихне до Бога, а відтак ажень
береся до їди!»
Під час цілої проповіді бідний Василь стояв, як на терню. Які гадки снувалися по його
нещастями і встидом приголомшеній голові, то лиш Бог один знає. Але то бачили всі виразно,
що бідолаха аж мінився на лиці і сам не знав, що з собов почати, коли очі усеї громади
немилосердно звернулися на нього. Надійшов великий вхід. У Василя була своя трійця, котру
звичайно ніс при великім вході. Нині його трійцю ніс Трофим Паруха, старий, сивий дідусь, а
Василь, аж блідий, стояв на своїм місці. Ось і служба скінчилася. Василь аж легше відітхнув,
узяв шапку і хотів виходити, коли, втім, паламар узяв його за плече і прошептав:
– Куме Василю, ходіть-но, чогось вас єгомость кличуть.
Що робити? Скулився Василище і йде за паламарем за закристію, ждучи ще більше ганьби на
себе. В його душі дивним способом застряла приповідка: «Піду я, мамо, до церкви, але чорта з’
їш, що ти ся буду Богу молити!» Василь не знає, відки вона тепер впала йому на гадку, і без
відома повторяє її собі в душі раз, і другий, і третій, сам не знає, по що й по яке?..
Панотець сиділи на кріслі у ризниці і пили каву, котру їм приношено до церкви по хвалі Божій.
Василь уклонився до колін і став при дверях, ждучи, аж поки панотець не скінчать снідати.
– Що ти, Василю, – почали панотець остро, – щось лихо ся справуєш!
Василь мовчить.
– Був ту в мене нині твій син, жалувався, що поле продаєш, нічого не доглянеш, лиш усе
горівков заливаєшся!
Василь ані слова.
– Іди ж, іди, а вважай, щоби-м тото послідний раз о тобі чув. Фе, встидав би-сь ся! Такий
поважний газда, що би повинен усьому селу приклад давати, а він от що робить! Встид, ганьба!
Панотець кивнули руков, а Василь вийшов, не сказавши і слова.
«Скотина якась, гадина, не дитина! – думав собі бідолаха, йдучи долі селом додому. – А, він до
попа з язиком, та й ну на свого рідного тата! Пожди-но, щенюку якийсь, я тебе навчу!»
Не знати, чи щоби забути про свій нинішній сором, чи щоби набрати більше сили на вирідного
сина, чи з якої другої причини (хто знає, може, погані і гидкі наклінності уже вроджені людям
такого низького стану, що ще до того, встаючи й лягаючи п’яні, і хреста святого на собі не
положать), досить, що Василь по дорозі вступив до Шмілової коршми, де вже на лаві сиділо
кількох людей, і кружив за чергою келишок.

11
– А, паничу, – почав вечором Василь, добре підпитий, до сина, – то ти мені нині такої ганьби
наробив перед цілою громадою?
– Якої ганьби? – запитав Іван знехочу. Йому прикро було нагадувати все, що сталося в послідні
два дні.
– А, якої ганьби? Щенюк поганий! Допитуєся мене, ніби не знає! Ти бігав до попа з язиком,
брехати на мене?
– Не знати, що я такого набрехав! – відворкнув півголосом Іван.
– Ах ти, погана скотино, негіднику якийсь, та на свого тата, що тя згодував і виховав? То ти ми ся
тепер, на старості літ, так відплачуєш, що мені через тебе тепер ніяк межи людьми показатися,
що всі тепер на мене пальцями показують. «Адіть, говорять, пияк, розбійник, марнотратник!» То
ти мені вже тепер таке строїш?
Василь, говорячи тоті слова, впадав щораз в більшу лютість. Його невеличкі очі загорялися
щораз живішим, непевнішим блеском, на лиця виступав гарячковий рум’янець, жили на чолі
набігали кров’ю, а зуби стискалися від лютості. Мовчанка Івана, що за той час не то спокійно, не
то несміло сидів узакутні, ще збільшила його гнів.
– А, от то-м собі виховав гадину сорокату за пазухов, о! То синочок, що би рад, щоби всі вітця
відцуралися, щоби всі на нього плювали, пальціма показували, як на чудовище. То ми синочок,
о!
– Тату, – відізвався твердо, але трохи тремтячим голосом Іван, – тату, ляжте нині, проспіться,
завтра побесідуємо по-тверезому. Правда – правдою, я винен у тім, але ви ще більше.
– Що, ти, вирідку гадючий, ти мені, свому вітцю, смієш розказувати, мене виноватити?
Роздразнення Василя, що так нагло вибухло і зміцніло в послідні дві доби, шукало без упину
предмета і спосібності, щоби виллятися з цілою силою. І ось спосібність нагодилася,
предметом був Іван-бідолаха. Василь в опалі прискочив до нього і з цілого розмаху ударив
його кулаком поза уха.
– Тату, – скрикнув Іван, схапуючись, – а ви що робите?
– Мовч, вироде поганий! Знай, як вітця шанувати!
Удар повторився, кров пустилася Іванові з рота.
– Тату, дайте спокій! – крикнув він, виходячи вкінець із свого рівнодушного спокою. – Дайте
спокій, бо зле буде з нами!
– Що? Ще мені грозити? На, ось тобі наука!
Новий удар. Лице Івана посиніло. Йому також не стало терпцю і п’ястуком штовхнув вітця у груди
так сильно, що той звалився з ніг і грепнув насеред хати.
– Га, поганине! – ревів п’яний, розжертий Василь, двигаючися з землі і хватаючи за сокиру. – То
ти вже й на мене руку підносиш? Рад би-сь мя скоро в гріб запхати та сам усім подавитися!.. О,
не діждеш, страчуку проклятий, не діждеш, мерзеннику, ні! Ади!
Василь силувався видобути сокиру з-за лави.
– Тату! – проговорив за той час Іван тремтячим, но твердим голосом. – Най вам Бог тото не
тямить, що ви о мені говорите та що зо мнов робите! Але щоби-сьте не гадали, що я напосівся
так дуже на ваш маєток та жду вашої смерті, то бувайте здорові! Я відрікаюся всього. Жийте собі
при Божій помочі, доки вам судилося, робіть си з своїм маєтком що хочете, записуйте го по
своїй смерті, кому вам ся вподобає, але мене вже не побачите в своїй хаті! Волю з голоду
згинути, волю свої руки по кичеренки проробити, аніж маю слухати, що мій рідний тато таке
гадає про свою дитину! Бувайте здорові!
Двері рипнули, а стать Івана лиш мигнула попід вікна і щезла в тіснім закавулку. Василь стояв за
той час насеред хати з сокирою в руці і не знав довгу хвилю, що такого сталося. Його лютість,
спочатку скажена і сліпа, поволі пройшла, він почав спокійніше розглядати все діло. «Ігі, а я що
зробив! Рідну дитину від хати відогнав! Та й за що? За тото, що ми піп не казав у церкві свічку
дати? Тьфу на тебе, помано! І що то таке велике? Гей, гей, як Бог хоче чоловіка покарати, то
насамперед му розум відбере! Мені би то нині було розумцю більше здалося, мені!» Василь
довго роздумував в той спосіб і під ніч дійшов навіть до того, що почав плакати, сидячи в
сумершці та сперши голову на криси глиняного комина, під котрим не горів нині огонь, бо не
було його кому розложити, не було Івана.
Василь думав зразу, що Іван, висказавши тоту погрозу в першій опалості, верне запевно сейчас
на другий день. Ніч минула для нього дуже неспокійно: погані сни морочили його аж до рана. То
раз бачив усіх своїх синів, тонучих у глибоченній ямі в смердячій кип’ячці і дармо кличучих до
нього о поміч. Другий раз йому привиджувався Іван, як напивається в коршмі з чорними,
брудними, замащеними людьми, на котрих аж гидко ся дивити. Бачить Василь, що і Іван поволі
стає такий, як вони, кричить, співає і ганьбить усіх, як вони, п’є і валяється по болоті, а далі
наливає порцію горівки, досипає якогось порошку і підносить йому: «Пий, – каже, – старий, на
здоровлє!» Але Василь ніби знає, що се горівка затруєна, що Іван хоче його чим борше упхати в
могилу, щоби вдавитися його добром. Проч пішов, негіднику! – кричить він крізь сон і кидає
келишком до землі. – Чорта з’їш, що дістанеш з мого маєтку хоть рубець! Ні, ти й шнура не варт,
щоби тя на нім повісити!..»
Такі сни пленталися Василеві всю ніч. Вкінці розвиднілося. Настав один із тих сірих, сумрачних
зимових днів, у котрі надворі сніг ліпить, аж дерева тріщать під його вагою, а в селянській хаті і
холодно, і понуро, темряво і сумно-сумно, мов у домовині, а ще самому. Василь загорнувся в
кожух, обув чоботи і пішов подавати худобі зрана. Відтак увійшов до хати, воркотячи з досади, і
принявся розкладати під челюстьми огонь, щоби бодай що-то обігріти хату та порозморожувати
вікна.
– І де той хлопчище поплівся? – говорив Василь сам до себе. – Тадже чень му ся дур голови не
ймила, не шубовснув собов де в яку западню. Ігій, щезай, маро, з таков роботов!
А то вже звісна річ, що коли мужчина, та й ще до того недосвіджений і маркітний, який тоді був
Василь, озьметься до топлива, то ніяким способом не може дійти до ладу. Ніщо не йде йому під
руки, куди ся поверне, все йому заважає. Сирі дрова не хотять горіти, лиш сичать і куряться. Тут
води треба, а коромисла годі найти, там знов сесе, а там тото, і дійде до того, що чоловікові світ
закрутиться, і як котрий нетерплячий, то верже все, ще плюне і ногою затре. От таке саме
зробив і Василь. Злий на весь світ і на себе, він сів на лаві, позмітувавши поліна під припічок.
Хата була повна диму, холод проймав його крізь лейбик. Вкінці сарака не видержав: сплюнув,
загорнув кожух і пішов до коршми, воркотячи при відході; «Най тя ту грім трісне з таков
роботов!»
Довгий рудобородий Шміло ще вчора докінчив торг з Василем і дав йому на руки половину
умовленої суми. Нині Василь не застав Шміла, як звичайно, за шинквасом, але, йдучи вигоном,
заздрів його, як, мимо сніжниці, сновидався у лисім футрі коло його закопу і, махаючи рукою,
давав накази нанятим уже робітникам. Нічиє слово не годно розказати, як прикро стало Василеві
на серці, коли побачив того ненависного жидюгу на своїм вітцівськім полі, а ще й погадав собі,
що задля того поля він учора так покривдив свого сина. Затрепетало старе зболіле серце,
мимоволі навернулися на гадку Іванові слова: «Тату, най вам Бог тото не тямить, що ви робите?»

12
Сумне життя пішло тепер у Василя. Іван не вертав, і нікому було зайти до старого зробити який-
такий лад дома, потішити, порадити, погуторити. А зимові деньки сумрачні, зимові вечори і
досвітки довженні, як море. Коршма одна тягла його, ‘д собі, бо тут бодай де з яким ріпником
погуторив, а ні, то в горівці бодай на часинку топив свою тяжку, невсипучу грижу. Мучила його
дуже гадка про Івана. Що з ним сталося? Чи втопився, чи си як інакше смерть заподіяв, що не
вертає? Але Василь вірив і був майже певний, що Іван надто твердий, надто розумний, щоби
сейчас смерть собі робити. Значить, став десь на службу. «Ну, – погадав собі Василь,
доміркувавшися до того, – най си троха погуляє на прічках. Припре го біда добре, верне, як
непишний». І, успокоєний тим, Василь навіть не допитував за сином. Горівка щораз більше
морочила його пам’ять, щораз рідше він міг над дечим розумно подумати, а звичайно сидів у
коршмі а хитався по селу, мов сновида, бродячи та падучи по глибокім снігу.
Шміло вмів його, крім того, все притягати до себе, відколи сина не було дома. Хитрий жидюга,
видячи, що у Василя газдівство велике, хоть занедбане, припадав коло нього, радив, потішав,
живив і поволі-поволі виссав із нього все, що далося виссати. Василь скоро проминув тоті
гроші, котрі йому Шміло дав за продану частку, попродав худобу і збіжжя, сам навіть не знаючи,
що таке робить. Шміло торгувався з ним при людях, писав і підписував контракти, бо все
боявся, що ось-ось Іван верне і не то, що не дасть вітцю дальше тратити, а й продане задумає
відібрати. Шміло, вирочім, знав, що Іван не за далекі гори відбіг, але, перележавши у одного
газди в Попелях тяжку слабість, нанявся таки у нього на службу, діткнутий до живого тим, що
батько ані раз не навідався до нього у недузі, ані слівця йому не переказав, щоби вертав,
абощо…
– Відреклися мене, ну, то як си хочуть! Най си там газдують як хотять, а я й ту пожию, побачу.
Минула зима. Василева хата стояла пусткою, бо сам Василь більше пробував у Шміла, там і
днюючи й ночуючи. Зато у Шміла було шумно і весело, чи то в неділі, чи й у будні дні. Немало
вже було бориславських газдів, що зійшли на таке, як і Василь, бо й такі лучалися, особливо,
хто був бездітний, у котрих не було вже поля, крім якого там городця та того, на чім хата стояла.
Помимо шуму і говору, сум якийсь наляг на ввесь Борислав тої весни. По полях рідко-рідко де
виднілися плуги та борони, зато, мов мурашки чорні, снувалася жидова, стирчали корби, купи
хворосту на коші, млинки, рискалі та оскарби. І помежи хатами гамір не вгавав. Тут трачі ріжуть
тертиці на високій кобильниці, там теслі цюпають, мов жовни, обтісуючи та ріжучи дерево, – се
будують новий магазин, широчезний низький будинок на склад кип’ячки. Там знов боднарі під
голим небом стружать скалля на бочки. Всюди рух, гамір, крики, гаркіт пили, стук топорів, але се
не тота жива, свіжа рухливість сільського весняного життя, се зловіщі голоси, передвісники
нового життя, тяжкого, брудного, нерадісного життя, на котре відтепер засуджений бідний
Борислав.
І Шміло розпочав тепер копання «на великий камінь». Ще взимі він наняв робітників і взявся
було до свіжозакупленого Василевого закопу. Догади Івана справдилися щодо волоска.
Прокопавши два сажні, Шміло натрафив на нафтове джерело, котре йому тижнево несло
більше як 120 з[олотих] р[инських] чистого зиску. Але з весною Шміло почав на закупленій
частці копати три нові ями, а поки що вертівся і запопадав коло Василя, не даючи йому й на
хвилю протверезитися ні пропам’ятатися; бач, хитрий жид хотів видурити у нього решту поля. Та
й, правду сказати, пора була якраз до того. Василь чимраз дужче упадав на дусі: грижа й горівка
підкопувала бистро його розум і здоров’я.
Хто ще знає, що би ся було стало, якби бідолаха Василь був найшов межи людьми щиру пораду,
теплі, привітні і зичливі серця. Але так не сталося, не тому, щоби Василь уперед не мав багато
приятелів, і не тому, що се були приятелі зрадливі або невірні. Ні, наш селянин ще не знає, а
бодай тоді бориславці ще не знали, що то значить покинути сусіда в біді. Але з тов самов
щирістю, з яков рятували сусіда з нужди, вірили вони, небораки, в усе те, що говорено їм в
церкві з казальниці, та й то не так, як саме казання про чуда та догми, а більше в то, що
говорилося по казанні, – така приватна бесіда до громадян, яку звичайно кождий панотець не
залишає після властивого казання, чуючи конечну потребу попри речі «божественні» зганути й о
близьких усім земних справах. Отже ж то в таких бесідах панотець не залишили ні одної неділі
виразно натякнути про Василя, про його грішне і безбожне життя, про пекло, котре його ожидає
по смерті, про встид, який робить усій громаді той газда, що недавно тому числився до
найпорядніших. Легко зміркувати, як прикро було бідному Василеві слухати таких бесід, знаючи,
що очі всіх у церкві звернені на нього, що шепти, залітаючі з бабинця, не йдуть ні про кого, як
про нього. Далі-далі, коли панотець не унімалися, Василь перестав зовсім ходити до церкви,
щоби не слухати кождісінький раз ганьби на себе. Тоді пішли ще гірші бесіди, а наостаток
дійшло до того, що панотець явно назвали Василя «закалою села» і заказали вірним
парафіянам зближатися до того непоправного грішника.
А бідний Василь не раз, сидячи у Шміла в кутку, несміло поглядав на своїх сусідів, що пили і
бесідували за столом, а до нього й не туралися. Він бачив, що всі поглядають на нього косо і
стороняться від нього, мов від заповітреного, а хоть хто й заговорить, то якось холодно,
сквапно, без тої щирості, теплоти та подуфалості, яков ціхується бесіда добрих знакомих, коли
стрітяться при охоті. І так Василь ставав що раз, то більшим відлюдком, просиджував цілими
днями без слова у коршмі і не міг ніколи зібратися з гадками, котрі в неладі і в якійсь сірій
віддалі шибалися по його голові. Поволі-поволі й на лице його осідав той сумний, розсіяний
вираз, яким відзначуються всі ідіоти, у котрих звільна щезає все, що ціхує чоловіка, а остають
чисто звірячі, вегетативні інстинкти.

13
Вечір. Майова ясна ніч, мов легке покривало запаху, свіжості, теплої пари та холодної роси,
налягає па землю. У Шміловій коршмі блимає дві нафтівки, освічуючи блідим промінням цілу
громаду людей. Деякі в обдертих зароплених сорочках, з такими ж лицями, їдять хліб, держачи
його в таких замащених та нехарних руках, аж гидко на них дивитися. Се ріпники, що через день
копали та видобували з ям кип’ячку. Вони нині позабирали тижневу заплату, а кождий гадає собі
в душі: «Ex, дам си нині духа! Досить-єм весь тиждень гриз хліб та воду хлептав!» Але поки що
усі сидять ще тихо, казали си дати хліба, м’яса та пива і їдять скоро, захланно, неначе за один
раз хотять собі надолужити вже за увесь тиждень.
Круг головного стола засіла друга громада людей. Вони виглядають далеко показніше і
порядніше, бесідують поважно, сміються голосно, поводяться мов у себе дома. Се
бориславські громадяни, що прийшли до Шміла вечором покріпитися та побалакати. Не один в
душі аж потерпає, розгадуючи, як то там жінка почне йому парастас читати за поворотом за то,
що послідній крейцар пускає марно, а діти в хаті їсти пищать, бо ж то прецінь передновинок!
Ворушаться бідоласі мурашки за плечима, та годі, про людське око треба й бесідувати весело, і
сміятися, і жартувати!
А там за шинквасом сидить довженний рудобородий Шміло. Він саме вернув із ванькира від
вечері в камізельці з тороками та в сабашовій шапці. Він не може спокійно всидіти на лавочці
під стіною і, мов злодій, раз у раз поводить очима довкола. Через бориславських громадян він
швидко перемигнув: се «капцани», від них багато не вторгуєш. Довше і радніше поглядав у той
кут, де сиділи ріпники, доїдаючи вечері. Межи ними почали вже кружити чарки, бесіди ставали
голосніші, реготи частіші, а жарти раз у раз грубші. Се звичайна пригравка до самого «танцю».
Шміло знає добре, що необавці кров молода розіграється під тими латаними замащеними
сорочками, а тоді все з дороги! чорт бери гроші, чорт бери здоров’я, чорт бери спання! жити,
уживати світа, доки служать літа! Шміло знає, що воно й нині до того прийде, бо без того прецінь
не обходиться ні одна субота, і він з радості і засукує руки.
Але ось його очі надибали Василя, що сидів коло груби на лавці скулений, мовби вижидав
якогось важкого удару, що туй-туй спаде згори на його плечі. Він дивився в один чорний сук на
помості і поволі пакав люльку на короткім цибусі.
– Василю, Василю! А ходіть-но сюда! – закликав Шміло.
Василь, почувши жидів голос, устав поволі і підійшов ід шинквасові.
– Ню, цього ви так сидите, цьому си ні казєте сьо дати? Вип’єте погцію?
– Та-та! – відказав Василь, здвигнувши плечима. Жид налляв порцію сивухи, а він випив душком.
– Ни, ходіть сюда, сідайте коло мене; цього будете самі сидіти під пєцом? Мозє, сцє погційку?
І, не ждучи відповіді, Шміло налляв і подав Василеві. То повторилося кілька раз, доки Шміло не
був переконаний, що тепер мож з Василем бесідувати про «гешефт».
– Слухайте, Василю, сцьось я вам хотів казати, – зачав жид півголосом, що губився в загальнім
гаморі.
Василь спер голову на локоть і німо почав ся вдивлювати в порожню порцію. Шміло наповнив
її, а Василь, мов бездушна машина, підніс до уст.
– Видите, я вам хотів сказати, сцьо хто знає, як, сцьо й куди, а мозє би длі вас було ліпсє, якби
ви пгодали мені половину свого ггунту. До цього вам єго тепег, коли ні маєте го з ким
обгабляти? А я вам ггосі дам, тілько, сцьо будете мали, поки віку васього. Ну, сцьо, будем
могогиць пити?
Шміло за тим словом узяв Василя за плече і потеліпав ним добре, немов хотів його збудити
спросоння. І справді, бог знає, чи Василь чув жидову бесіду; доперва слово грунт вразило його
притуплену пам’ять і збудило в нім якусь темну, непевну і неозначену тривогу. Він позирнувся на
жида, немовби його перший раз бачив, і, судорожно захитавши головою, проговорив:
– Ні, ні! Того не буде! Не хочу, чуєш? Не хочу!
Так не раз, буває, дитина мала упреться, сама не знає чому: не хочу того та й не хочу! А чого не
хоче і чому не хоче – і питати дарма.
– Ню, як собі схоцєте, я вас ні силую! Пго мене, най вам пустков лезьить, а сцьо мені до того? –
відговорювався хитрий жидюга, наливаючи Василеві ще одну чарку. В його голові вже
уложився другий план, безпечніший і певніший, як приголомшена Василева пам’ять. Але в тій
хвилі, коли ладився ще щось заговорити до Василя, піднявся за тим столом, де сиділи ріпники,
такий галас та гвалт, що жид мов на пружинах підскочив і побіг тихомирити крик.
– Сцьо ту таке? Сцьо ту таке? – роздався його пискливий голос серед загального оглушуючого
гомону. Ріпникам уже зачинало «підступати до голови». Вони повставали з лавок, почали
розмахувати руками та говорити голосно, жарти і притинки викликували спори, і власне туй-туй
було до бійки, коли жид вмішався, розборонюючи напівп’яних парубків.
– Ню, сцьо ви гобите? Дайте спокій, ци ні мозєте забавлятися спокійно, як бог пгиказав? Посцьо
вам битися та волосатися?
– А ти, жидівська мордо, чого межи нас пхаєшся? – гукнуло йому в одвіт кілька грубих голосів.
Шміло зачав говорити далі, тоті гудіти ще дужче, далі й п’ястуки загримали о стіл, ба й фляшки
задзеленькотіли о підлогу. Гамір зчинився несказанний, жид ніби кричав і репетував, що це
«гозбій», але в душі сміявся і тішився з того, знаючи, що тепер видре від п’яних все, що мають.
А Василь під час того галасу та грукоту сперся на брудний стіл головою і заснув твердо, мов
дитина.

14
Поволі, одностайно волоклися дні в Бориславі. Спокійний лад селянського життя замутився.
Грюкання, стукоти, крики, свари та співи не вгавали як день, так ніч. Поля не зеленілися
широкими ланами, як уперед, хвилюючи та шелестячи від теплого вітру. А на місце свіжої,
пахучої зелені повстало щораз більше горбків сірої ілястої глини, мов величезних кертичин, під
котрими в темній задушній глибіні за кварту горівки працювали цілими днями парубки та
чоловіки, обмащені, заталапані, утепенені, працювали гірко, видобуваючи незліченні скарби
своїм гнобителям-жидам.
Минуло літо, минули жнива, та небагато обжиночних пісень розлягалося по Бориславі. За
горбами, в Тустановичах, Попелях та других сусідніх селах, стояло по полю полукіпків, що звізд
на небі, а на бориславських частках лиш де-де кладенички видніються. Уже другий рік – кара від
господа, та й годі!
Василеве поле засівав Шміло, бо Василь до ні до чого й не турався. Але хитрий жидюга
заходив його, мов дитину, пантрував, годував а поїв, поїв що міг, та пильно вважав, щоби
Василь як мож менше виходив у село. Та й Василь, правду сказати, не дуже квапився, бо до
кого ж мав удатися? В селі усі його цуралися, хоть багато було нічим не ліпших від нього.
Десь коло покрови се діялось. Василь сидів під грубою, чогось засумований. Правда, його
лице не виражало ніякого смутку, бо воно взагалі нічого не виражало; але його уста говорили
мов крізь сон: «Михайлику мій, синочку любий, де ти? Чому ти до мене не навідаєшся? Ади,
мене ту кривдять, виганяють із хати, ганьблять, а я прецінь газда, багач на все село! Видиш,
синочку, видиш!»
Страшно дивитися на чоловіка, у котрого за розстроем організму пішли в розклад усі духові
сили. Страшно слухати, як такий нещасливий в якім-небудь зрушінню без свідома товкує свої
вражіння словами, з котрих сам не може собі здати справи, а котрі прецінь не що друге, як
відголоски всіх найсильніших вражень його попереднього життя, котрі який-будь слід лишили в
його пам’яті. Слова ллються із уст, але по очах говорячого видно, що його дух, його увага занята
зовсім чимось другим, непевним, невловимим. І мимоволі насунеться гадка, що се говорить не
той чоловік, що перед нами, а що се з нього говорить щось друге, чуже, незнане досі, якась
друга душа.
Але Василеві слова мали зв’язь з дійсним життям. Від якогось часу Шміло, видимо, осягнувши
свій план, замітно охолоднів зглядом нього, почав обходити&