Пір’я

Розвіяне злими юрбами,
Мов снігу платки з-над руїн,
Летиш ти до хмари з вітрами,
О, пір’я з жидівських перин.
Мов сніг, ти летиш аж до хмари,
Вкриваєш поля, мов килим,
О, свідку великої кари,
О, пір’я з жидівських перин.
Знать, бачити горя не хочеш,
Що ми тут в тій хвилі терпим,
Сніжними крильцями тріпочеш,
О, пір’я з жидівських перин.
Як грубі мужицькії руки
Рвуть наше добро без причин
І нам завдають люті муки,
О, пір’я з жидівських перин.
Як наші хати розкидають
Аж геть до послідніх делин,
Як наші шинки розбивають,
О, пір’я з жидівських перин!
Ввесь город від краю до краю —
Руїна одна, плач один!
Гляди ж на тих варварів зграю,
О, пір’я з жидівських перин!
Гляди, що тут нашої втрати,
Що наших тут впаде сльозин, —
Щоб Богу це все розказати,
О, пір’я з жидівських перин!
Хай наші всі зважить терпіння,
До нашого горя долин
Хай шле нам потіхи проміння,
О, пір’я з жидівських перин!
Хай тямить, що люд ми ізбранний,
Його найукоханий син,
Годований зернами манни,
О, пір’я з жидівських перин!
Хай дасть нам народ цей посісти,
Хай дасть нам помститись над ним,
Неси, о неси ‘му ті вісті,
О, пір’я з жидівських перин!
1882


***
Вмер корчмар один близ Жовкви,
Страх побожний чоловік:
В бібліях святих, в молитвах
Він прожив увесь свій вік.
Жінка шинкувала, теща
Шахрувала мужиків,
Старший син три села лихвов
До зубоження довів,
Менші два сини провчили
Конокрадське ремесло, –
Ну, й зростало їх багатство
І поважання росло.
А наш Майлех все молився,
В Божих заповідях жив
І добро творив. Таке він
Правило собі вложив:
Хто прийшов до нього бідний,
Десять центів він давав,
А ім’я його і назву
Зараз в книжку записав.
Як прийшлось йому вмирати,
Він отак сказав рідні:
«Будете мене ховати,
То сю книжечку мені
В гріб на груди положіте,
Щоб я Богу показав:
Двадцять вісім тисяч шісток
Між убогих я роздав».
З уст до уст пішли слова ті,
Їх підхопив весь кагал:
«Двадцять вісім тисяч шісток!
Боже, таж се капітал!
Бачите, який побожний
Праведник між нами жив:
Все моливсь і тільки гроші
Богу в жертву положив!»
Ну, й не диво, що був погріб
Многолюдний і шумний.
«Двадцять вісім тисяч шісток!» –
Вкруг гуло, мов дзвін гучний.
Позавчора був той погріб.
Вчора шабас був. Ну, гіт!
Посходилась повна школа,
Помолилися як слід,
Почали вже розходитись –
Гамір, гутірка… І що ж?
«Двадцять вісім тисяч шісток!» –
Шепт іде, мов в листі дощ.
Ей, озлив мене той шепіт,
Я на лавку вилажу.
«Слухай, бенай Ізруайль,
Я вам массе розкажу!
Бачив сон я сеї ночі.
Мацюпіньким черв’ячком
Я повзу мов, підповзаю
Перед сам Єгови трон.
Бачу я: вага велика
Настановлена стоїть,
Коло неї сам Міхуайль
Меч поломінний держить.
Аж іде наш Майлех, згорбивсь,
Піт з чола його тече,
Двадцять вісім тисяч шісток
У мішку він волоче.
«Боже, я весь вік молився,
Не творив нікому зла,
І рука моя для бідних
Все отворена була:
У готових, чистих грошах
Ось заслуга є ціла!»
«На вагу!» – сказав Єгова.
Майлех кинув срібла міх,
І вага перехилилась
Аж архангелу до ніг.
«А тепер, – сказав Єгова, –
Я питатиму. Кладіть
На другу тарілку кождий
Підсудимого одвіт!
Сам ти заробив ті гроші?»
«Ні», – рік Майлех і дрожав,
І на другій вже тарілці
Той одвіт його лежав.
І, о диво! Те маленьке
Слово «ні» одним кивком
Двадцять вісім тисяч шісток
Зрівноважило цілком.
«А ти знав, – пита Єгова, –
Відки йде маєток твій?
Знав, що кождий гріш в нім – кривда,
І неправда, і розбій?»
Затремтів ще дужче Майлех,
Гнувсь, і корчивсь, і цідив
Ледве чутно: «Знав, о Боже,
Але ж се не я робив!»
І ся відповідь була вже
На вазі – і що ж отсе?
Двадцять вісім тисяч шісток
Фівкли вгору, мов пірце.
«А ти знав, – пита Єгова, –
Що сім’я твоя ціла
За ті гроші свої душі
На погибель віддала?»
Та на ті слова вже Майлех
Відказать ніщо не міг,
Почорнів увесь і, наче
Зв’ялий лист, звалився з ніг.
«Проч з ним відси! – загриміло
З трону. – Ошуканець сей,
Поки жив, побожним видом
Все ошукував людей,
А по смерті думав Бога
Сими грішми підкупить!
Проч з ним! Ще йому на плечі
Тії гроші прикріпить!..»
Знаєш, досі в остовпінні
Слухали всі моїх слів,
Але скоро лиш скінчив я,
Раптом хор весь заревів:
«Гвалту! Епікур! Безбожник!
Геть! Най більш тут не дихне!»
І юрбою навалились,
З школи виперли мене.
А у сінях ну місити,
Бити, штовхати під бік –
Ледве я з життям із рук їх
Вирвався, насилу втік».



Микола Щербак (1916–2010)

Відвічна ласка

Усе минає, гасне і сплива,
Лише вона над грішною землею
Сріблиться милосердною зорею,
Відвічна ласка Божого Різдва!
Небес прещедра голуба канва
І білий світ над чорною ріллею —
Сам Бог тебе леліє, цвіт-лілеє, —
О, Україно, ти віки жива!
Ти, як і Він, з народження терпіла,
Але рука Господня охрестила
Твій люд, і землю, і твоє буття . . .
Цвітіть, ряснійте, ниви колоскові!
У Нім, у Нім — у Вічному Христові
І доля й щастя, сила і життя!

Святі вогні

Ні шляху, ні стежини —
Завія, заметіль. . .
В лице — крихкі крижини
І вітер звідусіль.
А йти і йти ще треба
У темряві степів. . .
Та раптом — що це? — з неба,
Мов янголиний спів.
Немов блискітка — в вічі,
І в сніжній далині
Десь свят-вечірні свічі
Засяли у вікні. . .
Усім, що у дорозі,
І вдома у добрі,
Хто в щасті і тривозі
Жде світлої зорі;
Усіх, що заблудились,
Господь не забува
Всім щедро засвітились.
Святі вогні Різдва!


Сергій Рачинець (1948 - )

Поклонись

Поклонись Христу розп'ятому,
Українонько моя, —
Ще не раз душа співатиме
Ніжним співом солов'я.
Поклонися Сину Божому —
Облетить зажури цвіт.
В світі злому і тривожному
Не загубиться твій слід.
Над тобою сонце істини
Знов засяє з висоти!
Він Своєю Кров'ю чистою
І за тебе заплатив.
Україно, Україною
Залишайся назавжди,
Підіймайся над руїною,
До Спасителя іди.
Поклонись Христу розп'ятому…


Чи чуєш, Боже

Ти чуєш, Боже, я Тебе молю,
Ні, не за себе, а за Україну.
Її, повір, як матінку люблю,
Таку, як є — печальну, солов'їну.
Щодня її стрімка життєва мить
Мене підносить вище — вгору й вгору.
І серце вже не б'ється — стугонить,
Коли довкілля обіймаю зором.
Де ж переміни, про які не раз
Я чую й досі, сповнений надії?
Минають дні, збігає швидко час,
Душа моя нітрохи не радіє.
Ще стільки зла і безлічі тривог
Її проймають душу неприкриту.
Ще недруги ведуть за неї торг,
Новим Чорнобилем готові спопелити.
Ще рідну мову роз'їда іржа,
І діти розбігаються по світу…
О, Господи, ну де ж ота межа,
Де сонце по-весняному присвітить,
Засяє день і зацвітуть сади?..
Дай, Боже, їй і розуму, і сили,
Напитись дай цілющої води,
Щоб у безсмертя віру воскресила.


Пам'ять щастя

А пам'ять щастя, наче нитка, рветься,
Перевіряв недавно і давно,
Лиш тільки біль лишає знак на серці,
А щастя ні — безпам'ятне воно.
Його, немов повітря, відчуваєм,
Духмяну повінь літнього тепла…
Тому й природно, що не пам'ятаєм
І не готові до біди і зла.
Його, те щастя, просто не збагнути,
Воно, як серце в порухах м'яких,
Допоки біль не стихне, то й не чути.
Здається, що попереду віки.
У тебе подив: я сміюсь, не плачу, —
Тепло душі твоє не остуджу,
Усякий біль я свій переінакшу
І пам'яттю образ не дорожу.
Безпам'ятного щастя не розрушу,
Бо ти і я — незміряна любов,
Ніщо не пересварить наші душі,
Допоки з нами всемогутній Бог.


Бог нас кличе

Бог нас кличе. Хто цього не чує —
Той блукає в темряві щоденно.
Люди добрі, в час благословенний
Хай же буде серце ваше чулим.
Тож прийдіть до Нього і вклоніться,
Припадіть в молитві на коліна.
Тлінні — ви, але душа нетлінна —
Радістю наповниться по вінця.
Голос Бога — він не затихає.
Покладатись треба не на долю.
Підкорись всеціло вищій волі —
Тому, Хто любов’ю нас єднає.
Ти забудь життя своє вчорашнє,
В ньому безліч суєти і бруду.
Що там недруги і пересуди? —
Не вони з тобою будуть завше.
Дасть Господь усе нове для тебе —
Там, на небі, де весна і Вічність,
Де так просто все і так незвично,
І душа окрилена, як лебідь.
Тож озвись на голос той небесний —
Треба часом нині дорожити.
Не почути Правди — то й не жити,
Для безсмертя з Богом — не воскреснеш.


Не жалійте

Не жалійте того, що жаліти не варто,
Якщо навіть і мрії в житті не збулись.
Хай минуле в журбі догорає, як ватра,
З тим минулим порвіть все, що мали колись.
Не жалійте ніколи за тим, що вже сталось,
Чи не зможе вже статись в прийдешньому дні, —
Тільки б ваша душа, наче небо, сіяла,
Розквітали б, як квіти, надії у ній.
Не жалійте в житті доброти свого серця,
Якщо навіть за те — тільки посмішка вслід,
Якщо в генії хтось, хтось — в начальство проб’ється,
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.
Ні про що не жалійте! Й не треба амбіцій,
Якщо навіть за труд вам заплатять гроші.
Хтось нехай геніально заграє на скрипці,
Але ж пісня із вашої буде душі.
Ані страчених літ, ані щастя земного,
Що прийшло і пішло, як весною — вода, —
Ви ніщо не жалійте, хіба що — одного —
Не прийти до Христа, що за вас постраждав.


Світлана Береза

Несподіване щастя

Сергій метався по кімнаті, мов зранений звір у клітці; зазирав до кожної шухляди, в кожен закуток, аби нічого
не забути в цьому остогидлому, хоч і затишному домі. Скидав докупи свої сорочки, краватки, светри,
шкарпетки і навіть носовички — все, до останньої дрібнички, забере з собою.
— Оце так нажився! — мов з лука, цілив словами в бік дружини Оленки, яка, стоячи біля дверей, мовчки
спостерігала за чоловіковою метушнею. — Увесь світ мені зав’язала! Життя перевернула!.. І чого, чого тобі
тільки бракувало? Посадив, мов принцесу, вдома: рости доньку, доглядай чоловіка… Себе не шкодував,
працював до знемоги, щоб вдосталь усього мати, щоб все не згірше, як у людей. А ти?.. Віддячила!.. «Бога
прийняла в своє серце», — передражнив дружину, ще більше закипаючи з люті. — Який Бог?! Я для тебе
мав би бути богом, бо ж за моєю спиною жила-розкошувала…
Оленка пополотніла.
— Сергійку, — промовила стиха, — не гріши словами, помовч краще…
— Це тобі не можна грішити, — огризнувся, — ти ж у нас свята, а я ще наполовину грішний, мені можна.
Ноги чоловіка заплуталися в манатті, скиданому ним докупи просто на підлозі. Спересердя почав піднімати
сорочки і безладно засовувати їх у валізи. Восьмирічна донечка Софійка, причаївшись у куточку, злякано
переводила погляд з мами на тата і тихенько схлипувала. Те дитяче хлипання не збудило жалю в татовому
серці — навпаки, стало іскрою для нового спалаху гніву.
— Не реви! — наказав суворо (хай таким запам’ятає батька!) — Плакати ви всі тут майстрині. Може,
скажеш, шкода татка? А не шкода було тоді, коли з мамою щонеділі до церкви бігала, коли замість
естрадних пісень псалми виспівувала, а замість «Казки про Колобка» читала про Дитятко в яслах? Мені зі
знайомими соромно зустрітися, все підсміюються: мовляв, ще не зробили й тебе святим твої домашні?.. Ні,
з мене — досить! Ситий — по саме нікуди! Моліться до свого Бога, а я жити хочу по-людськи.
Сорочки, як не старався Сергій, висовувалися з валіз — начебто не хотіли ніяк залишати домівку і
господиню, яка так дбайливо їх прала та прасувала. Оленка підійшла до чоловіка.
— Давай, допоможу, — промовила стримано, хоч голос (так, принаймні, здалося Сергієві) звучав, мов
натягнута тятива: ось-ось лопне — і тоді жінка зайдеться голосними риданнями. Йому навіть хотілося, щоб
вона плакала, щоб благала залишитися, щоб обіцяла, що заради нього, заради збереження родини ладна
на все – навіть стосунки з Богом розірвати… Але Оленка мовчала, і це мовчання каменем тиснуло на його
серце.
— Що ж, склади хоч речі на прощання, — мовив глумливо, — як-не-як, і досі законна…
…Коли за Сергієм зачинилися двері, в кімнаті настала німотна тиша, навіть Софійка перестала плакати:
пригорнулася до матері і допитливо дивилася їй в очі, наче хотіла там прочитати, що ж насправді сталося
щойно в їхній родині. Оленка мовчки пестила пшеничне волосся доньки, стараючись нічим не виявити свого
болю. Ненароком зиркнула у вікно — там білопінним цвітом кипіла весна; жвавим щебетом про щось
перемовлялося птаство; галасувала дітвора, бавлячись у піжмурки… Все — як завжди, от тільки немає
більше в її житті Сергія… Якими ж то шляхами ходитиме він тепер? Як вестиметься йому в цьому
розбурханому світі?.. «Поживемо-побачимо», — сама собі сказала подумки, а вголос озвалася до доньки:
— Подивися, як сонячно надворі. Може, погуляємо трохи?
— І морозива купимо, мамусю?
— Можна й морозива…
Взяла до рук скарбничку, в якій, зазвичай, зберігалися гроші — і мало не скрикнула: в ній було порожньо,
тільки якийсь невеличкий папірець нахабно просився до рук. Розгорнула його і прочитала: «Мені жити
треба, а вам хай ваш Бог допоможе»…
Записка впала на підлогу, і Оленка зайшлася плачем. «Чому він з нами так? — сама себе запитувала. — Ми
ж не вчинили йому ніякого зла. Чому?»
Софійка стояла поруч і з жалем дивилася на матір: чим же її втішити, чим?..
— Не плач, мамусю, — сказала те єдине, що спало враз на думку. — Знаєш, я передумала, мені навіть не
хочеться того морозива.
— Сонечко любе моє, — пригорнула мати доньку, — як же ми жити далі будемо? Нічого нема — ані копійки
за душею.
— То давай помолимося, — защебетала Софійка. — Господь допоможе, нам в недільній школі казали, що
Він допомагає всім, кому важко і хто звертається до Нього.
Донька торкнулася маминої руки — і раптом з її вуст злетіли слова, від яких сльози вмить висохли на
Оленчиному лиці — мов і не було.
— Дорогий Ісусе, — молилася дівчинка, — благослови нашого татка. Зроби так, щоб він полюбив Тебе, як
любимо ми з мамою, щоб повернувся додому і щоб ми знову стали щасливими… А ще подбай, аби ми не
були голодними навіть тоді, коли в нас зовсім немає грошей…
Проста дитяча молитва збадьорила обох — і за кілька хвилин на плиті вже закипав чайник, а на столі з’
явилося печиво, масло, варення. Життя навіть без Сергія поверталося в звичне русло…
Раптом у дверях заспівав свою веселеньку мелодію дзвінок — хто б це? Нікого ж не чекали. «Невже
Сергій?» — майнуло в голові Оленки. «Може, татко повернувся?» — схоже подумала й Софійка. Але то був
не татко — на порозі стояв сусід дядько Іван.
— Оленко, вибач, — звернувся він до сусідки, — я ж уже два місяці ваш з Сергієм боржник. Пам’ятаєш,
позичав, коли купував пральну машину. Думав, на кілька днів беру, а нам зарплату затримали; потім так
закрутився з роботою, що зовсім забув про борг. Сьогодні ж зненацька — мов окропом хто обдав: згадав!
Вибач, що змусив так довго чекати…
— Все гаразд, Іване, — посміхнулась Оленка. — Дякую, що зайшов. Ти нагодився вчасно.
Жінка тримала в руках купюри — і на душі раптом стало так погідно й сонячно, як буває хіба що після
теплого травневого дощу. Байдуже, що тих грошей вистачить ненадовго і вони не зарадять скруті, яка
увійшла в їх оселю. Головне — Господь почув їх молитву! Його поміч сьогодні надійшла вчасно, мов манна
небесна — Він допоможе і в завтрашньому дні, бо ніколи не спізнюється, ніколи…

***
Сергій з’явився так само несподівано, як і пішов, але через десять літ. Всі оці десять літ ні Олена, ні
Софійка і гадки не мали, куди він щез — мов у воду канув. Обидві молилися за нього, проте на зустріч уже й
не сподівалися — аж тут раптом переступив таки поріг колись рідної домівки. Стараючись не зустрічатися
поглядом з дружиною, яка відкрила йому двері, ніяково, мов чужий, озирався довкола. Дивно, він сподівався
застати вбогу оселю, сумну (можливо, вже й посивілу від безвиході) дружину — аж ні, все інакше: нові меблі,
нові килимки на підлозі; на столі поруч з букетом розкішних троянд у кришталевій вазі — Біблія в дорогій
оправі. А Оленка… Вона зовсім не змінилася за ці десять літ, хіба що стала трохи статечнішою. Все інше —
як раніше: ямочки на щоках, які колись так вабили Сергія; дбайливо викладена віночком на голові коса;
лагідний і проникливо-довгий (наче в самісіньке серце зазирає) погляд волошкових очей. Сергій почувався
перед дружиною, неначе побитий пес: прийшов, бач… Для чого? Ти тут — чужий…
— Добридень, Сергію, — приязно, хоча й дещо стримано, посміхнулась Оленка. — Чого став, мов
укопаний? Це ж скільки літ не бачилися? Проходь, влаштовуйся зручніше. Зараз чайник швиденько
поставлю — я щойно тістечка свіженькі з магазину принесла, наче відчувала, що матиму гостя. Поп’ємо
чаю, поговоримо (Ти ж, напевно, для цього прийшов, правда?). А там, дивись, і Софійка додому
повернеться — ти її вже й не впізнаєш, зовсім дорослою стала.
Сергієві забракло слів. Такої зустрічі він не сподівався. Чекав докорів, сліз, звинувачень (він всього цього, без
сумніву, заслужив), але гостинності… Чому, власне, до нього мають виявляти гостинність? Він же залишив
родину напризволяще, забравши все до копійки. Хіба таке прощається?.. Схоже, прощається — он як
приязно посміхається його Оленка: ні болю, ні неприязні, ні лукавства не видно в очах.
— Розповідай, Сергію, — Оленка поставила на столі чомусь чотири чашки («Третя, зрозуміло, для Софійки,
— здогадався чоловік. — А четверта? Цікаво, для кого четверта? Хто ж іще в них є?»). — Як живеш? Де
пропадав усі ці десять літ?
— Та що там розповідати, — махнув рукою Сергій, — Не склалося в мене життя. Може, й справді прогнівив
Бога чи просто фортуна від мене відвернулася — тільки розлетівся мій бізнес десь через півроку, як пішов
від вас. Поневірявся по всіх усюдах, мов те перекотиполе. Зійшовся, було, з однією жінкою… Спершу наче
подобалася, та вже за кілька місяців почалися щоденні сварки: кому, скажи, потрібен чоловік без статків?
Знайшла через якийсь час моя Риточка-Маргариточка іншого, заможнішого, — та й подалася з ним кудись.
Я ж перебивався тимчасовими заробітками, поневірявся по найманих кутках. Отак і сьогодні — не живу, а
животію…
— Чому ж додому не повертався? — в куточках Оленчиних очей блиснула сльоза.
— Соромно було, Оленко, — важко зітхнув. — Та й з чим повертатися? Що я міг вам дати? Навіть те, що
прихопив з собою, коли йшов від вас, спливло, мов за водою… Я й зараз довго думав: зайти чи ні? Кому я
такий потрібен?
— Даремно ти так. Потрібен, передусім, Господу, хоч ніяк не хочеш повірити в це. Та й нам із Софійкою
завжди був потрібен. Ми й досі молимося за тебе. А гроші… Хіба в них щастя? Сьогодні їх нема, а завтра,
дивись, з’являться. Був час, ти ж знаєш, Сергію, коли й нам з Софійкою було ой як сутужно.
— Це тоді, коли я залишив вас, обібравши, мов липку? Прости, — Сергій, згоряючи від сорому, потупив очі
— тільки б не зустрітися поглядом з дружиною.
— Важко вам дуже жилося, правда?
— Важко, але я ж завжди казала тобі: Господь ніколи не залишає Своїх дітей у біді.
— І як же вам вдалося подолати скруту?
— Як?.. — машинально перепитала Оленка, зволікаючи час, аби зважити: розповідати про щось чи ні…
Та, пам’ять уже воскресила той вечір, коли її донечка, лаштуючись до сну, мовила:
— Мамо, завтра наш клас іде до лялькового театру, але я не піду, залишуся з тобою.
— Чому? — щиро здивувалася, знаючи, як її дитина любить лялькові вистави.
— Розумієш, — сказала по-дорослому серйозно, — усім дівчатам купили нові святкові сукні, а в нас же
грошей нема…
Наче блискавка обпекла Оленчине серце. Швиденько сказала доньці «На добраніч» — і метнулася до
шафи, де висіли її сукні. Вона любила і вміла гарно вбратися, вирізнялася поміж подруг вишуканим смаком.
До того ж, ще до заміжжя вивчилася на швачку — невже ж не зуміє за ніч справити донечці обнову,
перешивши одну зі своїх суконь?..
Вранці, коли Софійка прокинулася, на неї вже чекало святкове вбрання — та таке, що, либонь, ні в кого з
дівчат схожого не було. На радощах дівчинка кружляла по кімнаті, зовсім не помічаючи червоних від
безсоння маминих очей. А надвечір до них завітала одна з Софійчиних однокласниць разом зі своєю
мамою: дуже вже захотілося мати й собі таку ж сукню... Потім приходили люди ще і ще — нікому не
відмовляла, всіх обшивала.
— Ось так я розпочинала свою справу, — посміхнулася Оленка. — Сьогодні вже маю власну майстерню…
Рипнули двері — і до кімнати увійшла Софійка, ведучи за руку якесь дівча з кумедними косичками і
великими бантиками-метеликами.
— Татусю, привіт! — Софійка кинулася батькові на шию. — Як добре, що ти прийшов до нас. Ми з мамою
так скучили за тобою. Правда, мамусю?
— І я скучила. Привіт! — незнайоме дівча й собі підійшло до Сергія.
«Отже, в Оленки є ще одна донечка, — щось недобре ворухнулося в Сергієвому серці. — От тобі й
християнка»… З подивом зиркнув на дружину.
— Познайомся, Сергію, це — Ганнуся. Її батьки, наші сусіди, рік тому загинули в автокатастрофі…
— Зараз вони на небі, — додала малеча, пильно вдивляючись у незнайомого дядька, якого Софійка
назвала татком.
— Так, на небі, — Оленка посадила дівчатко собі на коліна. — Ганнусі також дісталося в тій аварії…
Тільки тепер Сергій помітив, що в дівчинки по лікоть відтята ліва ручка. В його серці раптом спалахнули і
жалість, і любов до цієї дитини, яка ще мить тому була йому зовсім байдужою.
— Рідні в них не було ніякої, — продовжувала Оленка. — Аби дівчинці не спізнати сирітської долі в притулку,
я й вирішила оформити опіку. Адже в Святому Письмі записано: «Хто приймає цю дитину в ім’я Моє, той
Мене приймає» . До того ж, втрьох нам веселіше. Ганнуся — це моя друга донечка…
— А ти будеш моїм другим татком, правда? — дівчинка спритно перелізла з Оленчиних колін на Сергієві і
обхопила його за шию. Сергій і собі обійняв малечу, прихилившись лицем до її голівки, аби ніхто не побачив,
як зволожилися його очі. Від болю?.. Чи від щастя?..

      
* * *
Наснився хрест. І на хресті — я гину.
Тримають цвяхи міцно руки й ноги.
Німа від жаху, плачу в самотині
І голову схиляю перед Богом.
Горить все тіло — скільки ще страждати?..
Зламались кості. Біль у мозок впився…
Катам простити?!.. Як, скажіть, прощати?
Мовчу. Тремчу. Враз чую: «Помолися!»…
Молюсь. І що це?! — Сам Христос явився,
З Голгофи ніжно Він зове до Себе…
Аби народ ще більш не осквернився —
Собою шлях проклав Ісус до неба.
Він за катів пішов на хресні муки —
Й катів простив. Вони ж, либонь, незрячі —
Тому-то Кров’ю забруднили руки…
Коли ж прозріють — з сорому заплачуть.
Навчитися б собі отак прощати,
Навчитися б смиренно хрест свій нести,
Навчитися любов’ю так палати,
Щоб за людей і смерть прийняти з честю.
…Наснився хрест. Я на хресті — й не гину,
Хоча тримають цвяхи руки, ноги.
Катам прощаю в цю важку годину.
Мовчу. Терплю, бо й на хресті — я з Богом.


Євген Поліщук

***
Коли печаль розкаяння сльозою
До ніг Христа пробитих упаде,
Світанком тихим, чистою росою
Утіха-радість в серце увійде.

Воріт небесних вчиниться багатство.
Із уст Царя, як музику хвали:
— Прийдіть, — почують, — успадкуйте Царство,
Готове вам, щоб там, де Я, були.

Ясніше сонця, сяєво заграє
В благословенних серця чистоті,
Престол предвічний радо привітає
Тих, що прийдуть, як ангели святі.

Скорбот дощі розмиють душ жорстокість,
Поллється з сліз молитви теплота,
Жало печалей змиє в невідомість
Пролита кров спасителя Христа.

О, Отець Небесний, обніми мене!

Ти мене покликав, Господи Ісусе,
Простелило вічність небо осяйне.
Я до Твого слова серденьком горнуся,
О, Отець Небесний, обніми мене!

Сил прийняти Духа дай мені, Любове,
Перелий Свій пломінь у мої пісні,
Через них всміхнися небом барвінковим,
Плодом, щоб заграли дні мої земні.

Дня звіщати поклик дару в Тебе прошу,
Мудрість хай небесна в серці спалахне.
Я його за ласку лиш Тобі підношу.
О, Отець Небесний, обніми мене!


Олександр Азовський

Самотність

Страшно жити самим без Христа.
Що без Нього самотні варті?
Суєта. Темнота. Пустота.
Не втішають безбожні жарти.
Важко так без Христа одному.
Без Христа — як у клітці пташка.
Ворог робить з життя тюрму —
І сумує душа-бідолашка.
Конструюючи в мріях своїх
Із невір’я замки надхмарні,
Відчуваєш, що це все гріх,
Що без Нього зусилля марні.
Дуже тяжко вмирать без Христа,
Як минуло життя безшабашно.
Пекло. Демони. Темнота.
Помирати без Господа страшно!
Можна мати великі карби
І в житті влаштуватися добре,
Та у вічність без Бога йти —
Катастрофа, велике горе!
І на Божий останній суд
Гірше всього прийти одиноким.
Там і гори — о ні! — не спасуть,
Там невір’я вилізе боком.
Все в Христових руках лежить.
Поза Ним — і оманно, й фальшиво.
Можна якось без Нього жить,
Та спастись без Христа неможливо.
Переклад з російської Василя Мартинюка


Василь Процюк

Поститися

Поститися — щось більше, ніж не їсти
Напередодні релігійних днів.
Поститися — спокійно відповісти
Тоді, коли нас переповнив гнів.
Поститися — не день якийсь не пити
Напою, що нам серце веселить.
Поститися — за ворога молитися,
Коли він у гріху спокійно спить.
Поститися — це не голодувати,
Шокуючи нестримних ненажер.
Поститися — голодних годувати,
Щоб від нестачі хліба хто не вмер.
Поститися — не жалібно тужити,
Коли співає птаство весняне.
Поститися — у праведності жити.
Тоді і святість нас не обмине.


Вічні оселі

Прилітають птахи до оселі моєї,
Щовесни прилітають вони.
Під вікном розцвітають біленькі лілеї,
Скоро — літо! А що восени?
Відцвітатимуть айстри, ключами полинуть
У далекі краї журавлі.
Так і ми свого часу домівки покинем,
Бо не вічне ніщо на землі.
Але в небі чекають нас кращі оселі,
Кращі квіти і кращі сади.
Потішаймо сумних, щоб ставали веселі,
Там надіємось жити завжди.


Не обминайте сироту

Послухайте, почуйте, відгукніться!
Ніхто повз неї мовчки не пройдіть.
Дитина плаче, люди схаменіться,
Поставте край ганьбі тисячоліть!
Хто даремно зронить хоч сльозинку?
Хто без причини стане сльози лить?
Не обійдіть маленьку сиротинку,
Призупиніться, люди, хоч на мить.
Та розпитайте, що їх спричинило,
Чому вмивають личко молоде?
Знайдіть хоч слово, щоб призупинило
Образу серця, що крізь очі йде.
Нехай від нього посміхнуться діти,
Що хлипають ще й досі по світах.
І замість плакати, почнуть радіти,
Мов янголи святі на небесах.



Володимир Повар

Я хочу жити

Земні шляхи часом перетинають чорні смуги болю й печалі, які людині не обминути й не перестрибнути. Їх
можна лише пережити, перетерпіти, перебороти. В такі моменти чимало з нас залишається наодинці зі
своїми відчаєм та смутком. І чомусь серед того мороку немає людей, здатних підставити плече під ту ношу.
Навпаки, пригнобленого потрохи «здають» рідні та друзі. Віддаляючись в далечінь буднів, залишають його
при дорозі одного, приреченого на розтерзання.
Але ця розповідь оптимістична. Йдеться про двох. Їхні долі перетнулись в найкритичніший момент,
викресавши сніп співчуття й доброти.
...Звістка про нещастя, яке спіткало Настю, не засмутила Максима, не торкнулася серця. Власне, вони й не
були знайомі. У Насті квартирувала його сестра, коли навчалася в обласному центрі. Пам’ятається, лише
здивувався: молода, а от маєш — така хвороба... І незабаром про все забув. Бо в кожного своє життя, свої
дороги.
Та через деякий час мама сказала: «Настя вмирає. Ми хоч і мало знали її, але наша Галя жила в неї —
треба було б відвідати, підтримати...» Словом, поїхали.
На той час Настя жила в одному із сіл сусідньої області. По дорозі думав собі: чому так буває з людиною —
довгий час особисте життя не складалося, лише в тридцять вийшла заміж. Здавалося б, живи, радій, рости
дітей. Та не все так просто...
Від таких відвідин не очікуєш приємних вражень, готуєш себе до найгіршого. Але те, що вони побачили там,
приголомшило, багром пройшлося по нутрощах. В занедбаній сільській хатині їх спіткали страх, безнадія і
густий нудотний сморід від занехаяних пролежнів та свищів помираючої. Вона лежала в ліжку, змучена
болем та відчаєм, і невидющими напівзаплющеними очима дивилася кудись у стелю. Їм запропонували
сісти. Максим розгубився. Як поводитись в такій ситуації, коли тобі лише двадцять два і світ видається
рожевим. Певно, варто було б підійти, запитати про здоров’я, підбадьорити, заспівати псалом. Але він
приріс до лави і, мов загіпнотизований, дивився в той страшний куток. Мама вже говорила щось розважливе
і корисне. Старші — вони все знають. До вмираючої підходили стариці, зазирали в вічі й питали: «Ти ще не
вмерла?» А в кутку біля печі в тупому очікуванні неминучого кінця сидів на стільчику старезний глухий дід.
Настя мовчала. Крізь свідомість монотонно тягнув хтось думки: ще прийшли якісь люди; спершу приходили
часто, а тепер лиш зрідка — махнули рукою, бо вже давно мала б померти. А бач... живу. Та все одно —
нічим і ці не допоможуть. Посидять та й повтікають своїми дорогами. Хоч десь там, в глибині душі ще живе
надія, сподівання на якесь чудо. Як в тому попелищі: зверху вологе й неживе, а штурхнеш, бувало, палицею
чи й ногою — і зажевріє тьмяно жаринка. І той хлопець на лавці... Зіщулився і вкляк. Хіба він може знати всю
глибину мого відчаю. Хіба він бачив ту межу, за якою розмивається життя. І що цій жінці до мене?
«Кріпись... така твоя доля... все в руках Божих...» Говорить, бо так треба. А краще б мовчали. Всі! Бо нема
їм діла до мене! Поговорять і підуть. Відмахнуться, як від набридливої мухи. І правда... Як та муха. В
павучих тенетах. Обкручена, обвита. Вже й не бзомкаю. Господи! Го-го-го! Го-го-го-споди мій!!! Чому ж
мовчиш? Невже не бачиш, що нікому я не потрібна? А я... Я надіюсь на Господа. Як же кажете ви до моєї
душі: «Відлітай ти на гору свою немов птах».
Так... З тих пір багато води витекло. Але все, що відбувалося потім, зарубцювалося в Максимовій свідомості
назавжди. В глибині його єства почав зароджуватися якийсь невловимий протест, який з кожною хвилиною
того тяжкого споглядання бубнявів, тужавів. І кріпнув. А там вже й підпирав під саме горло. Коли, зрештою,
попрощавшись, вони прямували до зупинки, Максим, оговтавшись, полегшено зітхнув. І водночас той
незрозумілий досі протест сформувався в чітку думку, яка аж застугоніла в скронях: «Може, вона й не буде
жити, але померти повинна як людина, як християнка, охоплена турботою. І любов’ю!»
Пішли і ці... Нехай собі. Настя була в напівзабутті. Як повільно тягнеться час. І невблаганно. Понеділок-
субота. Понеділок-субота. Неділя... Колись цей день був таким святковим. Нині став ніяким. Найсумнішим.
Бо залишаюсь одна-однісінька. Саменька. І тоді спогади налітають мошкарою. Печуть! Скубуть! Кубляться
нагло у серці. Ніколи вже не повернуться ті безтурботнні дні, коли дихалось на повні груди і так хотілося
жити.
«І єслі нє станет овєц в загонє...» То лиш так співали. Хіба хто думав, що це може торкнутись саме її?
Торкнулось... Скрутило, змотузило, висмоктало, змордувало. І чому саме я? Хіба найгірша? В чому,
Господи, моя провина? Ох, знаю, що недобра... Така, як всі. Чи не боролась я, не знемагала? Невже
думала про себе більше, ніж була насправді? І в серці своєму, Ти знаєш, відчувала себе прахом,
найостаннішою серед дітей Твоїх. І сподівалась лиш на милосердя Твоє.
І за що мені це? Не віднялось ще дихання від уст, а мов би вже й похована. Ще жива, а мовби труп. Живий
труп...Всі полишили мене. І чоловік. Всім стала на заваді. Як закопають — так зітхнуть. Та й добре. Ніщо вже
не тримає мене тут. Якби впасти в небуття, заснути — й не проснутись... А ліпше й не з’являтися у цьому
світі. Якби ж то можна.
Боязко... Страх паралізує. Пора в дорогу, а я не відчуваю Тебе, Господи. Одна як перст.
Моторошно... І хто б взяв мене за руку?
Ісусе!!! Де Ти ?! Змилосердься! Простягни до мене Свою руку.
Нема... Гримуча пустка. Пізно... Світильник мій погас.
Через тиждень Максим повертався в те село. Не сам. Разом з братом у Христі. Микола погодився
транспортувати хвору своєю машиною до обласного центру. І не тільки. Нині він був його однодумцем,
співучасником. Максим поділився з ним своїми думками, переживаннями, намірами. І запитав: «Чи віриш ти,
що Господь може оздоровити цю занехаяну душу?» І він відповів: «Вірю!»
Якби ти знав, дорогий брате, мій вірний друже, наскільки я вдячний тобі за те, що ти не залишив мене
самого в цій непосильній боротьбі. Бо сам би я не зміг... Надто тяжка ноша. Крім тебе, ніхто не зрозумів, не
підтримав мене. Всі були категоричні — безнадійний випадок.
«І шукав Господь людину, яка б стала у проломі...» Легко про це читати, навчати когось. Але хто знає, що
то за пролом? І хто стояв там? На вістрі вітрів, під насмішками та нерозумінням своїх у Христі: дивак,
наївний простак. І що він надумав про себе?
І правда. Серце краялося від непевності й сумнівів. Нестерпно хотілося відступити і назавжди забути ту
жінку — така її доля.
Господь! Якщо це Ти втримуєш мене в тому проломі, з якого я стільки разів хотів ганебно втекти; якщо це
Ти, Господь, то зверши чудо! Даруй силу і умудри, бо я не знаю, як поводитись у тій родині і з тою жінкою.
І ти, мій брате, притих, прикипів до керма. Може й ти нині вважаєш мене самовпевненим авантюристом?
Думаєш: як поглянемо тим людям у вічі?
Так, вони таки не розуміли нас. Ні вона, ні її рідні. Якби приїхав хтось поважний, то ще б... Вони настільки
змучились у своїй біді, що віра їхня ослабла, замулилась, затхнулась. Доти я не знав, що горе здатне
паралізувати, віддалити душу від Бога. Думав, що такі випробування лише очищають, загартовують.
— Нащо це вам? Дайте їй померти. — Настин чоловік відводить очі, в яких нудьга та якась фатальна
впертість.
Ще є мить, щоб відступити. Ще є... Кілька кроків, кілька слів — і буде пізно. Коли вирішував — серце горіло,
а зараз... І нащо це було мені ?! Невже погодитись з ними ? Сказати: ну то добре. Господь з вами.
Прощавайте.
«Він очеретини надломленої не доломить, гнота тліючого не погасить...» — сплив у свідомості вірш з Біблії.
І немов луска спала з очей — це не моя боротьба, а Господня.
Зовні все виглядало буденно. Двоє юнаків розклали в легковушці сидіння, намостили туди соломи — бо
інакше й не можна було — й завантажили хвору. Все — відступати стало нікуди.
Дід завмер біля воріт. Столітній дід... Що він думає собі?! І ти не розумієш нас, древній брате? Не розумієш,
як боляче завжди відступати. Тоді краплина за краплиною покидає душу та перша любов, без якої все інше
— марнота.
Настя намагалася не стогнати. Хоч було боляче і соромно. Скоріш від пекучого сорому, аж паморочилось в
голові. А до щоденного болю вона давно звикла. Соромно за себе, за своє занехаяне тіло, за свого чоловіка.
Бо інші, бач, і живуть, і вмирають достойно, коли «життя — Христос, а смерть – надбання». А вони...
Та хай собі. Чи не всеодно. День чи ніч. Життя чи смерть. Дорога в нікуди. Молочна безвість свинцем
вливається в мозок. Щось запитують. Нехай питають. Вона закриє очі і спатиме до смерті.
Поїхали... Пам’ятається, в дорозі «вистрілило» колесо — й машина злетіла десь на узбіччя. Чула, як
дивувались: тільки Господь нас нині зберіг. Чула, як молились, як ревно дякували Йому. Мовчала... Що їй до
того. Чи не добре було б зненацька згинути отут?
З їхніх слів розуміла, що везуть її до Максимової домівки. А далі що? Куди податись? Про це не хотілося
навіть думати. Бо всюди — безвихідь, всюди — глухий кут. І вона — як той непідйомний і бридкий тягар,
якого годі зрушити з місця.
Коли приїхали, занесли в хату — він просив у своєї баби: «Бабо, покупайте сестру». І стільки було в тому
проханні розпачу й смутку, що душа її зойкнула і прокинулася. Настя раптом усвідомила весь трагізм
Максимового вчинку. Побачила поряд, здавалося б, несумісні речі — дитячу безпорадність та незбагненні
відвагу і рішучість, зрозуміла всю глибину його стосунків з Господом. І вже не переймалася собою — за
якусь мить біда її стала зовсім далекою і мізерною. Та й чи варто думати про себе, таку нікчемну, коли
поруч ще залишились християни, здатні на таку жертовність.
В її пригнічене єство вже вривалися слова молитви. Настя розповідала Господу про свої наготу й сліпоту. І
благословляла брата з усієї сили кожною зболеною клітинкою, з подивом і радістю помічаючи, як плавиться
і починає тремтіти перед Господом її серце. Давно забуте відчуття присутності Божої накочувалось,
обволікало душу, вогненними струмками пульсувало її тілом. Господь був настільки близько, що, здавалося,
й слова стали марними й непотрібними. «Ісусе! — шепотіла вона. — Забери мене до Себе…»
До цього Максим думав лише про одне: аби Бог дав силу і мудрість якось охопити хвору турботою, щоб
вона, може, наостанку відчула теплоту християнських стосунків, щоб не покидала ця душа світ, зневірена у
Господі. Нині щось змінювалося. Баба обмивала Настю, а Максим сидів у сусідній кімнаті і прислухався до
ридань молодої жінки, до її палкої молитви. І той плач був для нього найкращою музикою. Бо він вже
розумів, що це були сльози відновлення стосунків з Господом, сльози від присутності Сина Божого.
Максим упав на коліна. «Отче мій, Ти бачиш, який я немічний, бачиш мою тривогу і терзання. І слабкість
моєї віри. Ти знаєш все. Перед Тобою відкрита і ця душа. І я Тебе прошу в ім’я мого Господа Ісуса Христа —
зверши чудо, яких в Слові Твоєму описано немало. Вилікуй її, підніми з ложа смерті. Аби міг я і в радості, і в
скорботі свідчити про милість Твою кожному. Говорити: «Живий Господь! Я пережив це особисто».
…Багато років минуло з тих пір. Змінився світ, а разом з ним, на жаль, і християни, але в Максимовій
свідомості та боротьба Господня, в якій він узяв участь, залишається й досі свіжою як відкрита рана.
Памятається, обставини тоді на диво сприяли їм. І незабаром Настю вдалося помістити в обласну лікарню,
де знайшовся лікар-християнин, хірург, який невдовзі успішно прооперував хвору. Максим з Миколою часто
відвідували її. Але настав день, коли Максим поспішав до Насті з особливою радістю. Він, як нині, чує те
пророцтво, яке було до нього на одному з богослужінь: «Нехай сама вибирає: залишитись на цій скорботній
землі чи відійти у вічність…»

«Я хочу жити…» — мовила вона.


Юрій Монда

Прозріння

Нещасні долі, доленьки людські:
Чи ви, бува, ще змалку не осліпли,
Коли в житті вели нас повз містки,
По бездоріжжю, де немає світла?

Втішали душі звичністю гріха,
І радістю такою напували,
Що біль від неї досі не стиха,
Хоч літ минулих витекло немало.

Які нестерпні і порожні дні:
Диявол ніби виніс їх із пекла!
Куди від всього дітися мені,
Коли душа заклякла і затерпла?

— Хто я? Для чого? Де мій дім  і рід? —
Звучать і мучать день і ніч питання.
— Я не просився, Господи, в цей світ,
Аби вмиватись кожний день стражданням!

Хто відповість, де істина, де лжа?
Куди веде мене моя дорога?

*  *  *
Ось так тріпоче болісно душа,
Коли почує серце руку Бога.

*  *  *
Коли Господь торкається душі
Коли Господь торкається душі —
Тоді в життя приходить Боже диво:
Запеклий грішник — більше не грішить,
А бідний — відчуває, що щасливий.

Це дух людський, мов пташеня з яйця,
Яке долоні Божії зігріли,
Виходить в світ  без краю і кінця,
Стає на крилах в дивній Божій силі.

Коли Господь торкається душі —
Для Істини їй Бог  відкриє очі;
Стає бридким життя у довгій лжі,
Лукавий — вже лукавити не хоче.

В пустелі серця — родить виноград,
А в скелях звички — б’ють живі джерела,
Душа стає немов квітучий сад,
А все гріховне темряви — померло.

Коли Господь торкається душі —
Приходить голод на Господнє Слово,
І немовля  наїстися спішить,
Коли воно — обмите і здорове.

Тоді Господь дає Своє знання,
І відкриває серцю невідоме,
Навчає  бачить різні барви дня,
Не йти до зла, і не стоять у злому.

Приводить Він до поля Божих справ,
До радості у волі Божій жити:
До  Істини, яку Дух Божий дав,
Що носить дивне ймення — Утішитель.

Коли Господь торкається душі —
Тебе торкнулась Всесвіту Величність.
І ти, людино, більше не лежи:
Для тебе двері відчинила Вічність.


Олеся Білоус

* * *
Чого чекаєш ти? Якої бурі?
Яких вітрів іще ти ждеш?
Поглянь — над нами небо хмуре,
Поглянь — і серце плаче теж…
Здійнялись в серці буревії,
Болючий жаль упав дощем
На очі, сплакані, сумнії
Й зірвав з душі холодний щем.
Ти думаєш — не розумію?
Та ні, повір, я теж така.
Я лиш отримала надію –
І в бурі стихнула ріка.
Ісус промовив вголос лиху:
«Мовчіть, вітри! Дощу, мовчи!»
Вітри поснули… Й стало тихо.
І зараз мир в моїй душі.
Ця тиша ясна, мов ті зорі,
Ця тиша вічна, мов світи.
Послухай, Бог тобі говорить:
«Прийди, візьми цю тишу й ти!..
Прийди — й отримаєш надію,
Прийди — і вічно будеш жить!
Прийди, і стихнуть буревії.
Послухай, зупинись на мить…»

Очі

Очі, великі, усміхнені Очі,
Зорями завше були наді мною.
Очі, небесні, проникливі, Отчі
Душу мою увінчали весною.
Падала я, знемагала від болю —
Очі Твої мене знову зціляли.
Отче, я мала спасіння Тобою,
Знову на шлях Твій надійний ставала.
Завжди великі усміхнені Очі
Серце промінчиком світлим торкають.
Шлях ще не пройдено, в полум’ї ночі
Чаша життєва не спита до краю.
Очі зірками світять над світом,
Ті, що навік мене з небом зріднили,
Якось в душі моїй зоряним цвітом
Ясно, мов небо святе, заясніли.
Очі небесні — пани над серцями.
Небо високе. Світання тріпоче…
Знаю, що завжди світають над нами
Знову і знову проникливі Очі.


Любов Омельчук

Христос воскрес!

Земля, за день стомившись, спала
В легкій м'якій перині сну.
Христос воскрес! Сліпучий спалах
Ранковий морок розітнув.
Чудесним сяєвом порушив
Старі кордони темноти,
Усі куточки в людських душах
Яскравим світлом освітив.
І кожен зміг себе пізнати,
Всі вчинки зваживши, діла,
Дорогу праведну обрати
Або лишитись в зоні зла.
Христос воскрес! І над землею
Дзвінка котилася луна.
Христос воскрес! Для фарисеїв
Смертельний вибух пролунав.
Відкрило світло воскресіння,
Що душі їх — суцільне зло,
І чорних заздрощів насіння
В серцях холодних проросло.
Стрімкі ненависті потоки
Намулом совість залили,
Тому, знущаючись жорстоко,
Любов невинну розп'яли.
Якби з сердечним покаянням
Прийшли до Господа вони,
Простив би Він всі злодіяння
І не згадав би їх вини.
Та щире «Господи помилуй!»
Не пролунало в мить святу.
Вони в той час оголосили
Війну воскреслому Христу.
Зі страху втратити пошану
Або накликати біду,
Прикрили ширмою обману
Мерзенні вчинки вбогих душ.
Та всі здолавши перешкоди,
Суспільні кризи і прогрес,
Живе і радує народи
Новина та: Христос воскрес!
Христос воскрес! І в Його ранах
Спасіння вічне для людей,
В небесний край обітований
Усіх бажаючих веде.
Здобув над смертю перемогу,
У зла відняв життя ключі.
Хто прийде з вірою до Нього,
Той зможе в Царстві відпочить.


Зробіть, що скаже Господь

А мати Його до слуг каже: «Зробіть усе те,
що Він вам скаже!» Івана 2:5

Коли в житті жорстока буря змусить
Сухим листком тремтіти вашу плоть,
Покличте ви, не гаючись, Ісуса,
І все зробіть, що скаже вам Господь.
Чи славне чудо відбулося б в Кані,
Створив би із води вино Ісус,
Якби там слуги не були слухняні
Й не підкорились слову Божих вуст?
Якби Петро, що цілу ніч трудився,
Смішною раду Господа знайшов
І сіть ще раз закинуть не спромігся,
Чи мов би він небачений улов?
Якби сліпий, почувши Спаса слово:
«Піди, умийсь в купальні Сілоам» –
Зігнорував поставлену умову,
Хіба б отримав зцілення він там?
А жінка, скорчена багато років,
Коли Господь покликав: «Підійди!» –
Якби до Нього не зробила кроків,
Напевно б, не звільнилась від біди?
Якщо ви хочете, щоб сталось чудо,
То вам невір'я треба побороть,
Можливо, це й не зовсім легко буде,
Та все ж зробіть, що скаже вам Господь.


Царство Боже

Царство Боже всередині вас. Луки 17:21

Царство Боже не в Луцьку й не в Римі,
Не в далекім куточку якомусь,
Царство Боже приходить незримо
Й поселяється в серці людському.
Царство Боже не в супер-країнах,
Не в палацах комфортно-розкішних,
А в смиренному серці людини,
Що зреклася доріг своїх грішних.
Царство Боже у лагідних душах,
Де панують любов і терпіння,
Де за правду стоять непорушно
І живуть за Господнім велінням.
Царство Боже в серцях милостивих,
Що наповнені вщерть добротою,
Душі ті уже нині щасливі,
Бо їх Царства Господь удостоїв.
І вони всі, як піддані неба,
На опіку Царя мають право,
Бо коли виникає потреба,
Громадян захищає держава.
Хоч кругом катастрофи, циклони,
Їхнє серце спокійне і тихе,
Бо надійний у них Охоронець,
Він зарадить усякому лиху.
Царство Боже очам непомітне,
Але тих, хто в душі його має,
Хто на стежку ступив заповітну,
Світ навколишній швидко впізнає.
Царство Боже не силою зброї
Розширяє свої володіння,
А любов'ю Своєю святою,
Подарованим людству спасінням.
І надбати його може кожен,
Хто для цього зусилля вживає.
Той блажен, хто здобув Царство Боже,
Бо це – посвідка жителя раю.


Микола Мучинський

Я сама… своїми руками…

Костик з кухні перейшов у кімнату, але крики долетіли й сюди.
«Що там в них знову трапилося? — поморщився хлопець. — Певно, дядя Слава знову набрався і робить
«розгони» в сім’ї».
Костик прислухався.
«Ні, чути лишень голос тітки Клави. Напевно, чоловік вже й лика не в’яже, — допустив хлопець, — і тільки
мовчки б’є дружину. А можливо, він вже не може й підвестися і все відбувається навпаки? — промайнула
інша думка. — Напевно, так воно і є».
Тітка Клава жінка бойова, з сильним характером, в різних ситуаціях може й сама впоратися. У випадках з
чоловіком, коли він був вже «безтямний», вона робила це з легкістю. Але коли він ще тримався на ногах, то
нападав першим. Тоді тітці Клаві потрібна була допомога ззовні. Нею був Костик. В ті нечасті дні, коли він
бачив дядька Славу тверезим, той йому видавався доволі-таки мирною людиною.
«Та все ж сьогодні щось не так. Видно, допомога потрібна обом, — зробив висновок Костик. — Що ж, піду.
Може, мені вдасться їх примирити чи чимось їм допомогти. Мо, заспокояться, сусіди все-таки».
Костик вийшов на площадку. Подзвонив у двері. Став чекати. Крики то стихали, то знову розгорялися.
«За сваркою не чують», — здогадався він і ще раз натиснув на кнопку дзвінка, довго не відриваючи руки.
Крики стихли.
«Притихли, напевно, нікого не хочуть впускати», — ще подумав Костик, але раптом двері відчинилися.
— А, Костик! — якось байдуже промовила тітка Клава. — Ти, напевно, думав, що ми і в такий день
сваримося? Ні. Просто плачемо. Та ти не стій. Проходь.
— Може, я недоречно? Зайду іншого разу, — делікатно став відмовлятися хлопець, зрозумівши, що цього
разу помилився.
— Чого ж там, іншого разу не буде. Кажу, проходь.
Костик увійшов.
— Сюди, — потягнула його за рукав тітка Клава.
Костя повільно пішов за нею. Вони увійшли в простору кухню.
— Налий йому, Славо, — скомандувала тітка Клава.
Дядя Слава взяв одну з недопитих пляшок горілки, тітка Клава простягнула Костику чисту склянку.
— Взагалі-то, я не п’ю, — запротестував він і помітив, як всі якось дивно на нього глянули, навіть Валька,
їхня донька, яка причаїлася в кутку кухні.
— Що, і з нами пом’янути не можеш? — запитала його тітка Клава і її губи затремтіли. Лице спотворилося
від якогось болю, на очах з’явилися сльози.
«Що тут таке відбувається?» — подумав розгублений Костик.
— Я чогось не зрозумів? Кого це ви поминаєте навпроти ночі? — перепитав він.
У нього втупилися три пари здивованих очей.
— Як кого? — крізь сльози проказала тітка Клава. — Ігорка нашого.
Костик розгублено поглянув спочатку на дядька Славу. Але в його п’яних очах складно було щось
розгледіти. Тоді він перевів погляд на Валю. Заплакані, але порожні очі дівчини також не підказали йому
відповіді. Погляд Костика повернувся, до найбільш тверезої тітки Клави. Її червоні від сліз, сповнені горем очі
свідчили про велику втрату. І тут він помітив серед пляшок та склянок маленький портрет Ігоря з чорною
стрічкою навскоси.
— Що ж сталось? — тихо спитав її Костик.
— Хіба ти нічого не знаєш? Ігорьок покінчив з життям. Ми тільки-но з моргу, — глухо вимовила вона, і її
обличчя жалісливо скривилося.
— Пробачте! Я недавно прийшов з роботи і не знав. Висловлюю свої співчуття, — проказав Костик і
подумав: «Ось чому дядько Слава п’є у її присутності. І Валя вдома, хоча зазвичай вдень і вночі десь
пропадає».
Він ще раз поглянув на тітку Клаву. Її обличчя змінило свій недавній вигляд. Тепер воно наливалося злобою.
— Це через них пішов з життя мій хлопчик? — зблиснули люттю її очі. — Від них жодної користі. Я роками
билася як риба об лід. Турбувалася про сім’ю. І ось бачиш, — вона повернула заплакане обличчя до
Костика, — чоловік — закінчений алкоголік, донька, кажуть, гуляща.
Костик побачив, як дядько Слава і Валя щось хотіли сказати на свій захист.
— Цитьте ви! Зрадники! — крикнула на них тітка Клава.
— Ну, навіщо ви так, — спробував заспокоїти її Костик.
— А як? — мало не зарепетувала тітка Клава. — Дивися, я це все заробила своїми руками, — вона знову
схопила його за рукав. — Пішли! Дивись! — жінка почала відкривати одну за одною двері в кімнати. —
Бачиш? Чотирикімнатна квартира. Скрізь меблі чи не найкращі. У Валі — музичний центр, думала, менше
буде з хати втікати, та ж ні, тижнями не з’являється. — Вона підвела Костика до вікна, — там, бачиш, під
вікном — іномарка, думала, чоловік кине пиячити, та ні — п’є сильніше, як колись. В Ігорка комп’ютер, про
якого він міг раніше лише мріяти, а він... — раптом вона замовкла. Стала втирати рясні сльози.
Костик повернувся до неї. Поглянувши сумними очима на прибиту горем жінку, промовив м’яко:
— Тітко Клаво, не мені, молодому, вас вчити. Дуже шкода, що так сталося, але не ті цінності в житті ви
вибрали. Не на тому ви будували свою сім’ю. Та й взагалі — не все нам під силу. Вам треба було, перш за
все, звернутися до Бога. Тоді іншими були б результати.
Очі в тітки Клави від подиву зробилися круглими:
— Ти що знущаєшся? Який Бог? Я це все здобула сама. Заробила стартовий капітал за кордоном. Тепер
ось відкрила свою фірму. Всі ті речі, що ти бачив, я заробила сама. Розумієш? Я сама! — крізь сльози гордо
зблиснули її очі.
— Вибачте, але ви неправі, — сумно похитав головою Костик.
— Мені видніше, — не так вже твердо відповіла тітка Клава.
— Я піду, — пригнічений її відповіддю сказав хлопець.
Вона, нічого більше не сказавши, провела його до виходу. Закриваючи за ним двері, проказала:
— Приходь завтра на похорон.
На похорон Костик прийшов. Як же було йому не прийти, жаль було сусідів, та й Ігорка також.
«Він ніби й непоганий хлопчак був, але тільки засмиканий якийсь. Якби я раніше сюди переїхав, може, й
подружилися б… — думав Костик, стоячи на кладовищі, над могилою Ігоря. — Як знати? А потім, можливо,
він разом зі мною і в церкву сходив би, про Бога дізнався б, на життя по-іншому подивився б. Та, взагалі-то,
їм треба було б усім до Бога навернутися, — подумав він. Потім, окинувши поглядом тітку Клаву, тихо
проказав, — А їй першою».
Він вирушив до ридаючої жінки.
— Прийміть ще раз мої співчуття, тьотю Клаво. Тримайтеся.
Жінка звела на нього затуманені слізьми очі:
— Так, Костику. Ти правий… Це я все сама… Своїми руками…



Ольга Міцевська

Петро

А він чекав борні, чудес і сили…
Вже й меч припас: «Не здамся просто так.
Я вистою, хоч всі би спокусились!
Віддам я навіть душу за Христа!»
Слова ці твердо в серці карбувались —
В них щирий намір, мрія запальна.
Не може ж закінчитися провалом
Життя Учителя — за це його війна.
Але коли над Гетсиманським садом
Борня велася: «Боже, пронеси…»,
Він мирно спав. А в мить ту вічний задум
Вершив Своїм смиренням Божий Син.
Не звав на поміч ангелів загони —
Один лиш додавав Христу снаги.
Петрові ж виділись у сні мільйони
Повергнутих Господніх ворогів.
«Вставайте — ось наблизився мій зрадник!» —
Схопився. Рукоятка у руці.
Зирк на Христа — який Він безпорадний…
Клинок сяйнув — вже взята перша ціль!
«Не з тим мечем вступаєш ти у битву, —
Слова різнули душу, наче сталь, —
Я переміг — моя війна в молитві…»
Пильніше придивився до Христа.
«Чи ж справді той Він, що спасе народ свій?
Невже не Він — надія праотців?
На смерть іти невинному — юродство!
Для чого ж стільки праці, стільки слів?..»
…Ми часто теж готові воювати
За «Божу» істину на розсуд свій.
Аж до відречення розчаруватись,
Коли за нами Бог не піде в бій.
Та стріне нас Господь в Тиверіаді…
Й тоді складемо іспит на любов,
Коли свій меч залишимо позаду,
А в бій підемо в силі молитов.

*  *  *
Буря за вікном, а в серці тиша —
Ледве віє ніжний, свіжий вітер.
Божий Дух, що з серця сльози витер,
У душі теплом надії дише...
Буря за вікном. Колись у бурях
Я шукала повноту життя:
Щоби стрімко — аж до забуття,
Щоб у жилах холодком війнуло.
Потім духом зламаним я Бога
В бурі сподівалась віднайти,
В пристрастях земної марноти —
Грізного, могутнього, святого.
Не знайшла. І в душу увірвався
Відчаю нестримний буревій.
Раптом: Вщухни! — голос неземний
В серці спокоєм святим озвався.
Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком
В душу тишею Він увійшов...
В Нім надія, віра і любов...
Буря за вікном — а в серці спокій.



О. Генрі (Вільям Портер) (1862 – 1910)

Дари волхвів

Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів — монетками по одному центу. Вона
відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха
палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші.
Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.
Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього
маємо дійти повчального висновку, що життя складається зі сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання
переважають.
Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована
квартира за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим
поняттям, безперечно, має.
Внизу, у вестибюлі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного
дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще
прикріплена картка з написом «М-р Джеймс Диллінгем Янг».
Слово «Диллінгем» розтягнулось на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені
одержував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові
«Диллінгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій
«Д». Та хоч коли містер Джеймс Диллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на
верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук «Джим!» і гарячі обійми місіс Джеймс Диллінгем Янг, — її ви
вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!
Делла перестала плакати і провела пуховкою по щоках. Вона стояла біля вікна, сумно дивлячись на сірого
кота, який прогулювався по сірому паркану в сірому дворі. Завтра Різдво, а у неї тільки долар і вісімдесят
сім центів, щоб купити подарунок Джимові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і ось це все,
що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати були більші, ніж вона
розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джимові!
Її Джимові! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось
особливе, рідкісне, коштовне, хоч трохи гідне високої честі належати Джимові.
Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовій
мебльованій квартирі. Дуже худа і дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у
його довгих та вузьких дзеркалах, може дістати досить точне уявлення про свою зовнішність. Делла була
струнка, і їй пощастило опанувати це мистецтво.
Вона раптом відійшла від вікна і зупинилася перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось
двадцять секунд лице втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки і розпустила своє довге
волосся.
У подружжя Джеймс Диллінгем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна — це золотий годинник
Джима, що належав колись його батькові та дідові, друга — волосся Делли. Якби цариця Савська жила в
будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск
оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би
всі свої скарби в підвалі, Джим, проходячи повз нього, завжди діставав би свій годинник, щоб побачити, як
Соломон рве собі бороду від заздрощів.
Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно
спадало нижче її колін і вкривало, наче плащем, майже всю її постать. Потім вона знову, нервуючи і
поспішаючи, підібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльози впали на
потертий червоний килим.
Мерщій надіти старенький коричневий жакет і старенький коричневий капелюшок! Махнувши спідницею,
Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю, а в очах у неї ще поблискували діамантовими
краплями сльози.
Вона зупинилась перед дверима з вивіскою: «М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла
вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи дух, серце її швидко билося. Мадам Софроні була
здоровенна білява жінка з сухими манерами.
— Чи не купите ви моє волосся? — спитала Делла.
— Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар.
Знову заструменів каштановий водоспад.
— Двадцять доларів, — сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся.
— Давайте мерщій, — промовила Делла.
Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах (вибачайте за банальну метафору). Делла бігала по
крамницях, шукаючи подарунок Джимові.
Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джима і тільки для нього. Нічого схожого не було в
жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для
кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був
зроблений, а не мішурним блиском — саме такими мають бути всі гарні речі. Він навіть був гідний
годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джимові. Він був
такий, як Джим. Скромність і гідність — ці якості були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити
двадцять один долар. У Делли лишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким
ланцюжком Джим у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник, глянути, котра година, бо хоч який
чудовий був той годинник, а Джим іноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на
старому шкіряному ремінці.
Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’явилися передбачливість та
розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені
великодушністю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.
За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками, і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік
з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.
«Якщо Джим не вб’є мене з першого погляду, — подумала, — то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на
хористку з Коні-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!»
О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться
котлети.
Джим ніколи не спізнювався. Делла затиснула в руці платиновий ланцюжок і сперлася на краєчок стола біля
вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку
звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько
зашепотіла:
— Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще подобалася йому!
Двері відчинилися, Джим увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, у двадцять
два роки він мав годувати сім’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.
Джим увійшов і завмер, наче сетер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, у
них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір,
ні жах — жодне з тих почуттів, яких вона могла сподіватись. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі у
нього був отой дивний вираз.
Делла зіскочила з столу і кинулась до нього.
— Джим, милий, — вигукнула вона, — не дивись так на мене! Я обстриглась і продала волосся, бо я б не
пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Воно знову виросте! Ти ж не гніваєшся, ні? Я
повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Різдвом, Джиме, і будьмо
щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!
— Ти обстригла волосся? — насилу спитав Джим так, наче він не міг усвідомити цього очевидного факту,
хоч його мозок напружено працював.
— Обстригла і продала його, — відповіла Делла. — Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки
з коротким волоссям!
Джим здивовано оглянув кімнату.
— То, виходить, твого волосся вже нема? — спитав він з якимсь безглуздим виразом.
— І не шукай його, не знайдеш, — відповіла Делла, — кажу ж тобі: я його продала — обстригла і продала.
Сьогодні свят-вечір, Джиме. Будь зі мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моїй
голові і можна було б перелічити, — в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, — але ніхто й ніколи не
зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джим?
І Джим раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромні — відвернімося на
якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома
доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви
принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’яснимо пізніше.
Джим витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.
— Зрозумій мене правильно, Делл, — сказав він. — Ніяка стрижка, ніякі нові зачіски не примусять, щоб я
розлюбив тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок — і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.
Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому — ой леле! —
прийшли, як то буває тільки у жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих
засобів, які тільки були у господаря квартири.
Річ у тому, що на столі лежали гребінці, набір гребінців — бічні й задні, — якими Делла давно любувалася
на одній з бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними
коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці коштували дорого, вона
знала це, і її серце давно вже нило від того, що не було ніякої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але
де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.
А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і
промовила:
— У мене дуже швидко росте волосся, Джиме!
Делла підскочила, як ошпарене котеня, і вигукнула:
— О Господи!
Джим ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий
коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.
— Ну, правда ж гарний, Джиме? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись,
котра година, хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, який вигляд він матиме з
ланцюжком.
Але Джим не послухався — він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.
— Делл, — сказав, — давай сховаємо свої подарунки до іншого часу. Вони занадто гарні, щоб так зразу
ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.
Волхви, ті, що принесли дари Немовляті у яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди.
Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, не виключено,
що їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не
примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро
пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід
сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудріші. З усіх, хто приносить і приймає дари,
наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є во лхви.
1904 р.
Переклад Ю. Іванова


Лідія Меланіч

Ти йшов…

Ти йшов вперед, Ти дивився прямо
На сльози, сміх, на слова брудні…
Ти знав, що наші життя – це ями,
Провалля чорні з багном на дні.
Ти йшов вперед — на базарну площу, —
Немов товар — за тридцять срібняків…
Там править той, хто кишеню товщу
Напхав на довгих рядах лотків.
Ти йшов вперед під гучне «Осанна»
По вітах пальм у Єрусалим.
Ти знав, Ісусе, ці дні — останні,
За них у Батька всяк час молив.
Ти йшов вперед. Іроди й пилати,
Священство Бога сміялось вслід…
Але не втримали сили Аду
Того, Хто словом поставив світ.
Ти йшов вперед! Перемога світла
Росою крові текла з хреста.
Ти йшов вперед, щоб в серцях розквітла
Надія, віра й любов свята.
Світи, Ісусе, незримим світлом,
Збирай каміння на Божий храм.
Ти йдеш вперед. За Тобою — діти
Спішать чимдуж до небесних брам.

Пасха

Пилат на троні, названім гаввата —
Питав людей: «Ісуса відпустить?»
А унизу кричали: «Страта! Страта!
Він має буть розп’ятий на Хресті!»
«Та ж скоро Пасха. Схаменіться, люди,
Варавва — злодій. Цей же — без вини...»
І знов летіли крики звідусюди:
«Не Цар Він нам. Розпни Його! Розпни!»
А потім насміхалися, плювали —
Він брав на Себе всі людські жалі…
Вони не розуміли чи й не знали,
Що розпинали Бога на землі.
Сміялись фарисеї, «добрі й чесні».
Ридали учні, з ними день ридав…
«Не плачте! Не ридайте! Я воскресну,
як нещодавно вам заповідав!»
І Він воскрес, і сотворилось чудо,
І Він пішов, і в славі Батька сів.
І Він живий, і наші душі судить.
Щоб ми жили отак, як Він велів.
Ісус воскрес! Тріпоче серце в грудях.
Ісус воскрес! Живий зійшов з хреста!
Ісус воскрес! І Пасха знаком буде,
Що тільки в Бозі — щастя повнота.

* * *
Я на причастя душу принесу,
Очищену вчорашнім покаянням.
І Церква задзвенить: «Гряди, Ісус!»
І Дух Святий утре з очей росу —
Безликий відблиск гордого світання.
Ковток вина і хліб — межи віки.
Минають долі, а Христос — триває.
Тече спасіння в Божі береги,
Горять прощенням випрані гріхи
І птах небесний благодать звіщає.
Я на причастя серце принесу,
Натомлене буттєвістю земною,
І, знаючи, що йде Господній суд,
Я на вівтар кладу себе усю —
Аж сто снопів здіймаються за мною.


Наталія Марценюк

Могутнє Слово

Хто народив тебе, могутнє Слово?
Багато хто міркує і питає.
Ти не з’явилося на світ цей випадково,
Хоч і Отця твого не пам’ятають.
Могутнє Слово, ти тоді зродилось,
Коли безмежні вкрили землю води,
І ти над ними птахою носилось
Й не мало ні у чому перешкоди.
Твоя предивна сила за шість днів
Великий і красивий світ створила –
У небі спів пташиний задзвенів,
Лілея ніжні пелюстки розкрила.
Усе зродилось через Боже Слово,
Воно звільнило людство все від сну
І увійшло в серця не випадково –
Щоб дарувати вічную весну.
Воно – чарівне, бо серця лікує,
Воно – прекрасне, бо дає надію,
Воно – могутнє, царство зла руйнує
І втілює в життя велику мрію.

***
Де взяти миру на землі,
Коли жорстокість душі полонила?
Коли вже майже потонули в злі,
Чи зможемо підняти крила?
Колись мовчали й нині мовчимо,
Бо істини уперто боїмося.
Та за фальшиве навіть кричимо…
Ну чом у нас так повелося,
Що хилимося, куди вітер дме,
Й говоримо оте, що хтось накаже?
І син на батька руку підійме,
Не боячись, що рідний в землю ляже.
За владу, гроші й похвалу
Втопили серце у страшнім болоті,
Не соромно, що поклонились злу,
Зате пишаємось у сріблі-злоті…
Не всі, але таких багато,
Хто хоч не сіяв, та збирає
Чужі плоди і вірить свято,
Що милість перед Богом має.
Знов загубились у гріхах:
Брехні, прокльонах,злодіяннях,
Забули і про Божий страх,
І серця щире покаяння.
Чи зможемо піднятись з дна,
Де мучилися безліч років?
Був бунт і не одна війна…
До Бога ж не зробили кроків.
Ти глибше в душу зазирни
І не шукай рятунку в битві,
Кордони гніву перетни
І Богу підкорись в молитві.


Микола Борбинський

Затемнення сонця

     Ну ось так — ви вирішили написати оповідання, ну, скажімо, про щось таке… От, приміром, про
життєвий трапунок або про долю діда Уліяна, того, що совєти забили в сорок першому році — бо, кажуть,
кулак він був. Можна й про інше що написати — головне, щоб погода була підходяща і настрій, щоб,
значить, відповідний або щоб осінь була.
     … Тоді була осінь і ніхто ще не знав, що скоро має статися затемнення сонця або, як казала покійна
бабуся Горпина, — затьмєніє, значиця.
     Григорій любив осінь, і ту осінь, коли мало статися затемнення сонця, по-особливому. Бо коли
проходять жнива, а колюча стерня починає чесати пасма бабиного літа — то це вже не літо, але ще не
осінь. Осінь — це коли вийти на поріг, а в очі темрява, як перепалене повидло, а ще не видно зірок в небі.
Від лісу гул — такий монотонний і рівний, а в лице колючі краплини дощу, а може, то вже не дощ, а сніг…
Тоді краще повернутися в теплу хату і слухати, як в грубці потріскують березові поліна.
     В хаті останніми днями не так гамірно, як раніше. Ні, малеча та ж сама — рухлива й непосидюча, але
тепер трохи тихіша.
     Справа в тім що Ліна, або Лінка, захворіла. Вдень ніби нічого, а на вечір — температура висока, і
худнути стала, так, що аж помітно, як загострилося підборіддя і щоки впали…
     Наближалися різдвяні свята. В сім’ї на Свят-вечір перед Різдвом завжди старалися бути разом.
Господар, який частенько бував у відрядженнях, також у цей вечір обов’язково мав бути з сім’єю. Так було і
на цей раз. Правда, трохи не так.
     …Василина ще здалеку помітила Григорія, що йшов якось ніби аж дуже повільно. Їхня хата стояла на
краю села, а тому одразу було видно, хто там через місток на стежку повертає.
     — То що там, як Ліна, що лікарі? — вибігла аж на поріг.
     Чоловік мовчав, мовчки зайшов у хату, роздягнувся, приліг на диван.
     — Що лікар сказав, які результати обстеження, де Ліна зараз? — допитувалась Василина.
     Григорій мовчав, а перед очима лікар. Той, що обстеження в Ліни проводив. Сидір Артемович, так,
здається, звати його.
     Він ходив по кабінету, щось бурмотів під ніс, потім цигарку запалив. Дивився у вікно, за яким повільно
падав лапатий сніг. Потім повернувся різко:
     — То ви батько дитини будете? — і знову мовчав.
     — Така ось історія виходить, не дивлячись на Григорія, промовив. — Жаль, канєшно… м-да, десять
років малій, но… — і, зім’явши цигарку, вкинув до смітника. — Ось тут, — великим та вказівним пальцем
підняв скляну пластинку з темною плямкою посередині, — ось тут, згідно результатів біопсії, виявлено
ракові клітини. Ми брали аналіз новоутворень на печінці вашої дитини. Але ви ще в Київ поїдьте, в інститут
онкології. Тут ось направлення та супровідні документи…
     — В реанімації Ліна зараз, — спромігся нарешті Григорій, — лікар каже, що «ОНКО» в малої. Далі не зміг
говорити, повернувши голову до вікна. На подушку скотилася сльоза.
     Надворі сутеніло, наступав Святвечір… Сім’я молилася за святковим столом, але вечеряли тихо, навіть
найменші не пустували. Василина розливала пахучий узвар у склянки. «Дзень-дзень» — лунав у руках звук
від дотику кухля до склянки. Григорій чув дзенькання маленького скельця в руках пана Сидора Артемовича.
Тепер ці скельця в папці з направленнями Ліни до Києва, лежали в папці на полиці. «Після свят одразу й
рушайте на Київ, не баріться, хтозна, може…» — пригадав Григорій останні слова лікаря. Що «може» він не
доказав…
Різдво промайнуло швидко. Григорій трохи барився. Молився і очікував дива. Молилася церква і друзі. Бог
мовчав. Він має право говорити, але має право мовчати, коли ми говоримо. Він Бог.
     … Той день був особливо тяжкий. Григорій тинявся там і сям по обійстю, але жодна робота не йшла.
Хотів читати Біблію, але всі тексти були такі знайомі, навіть олівцем покреслені місцями. Зітхнув і приліг, очі
в ніщо спрямувавши.
     «Господи, — розмірковував, — я не розумію цього, я так старався і хотів щось зробити для слави Твоєї.
Ти ж знаєш, що Ліна зростала більше під опікою дружини, а в мене все часу не вистачало. Я не розумію,
Боже, чому її життя згасає на очах, чому я боюся її запитання: «А коли вже з лікарні додому?» Боже мій, я
пригноблений відчаєм і гірким став хліб в устах моїх, допоможи мені, Господи, не можу більше, я
розчавлений одним поглядом очей моєї дитини, я не можу піднятися, Господи, підтримай…»

Сльози невпинно котилися з очей, а з грудей ще і ще виривалися слова благання…
     Піднявся, темніло в кімнаті. Щось біліє на підлозі, машинально нагнувся і підняв кольорову листівку.
Щось схоже на посмішку з’явилося на неголеному обличчі. «Любий татку, вітаємо з Днем народження…
здоров’я, Божих благословень…» Діти вітали з днем народження ще три місяці тому. Очевидно, упала
листівка з серванта. Хотів уже покласти її на місце, аж раптом зауважив напис в куточку листівки: «Іс. 54:
10». Цікаво, що раніше ніколи не звертав уваги на цей напис. Машинально листав Біблію, як раптом почали
тремтіти руки: «Господи, що Ти хочеш мені сказати, говори через Слово Твоє». Читав: «Бо гори з місця
зрушаться й горби похитаються, милість же Моя не відвернеться від тебе… говорить милосердний до тебе
Господь…»
     Летів, як на крилах, до церкви. «Господи, дякую, Ти говорив мені сьогодні до серця, Ти сильний і
добрий, дякую, дякую, Господи!»
     Повертався пізно ввечері. Вікно білою латкою світилося в темряві.
     — Як Ліна? — запитав, переступаючи поріг.
     — Погано, горить вся, — відповіла дружина і куточки вуст її затремтіли.
     — Я лікарю знайомому знімки показував — то він сказав, що 22 новоутворення на печінці. Каже, коли б
то десь у Німеччині, щоб пересадку печінки зробити, то ще б, може, щось… А так, — Григорій зітхнув, —
мабуть, завтра до Києва треба рушати…
     Київ, звісно — столиця. Народу на вокзалі — тьма-тьмуща, а ще — бруд на тротуарах, і — обгортки
цукерок: яскраві, затоптані тисячами ніг — це коли йти, а голова додолу опущена. Якщо дивитися вниз, то
все брудне й непривітне, а вгору — то там небо. Неба то й не було: була якась одноманітна, сіра каламуть,
з якої безупинно падали шматки мокрої, сірої вати. Бо це зима, а вже близько той інститут, де не
виліковують хвороб, про які мідними буквами написано над порогом: «Інститут онкології».
     — Ви вже пожертвували добровільний внесок? — Замість відповіді на привітання діловито запитав
дідусь, схожий на доктора Айболита. — Підіть швиденько, а ми тим часом подивимося, що тут з малою.
     Ліна тремтіла, час від часу облизувала зашерхлі губи. Запах реанімації був нестерпним ще з обласної
лікарні, а тут він знову увірвався в кабінет професора і заповнив увесь простір: навіть борідка лікаря та
авторучка в пухкеньких пальцях, здавалося, тхнули реанімацією.
     Григорій повернувся. Ліну тримала за руку, готуючись вийти, струнка медсестра.
     — М-да… — промовив Айболить. — М-да… Томографія, а потім до мене… Це на другому поверсі, —
кивнув він Григорію.
     На другому поверсі гуляли протяги та швидко пробігали заклопотані медсестри. «Цок-цок-цок» —
вистукували каблуки по сірій плитці підлоги. «Цок-цок» — вистукував на стіні великий годинник. Вже майже
година проминула, як Ліну з медсестрою проковтнули двері з червоним та зеленим таблом. «Не заходити»
— червоніло зараз над дверима. Звідкілясь з’явилася медсестра з великими, чорними пластинками знімків.
Вже майже пробігла повз Григорія, та раптом зупинилася.
     — Недобре, дуже недобре, ось знімки томографічного обстеження. За місяць новоутворення
збільшилися майже вдвічі… ось тут, дивіться, — тицяла пальцем в чорну плівку. Григорій нічого не бачив,
дивлячись на піднесену навпроти вікна чорну пластинку знімків.
     …Мокра вата за вікном стала ще сірішою і такою щільною, що земля і небо злилися. «Заходити» —
загорілося зелене табло на дверях. Ліна бліда й квола, розгубленим поглядом шукала батька. Підбігла і
сполохано притиснулася до грудей…
     — Мені погано, татку, я не можу йти і голова дуже болить — прошепотіла. — Їдьмо вже додому, я тут не
хочу…
     Григорій підвівся, чогось гойднулася земля під ногами.
     Опанував себе й рушив, тримаючи доньку за руку.
     — Мужчина, — з відкритих дверей пролунав густий бас. — Григорій зупинився. Чорнобородий гігант, що
дивом уміщався за столом, розглядав знімки. Щось думав сказати, потім згріб знімки докупи, махнув
Григорію рукою, мовляв, гаразд, будь вільний.
     — Все буде добре, — пролунало низьким тембром за спиною. Григорій оглянувся. В сутінках коридору
привітно зеленіло табло над дверима кабінету…
     Ночували в знайомих. Господиня накривала стіл. Парував з тарілок ароматний суп, неквапно текла
розмова. Григорій не помітив, хто перший почав молитися. Мабуть, всі одночасно. Це сталося без
підготовки, ніхто не встиг навіть піднятися на ноги. Молитва була як раптовий вибух. Вистигав на столі суп,
притихли в сусідній кімнаті діти. Четверо людей за столом молилися десять-п’ятнадцять хвилин і
зупинилися так само раптово, як і почали. Їсти зовсім не хотілося. Григорій зауважив, що уста його зовсім
затерпли, а в розумі — якась дивна свіжість, чіткість думок.
     — Господи, коли Ти молився на березі Йордану, небеса відкрилися, голос лунав, щось відбувалося.
Коли церква Твоя молилася в Єрусалимі — ангел виводив з в’язниці Петра, коли молився Твій вірний
служитель Стефан, він Тебе побачив у відкритих небесах. Господи, в духовному світі щось відбувається,
коли лунають такі молитви. Що Ти хочеш сказати для мене сьогодні? — ще і ще ясно і дзвінко, ніби наяву
звучали в душі запитання, а ще хотілося закричати на увесь світ від почуття солодкого умиротворення в
серці…
     Вранці знову були східці інституту, хтось встиг їх чисто підмести. Трохи прояснилося небо, й чіткіше
окреслилися лінії будівель та вулиць. «Кандидат медичних наук Є. Соменко» — прочитав Григорій на
дверях.
     Це були останні на сьогодні двері, куди потрібно було заходити. Ліна залишилася в коридорі, стомлена,
зовсім знесилена, прихилилась до стіни. Є. Соменко, кандидат медичних наук, виявилася миловидною
жінкою.
     На столі лежали знімки, а ще трішки осторонь від блискучого мікроскопа — два скельця з темно-
червоними плямами посередині.
     — Сідайте, — кивнула на стілець. Листала історію хвороби, щось записувала, раз по раз відкидаючи з
очей пасмо каштанового волосся. Потім обережно — ну, зовсім як Сидір Артемович, взяла скельця і
поклала навпроти об’єктива мікроскопа. Григорій відчув, як спітніли долоні рук, а з серця — дивна молитва,
ніби не його уста, а Хтось інший: «Господи, Ти можеш все, забери ці клітини, про які говорив Сидір
Артемович, як забрав їх з тіла моєї дитини… О Господи, що я говорю, Ліна он в коридорі, їй сьогодні ще
гірше ніж вчора. Ти зробив це, Господи», — твердо, як вирок, із затерплих уст полилися слова.
     Пані Соменко нарешті відірвалася від окуляра мікроскопа. Ще раз відкинула непокірне пасмо волосся.
Григорій піднявся, був напружений, аж тремтів.
     — Мужчина, — це було друге слово після «Сідайте», сказаного десять хвилин тому. — Мужчина, що
вони вашій дитині тут понаписували. Немає, нема тут нічого такого, не-ма-є, — по складах повторила…
     Буває так, що по наших щоках котяться сльози, тихо й пекуче. Буває, що вони, як весняний дощ,
бризкають просто перед вами. Це був саме той випадок. На блискучий мікроскоп, на продовгасті, як у
піаніста, пальці кандидата наук впали гарячі краплини. Вона аж відсахнулася й ще щось говорила, та
Григорій уже не чув.
     … Тієї осені не було затемнення сонця, можливо, й було — та хто його помітив за каламуттю хмар?
     Затемнення відбулося через два роки.
     Григорій повертався з відрядження. Ще здалеку помітив зграйку дітей, що захоплено щось вигукували,
показуючи на небо.
     — Татку, татку, — Ліна бігла назустріч, збуджена і розпашіла.
     — Татку, подивіться, сонячне затемнення, подивіться, — і ледь не силоміць до рук батька втиснула
темну плівку.
     — Подивіться, подивіться, яке сонце маленьке, — навперебій вигукували діти.
     Григорій усміхнувся і підніс плівку до очей — навпроти сонця. «…Двадцять два новоутворення
виявлено…» — раптом пролунав голос знайомого лікаря. Це були знімки дворічної давності…
     «Бо гори з місця зрушаться й пагорби захитаються, милість же Моя не відвернеться — говорить
милуючий тебе Господь…»


Галина Манів

* * *
Кровоточить душа стільки зим, стільки літ,
роздала лікарям всі набутки.
Я зібрала надію й пішла тобі вслід
крізь туман недовіри і смутку.
Йшла спочатку поволі, а далі бігом,
вже не знаючи стриму, ні міри,
щоб торкнутися нишком хітона Твого
у гарячому поштовху віри.
О Твій лагідний погляд, Твій погляд святий —
що від нього я можу втаїти?
Відкриваюсь любові, пізнавши, що Ти,
тільки Ти мене можеш любити.

* * *
Сили спито, здається, до денця.
Світ байдужий, холодний, як криця.
Сил немає, а серце сміється,
серце радості повне по вінця.
Там, у серці Господь мій зі мною,
там готове усе до вечері,
в осередді любові й спокою,
де у вічність прочинено двері.
Як Ти, Боже великий, змалився,
задля того, щоб бути зі мною!
Як Ти в серці моєму вмістився?
Як Ти любиш мене такою?
Але прагну Тобі скоритися
і прийняти всі дні безкрилі,
щоби вільно могла явитись
Божа сила в моїм безсиллі.
* * *
Метеликом вечір до лампи злітає,
Нічна процвітає під стелею квітка,
А голка терпляче хрести вишиває,
І довгою піснею тягнеться нитка.
Червоне та чорне лягає на біле,
Надія та розпач плетуть візерунок —
Усе пережите, усе наболіле
Собою утворює дивний малюнок.
І як же спокійно роки вишивати,
Коли ти нарешті уже зрозуміла,
Що мусиш боліти, горіти, страждати,
Аби візерунком лягати на біле.

* * *
Відбери від мене все, Господи,
Тільки Духа Твого Святого
не відбирай у мене!
Хай покинуть усі мене,
                                     Господи,
Тільки Ти не покинь
благаю!
Хто я без Тебе? —
                                     камінь,
що не знає тепла живого,
Хто я без Тебе? —
                                     попіл,
що його вітерець розвіє.
Моє серце таке жорстоке,
                        воно мало б Тебе любити,
                        щоб згоріти у тій любові,
а натомість воно ледь тепле,
б’ється в грудях спокійно й рівно.
Але Ти не відходь, мій Боже!
                        Я навчуся Тебе любити,
                        я навчуся Тобі співати,
                        як співають птахи небесні.
О лише не відходь від мене!
Хто я без Тебе, Отче? —
                                     камінь без Тебе, попіл…



Василь Мартинюк

Господь знайшов нас

Господь знайшов нас в темряві гріха,
В рові жадань тілесних і надмірних,
В рові страждань знайшов нас, непокірних,
Коли душа була іще глуха.
Глуха, як ніч, до Божих слів, до сліз,
Що проливали близькі і далекі.
Шукали в світі ми і миру, і безпеки,
А потрапляли в бруд його і слиз.
А серце прагло. Спрага ж серця та,
Яку тамують лиш річки Господні...
Подяка, Христе, що Твоя рука
Дала напитись й витягла з безодні!
Не спочиваємо, хоч й врятувались ми;
Диявол ходить, наче лев жорстокий,
До крові жадібний хитрун багатоокий,
За Божими спасенними дітьми.
І жде хвилини, миті жде, аби
Стрибнуть на того, хто утратив пильність.
Він знівечить й потягне в іншу вічність,
Де в полум’ї жахнім його раби.
Ми на сторожі, ми у боротьбі,—
Ні, не з людьми, не з тілом і не з кров’ю,—
Господь сказав до них іти з любов’ю,—
Ми боремося з духами злоби,
Із піднебесними — з царями темноти,
З правителями світу беззаконня,
Яких чекає огняна безодня
У день Господній милості і мсти.
Вони лютують, бо близький той час,
Коли на землю ступлять Божі ноги.
О, як потрібно сил для перемоги
Для немічних і для тривожних нас.
А в кого сила? В Господа вона,
В Творця небес, землі й мене з тобою.
Він зміцнить дух наш сильною рукою
І кожному відваги дасть сповна.
Він наша міць і радості вінець,
І прапор наш в часи земного ходу.
Він милість ллє на голови народу,
Що не жаліє в боротьбі сердець.
На вівтар Божий положімо їх,
Офірувавши Господу навіки, —
І Він подасть на наші рани ліки
І берегтиме від усяких лих.
Зміцняймось Господом, зміцняймось Ним, брати,
Щоб не тремтіли душі і коліна,
Щоб ідучи в ім’я величне Сина,
Змогли усю злобу перемогти.
Зміцняймося могуттям сил Христа,
Яких у Нього безмір неосяжний.
Бо кожен з нас і сильний, і відважний,
Коли в душі Його любов свята.
Візьмімо Божу зброю в повноті,
Щоб в день лихий змогли вчинити опір,
Щоб виконали все — і жоден докір
Не був почутий нами у житті.
Вдягнімо праведність! Вона — немов броня.
А правда треба нам підперезатись,
І взуймось у готовність мир звіщати,
Щоб встояти того страшного дня.
А понад все візьмімо віри щит
Спиняти стріли сатани огненні,
Щоб не поранили — і щоб жалі щоденні
Нам не затьмарювали ясний світ.
Шолом спасіння треба нам, брати,
Й меча духовного, яким є Слово Боже,—
І військо буде здолане вороже,
І армія загине темноти.
Зміцняймось Господом, зміцняймось кожну мить,
Бо в Господа Христа, в Еммануїла
Небесна благодать й безмежна сила,—
І хто її зодягне — буде жить.

Ти бачиш...

Ти бачиш: скрізь жорстокості пітьма,
Вбивають на війні, вбивають там, де мирно.
Ти бачиш: блудять, п’ють, що радості нема
У тих, що гинуть вперто і покірно.
Шукають насолод за будь-яку ціну
І стануть ради них на злочину дорогу,
І думають собі, що всю свою вину
Складуть на плечі ближньому чи Богу.
О, ти уже пізнав, що світ увесь у злі.
Він тоне у гріху, неначе у болоті.
І що за все, за все, на цій гіркій землі
Чекають люд суди невідворотні.
І кожен стане перед Ним, Святим,
Дасть відповідь і за слова, й за вчинки.
І буде дуже боляче отим,
Хто зневажав Його й не мав зупинки.
І буде дуже радісно тому,
Хто з вдячністю прийняв Господню милість,
Бо Сам Господь наш лагідний йому
Подасть вінець життя за чистоту і вірність.
Господня милість смутку не несе,
Народжується в ній подячна пісня серця,—
Й хвалити будеш Бога над усе
За дар життя, що щедро подається.
О брате мій, пізнай любов Христа!
На тебе Він її щодня зливає.
У Ньому святість, в Ньому чистота
Чого у світі цім немає.
Він друзів дасть нових, дасть почуттів нових,
Дасть щирих молитов і сліз благоговіння,
Й подяку Богу принесеш за всіх,
За все, за все, а надто за спасіння.



Володимир Слонопас

Вогні великого міста.

1.
Тяжкі зимові хмари ще висіли сірим оливом над містом, та через них де-нде пробивались сором’язливо
тонкі промінці весняного сонця, якби говорячи: “Пустіть нас, пустіть прогріти землю”. Почорнілий сніг
починав сходити і легенькі струмочки грали іскорками. Дійти до Дому Молитви було нелегко, так і ковзаєш
по снігу, і тоді нога прямо попадає в грязнувату воду. Cухого ж клаптика на дорозі годі було й думати, щоб
знайти для ступні. Але настрій дорога не псувала, а було радісно думкою, що тепло повертало і скоро, дуже
скоро все оживе і забуяє новою силою, дасть нове життя усьому живому і чоловік оживе після довгого
зимового полону.
В Домі Молитви було тепло і затишно. Біля вісімдесяти чоловік розмістились тихо на лавах і слухали
проповідника. За кафедрою немолодий сивоволосий чоловік у чорному костюмі говорив не голосно, але
кожне його слово виразно доходило до останнього ряду.
-У центрі служіння Ісуса Христа були люди з їх фізичними та духовними вадами.  Не церкви, не храмини та
синагоги, побудовані у розкоші, а люди, нужди котрих він вдовольняв на вулицях, де йшов, у домах, де
зупинявся. Так що, як у кого з нас зародилась думка чим вищою і гарнішою стане будова нашої церкви, тим
Богу більше догодимо і принесемо Йому тим самим більше слави, той хай відкине і розстанеться із такою
мрією. Бога нашого цікавлять не розміри будівлі та її архітектурні цінності, а люди. Отак, як для Господа
важливі були люди, отак і нашим преорітетом у служінні мають стати люди в їх нуждах. Апостол Павло в
Посланні до Галатів, відкрийте, хто має з собою Біблії, главу шосту вірш другий, чітко говорить, що віруючі у
Христа призвані наставляти, увіщувати і носити труднощі один одного.
Церква слухала уважно кожне слово проповідника, навіть діти притихли і сиділи чемно, знали, що в такий
час за пустощі батько голови не погладить, а от позбутись обіднього цукерка можна.
-Боже Слово міняє нас як ззовні, так і внутрішній наш стан. Воно, живучи в нас, спонукає нас впливати на
інших шляхом увіщування і повчання. А якщо ми не уважні до людей, а самі собі і для себе, то ми ніколи не
замітимо, що багато тих, хто навколо нас, страждають, мучаться, втрачають надію і не знають, де знайти
поміч і набути спокій. Якщо ми хочемо навчитись бути співчутливими, добрими, переживаючими чужому
горю, нам потрібно подивитись на ситуацію людей з їхньої сторони. Поставте себе на їх місце і зрозумійте
їх почуття, дії та поведінку.
Шибки пропускали одинокі скупі промінці сонця з сірого темного неба. Вони падали на обличчя і на руки
членів церкви, віддаючи їм те ледь-ледь зароджене тепло. Перші небесні вісники весни викликали радісні
усмішки на лицях, особливо, коли діти, тримаючи промінчик на долоні, старались його накрити іншою
рукою.
-Пам’ятайте, що люди у своїх стражданнях дуже легко розпізнають, чи ваша увага і турбота до них є щирою,
чи вона виходить із доброго серця, що розуміє їхню біль , чи  все, що ми говорим їм, лише пусті слова.
Згадайте, як Ісус відносився до людей, скільки істинної любові проявляв до них,  скільки страждання було в
його молитвах. Апостол Павло вчить, що співчуванню людям можна навчитись тільки через власні
страждання: “Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя й Бог потіхи
всілякої, що в усякій скорботі Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі
знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих”. (2 до Коринтян 1:2-4). Перейшовши через ту ж біль
і горе, що й інші люди, ми зможемо зрозумітиїх всім серцем і допомогти їм перенести труднощі. Якщо ми це
зробимо, цим самим служимо Богові, і тим самим Його прославляємо, показуючи Його любов у допомозі
іншим.
Слова проповідника летіли та летіли з кафедри, опускаючись словом благодаті у серця слухаючих. Як нива
засівалась зерном, так і проповідь засівала насіння добра, любові, переживань до чужих страждань і
бажання служити Богові через служіння людям. Не кожний, правда, собі уявляв ту картину, як оце він,
вийдучи із Дому Молитви, зразу ж почне служити в даному напрямку, але хотіння зробити щось цінного в
очах Господніх було готове вискочити із грудей. Серце було наповнене бажанням і кожен розумів, що
служіння Бог сам вибере, дасть кожному  і пошле кожного. “Пошли мене, ось я, пошли мене ...” - клекотіло в
грудях. Проповідник, якби відчуваючи стан сердець своєї пастви, продовжував:
-Християни, які бажають бути використані Богом як Його знаряддя у цьому служінні, повинні самі перейти
через страждання і признати, що легке буття та задоволення – це не є Божий план на життя. Він дарував
нам спасіння для того, щоб ми навчали інших і проповідували їм істини Божі. Це великий дар Божий
співчувати горю інших і переносити страждання разом із ними. Тільки водимий Духом Святим може
прийняти чужі страждання по Божому, зрозуміти стан душі людини в ситуації , в яку вона попала.
Проповідник говорив, роблячи тільки зрідка невеликі паузи. Його зір ходив від одного обличчя до іншого.
Його голос часом монотонно, а деколи тонально різкіше доносив до слухаючих ті всі випадки людських
проблем у світі, які були і не переставали бути в хворобах, бідності, безробітті... Але коли він перейшов з
загального життя на Біблійні приклади служіння Христа та апостолів, він просвітлів на лиці, очі його
запалилися живим блиском і в голосі відчулося торжество. Призив священослужитиеля не цуратись
грішників, не чіпляти їм ярликів, як безнадійних до спасіння, бо тільки Господь бачить глибину серця
людського, звучав піднесенно і в той же час вимогливо. З кафедри летіли приклади, коли Ісус узрів собі
одного з величніших апостолів у простому рибакові Симоні, коли побачив найбільшого проповідника Слова
усіх часів у страсному гонителі церкви Христової Савлі. Брати і сестри слухали проповідника сповнені такої
уваги, що здавалося люди не тільки ворушитись на сидіннях перестали, а й дихати припинили.
-Деколи вистачить тільки того, що ви відкриєте у людині її ще не звідані ніким можливості та здатність до
чогось. Власне це може вивести її зі стану відчаю і видимої безнадійності, відновити її дух. Щоб чоловіка
підтримати, підбідьорити, вселити в нього надію і зміцнити духовно, необхідне особисте спілкування з
таким. Тільки коли ми побачимо його жести, вираз лиця, світло очей, нам може відкритись істинний стан
його душі та серця. Ми повинні бути готові допомогти людям, котрі переходять через важкі життєві
випробовування.
Проповідь лилась з кафедри не припиняючись, нагадуючи присутнім про духовне  вільнення з пут сатани і
про те, що страждання зачасту приходять по замислу Бога, тому духовна допомога важливіша за
матеріальну. Говорилось за користь, яку більше отримує той, хто допомагає, ніж той, хто отримує.
- Допомагати іншим не завжди легко і деколи буває, що дуже дорого коштує, вимагає багато  власного часу,
енергії, емоційних переживань та сили. Але будемо пам’ятати, що Христос дав нам обіцянку: “Давайте і
дасться вам”. Але це не означає, що нам тут же віддасться, у цю ж мить. Яка ж бо користь чекати своєї
нагороди на землі? Наша нагорода на небі. В сьогоднішні буремні 90-ті роки, коли власть імущі  ж жадністю
кинулися на «прихватизацію» всього можливого і неможливого, інші, тобто люди, котрі не вміли ні
обманювати, ні шахраювати, вони зостались у зруйнованій державі як біля розбитого корита, не знаючи, що
робити у цьому безвихідному положенні. Ми знаємо, що вихід є – це наш Бог. У Ньому путь і спасіння. Так
хто ж, як не ми, допоможе цим заблудшим вівцям віднайти їх Пастиря? Тож будьмо, браття, тією сіллю
землі, про яку говорив Христос, і пам’ятайте, що сіль, яка втратила свої властивості, буде відкинута зі столу
жениха, коли Той прийде за своєю нареченою.
Проповідь закінчилась. Церква почала молитися, кожен, натхненний  проповіддю, просив Господа не обійти
і його стороною, а проявити Свою милість і дати певне служіння. Зазвучав псалом, який виконував
невеликий хор церкви, та всі присутні підхопили слова і біля ста голосів, зливаючись в один, видихали у
весняне повітря:
Як лань бажає, як лань бажає води зі струмка,
Так бажає душа, так бажає душа моя до Тебе мій Бог.
Після співу пастир знову зайняв місце за кафедрою. Очі його сіяли якоюсь непідробною радістю: чи то він
радів за церкву і людей, чи то підхоплений загальним весняним настроєм.
-Сьогодні ми прощаємося з братом Богданом і його дружиною Надією, які за два дні відлітають додому до
Америки, де вони живуть уже п’ятий рік. Пам’ятаєте їх ще з нашої церкви, коли багато хто був прийнятий
далекою для нас державою після довгих перенесених гонінь віри Христової в Радянському Союзі. Дехто
звинувачував виїжджаючих, що покидають батьківщину і шукають легкого хліба за океаном. Та віруючий у
Христа знає, що наша батьківщина на небі, а на цій землі ми тільки пришельці на певний і дуже короткий
проміжок часу. Саме головне – служити Господу не залежно від континента. Якщо хто і виїхав проти волі
Господньої, не будемо їм суддями, бо ми цього знати не можемо, яка воля Божа на кожного з нас. Архангел
Михаїл не осудив навіть сатану, сказавши: “Хай тобі заборонить Бог”.То що ж ми люди можемо судити про
когось, як маємо суддю справедливого, від якого виходить покарання чи благословення. Моліться,
прислухайтесь до гласу Божого, йдіть за своїм Пастиром просто, не звертаючи зі вказаної Ним дороги,
виконуючи його святу волю у чистоті та правді. Побажаємо ж нашим улюбленим співслужителям
плодотворної праці на Божій ниві в Америці.
Радісні посмішки покрили всі без винятку обличчя, у багатьох замітно заблищали сльози. Люди підходили,
прощались, бажали щасливої дороги, просили не забувати і писати, старші натавляли. Богдан і Надія
покидали зібрання, їм було і шкода розставатись з братами та сестрами по вірі, і радісно, що скоро знову
побачать дітей, які ждуть не діждуться їхнього повернення. Хоч сини їх і повиростали, та батьківські серця
завжди залишаються з ними у їх радощах та печалях. Батьківські думки були вже там, далеко від цієї
маленької затишної української церкви, у галасливому Нью Йоркському аеропорту, де їх зустрічатимуть такі
дорогі серцю рідні.

2.
Літак стрімко набирав висоту, аж вуха закладало від швидкості змін, і тільки ковтнувши слину, слух повертав
гул моторів, та в секундах все знову вертало в стан штучної глухоти. За ілюмінатором Боінга швидко
зникали будівлі околиць Варшави, а за ними і навколишні рівні квадратики селянських моргів. У хвилини
зникло все і тільки хмари, біло-сірі кудлаті хмари на скільки сягало око, і далеке, разяче очі, сонце поза цим
всім. Повітряний лайнер, набиравши висоту, прийняв горизонтальне положення і завжди привітні та
усміхненні стюардеси, оголосивши умови польоту, потягли у проходи між сидіннями свої візочки,
пропонуючи пасажирам різноманітні напої. Володимир, замовивши собі коньяку, сидів смакуючи напій
маленькими ковтками з належними затяжними паузами. Настрій був препаскудний, а точніше його не було
взагалі. Пустота. Повна відсутність будь якої думки, крім відчуття польоту в нікуди. Саме так, летів в нікуди...
Хто ж його чекав і думав, що горбачовська перестройка розвалить «союз нерушимий» в два роки? Хоча, що
в цьому дивного тепер? Ті, кого нам представляли як «розум, честь і совість нашої єпохи», хто викрикував
лозунги зі з’їздівських трибун про рівність і братерство, хто вчив нас справедливості і чесності, самі, сидячи
по державних кабінетах, розкрадали і вивозили державу за кордон. Робили показові суди над нещасними
колгоспниками за відро картоплі, в той же час крадучи вагонами. Фактично, їм вже не потрібна була
держава з існуючим законодавством, потрібна революція, яка  давала їм право узаконити награбоване.
Назвавши її гарним словом «демократія», завершили свій план пограбування. Паливши на массових
мітингах свої партійні квитки, бувші комуністичні лідери приймали новий політичний окрас демократичних
лідерів під голосне виття: «Він наш!», обдуреного новими гаслами і солодкими обіцянками натовпу. І поки
народи чекали на обіцяне їм щасливе завтра, вони несподівано швидко стали в ряд у списку найбагатших
людей світу і почали називатись олігархами, створивши власні армії добре озброєних бандюків.
Підприємства замикались, колгоспи розпадались, армія розформовувалась.  Ті, які жили вірою і трудовими
подвигами комуністичного будівництва, раптом опинились біля руїни не добудованого ними світлого
майбуття. Тисячі офіцерів втратили або залишили службу, і нікому не потрібні поповнили зростаючу армію
безробітних.
Одним з таких був і Володимир. Переприсягати новому безвладдю серце противилось, йти в бандюки, як
зробив не один служивий, й мови не було. Диплом інженера теж вже нічим не допомагав. Рік життя на
виплатах по безробіттю пройшов швидко. Хоч зовсім ніякі гроші, та хоч щось в хату, ще благо, - жінка
працювала, то якось виживали. Двоє дітей п’ятикласників, що їм було до того, що нема роботи, що нема
заробітку, що в країні розвал і революція за незалежність, їх треба було нагодувати. Одного дня жінка,
прийшовши з роботи, сказала, що на одній шахті голова профспілки виклики до Америки продає. Тонучий
хапається і за соломинку, щоб врятуватись. Сто долларів якось нашкребли і купили. Це був бланк досить
хорошої якості паперу з золотим розпростертими крилами орлом у горі і такою ж золотою печаткою внизу.
Графа з іменем запрошуваного була не заповненою, куди і вписалось ім’я Володимира. Телефон того, хто
ніби то запрошував та мав зустріти, був на руках, і Володимир на крилах радості пігнав у Київ. Вже й не
знати яким чудом, але миловидна молода жіночка в посольському вікні після короткої розмови поставила в
паспорті штамп в’їзної візи до США. Ось вона щаслива мить, ось вона жива надія, що митарства його сім’ї
вже скінчаться. Продали, що могли, щоб купити білет, вже й Львівська митниця позаду, летить, летить
літачок , летить...
У Варшаві, де пересідав на літак до Нью Йорку, мав трохи часу, тому рішив задзвонити до зустрічаючих на
номер телефону, що дістав при покупці виклику. На іншому кінці чоловічий голос на російській мові відповів,
що нічого про виклики не знає і попросив більше його не турбувати. Хоч розмова була дуже короткою, не
більше хвилини, та дала поштовх цілому рою думок, що одна перед другою скакали в голові, так і не
вкладаючись в якусь хоч малу почерговість.
-Як же так? Що робити? Вже дістали ті шахраї та брехуни!
Появилось велике бажання повернутись і розквасити носа тому голові шахтарської профспілки, що
гендлював викликами. Можливо так би воно і сталось, якби не гроші, котрі прийшлось заплатити за білет до
Нью Йорку. Це ж обібрав сім’ю, продали, що могли, з надією, що заробиться в Америці і життя поверне з
нужди в сторону хоч якогось достатку. Родичі ніби то й мали гроші, та позичити відмовили, прийшлось
викручуватись своїми силами. От і викрутились. Хоч стань і плач. В Америці ніхто не чекає, і додому нема
як повернутись. Вдома чекають заробітчанина як мінімум через рік з грішми. Як тут вернутись? Це ж буде
курям на сміх. А родині та знайомим то ще більша потіха буде. Через те сів до авіалайнера, зайняв своє
місце і будь, що буде. Якоїсь впорядкованої думки ще не приходило, тому сидів, сьорбав свій коньяк,
розглядав пасажирів і летів в нікуди. За десять років офіцерської служби виробилась звичка не приймати
швидких рішень, де ситуація здається безвихідною. Віддавався на час і вихід появлявся. Летіти було вісім
годин, тому на разі нічого кращого не прийшло в голову, як допити свій коньяк і подивитись фільм, який
почали крутити в літаку.
«Вогні великого міста» висвітлилось на чорно-білому екрані. Старий 30-х років американський фільм з
кумедним Чарлі Чапліним в головній ролі. Напевно ще школярем як його дивився, нічого вже не пам’ятав з
сюжету, тому вмостився зручніше у кріслі, перемкнув навушники і перенісся з героєм фільму на вулиці  
міста Великого Яблука. Невеликого росту добродушний бродяга в потертому смокінгу і таким же
поношеним ковпаком, в черевиках на декілька розмірів більших від потрібного з задертими вгору носами,
зате з пізантною тростиною бродить по великому місті, раз за разом попадаючи у смішні історії. Одного дня
на вулиці він зустрічає сліпу квіткарку — гарну, молоду, струнку дівчину, але таку ж нещасну і нікому не
потрібну, як він сам. Йому шкода молодої дівчини у її сліпоті, бажаючи хоч чимось допомогти, бродяга
дізнається, що операція в очній клініці у Відні може повернути дівчині зір. Щоб заробити гроші на лікування
дівчини, він підмітає вулиці і боксує на рингу. Випадок зводить його з мільйонером, котрий за врятоване  
життя дає йому гроші. Але щедрість мільйонера була проявлена з п’яну. Протверезівши, він забуває про
свій дарунок, і на бродягу, що вже віддав гроші дівчині, падає підозра у крадіжці. Його забирають до в'язниці.
Бродяга виходить з в'язниці ще жалюгіднішим та обшарпанішим, як був до того. Тим часом, дівчина,
вилікувавшись, відкрила квітковий магазин на багатолюдній вулиці. Вона розповідає іншим про свого
благодійника, якого ніколи не бачила, і надіється в один день зустріти його красивого і багатого, яким вона
собі його намріяла. Бродяга випадково опиняється перед її магазином і з радістю дивиться на дівчину, що
зцілилася. Вона замітила бідного бродягу через вікно своєї крамниці та з жалю вийшла, щоб дати
милостиню та квітку. Соромлячись себе і боячись заговорити з нею, він намагається втекти. Але вона,
бажаючи його зупинити, торкається його руки і по дотику впізнає в ньому свого покровителя. Вони пильно
дивляться один на одного. «Ви?» — Запитує вона. Він киває: «Тепер ви бачите».
Фільм закінчився, принісши своєю історією і чудовим виконанням акторів певну мить приємної насолоди і
невеликої надії, що не все так погано, а може при певних обставинах скластися і зовсім не зле. Правда
герою фільму не потрібна була мова чужої країни, це була його рідна мова, що повернуло Володимира в
невеселі думки знову. Дивна ця штука – життя. Чарлі Чапліна, який прославив Америку, звинуватили у
симпатіях до комуністичної партії та заборонили проживання в США. Українських комуністів, які збесчестили
свою державу, на руках несуть до нового престолу. Щось не гаразд в головах цього народу. Але геть, геть
політику, ніякої більше політики. Треба думати за роботу, як дістатись до Нью Йорку, як не пропасти в
цьому великому місті. Ні мови, ні знайомих, ні грошей в кишені, а вижити треба. Укріпившись у своїй думці,
Володимир став розглядувати пасажирів. Трохи з цікавості, а трохи з надією, що в літаку сидить той, хто
зможе дати хоч пораду на перші кроки на чужій землі. Літак був заповнений в основному поляками,
виділялось з два десятки англомовних пасажирів, ортодоксальні жиди, яких ще не бачив в  живу, хіба що
тільки на радянських карикатурах. Увагу привернула пара, що сиділа два ряди попереду по праву сторону
від проходу. З акуратними зачісками, вдіті якось по простому, вони були не подібні до всієї маси пасажирів.
Чоловік у сірому недорогому костюмі, світла сорочка без краватки. Жінка мала поверх жовтої блузочки
темно синій светр, пошитий в строгих пропорціях. Це не був одяг рідної України, де продавався типовий
товар в типових кольорах, або імпорт на базарі, привезений з сусідньої Польщі, який теж легко було
розпізнати по однобокому стилю. Акуратну зачіску її покривала косинка. Вони не оглядали фільму, не
розмовляли з іншими пасажирами, читали щось, перекидаючись між собою зрідка словами. Володимир їх
запам’ятав ще зі львівського рейсу і от вони знову летять разом, тільки уже з Варшави до Нью Йорку.
Більше нікого зі Львова у Боінгу не було, тому відчуття земляків прискорило вибір Володимира до кого
заговорити. Місце зліва від чоловіка було свобідне і це підштовхнуло його вибір. Тим більше, що кожна
година польоту приближала до кінцевої зупинки, потрібна була якщо не допомога, то хоч якась інформація
зі сторони. Зробивши два кроки, Володимир вже був біля земляків. Вони розмовляли між собою, почув, що
чоловіка звали Богдан, так до нього зверталась його дружина.
-Дозволите? - промовив посміхаючись до чоловіка, очима вказуючи на крісло. Той рукою подав згоду, але
продовжував мовчати. Явно він не був настроєний до розмови, та й співбесідник його мало цікавив. Хоч і сів
рівніше, та продовжував дивитись прямо перед собою. Жіночка з цікавістю заглянула з-за чоловічого плеча
на неочікуваного сусіда та відкинулась назад на спинку крісла.
-Вже вибачайте, що я до вас підсів, та ми з вами разом летимо зі Львова, от і вирішив поговорити з
земляками. Ви також перший раз летите до Америки? На відвідини, чи ... – свого питання Володимир не
закінчив, як почув у відповідь:
-Ми там живемо.
-Живете!? Оце здорово. І як давно ви імігрували?
- Вже два роки як Господь нам відкрив дорогу до Америки.
- Так ви виїхали як віруючі?
- Так.
- Ви не прогнівайтесь на мою назойливість, але я вперше лечу до Америки і мені кожна річ та будь яка
інформація цікава. Ви там працюєте?
- Працюю в дорожній компанії на бульдозері.
- Значить й мову знаєте. Як ви її вивчили? Довго потратили часу на те, щоб вас почали розуміти?
- Мову вчимо, працюємо і вчимо.
- А як же роботу знайти без мови?
- Якщо спеціальність свою знаєте, то вам дадуть зрозуміти, що від вас вимагається. Крім того, наші слов’
яни є повсюди і завжди допоможуть в перекладі. А ви що, по робочій візі до Америки?
- Як би мені вам пояснити? Я лечу з надією працювати, але у мене не виклик на роботу, та й взагалі там
нікого не знаю.
- Як це так? Хтось же вас зустрічає?
- Та власне ніхто. Так вийшло, що ніхто.
- У вас багато грошей з собою, щоб винайняти квартиру та перший час за щось жити?
- У мене є з собою 150 долларів ...
- Не смішіть, вам щоб тільки на місяць оплатити кімнату в Нью Йорку потрібно не менше п’яти сотень. Що
ж ви збираєтесь робити у місті, де 17 мільйонів людей?
- Ще не знаю, але надіюсь, що світ не без добрих людей.
- Очевидно, стара та добра істина легко вимовляється, та не так легко діє. Як ви собі уявляєте в такому
великому місті без мови, без грошей, без житла, без знайомих, без права на роботу почати працювати? Я б
на вашому місці просто пересів в аеропорту на зворотній рейс до дому.
- Та ні, відступити від задуманого не можу. Обібрав я сім’ю і повернути назад ні з чим? Ніяк не  виходить
повертати. Ну а от ви? Чи можете ви мені допомогти з роботою? В мене і освіта технічна, і бульдозери
знаю, можу і оперувати, і ремонтувати. Може порадите як житло хоч на перший час знайти? А може ...
Володимир не договорив, як  Богданова жінка штурхнула його в руку, він повернув до неї лице і нахилив
голову до жінчиних вуст. Про що говорили чутно не було, останні слова жінки прозвучали голосніше від
попередньої мови і Володимир почув як вона сказала, що написано зі світом чи то зі світлом діла не мати.
Після цих слів співбесідник чомусь обернувся спиною до Володимира, ясно даючи зрозуміти, що аудієнція
закінчена. Володимир так і не міг второпати, при чім якесь світло, чи, тим більше, цілий всесвіт має
відношення до нього особисто. Відчув себе навіть ніяково у кріслі. Ніколи не розумів і терпіти не міг людей,
що не вміють говорити відверто в очі, у чому чи з чого виникло невдоволення, а припиняють розмову отак
«по людськи» без будь яких пояснень, а зачасту ще й надівши на себе маску ображеного. Як завжди, по
давній привичці Володимир усміхнувся з іронією собі під ніс, як робив завжди, попадаючи у ситуацію з
людьми, яку пояснити не міг. Нічого іншого не залишалось, тому піднявся і пішов на своє місце.
Тільки но Володимир вмостився у кріслі, як перед очима з’явилась рука сусіда з протягнутим пластиковим
стаканчиком до половини наповненим горілкою. «Cóż, lecimy kolego» - почув звернення до себе польською
мовою. Подивився на сусіда, до нього усміхався приблизно його ж віку тридцяти з хвостиком чоловік, з
рижуватими трохи довшими пасмами волосся та іскристими чи то від радості, чи то вже від випитої горілки,
очима. “Dziękuję, lecimy” – відповів по-польськи Володимир, беручи келиха. Благо, що розуміти та говорити
по польськи не було чимось надзвичайним для нього, як і для більшості жителів прикордонних міст. Марек,
так звали сусіда, витяг зі своєї сумки вже надпочату пляшку «Люксусової» і наповнив ще один келих для
себе. Отак за келихами в дружній розмові Марек коротав свій час багатогодинного польоту, а Володимир
наповнявся такою потрібною інформацією для перших кроків по Америці. Марек летів до Клівленду, у Нью
Йорку він робив тільки пересадку, жив у США біля двох років, переїхали з жінкою та двома дітьми після
виграшу лотереї на грінкарту, про існування котрої Володимир на Україні ніколи й не чув. Знання
Володимиром польської мови дали напрямок у нью-йорських починаннях, Марек порекомендував
добиратись до міської дільниці Грінпоінт, де ніби то на вулицях говорять тільки польською, масса
польських крамниць та різних агенцій, де оголошення про роботу та житло розвішані прямо на стовпах...
Така інформація радувала безмежно, іншими словами, як лік на свіжі рани.
-Tam, bracie, nie przepadniesz, - закінчив новий знайомий.  

3.
Літак наближався до міста посадки, про що радісно сповістили пасажирам стюардеси. В темному пройомі
літакового ілюмінатора раптом засяяла, загорілась золотом безмежних вогнів далечінь.  Володимир, можна
сказати, прилип до віконного шкла, вдивляючись у цю даль. Такого чуда він ще в житті не бачив, щоб сотні,
а може тисячі гектарів землі були залиті світлом. А навкруги темінь, непроглядна тьма. Тільки ледь замітну
полосу узбережжя океану можна було розгледіти, та й то тільки там, де світло давало свій подих. На
короткий час думка знову вернула до України, тільки декілька днів тому брав білети на станції Підзамче у
Львові, де касири сиділи у напівтемному приміщенні зі свічками на столах, у міста та села світло приходило
тільки в певні години на короткий час, стовпи на вулицях потемніли, а тут... море світла. Як же так? Може
причина тільки в тому, що Америка дальше від Європи і тому не експортує електро енергію, як Україна, а
все залишає собі? Ой думки, думки, чомусь більше їх невеселих. Та скоро він за них забув, треба було
вставати та помаленьку йти до виходу, де стюардеси дарували останню посмішку і бажали гарного вечора.
Знявши з конвейєра свій єдиний чемодан, Володимир огледівся та й рушив за всіма в бік залу зустрічей.
Його ніхто не зустрічав, та через натовп веселих, радісних, усміхнених, галасливих зустрічаючих йому треба
було перейди. Він йшов посміхаючись також, чи то до себе, чи то до всіх, чи то просто було радісно від
завершення багатогодинного польоту, та трохи моторошно від ще неясного майбутнього. Перейшовши
юрбу тих зустрічаючих з квітами в руках і широко розкритими очима, які ще очікували на появу знайомих та
рідних лиць у виході до залу, дістався до великого холу з кріслами, телефонами, та іншими зустрічаючими,
котрі вже плакали з радості, обнімали, цілували тих, кого зустріли. Великий, просторий, залитий світлом зал
одного з терміналів нью йоркського аеропорту Кенеді вміщав усіх. Трохи поодаль від проходу Володимир
замітив знайомі постаті Богдана та його дружини, яка обіймала двох, зустрівших їх, юнаків. Богдан був
зайнятий отриманим вантажем, вкладав на аеропортівський візок свої валізи. В якусь мить його голова
піднялась і їхні очі зустрілись – Володимир і Богдан дивились один на другого. Останній в туж мить
відвернув свій зір та захоплено став розпоряджатись, щоб сини йому допомогли з багажем. Володимир, як
завжди, посміхнувся сам до себе і не зупиняючись направився до виходу з аеропорту. Його чекали вогні
великого міста.


Михайло Подворняк (1908 – 1994)
                      
***
Я знаю край, де горя вже не буде,
Де більш не буде литись братня кров.
Там в згоді житимуть щасливі люди,
Там запанує правда і любов.

Забудуться там сльози і зітхання,
Журбі не буде більше вороття,
На спогад не прийдуть земні страждання,
Лиш радістю окрилене життя.

В цей рідний край веде моя дорога,
Цей рідний край я змалку полюбив,
Іду туди і славлю мого Бога,
Що Він мені святу цю путь відкрив.

Іду і всіх, колго лиш зустрічаю,
Я кличу за собою в рідний край,
Туди, де сонце правди вічно сяє,
Не відцвітає там ніколи май.

Ідіть туди, усі скорботні люди,
Бо там уже не ллється братня кров,
Там горя й сліз ніколи вже не буде,
Бо там панує правда і любов.



Генадій Андросов

Мудра відповідь побожної вдови

Одна популярна радіостанція вела програму, в якій озвучувала різні прохання своїх слухачів. Ця програма
лунала через радіоприймач і в оселі бідної багатодітної вдови, яка була набожною християнкою. Саме тоді у
неї не вистачало грошей на найнеобхідніші продукти, щоб приготувати обід своїм дітям, і вона
зателефонувала на радіостанцію, залишивши там звернення до Бога про допомогу. Співробітники радіо з
розумінням поставилися до прохання віруючої жінки і одразу озвучили його в ефірі. Вони наголосили, що
жінка просить не людей, а Бога про допомогу. Почув це прохання й один бізнесмен, який був затятим
атеїстом. Він записав адресу тієї жінки, бо вирішив покепкувати над незнайомкою. Покликавши в кабінет
секретарку, він доручив їй негайно піти до супермаркету й закупити повний кошик продуктів. Дівчина
повернулася до нього з найкращим м'ясом, сирами, овочами, фруктами та солодощами. Яке ж було її
здивування, коли начальник дав нове розпорядження: доставити продукти за такою-то адресою, і якщо
жінка, яка там проживає, запитає, хто надіслав їжу, сказати, що цей кошик з продуктами посланий дияволом.
Секретарка поспішила виконувати дивне доручення, а директор-атеїст з нетерпінням чекав результату, вже
наперед смакуючи свою перемогу. Він задоволено потирав руки і уявляв, як та жінка змушена буде
відмовитися від продуктів, почувши від кого вони.
Водій персонального автомобіля швидко знайшов вказану начальником адресу, а секретарка вручила бідній
жінці продукти. Вдова була настільки розчулена таким подарунком, що з її очей полилися сльози. Вона не
переставала дякувати і благословляти дівчину. Коли ж нарешті вдова вже почала прощатися, секретарка,
пам’ятаючи головне завдання свого начальника, запитала:
- Хіба ви не хочете дізнатися, хто надіслав вам ці продукти?
На що вдова відповіла:
- Ні. Це абсолютно неважливо, тому що коли Бог віддає наказ, навіть диявол мусить Його слухатися…


Покаяння снайпера

Початок зими 2015 року видався дуже теплим. Сьогодні вже 24 грудня, завтра увесь західний світ святкує
Різдво, а у нас, на Полтавщині, в Миргороді, мовби весна: зранку було сонячно і майже плюс десять
градусів, зелена травичка ось-ось піде в ріст, відчувши тепло. А по всьому місті передсвятковий ажіотаж,
магазини запруджені заклопотаними господинями, які поспішають придбати необхідні продукти й новорічні
подарунки, і майже чи не на кожному перехресті вулиць міста спритні дільці пропонують новорічні
«ялинки», молоді сосни, які спеціально вирощують в лісництві на свято Нового року. Як колишній працівник
лісового господарства зітхаю, бачачи купи зрубаних молодих сосен, які через декілька днів просто викинуть
на смітники. Он і на центральній площі комунальники поставили височезну «ялинку», а працівники
культури відпрацьовують свою платню, водячи хороводи з дітлахами. Люди хочуть свята, і ніщо їм не
завадить святкувати, навіть війна на сході України…
Швидко сутеніло, я крутив педалі велосипеда, поспішаючи додому, рюкзак, повний запашних яблук,
приємно обтяжував плечі. Піднявся холодний вітер, а я в осінній курточці, скоріше б в тепло. Не варто
забувати, що все ж таки зима. Піднімаючись на високий пагорб побіля церкви, зіткнувся лицем до лиця з
кремезним чоловіком напідпитку: «Не підкажеш, як мені знайти «батюшку»?»
— Бачиш, ворота відчинені, йди туди.
— Там нікого нема, я там вже був.
— То скоро з’явиться — відповів я, намагаючись скоріше обминути підозрілу особу.
— Я вже був і в іншій церкві, там також нікого нема. Мені дуже потрібен служитель церкви! — промовив
навздогін мені той чоловік.
Я враз зупинився. То ж я служитель чи ні?
— Я – служитель церкви! — повернувся назад. А вітер в лице. Ой, холодно. «То ж він напідпитку, це тобі
потрібно?» — прийшла думка.
— Ти точно служитель церкви? — подивився з недовірою.
— Точно, тільки не цієї, а церкви християн віри євангельської.
— Та я також належу до римо-католиків. Та й віра одна… — погодився він.
Бачу, що чоловік трохи розуміє Євангелію…
— Ну-то давай, десь сядемо, ондечки лавка в сквері.
— Я вже не можу так далі жити, та й не живу я взагалі, не сплю ночами, мене мучать кошмари,
переслідують душі убієнних мною. Я – снайпер.
«Оце влип», — подумав я, бачачи, як його почало трясти. Хоч і з в’язнями-довічниками вже багато років
спілкуюся, але такого ще не було. Навколо нікого, хтозна, що йому на розум збреде. А він на голову вищий
мене, хоч і я чималого зросту. «А раптом це не просто витівка чоловіка напідпитку, а все серйозно?»     
— На моїй совісті 230 людей. Я й сюди приїхав отримати чергове завдання. А я більше так не можу…
Останній раз, перебуваючи на точці, чекаючи ціль, я читав Євангелію, у мене чомусь руки затремтіли, і я
промахнувся. Чи це так повинно було бути? Той чоловік потім розбомбив чотири хати в Широкино. Загинуло
багато людей. Я обвинувачую в цьому себе, я в безвиході. Тож чи я є вбивцею, чи ні? Я ж тільки виконував
накази. Чи Бог може мені простити так багато смертей? Вони ж також люди, хоч і негідники...
Він запитував і говорив багато, і такі речі, які не міг сказати навіть своїм рідним (сім’я не знає, що він
снайпер), а чомусь розповідав мені, незнайомцю, бо запевняв, що в нього вже немає часу, ось зараз буде
дзвінок і він мусить поспішати на зустріч з командуванням. Він запевняв мене, що взагалі не вживає
спиртного, просто зараз дійшов до краю.
Спочатку він навіть імені свого не хотів називати, потім назвався Андрієм.
Він говорив, а я думав, що йому сказати? Говорити про війну, про все її безглуздя? Бачу, що й він сам вже те
розуміє. Буду говорити про Ісуса Христа, про Його любов до грішників. Як Він простив вбивцю на хресті… І
сталося щось дивне, я розповідав, і сам майже ридав, сльози заливали мої очі. Що ж то робиться? Хто ж-то
хоче каятися? А може це Дух Святий так бажає?
— Знаєш що, пішли он попід ту стіну, там затишніше, подалі від дороги, я помолюся, потім будеш молитися
ти…
— Я не вмію молитися...
— А ти будеш повторювати за мною.
Я зняв капелюха. Ми стояли напевно що на найвищій точці в Миргороді, а внизу простирався тихоплинний
Хорол…
Андрій також зняв в’язану шапочку:
— Я ось дивлюся навколо і не можу інакше дивитися, як тільки вибирати точку для стрільби. Я вже як
якийсь зомбі…
Я закрив очі і став взивати до Божої милості. Сказав все так, як розумів, як навчився, які слова приходили на
серце, а потім звернувся до Андрія:
— Давай, повторюй за мною: Отець небесний, в ім’я Ісуса Христа звертаюся до Тебе, Боже. Прости мої
гріхи…
«Ісус Христос, прости усі ці, зроблені мною вбивства…» — чомусь саме це речення він не зміг за першим
разом повторити за мною, але я наполягав і він все ж таки повторив декілька раз, і навіть називав точну
кількість забитих ним людей. Потім бачу, став на коліна, прийшлося й мені ставати. Стали молитися далі – і-
то голосно. Андрій плаче, і не тільки сльози, а й з носа потьоки. І я плачу. Ну не можу бути солідним
«батюшкою». Бачу, якісь люди йдуть поряд по стежці, о, чи не сусіди мої... Та нехай собі дивляться й
чують… Вже я мовчу, а Андрій сам просить Бога.
— У мене сльози! — зрадів він.
Для мене це не дивина, а для чоловіка війни, що забув, як це плакати, це чудо Боже.  
— Чи я тепер зможу спати?
— Будеш спати, як дитина!
— Та не може цього бути!
— Побачиш.
Пролунав дзвінок Андрієвого мобільника.
— О, вже викликають…
Він потиснув мені руку, дякував.
— Богу дякуй, і знаєш, обов’язково почни читати Новий Завіт, як безпосереднє слово тобі особисто від
Господа Ісуса Христа. І почни сам молитися, щодня, за все проси Бога, проси Його керівництва, волі. Я
вірю, що Господь виведе тебе з цього глухого кута і все буде добре в твоєму житті, почнеться твоє нове
життя, з живою надією на Господа.
Ми розсталися і навряд чи знову зустрінемося. Але ця зустріч була не випадковою, все було наперед
передбачено Господом. Тільки шкода, що ми часто того не розуміємо і вважаємо себе такими нікчемами, ні
на що не здатними, але Бог може робити чудеса через кожного з нас. Тільки треба в усьому вбачати волю
Божу, кожен момент нашого сьогодення не просто так, а для Бога. Для спасіння грішників…
Післямова:
Шановні читачі, ось ви прочитали невигадану історію з життя однієї людини – снайпера, який правдиво
засвідчив про ті наслідки війни, які він переживає, не маючи спокою ні вдень, ні вночі через ті смерті,
очевидцем яких він був. Сьогодні досить популярні фільми, в яких рекламуються насильства і вбивства. У
молодих людей, що переглядають ці фільми (або ж грають у комп’ютерні ігри, де кров на екранах моніторів
ллється рікою), складається хибне враження, що вбити людину – це дуже легко і це не призводить до
жодних негативних наслідків. Насправді це не так. По-перше, постійні перегляди подібних бойовиків
призводять глядачів до набуття більшої агресії до оточуючих них людей. Вони стають більш нервовими,
легко збуджуються і можуть завдати серйозну шкоду (як словесну так і фізичну) іншим людям. По-друге,
практика показує, що практично усі учасники воєнних дій, які стикалися зі смертю, потребують подальшої
серйозної реабілітації. Вони отримують психологічну травму на все їхнє життя. Лікарськими засобами
неможливо надати їм стовідсоткову допомогу для їхнього повноцінного життя у мирний час, щоб вони вже
не мали подальших негативних наслідків (нічних кошмарів, нервових зривів, депресій, безсоння,
неадекватної поведінки тощо). Лише Ісус Христос може реально звільнити від цього (і це не перебільшення
і не самонавіювання). Христос воскрес і нині праворуч Отця на Небесах, Дух Святий сьогодні діє на землі,
щоб дати, по-перше, покаяння, потім – звільнення й потіху ось таким знеможеним душам, які усвідомили
себе грішниками. Як би державні установи не намагалися покращити державний устрій і добробут
громадян, реальне покращення проходить лише там, де люди усім серцем звертаються до Ісуса Христа та
Євангелії, де керівники беруть до уваги державного устрою саме біблійні принципи.