Микола Мучинський
                                                      
                                                                                              ПРОКАЖЕНИЙ

Сонце  мовчки  висіло  прямо  над  головою  одинокого  подорожнього,  що  опустивши  її  брів  кудись  польовою  дорогою.  Тут,  серед  
поля,  йому  нікуди  було  подітись  від  безжалісних  сонячних променів,  тож він  здавшись  на  милість  Божу,  понуро  переставляв  ноги.  
Небесне світило  палило  так  нестерпно,  що  здавалось  зараз   просто  підсмажить  нещасного  мандрівника.  Воно  було  скрізь.  
Подорожнім  хитало  з  сторони  в  сторону.  Складалося  враження,  що  від  гарячого  повітря  в  нього  кругом  іде  голова.  Крім  того  його  
кроки  були  такими  непевними,  наче  він  пересувався  навпомацки.   Та  що  тут  говорити,  дорожня  пилюка,  за  день  нагрівшись  на  
сонці,  і  та  пекла  підошви  ніг.  Порвані  сандалії  вже  не  давали  ніякого  захисту,  і  вона  пролазила  поміж  ремінні  сплетіння  і  протерті  
дірки.  Одяг  на  мандрівнику  теж  був не  кращий.  Взагалі  його  і  одягом  то  важко  було  назвати  -  просто  купа   порваного   лахміття,  
яка  ще  якимось  чудом  трималась  на  тілі.  Але  те,  що  виглядало  з-під  цього  лахміття  виглядало  набагато  страшнішим. Запечена  на  
сонці  шкіра,  не  могла  скрити   темних  плям  і  ран,  на  яких  утворились  жахливі  струпи.  Тому  ноги  і  руки,  чоловіка,  скидались  на  
чудернацьке  коріння  дерев  пошкоджене  якоюсь  не  відомою  хворобою. Все  тіло  подорожнього,  напевне,  свербіло  і  палало  вогнем,  
як  це  розпечене  сонце.  Ношений,  переношений,  дірявий  одяг,  прилипав  до  ран  і  цим  самим,  напевне,  ще  більше  посилював  біль.  
Змучений  подорожній  на  мить  зупинився,  підвів  голову  до  неба.  Його  потріскані,  пересохлі  губи  беззвучно  заворушились.   
Мандрівник,  здійнявши  догори  руки,  щось  шепотів.  З  його  поведінки  можна  було  здогадатись,  що  він  молиться.   Закінчивши  
молитву,  подорожній  заяложеним,  порваним  рукавом,  витер  солоний  піт,  що  заливав  очі.  Після  цього  руху,  з  його  губ  вирвався   
такий  важкий  стогін,  що  швидше  за  все  нагадував  стогін  загнаного,  смертельно  раненого  звіра,  а  не  людини.  
 Ось  по  дорозі,  на  назустріч  йому  показалась  групка  людей.  Наш  подорожній  при  їх  наближенні,  покрутив  головою  вправо,  вліво,  
підняв  руку  наче  визначаючи  з  якого  боку  вітер,  потім  зійшов  з  дороги  на  узбіччя.   На  людей  хворобливо  глянули  каламутні    очі.  
Колись  напевне  гарні,  зараз  вони  були,  майже  незрячі,   а  те,  що  можна  ще  було  в  них  розпізнати,  представляло  собою  згусток  
болю  і  розпачу,  якому  і  дна  не  видно.  Замість  брів  в  нещасного  виднілися  дві  широкі  розпухлі  дуги,  зовсім  без  волосяного  
покриву.  Подорожній  спроквола  кліпнув  червоними  повіками,  які  були  теж  голими,  без  вій.  Його  голова  скидалась  на  випалену  
стерню,  вона  була  чи  то  поголена,  чи  з  неї  випало  волосся.  Замість  нього  через  всю  голову  йшли  страшні  рани,  які  
перетворились  вже  в  суцільний  жахливий  струп.  Рідка  щетинка,  що  ще  залишились  на  бороді  теж  не  могла  приховати  спотворене  
неприродними  страшними  бугорками лице,  яке  більше  скидалось  на  морду  невиданого  звіра,  з надутими,  як  у  риби  губами.  
Потворне  лице  доповнювали  не  менш  страшні  рани  по  всьому  тілі,  що  заставило  одразу  ж  відвести  від  нього  погляди  людей.  Наш  
подорожній  раптом   щось  до  них  закричав  захриплим  голосом.  Можна  було  розібрати  тільки  два  слова:   «Нечистий!  Нечистий!».  Та  
їх  було  достатньо,  щоб  люди,  наче  підстьобнуті  батогом,  поспіхом  пройшли  повз  нього  затуляючи  носи  і  з  огидою  та  страхом  
відвертаючи  голови

 «Сам.  І  знову  я  сам  з  своєю  бідою,»  -  гірко  подумав  чоловік  і  поглянув  на  себе.  Деякі  із  струпів  потріскали  і  в  них  попадав  
солоний  піт,  що  мав  викликати  нестерпну  сверблячку  і  біль.  Та  болю  не  було.  Вірніше  він  був,  та  прохожий  його  не  відчував,  як  і  
не  відчував  ні  холоду,  так  і  цієї  спеки.  На  вкриті  язвами  ноги,    з-під  яких  витікав  смердючий  гній,  весь  час  намагались  сісти  
комахи.  Споглядаючи  своє  нещасне  тіло,  чоловік  ще  більше  поник,  зів’яв.
  «Якщо  я  не  помру,  то  ходячи  зогнию,  або  ці  ненажери  комахи  з’їдять  мене  заживо.  Хоча…  Я  вже  давно  помер.  Так  усі  
рахують,» –  з  жалем  подумав  подорожній.
 Важко  було  визначити  вік  цього  чоловіка,  та  можна  було  припустити,  що  по  літах  він  напевне  не  такий  вже  й  старий. Колись  
гордий,  його  погляд,  і  зовсім  погас,  сховавшись  під  товстим  шаром  смутку.  Тепер  його  очі  представляли  собою  якусь  сіру  
каламуть,   вони  зробились  мов  неживі.
 Чоловіка  пекли  не  тільки  сонце  й  тілесні  рани,  які  він  через  хворобу  просто  не  відчував,  а  свідомість  того,  що  він  тепер  ніхто.  
Що  він  дійсно  мертвий  для  суспільства  в  якому  виріс.  Чоловік  вже  давно  жив  поза  ним.  Вхід  в  селища  і  міста,  йому  був  
заказаний,  спілкування  не  те  що  з  незнайомими  людьми,  а  й  з  рідними,  він  не  мав  ніякого.  Якщо  йому  і  доводилось  зустрічатись  
з  ними,  то  це  було  на  відстані,  і  то  він  мусив  стати  так  щоб  часом  вітер  не  дув  в  їх  сторону.  Не  мав  він  права  навіть  води  
проточної  попити,  а  все  що  міг  дочекатись  від  них,  це  хіба  що  киненого  недоїдка,  чи  щось  з  не доношеного  одягу.  Всі  вони  не  
хотіли  його ні  бачити,  ні  знати,  бо  він   –  прокажений.
 «Куди  йти?  – ворухнув  пересохлими  губами  подорожній. – Позаду  мене  залишилось  безліч  доріг.  Я  вздовж  і  впоперек  сходив  свій  
Край  ось  цими  порепаними  ногами.  Він  опустив  очі  до  низу.  Витягнувши  ногу  з  розтоптаного  взуття,  потер  її    об  іншу.  Я  вже  не  
відчуваю,  чи  вони  болять  від  пройдених  доріг,  чи  від  хвороби.  Не  один  рік  я  вже  тиняюсь,  як  неприкаяний  і  нікому  до  мене  діла  
нема.  На  мене  ще  здалеку  пальцями  показують  і  кричать,  і  гонять  мов  пса  шолудивого.  Ніхто  зі  мною  не  хоче  не  те  щоб  
поспілкуватися,  а  й  близько  до  себе  підпустити.  Добре  що  хоч  хтось  інколи  їжі  подасть.  Та  й  той  одразу  ж  втікає,  –   з  гіркотою  
мусив  визнати  він.  –   Тож  ні  з  ким  поговорити,  хіба  що  з  такими  ж  бідолахи, як  я  сам.  Та  яка  розрада  від  тих  хто  теж  
надломлений  душею.  Ще  один  Господь  може  мене  вислухати.  Та  й  з  Ним  я  вже  все  переговорив.  Тепер  же  лише  прошу  Його  
очистити  мене  від  прокази.  Маю  таку  надію.  Та  часто  вона  залишає  мене,  бо  проходять  дні  й  тижні,  місяці  й  роки,  а  я  й  досі  
чужинець  в  своєму  Краї.  Та  тепер  надія  знову  зажевріла  в  моєму  серці.  Як  би  не  вона,  я  б  уже  нікуди  не  йшов.  Можливо  б  
притулився  десь  посеред  поля  до  кам’яної  брили  і  так  би  й  не  вставав,  аж  поки  не  вмер.  Нащо  мені  таке  життя.  Хіба  я  
грішніший  від  інших,  хоча  б  від  тих,  що  хизуються  в  дорогих  шатах?  Все  у  них  є;  і  дім,  і  сім’я,  і  здоров’я,  і  повага  в  народі.  А  в  
мене  ні  того,  ні  другого,  ні  третього,  ні  четвертого.  Але  ж  вони  мої  брати,  моляться  тому  ж  що  і  я  Богу?  Вони  моляться  напевне  
про  те,  щоб  Господь зберіг  їм  те  що  мають,  і  ще  й  примножив.  А  я?..  Що  мені  просити?  Слави?  Багатства?  Що  таке  слава  чи  
багатство?  Це  задоволення  власного  егоїзму. Пощо  воно  мені?  Все  це  з’їдає  душу,  як  тіло    проказа.  Тож  мені  зберігати  то  й  
нічого,  й  примножувати,  хіба  що  болячки.  Та  я  з  радістю  розпрощаюсь  з  ними.  Лиш  тепер,  в  ось  такому  плачевному  стані,  я  
розумію,  що  життя  може  бути  прекрасним  і  без  всього  того,  лишень  би  було  здоров’я.  От  як  би  мені  позбутись  цієї  страшної  
хвороби.  Якраз  цього  я  і  прошу  Бога.  Зцілив  же  колись  Господь  через  Мойсея,  сестру  його  Маріам,  через  пророка  Єлисея  
вилікував  сірійського  вельможу  Неамана.  Правда  це  були  відомі  люди.  А  я?   –  у  чоловіка,  одразу  ж  зародився  черв’ячок  недовіри  
до  Бога.  Він  ще  більше  посумнів.  –   Ні!  Я  вірю  що  Господь  й  мені  допоможе  і  я  сьогодні  не  просто  безцільно  блукаю,  а  шукаю  
Ісуса  Назарянина.  Кажуть  Він  багатьох  оздоровив  і  сліпих,  і  глухих,  і  кривих. Для  Нього  нічого  не  має  не  можливого,  тож  я  думаю,  
що  оздоровить  й  мене,   прокаженого.»
Чоловік  стрепенувся  від  важких  роздумів,  назустріч  знову  йшли  люди. Їх  було  багато,  дуже  багато.  Прокажений  заметушився  щоб  
куди  кинутись  в  бік.  Та  люди  були  вже  майже  поруч.  Тоді  він  заволав:
-        Нечистий!  Нечистий! –  весь  свій  біль  і  розпач  він  вклав  у  цей  крик.
 Люди  налякано  сахнулись,  заметушились  замахали  на  нього  руками,  наказуючи  «відійди,  щезни».  А  так  як  він,  ще  в  якомусь  
оціпенінні  залишався  стояти,  то  вони  самі  кинулись  від  нього,  намагаючись  пройти  подалі  від  нещасного.  Лише  один  Чоловік  
серед  них,  не  піддався  паніці.  Лише  на  Його  обличчі  відбилась  ціла  гамма  почуттів,  але  це  не  був  жах,  чи  огида.  Навпаки,  Його  
обличчя  вкрилось  сумом  і  співчуттям  до  цього  нещасного.  Йому  стало  соромно  за  всіх  тих,  хто  серцем  збайдужів  до  горя  свого  
ближнього,  хто  не  бачив  в  ньому  людини,  а  лише  загрозу  для  свого  здоров’я.
 Спостерігаючи  за  Ним,  наш  подорожній  збагнув  хто  цей  Чоловік.
 «Це  Той,  Якого  я  всім  серцем  шукав.  Так  це  Він  –  Ісус  Христос»,  –    прошепотіли  пересохлі  уста  прокаженого.
 Наш  подорожній  з  місця  кинувся  до  ніг  Господа.  Люди  іще  більше  вжахнулись.  Через  мить,  біля  Ісуса,  з  величезної  юрби  не  
залишилось  нікого.  Всі  вони,  відбігши  на  безпечну  відстань,  налякано  спостерігали  за  тим  що  відбувається.  Їх  залишилось  тільки  
двоє  -  засмучений  Ісус,  і  на  колінах  перед  Ним  –    прокажений.  
-        Коли,  Господи,  хочеш,   –   Ти  можеш  очистити  мене!  –   простогнав  нещасний  подорожній.  І  така  безмежна  надія  відчувалась  в  
його  голосі,  що  лице  Ісуса  аж  засвітилося.
 Він  підступив  ближче  до  чоловіка  і  легенько  доторкнувся  до  нього.  За  їхніми  спинами  роздався  крик  жаху.  Всі  знали  що  для будь-
кого  з  них  це  могло  б  обернутись  важкою  хворобою  -  проказою.  Цей  застережливий  крик,  налякав  би  будь  кого,  тільки  не  Ісуса,  а  
прокажений  просто  цього  не  чув.  Він  був у  Божих  руках  і  в  цей  час  до  його  серця  долинав  лише  один  звук.  Це  була  чарівна,  
ніжна  мелодія,    яка  наповнювала  його  душу  спокоєм  і  радістю.  Мелодія,  якої  він  ніколи  раніше  не  чув,  бо  так  могла  звучати  
тільки   велика   любов  Господня.
-        Хочу,   –  будь  чистий!   –   роздався  над  його  вухом  лагідний  голос  Ісуса.
Три  простих  слова,  та  якими  солодкими  вони  були  для  прокаженого.  Це  перші  слова  розради,  підтримки  і  любові,  які  він  почув  на  
протязі  довгих  років  страждань.  Прокаженому  захотілося  вилити  своєму  Спасителю  всю  свою  любов,  яку  він  замкненою  тримав  всі  
ці  роки  в  глибині  свого  серця.  Та  він  нічого  більше  не  сказав.  Він  не  міг  говорити.  Гарячий  клубок  підкотив  йому  до  горла.  Все  
його  тіло  беззвучно  затряслось  від  ридань.  Рясні  сльози  вмить  зросили  його  лице.  Він  за  звичкою  хотів  їх  змахнути  рукавом,  як  
відчув  що  з  ним  щось   твориться.  Він  поглянув  на  свої  руки,  які  заживо  відгнивали,  на  яких  вже  й  нігті  позлазили,  і  не  повірив  
своїм  очам.  Так,  це  були  ці  ж  самі  загорілі  руки,  але.  страшних  гнійних  ран  на  них  вже  не  стало. Руки  були  чисті.  Він  перевів  
погляд  на  ноги.  Вони  теж  відбивали  бронзовою  загорілою  на  сонці  шкірою  і  ніяких  тобі  ознак  прокази.  Тоді  чоловік  провів  руками  
по  своєму  обличчю,  голові.  Вони  були  чисті.  Чоловік  ще  не  прийшовши  до  тями  від  нахлинувшого  на  нього щастя,  звів  погляд  на  
Ісуса.    Той,  стояв поруч   і  лагідно  посміхався.  Ще  не  вірячи  в  це  чудо,  до  них  навшпиньках    наближатися  люди.
-        Гляди,   –   не  розповідай  нікому.  Але  йди,  покажися  священникові,  та  дар  принеси,  якого  Мойсей  заповідав,  їм  на  свідоцтво,   
–   долинув  до  нього  голос  Ісуса.
 Наш  подорожній  ще  раз  підвів  збентежено  щасливі  очі  на  Нього.
«Я  не  сплю?  Те  що  зі  мною  сталося  це  правда ?»  –   якби  запитував  цим  поглядом  він  Ісуса.
На  нього  глянули  ясні  очі  Божі:
«Правда,   –   говорив  їх  теплий  погляд. – Правда.  Ти  чистий.»
 Чоловік  стояв  зовсім  розгублений,  не  знаючи  що    йому  далі  робити.  Люди  все  підходили  і  підходили,  проте  обережно,  як  і  
раніше. Вони  ще  й  досі  не  вірили  власним  очам.  Їхні  збентежені  погляди  все  ще  шукали  спотвореного  проказою,  старого,  у  
брудному,  порваному  лахмітті  чоловіка,  і  не  знаходили.  Так,  його  не  було.  Був  тільки  Ісус  і  якийсь  гарний  на  вид  незнайомець,  хоч
і в  брудному  порваному  одязі.  До  їхньої  свідомості  поволі  почало  доходити,  що  це  той  самий  нещасний  прокажений.   Не  одному  з  
них,  напевне, хотілося  ще  й  доторкнутись  до  нього.  Та  навіть  після  всього  баченого  вони  ще  й  досі  боялись  того,  хто  тільки-що  був  
прокаженим.  
 Через  деякий  час  усі  розійшлися,  а  наш  герой  одразу  ж  направився  шукати  священика,  щоб  виконати  те,  що  йому  наказав  
Господь.
 Славлячи  Бога,  він  окрилений  повертався  в  свою  місцевість:  «Так  я  тепер  щасливий,  я  тепер  багатий,  я  тепер  буду  мати  свій   
дім  і  сім’ю.»
 В  подальшому  житті,  їхні  дороги,  з  Ісусом,  не  пересікались.  Та  слава  Господня  скрізь  супроводжувала  його.  
 З  тих  пір  багато  чого  змінилось  в  житті  цього  чоловіка.  Тому,  що  зустріч  з  Хрестом,  ні для  кого  не  проходить  безслідно.  
Очистившись  тілесно  ззовні,  він  очистився  і  з  середини.  Переживши  страшну  хворобу,  яка  мучила  його  довгі  роки,  заставляла  
тинятися  навколо  людських  поселень  і  в  холод,  і  в  спеку,  зазнавши  на  людське  презирство,  злобу,  відразу,  переживши  чудесне  
зцілення,  його   серце  змінилося.  Тепер  у  ньому  не  було  ні  заздрощів  до    людей,  ні  до  їх  багатства,  ні  до  тих  хто  має  свою  сім’ю  і  
дім.  Все  це  в  нього  появилося.  Не  було  в  нього  і  нарікання  на  тяжку долю,  яка  таким  чудесним  чином    змінилася,  бо   він  на  собі  
пізнав   любов  Божу,  і  тепер  на  всі  віки  являється  її  живим  свідченням.


                                                                      Багатій

 Мирон Степанович ось уже другу ніч не міг заснути. Та воно й недивно. Адже він тепер    багатій.  В такій ситуації сон би відпав і в людей
набагато молодших віком, а Мирону Степановичу вже стукнуло не  багато не мало –  сімдесят.
 Давайте заглянемо в скромне приміщення пенсіонера і дізнаємось, що ж таке трапилось з ним на старості літ.
 Коли  ви твердо вирішили розгадати цю загадку, то прошу дуже…
 Знайти нашого героя не становить ніяких труднощів. Сідаєте на перший тролейбус. Доїжджаєте до зупинки «Цегельний завод», Шукаєте
навпроти неї будинок під номером двадцять. Підійшовши ближче, по непривабливому вигляду, догадуєтесь, що це і є гуртожиток. Та ще, як
потім виявиться,  для холостяків. Хоча насправді він вже давно перестав бути таким. Проте, не для всіх, принаймні для Мирона
Степановича. Чоловік і далі живе сам,  однісінький.
 Ви проходите мимо першого під’їзду, закритого на величезний навісний замок, Заходите в другий, Він же й останній. Примруживши очі
після світла двору, зупиняєтесь. Стоїте на  місці намагаючись зорієнтуватись в обстановці. Аж тут, десь з кутка, до вас долинає суворий
жіночий голос:
-        Ви шановний до  кого?
-        Та я до Мирона Степановича, - ставши струнко,  відповідаєте, шукаючи очима власницю голосу.
-        А-а-а, - немов луна відбивається з кутка. – Проходьте.
-        Та справа в тім, що я не знаю де у вас тут його шукати.
-        Не знаєте? – дивується жінка, так начебто  всі  мали  би знати де помешкання Мирона Степановича.  - Так це просто  - четвертий
поверх, направо, Кімната дев’яносто чотири.
 Ой! Перепрошую шановний слідопите-читачу. У вас напевне вже виникло логічне запитання:
 «А що робить в гуртожитку сімдесятирічний дідуган?»
  Так само логічно ми відповімо – живе. Ви дивуєтесь. А ми ні. Вам здається, що в гуртожитках живуть тільки молоді холостяки, чи молоді
подружні пари. Одним словом, ще молоді,  і то тимчасово. Е ні. На цей раз  ви помиляєтесь. Тут доживають віку і старики. Правда
здебільшого дійсно холостяки.
 Звичайно перед тим, як вирушити на пошук нашого героя,  дехто мабуть подумав, що  його зустріне консьєржка солідного будинку, а не
проста чергова гуртожитку, бо  ж мова йде про багатія. Та на  жаль все так є як є. Тож давайте облишимо цю тему і перейдемо до мети
нашого візиту. Тим більше, що від неї ми вже не так далеко.
 Отож  ми підіймаємось по сходах на четвертий поверх, повертаємо праворуч і обережно прямуємо в кінець коридору.
 «Чому обережно?» – одразу ж запитуєте ви. Та тому, дорогі мої, що тут також  стоїть цілковита темінь.
 «Та це ще нічого», - сказали би старожили гуртожитку...
 Але ні. Далі розповідати про умови проживання в гуртожитках,  ми  не будемо.   Якими вони можуть бути знають тільки  ті, хто жив, чи  ще й  
досі живе у них. Ми ж не будемо виносити сміття за поріг, бо завалимо всю вулицю. Та й не про те ми хотіли розповісти. Добре що ми
знайшли кімнату нашого героя. Він якраз знаходиться у спальні-вітальні. Це пів кімнати розділеної шторою, В іншій половині  - кухня.
 Отож, хоч це і не пристойно,  але ми непомітно підглядаємо, як  Мирон Степанович мучиться від того, що багатий.
 «Чого ж то він такий багатий, живе  в  бідному гуртожитку?» - постає ще одне логічне запитання. Тут вже і наша логіка безсила. Хоча може
тому, що багатим він став тільки два дні тому  і то зовсім випадково.
«А як же то так трапилось?» – не втерпіли ви,  щоб не запитати.
 «А так… Два дні тому ішов Мирон Степанович додому постукуючи ціпком об асфальт, аж раптом звідкілясь взялась під ногами невеличка
сумочка,  барсетка, так здається  її  називають. Новенька така, гарнесенька, Ну як її не підійняти? Та для початку наш герой роздивився
навкруги.  Потім, чи не прив’язана до неї ниточка, а бо ще щось.
«Ці капосні хлопчаки бувало не одного наївного перехожого зловили на таку приманку. Ти нагнешся щоб підійняти, а воно стриб  від тебе. А
ці шибеники  за кущами регочуть  аж за животи хапаються»,  -  розмірковує  наш герой.
 На свій превеликий подив,  Мирон Степанович нічого підозрілого не виявив. Та й  навкруг ні душі. Отож  підійняв знахідку, та й заховав у
пакет.
«Дам оголошення в газету, А може й на радіо. Напевне за нею хтось шукає, - по-дорозі міркує собі наш герой. -  Дивись ще й пару гривень
зароблю», - тішиться цій думці  старий, прямуючи до гуртожитку.
 Зайшовши в свою кімнату, Мирон  Степанович у першу ж чергу вийняв барсетку з пакета. Відкрив…
  …І ось до сих пір не може заснути.  Барсетка була битком набита грішми. Та ще й не нашими. Та навіть і не доларами, а євро…

 Мирон Степанович літав понад хмарами. В його уяві проносились різні приємні картинки: то він сидить на балконі власної квартири  з
газетою, то порається серед квітів біля власного особнячка, а то вже лежить на гарячому піску одного з санаторіїв, що на березі Чорного
моря, і ще багато чого.
Ось нарешті наш герой опускається з-за хмар на землю і вирішує втілити свої фантазії в життя. Він купляє газету.  Серед реклами,  в колонці
про нерухомість, шукає того, хто б реалізував його мрії. Раніше йому ніколи не приходилось дзвонити по таких важливих справах. Крім
власної  пенсії, інших грошей, останнім часом,  в нього й не траплялось. Добре що хоч домігся собі телефон якось провести.
 -  Гм… Гм… В яку б то фірму подзвонити,  -  чухає собі голову наш герой. -  Трохи вже пізно. Але то все приватники, а ті,  напевне,  ще
працюють. А давай подзвоню  хоча би в ось цю.
 Мирон Степанович читає:
-   «Фірма «Гарант» працює виключно для вас і приймає ваші замовлення,  як і вдень, так і вночі».
 Тремтячими, від хвилювання, пальцями  він набирає потрібний номер:
-        Фірма «Гарант»?
-        Так! – з трубки почувся глухий, трохи заспаний голос.
-        Ви працюєте з нерухомістю?
-        …Можна й так сказати, - після невеликої паузи роздається на тім кінці слухавки.
-        Ну, а щось на одного чоловіка, не дуже дороге, в тихому районі, можете запропонувати?
-        В нас в основному на одного й замовляють. А місця, тихішого за наше, ніде більше не знайдете. Ви нашу назву читали?
-        Читав.
-        Отож! Одним словом -  фірма гарантує, - роздається  переконливий  голос з трубки.
-        От і чудово, - радіє  Мирон Степанович, - мені це якраз і потрібно.
-        Завжди до ваших послуг, - чемно обзивається  голос.
-        А ще скажіть, яка плата за метр?
-        Двісті зеленими.
-        Двісті? Та що ви таке кажете? –  спантеличено перепитує Мирон Степанович. (Він знав, що один метр коштує в кілька разів більше).
-        Ну якщо для вас надто  дорого, то шукайте собі місця десь інде, - ображається  голос із трубки.
-        Ні-ні. Що ви! Мені здалося, що це навіть задешево.
-        А-а., - просто  мичить  голос  з  трубки, - ну то коли маєте дурні гроші, можете прихопити трохи більшу площу. А на ній скажімо посадити
квіти, лавочку поставити.
-        Я щось не второпав? Це вже якийсь особняк виходить чи що?
-        Ну можна й так сказати, - погоджується  голос.
-        Ну,  а ви можете прикинути щоб це все разом коштувало?
-        А що тут прикидати? Два основні, плюс ще хай там навколо зо два. Тоді чотири на двісті маємо вісімсот баксів.
-        Це що ж така дольова участь?
-        Та так, - погоджується голос і по-філософськи  додає.  -  У кожного своя участь. Та як попали вже до нас то тут у всіх однакова.
-        Я щось нічого не розумію, - і зовсім спантеличується  Мирон Степанович.
-        Ну якщо не розумієте, то завтра вранці передзвоніть начальству або краще під’їдьте, буде і Дем’ян. Він вам все кваліфіковано і
пояснить.
-        Дем’ян? А це хто такий?
-        Дем’ян, - це майстер своєї справи. Краще за нього ніхто не зробить.
-        А він в вас хто? Виконроб чи майстер.
-        І виконроб і майстер. Все в одній особі. Майстер вищого класу – фігура, Всі решту так. Дрібнота.
 Мирону Степановичу стає  душно….
-        Перепрошую. Куди я попав? Це фірма «Гарант»?
-        Гарант.
-        А з ким я розмовляю?
-        Та з Федором Наливайлом.
-        Не про те запитую, - вже зовсім втрачає терпіння Мирон Степанович. – Ким ви працюєте?
-        Та ким, ким. Сторожем звичайно.
-        А ваш Дем’ян?
-        Та теж тут… У  нас, на кладовищі, гробокопачем.
-        На кладовищі…, - трубка випала з рук Мирона Степановича.
-        Алло! Алло! – долітало з того кінця. – Що за клієнт пішов не вихований. Півгодини розпитує,  а потім слухавку кидає…

 Тим часом Мирон Степанович отупіло сидів на ліжку, в’яло смокчучи таблетку валідолу.
 Та після цієї розмови  він більше вже не дзвонив ні в одну фірму по нерухомості. Правда, ще раз подзвонив, але  в редакцію газети, щоб
перепитати, чому серед  агенцій по нерухомості, виявилась ритуальна служба.
 «Вибачте, сталась технічна помилка», - чемно відповіли йому там.
Тож коли Мирон Степанович вже і зовсім заспокоївся,  прийшов, як кажуть до тями, то з прикрістю мусив визнати, що можливо йому
незабаром таки прийдеться зустрітися з майстром високого класу Дем’яном, Та на цей час гроші вже його напевне цікавити не будуть.
«Життя закінчується,  - подумав наш герой і всі ми скоро постанемо перед Богом, а там гроші нам вже не знадобляться».
 Недавно хтось йому розповідав, як один чоловік складав гроші на чорний день. Він  і не доїдав і ще багато в чім собі відмовляв. Та й не
тільки собі, бо мав дітей, і навіть онуків. Грошима йому  допомагали родичі із-за границі.  Тож з часом тих грошей  немаленька сума
назбиралась. Свої скарби він десь там в квартирі і приховував. І ось таки прийшла чорна година. Та була вона у вигляді грабіжників, які
забрали всі назбирані за довгі роки гроші та ще й їх власника покалічили. Дякувати Богу, що хоч живий лишився.
 «У мене і взагалі нікого не має, - міркував Мирон Степанович, - той залишати не має кому. Звичайно можна б було погуляти на старості літ,
та вже якось обійдуся. А згубу напевне хтось таки шукає і місця собі не знаходить».
 Отак роздумавши Мирон Степанович вийняв візитку з барсетки та й подзвонив:
-        Алло! – роздався молодий чоловічий голос.
-        Василь Васильович?
-        Він самий, - почулася ствердна відповідь.
-        Пробачте мою цікавість. Ви нічого недавно не загубили?
 На тім кінці трубки настало якесь замішання,  потім схвильований голос запитав:
-        А ви  знайшли?
-        Що знайшов? – ще раз захотів перевірити Василя Васильовича Мирон Степанович.
-        Як що? Барсетку з грішми.
-        Знайшов. І можу її вам повернути.
-        Та хіба це можливо в наш час?
-        Як бачите можливо. Все в руках Божих.
-        Що правда то правда. Я  і сам раніше ніколи не молився до Бога. А тепер, ось після цього випадку, став на коліна перед Ним, -
погодився  власник загубленої барсетки.
-        Знаєте що? Скажу й я по-правді, - відповів на ті слова наш герой. - Я й сам собі здивувався. Та тепер…
-        А що тепер?
-        Я поглянув на своє життя і на поступки під іншим кутом зору і дещо зрозумів.  А ви?
-        А я? Я вже не вірив, що це можливо.
-        Ви напевне погано думаєте про людей.
-        Тепер ні. Я вже думаю погано  про себе.
-        І ото після цієї згуби  у  вас склалася така думка?  - запитав Мирон Степанович.  - Чи ще щось сталося?
-        Так. Сталося. Перед цим  я ще щось втратив.
-        І що ж?
-        Совість.
-        Тепер  через гроші ви поміняли думку про себе?
-        Так, бо якраз  через них  я  втратив  совість.
-        Я щось не зрозумів? - перепитав Мирон Степанович.
-        Справа в тім, що у моїх сусідів біда. Їх  маленький син важко хворий. Для того щоб його вилікувати потрібна кругленька сума на
операцію. Вони знають, що я бізнесмен, тож попросили в мене допомоги. Хотіли щоб я їм позичив.
-        І що ви зробили.
-        Як бачите – відмовив.
-        Гм…
-        Ні ви не думайте, що я такий бездушний., - почав виправдовуватись Василь Васильович, - просто я вже давно примітив  гарне авто.
Моє  старе завжди поламане. Отож я взяв гроші і вирушив за покупкою. Назад планував повернутись на новому автомобілі. Як так вийшло,
що загубив барсетку з грішми, голови не прикладу? Я її ніколи з  рук не випускаю. В той день я під’їжджав на таксі.  Виходячи з нього  
закривав за собою  двері.  Аж тут  таксист  попросив мене закурити. Я  механічно поставив барсетку  на дах автомобіля і поліз по сигарети.
Вгостивши таксиста, задумавшись пішов, зовсім забувши про неї. Таксі рушило і вона напевне звалилась на землю. Та  таксист цього не
помітив. Я згодом дізнавався. Дзвонив у таксопарк.  Хоча  я  думав, що таксист  мене обманює, не хоче віддати.
 Співрозмовник на мить замовк…
-  Ну та це було потім,  - продовжував наш  потерпілий.   –Я вже пройшов  чималий шмат дороги, як спохватився. Повернувся.  Та на тім місці
барсетки не знайшов.  Напевне в той час якраз ви проходили і підібрали її...
-           «Нічого собі історія,  - подумав Мирон Степанович,  –  і авто  нічого? Я б за таку суму однокімнатну квартиру купив».
-        …тож  я не допоміг своєму сусідові,  - говорив далі  Василь Васильович, -  і ви не повірите, тепер сиджу і сам з себе сміюся. Думаю: «
Так тобі і треба».  А хлопчика мені по-правді жаль. Я тут ось помізкував над цією ситуацією і уявіть собі  таке:  я  заїжджаю  у двір,  а  крізь  
вікна  на мене, в дорогій машині,  дивляться сусіди і говорять:
  «Вася купив  собі ще одну машину, а нам так і  не допоміг».
-   Щоб я тоді відчував?
-        Це напевне було би  мерзенне відчуття, - погодився Мирон Степанович. - Але я  слухаючи  вас, чую, що совість ви ще не зовсім втратили,
а лише гроші. Тож приїжджайте. Я їх дійсно  знайшов і хочу повернути. А як вам повернути повністю  свою совість  -  думайте  самі. Все
можна  виправити. Все в руках Божих.
-        Ви це серйозно? Знайшовши таку велику суму хочете її віддати?
-        Абсолютно.
-        Ви напевне багата людина, що так легко розстаєтесь з нею.
-        Ні.
-        А де ж ви живете?
-        Біля цегельного заводу в гуртожитку номер двадцять.
-        В гуртожитку?...
-        Так.
-        І ви кажете що вам не потрібні гроші ні на квартиру, ні ще на щось.
-        Взагалі-то я вагався. Та дійшов висновку, що мені й тут не погано. У моєму віці вже пора думати про дорогу на небо, якщо Бог мене
прийме, а не про багатство, - розважливо промовив Мирон Степанович.
-        Тоді ви мене обманули, – схвильованим голосом відповів Василь Васильович. - Ви багата людина. Я їду до вас. Будемо рятувати
хлопчика і мою  совість...

*     *     *
  Нарешті  перед  їхніми  очима  постало  море.  Вони  з  нетерпінням  кинулись  до  нього.  Проте  дорогу  їм  заступила  ціла  армія  
відпочиваючих.  І  так  не  широка  піщана  коса  була  запруджена  ними,  що  і  ногою  ніде  ступити.  Червоні,  бронзові  тіла,  мовби  
розкидані  снопи  валялись  купами  на  піску.  Інші  стояли  чи  сиділи.  Різнокольорові  панамки,  капелюшки,  брилі,  кепки,  купальники,  
темні  окуляри,  що  виблискували  на  сонці,  намащені  кремом  тіла,  створювали  картину  якогось  багатоногого  і  -рукого  чудовиська,  що  
виповзло  з  моря  на  берег  і  пожирало  кукурудзяні  палички,  пиріжки,  креветки,  соняшник,  кавуни  і  інші  фрукти  і  запивало  все  це  і   
різними  напоями.  На  березі  стояв  шум  і  гам,  що  глушив  навіть  морський  прибій.
  Подорожні  зі  страхом  ступали  поміж  відпочиваючими  боячись  наступити  комусь  на  ногу,  руку  чи  навіть  голову.  Вони  повільно,  
але  все  ж  таки  наближались  до  води.  По-дорозі  насилу   знайшовши  клаптик  вільного  місця  на  піску. Роздяглись. Присіли.  
Поглянувши  на  себе,  новоприбулі  серед  цих  засмаглих,  майже  чорних  людей,  відчули себе білими воронами.  Їхні  тіла,  не  бачачи  
сонця  майже  круглий  рік,  вирізнялись  на  фоні  пляжного  люду,  за  кілометр.  Тоді  вони  швиденько  кинулись  в  хвилі  Чорного  моря.
Там,  залізши  по  шию  в  воду,  відчули  себе  вільніше.  Тепер  вони  були  майже  як  усі.
- Діду  Мироне,  навчіть мене плавати,  -  хлюпаючись у воді,  звернувся до  старого чоловіка,  п’ятирічний хлопчик.
- Та  я  дитино сам не вмію.
- Діду ви напевне жартуєте.  Ви  ж  старші за тата,  маму і дядька Василя, а не вмієте плавати? Вони он куди заплили, Звідси  майже не
видно. Мені сказали, щоб я  залишався  вами, тож  я  думав  ви мене навчите. А ви самі не вмієте.
- Правда  Івасику, Не  вмію. Я  не  тільки ніколи  не  плавав, а й  море перший  раз  у  житті  бачу.
- Ви діду якийсь не сучасний. Могли  б і на нашому озері навчитись плавати.
- Та міг би. Та якось так  сталось, - сумно усміхнувся Мирон Степанович. - Самому не хотілось, а так компанії не мав.  Жив собі сам на світі,
нікому до мене діла не було. Та й мене ні до кого не тягнуло.
- Мені вас шкода. Та зараз ви маєте компанію. Я чув, як дядько Василь  з  тьотею  Сонею  і  тато  з  мамою між собою  говорили.
- І що ж вони говорили, коли не секрет?
- А ви мене не видасте? – по-змовницьки шепотом запитав хлопчик.
- Ніколи в житті, - забив себе в груди старий.
Івасик оглянувся чи не має нікого поблизу  і  знову шепотом продовжив:
- Вони сказали:  «Без  «нашого багатія»  на  море не поїдемо».
- Так  і сказали?  -  перепитав  Мирон Степанович.
- Зуб даю. Так і сказали, - серйозно відповів хлопчина.
- Так дитино тепер я хоч на старості літ маю друзів,  які мене люблять і поважають,  -  повеселішав  Мирон Степанович. – А ти?  -  
прищурившись він глянув на маленького Івасика.
- І я теж вас люблю.  Тато з мамою кажуть,  що  ви  мій рідний  дід. А дядько Василь  -  другий хресний.  А  скажіть,  -  малий  знову перейшов
на шепіт.  -   Ви й справді такі багаті?
- Так Івасику,  після твоїх слів я став ще багатший,  -  цілком серйозно відповів  Мирон Степанович  і  враз перемінився на лиці. – А тепер
давай купатися, а то ми як жінки на  перелазі стали і  теревені правим!
Мирон Степанович зачерпнув жменями морської води і хлюпнув на Івасика. Той заверещав, зареготав, заляпав руками по воді,  
намагаючись і собі хлюпнути у  відповідь.
-        Держись козаче, а то скупаю,  -  закричав  Мирон Степанович,  забувши про свої  статечні роки  і  кинувся по воді за Івасиком.
-        Я від мами втік, я від тата втік, і від вас утечу,  -  знов  зареготав хлопчик і пустився  навтікача.
З  води на берег вийшов невеличкий гурт людей. Були це дві пари. Одна ще досить молода, друга не на багато старша.  Вони зупинились
спостерігаючи за тим, як старий чоловік  кумедно  піднімаючи ноги, мов бузьок, бігав серед набігаючи на берег хвиль, за вертким хлопчиком.
- Василь Васильович  дивіться,  як «наш багатій» подружився  з  Івасиком, -  сказав  тато хлопчика.
- Знаєте народ,  -  звернувся до компанії Василь Васильович. – Мирон Степанович  мені говорив,  що  за ті гроші, що я загубив, а він знайшов,
мріяв собі купити житло. На старість хотів мати свій дім. Та після всього що сталось і  коли  вашого  Івасика виписали з столичної  лікарні,  
він мене попросив познайомити з ним. А далі ви самі  знаєте. Тепер, як бачите, вони нерозлийвода.
Слухаючи його мову,  батьки  Івасика тільки головами кивали.
-        А знаєте,  - продовжив далі Василь Васильович. - Він  таки  знайшов свій дім. І хоча і далі проживає в гуртожитку, та серце його з нами.
Тепер ми його сім”я. Якось він мені сказав, що на старості літ зрозумів одну просту істину  -  дім людини там де його люблять, чекають. Для
нього цей дім тут, на землі, це ми, його  друзі.  А  ще  Мирон Степанович  признався,  що нарешті  прочитав  всю  Біблію, на богослужіння
почав ходити. Тепер  він  зрозумів чого  від нього  хоче Господь, тож знає, що буде мати  ще один дім,  небесний. Там його теж люблять і
чекають.
  Василь Васильович зробив невеличку паузу  і  додав:
 -   Ну тепер після  всього  цього  скажіть мені. Ну  хіба  він  не  багатій?

12.02.08.   
                                                                                       
                                                      Запізнився ...

  Андрій,  як  завжди,  поспішав.   
“І  чому  того  часу  так  не  вистачає?  -      думав  чоловік.
 От  і  сьогодні   змушений  був  трохи  затриматись  на  роботі  в  коледжі, через  що  тепер  запізнюється  на  заняття зі  своїми  “вечірніми  
студентами ”,  як  він  їх  називає ”.  Як  і  він,  після  роботи,  вони  теж поспішають  на  заняття  Біблійного  інституту,  де  Андрій  їм викладає  
курс  вивчення  Слова  Божого.
 Чоловік  з  нетерпінням  поглядав  на  годинник.  Та  тролейбус,  як  на  зло,  їхав  повільно,  часто  зупинявся:  то  йому  штанги  злітали, і  
водій,  неквапом  надівши  рукавиці,  йшов  їх  поправляти,  а  то  ще  чомусь.    Хвилини  на  годиннику,  навпаки,  так  швидко  пролітали  
одна  за  одною,  що  Андрій  у  душі  вже  почав  трохи  нервувати.  І  коли  тролейбус  нарешті  зупинився  на  потрібній  зупинці,   чоловік
поспіхом  вистрибнув   із  нього.
 Перетнувши  вулицю,  Андрій  підбігцем  попрямував  між  будинками.  Завернувши  за  ріг  магазину,  він  зауважив,  що  хтось  до  нього  
звертається.  По  інерції  ступивши  ще  два-три  кроки,  Андрій  повернув  голову  на  голос.  Під  стіною,  з  простягнутою  рукою    стояв  
чоловік  похилого  віку.  В  Андрія  навіть  промайнула   думка:  не  гаючись,  пройти  мимо.  Такі  випадки   останнім   часом   стали  
звичними,   та  якби  не  та  рука.   Не  можна  проходити  байдуже  повз  простягнуту  до  тебе  руку!  Андрій  зупинився,  глянув  на  чоловіка.  
Той  стояв  з  непокритою  головою. Сиве  волосся  стирчало  в  різні  боки,  мабуть,  давно  не  бачило  ні  мила,  ні  гребінця.  Одягнутий  він
був у  зім’ятий  костюм  невизначеного  кольору  і  таку  ж  сорочку.  Обличчя  у  прохача  було  одутле,  жовто-зелене. Під бездумними,   
сльозливими  очима  висіли  темно-сині  мішки. Ніс,  який,  напевне,  раніше  підкреслював  інтелігентність  чоловіка,    тепер  говорив  про  
велике  духовне  падіння,  демонструючи  явні  ознаки  любителя  спиртного.
-        Подайте  пару  копійок,  я  зранку  ще  нічого  не  їв,  -  перервав  захриплим  голосом  Андрієві  спостереження  чоловік,  що  
нетерпляче  простягав  до  нього  тремтячу  руку  з  капелюхом.  
“Мабуть,  випиває,  і  то  добряче ”, -  подумав  Андрій  і,  не  стримавшись,  сказав:
-        Не  дам! Ви  їх  однаково  проп’єте?
-        Ні-ні,  пане! Я  вже  зав’язав! Покинув,  -  заквапився  незнайомець.
-        Добре! Я вам  дам  більше,  ніж  кілька  копійок, куплю  вам  хліба.  Згода ?
-        Згода,  -  мить  помовчавши,  сказав  чоловік  і  спантеличено  поглянув  на  Андрія,  який  залишивши  його,  швиденько  пішов  до  
магазину.
За   кілька  хвилин  він  вже вийшов  звідти  з  буханцем   білого  запашного  хліба.
-        Ось! Візьміть.  Господь  нас  вчить  не  обминати  руку  прохаючого.  Але  Бог  може  дати  вам  більше,  ніж  я,  більше,  ніж  варта  ця  
хлібина.  Він  може  знову  повернути  вас  до  життя,  і  через  деякий  час  ви  вже    не  будете  просити,  а  будете  давати  іншим.  Вам  
хочеться  зазнати  таких  змін?
Чоловік  переминався  з  ноги  на  ногу  й  мовчав.
-        А  ви  маєте  Євангеліє?  -  запитав  Андрій.
-        Було  колись,  та  хтось  узяв  почитати  й  не  повернув,  -  відповів  чоловік.
-        А  ви  хочете  його  мати?
-        Хочу,  -  не  довго  думаючи,  сказав  і  зазирнув  довірливо  Андрієві  в  очі.
-        Добре.  Я  зараз  дуже  поспішаю,  але  якщо  ви  скажете  мені  свою  адресу,  то  завтра  чи  післязавтра  ввечері  я  прийду  до  вас  і  
принесу  вам  Євангеліє.  Домовились ? От  тоді  ми  зможемо  поговорити  про  все.
-        Домовились!  -  відказав  новий  Андріїв  знайомий.
-        А  тепер,  будь  ласка,  розкажіть  мені,  де  ви  живете.
Чоловік,  назвавшись  Павлом,  розтлумачив  Андрієві,  як  потрапити  до  його  помешкання.  Поспіхом  попрощавшись  із  чоловіком,  
Андрій  побіг  далі.  На  заняття  він  явно  запізнювався.
Наступного  дня,  збираючись  на  роботу,  Андрій  поклав  у  портфель   “Новий  заповіт ”.  ”Шкода,  що  я  тоді  чомусь  не  мав  його  з  
собою.  Та,  може,  це  й  на  краще:  зайду  до  Павла,  розповім  йому  про  Бога,  про  те,  що  Господь  любить  і  його,  що  Він  хоче,  аби   
Павло  теж  був  спасенний ”,  -  думав  Андрій.
 З  цими  думками  Андрій  поїхав  на  роботу.  Цей  день  для  нього  виявився  не  менш  напруженим,  ніж  попередній,  і  коли  він  
повернувся  додому,  був  уже  пізній  вечір.  Викладаючи  з  портфеля  різну  літературу,  щоб  підготуватись  до  завтрашніх  лекцій,  він  
помітив  між  книжками  Євангеліє,  яке  поклав  зранку  до  портфеля.  Сумління  докоряло  чоловікові: “Чому  не  відніс  за  
призначенням?”  Андрій  присів  на  стілець,  йому  стало  незатишно,  незручно  від  того,  що  так  заметушився  і  забув  про  свою  
обіцянку.  Не  вагаючись,  знову  поклав  книжку  в  синій  палітурці  у  портфель.   Може,  завтра  вдасться  знайти  час,  щоб  забігти  до  
Павла.
 Але  наступні  дні  були  сповнені  роботою,  турботами  і  клопотами.

“Що  це  таке?  Чому  того  часу  мені  так  не  вистачає?   -  думав  Андрій. -  Два  тижні  пролетіли,  як  один  день,  а  я  ще  так  багато  не  
встиг  зробити. ”
  Як  ось,  перекладаючи  папери  в  портфелі,  чоловік  помітив  сині  палітурки   Євангелія.  Євангеліє...Євангеліє  для  Павла...
  “Ай - я – яй!  Що  в  мене  за  голова!  Я  ж    обіцяв,  що  зайду  до  нього  і  принесу  книжку. ”
  Андрій  гарячково  почав  шукати  адресу   Павла.  Він  чомусь  так  розхвилювався,  що  у  нього  аж  руки  почали  тремтіти.
 «Де  ж  вона?  Де  ж  вона ?..Невже  загубив?  Не  може  бути ?.. Ні,  ні,  є!  Є, ось  вона!                                           - Чоловік  зрадів.  - Аж  спітнів,
-  сказав  сам  до  себе.  -  Добре,  що  знайшов...  Потрібно  обов’язково  занести  книжку,  нехай  читає  й  рятує  душу...”  
 Він  поглянув  на  годинник.  
 «Пізно...  Сьогодні  вже  надто  пізно.  Однак  завтра  неділя,  отож,  після  зібрання  зразу  ж  зайду  до  Павла.  Не  піду  обідати,  а  
розшукаю  його ”,  -  розмірковував  стомлено,  вкладаючись  відпочивати.     
Цього  разу  Андрій   відклав  усе  і,  нарешті  знайшов  час  для  відвідування  Павла.  Після  зібрання  відразу  пішов  до  нього.  Його  
будинок  не  довелось  довго  шукати,  місто  не  таке  вже  й  велике,  майже  кожен  куточок  знайомий.
 Андрій  піднявся  сходами  на  третій  поверх.  Ось  і  потрібна  йому  квартира.  Натиснув  на  кнопку  дзвінка.  Почекав  і  ще  раз  
подзвонив.  
 За  дверима  почулось  човгання.  
“ Добре,  що  застав  удома,”  -  подумав  Андрій.  У  нього  наче  гора   з  плечей  звалилася.
 Двері  відчинилися.  На  порозі  стояла  літня  жінка.
-        Вам  кого ?
-        Павла.  Він  тут живе?
-        Не  живе,  -  жінка  чомусь  опустила  очі,  а  потім  і  голову.
“Обманув,  обманув,  -  розчаровано  подумав  Андрій,  -  цього  слід  було  чекати,  а  я  ще  й  переживав  за  нього».
  Андрій  повернувся,  щоб  піти  геть.
-        А  що  ви  хотіли  від  Павла?  -  почувся  за  плечима  голос  жінки.
Андрій  повернувся  і  глянув  у  її  насторожені  очі.
-        Я  обіцяв  йому  Євангеліє  принести.  Він  сказав  мені,  що  живе  за  цією  адресою.
-        Я  ж  вам  сказала,  що  не  живе,  -  видихнула  жінка.  Трохи  помовчавши,    вона  додала  зовсім  тихо:  -  Вже  не  живе. Помер...
-        Помер?  -  спитав  розгублено  Андрій,    знімаючи  шапку.   -  Як  помер?   Я  ж   ним  два  тижні  тому  розмовляв!
-        То  було  два  тижні  тому.  Але  для  тих,  хто  так  страшно  п’є,  як  Павло,  це  великий  строк.  Така  людина  може  померти  кожної  
хвилини.  Та  й  ніхто  за  ним  не  пильнував,  бо  жив  самотою,  без  родини.  Казали,  правда,  сусіди,  що  в  останні  дні  чекав  на  когось...  
Можливо,  то  він вас  дожидався?  
Андрія  аж  пересмикнуло.   Ці слова, наче обухом, боляче  вдарили по голові.  Світ  закрутився  йому  перед  очима,  і  він  вхопився  за  
стіну.
-        Вам  погано?,  -  почув,  здалеку  голос  жінки.
-        Погано...  Дуже  погано,  -  відказав  Андрій  побілілими  губами,    кутики  яких  зрадливо  затремтіли.
-        Може,  вам  води  винести ?
-        Ні,  ні,  дякую.  Я  піду.
І  він  поволі  пішов.  Плечі  йому  опустились,  голова  схилилась  на  груди... Андрій  йшов  сходами  униз,  тримаючи  під  пахвою  шапку  і  
притискаючи  до  грудей  Євангеліє.  По  його  щоках  текли  сльози  й  скапували  на  синю  палітурку  Книги,  що  вже  не  могла  допомогти  
покійному  Павлові.  А  все  тому,  що  він,  Андрій,  своєчасно  не  виконав  обіцянки.  Чоловік  йшов  тротуаром,  не  помічаючи  перехожих,  
що  здивовано  озиралися  на  нього,  бо  світ  перед  ним  застилали  сльози  розкаяння,  які  безперестанку  котилися  з  очей.
 “ Прости,  мене,  Боже,  -  думав  Андрій,  -  прости  за  Павла,  прости  за  Євангеліє,  яке  мав  би  він  отримати,  але  не  отримав  з  моєї  
вини.   Як  шкода  мені,  Господи,   як  я  каюсь  в  тому,  що  не  знайшов  часу  для  свого  ближнього....  Так,  він  мене  обманув,  бо  сказав,  
що  покинув  пити,  а  насправді   й  далі  продовжував  це  робити...  Але  ж  це  хвороба,  це  залежність,  якої  важко  позбутися  без  Божої  
допомоги. Я  мав  би  не  забувати  про  це...  Однак  адресу  Павло дав  свою,  не  обманув.  Він,  напевне,  чекав  мене,  на  ту  допомогу,  
яку  я  мав  би  подати  йому...  А   я?  Я  не  знайшов  для  нього  часу...  Господи,  як  тяжко  я  завинив  перед  Тобою,  прости  мені...  Це  
урок    для  мене,  дуже  серйозний  урок.  Я  мушу,  я  зобов’язаний  розповісти  цю  історію  іншим,  щоб  подібне  не  повторилося  з  моїми  
братами  та  сестрами,  які  несуть  благу  вістку  людям...  Щоб  вони  не  повторили  мою  помилку,  щоб  не  повторили...  Щоб  не  
відкладали  на  потім  те,  що  треба  робити  сьогодні, зараз... Щоб завжди знаходили час для спілкування з людьми аби розповісти  їм  про  
Голгофську  жертву  Ісуса  Христа...  Щоб  не  запізнювалися,  як  запізнився  я...”

 Андрій  вийшов  за  кафедру.  Сьогодні,  як  і  кожної  неділі,  він  проповідуватиме  Слово  Боже.  Завжди,  говорив  тихо,  лагідно. Слова  
його  торкалися  душ  слухачів,  та  сьогодні,  коли  заговорив,  голос  його  болісно  затремтів:
-        Якось,  поспішаючи  на  заняття  до  Біблійного  інституту,  я  почув,  що  до  мене хтось  звертається.  Повернувшись,  я  побачив  
простягнену  до  мене  руку...    

                                                                     
 ІНШІ ОПОВІДАННЯ