Огнєва Інелла (1999-2020)

А я люблю простих людей.
Таких, які говорять щиро,
Які сміються до дітей,
Не мріють про розкішну віллу.

Які недоліки свої
Знаходять сили визнавати,
У них всередині бої
Ведуться з темінню завзято.

А я люблю людей простих,
Які уміють пробачати.
Таких, що бачать власний гріх
І вміють вчасно промовчати.

Людей, які живуть життям.
Саме живуть, а не існують.
Їм не потрібен зайвий крам,
Вони кохання не купують.

Людей, які своє плече
Підставлять у скрутну годину
І не згадають вам про це,
Як час якийсь потому сплине.

Людей, що світяться добром,
Говорять правду просто в очі,
Не зловживають за столом
І помсти кривдникам не хочуть.

Людей, які брудні плітки
За спиною не стануть плести.
Вони не слухають чутки,
Хай хто б хотів про щось донести.

А я люблю людей простих,
Таких, які книжки читають
І виглядають перший сніг,
І визнають, чого не знають.

Людей, які цінують мить
І не чекають на суботу.
У них в очах вогонь горить,
А в серці віра та турбота.

А я люблю людей простих,
У чомусь геть не ідеальних,
Але справжнісіньких-живих!
Не слід сприймати це буквально.

Люблю людей, які лице
Своє за маску не ховають.
Люблю людей-кричу про це!
Кому? Навіщо? Я не знаю.

Я вірю в силу тих людей,
Незримо сховану у них,
Що серцем рветься із грудей
А я люблю людей простих.

І пройде час і змінить світ
До невпізнанності усюди,
Але не зникне вічний слід,
Який залишать світлі люди.

***

Ми змалечку зустрілися зі злом,
Пізнали дратування і зневіру,
Зіткнулися із заздрістю чолом,
Відчули у собі присутність звіра.

Вже змалку розпочали власний бій
З бажаннями збрехати або вкрасти.
У серденьках ховали буревій
Боялись оступитися і впасти.

Ми бачили дорослий дивний світ
В якому розуміли зовсім мало.
І серцем відчували весь той лід,
Яким багато душ людських скувало.

Нам змалечку казали,що робить,
Та нас збивали дивні протиріччя.
Чому навчають нас, як маєм жить,
Ховаючи у темряві обличчя?

Ми чули,що брехати-то є гріх,
Але ,чомусь, самі вони брехали.
"Можливо, ті закони не для всіх?"-
Питання нам спокою не давало.

Ми чули про прощення і любов
І бачили в новинах смерть і сльози,
І дивне протиріччя знов і знов
Пекло дитячі серденька морозом.

Зростали під дощем порожніх слів
І щиро намагались щось збагнути,
В дитини так багато почуттів,
Так легко їй у душу щось вдихнути.

І в нас вдихали всі,хто тільки міг,
Прописували в душах власні ролі,
Та серце те дитяче не для всіх,
А жити не навчають в жодній школі.

Нам в голови закони і вірші
Вбивати ,немов цвяхи, повелося,
Та тільки ,чомусь,місця для душі
У стінах тих і класах не знайшлося.

Проводили години виховні
Та виховати душу не схотіли.
І ми зростали в натовпі одні,
Як серцем відчували,як уміли.

Ми виросли на здогадках своїх,
Залишивши десь глибоко смятіння
І істину,що дійсно не для всіх,
Дитячого вогню ясне горіння.

А зараз підростає новий світ
З великими цікавими очима.
Достатньо,щоб здолати той граніт,
Вже досвіду ми маєм за плечима!

Не треба їм повчаннь і заборон,
Промов і довгих правил на папері,
Господь творив для всіх один закон,
Відкриті ще у душі їхні двері.

Вкладіть туди любов й співчуття,
Речей простих глибоке розуміння,
Їм треба не закони, а життя!
Достатньо уже нашого смятіння.

Ми виросли і повно запитаннь
Зацькованих і зляканих лишилось,
Відгукуючись вогнищем повстань,
Та час прийшов, я вірю - все змінилось!

У школах їм знання нові вкладуть,
Писатимуть в них люди без упину.
Та тільки нам важливо не забуть,
Укласти в їхні серденька Людину.

***

Ви знаєте, про що шкодують люди,
Життя яких вже близиться кінця
І дихання ледь гріє хворі груди?
Чи просять вони слави у Творця?

Чи серце їх наповнене жагою
Збагачення і пошуку грошей?
Чи ,може,заклопотані собою,
Фігурою,чи думкою людей?

А чим вони заповнюють хвилини,
Що тануть, мов льодина,на очах?
Невже, на хвилювання і рутину,
На ненависть,на чвари,чи на страх?

Про що вони ведуть свої розмови?
Про гроші,про політику,зірок?
Коли останнє ,може, кожне слово,
Коли лишився лиш маленький крок.

Та ні,вони не думають про статки,
Їх більше не цікавить світ речей,
Їм вдосталь і маленької кімнатки,
Лиш тільки б чути рідних в ній людей.

Їм смачно і від каші,що без солі,
Як тільки її зварить хтось близький.
Всміхатимуться навіть попри болі
І вестимуть незримо власний бій.

Їм вдосталь світла лагідного слова
І теплої долоні на чолі.
А смерть стоїть в кутку така раптова
І гріється в предсмертному теплі.

Ви знаєте, їм хочеться лиш часу,
Хвилинку ще обійми відчувать.
Чи думають вдягать якусь гримасу
І когось з себе іншого вдавать?

Знімає смерть з людей усяку маску,
Зникає все збудоване умить.
Та тільки дуже часто надто важко
Буває все минуле відпустить.

Та люди відпускають, бо в ті миті
Їм видно справжні цінності життя.
Роки в гоніннях бездуму прожиті
І щире непідробне каяття.

Ви знаєте, про що вони шкодують?
Про те, що уявити не могли,
Що рідних вже своїх не поцілують,
Що мали все, та жаль, не вберегли.

Для них тепло очей і сміх дитячий
Дорожчий за всі гроші на землі.
Від щастя гірким болем тихо плачуть,
На смертному останньому одрі.

Якби їм дати день, вони б прожили
Його, повірте, зовсім не як ми,
Їх несли б вже не ноги-сильні крила,
Забуті, жаль, сучасними людьми.

Вони б за ті хвилини так багато
Віддали без жалю і без думок.
Якби все це раніше їм пізнати,
Отримати безцінний свій урок.

Але...Та ми живі і час невпинний
У жилах наших кров'ю струменить!
Ми можемо, ми маєм час на зміни!
Дай Боже,нам все вчасно зрозуміть!

Збагнути, що в кінці шляху людського
Знецінеться усе, за чим біжим,
Залишиться тепло і світло слова,
Залишиться душа і зникне грим.

Ви знаєте, про що шкодують люди,
Як серце їх сповільнює биття?
Про те що більше часу в них не буде,
Про те, що вкрали в себе сенс життя.

***

Бабуся шила ковдру з лоскутків,
Дбайливо кожен клаптик пришивала,
А потім ,накриваючи на стіл,
З хлібини крихти бережно збирала.

І дякувала Богу кожен раз,
Коли сідали разом ми до столу,
Бабуся усміхалася весь час,
Хоча була старенька вже і квола.

Я завжди дивувався тим речам,
Коли проводив в неї тепле літо,
Натруженим та лагідним рукам,
Що зранечку садили в землю квіти.

Я часто їй дарунки купував
І сукні і мережані хустини,
Та потім це робити перестав,
Збагнув, що не така вона людина.

Для неї ці дарунки - власний біль.
Я бачив вже його,як ненавмисно
Я глечик її викинув старий,
Який ,здавалось, скоро просто трісне.

І бачив я той біль в її очах,
Як будучи маленьким, якось мовив,
Що каша її геть бридка на смак,
Хотів тоді льодяників цукрових.

А потім ,як побіг в садочок грать,
Побачив крізь віконце, як бабуся
В сльозах не стала з столу прибирать
В надії ,що доїсти повернуся.

Не знаю,що було в її житті,
Але вона на нас зовсім не схожа.
Я бачу це в глибокій доброті
До всіх: і до привітних, і ворожих.

Готова,як потрібно, все віддать
Тому, хто буде мати в цім потребу,
І всім своє тепло подарувать,
Молитву понести за них у небо.

Вона людина праці і землі
Із тих,хто ще цінує крихти хлібні.
Умита власним потом на чолі,
Прикраса її - скроні сиво-срібні.

Вона людина ковдри з лоскутків
І каші із молитвою до столу,
Любові і пошани до батьків
І зітканого килима додолу.

Я б міг її забрати із села
І дати їй життя зручне в достатку,
Та тільки дуже добре знаю я,
Що серце її в полі до остатку.

Душа її в тремтінні колосків,
У праці на землі під теплим сонцем,
Я добре це ще змалку зрозумів,
Як бачив її сльози у віконце.

Життя її у праці для людей,
В молитві,у пошані і любові,
Не стану серце рвати із грудей,
Як квіти із корінням рвуть садові.

Бабуся шиє ковдру з лоскутків,
Я лагідно із цього посміхаюсь
І з нею накрива старенький стіл,
І мудрості тихенько научаюсь.

***

А ми згубилися у житті,
В проміннях сонця золотих,
Себе залишили у літі
Таких кумедних і малих.

Згубились десь посеред поля,
На розі серпня, в колосках,
Десь там, де лиш складалась доля
У чистих , мов вода, серцях.

У теплих пахощах любистку,
В медовім присмаку надій,
Коли весь світ - одна колиска,
А ми гойдалися у ній.

Коли безмежне жовте поле
Сягало до країв землі,
І ми й не думали ніколи,
Що там за ним - чужі краї.

Коли всі наші хвилювання
Змивались просто під дощем,
Коли не знали ще кохання
Та вже відчули теплий щем.

А ми загублені під небом,
Таким безкраїнім і яснім,
Коли нічого ще не треба,
Коли всміхаєшся від снів.

Ми заблукали серед квітів
У краю маминих пісень,
У тім чарівнім дивнім світі
В якім існує тільки день.

Немає жалю за минулим
І передзавтрішніх думок,
Ми там під липами поснули,
Вплітавши квіти у вінок.

Лишили левову частину
Малого серця серед трав,
Напевно, в цьому вся людина,
Яку Господь в цей світ послав!

У вмінні попри довгі роки,
Пройшовши безлічі доріг,
Згадати серцем перші кроки
Своїх маленьких босих ніг.

І досягнувши до вершини,
Лишити душу у житах,
Напевно, в цьому суть людини,
Її тернистий довгий шлях,

В її умінні осягнути
Безмежний світ в його красі.
І справжня цінність - не забути
В житах частинку від душі.

***
Заснула мати з сином на руках ,
Під тихий стукіт рідного серденька,
З солодким ароматом на губах
Цілованих тих ручечок маленьких.

Заснула неглибоким легким сном,
Готова кожну мить відкрити очі,
Зігріта невимовним тим теплом,
Якого не напитися досхочу.

Лягли незримі зморшки на чоло,
Скуйовджене волосся у пучечку,
Та їй ніколи краще не було,
Як чути стукіт рідного серденька.

А плаття в шафі пилом припада,
У туфельках павук знайшов домівку,
Можливо хтось подумав би:"Шкода..."
Та в неї тільки крихітна голівка.

Щоночі і щоденно у думках
І синове кумедне булькотіння,
Вона готова спати на ногах,
Здригаючись від вітру шелестіння.

Готова їсти кашу з молоком
На ранок на обід і на вечерю,
Щоб тільки був синочок під крилом
Щоранку і щоночі разом з нею.

Вона готова весь нелегкий шлях
Пройти,переповзти,перелетіли,
Лиш тільки б свого сина, ніби птах,
Змогти від всього світу захистити.

Не сила її буде зрозуміть
Всім тим, хто не пізнавши материнства,
Захоче її в чомусь осудить,
Вершить над нею стануть судочинство.

Ніколи не збагнуть вони,чому
У втомі й хвилюваннях розквітає,
Всміхається з усього і всьому,
Стоїть ледь на ногах-проте літає.

Як може вона котрий день без сну
Світитися з середини красою?
Ховає її серце таїну
Любові, що сильніша є за зброю!

У ній є щось вагоміш за красу,
Цінніше за багатства всього світу,
Це сила,що не кориться часу,
Це сила, що її дарують діти!

Незвіданої сили почуття,
Тепло, що здатне кригу розтопити,
Продовження і сенс твого життя,
Ця сила неймовірна-наші діти.

Заснула мати з сином на руках,
Малесенька долонька на зап'ясті,
Дарує Бог тернистий людям шлях
І разом з тим - найбільше в світі щастя!