Любов Омельчук

На Божу надіюся милість

На Божу надіюся милість,
На ласку велику Його,
Пороки мої не згасили
Любові святої вогонь.

В сердечній покорі, смиренно
Я гріюсь в її промінцях,
Єством відчуваю щоденно
Я лагідну руку Творця.

Вона береже й підкріпляє,
Наснаги мені додає,
Не так щось зроблю – поправляє,
І радує серце моє.

Це силою Духа Святого
Господь наставляє мене,
Дає мені мудрість і змогу
Не впасти до смертних тенет.

Коли помилки допускаю,
Порушивши волю святу –
В сльозах каяття обмиваю
Я ноги Ісусу Христу.

Одержую мир і прощення,
Зникають непевність і страх,
І дихають вільно легені,
І пісня звучить на вустах.

Спасителя славлю благого,
Він зняв мою ношу вини,
І я по життєвих дорогах
Бадьоро крокую за Ним.

Я прийду незабаром

Об'явлення 3: 11.

«Прийду незабаром…» – Дві тисячі років
Слова ці звучать, мов Ісусові кроки,
Вони закликають: «Покайтеся, люди,
Бо скоро настане день Божого суду!»

«Прийду незабаром…», а час все спливає,
Дві тисячі років сьогодні минає,
А Спас не з'явився, то скільки ж чекати?
Дві тисячі років – це дуже багато.

«Прийду незабаром…», але не приходить,
Живуть так, як хочуть, численні народи,
Хоч Він обіцяв, та чомусь зволікає,
Століття летять, а Його все немає.

«Прийду незабаром…» За час цей мільйони
Уже перетнули рубіж похоронний,
І стала ця фраза для них актуальна,
А хто не чекав — катастрофа глобальна.

«Прийду незабаром…» Покайтеся, люди!
Для вас особисто зненацька це буде,
Лиш кілька десятків – літа, ой, короткі,
Комусь може й менше?.. Мінорна ця нотка...

«Прийду незабаром…» Блаженний, хто вірить,
Хто жде свого Господа віддано й щиро,
Почує душа ота голос небесний:
«Ввійди в Мою радість, у вічність чудесну!»

Ніневія

"Сорок днів і Ніневія грішна
Буде стерта з обличчя землі."
Перехожі спинялись поспішно,
Блідли з жаху від сказаних слів.

Озирались, а голос пророка
Вже на вулиці іншій лунав.
«Сорок днів і від ваших пороків
Обірветься життя, мов струна.

Завели вас гріхи у безодню,
Із якої нема вороття.
Сорок днів ще – ось вирок Господній,
І закінчиться ваше життя».

Похилилися люди в тривозі
Наче в бурю нескошений лан,
Потяглися сумні по дорозі,
Що у царські палати вела.

Цар з престолу свого золотого
Оголошує дивний наказ:
«Ви коліна схиліть перед Богом,
Може Він ще помилує нас.

Познімайте шовковії шати,
Грубий одяг скорботи вдягніть,
Щоб молитву благання звершати,
Ви не їжте й не пийте в ці дні.

Не корміть ні старих, ані діток,
Не давайте худобі трави,
У сльозах перед Богом впадіте ,
У гріхах своїх кайтеся ви.

Ви зійдіть із дороги обману,
Відверніться від злих своїх діл,
І благайте Творця безустанно,
Може Він нас почує тоді».

Одягнувшись у вретище горя,
Проливаючи сльози рясні,
Перед Богом в глибокій покорі
Цар постився з народом в ті дні.

І почув Всемогутній моління,
Щирий плач і гірке каяття,
І в любові до свого творіння
Він продовжив ще їхнє життя.

Дорогі мої друзі! Чи кращі
Ми від тих, хто в Ніневії жив?
У гріховних блукаємо хащах,
Злу й неправді немає межі.

Ми достойні великої кари,
Бо звернули з дороги добра,
Гніву Божого темнії хмари
Застилають уже небокрай.

То ж давайте ми дружно, всім миром,
У сердечній своїй простоті
Перед Богом покаємось щиро
І попросимо край наш спасти.

Він почує молитву благальну
І простягне надійний покров,
Біль душі заспокоїть негайно,
Бо Господь – милосердя й любов.