Вячеслав Пінкевич

                                                                                              Рідня Христова

Два тижні минуло, як відсвяткували Великдень. Весна в цей другий рік війни була рання та тепла. Вода з боліт зійшла, худоба паслася на
луках.
Дорога бігла лісом, який все рідшав. Он там, десь за кілометр, виднілося село зі свіжо побіленими хатами.
По дорозі їхала підвода, запряжена білим конем, і здіймала пилюку, від якої дерло в горлі. Попереду сидів власник підводи, Яків. Він віз
двох німецьких офіцерів. Коли виїхали з лісу, то почув, як вони за його спиною полегшено зітхнули.
І треба ж було цьому лихові статися! Яків приїхав у сусіднє село у своїй справі, заладнав її. Коли вже повертався додому, біля управи його
спинив поліцай. Спитавши, куди їде, наказав зачекати, а сам пішов у приміщення. Через деякий час звідти вийшли четверо. Чоловік, що
підійшов першим, привітався з Яковом за руку. Це був місцевий голова. Яків трошки його знав.
– Завезете, пане Якове, цих двох офіцерів до міста, а тоді поїдете додому, – сказав голова.
– Але я не встигну додому… – Яків ще щось хотів сказати, але той його перебив: – Не той час, чоловіче, щоб заперечувати. Зараз більшість
людей роблять те, що їм накажуть. Отже, завезете їх до міста – і ви вільні. – А потім звернувся до офіцерів:
– Сідайте, – і вказав на воза. Ті у відповідь щось прошварґотіли. Поліцай, що затримав Якова, виніс з хати валізу, поставив у віз. Яків підсунув
свою лаву й запросив офіцерів на неї сісти, а сам взяв рептуха*, поклав у возі попереду і сів на нього. Нарешті всі всілися і поїхали.
Коли в'їжджали в ліс, а він тут був густий та непривітний, Яків озирнувся. Він побачив, що офіцери поклали автомати на дно воза й прикрили
сіном. Один із них приємно всміхнувся до Якова.
Ось вони вже їдуть півтори години. Минули ліс. «Слава Богу, – подумав Яків, – все обійшлося – і я ще живий». Він підганяв свого коня, хотів
швидше доїхати до міста. Якби він знав, що таке станеться з ним, то запріг би двоє коней, а не одного. А так додому сьогодні він потрапить
пізно. Де був пісок, кінь, напружуючись, ледь-ледь тягнув воза.
Сонце похилилося на захід. Ось його нижній край торкнувся димарів хат, ось воно сховалося за хати. День догоряв. Уже гнали худобу з паші.
Підвода наздогнала одну череду. Її гнав хлопець високий, але надміру худий. Він був одягнутий у полотняні білі штани і в таку саму сорочку.
Одежа була чиста. Пастух ішов позаду корів і грав на сопілці. Ніжна мелодія розливалася у надвечір'ї. Він підводи не бачив, бо вона була в
нього за спиною, і не міг її чути, бо вигравав.
Яків заслухався. Коли хлопець брав нижні ноти, то здавалося, що сопілка стогне та плаче. Пастух не знав, що його слухають. Все грав та грав.
І видно було, що в цій журливій мелодії має відраду своїй душі.
Коли мелодія увірвалась, Яків почув позад себе: «Гут, гут». Це голосно проказав один із офіцерів, а потім обоє заплескали в долоні, чим
здивували і свого візника, і пастуха. А той відступив убік, даючи дорогу підводі. Коли ж вона порівнялась із ним, німець, що сидів на лаві
справа, підсунувся до свого товариша, жестом запрошуючи хлопця сісти біля них. Той, як метелик, влетів на віз, але сів на драбині. Яків,
зацікавлений цим, повернувся на возі боком, щоб бачити дорогу і все, що робиться позад нього.
Один з офіцерів попросив саморобну сопілку, хлопець подав її. Це була звичайна дудка з верби, які робили в той час в Україні. Офіцер
оглянув інструмент, взяв до рота, подув, але нічого не вийшло. Усі засміялися, а його товариш забрав сопілку, витер хустиною, подав
хлопцеві й ламаною російською сказав: «Заиграй, пожалуйста, что-нибудь свое, украинское». Хлопець мить подумав, потім скочив з воза,
взяв сопілку і заграв, ідучи поряд. Полилася ніжна тиха мелодія, така, як і той вечір. То була пісня на Шевченкові слова. І звідки її знав
хлопчина! Коли він закінчив грати, один із солдатів продекламував, змішавши польську, українську й російську мови:
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались
Та ясен раз у раз скрипів.
Якось стало усім добре, забулося про війну та горе, кожен полинув у своє. Згодом офіцери стали розпитувати пастуха. Він їм охоче
відповідав.
– Чиї ти пасеш корови?
– Чужі, звичайно, не свої.
– А чому чужі?
– Бо своїх не маю. Я в світі ще зовсім нічого не маю, окрім своєї сопілки. Був час, я мав усе, як і всі діти, що мають батьків. Війна забрала
мого тата, пізніше померла мама, а ми, діти, розсипалися хто куди. Я потрапив до цього села, – показав рукою на село, до якого
наближалися, – пристав тут до добрих людей і пасу корови.
Офіцери закивали головами, а Яків сказав хлопцеві:
– Ти говори повільніше, щоб вони краще зрозуміли тебе.
– Добре, але навіщо це їм?
– Раз питають, то видно, що добрі люди, хоч і… – Яків не доказав.
– А де ти живеш? – запитав той, що сидів зліва, він говорив трохи краще.
– Як де? В господаря. Я живу тижнями по людях, вони мене годують. Там я і сплю.
– Видно, що не дуже добре годують, такий ти худий.
– Як хто. Бідніші годують краще, багатші переважно скупі, але, правда, не всі.
– А хто тобі пере білизну?
– Як хто? Сам. Сьогодні вдень виправ, усе за годину висохло. Приємно бути в чистому одязі.
– А що ти вдягаєш, коли знімаєш одяг до прання?
– Як що? Ніщо. Я тоді буваю схожий на Адама в раю, але це триває недовго, якась година.
Усі розсміялися на ці слова. Сміявся і сам хлопець. Йому було приємно, що з ним так розмовляють дорослі люди.
– А де береш мило? – не вгавав офіцер.
– З милом проблема. Але я знайшов вихід. Накладу вогню. Коли він перегорить – чекаю, поки схолоне. А тоді вже беру попіл і ним
користуюся як милом. Виходить гарно. Не вірите? Спробуйте!
Офіцери перезирнулись, щось тихо переговорили між собою. Потім один відкрив валізу, вийняв кілька шматків мила й подав хлопцеві.
Пастух усміхнувся, взяв мило і заховав за пазуху. Офіцери ще щось стиха між собою перемовилися, потім один показав на торбину, що
висіла через плече пастуха, і наказав подати її. Хлопець послухався. Один офіцер тримав торбу, а другий щось клав у неї з валізи. Яків
бачив, що то були консерви. І ще щось, загорнуте в папір. Коли торбина була повна, подали хлопцеві. Також один подав велику плитку
шоколаду, а другий вийняв портмоне, відрахував грошей і подав хлопцеві. Пастух не хотів брати, але Яків сказав:
– Бери, дитино, може, гроші тобі згодяться: купиш яку одежину на зиму. Ти маєш якусь чуйну та добру людину? Віддаси їй гроші, а вона
купить тобі, що потрібно.
– Може й так, дядьку, не знаю, як вас звати.
Хлопець подякував офіцерам за все і вже хотів йти, але ті ще затримали на хвилю його. Офіцер витяг з валізи кусок копченого сала, зверху
поклав кільце ковбаси і все простягнув хлопцеві. Той закрутив головою, мовляв, не візьму. Підійшов до Якова, сказав:
– Дядьку, вони пограбували когось і хочуть, щоб я взяв це. Ні. Хоч я і сирота, але цього не буде. – Він говорив дуже швидко, так що кучер ледь
зміг зрозуміти. Повернувшись до офіцерів, Яків сказав:
– Панове офіцери, я не знаю, чи ви зрозуміли, що говорив цей хлопець, але він каже, що награбованого чи віднятого силою він не візьме. У
Якова на чолі виступили краплі поту. Ото вліз в халепу! Що буде далі, він не знав. Німці подивились один на одного, тоді той, що сидів зліва,
скочив з підводи, обійшов круг неї, підійшов до хлопця і сказав:
– Це не награбоване, це куплене за гроші. Он він сам платив, – вказав пальцем на свого товариша: – Ми у вашій країні вже рік, і ніхто з нас
двох не випив і курячого яйця задарма, за все ми платимо. Потім підійшов до товариша, взяв сало, подав хлопцеві й сказав:
– Молодець.
А той відповів:
– Дякую. Вибачайте, я не хотів вас образити.
Офіцер скочив до воза і сказав:
– Поганяй.
Кінь побіг швидше. Через кілька хвилин вони вже їхали селом, а хлопець стояв край дороги й шморгав носом, думаючи, чи це не сон. Та
який сон, коли в руках сало, за пазухою мило, а плече відтягує напакована торба.
Коли виїжджали з села, вже було досить темно. Дорога вела прямо до міста. Офіцери тихо вели мову, але Яків до них не прислухався, він
думав своє: «Добре було б доїхати до міста без пригод, не нарватися на бандерівців чи партизанів. Бо і німцям, і йому буде кінець. Ці ж
німці якісь незвичайні. Автомати поховали в сіно, руки білі, видно, що не знали праці, у розмові дуже лагідні. Після зустрічі з хлопцем стали
як рідні для Якова. Ось він приїде до міста й розкаже брату Бєлінському, які то є люди.
У той час офіцери тихо розмовляли:
– Мені, Гансе, соромно за свій народ, який дав світові багато відомих та великих людей, а заодно породив такого нелюда. Я не називаю
його імені, але ти знаєш, хто це. Я нічого не можу змінити, але спокійно не можу дивитися цим людям у вічі. Чого я тут? Що я тут забув чи
загубив? Хіба для цього я вчився аж п'ять років? Я вчився робити добро, а не вбивати.
– То і роби! Хто тобі боронить. Що ми можемо зробити, Йогане, у нашому становищі? Поки нас Бог беріг. Будемо надіятись і далі на Його
милість.
Десь на половині дороги між містом і крайнім селом корчі та лози підступили геть до дороги. Саме добре місце для нападу. Якову в
кожному корчі ввижався чоловік. Він пустив коня, щоб ішов боком дороги, тут не гуркотіли колеса. Стуку кінських копит також не було чути.
Проїхали ще деяку відстань, коли позад себе Яків почув спів. Це співали офіцери, спочатку тихо, а потім сильніше, нарешті на весь голос.
Якову мелодія була знайома, це його дуже здивувало. Коли стали співати приспів «Скоро Він нас введе», прилучився до співу офіцерів. У
той тихий вечір на глухій дорозі діти Божі співали хвалу своєму Творцеві. Їх було троє, але співали вони двома мовами. Коли проспівали
приспів, настала мовчанка. Тоді Яків заспівав другий куплет:
Там, во славе небес, далеко
От забот и печалей земли
Все поют, восхваляя Его
С чувством радостной,
чистой любви.
Кінь зупинився, усі троє скочили з воза, стали цілуватися та вітатись ім'ям Того, Хто зріднив їх трьох на горі Голгофі Своєю кров'ю.
Заспокоївшись, брати-німці розказали про себе, а Яків про себе.
Це були віруючі хлопці, які закінчили університети, отримали мирні професії. Війна перекреслила все в їхньому житті. Їм присвоїли звання
офіцерів і відправили на фронт. Уже минув рік, як вони в Україні, але їхні автомати мовчать, правда, іноді стріляють у повітря, щоб видно
було, що вони мають зброю. Але користуються вони іншою зброєю, духовною – Словом Божим та молитвою.
Ось вони разом стали на коліна свої, щоб помолитися. Яків вже не жалів, що голова змусив везти цих людей. Він зустрів своїх братів, рідних
кров'ю Христа Спасителя, Якому слава.
Із-за хмар вийшов місяць. Світло його серпа освітило землю. Ті, що сиділи в засідці, могли стріляти: добре було видно підводу й коня, що
щипав траву, а також трьох людей, що стояли на колінах та молилися. Кинути одну гранату – і все було б закінчено. Усі, хто лежав із зброєю в
руках, дивилися на командира, коли він подасть знак рукою.
Ось ті, що стояли на колінах, уже повставали, сіли на підводу, поїхали, а знаку так і не було.
– Чому не дав команди? Навіщо випустили таку здобич?
– Не піднялася рука, щось мене тримало, – відповів командир.
– Ех, ти, баба, а не командир. Щось там тебе тримало? Скажи, що побоявся.
– Ні, не було кого боятися, але щось мене стримувало.
Він говорив правду, бо це був солдат, який не мав милосердя до своїх противників. Тільки його тримало не щось, а Хтось. Це Той, в Чиїх
руках наше життя та смерть. Ім'я Якого – Люблячий та Милосердний Бог – Христос Спаситель. Слава Йому!

Примітки:
*Рептух – мішок, з якого годували коней.