Михайло Подворняк

                                                                              Чудо

Літній день поволі добігав свого кінця. Над самим озером стояв Нестор, лісний робітник. Біля нього лекала на траві пилка, а трохи далі –
застромлена в пень сокира.
Нестор дивився на далеке заходяче сонце і думав про свою дружину, дітей, про свою хату.
На широкій прогалині розтягнулися двома рядами дерев’яні бараки лісних робітників. Тут у п’ятому бараці його затишна кімната з ліжком,
двома кріслами і столом. Він любить побути в своїй кімнаті, відчинити навстіж вікно до лісу, читати книжку, думати, вдихати здоровими
грудьми повітря, сповнене запахом живиці.
Але сьогодні, поки він матиме таку приємність, йому ще треба йти до загальної кухні на вечерю. А там так багато робітників. І які ж порожні
їхні розмови, які беззмістовні і тяжкі їхні слова! Через це Нестор сідає в самому куті, швидко їсть свою вечерю, а потім швидко йде до своєї
затишної кімнати. Вже не довго, за кілька тижнів кінчається його умова праці і він поїде додому. Але поки що треба дещо перетерпіти,
навіть зазнати кривди, зневаги, насмішок. Але потім він поїде назад додому, матиме зароблений гріш, купить дещо дітям, дружині,
викінчить хату, зробить ще дещо необхідне при господарці.
Сьогодні Нестор також зайняв у куті своє щоденне крісло і налив до чашки молока. В столовій було гамірно, ніби на торговиці. Під стінами
стояли столики, а біля них посхилялися веселі робітники. Поміж ними кружляють килішки з горілкою, великі скляні куфлі з пивом. Над
їхніми розкуйовдженими головами пливають клубки сивого цигаркового диму.
– О, вже прийшов. Спитайся його, він отам сидить, – чувся захриплий чоловічий голос.
Розкуйовджена голова повернулася до Нестора.
– Ей, ти, апостол, – розлігся п’яний голос, заглушуючи ввесь гамір. – Ти оце нам поясни... Розумієш? Поясни, як це сталося, що Христос
перемінив був колись воду на вино?.. Га? Скажи. А може б ти таке чудо міг зронити?
В столовій затихли всі голоси. Було тільки чути шипіння чайника на печі.
– А якщо не на вино, то може б ти отак перемінив воду на пиво? – розлігся інший п’яний голос. – Оце було б чудо, коли б отак кілька бочок
води обернулося на пиво!... То було б!
Нестор мовчав, хоча і знав, що ті слова спрямовані до нього.
– Ну, чого ж ти набрав води до уст? Скажи. Ти ж сам нам про те колись читав з Євангелії. Пригадуєш, там у лісі?
– Ну, Несторе, що ти думаєш на це? Ха, ха, ха! – летіли і диму п’яні голоси.
Нестор допив своє молоко, лишив недоїджену вечерю і відсунув від себе крісло, щоб вийти до дверей.
Йому хотілося відійти від такого товариства, піти самому до лісу, над озеро, відпочити думками, побути на самоті, щоб хоча проти святої
неділі не бачити тієї п’яної юрби.
Але одна розкуйовджена голова заступила йому дорогу.
Ну і що, боїшся? – сказала голова, дишучи цигарковим димом. – Ти ж такий герой, то скажи їм.
Нестор відійшов за свій стіл і став під стіною, випроставшись на ввесь свій ріст. Він був високий. З густим чорним волоссям, з твердими
мускулами на руках. Він би порозкидав оте все сміття, коли б хотів, потовк би на їхніх головах оті порохняві столи і крісла, але він не на
лежав до забіяк і авантюрників, він був християнином. Тому стояв під стіною і з співчуттям та жалем дивився на своїх друзів по праці, які на
його очах пропивали все те, що за ввесь тиждень заробили. Як багато він говорив з кожним з них окремо, але все це нічого не помагало.
Всі його слова були на вітер, ніби горох об стіну.
– Ну, чого ж ти мовчиш? Скажи нам, як це так сталося, щоб з води було вино?
– Того я не знаю, – сказав голосно Нестор, ковтнувши слину.
– А що ж ти знаєш? – знову почулося кілька голосів разом.
– Я можу вам розказати про інше чудо. І це чудо я знаю, як сталося, – повів Нестор по широкій кімнаті очима.
– Ану, ану, скажи! – впали голоси в темряві. – А яке ж це чудо? Про що воно? – спитався ще чийсь голос в темному куті.
І тепер всі чекали.
Нестор кашельнув і поклав кашкета на кінці столу. Я можу розказати вам про чудо, коли Христос замінив вино на хліб, – впали між слухачів
тверді Несторові слова.
Ого!.. То це справді чудо. Такого ми ще ніколи не чули, – почулися зо всіх боків голоси.
– Ану скажи! – Хліб нам не дуже потрібний, але кажи...
– Але щоб це була правда, – летіло від кожного столу, з кожного кута.
Нестор відчув приплив якоїсь сили. Він ніколи не був за кафедрою в своїй церкві, ніколи не виступав ніде публічно з якою будь мовою, але
тепер побачив, що така хвилина прийшла. Він шукав потрібних слів, а блискучі очі п’яних робітників з темряви їли його цікавістю.
– Ну то кажи, кажи. Чого думаєш? – неслося з усіх кінців просторої столової.
І Нестор почав, посиливши голос:
– Колись я був такий самий, як ви всі отут, – казав він. – Як ти Петре, ти Василю, ти Дмитре, але моє положення було трагічніше, ніж ваше.
Ви самотні, хлопці, а я вже був одружений, у нас було двоє малих дітей. І я страшенно пив. Бувало все, що заробляв за тиждень, і за один
вечір пропивав. Отримавши плату, я не йшов з нею додому, але йшов до корчми. Часто моя дружина з дітьми стояли під корчмою на вулиці,
чекаючи мене. Коли ж виходив з корчми, в мене часто не було вже й гроша.
Потім мене викинули з праці, господар корчми не впускав мене до середини, то я стояв на сходах, жадний понюхати запах пива, що вилітав
з-за дверей. Я ходив обдертий, голодний, знищений і такими були мої діти, моя дружина. В нашій хаті не було жодних меблів, не було
посуди. Бо я все побив, повертаючись бувало з корчми. Це було тяжке, прокляте життя. Але... – і Нестор спинився, витираючи рукавом чоло.
В столовій постала така тиша, що було чути, як до вікна билася втомлена муха. Хлопці поклали на попільнички недокурки, де вони давно
погасли. Дим розплився, втиснувся в стіни, в людські куфайки. Електрична лямпка блимнула яснішим світлом.
– Кажи, кажи далі – почувся з найдальшого кута одинокий голос.
І Нестор казав:
– Були часи, хлопці мої, що я шукав, як би то позбутися того життя. Думав про самогубство і воно було б прийшло, коли б не Христос. А Він
якраз тоді прийшов до нашого села.
– Хто, Сам Христос? – обірвав хтось Несторову мову.
– Ні, не Сам Христос, – вів далі Нестор. – Він прийшов у виді Свого слуги. Прийшов місіонер і проповідував у нас Євангелію.
– Отак і кажи, – зітхнув хтось на всю столову.
Я не вірив тоді в Бога так само, як дехто з вас, але я пішов послухати місіонера. І того самого вечора я переконався, що Бог є, що Христос
може зробити ще більше чудо, ніж було те, коли Він замінив воду на вино. І таке чудо сталося. Воно сталося зі мною, воно може статися з
кожним з вас, якщо ви приймете до свого серця Христа. Я колись не міг ні одного дня бути без алкоголю, він пройшов усе моє єство,
знівечив мою душу, моє тіло, моє здоров’я. Я ходив під двері корчми, щоб хоча почути запах алкоголю, а тепер ви можете навколо мене
поставити цілі бочки найдорожчого вина, і воно для мене чуже, далеке. То, скажіть, хіба це не чудо?.. Хіба може таке зробити людина,
наука або щось інше? Ні, не може, кажу вам, що не може. Я знаю одного учителя, який казав, що дав би кому-будь велику суму грошей,
коли б хтось зробив таке, щоб він перестав пити, курити. Але такого людина своєю силою зробити не може. Тут треба, щоб сталося чудо...
– Так, але ти ж казав, що Христос перемінив вино на хліб? – почувся із гурту голос.
– Так, перемінив, – вів далі Нестор. – Колись у мене в хаті не було хліба, бо я кожен запрацьований гріш віддавав на алкоголь. Моя родина
не мала одежі, бо я все пропивав. Ми не мали меблів, не мали своєї хати, нічого не мали. Все пішло на вино, на пиво, все забрала корчма.
Але коли я прийшов до Христа, Він зробив зо мною велике чудо. Те вино, що я колись пив, Він перемінив на хліб, пиво, в якому я кохався,
перемінив на одежу для моєї родини, на взуття моїм босим дітям, перемінив на наш добробут. Оце і є те чудо, про яке ви казали розповісти
вам, – і Нестор закінчив. Він витер чоло хустиною і сміливо дивився перед себе на своїх співробітників.
В столовій ніхто не ворухнувся. Ніде не брязнула тарілка, ніхто не кашельнув. А Нестор стояв під стіною, не знаючи, чи сідати, чи виходити.
Він узяв кашкета до рук. Хтось рипнув дверима і вийшов надвір. А Нестор ще раз поглянув по своїх слухачах і сказав:
– І кожен з вас, дорогі мої друзі, може пережити і таке чудо, яке сталося зо мною. І тоді ви будете найщасливішими людьми на світі, новими.
Треба тільки прийти до Христа, віддати Йому своє серце, своє життя. Він любить, кожного з вас і готовий вас простити і до Себе прийняти. І
зробити з вами таке саме чудо, як Він зробив зо мною, – закінчив Нестор.
Йому ніхто не сказав ні слова. Хтось тільки голосно зітхнув, хтось кашельнув, десь брязькнула чашка.
Нестор вийшов надвір. Взавтра неділя, праці немає, то можна ще побути надворі, – і він пішов стежкою до лісу. Сів на камінь біля озера.
Нестор згадує дім, родину, згадує свою сьогоднішню промову, і згадує, що оце сьогодні якраз п’ять років, коли Господь зробив над ним таке
велике чудо. Так, якраз п’ять років... Як швидко вони промайнули. Можливо, що був би навіть не згадав про це, коли б не те, що сталося в
столовій. А так...Пригадалося все. Далеке, минуле.
Він дивиться до зір. Чує щасливе тепло на своїй душі, відчуває на очах вологість. Тиха молитва вдячності знову і знову лине з його серця і з
його уст до зоряного неба...


                                                                      Пізно

Велика сива хмара повільно посунулась за гору, дощ перестав падати, і ясне сонце знову засвітило, як і перед тим. Сергій ще трохи
почекав, поки протряхне земля, а потім запряг коні до борін і почав доскороджувати вчорашню ріллю. Ступав босими ногами по теплій
землі, чув, як маленькі грудочки протискувалися між пальцями його ніг, роздушувалися там і легко лоскотали. Сергій почував себе сьогодні
чомусь дуже здоровим, веселим і щасливим. Вдихав на повні груди свіже повітря, наповнене пахощами після дощу, злегка підганяв коней,
слухав спів жайворонків і так йому захотілося заспівати тут на полі. Він розглянувся навколо, побачив, що він сам і затягнув на весь голос:
«Великий Боже як на світ погляну...»
Голос його котився полями, плив під ясне голубе небо, вдарявся об свіжу ріллю. А Сергій співав і співав. Здавалося йому в цю хвилину, що
нема на світі жодної війни, що всі люди брати між собою, що над всіма народами панує Бог - Любов, бо ж довкола такий гарний всесвіт,
така пишна природа... Сонце піднялося високо і швидко наступив полудень. В цю пору треба годувати коней, повести до річки, напоїти і
дати їм трохи відпочити. Сергій дійшов до кінця поля, борони залишив на ріллі, а коней пустив на конюшину. Сам пішов до воза, підготував
обрік і розвісив на драбині упряж, щоб просохла. Потім привів коней до оброку, поставив коло воза, а сам також сів на траві обідати. По
обіді Сергій повів коней до річки напоїти, пустив їх трохи на сіножать, а сам сів над річкою. Дивився крізь чисту і прозору воду на дно ріки,
бачив там маленькі камінчики, корінці дерев і маленьку рибку, яка випливала з під берега, обережно наблизилася до очерету,
насторожилася і так стояла нерухомо, мов у повітрі. Сергій кинув на воду стебельце, рибка тріпнулася і щезла, мов би перетворилася в
прозору воду. В осоці щось зашелестіло, в очереті заспівала пташка, і Сергій так заслухався в шепіт осоки, задивився на красу ріки,
задумався, що й не почув за собою людських кроків.
– Добридень, Сергію!
Сергій аж стрепенувся. На стежці стояла дівчина з сусіднього села, з якою він недавно познайомився коло пекарні. Вона була з Київщини і
працювала, як і він, в одного німця.
– Доброго здоров’я, – відказав Сергій, встаючи.
– Гарно ти співаєш, Сергію, – почала дівчина. – Я чула, бо саме проходила біля річки до села. Твої пісні мають гарні мелодії, такі тужливі,
дійсно наші рідні мелодії, але я не можу ніяк розуміти, чому ти все співаєш про одне і те саме. Завжди співаєш про Біблію, про Бога, про
небо, а не про щось інше. То ж ти ще молодий і матимеш ще час молитися та ходити до церкви. Співай тепер про молодість, про квітки, про
весну...
– Слухай, Оксано, – відповів Сергій, – я знаю пісні і про природу, про квітки,про щастя віруючої людини у Христі Ісусі, але поки це тобі ще
незрозуміле. Я сам ось дуже люблю природу. Оця річка, трава, ці гори довкола нас, ліс, тихий вітерець, ясне сонце, спів пташок – це все
змалку глибоко живе в моїй душі. Тому я й співаю Тому, Хто все це сотворив. Співаю Творцеві Всесвіту, Творцеві всього того гарного, що ми
бачимо, що чуємо. Коли б я не знав Бога, то взагалі не співав би, бо моє життя було б сумне, журливе. Без Бога, Оксано, нема жодної
радості і щастя. Чи молодим, чи старшим, але без Бога нема життя. Хто ж у Христі, той завжди молодий… Коли б ти бажала увірувати в
Христа, прийняти Його в своє серце, то побачила б, переконалася... Дівчина голосно засміялась.
– Маю я ще досить часу, щоб думати вже тепер про Бога. Після закінчення війни, коли повернуся додому, вийду заміж, потім постарію, і аж
тоді можу повірити, як ти кажеш, думати про Бога і молитися. Але це буде ще колись... Ще досить часу...
– А звідки ти знаєш, – перебив її Сергій, – що ти доживеш до старості? Думаєш, молоді люди не вмирають?.. Дивись, зараз якраз найбільше
вмирає молодих... Життя наше, як цвіт на траві, що сьогодні цвіте, а завтра в’яне, засихає і гине. Життя наше, мов тонка нитка, яка кожної
хвилини може перерватися... А людина має тільки одне життя. Пам’ятай про це... Одне життя має кожна людина і не варто його загубити.
Бог є Паном нашого життя...
Оксана байдуже махнула рукою і пустилася йти. Те, що Сергій говорив, було їй чужим і далеким. Від цієї розмови минуло два тижні. Однієї
ночі відбувся великий наліт на ту околицю, де працювала Оксана і Сергій. Сотні літаків кружляли над зеленими горами і скидали
смертоносні бомби. Навколо все дрижало. Сергій вибіг з села і пустився до недалекого лісу. Присів там під скелею і молився Богові, щоб
Він спас його від смерті. Вмерти він не боявся, але бажалося йому ще повернутися до далекого рідного краю, побачитися з батьком, з
матір’ю. Навколо нього падали бомби, горіли дерева, сипалася зі скель земля... Але Сергій залишився живим. Коли щезли літаки, він
повернувся до села і застав його майже зруйнованим. Хата його господаря догоряла, а там згоріло його останнє вбрання, валізка, книжки і
все, що він мав. Рятувати вже не було що. Він дивився на тліючі залишки цього господарства, мов свого власного. По подвір’ї ходив
зажурений господар. Тієї миті до Сергія прибіг якийсь незнайомий німець і зляканим голосом сказав:
– Ідіть, будь ласка, зі мною, бо за селом умирає поранена ваша землячка. Вона просила відшукати Вас і сказати, щоб Ви прийшли. Там
нікого немає з ваших людей, а вона по-нашому не говорить...
Сергій з німцем побігли в напрямку церкви. Навколо них лежали руїни, догоряли будинки. Їдкий дим заходив у очі. За селом вони побачили
гурт людей, а на землі лежала закривавлена Оксана. Сергій зігнувся над нею.
– Оксано!.. Оксано!..
Дівчина не відповіла. Лежала нерухомо лежала, мов нежива.
– Оксано!..
Мовчала… Люди підняли дівчину і занесли до недалекої хати під лісом. Перев’язали їй ліве плече, яке розірвало уламками бомби, і
послали підводу до сусіднього села по лікаря. Тим часом Оксана мов пробудилася зі сну. Відкрила очі. Побачила біля себе людей, щось
спробувала сказати, та не змогла. Пробувала підняти голову.
– Не ворушись, Оксано, – казав Сергій, – тобі не можна. Мусиш лежати. Скоро приїде лікар. Лежи...
Дівчина тихо прошепотіла:
– Сергію, не треба лікаря. Не треба... Пізно вже... Життя, Сергію, мов цвіт на траві, мов тоненька нитка. Це правда... Тепер уже вірю цьому.
Ох, Сергію... Вона ще хотіла щось вимовити, але кров струмком пробилася з лівого плеча на подушку і дівчина замовкла. Важко дихала, а
вуста щось шепотіли.
Люди стояли над раненою, але неспроможні були допомогти їй. І таким же безрадним був і Сергій.
– А чи приїде лікар? – спитав хтось. – Міг виїхати в інше село. Таке тепер робиться на світі... Боже!..
Сергій вийшов з хати. Став у воротах, приклав руку до чола і дивився на дорогу, звідки мав приїхати лікар. На дорозі не було видно нікого,
лише сивий дим стелився з села. Вернувся назад. На самому порозі зустрів німця, що виходив з хати. Німець покивав головою і тихо сказав:
– Не треба вже лікаря... Верніться... Вже нічого не треба. Пізно...
Сергій уже не пішов до хати. Пішов під ліс і сів на зелений моріг. Відчув, що він сьогодні дуже втомився. Руки чомусь дрижали, у вухах
шуміло, а до серця підкрадались біль та журба. Перед ним, мов жива, стояла Оксана.
– Досить ще часу, – ніби чув її дзвінкий голос.
Підвівся. Відчував, що трясуться ноги, мліють коліна. Ішов до спаленого чужого села і тихо шепотів сам до себе:
– А мати вдома виглядатиме доньки... І не дочекається її повернення, бо «життя наше, мов квітка, як тоненька нитка, як роса... Одна
хвилинка – і нема, і пізно...»