Петро Половко

Я сів собі біля розп’яття,
Дивлюся в очі з під вінка.
Чому прийшло таке нещастя? -
Питання ставлю до Христа.

Ісус говорить: «Подивися,
Хто Я для вас, скажи мені?
Подумай добре не спішися,
Де Я у вашому житті?

Мене ви вигнали з родини,
До вас не можна Мені йти.
Смієтесь з церкви щохвилини,
По всюди крик: «Розпни, розпни!»…

Кому у світі я потрібний?
Добробут з’їв усю мораль.
До кого люд цей став подібний? -
Тому й прийшла оця печаль.

Закони творите свавільні,
Росте знов вежа із гріха.
Я скажу щось, - а ви: «Ми вільні,
Свобода вища чим душа».

Мене не можна вже згадати,
Бо хтось образиться за це.
Мене лиш можна осміяти,
І сміло плюнути в лице.

Зібрати вас, - та храм порожній,
Футбол збирає тисячі.
Я йду до вас, як подорожній,
Та хто відкриє дім мені?

Із міста в місто в вас жебрачу,
Благаю, прошу, - ви глухі.
І сяду втомлений і плачу,
І сльози мої, як дощі.

Мене не хочете впустити,
Бо я не вигідний для вас.
Бо прагну серце в вас змінити,
А ви мені: «Іди від нас»…

І Я іду, ви залишайтесь,
І скажу сонцю не світи.
Ще поки світить, то покайтесь,
Бо це початок, лиш, біди.

Цей допуст прагне всіх навчити,
І пригадати що «Я є».
Молитва в силі біль спинити,
Вона й хворобу прожене».

Я до розп’яття притулився,
Правдиві є твої слова.
Молімся всі, щоб світ змінився,
Щоб світ повірив у Христа!