Елеонор Потер

1868 - 1920

                                                                      Проповіді та дрова

У преподобного Пола Форда було важко на душі. Протягом минулого року справи в його церкві йшли дедалі гірше. Куди не глянь, тільки
суперечки, наклепи, заздрість. Він то сперечався, то вмовляв, то дорікав, то дивився крізь пальці — і при цьому, незважаючи ні на що,
молився гаряче і з надією. Та сьогодні він був змушений з гіркотою визнати, що становище не покращилося, а стало ще гіршим.
Двоє з його служителів були між собою на ножах через якусь дрібницю, яку безкінечні суперечки перетворили у справжню проблему. Троє
найактивніших прихожанок вийшли з жіночого добродійного комітету тільки тому, що маленька іскорка наклепу була роздута у справжнє
вогнище скандалу. Церковний хор розколовся через суперечки про те, хто виконуватиме сольні партії. Бродіння почалося навіть у
Товаристві християнської взаємодопомоги, через відкриту критику двох членів правління. Останньою ж краплиною у чаші терпіння стала
відставка директора і двох учителів недільної школи, що й привело стомленого пастора в тишу лісу, де він сподівався знайти заспокоєння,
повністю віддавшись роздумам та молитвам.
Тут, під зеленим склепінням лісу, преподобному Полу Форду стало зрозумілішим завдання, що стояло перед ним. На його думку, настав
критичний момент. Потрібно щось робити — і то негайно.
Бачачи все це, преподобний Пол Форд дуже добре розумів, що і він, Божий слуга, і церква, і містечко, і саме християнство страждають від
цього і будуть страждати ще більше, якщо... Було зрозуміло, що треба щось робити і робити негайно. Але що?
Пастор неспішним рухом дістав з кишені записи, які він зробив, готуючись до недільної проповіді. Насупившись, він довго дивився на них.
Обриси його губ стали раптом суворими, і він вголос виразно прочитав слова з Біблії, які хотів покласти в основу своєї проповіді: «Горе ж
вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете! Горе вам,
книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити»...
Це був повний гіркоти докір. Під зеленим дахом лісу глибокий голос пастора звучав просто нищівно. Навіть птахи і білки, здавалося, стихли,
ніби охоплені благоговійним страхом. І пастор яскраво уявив собі, як зазвучать ці слова наступної неділі, коли він буде промовляти їх у
святій тиші церкви.
Прихожани — це були його діти. Хіба він зможе скати їм це? Чи насмілиться він сказати їм таке? Чи насмілиться він не сказати цього?! Ці
слова викликали страх навіть і без його тлумачення, яким він хотів супроводити їх. Він молився й молився, гаряче просив про допомогу, про
керівництво. О, як він хотів — як ревно і пристрасно бажав! — знайти правильний шлях, знайти тепер, у цей кризовий час. Та чи був
вибраний ним шлях правильним?
Пастор неквапливо згорнув свої папери, заховав їх назад у кишеню, а потім із зітханням, подібним на стогін, сів на траву біля дерева і
закрив обличчя руками.
Там і побачила його Поліанна, яка поверталася додому від містера Пендлтона. Скрикнувши, вона швиденько підбігла до нього.
— О-о, містере Форд! Ви зламали ногу... чи щось інше, так? — схвильовано запитала вона.
Пастор здригнувся, підняв голову і зробив спробу посміхнутися.
—Ні-ні, я просто... відпочиваю.
— О! — з полегшенням зітхнула Поліанна, зробивши крок назад. — Тоді все в порядку. Розумієте, коли я знайшла містера Пендлтона, у
нього була зламана нога. Але він, правда, лежав. А ви сидите.
— Так, я сиджу, і в мене ніщо не зламане і не розбите... що могли б вилікувати лікарі.
Останні слова прозвучали дуже тихо, але Поліанна почула їх. Очі дівчинки загорілися живим співчуттям.
— Я знаю, що ви хочете сказати. Щось вас мучить. З татом так було... багато разів. Я думаю, так буває з пасторами... часто. На них,
розумієте, покладена така відповідальність.
Преподобний Пол Форд поглянув на неї з ледь помітним подивом.
— Твій батько був пастором?
— Так, сер.
— Розумію…
Настала томлива пауза. Пастор, який все ще сидів біля підніжжя дерева, здавалося, зовсім забув про присутність Поліанни. Він знову
дістав свої папери, але й не дивився на них. Замість того він розглядав листка, який лежав на землі. Це навіть не був якийсь гарний листок.
Просто сухий, бурий. Дівчинка, дивлячись на пастора, відчувала незрозумілий жаль та співчуття до цієї людини.
— Сьогодні... такий гарний день, — почала вона з надією.
У відповідь — мовчанка. Потім пастор, здригнувшись, підняв очі.
— Що? А, так, хороший день, — відповів пастор.
— І зовсім не холодно, хоча й жовтень, — зауважила Поліанна ще з більшою надією. — У містера Пендлтона вже палять камін, але це не
для тепла. Просто щоб дивитися. Я люблю дивитися на вогонь, а ви?
Відповіді не було. Поліанна терпеливо чекала, перш ніж попробувати ще раз, але вже на іншу тему.
— Вам подобається бути пастором?
На цей раз Пол Форд миттєво підняв на неї очі.
— Чи подобається... яке дивне питання! А чому ти запитуєш про це, моя дитино?
— Просто так... Просто у вас такий вигляд... І я згадала батька. Він також мав такий вигляд... інколи.
— Невже? — голос пастора звучав люб’язно, але погляд його знову повернувся до зів’ялого листка.
— Так. І я запитувала тоді в нього, як і у вас, чи подобається йому бути пастором.
Чоловік під деревом печально посміхнувся:
— Ну й що він відповідав?
— О, він завжди говорив, що, звичайно радий, але майже завжди додавав, що ні на мить не залишився б пастором, якби не «радісні
тексти».
— Якби не... що? — преподобний Пол Форд відірвав погляд від листа і здивовано поглянув на збуджене личко Поліанни.
— Це так тато їх називав, — засміялася вона. — Звичайно, Біблія їх так не називає. Але це ті тексти Біблії, які починаються словом:
«радійте». Їх так багато! Одного разу, коли татові було особливо важко, він підрахував їх. Їх виявилося вісімсот.
— Вісімсот!
— Так, таких, які велять нам радіти і веселитися, розумієте? Ось чому він назвав їх «радісними».
— О! — лице пастора набуло дивного вигляду. Він поглянув на перші слова своєї проповіді, записаної на папері: «Горе вам...». — І твій
тато... любив ці «радісні тексти»? — пробурмотів він.
— Дуже, — виразно кивнула Поліанна. — Він говорив, що одразу відчув полегшення в той же день, коли вирішив їх підрахувати. Він говорив,
що якщо Бог взяв на Себе такий тягар — цілих вісімсот разів повеліти нам, щоб ми раділи, то Він, без сумніву, хоче, щоб ми це робили... хоч
трішки. І татові стало соромно, що він так рідко радів. А ще ці тексти стали для нього великою втіхою в усіх неприємностях — коли справи
йшли погано, коли жінки з добродійного комітету сварилися... тобто коли вони в чомусь не згоджувалися, — швиденько виправила вона
себе. — І ось з цих текстів тато придумав гру... Він почав зі мною з тих милиць. Він говорив, що саме «радісні тексти» навели його на цю
думку.
— А що це за гра? — запитав пастор.
— Щоб у всьому знаходити щось таке, чому можна було б порадіти. І, як я вже сказала, ми почали з милиць, які передали нам з
пожертвуваннями, коли я хотіла ляльку. Я засмутилася, але тато сказав, що треба радіти, що мені вони не потрібні, — і дівчинка з
захопленням заходилася оповідати далі. Вона любила поговорити і тепер не змовкала — здавалося, що було так багато, багато всього, про
що можна було розповісти і пастор хотів знати про все. Біля підніжжя горба їхні дороги розійшлися; кожен пішов своєю дорогою.
Того ж вечора преподобний Пол Форд у задумі сидів у своєму кабінеті. Перед ним на столі лежали аркуші паперу — записи для майбутньої
проповіді, а затиснений у пальцях олівець зупинився над іншими аркушами, чистими, які чекали нового тексту. Але пастор не думав ні про
те, що написав раніше, ні про те, що він хотів написати тепер. Уявою своєю він був далеко — в маленькому містечку, разом з тим іншим
пастором-місіонером, який був бідний, хворий, повен турбот і майже зовсім самотній, але вчитувався в Біблію, щоб знайти, скільки разів
його Бог повелів йому радіти й веселитися.
Через деякий час Пол Форд оговтався від цих думок і поправив аркуші, які лежали під рукою. «Євангелія від Матвія, розділ 23, вірші 14 і 23»,
— написав він, потім із досадою відкинув олівець і підсунув ближче журнал, який кілька хвилин тому залишила на столі його дружина. В’яло
і байдуже пробігав очима абзац за абзацом, поки наступні слова не привернули його уваги: «Одного разу батько, знаючи, що син вранці
відмовився нарубати матері дров, сказав йому:
— Томе, я впевнений, що ти з радістю підеш і нарубаєш дров для матері.
І Том мовчки пішов виконувати батькове прохання. Чому? Просто тому, що батько дав синові зрозуміти, що чекає від нього правильного
вчинку. Уявіть, що батько сказав би:
— Томе, я чув, що ти відмовився нарубати дров сьогодні вранці. Мені соромно за тебе! Піди і зараз же зроби це!
Думаю, що він так би й не д очекався дров від Тома».
Пастор продовжував розсіяно читати і натрапив на наступний абзац:
«Людина перш за все потребує заохочення. Її вроджену душевну стійкість потрібно зміцнювати, а не послаблювати... Замість того, щоб
постійно твердити людям про їхні недоліки, говоріть їм про їхні достоїнства. Намагайтеся витягнути людину з колії поганих звичок,
підтримайте її кращі риси, її справжнє «я», яке може з’єднатися з духом, щоб діяти й перемагати!
…Скажіть своєму сину Томові, що ви знаєте, як йому буде приємно нарубати матері дров, і ви побачите, що він зробить це швидко і з
цікавістю».
Пастор відклав журнал і підняв голову. Через мить він встав, заходив вперед-назад вузькою кімнатою, потім глибоко зітхнув, знову сів на
стілець перед своїм письмовим столом.
— З Божою допомогою я зроблю це! — голосним шепотом вигукнув пастор. — Я скажу моїм прихожанам, що знаю — вони будуть раді
рубати дрова! Я дам їм радісне усвідомлення виконаної роботи, і їм ніколи буде дивитися на те, скільки нарубали їхні сусіди.
Він розірвав аркуші з попереднім текстом проповіді й відкинув їх від себе так, що з одного боку його стільця лежало: «Горе вам», а з іншого
— «фарисеї і лицеміри». А олівець швидко забігав по гладкому білому папері...
Проповідь преподобного Пола Форда, виголошена ним наступної неділі, стала справжнім закликом і зверненням до всього найкращого,
що було в кожній людині, яка слухала його, а в її основу ліг один з восьмиста «радісних текстів» Біблії: «Веселітесь у Господі і тіштеся,
праведні, і співайте із радістю, всі щиросерді!»