Софія Прокопчук
                        
                                                                     
 Я   ЛЮБЛЮ    ТЕБЕ,     ТАТУ!

 Землю огорнули сутінки, нагадуючи усім про відпочинок. Востаннє на сьогодні глянув на квіти, що так легко піддалися чарам глибокого сну
і спрямував «свій транспорт» у будинок, який став для нього другим домом – навчально- реабілітаційний центр.
  Йдуть роки…Кожен з них збагачує знаннями, досвідом. Як багато почуто, побачено. Пережито…
 Сьогодні він готовий переконати будь-кого, що біль тілесний (яким би він не був) набагато легше перенести, ніж біль душевний. Ніхто тобі
не зарадить, коли болить душа. Він це знає…Звичайно,  є речі , які йому взагалі не дано зрозуміти. Хоч і подолав вже певний відрізок
життя, та ніяк не збагне: за яким принципом вживаються на Землі добро і зло? Не може змиритися з цим. Бо має власне розуміння того,
що якщо добре, то має бути всім добре.
  На його думку, людина з кожним прожитим роком має ставати не тільки розумнішою, але й добрішою, милосерднішою. А ще він знає , що
найважче -  переносити самотність. Це відчуття настільки гнітюче,  що до нього не звикнеш. Чи не завдяки самотності одна за одною
приходили депресії? А думки про самогубство?
   Він не може сказати, що є відкиненим, не сприйнятим, але все одно дуже довго залишався самотнім. Чому? Може,  причина в
інвалідному візку? А може,  ритм людського життя  такий?  Всі спішать…Біля нього рідко хто зупиниться на дві-три хвилини, даруючи
квапливу посмішку і звичне: «Як справи?».  Іноді й відповідь не дослухає. Спішить…
  Цікаво, а куди б пішов він, якби зміг стати на свої ноги?
  Тому, хто його знає. Відомо, що ось уже двадцять років він переміщається за допомогою візка, рук, а стоїть, хіба що, на колінах. І нікому,
жодній людині (навіть мамі) не признався у тому, що він ходить… в думках…
   Отож, тільки йому відомо, що найперше до кого пішов би , кого хотів би побачити, чий голос хотів би почути – до тата.

  Розповів би йому про те, як було важко, коли залишилися удвох з мамою. Ніяк не міг зрозуміти, чому так сталося? Став вже дорослим, а
так і не знайшов відповіді на це коротке запитання. Глибоко переконаний, що дитині необхідні тато і мама, як місяць і сонце
Землі.                                                                            
   Можливо, дорікнув би йому, чи по-чоловічому це - покинути слабшого, потребуючого допомоги?
  Знає, якби тато тоді допоміг зібрати кошти на операцію, відвіз до спеціалістів,  - він ходив би. На жаль, втрачено найдорожче в таких
випадках – час.
  Сказав би йому, як важко було кожної п’ятниці спостерігати, як до реабілітаційного центру під’їжджають автомобілі,  з яких виходять
усміхнені батьки, беруть своїх дітей на руки і,  щасливі,  залишають центр до понеділка. Серце тоді билося так швидко,  і він, будучи
прикутим до інвалідного візка, загартовував свою силу волі. Дуже не хотів , щоб мама бачила його сльози. Їй і так нелегко…
  Пригадав би, як одного разу, ще у п’ятому класі, почув за дверима до болю знайомий голос. І нічого, що то був урок, і вже зовсім нічого , що
-  у візку. За декілька секунд відкрив двері… і зрозумів, що помилився…Ні вчителю, ні однокласникам не зміг пояснити свій вчинок. Що б він
їм сказав?
  Запитав би у тата , чи знає він, що є Бог? Що поруч кожного є Спаситель, готовий у будь-яку секунду життя  допомогти, захистити, втішити…
Ці знання - найважливіші для кожної людини. Коли йому про це розповів учитель християнської етики, то з його життя зникло таке відчуття ,
як самотність, а  з ним -  і відчай, депресії, думки про самогубство…
Скільки разів він уявляв цю зустріч!  І кожен раз вона була іншою: щось сказав би, про щось змовчав би. Але якось так виходить, що завжди
йому дуже хочеться притулитися до татового плеча і сказати: « Я люблю тебе, тату!».