Сергій Рачинець
                                                                                         
                                                                                              
 ГАДЮКА

   Останні літні дні були теплі й погожі. У небі – ні цяточки. Воно - чисте і глибоке, прозоре до безкінечності. Це тішило мого дідуся, котрий
щойно повернувся з колгоспної ферми і відразу ж взявся за косу. Косив майже посохле картоплиння, де зеленіли то тут, то там густі оазиси
листя хрону, якого ніколи ніхто не садив, а він щороку все одно вилазив із землі.
   А вздовж меж, по обидва боки городу, росли гарбузи. Смугасті та воскові дива лежали  і чекали свого часу, ніби поснули хто-де,
притуливши лисі голови. А один із них забрався на розкарячкувату сливу, умости вся між гіллям та й задрімав до самісінької осені.
   Сусідська дівчинка Ліда, побачивши моє здивування і захоплення, сказала голосно:
   - А я теж ось дивлюсь на гарбузи, і мені здається, що вони – наші давні предки, поприпадали вухами до землі, наслухаючи: чи не
здригається десь далеко земля від кінського тупоту, чи не суне татарська орда?
   - А й справді, - погодився я. – Адже давним-давно було ж таке, що вороги зі сходу топтали наш край. Про це свідчить і лепеха, що росте на
болоті. Її називають ще татарським зіллям. Мені бабуня розповідала, що насіння його на своїх копитах принесли коні загарбників. Потім
укорінилося тут навіки. Тепер я навіть не уявляю собі заболочені береги річки Ікви без цієї гарної і запашної трави…
  -  Пищики з неї виходять голосні…
   - Авжеж, голосні, - відповів їй. – Одного разу я в хаті так вигравав на лепесі, що ледь ремінця від дідуся не заробив…
   Раптом голосно загавкав Рудий. «Мабуть, хтось чужий, бо з сусідами живе мирно». І ми з Лідою, не змовляючись, побігли туди, звідки
доносився гавкіт. На подвір’ї і справді були двоє невідомих людей – чоловік і жінка, з напівпорожніми мішками за плечима.
   «Так це ж «брянські»!» – здогадався відразу. Вони часто ходили селом, і так протяжно та жалісливо просили:
   - Пода-а-айте милостиню…
   - Звідки ж ви будете? – допитувалася бабуся.
   - Ми  - брянські. Їсти нема чого. Може, борошна мищину дасте або сала шматочок? Га?..
   А ще через хвилину-дві вони, дякуючи за гостинність, прощалися і йшли далі – у пошуках якої-небудь поживи, розраховуючи на добре
серце людей.
   - Бабусю, - допитуюсь, як тільки-но прохачі зникли з очей, - а чому вони називаються «брянські»? Де це така земля є, що доводиться
голодувати їм?
   - Бог його знає, синку… Десь у Росії… - і показала рукою в напрямку, звідкіля сходить сонце. - Я ж до школи не ходила, то й
неписьменна. Треба було пасти гусей, вчитися шити, прясти, допомагати батькам по господарству. Яка там уже наука! А далі від Крем’янця
нікуди й не їздила за своє життя…
  - Бабусю, - я знову зі своїми запитаннями. – А може, Бог – несправедливий? Як же це так – у нас є що їсти, а в них нема? І ми змушені
ділитися…
 А вона пильно подивилась на мене і, як мені здалося, навіть суворо. Потім тихо сказала:
 - Запам’ятайте, дітки - Бог завжди справедливий. Це людські серця бувають черстві і байдужі, недобрі і лукаві. Й не завжди хочуть
виконувати волю Божу. Не завжди вміють так, як Ісус, нагодувати голодних, напоїти спраглих, схилитися над хворими, бідними, втішати
сумних і страждаючих, нести надію загубленим. Хто зна, може, ці чоловік і жінка, що приходили до нас, мають велику біду. Чи, може, й нива
їхня не зародила – посуха була? Це в нас, в Україні, земля родюча, і люди з діда-прадіда хлібороби, працьовиті…
 Несподівано у двір забіг захеканий Сашко. І відразу голосно випалив:
 - Чого ви тут стоїте? Ходімо до млина. Сам бачив, як із вантажівки скидали великі колоди. Щойно з лісу привезли – отакенні, товсті, - й тут
же розвів руки, показуючи їх діаметр, ніби ми не вірили йому.
 - Тоді гайда! – захоплено вигукнула Ліда., і першою рушила з місця, а за нею – і ми, намагаючись наздогнати.
 Побачивши наші збуджені обличчя і те, як ми швидко зникли за ворітьми, Рудий і собі рвонув за нами. І в цю мить – ні зупинити його, ні
повернути назад додому. Його космічні очі аж палахкотіли від задоволення – щоб і він приєднався до нашої ватаги. А вже біля млина
дивився на мене скрушно, ніби хотів сказати: «Без мене вам – зась!».
 - Не виймай мою душу, - кажу йому. – Будь уже, будь…
 А колоди й справді лежали тут, неподалік млина. Для чого їх привезли – ніхто не знав. Привезли – значить, потрібно. Зате нам, дітлахам, є
де бігати, гратися у хованки.
 - Еники-беники, їли вареники! – почала Ліда майже скоромовкою лічбу, кому доведеться жмурити.
 Та не встигла вона договорити до кінця, як зненацька почулося шипіння. Що це?
 - Гадюка! – вигукнув найстарший, Сашко.
 Всі, як укопані, як під гіпнозом, стояли на місці. Скрутившись пружиною, змія готувалася метнутися голівкою-списом на когось із нас.
«Звідкіля вона тут? Мабут ь, із лісу, разом із цими колодами доставили непрохану гостю», - здогадувався я. Але було так лячно, що навіть не
міг поворухнути губами, аби щось сказати вголос, адже був найближче до цього отруйного плазуна. «Невже смерть він приніс мені?
Боженьку, змилуйся наді мною! Вірю, що Ти - є. І бабуся ж говорила, що Ти – справедливий, тільки люди бувають не такі…».
 Здавалося, ще мить – і гадюка зробить стрибок. Але інстинкт підказав Рудому, що тварина ця – дуже небезпечна. Вочевидь, у ньому
озвалися застережливими голосами  пращури, яких жалили у свій час отруйні гадюки, і говорили йому: «Не підходь, тримайся подалі!».
Поклик мисливця залунав у нім, що це – здобич, яку ти мусиш узяти. Ось цей поклик могутній, помножений на тисячолітній досвід предків, і
підказав, як треба діяти.
 Собака почав гавкати. Шерсть на загривку наїжачилась грізно, очі налилися люттю. Здавалося – Рудий зараз вчепиться у змію своїми
іклами. Наскочив на неї, однак, зберігаючи безпечну дистанцію, щоб не дістало смертельне жало. Гадюка тут же, раз-по-раз, викидала
гострого списа у бік собаки, все лютіше сичала, крижані очі дихали смертю. А він заходився бігати і гавкати довкруж неї, бігати, як вихор.
Лісова гостя аж замиготіла у його очах.
 В неї теж голова пішла обертом від такого шаленого кружляння. Вона стала все частіше помилятися, метаючи голову у порожнечу. Ось
черговий невдалий кидок. Гадюка на мить підставила шию… Та, не був би мисливець, Рудий рвонувся вперед і вчепився іклами в
потилицю. Пружний тулуб гадини вмить обплів його лапу, але він, напружившись, почав люто тіпати ворога. Хруснув хребет, змія враз обм’
якла, безсило повисла в зубах.
 Випустив із пащі, відскочив. Не ворушилась. Але їсти не став. Переможною ходою підійшов до мене, ніби хотів сказати: «От бачите – я вам
пригодився. А то хто зна, чим би скінчилася для вас ця зустріч з гадюкою…».
 Я обняв його, поцілував. А вже ввечері розповідав бабусі про цю пригоду біля млина. Як Господь Бог почув мою молитву і врятував від
смерті, за що я був дуже вдячний. Старенька слухала перелякано мою оповідь і теж дякувала Всевишньому. А потім нагадала мені:
 - Бог завжди є з нами…





                                                                                     
   ВАЛЕР’ЯНА

 Андрійко піднявся з пенька, на якому щойно рубав дрова, зайшов у сарай, знайшов свою вудку, яку ще минулої осені з настанням холодів
заховав сюди. І виніс на подвір’я. Невеликий гачок і поплавок із лелечого пера.
 «Все на місці! Можна й на річку!» - не то вголос, не то пошепки сказав сам до себе. Хутенько метнувся по лопату, накопав черв’яків.
 - А ти куди зібрався? – побачивши онука, який тримав уже в руці й весло, запитала бабуся.
 - На рибалку. А раптом щось спіймаю. Мені снилося, що тато сьогодні повернеться із заробітків, то й буде чим почастувати.
 - Гляди ж, обережним будь на воді…
 А сама відвернулася, щоб приховати сльозу, що накотилася. Вже другий рік, як померла мама. Батько – в Польщі. А дитині треба ласки.
Доки старенька витирала хустинкою зволожені очі, то й слід прохолов за хлопцем.
 А тим часом Андрійко розшукав на березі свого закинутого човна, якого вже добряче присмоктало болото. Відмотав ланцюга від
металевої труби, глибоко забитої  в  грунт: так, що десь тільки метр стирчав на поверхні, з привареними до неї залізними вухами. І потягнув
до води, грузнучи босими ногами в мулі й важко дихаючи від надмірного зусилля
  Ось човен відірвався від дна і захитався на сріблястій поверхні заплави, розганяючи по обидва боки невеликі хвилі. Сів на корму
відпочити хвилинку-дві. А самому з голови не виходила думка:
 «Невже татко не повернеться? Вже декілька місяців, як його немає вдома. Вчора навіть рудий задерикуватий Петрусь, що живе на
сусідній вулиці, так і сказав мені:
 - Покинув тебе батько та й поїхав кудись. Може, привезе якусь іншу маму-мачуху. Тепер таке часто буває…».
 Андрійко й сам не помітив, як пальці склалися в кулаки, а на душу лягла гірка образа: «Ну й нехай собі говорить! Як моя казала бабця:
коцюба кудкудакає, а помело яйце знесло. Отака й правда в його словах. Попадись він мені зараз на очі… Але що це я розійшовся? Треба
прикусити язика. Вчора Соломійка запросила мене в недільну школу, що при церкві, куди вона з мамою постійно ходить, то вчителька там
говорила: хто піддається гніву, той ображає Духа Святого і гасить Його в собі. Хоч я не зовсім розумію, що таке Дух Святий, але для себе
усвідомив, що гніватись – то погано. Але все рівно – чому ж тата так довго немає? Хай би повернувся швидше, щоб Петрусь не
злорадствував наді мною, не насміхався…».
 Сонце вже котилося до заходу. Нарешті відірвався від своїх думок і вже хотів, було, рушати, як поміж довгих зелених кіс плакучої верби
щось зашаруділо – і враз перед очима постала Соломійка:
 - Ти куди? – побачивши вудку на човні, посміхнулась і відразу ж здогадалась. – Візьми й мене з собою! – загукала.
 Потім підійшла ближче, скинула з ніг сандалі і, не чекаючи відповіді, хутенько полізла в човен. Хлопцеві подобалась вона. Завжди щира й
усміхнена. Не раз бував у її домівці, де  жила удвох тільки з мамою, а татко загинув в автотранспортній пригоді – теж кілька років тому.
Ровесниця - весела, заквітчана. Стішився такій несподіваній зустрічі. Зрадів, як першому дню весни. Свою подружку він називав –
проліском. Або – завірюхою. Це тому, що мала гарні кучері, які золотистими кільцями зараз виглядали з-під хустинки.
 Інколи суперечила йому:
 - Яка я тобі завірюха?..
 Але однокласник не міг викинути з голови надуманий образ, що уявляв собі замість неї. Втім, це не засмучувало дівчати. Вона сміялася
або просто говорила:
 - Дякую Богові, що є такою, якою народилася. Люблю блукати по лісі, бігати понад річкою, купатися, гратися…
 Андрійко нерідко бував у неї вдома, де привітна мама завжди щиро частувала чаєм, свіжими пиріжками, а він Соломійці дарував
картинки, які сам намалював. Чи -  різноманітні коробочки. На день народження вручив навіть шкатулку, виготовлену із соломи і наповнену
цукерками. Правда, тут без бабусиної допомоги не обійшлося. Це вона – мастак на всі руки. А вишивок скільки в неї! Справжнісінький тобі
музей у власній оселі.
 Дівчинка пружно відштовхнулася ногою від берега, і човен поплив. Вона тримала в руці волошки, так схожі на її очі, що він якусь мить не
зводив погляду.
 - Де ти була? – нарешті запитав.
 - Де була, там уже немає, - посміхаючись, хутко відповіла. – Ну, гаразд. А то – образишся. В полі була. Милувалася житом, яке вище за
мене. І цими квітами. Ще слухала, як жайвір співає і славить усю цю Божу красу своїм голосом…
 - І свого Творця славить, - додав Андрій.
 - Отак і люди повинні робити, - підтримала Соломійка і опустила руку за борт човна, щоб зірвати білу лілію, але в цю ж мить і передумала.
– Хай інші милуються нею. Це ж так приємно – дивитися на цю красуню, аж дух перехоплює…
 Хлопець почав гребти швидше. Ось уже й місце, де він завжди любив рибалити. Підплив до куща рогози, що росла прямо з води. Зігнув
зелене стебло через борт і наступив ногою, аби течія не відносила.
 На здивування обом – риба клювала. Так, що не встигав чіпляти наживку. Найбільше було красноперок. Але траплялися і линочки, і
карасі, і лящ.
 - На вечерю тобі з бабусею вистачить, - радісно зауважила Соломійка.
 - А чому – тільки нам? – перепитав.
 - А кому ж іще?
 - Ми ж удвох рибалили. Значить, повинні поділитися.
 - Гаразд, - погодилася. – Хоч я й сама напросилася на човен…
 На небі уже догоряла сонячна заграва. Роса потягла з вологих трав густий дух скошеного і прив’яленого сіна, лепехи. І серед тих запахів
Андрій не міг впізнати одного. Довго принюхувався, а потім вигукнув:
-        Та це ж валер’яна! Моя бабуся її часто п’є…
  Бо з тих пір, відколи померла мама, він не раз тут, на луках, із татом бачив, як вона росте, і діставав корінці, які, настояні на спирту, є
добрими ліками для людей, хворих серцем.
  Перестав веслувати, кілька разів глибоко вдихнув повітря. Це ж саме зробила  Соломійка і підтвердила думку свого друга:
 - А й справді – це валер’яна. Причалюй швидше до берега…
 - Зараз нашукаємо… - повернув човна  в той бік, куди показала дівчина, де чорним валком річка закочувалася в ліс.
 За лічені хвилини вони таки знайшли ту лікарську рослину, яка має великі цілющі властивості. Андрійко навіть на зуб узяв корінця валер’
яни, аби відчути її справжній смак.
 - Ось я ще знайшла! – вигукнула Соломійка. – Ще! І ще…
 Невдовзі, щасливі та вражені своєю знахідкою, поверталися до човна. Але його – ніде не було. Вздовж берега бродили то вправо, то вліво,
проте – безуспішно.
 - Наче хтось украв! – голосно промовила до свого приятеля.
І зляканими, великими, як волошки, очима подивилася на нього.
 - Та ні! – відповідав. – Скоріше – вода забрала і понесла за течією. Наздогнати – не вдасться. Бо далі – заплави і болото. Звідси треба
вибиратися лишень через ліс…
 - Через ліс? – жахнулася, і губи її дрібно затремтіли.
 - А що ж іще робити? Ходімо. А то вже вечір, ген місяць на видноколі з’явився…
- Може, пересидимо? – спробувала заперечити. – Борони Боже, заблукаємо…
 - Мусимо йти. А то бабуся до ранку не доживе. Вона ж знає, що я на рибалку подався…
 - Моя мама – теж хвилюватиметься…
 На річці – тихо. А небо поволі ставало зоряним. Соломійка бере Андрійка за руку і покірно йде за ним. По піщаній дорозі заглиблювалися
все далі в ліс.
 - Нею ми потрапимо до лісництва. А там живе лісничий дядько Тимко. Його ми й попросимо, щоб довіз нас до села кіньми. Не бійся, це
недалеко. Колись ми з татком тут були…
 - Але ж мама моя шукатиме… А що, як вовк перестріне?.. – їй стало сумно і страшно, здавалося, що ось-ось заплаче.
 - Тут не водяться сіроманці, - заспокоював.
 Проте, про всяк випадок, підійшов до високого куща ліщини, що ріс обіч дороги, і виламав дві довгі тички: одну – для себе, а другу – дав
Соломійці:
 - На, - каже. – Так безпечніше…
 Невдовзі дівчинка побачила вдалині якесь світло.
 - Що це? – злякано запитала.
 - Де?
 - Он, попереду! Справа…
 - Якась мана… - Андрійко теж зауважив. – Може, хтось залишив незгасле вогнище? – зупинився, пригледівся пильніше.
 Там - нікого не було.
 - Гей! – гукнув. – Хтось тут є?..
 Відповіді не почули. Тільки луна покотилася стемнілим лісом. А їхні душі охопило якесь тривожне передчуття. Він відчув, як чуприна на
голові почала тужавіти, ніби їй тісно зробилося під кепкою. Проте не видавав свого стану, щоб Соломійка не помітила його страху. Хоча
вона й сама вся терпла від переляку.
 - Ну, на вовка не схоже… Давай, підійдемо ближче…
 - Ні! – заперечила. – Краще палицями постукаємо по дереву. Якщо - вовк, то він побіжить геть…
 Але й це не допомогло. Вогник світився, як і раніше, на тому самому місці.
 - Казав мій татко, що вовки влітку не злі, на людей не нападають. Бо – не голодні…
 Тоді осмілів і підійшов ще ближче, на кроків десять, залишивши, про всяк випадок, дівчинку позаду.
 - Так це ж пеньок! – раптом вигукнув хлопець. – Старий і трухлявий!
 - Ну то й що? – тремтячим голосом перепитала супутниця.
 - А те, що порохнявий пеньок уночі світиться! Як я відразу не здогадався… Колись татко показував мені таке диво… А тепер ось і сам
зустрівся  з ним…
 Через мить він уже був біля загадкового сяйва, кусок порохняка відбив копняком, взяв його у  руки.
 - На ось, тримай! Вдома покажеш…
 Вона боязко обхопила шматочок дива своїми долоньками і не могла повірити, що воно таки світиться.
 - І як це так? – вирвалося з її уст.
 - Я й сам не знаю. Підемо завтра до нашої вчительки, розпитаємо. А ще краще – звернемося до дядька Тимка, як тільки-но дістанемося
до нього. Він живе в лісі, то все знає…
 Раптом почувся гул автівки. Ще трішки, і світло фар вдарило в обличчя. Машина наближалася, аж засліплювало очі. Коли ж порівнялася з
ними, то – зупинилась. Андрійко не повірив сам собі! Бо побачив радісні посмішки свого тата і Соломійчиної мами…
 Вдома він довго не міг заснути. В хаті було видно від великого місяця, що світив прямо у вікно. А ще - не полишали думки: «Який добрий
Господь! І живе Він на небі  людям для добра! Завтра обов’язково скажу таткові, що у неділю підемо до церкви – разом із Соломійкою та її
мамою. І спільно подякуємо за те, що порятував нас. А ще – щоби мама Соломійки була і моєю мамою…».


                                                                                                 
ЯБЛУНЬКА

 Ганнуся прокинулась рано-вранці – і глянула у вікно. Радощам не було меж! Зацвіла яблунька! Та сама, котру минулого року посадила
разом із мамою. Дівчинка ще не забула, як це деревце подарував їй якийсь незнайомий перехожий. Так і сказав:
 - На, посади! І – доглядай. Смачні плоди матимеш. Колись мене згадаєш…
 - То була добра людина, доню, - мовила тоді ненька. – Яка живе згідно Божої настанови: посієш добро – добро й матимеш. А посієш вітер
– пожнеш бурю…
 Сьогодні донька знову згадала ці слова. Замислилась: «Що б то зробити таке, аби оця, нікому не потрібна, війна закінчилася? Готова
навіть цілий сад посадити, засіяти все поле квітами. Тільки б снаряди не рвалися. Щоб татко повернувся живим. Вчора мама була дуже
сумна. Може, з ним щось трапилось? Там, у Пісках, де він останнім часом захищав рідну землю. Ще недавно, по мобільному, обіцяв
повернутися – живим і здоровим. Хочеться вірити, що так воно й буде. Чи, можливо, вона щось від мене приховує? Не хоче говорити, що
насправді сталося з ним?..».
 Тривога холодним змієм заповзала Ганнусі в її маленьку душу, готова була вже розплакатись. Але в цю мить з’явилася мама:
 - Що з тобою, дитинко? Може, наснилося щось лихе?
 - Та ні…Про татка думаю… Обіцяв – повернутися скоро…
 Спохмурніла молода жінка:
 - Мушу правду тобі сказати… Він уже не повернеться…
 Плакали обоє. Нарешті, трохи заспокоївшись, Ганнуся запитала:
 - Це правда, мамо, що дерева людську мову розуміють?
 - Та не тільки дерева. Кожна рослина все чує і відчуває.
 - То невже таки правда? – сумнівається мала.
 - Так. Коли рослини чують добрі, ласкаві голоси, тоді спокійно дихають і ростуть, як із води. А як почують слова холодні, байдужі –
лякаються, задихаються і не можуть рости. Від грубого, сердитого крику ніжні квіти просто в’януть.
 - А ось подивися – он яблунька розцвіла. Та, що минулого року посадили. Я доглядатиму її, говоритиму ніжні слова, а в літню спеку ще й
поливатиму. За це вона потішить нас смачними плодами…
 Після сніданку донька опинилася вже біля розквітлого деревцяти. А тут, де не візьмись, соловейко – аж луна котиться! То він славить
Бога за цю красу.
 Раптом потужно загув мотор автомобіля, і наполохана пташечка – зникла. Навпроти їхньої хати мотор заглох. Тим часом Ганнуся обняла
яблуньку, погладила по гладенькому стовбуру і поцілувала розквітлу гілочку.
 «Як зародить – обов’язково всіх частуватиму. Може, люди стануть добрішими. І поважатимуть одне одного. Коли ж дізнаюся, що хтось
занедужав, то й останнім яблучком поділюся…».
 Скрипнула хвіртка. У двір зайшов військовий, з автоматом.
 - Добрий день, дівчинко! – голосно привітався. – Хтось є вдома?
 - Мама тільки… А тато… - і не договорила.
    Клубок болю стиснув горло так, що на очі набігли сльози. Із хати вибігла і сама налякана господиня, вхопила дівчинку, притиснула до
себе.
 - Добридень! – мовив і до неї.
 - Здрастуйте, - відповіла з острахом жіночка.
 - Чи можна у Вас попросити напитися?
 - Зачекайте хвилинку…
 Вона безшумно кудись зникла, а посеред двору залишилась її крихітка, котра з неприхованою цікавістю оглядала солдата з ніг до голови.
Потім запитала:
 - Ви мого татка на війні часом не бачили? Дмитром його звати. Теж їздив автомашиною…
 В юному голосі відчув тривогу за батьківську долю. Спочатку й не знав, що      відповісти, зненацька заскочений таким запитанням. Потім
усе-таки сказав:
 - Можливо, й зустрічався. Але важко сказати, де він зараз. Доріг багато на війні…
 - Ганнусю, не заважай, - озвалася мама. – Ось… - запропонувала холодну воду. – Можете і вмитись… - тримала рушника в руках.
 Із автомобіля вийшло ще двоє – таких, як оцей, зі зброєю. Дівчинка зачерпнула з відра кухоль води і подала незнайомцеві.
 - Як же тебе звати? – поцікавився.
 - Ганнуся… -  усміхнулася. – Пийте, в нас своя  криниця…
 - Дуже смачна… Я – дядько Мирослав… Із Карпат… - відповів, коли спорожнив посудину, і попросив ще зачерпнути, потім простягнув їй
руку. – Що ж, будемо знайомі…
 - А Ви не допустите сюди ворогів? – запитала, уже з серйозним, майже дорослим, виразом на обличчі. – У нас ось яблунька розцвіла…
Цієї ночі… Дуже боюся за неї… І за маму боюсь… І за себе… В нашому селі всі бояться – озброєних бандитів… Бо вони вбивають і
грабують людей… Це ж не по-Божому…
 - Правда твоя, Ганнусю… Будь спокійна – сюди вони не прийдуть…
 - Але в нас уночі стріляли… Ну, не в нас, а десь далеко… Я вже лежала в ліжку – мама думала, що сплю, але я очі заплющила, вдавала,
що сплю, сама ж усе чула… Я вірю, що Бог нам допоможе, адже не наш народ почав цю війну… - прошепотіла дівчинка і свій погляд
спрямувала кудись у небо, де яскраво світило травневе сонце, купаючи всіх своїм теплом. – Мене мама молитву «Отче наш» навчила, я
тепер щоденно молюся – прошу в Бога миру і спокою на нашій землі…
 Ще щось хотіла сказати, та раптом почувся свист,  і в широко розкритих зіницях Ганнусі з’явився жах. Це відбулося в одну шалену мить.
Коли воїн побачив розпанахані від вибуху касетної бомби закривавлені груди дівчинки, то відчув на своєму обличчі щось тепле і липке. Кров
бризнула в нього! Водночас зойкнула мати і побачила, як військовий стрепенув руками від несподіваного жаху, відчувши різкий,
пронизливий біль по всьому тілі.
 Враз перед очима все потемніло, і миттєво зник у якусь темряву весь цей жах. Тільки розквітла яблунька – на диво! – вціліла. Мабуть, щоб
зберегти добру пам'ять про дівчинку Ганнусю, яка мріяла про мир і щастя, з нетерпінням чекаючи татка з війни…


                                                                              
           ЗНАХІДКА

 Ми поскидали светри, і вперше за довгий час мене заполонило майже блаженство. Вода була навдивовижу прозора, і, лежачи на животі,
я дивився на крейдяне дно та на веселі зграйки рибок, що кидалися на гачок Тарасикової вудки. Обережно об’їдали принаду і радісно
пливли геть. І він надаремне підсікав, після чого голосно казав:
 - А щоб тебе качур копнув!
 - У тебе надто великі гачки, - кажу йому. – Вони спеціально для пічкурів.
 - Нема чого сміятися! Спробуй сам.
 - О ні! Дякую. Мені й так добре.
 - Стривай! Хтось іде… - Тарас злякано підвівся.
 Стежкою наближалася до річки якась дівчинка. Прямувала просто до нас. Я пошукав очима, куди б то сховатися, щоб потім наполохати її.
Але біля берега був рівний лужок, без жодного кущика. Волосся  виблискувало на сонці – і я відразу впізнав: це ж Люда! Дочка нашої
вчительки.
 - Ти що, злякався її? – пожартував Тарас.
 - Ну, чого б це?..
 Але, зустрівши погляд друга, прикусив язика. Вона мені подобалась. Бо одного разу подарувала під час шкільної перерви перо для ручки -
моє так дряпало, що писав, як курка лапою.
 Тепер дівча було уже поряд, осяяне сонцем, чарівне, струнке, з усмішкою на губах  і з карими очима.
 - Хлопці, я – до вас…
 - Воно й так видно, - відповів я.
 - Добре ловиться?..
 Ми підвелися, і Тарас нещасливим виглядом показав на відерце, де плавала догори черевцем єдина рибка-самогубиця. Люда
розсміялася:
 - Оце й усе, на що ви спромоглися?..
 Тарас промовчав. Гостя примостилася поруч з нами на землю. На ній були і каштанова спідничка, і каштановий светрик, черевички на
низькому підборі, і тому здавалася  якоюсь загадковою. Незвичною, як завжди.
 «І чого це раптом прийшла? – свердлила мій мозок думка. – Мабуть, кудись хоче запросити або щось оповісти – таке цікаве, що й не
присниться…». Зауважив білу сумочку, яку обережно поклала собі на коліна.
 - Покажіть же мені ваші здібності, козаки! – знову насмішкувато заговорила.
 Раптом у Тараса пірнув поплавок. Він різко смикнув вудку, і на кінці жилки заблищав голий гачок. Я голосно засміявся, а приятель кинув
рибальське причандалля у траву і почав удавати, ніби топче його:
 - З мене – досить! Повертаюся додому. Якщо захочете – попрошу маму, щоб            насмажила вчорашніх красноперок…
 Ми ще трохи пожартували, дивлячись услід Тарасові, який незграбно піднімався стежкою зі своєю вудкою-невдахою і складаним
стільчиком, котрого змайстрував  дідусь. А коли постать зникла, і ми залишилися самі – обоє принишкли.
 Я зірвав травинку, прикусив, відчуваючи в цю мить пильний погляд Люди. Промайнула невиразна думка: скаже зараз щось дуже важливе і
таємниче. Але що? Я не знав. Проте – щось відбудеться, був упевнений. Не виникало сумнівів.
 Трохи прокашлявся. Звів очі. Люда задумливо дивилися на мене.
 - Ти невипадково прийшла сюди?
 - Ні… Якщо не лукавити, то хочу тобі щось сказати… Але при умові, що це залишиться лише між нами… - і замовкла.
 «Чудово!» - подумав.
 - Таємниця, значить? – перепитав.
 Кивнула головою.
 - Знаєш, - почала, – вчора була на горищі нашого будинку, якого купили декілька років тому, і випадково за кроквою знайшла цікаву річ…
 - Пістолета? – зразу випалив я.
Співрозмовниця  заперечила:
 - Та ні… Тільки нікому, чуєш… - і  з сумки витягла книжку, шкіряна палітурка якої вже потріскалася, мабуть, під впливом часу, із
намальованим золотистим хрестом і  написом  «Новий Заповіт». – У мене мама – комуністка. Якщо хтось дізнається, або навіть ця книжка
потрапить до її рук, то відразу пожбурять у вогонь. Все, що тут написано, згорить…
 - Розумію, - невиразно відповів. – Це – Боже Письмо. Недаремно хтось заховав його там, боячись, щоб не пропало. Адже таких видань у
нас не друкують. У магазинах не продають.. Минулого року, пам’ятаєш, біля школи невідомі зрізали Хреста-Фігуру, на якій був розп’ятий Ісус
Христос? Зробили це нечестивці вночі, боялися людського осуду. Наступного дня і справді багато хто з наших односельчан обговорювали
цю незвичайну подію, висловлювали здогади, хто б це міг скоїти таке безчинство. Просили Бога покарати винних. Дуже добре, що ти
знайшла цю книжку, а не хтось інший. Ми тепер будемо, ховаючись від стороннього ока, читати. Дізнаємось, чому так компартійці
ненавидять Слово Боже, намагаються нас не пускати до Церкви, переслідують християн. Хіба це справедливо? – гнівно запитував я, не
чекаючи відповіді.
 На якусь мить розгубився, проте знову взяв себе в руки:
 - Уявляєш, якби директор дізнався про твою знахідку? Він би скаженів! Подумати  тільки – вчителі переконують нас, що Бога нема, а ми
читаємо Євангеліє…
 - То що, ходімо до Тараса? Він же запрошував… - раптом Люда перевела розмову на іншу тему, ховаючи книжку в сумочку.
 Дівчина легко скочила на ноги, обтрусила спідничку і подала мені руку:
 - Там смажена красноперка чекає. Тарас нервує, що нас довго немає…
 Швидко нахилилася до мене і шепнула на вухо:
 - Тільки йому поки що – ні слова!..
 Ми пильно подивилися одне одному в очі – на знак того, що це наша таємниця, і рушили стежкою вгору. Я йшов позаду. Дорогою на мить
зупинився. Люда озирнулася.
 - Може, ми раніше десь заховаємо знахідку?  А то раптом мама…Не боїшся?..
 - Зовсім ні…
 Після цього не перекинулися жодним словом аж до самого будинку. Риба дійсно виявилася дуже смачною. Адже Тарасова мама –
куховарка на ціле село. Завжди її запрошували готувати весільні страви або на якусь іншу оказію. Вона була вельми люб’язною до нас і
балакучою. Все припрошувала:
 - Їжте, дітки, їжте. Богу дякувати, що турбується про нас. На столі маємо хліб і до хліба. Не те, що пережила, коли люди вмирали від
голоду…
 По обіді Люда запропонувала наступного дня піти в Дубенський краєзнавчий музей. Там є на що подивитися! Тому вдома ліг спати раніше,
ніж завжди. «Та що це на мене найшло? Може, не варто зв’язуватись із вчительською дочкою? Хтозна, чим це скінчитися може? Он як
Женю перед усім класом виставляли на посміховисько – за те, що до церкви ходила на Паску. Погрожували – зі школи виключити… А
завтра – ще якусь годину нудьгувати в музеї…». Та раптом усі мої думки поглинув міцний сон..
 - Ну як? Задоволений? – запитала Люда, коли ми, не поспішаючи, блукали музейними залами.
 Мені стало незручно перед нею за думки, які з вечора наповняли мою голову, і я впевнено, твердо сказав:
 - Дуже подобається…
 Ми подовгу розглядали кольчуги, щити, двосічний меч, козацькі пістолі, шаблі, пищаль на дерев’яній підставці, до якої доторкнувся рукою і
відчув, як перехопило дух. Потім Люда тихо сказала:
 - Іди сюди. Дивись – копія тексту з Острозької Біблії першодрукаря Івана Федорова. Це ж шістнадцяте століття! Надзвичайно давно.
Значить, і тоді наші діди й прадіди шанували Бога і читали Святу Книгу. Чому ж зараз таке ставлення? Мені здається, що пройдуть роки – і
відношення до Церкви у країні зміниться…
 Привернула до себе увагу зграйка хлопчаків. Голосно розмовляли, сміялися і все метушилися біля вітрини зі старовинними монетами. В
одного я помітив у руці викрутку. Про це шепнув Люді на вушко. Втім, зробили вигляд, що нічого не зауважуємо, хоча й час від часу кидали
погляди у їхній бік. Цікаво: чим це закінчиться?
 Із працівників музею в залі - нікогісінько. Юні відвідувачі почувалися в повній безпеці. Неймовірно швидко відкрутили шурупи і підняли віко
вітрини. Блискавично вхопили кілька старовинних монет, що їх цікавили. І хотіли, було, накивати п’ятами. Ми не знали, що робити. Мовчати
чи ні?
 - Але ж це наш обов’язок – запобігти біді, - тихо мовила Люда.
    Нарешті вибухнула гнівом:
 - Хлопці! Вам – не соромно за свій вчинок?..
 Один із злодіїв показав стиснутого кулака. Слава Богу, встиг надійти наглядач, і юних грабіжників вчасно затримали. Згодом з’явився і
працівник міліції, якому ті неохоче давали пояснення – хто вони і звідки. А нам сам директор музею щиро подякував за пильність і
запрошував неодмінно приходити ще.
 Почалися літні канікули. Ми з Людою дуже добре придумали, як нам разом читати Слово Боже. Тільки-но був вільний час, сідали в човен і
направлялися в густий очерет, який прямо з води ріс на широких заплавах Ікви. Тут не раз на очі потрапляли і виводки диких качок, гусей,
котрі намагалися якомога швидше втекти подалі.
 А Люді особливо подобався спів очеретянки.
 - Дивись, - казала, - яка малесенька пташечка! А голос який! Вочевидь, славить Бога за гарний день…
 Коли ми перебували десь близько біля її гніздечка, то вона, стривожена, намагалася нас, непроханих прибульців, відвести в інший бік.
Сідала так близько, що хоч рукою бери. Коли хтось простягав долоню – злітала і перепурхувала на інше місце, звідкіля знову подавала свій
тоненький голосочок, ніби закликаючи: пливіть сюди, пливіть! Може, і впіймаєте…
 При кожній спробі наблизитися до неї, красиве Боже твориво швидко тріпотіло крильцями, злітаючи вгору, переслідуючи одну мету –
вберегти своїх діточок, що вже зачекались на неї. І це їй вдавалося.
 Ми зрозуміли ці хитрощі й не ображалися, залишали пташку в спокої. Люда витягала Євангеліє із сумочки і починала читати: «Блаженні,
що не бачили й увірували…».
 - Це ж мова йде про нас із тобою! – зверталася після цих слів до мене. – Ми не бачили тілесного Христа, проте наші діла повинні  
відповідати вірі. Тобто через свої справи здійснюємо свою віру. Тому-то апостол Павло каже про тих, котрі бачать у вірі тільки слова. Вони
запевняють, що знають Бога, а ділами – відрікаються…
 Надвечірнє сонце вже простягло навскісні тіні, заливало рожевим світлом чиїсь копички сіна на плавах, очерет і прозору воду широкої
галявини поміж ним, де був поставлений чийсь ятір. Я дивився на гарний профіль своєї подружки, яка, стоячи в човні,  милувалася
природою, посміхаючись небесному світилу. Посміхнувся і я.
 - А чому ти посміхаєшся?
 - Я задоволений.
 - Чим?
 - Що ми разом читаємо Євангеліє, у якому – велика мудрість, записана для людей…
 - Скажи ще раз! Повтори. Скажи, що ти - задоволений..
 Вона це мовила зовсім по-новому, з вимогливими, владними, чуттєвими інтонаціями. І я - повторив. Дівчина знову сіла на корму і враз
стала серйозною, зосередженою, зовсім по-дорослому почала говорити:
 - Виходить, що слово перетворилося на плоть в образі Ісуса Христа, щоб у Ньому всі люди спаслися. Аби й ми, як і Він, з нашими
недоліками, обмеженнями, з власним потворством, стали теж, як Ісус, самим Ісусом, і теж були покликані служити всім людям, щоби
постійно звучала заповідь, яку каже апостол Іван. Ось послухай: «Улюблені, - не пишу я для вас нову заповідь, але заповідь давню, яку
мали від початку: заповідь давня, - то слово, що чули його від початку. Любімо брата свого. Але нову заповідь я вам пишу, що справді вона в
Нім та в вас, - що минається темрява, і світло правдиве вже світить. Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у
темряві досі. А хто любить брата свого, той пробуває у світлі, і в ньому спотикання нема…».
 - Які гарні слова! – збентежено прошепотів я.
 - А яка гарна парочка! – невідомо звідки уїдливо прозвучав чийсь голос.
 Не встигли й озирнутись, як на галявину чистої води виплив човен, в якому сидів директор школи. Мабуть, це він ставив тут ятір і час від
часу навідувався за своєю здобиччю.
 - І що це за книжка, яку ви так читаєте? Ану дайте-но її сюди! Може, і для мене буде корисна…
 - Буде! – неждано вирвалося з моїх грудей.
 І я завмер на якусь мить. А відкрита, щира, сповнена радості усмішка Люди страхала його. Трохи отямившись. він спалахнув гнівом і
ненавистю.
 - Ви навіжені! – закричав. – Обох виключу зі школи! Звідки цей мотлох у ваших руках? Куди дивиться твоя мама, яка носить у кишені
партійного квитка?
 - А Ви мами не зачіпайте. Вона – на своєму місці.
 - Ми ще розберемось! - продовжував із такою ж люттю репетувати, аж вельми схожий був на неврастеніка.
 - Не мотлох, а Свята Книга, - спробувала заперечити, не усвідомлюючи, що чекає на них у майбутньому.

 На дворі періщив дощ. Я лежав, підібгавши ноги, на дивані у вітальні. Ввійшла Люда і сіла поруч. Уважно дивилася на мене великими
карими очима, а я вдихав запах дощу, що йшов від її вогняного плаття. Та ось заговорила напруженим голосом, у якому я відразу відчув
неабияку тривогу.
 - Щось сталося?
 - Сталося, - сумно відповіла. – Маму вчора викликали в райком, на бюро. – Виключили з партії. А увечері приходили кагебісти, робили
обшук…
 - Щось знайшли? – нетерпляче перепитав.
 - Ні. Євангеліє заховала в надійному місці. Але зараз воно – зі мною. Мусимо віддати тому, кому довіряємо. Шкода втратити таку Книгу. А
вона ой як потрібна багатьом! То що, підемо разом?
 - У таку зливу?..
 Вона скочила на ноги і так швидко пішла до дверей, що я ледве наздогнав. Люда була вже в передпокої.
 - Зачекай, я зараз, хутенько…
 А бабусі з дідусем сказав: скоро прийду. Хоча й сам ще нічого не знав, що саме надумала дівчина і куди направляємося.
 На вулиці вечоріло. Ішли майже мовчки. Я боявся задавати будь-які запитання, аби зайвий раз не тривожити її душу.
 - Ось зайдемо сюди, - нарешті промовила пошепки, показуючи правицею на чепурну хату.
 Здогадався: там жив пастор – дядько Михайло. Всі на нього в селі казали: «Штунда!». Проте поважали за правдивість, чуйність,
людяність, працелюбність.
 - Думаю, він стішиться, коли віддамо Святе Письмо, - говорила стомлено, але спокійним голосом, що підбадьорювало і вселяло надію:
Книга буде врятована.
 - А як ти гадаєш? До мене теж прийдуть?
 - Звичайно. Шукатимуть Євангеліє. Вони не заспокояться. Боїшся?
 - Не боюсь.
 - Я знала, знала, що у нас з тобою так буде. Знала, як тільки вирішила розповісти про свою знахідку.
 - Дивно.
 - Більше, ніж дивно.
 - Ми тепер з тобою будемо християнами.
 - Спасибі, - відповіла тихо і направилась до хвіртки.

 Люда сиділа вдома на дивані, розслаблено опустивши на коліна руки з довгими пальчиками. Посміхалася, відповідала на мамині
запитання. Іноді мигцем позиркувала на неї, яка стояла неподалік, спершись на книжкову полицю. У неньчиних очах було повно сліз:
 - А роботу все-таки доведеться залишити, - боляче вимовила.
 - Мамо, але ж ти надбаєш більше.  Подібно Христу, житимеш обличчям до людей, дивлячись із любов’ю на тих, хто тебе оточує. А також –
на все людство. Віра допоможе нам пізнати у Христі Бога. Уподібнитись до Нього. Діяти так, як Він.
 - Невже?
 -  Мамо, Господь хоче дати тобі справжнє життя. У світі немає нічого вічного. Є тільки людська душа. Він дуже хоче, коли прийде на нашу
землю, щоб ти могла сміливо подивитися на Нього, не ховаючись і не соромлячись своїх вчинків. Зараз Господь протягує тобі руку Своєї
любові. Вибір – за тобою: покласти свою руку в Його руку, або – відвернутися. Вирішуй.
 - Доню, для мене це – немислимо, що сталося з нами. Але вдячна тобі за твою мужність і мудрість. Відчуваю величезну полегкість.
 - І я - теж… - мовила це уже на відстані подиху.


                                                                                        
 МИКОЛКА

 Обідня пора

 Сонце вже високо піднялося вгору. По-літньому тепле, щедро розсипало своє золоте проміння навкруги, аж ген, доки можна було сягнути
зором.
 Миколка зняв давно вицвілу під цим небесним світилом сорочку, підставляючи голу, худеньку спину справжній сонячній зливі. На голову
поклав великого зеленого лопуха, ховаючи від надмірної спеки. Так і хотілося прямо зараз майнути кудись на річку і хоч би з годинку
покиснути у воді. Та годі було про це й думати – на Миколку уже вдома чекала мама. Пора доїти корову, а він щось забарився, не
повертається з пасовиська.
 «Не інакше, як загрався десь там із пастухами», - думала вона.
 А хлопчик тим часом наближався до хати. Попереду повагом йшла Ряба, ніби боячись розхлюпати молоко, що так і розпирало вим’я. Ще
мить – і перед Миколчиними очима постала привітна і лагідна жіноча постать. Коси були посічені сивиною. Здавалося, що  заяскравіли
сріблом.
 Так, це була його мама. Гостре зворушення пройняло дитяче серце, наче щойно Миколка своєю свідомістю діткнувся чогось
сокровенного, ніби зумів угледіти те, що недоступне людському зору…
 - О, слава Богу, ти вже пригнав корівку, - першою озвалася вона, оця невеличка, сяюча добротою жінка. – Біжи хутенько, поїж, а я тим
часом подою нашу годувальницю. По полудні підемо на луг осоку жати…
 Тримаючи у руці дійницю, зникла у хліві. Миколка швиденько побіг до хати. Ба, й справді – йому хотілося їсти. Посеред столу парував
гарячий борщ. Мама повну тарілку насипала, ніби знала, що сьогодні таки думав про борщ і мав великий апетит.
 На краю столу Миколка побачив якусь товсту книгу, зовсім не схожу на шкільні підручники. Підійшов ближче і прочитав майже по складах:
«Бі-блі-я…». Обережно погортав сторінки.
 «Це ж та сама Книга, про яку мені не раз говорила мама. У ній – все про Бога, - здогадався нарешті, бо, дійсно, побачив знайомі уже
слова: «Бог», «Ісус». – Але чому ж  не показувала її раніше? По обіді все розпитаю, - заспокоював сам себе. – Там, на лузі, буде на це часу»,
- подумав і з апетитом взявся їсти.

 Гніздечко

 Мама, припадаючи на коліна, жала серпом осоку. А Миколка складав вогкі пасма на купу. Зрізані стебла свіжо пахли соком. Високо вгорі,
купаючись у палкому співі, то там, то там здригалися маленькі сірі грудочки. То – жайворонки. Тріпочучи крильцями, підібравши лапки,
вони то намагалися утриматися на одному місці, а то раптово падали, наче під ними відкривалося провалля. Через мить, мовби піднесені
невидимими струменями пружного повітря, зринали вгору.
 - А йди-но сюди, Миколко! Ось поглянь. Гніздечко. Ще зовсім тепленьке…
 Хлопчик швиденько підійшов до мами і присів на колінах. Кубельце, викладене із сухих стебелець, наче прив’язане до живої трави,
світлою таємницею лежало на самісінькій землі, і в овалі цієї таємниці звабливо біліли троє, у зелених цяточках, яєчок.
 - Гм, і не чула, що сполохала пташину.
 - Чиє це, мамо?
 - Либонь, очеретянка звила, хто ж іще.
 - А є така пташка?
 - Ген в’ється над нами. Бог дав життя всякому твориву, аби людям було цікаво і приємно серед цієї природи…
 Десь неподалік розпачливо скрикнув птах. Із його чорного дзьобика сипалися безсилі погрози.
 - Уже скоро пташенята з’явитися мають. Ходімо звідси, синочку. Хай мала господинонька сяде та й висиджує. Бач, як гнівається…
 Підвелися обоє. Хлопчик узяв нажату траву і відійшов з мамою від гніздечка очеретянки.
 Якраз була зручна хвилина поговорити про цікаву Книгу, яку побачив за обіднім столом. Йому хотілося більше і більше знати про життя
цього дивного Бога, котрий створив не лише людину, а й пташок, трави, ріки – все-все. Нарешті не витримав і запитав:
 - Мамо, а хто такий Бог?
 - Бог – то любов, синку. І нас, людей, Він учить жити в любові й добрі…
 Миколка задумався. Йому це не зовсім зрозуміло. Чому ж тоді люди бувають такими немилосердними і жорстокими? Невже не знають
Бога? А чи – не хочуть знати?
 - Мамо, а чому наш татко ніколи мені не розповідає про Бога так, як ти? Чому він свариться з тобою, коли йдеш до церкви, і мене не
пускає?..
 Поглядав на неньку, і ніяк не міг зрозуміти людського буття. Не вірилося, що якби не Він, Господь, то сьогодні Миколка не йшов би
босоніж разом із мамою теплою стежкою, і жайворонки не перебирали б крильцями, не розливали б у блакиті пісень-дзвоників, і
очеретянка не звила б гніздечка, і все було б зовсім не так, чи й взагалі нічого не було б.
 - Мамо, а чому татко наш не любить Бога? Ісус Христос і за нього постраждав на хресті? – далі допитувався.
 - Авжеж, синку. Бог усіх любить і всім хоче тільки добра. Та є ще ворог душі нашої. Він і заважає людям пізнати волю Творця…
 Ось так за розмовою і повернулися додому. У хаті хлопчик знову побачив на столі «Біблію», що так і лежала, ніби чекаючи його. Обережно
взяв її в руки.
 - А тепер ти мені читатимеш, мамо, добре?
 - Добре, Миколко… Лишень тоді, коли вдома не буде татка…

 Тернова хустина

 Батько повернувся з роботи п’яним. Останнім часом майже щодня був таким. Пропивав усе до копієчки. Нерідко залазив у борги, які
згодом змушена була віддавати мама. Він грубо лаявся і несамовито кричав:
 - Що доброго дала мені ваша віра в Бога, коли і похмелитися немає за що? Якщо Бог такий добрий, то нехай дасть мені грошей!..
 Щоб задовольнити своє бажання  випити чогось міцнішого, він хапав, що підвернеться під руку, аби виміняти на самогон. Ось і на цей раз
після брутальної лайки та погроз продати все разом із Миколкою та його мамою – відчинив скриню і витяг звідти тернову хустку.
 Ненька боляче зойкнула, але тієї ж миті швидко вихопила її  з батькових рук і міцно притулила до грудей:
 - Не смій, кажу. Це пам'ять про маму…
 Голос відразу надломився на сльозі, що зволожила очі і вже текла по обличчі – важка, мов камінь. Микола здригнувся від зойку і миттю
своїм маленьким, прудким тілом відгородив її від батька. А той люто глянув на нього, ніби не на рідного сина, і хутко вийшов з хати.
 Мама пригорнула своє дитя  і поцілувала.
 - Це ж хустка твоєї бабуні. Хіба не славна?
 - Славна, мамо.
 - Все життя берегла для мене. А нагоди носити - не трапилося. Не ходять зараз у таких.
 - Авжеж, не ходять, мамо.
 - Я думала, що ось у таких, як за моєї молодості, ходитимуть завжди. Мені шкода чомусь, що лежать у скринях та шафах. У терновій хустці і
людина здається кращою, привабливішою. Дивись: тепер – хто в шапці, хто – в береті…
 - А Ви, мамо, не скидайте її. Хустка Вам - дуже до лиця. Чого вона зветься – тернова? Цього ніяк не розумію…
 Доки збиралася з думками, щоб відповісти на запитання, хлопчик розглядав хустку і милувався нею. У ній мама здавалася, як ніколи,
красивою. Виразні очі, котрі щойно плакали, знову світилися радістю. І сама вона, посміхаючись, світилася добротою.
 - Чом тернова, питаєш? Скажу, синку, - важко зітхнула. – Це - долі тернової знак, Миколко…
 Дивився на неньку, не зовсім розуміючи мовлене. Та й звідки було знати, скільки тернові хустки бачили горя? Ну, хоча б тридцять третій
голодний та холодний рік.
 - Мама мої, Миколко, уже напівмертві були, та Бог змилосердився над ними. Тернову хустку виміняли на відро жита. Потім тяжко
працювали – купили нову. Та невдовзі почалася війна. І лежала вона в скрині не на свято, а – на чорний день. Він і не забарився –
прийшла похоронка з фронту. Вбили там мого тата. Тяжко було по війні нам обом із твоєю бабунею. Ми і згадали про ту хустку. Та то ще не
все, синочку. За віру в Бога бабцю твою забрали до сталінських таборів, аж у Сибір завезли. З нею знову була ця вдяганка. А ця – вже
остання, яку вона купила. Бережу її, як пам'ять, - мама скінчила розповідати, а йому хотілося слухати ще і ще про ті далекі й тривожні літа.
 «Так он воно що означає – тернова хустка. Виходить, що життя нашого народу і нашого роду – тернове. І для моєї мами-християнки – теж.
Але все це – тимчасово, - подумки втішав себе малий. – Там, на небі, моя ненька матиме вічне царство і спокій у Бога…».

 Подарунок

 Він ще жодного разу не був у церкві, куди ходила мама. Не тому, що не хотілося, а тому, що батько забороняв їй водити туди сина.
Пригрозив навіть, що – битиме. Одного разу ледь «Біблії» не порвав. Казав, що там – баєчки для малоосвічених. Жаль, що сам її не читав, а
тому й уяви не мав, про що йдеться у Книзі. Ненька не раз, бувало, просила – схаменутися і покаятися, прийняти в своє серце Христа. Тато
ж і слухати не хотів.
 - Нема мені перед ким каятися. Я сам собі Бог, - говорив і ще більше злився на маму.

 Сьогодні був Святвечір. Рідненька наготувала багато страв, як і годиться перед Різдвом. А коли на небі засяяла перша зірка, запросила
Миколку до столу. Батька вдома не було. Чекати марно – все одно, якщо і прийде, то – напідпитку.
 Молилися разом. Син повторював кожне слово за ненькою. А потім і сам просив Господа, аби дав здоров’я мамі, аби татко перестав
пиячити і знущатися над сім’єю, перестав хулити Бога.
 - Мамо, а то правда, що Ісус Христос народився в яслах?
 - Правда, сину.
 - А то правда, що коли Він народився, то на небі зійшла зоря, яка сповістила про це весь світ?
 - Так.
 - Можна, я з тобою піду завтра до церкви? Татко і не знатиме.
 - Гаразд. Підемо…
 Батька так і не було – не інакше, як десь запив зі своїми дружками. Миколці знову заболіло на душі.
 Прямо на очах гинув його тато, якого так любив, щеміло маленьке серце за рідною людиною. По-дитячому, хлопчик жалів батька. Просив
Бога, аби Він відкрився йому і спас. Вірив, що все одно прийде довгожданий час, коли вони троє підуть до храму і дякуватимуть Господові
за Його милість. Із цими думками Миколка й заснув.
 Вранці мама не будила, сам хутенько встав і вмився. Одягнувся в давно уже не святковий костюмчик, свіжу випрасувану сорочку. По-
святковому, як могла, нарядилася і ненька, впоравшись із господарством.
 - Пішли, сину, - і взяла до рук «Біблію».
 У церкві було велелюдно. Багатьох знав, хоча й не всіх – поприходили й із інших сіл. Чимало дітей. Почували себе вільно, розковано. Під
час богослужіння декламували вірші, співали про Христа псалми і пісні. Миколці також хотілося славити Ісуса, але жодного вірша – не знав.
 Настрій був справді святковий. Ще б пак – усім дітлахам роздавали різдвяні подарунки. Не оминули і його. Та, крім солодощів, що були в
кульку, незнайомий чоловік вручив  ще й «Дитячу Біблію», ілюстровану малюнками.
 Радості не було меж! У цю мить думав тільки про батька: «Як жаль, що його тут немає. Нехай би порадів разом зі мною…».

 Новенькі чобітки

 На другий день Різдва повалив густий сніг. Під вечір почав дужчати і мороз. Миколка самотньо сидів у хаті і крізь вікно спостерігав за
білим танком лапатих сніжинок. Раз у раз поглядав на дорогу – чи не повертається мама.
 Вона ще ополудні пішла до знайомого шевця  у сусіднє село по чобітки, які той пошив Миколці ще напередодні свята. «Безкоштовно», -
казала мама, бо знав, які статки з п’яницею.
 - Мені Бог заплатить, - мовив учора, коли теж був у церкві.
 Хлопчик запам’ятав його, бо ж це він подарував Книгу, про яку і мріяти не міг ще два дні тому. Не було вдома і батька. Синові так хотілося,
щоб він був схожим на того шевця!
 Та ось побачив неньку. Як завжди, обличчя промінилося любов’ю і ласкою. Під рукою несла пакунок. «Чоботята!» - майнула думка.
 Ще з порога простягнула синові новенькі взувачки. Шкіряні, а всередині – з теплим хутром. Мить – і вони вже на Миколчиних ногах!
 - Якраз, матусю, на мене підійшли.
 - От і добре. Носи на здоров’я, і дякуй Богу, - пораділа разом із сином. – Тата не було?
 - Ні.
 - І де ж це він блудить?
 - Як він не чує, мамо, що Бог його кличе, хоче тільки добра?
 - Я теж над цим думаю. Прошу Господа за нього, щоб дав розуму…

    Батькове повернення

    На радощах довго не міг заснути. Біля ліжка стояли новенькі чобітки, і погляд весь час
 зупинявся на них. У голові склав план на завтрашній день. У такій обновці тепер не
 соромно іти хоч куди. Та вранці вирішив – знову з мамою до храму.
    Раптом мрії обірвалися – рвучко розчахнулися двері. На порозі – п’яний батько. Навіть
 не привітався, відразу до дружини:
 - Гроші даєш? Чула? Мені потрібні гроші!..
 Ненька мовчала. Не знала, що сказати. Все одно вимагатиме.
 - Але ж у мене їх немає, - тихо озвалася. – Хіба не бачиш, як живемо через тебе? Ти вже останні забрав. Може, вистачить цмулити оковиту?
 - Нема грошей, кажеш? А чоботи ось за що купила?..
 Не роздумуючи, швидко вхопив їх обома руками і люто штовхнув двері. Так і залишив відчиненими. Мороз клубком покотився в хату.
 - Тату, таточку! – вирвалося у Миколки з самісіньких грудей.
 Босоніж кинувся за батьком, не полишаючи надії – повернути чобітки. Сніг і мороз обпікали щойно розігріте під одіялом тіло.
 - Таточку, пожалій мене!..
 Але той не чув, як синок благав, і не бачив, коли Миколка знесилено повалився у сніг…

 У лікарні

 До пам’яті прийшов уже в лікарні. У нього були обморожені ноги. «Потрібна негайна операція!» - так пояснили медики. Вибору не було –
ампутація абосмерть. І мама погодилася на операцію.
 Миколка поринув у глибокий наркологічний сон. Не одну годину люди в білих халатах боролися за повернення дитини до життя. У палаті
прийшов до свідомості. Ще не знав, що у нього вже немає ніг, що ніколи  не зможе ходити, бігати з друзями чи йти погожого літнього дня з
мамою на луг жати осоку, слухати в небі спів жайворонків. Він ще не думав про все це.
 Заснув знову і спав довго. Снилися чобітки. Ось він спішить із ненькою до церкви, поруч – татко, теж – усміхнений і щасливий. Радіє, бо
сьогодні перший раз іде до храму.
 Коли прокинувся, то не міг повірити очам. Поруч із мамою, біля ліжка, сидів татко. Вперше в житті побачив на батькових очах сльози. Це
були справжні сльози: син відчув, що то, мабуть, плакала татова душа, спокутуючи гріх.
 - Миколко, вибач мені, якщо можеш…
 - Прощаю, тату, і Бог тобі прощає. Я – радий за тебе… - далі не договорив.
 Біль у відтятих кінцівках пронизав його тіло, і він зціпив зуби. А коли відпустило, то чомусь пригадав мамину тернову хустку:
 - Виходить, що і моя до Бога дорога - теж тернова…



                                                              ХРЕСТ  НА  ПАГОРБІ

На околиці мого рідного села, на високому пагорбі, з незапам’ятних часів стоїть кам’яний хрест. Ще й написано щось на ньому. Але вітри,
дощі, блискавиці зробили, мабуть, свою справу. Як не силкувався прочитати бодай хоч одне слово - все одно не зміг. А цікаво ж знати, хто
там похований, чия це могил а.
Одного разу я навіть запитав свого тата про це.
•        То козаки колись проходили сюдою, через наше село. Що під Берестечком були. Їх
переслідували поляки. А запорожці живими не здавалися. Вочевидь, хтось і загинув у нерівному бою…
І відразу я уявляв собі, як безмежним полем летить вершник. Баский кінь під ним, наче
виростає з-під землі. А в буйній гриві весело грають справжні вихори, які не одну сотню миль промайнули над рідною землею, несучи
козацьку славу. Я і сам ставав у полоні цього навального польоту вершника. І вже поруч із ним розмахував дерев’яною шаблюкою, яку
вистругав мені тато. Піді мною – теж кінь (правда, вербовий, але це зовсім не заважало моїй дитячій уяві).
Налітав на ворогів, направо й наліво рубав їх, мов капусту, а коли стихав переможний бій – сідав біля хреста відпочити. Але, як тільки почую
стукіт чужих копит, серце  стрепенеться, як птах, і я знову стрибаю на свого друга, зблисне в руці шабля, щоб, уже вкотре, покарати ворога.
Я часто приходив сюди. Мене охоплювало дивне почуття: ніби це я один залишився з-поміж тих козаків, котрі полягли тут, на ратному полі.
А тепер маю оповісти про цю подію своїм друзям. Чую, як далеким відлунням котиться пісня. Її співають дівчата з Полісся, котрі приїхали
сюди на заробітки. Слухаю і насолоджуюсь. Піднімається навіть настрій у мене, аж самому хочеться заспівати на повні груди. Може, яка
козацька душа почує мій голос і скаже:
•        Співай, друже, бо без пісні нема України…
•        А це правда, - запитував потім у тата, - що козаки не розлучалися з піснею (так само, як і з шаблею)?..
А він подивився на мене, трохи подумав і мовив:
•        Звичайно, що так. А співали вони не тому, що хотіли співати, а тому, що в пісні – душа народу. А вона буває то сумною, то радісною. Але
завжди – миролюбною. Ніколи вони не завойовували чужі землі і не погрожували зброєю…
Слухав я батькові слова, і ще ріднішими ставали мені козак чи ті січовики, що лежали вічним сном під камінним хрестом. А коли лягав
спати – довго не міг заснути. Все думав і думав: «Що ж це за люди, оті козаки, які полягли тут, на пагорбі? Мабуть, дуже хоробрі і любили
свою Вітчизну:..».
А наступного дня, як тільки-но сліпуче сонце знову засяяло на голубому небі й під вікном защебетали весело пташки, дякуючи Богу за своє
життя, поспішив до бібліотеки, де попросив знайти мені книжку про цих мужніх воїнів.
•        А ти вмієш читати? – перепитав картавим голосом бібліотекар (чомусь не жінка, а чоловік), в окулярах, який не вимовляв добре літери
«р», і з недовірою поглянув на мене.
•        Ще у п’ять років прочитав першу книжку – казку про трьох ведмедів. А мені вже сім буде. До школи йтиму…
Потім ой лихо сталося зі мною! Було це на Різдво. Вдень ходив зі своїм другом Васильком по сусідах – колядував, славив Ісуса Христа, а
вже пізно ввечері не забув і про свого рідного дядька Йосипа, татового брата, аби і йому засвідчити, що в далекому місті Вифлеємі
народився Божий Син.
Тут мені і гостинців дали, і частували. А коли зібрався додому, дядько поцікавився:
•        Зайдеш сам чи провести тебе?
•        Так це ж недалечко. Звичайно, сам…
Попрощався і вийшов на вулицю. Снігу було тієї зими до колін. Ні зір, ні місяця на
небі – затуляли хмари. І я чомусь збився з дороги, що тяглася понад берегом величезного ставу, другий берег якого був аж біля Дубна. А це
неблизько – кілька кілометрів. Пішов я по ньому, взутий лише в черевички. Мабуть, із годину петляв то в один бік, то в інший – у сподіванні
знайти свою оселю. Проте нічого не виходило в мене.
А потім побачив удалині вогника, який світився у чиємусь вікні. «Ну, - думаю, - буду йти на нього, якщо не згасне». А коли наблизився, почув
знову голос дядька Йосипа:
•        Це ти? Ай-я-яй! Добре, що я вийшов у двір – зачинити повітку, не ліг спати до цього часу. Замерз би в снігу…
•        А я – козак! Мені не страшно було, - гордовито відповідаю.
Він тільки посміхнувся на мої слова, взяв за руку і завів до хати. Тут і тато не забарився. З ним я, щасливий, повертався до рідної домівки.
Дякуючи Богові, що ця пригода закінчилася зі мною благополучно.



                                                                
БІНОКЛЬ

Мені дуже хотілося мати справжнього бінокля – отакого, як у командирів під час війни, яких бачив у кіно. Стоїть і дивиться у далечінь. І все
перед ним, як на долоні. Але що з мого хотіння? Знайомих військових у мене не було, аби попросити хоча б потримати у руках цю
дивовижну річ. Залишалося тільки помріяти, або сподіватися на якийсь щасливий випадок.
Але ж так кортіло, що одного разу поділився своїми мріями з Васильком. Ми з ним разом корови пасли за селом, під горою, внизу якої
колись було старе русло річки Ікви, а тепер заросло високим густим очеретом і осокою: він – свою, а я – сусідську. Не бракувало і джерел
тут, із крейдяним дном. А вода – холоднюща  в них, що аж у зуби заходить.
Отож не раз і змагаємось – хто довше постоїть у ній. Дивно, що після цього тоді – ніякого кашлю чи нежитю. Мабуть, вона цілюща.
- Слухай, Василю, - кажу йому. – Ти коли-небудь бінокля в руках тримав?
- Ні, - і здивовано подивився на мене, сподіваючись, що я йому зараз покажу.
- І я не тримав, - зізнався йому. - Жаль, що їх у крамницях не продають. Може, якось
випросив би грошей у тата. Сказав би йому, що буду більше слухатися, допомагати в усьому.
- А навіщо тобі той бінокль? – поцікавився Василько.
- Як навіщо? А ось пішли на гору, щось покажу…
   І я першим почав підніматися по ній, ступаючи босими ногами то на шовковисту
траву, то на м’який килим чебрецю, важко дихаючи. Але не відставав від мене і мій друг. Врешті, забралися аж на самий верх, де нас
зустрів свіжий вітерець, даруючи прохолоду. А ще – витер краплі поту на чолі й побіг кудись ланом колгоспної пшениці, розгойдуючи важке
колосся.
- То для чого тобі бінокль? – знову не стримався Василько і повторив своє запитання.
- А ось глянь туди, - сказав йому і показав рукою на Дубно. – Он височіє храм Божий.
А туди, правіше, Шибена гора...  
   - Ну то й що?
- Як що? Ти бачиш усе це здалеку. А наскільки цікавіше – зблизька! Тато мені
розповідав, що колись, у сиву давнину, неподалік того храму був козак Тарас Бульба, зі своїм військом і синами – Остапом та Андрієм. І
Андрій зрадив. Разом із польською красунею потаємним підземним ходом перейшов на бік ворогів. І виступив разом з ними проти
запорожців. Та ненадовго ощасливила його тая дівчина. Таки спіймали козаки за наказом Бульби зловмисника. А той не пожалів
запроданця за таку ганьбу. І сказав йому: «Я тебе народив, і я тебе вб’ю».
А Шибена гора – незвичайна. У війну німці розстріляли тут багато тисяч євреїв…
- І справді – цікаво, - погодився приятель. – Так це ж можна вночі розгледіти зорі або
місяць. Можливо, там люди на ньому живуть і так само спостерігають за нами. Можна було б помахати руками їм, привітатися. От здорово!
– уже із захопленням вигукнув він.
І це дуже стішило мене. Тепер ми вже удвох мріяли про бінокля. Але де ж узяти
його? І тут мене осінила гарна думка: а що, як змайструємо самі? Ну, не буде такий, як справжній. То хіба в тім біда велика? Зате всі наші
знайомі заздритимуть нам. Кожний проситиме: хоч одним оком зазирнути у нього.
   На лівому схилі гори я побачив величезного куща бузини, на якому кетягами звисали чорні ягоди. І відразу прийшла ідея – прекрасний
матеріал для нашої затії: виріжемо дві палички по сантиметрів 15-20, звільнивши їх від серцевини, а туди вставимо скельця – з обох боків.
- А де ж ми їх візьмемо? – поцікавився Василько.
- Розіб’ємо пляшку, і з тих шматочків виберемо щось.
- Та ні, - заперечив він мені. – Там скло має бути спеціальне. Інакше нічого в нас не
вийде…
«А й справді, - подумав я. – Мій друг правий. Але ж – не зупинятися на півдорозі!».
- Гаразд, - кажу йому. – Ти готуй трубочки, гарненько прошліфуй їх наждачним
папером, а решту роботи – беру на себе…
   Увечері, коли худобу пригнали з пасовиська, відразу побіг до тітки Параски. Вона була рідною сестрою мого тата. Як завжди, її застав за
дерев’яним саморобним ткацьким верстатом, що займав майже половину невеликої кімнати, в якій мешкала сама зі своїми трьома
доньками, а моїми двоюрідними сестрами.
   Я дивився, як спеціальний човник з нитками вона вправно запускала то зліва, то справа, і на моїх очах народжувався килим. О, їх
десятки наткала за своє життя! Чоловіка забрали на фронт – і не повернувся. А жити якось треба було. Злидні не давали спокою.
   Нарешті тітка зауважила мене і лагідно сказала:
- От добре, що ти прийшов, синку. Молока глечик занесеш додому…
    Вона зняла свої товсті окуляри, обережно поклала на столі й вийшла на хвилину з хати. Цієї ж миті я хутенько взяв їх і сховав до кишені.
«Це те, що треба мені», - подумки потішав себе.
   Ось і тітка повернулася, з повним глечиком. Не гайнуючи часу, аби не зауважила пропажі, я взяв молоко і, щасливий, побіг додому. А в
небі зір – як маку, місяць викотився величезний, освітлюючи дорогу. Поставив обережно на землю ношу, дістав окуляри і почав розглядати
його. То притуляв їх до очей, то віддаляв. Навіть здалося мені, що нічне світило видно було краще.
   Та тільки-но переступив поріг домівки власної оселі, як тітка Параска, зі сльозами на очах, тут як тут:
- Синочку, ти не бачив моїх окулярів? – допитувалась. – Бо без них, як без рук. Не
   можу ткати килима. Вже скрізь перешукала, а вони – як у воду канули…
Сором охопив мене з ніг до голови. Шкода було розлучатися з дорогоцінним
скарбом. Думав: на бінокль згодиться. Ще й Василька так обнадіяв. На жаль, нічого не вийде у нас.
А тітка знову:
- Дитинко, може, ти їх узяв?..
Я опустив голову ще нижче. Поволі, не кваплячись, дістав із кишені окуляри і подав
   їх тітці Парасці.
- Ой, дякую! – радісно сказала вона. – Бог простить тобі, синочку, - а сама вийняла
    хустинку, розв’язала її й дістала карбованця. – На ось тобі, на цукерки…   


   
  
                                                         НІЧЛІГ  У  СОЛОМІ

   У другий клас я почав ходити не в своєму селі, де жив із татом (після смерті мами), а переїхав до дідуся, котрий жив неподалік райцентру
Дубна – з протилежного боку. Він працював старшим конюхом на фермі, а бабуся трудилася вдома по господарству. Тут мені було теж
цікаво.
   Пас корову, а поруч – та сама річка Іква, де ми, дітвора, часто купалися влітку, засмагали. Особливо любив ловити рибу на великій і
глибокій водоймі, яка утворилася після вибуху бомби у час війни. Тут люди прив’язували свої човни, на яких часто привозили свіжоскошену
траву для худоби, а я сидів на них годинами, спостерігаючи за поплавком – чи не клює?
   Інколи підсідав до мене Сашко, котрий жив по сусідству. Старший на кілька років, а тому – більш досвідчений в цій справі. Підказував, на
що краще ловити красноперку або верховодку. Водилися там і карасі, і щуки, і линочки – вистачало того добра для всіх.
   А одного разу ми з ним так загралися м’ячем на траві, що забули про уроки, і я не вивчив математики. Вранці так не хотілося до школи  
йти! Кепський настрій був і в мого друга. В небі яскраво світило вересневе сонце, люди приступали до копання картоплі, а ми, взявши
портфелики з книжками та зошитами, знехотя йшли до науки.
   Раптом на півдорозі Сашко запримітив велику купу сухого картоплиння, раніше скошеного і знесеного на край городу, який впирався в
берег.
- Гарне місце тут, - каже він. – Давай зробимо буду. Та й пересидимо навчання.
- А й справді! – підхопив його думку я. – Не хочеться «двійку» отримати за невиконане
домашнє завдання…
За лічені хвилини ми вже обживали свою нову оселю, яка нам так сподобалася, що
прийняли одностайне рішення: й наступного дня завітати сюди. Удома нічого й не підозрювали, що ми знайшли собі схованку і не
відвідуємо школи. Зранку, як і належить: у руках - ранець із підручниками та зошитами, там бабуся знаходила місце і для обіду мені, аби
онук не проголодався, бува.
Та наступного дня сталася прикрість: на уроки ми  знову ж таки не пішли, як і
домовлялися з Сашком. А після обіду пасли з ним худобу: він – свою, а я – свою. Ганяли м’яча по траві босоніж, бо сонечко ще по-літньому
світило з неба, даруючи нам радість і тепло.
Раптом Сашко стривожився. Підійшов і майже пошепки сказав:
- Вчителька приходила. До твого дідуся і до моєї мами…
Тата у нього не було – на війні загинув.
- Додому я тепер не піду. Буду покараний…
І я відчував, що дістанеться на горіхи. Бо вже перед очима бачив дідусевого батога, з
яким він часто заходив до хати в обідню пору. Клав його чомусь біля себе на стільці, що стояв біля столу. А бабуся тим часом діставала
рогачами з печі борщ у череп’яному горшку і кашу.
   А коли настав вечір, ми тихенько позаганяли корів до хлівів, а самі спритно зникли, щоб ніхто не бачив, та довго блукали вулицями. А як
стемніло, споночіло зовсім – Сашко й порадив:
   - Давай підемо на ферму. Там солома є. Її підвозять їздові конюхи, щоб на січку різати. Місця для нічлігу кращого й не знайти…
   Я погодився.
   Правда, спочатку сон не брав нас. Довго розмовляли. Думали-гадали: як мої дідусь із бабусею та його мама зараз переживають. Чи,
може, й плачуть за нами.
- А що, як у міліцію підуть, і нас почнуть шукати? – стривоживсь я.
- Зараз не підуть. Хіба що завтра, - заспокоїв приятель. – Спи…
І я заснув.
Прокинулися ще задовго до світання. Дідусь і справді шукав нас по селу. А коли
прийшов на ферму, заглядаючи по всіх тваринницьких приміщеннях і гукаючи нас, то тут у поміч йому став собака – мій Рудий. Без нього
ніхто б нас не знайшов.
То був дивовижний пес. Як біжить, то дзвенить під ним земля. І розліталася на різні
боки всяка птиця – кури, гуси, качки. Ганявся, не знаючи втоми. Очі аж горіли від захвату. Він нерозлучно плавав зі мною на човні, ходив на
рибалку, супроводжував до крамниці, коли мене бабуся посилала щось купити.
Нанюхав таки нас у соломі! Радісно загавкав, мокрою мордою тицьнув мені в обличчя.
Мовляв:
- Вставай! Чого лежиш? Додому вертайся…
А я йому у відповідь:
- Ну й довгий у тебе язик! До очей можеш дістати…
І довелося нам іти до свого обійстя й досипати в ньому. Правда, нічого страшного зі
мною не  сталося після цього. Хіба що добряче насварили. А от Сашкові повезло менше – його виховувала мама не тільки словами, а ще
трохи й лозиною.
Але то – не біда.
Для себе я відкрив велику істину - на все життя: обманювати – не можна. Саме про це
говорить і Слово Боже.





  
 МАНДРІВКА  В  НЕВІДОМЕ

   Вулиця, на якій я жив у дідуся з бабусею, у хаті, що складена з колод, із незапам’ятних часів була завжди гамірною. Тут часто збиралися
хлопчики й дівчатка – погратися м’ячем, у піжмурки, пострибати у «класики»…
   А ще з неї поставав, відкривався перед очима гарний краєвид: вдалині несла свої води річка Іква, а праворуч і ліворуч неї – широченні
смуги болота, де водилося багато в’юнів, з осокою, очеретами і всілякою дичиною. А ще далі, до горизонту, тягнулася залізниця, по якій
день і ніч гуркотіли товарні потяги і пасажирські поїзди.
   Інколи стою і рахую вагони: один, два, три… Декілька десятків тягнув паровоз… «Ото силу має! - думав не раз. – Це ж скільки вантажів
перевозить! Мабуть, сотні автомобілів не вистачило б  для них. Та що там сотня! Цілих дві…». Це так мені подобалося – жити тут і вбирати
очима цю красу.
   Часто бабуся брала мене і на залізничну станцію в Дубні, куди вона в плетеному з рогози кошикові носила молоко, сир, сметану і
продавала людям. І мені перепадало дещо від бабусиного заробітку – морозиво, цукерки, халва або соняшникове насіння.
   Спочатку було страшнувато, коли скреготали металеві вагони чи маневровий паровоз штовхав їх по декілька штук то взад, то вперед,
переїжджаючи з однієї колії на іншу. А бувало – стане довжелезний состав, якого не можна обійти ні ззаду, ні спереду, - тоді з бабусею ми
нахилялися і попід вагоном навкарачки перелазили по шпалах у потрібний нам бік. Правда, тоді трошки тривожно було: а що, як рушить?
Проте Бог оберігав нас!
   А так кортіло прокататися! Ну хоча б до наступної першої станції – і назад. І все-таки одного недільного дня я відважився на сміливий
крок. Пішов на вокзал – тією найкоротшою дорогою, якою прошкував завжди з бабусею. А тут ось і товарняк стоїть. Ніби й чекав на мене.
   Хутенько, не роздумуючи, піднявся по металевій драбинці на перехідний місток одного з вагонів і присів, щоб менше люди бачили. Довго
чекати не довелося. Машиніст подав гудка, і ми поїхали.
   Спочатку потяг рухався повільно. Чувся лінивий перестук коліс на стиках рейок, і мені стало лячно. Думав зіскочити на ходу, доки не
пізно. Але від цього ставало ще  страшніше. Швидкість поволі наростала і наростала.
   Тепер уже не зістрибнути. І поїзда не зупинити. Зрештою, я забув про все на світі. Став собі, як укопаний, а чи заворожений. Праворуч і
ліворуч пропливали села, колгоспні поля,  зустрічались і залізничні переїзди із закритими шлагбаумами, за якими стояли автомобілі,
підводи з кіньми або й просто люди.
   На повороті потяг вигинався дугою так, що було видно паровоза, який викидав клубки диму і пари. Мене це навіть тішило. Відразу уявив
себе машиністом, аж перехопило дух від самозадоволення. Тепер друзям розказуватиму про свою мандрівку в невідоме.
   От тільки б наступна станція швидше була! Там я вже знаю, що робити – хутенько зіскочу на землю, щоб не зауважили залізничники і не
насварили мене, та й відразу пересяду на інший потяг – у зворотньому напрямку.
   Але чомусь цієї станції не було і не було. Почав хвилюватися: а що, як завезе мене кудись дуже далеко? А тут – ані гроша в кишені, нема
чого їсти. «Ну чому не здогадався бодай шматок хліба взяти?» - докоряв сам себе. Напередодні ж бабуся напекла його. Буханці великі, як
сонце. Духмяні. А смачні які! Аж слина потекла від цих думок. Мабуть, якби ще трохи, то й заплакав би.
    Але нарешті колеса почали сповільнювати хід і згодом зупинилися. Не гайнуючи часу, миттю зістрибнув на землю і відбіг метрів двадцять
від вагона, не розуміючи, де я.
   То було якесь місто. Бо виднілися великі будинки, їздили автівки, скрізь ходили люди, яким було зовсім байдуже до мене.
   Поїзд, яким я прибув сюди, невдовзі поїхав кудись далі. А мене все більше і більше огортала тривога. Сонце на заході вже торкалося
обрію. Швидко вечоріло. Пригадав, як бабуся не раз казала:
- Коли трудно – треба молитися до Бога. Просити, щоб допоміг. І Він обов’язково
прийде на поміч…
«Ну, так це ж бабуся! А я хто? Буваю непокірним, та й не все те, що роблю,
подобається Богові. То чи ж Він почує мій голос тепер?». На очі набігли, накотилися сльози. І в цю хвилину згадав слова молитви, які не раз
чув з уст бабусі й дідуся:
«Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє,
нехай буде воля Твоя…».
   А далі, не в змозі пригадати, що треба говорити до Господа, крізь сльози сказав:
   - Хочу додому… Допоможи мені…
   І в цю хвилину на протилежному боці побачив паровоза, який стояв чомусь без вагонів і пухкав парою. Не роздумуючи, перебіг
залізничне полотно, наблизився до локомотива. На щастя, побачив мене машиніст і сердито запитав:
   - Ти що тут робиш? І чого плачеш?
   - Дядечку! Візьміть мене додому… Я хотів прокататися… От і опинився тут – товарним поїздом… А тепер хочу назад… Візьмете, га?..
   - Ну, куди ж тебе везти? Звідки ти? Чи не з Дубна, бува?
   - Ні, мені потрібно на першу станцію, яка буде… - чомусь гадав, що станція – це одне, а Дубно – то є місто, зовсім інше, тож знову твердив
своє.
   Мій голос був такий жалісливий, що він відкрив дверцята і дозволив залізти в кабіну. А щоб заспокоїти мене, щоб перестав схлипувати –
подарував лампочку.
   - Це така, що у фарі світить? Від Вашого паровоза? – перепитав, уже посміхаючись.
   - Саме така…
   Ще хвилину – і ми рушили. По дорозі бачив, як помічник машиніста відкривав кочегарку, широкою лопатою-шуфлею засипав туди вугілля,
ворушив його там довгою залізною кочережкою. Воно горіло, палахкотіло і нагрівало воду у величезному котлі. А далі вже пара виконувала
свою роботу – рухала колеса.
   Ми їхали швидко. За розмовою я і незчувся, як повернувся назад.
- Сюди? – перепитав машиніст.
- Сюди! – радісно вигукнув і щиро подякував йому за доброту, за те, що врятував
мене від неприємностей, і я, щасливий, повертався додому, де бабуся з дідусем, нічого не підозрюючи, чекали на мене.