Володимир Сад

***
Людям страшно зустрітися з Богом,
Та страшніш не зустрітися з Ним.
Краще б Він був суддею нам строгим,
Ніж далеким назавжди й чужим.

Він — Любов пресвята і всевишня,
Він запалює зорі в душі.
Чому так у житті нашім вийшло,
Що ми йшли на пусті міражі?

Чому серце — утомлений острів —
Не противилось хвилям гріха.
Бився човен об камені гострі,
Не тривожилась совість глуха.

А боліло ж, боліло, боліло,
До знемоги боліло й пекло…
Млява спроба звільнитись, несміла,
І відчути блаженне тепло.

Бо хтось душі притримував міцно,
Не даючи спочинку й на мить,
І лежати примушував ницьма,
Щоби нам не відкрилась блакить.

Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним!
…Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…

***
Не стихає у серці біль.
По-зимовому сонце світить…
А думок у душі заметіль,
Як на рану відкриту сіль:
Чи прийдуть до Господа діти?

Так недавно були малі…
Босоніж — дитинства стежками…
Забирали роки журавлі,
Залишаючи в серці жалі,
Лиш печаль — до ніг пелюстками…

Покидали рідне гніздо,
Дужі, впевнені — сильні крила.
Про біду не думав ніхто.
До батьківського серця місток
Гордовита байдужість вкрила.

Світ широкий зустрів «як слід»,
Розпростерши обійми смерті.
Скуштували гріховний плід,
Закрадався у душу лід —
Не спинитися в круговерті.

Пригадалось рідне село,
У диму яблуневім хата…
Душу спомином обпекло:
Там ставали ми на крило
Й берегла молитвами мати.

Материнська молитва ще
Клопотанням у вись гордливо…
Не одна ще сльоза стече,
Переллється в батьківський щем:
Боже! Будь до них милостивим!

Бо поглине жорстокий світ
І нову шукатиме жертву.
Опаде молодечий цвіт,
І безчестя юначих літ
Все оберне в надію мертву.

Повертайте з чужих полів,
Вас чекають оселі неба.
І як з вирію журавлі
До своєї летять землі, —
Вам до неба летіти треба.

Тільки віра туди веде.
Хоч противник лютує грізно,
Та надія рветься з грудей:
Нам спасати своїх дітей
Разом з Богом іще не пізно!

* * *
Розпочну з молитви день новий,
Що несміло визирнув з серпанку,
Росяний, імлисто-голубий...
Богу помолюся на світанку.
Серце не ввійшло ще в суєту,
Не впряглося в клопотів гонитву.
Я Тебе з зорею віднайду…
День новий я розпочну з молитви.
Зачерпну із чудо-джерела
Спокою, наснаги і терпіння,
Щоб удосталь мав в душі тепла,
А в житті — неспокою горіння.
Буду пити із долонь Твоїх,
Втамувавши спрагу на світанку,
Щоб духовний пульс мій не затих,
Я з Тобою стрінусь спозаранку.

***
Ми не дволикі, ми — тисячоликі,
Життя — театр, а ми актори в нім.
І ролі граємо значні і невеликі,
У шатах ходимо, а потім — у рванні.

Вдягаєм маски, маєм грим, перуки,
Міняєм голос, погляд і взуття.
Тоді в молитві підіймаєм руки
І просим за своє земне життя.

Благаєм миру, а самі не в мирі.
Караєм гріх, самі ж бо у гріхах.
Удавано святі, насправді ж бо — нещирі,
І присмак полину й неправди на вустах.

Слова — олива, а думки — гріховні.
Одні — на ділі, інші — на словах.
Ми ж під склепіння ідемо церковні,
Щоби відвагу мати в молитвах.

Не треба Богу наші маскаради.
Він серце бачить, знає Він думки.
Буть лицеміром — особиста зрада,
І не спасіння буде — навпаки.

В нас почуттів нещирих повна гама.
Дай бути, Боже, щирими завжди,
Щоб не наслідувати жінку Ровоама,
Убрання не врятує від біди.

Не кидай каменем

Коли в серці у близького друга гроза
І в очах забриніла печалі сльоза,
Осудити ніколи його не спіши,
Прихилившись, молися за нього в душі.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Коли в хату до ближнього ступить біда
І стане гіркою солодка вода,
Підійди і розрадь, розпитай, зрозумій
І оливу на рани подати зумій.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Злі чутки про хорошу сестру поповзли.
Вже за спиною в’яжуться пліток вузли.
Щире серце у розпачі крається,
Душа плаче, шукає і… кається.
Не кидай у неї каменем,
Вона і так вже поранена.
Брат спіткнувся, а потім ще й боляче впав,
Крила віри й молитви знеможено склав,
І отрута гріховна вже серце в’ялить,
І в душі невимовно щемить і болить.
Не кидай у нього каменем,
Він і так вже поранений.
Шлях вузький — боротьба. За Христом я іду.
Хвилі човен хитають і грози гудуть.
Я з Тобою лиш буду по хвилях іти,
Я так хочу, Ісусе, дійти до мети.
Коли буду в житті я поранений,
Захисти мене, Боже, від каменя.

Вибирай!

О, страшна і нещасна свобода людей
В світі зла і неправди, й облуди!
Я не бачив страшнішого рабства ніде,
Коли Господом нехтують люди.

І в покорі невільницькій, ницій, німій
Безпорадно, по-рабськи, злиденно
Не панують, плазують, як робить те змій,
Вчора, нині та завтра – щоденно!

Смертні люди невільні, свободи раби,
Жалюгідні заручники світу,
Вам би встати з колін, відійти від юрби
І звільнитись від смертного гніту.

Незалежними стати від світу принад,
Подолавши душевну знемогу,
Розірвати невільницький, рабський канат,
Переставши противитись Богу.

О блаженнеє рабство Господніх синів!
Я вільнішої волі не знаю
І в покорі сердечній Цареві царів
Бути нині й щоденно бажаю!

Вільну пісню співають невтомні вуста
Про свободу Нового Завіту.
Краще підданим бути Ісуса Христа,
Ніж монархом гріховного світу.