Мирон Шкробут

                                                                                      Справедливість і милосердя

Один чоловік часто нарікав на Бога: «Чому у світі стільки зла, несправедливості, чому Він нічого не робить, щоб припинити все це...»
Одного разу з’явився йому Ангел і каже: «Я дам тобі можливість виправити те зло, яке є у світі».
Чоловік оглянувся і побачив себе у величезній залі, повній різних людей, а сам він стояв на підвищенні біля трону.
– Сідай, – сказав Ангел, – сьогодні це твоє місце. Будеш суддею.
Чоловік сів на трон і побачив, що до нього підводять гарно одягненого юнака.
– Цей синок багатеньких батьків вважав, що весь світ належить йому, їхав п’яний за кермом, збив маленьку дівчинку, батьки відкупили його
від людського суду, але тепер він стоїть тут. Твій вирок?
– В пекло!
– Але він ніколи не знав справжньої любові, батьки давали йому гроші, а не любов...
– І їх в пекло!
– Але вони ніколи не знали Бога, їх навчали, що Бога немає...
– Все одно в пекло!
– Наступний – політик, все життя обманював, крав, зраджував. Зраджував дружину, дітей, друзів, людей, які йому довіряли... Твій вирок?
– В пекло!
– Що ж, – промовив Ангел, – далі в нас молода повія. Вона торгувала своїм тілом, зводила юнаків, чоловіків...
– В пекло!
– Але ж вона стала повією, щоб врятувати свою сім’ю від голоду.
– Все одно в пекло!
Ангел поглянув на чоловіка і сказав:
– Ти дуже суворий суддя.
– Я не суворий, а справедливий.
– Хочу тебе ще запитати – Ти любиш своїх дітей?
– Так, звичайно, люблю. В мене їх п’ятеро.
– Це добре. А кого з них ти любиш більше?
Чоловік обернувся до Ангела:
– Що за дивне запитання? Я їх люблю, бо вони мої діти, частинка мене. Я їх маленькими носив на руках, утішав, коли вони плакали, з
радістю спостерігав за їхніми першими кроками, як вони підростали. Вони – моя радість, навіть коли були нечемні. Вони різні, і кожного з
них я люблю по-іншому, але – нікого менше чи більше.
– Ти добрий батько і любиш своїх дітей, але тобі треба зробити вибір: хто з них піде до неба, а хто – до пекла.
Жах пройняв чоловіка:
– Ні, я не буду цього робити, – захотів встати з трону, але не зміг.
– Ти повинен винести вирок!
– Ні, я не хочу...
– Ти повинен винести вирок!
– Ні, не хочу, не буду, я не можу цього зробити. Вони ж мої діти..., – чоловік кричав, заперечував, сварився, але Ангел невтомно повторював:
– Ти повинен винести вирок! Хто з них, вони також згрішили...
Нарешті, остаточно втомлений, чоловік впав на коліна біля трону і закричав:
– Візьми мене!!! Я піду замість них!!! Візьми мене, тільки не моїх дітей!
В залі запанувала тиша. Було чути лише шепіт чоловіка: «Візьми мене, я піду замість них...»
Тут він відчув, як Хтось ніжно погладив його похилену голову і тихий голос мовив:
– Саме це Я і зробив для Своїх дітей.