Галина Шперлінг

                                                                                                                      Дрібка солі


Павло сидів за кухонним столом і сумно дивився у вікно. За вікном вирувала негода, і на душі було недобре. «Подумаєш, зіпсувався! —
подумки нарікав хлопчик. — Я просто виріс і все! Я просто хочу, щоб зі мною теж рахувалися, тоді й грубощів ніяких не буде...». Павло
крадькома глянув на матір – начебто не плаче. Він терпіти не міг, коли чергова перепалка словами викликала у матері сльози. Наталя, так
звали маму хлопчика, закінчила приготування до обіду і покликала:
— Пантелеймонович, рідний, йди обідати!
Замість відповіді рипнули кімнатні двері і, притримуючись стіни, в кухню увійшов сивочолий старець. Павло без сорому втупився в старого. А
чого його соромитися? Пантелеймонович був сліпий. Осліп старий близько півроку тому, і жаліслива Наталя взяла його до себе, вважаючи
своїм обов’язком подбати про родича. Яким саме родичем доводився їй Пантелеймонович, вона сказати точно не могла. Начебто він був
двоюрідним дядьком її загиблому чоловікові...
— Сідай, — клопоталася біля старого господиня, допомагаючи підсунути ближче стілець. Але він, торкнувшись рукою столу, завмер на мить
і став неголосно молитися:
— Господи, дякую Тобі за Твою милість до мене, за дах над головою, за хліб, за сіль. Благослови цю їжу і всіх, хто живе в цьому домі. Амінь.
Старий сів. Павло все так само дивився на старого, не зводячи з нього очей. Ось він, об’єкт його нарікання. І навіщо цей дід потрібен у них
вдома? «За хліб, за сіль — в душі посміхнувся хлопчик, — ніби йому їсти не дають, а тільки хлібом і сіллю годують...». Павло перевів погляд
на тарілку борщу, яку поставила перед старим господиня. «А як би дід Бога став дякувати, якщо йому солі підсипати побільше?» І,
знайшовши момент, поки мама не бачить, хлопчик кинув щіпку солі в тарілку старця.
— Ти, Пантелеймонович, на мене не сердься, — перервала мовчання Наталя, — вже я молитися не стану, бо не привчена...
Старий у відповідь лише посміхнувся. Обід пройшов у мовчанні. Пантелеймонович ні словом, ні видом не виявив занепокоєння з приводу
солі.
— Дякую, Наталочко, за смачний обід, — закінчивши трапезу, сказав старий і, встаючи, вимовив подячну молитву Богові:
— Дякую Тобі, люблячий Батько, за хліб, за сіль і за турботу. Віддай цьому  домові Твоїми щедротами. Амінь.
Хлопчик був у подиві: «Може, він не тільки сліпий, але й смаку не може розрізняти?» Після обіду Пантелеймонович покликав до себе в
кімнату Павла і попросив:
— Синку, ти зрячий і читаєш добре, почитай мені Євангеліє...
— Ох, Пантелеймонович, ніколи мені...
— Я заплачу тобі п’ятак, — не давши хлопчикові договорити, пообіцяв старий, — адже читання це теж праця, а всяка праця повинна
оплачуватися...
Ну, це зовсім інша справа! Пропозиція читати за гроші була привабливою.
— Ну, гаразд, — вдаючи, що йде на поступки, промовив хлопчик, — говори, що саме читати...
Бажаючи швидше роздобути обіцяний п’ятак, Павло став квапливо читати вголос. Багато слів були йому не зрозумілі і начебто наскакували
одне на одного при читанні. Пантелеймонович два рази поправляв читця, а потім попросив:
— Давай домовимося, що ти будеш читати повільно, вимовляючи кожне слово.
— А ти, Пантелеймонович, і так все знаєш, що тут написано, якщо поправляєш мене. Навіщо ж це тобі читати?
— Щоб віра моя не згасла, синку, адже віра від слухання, — посміхнувся старий.
Трохи сконфузившись, Павло почав читати повільно, шкодуючи, що п’ятак дістанеться йому не так легко. Отримавши свою винагороду,
Павло пообіцяв старому, що буде приходити читати йому Євангеліє один або два рази на день, зрозуміло, за п’ятак. Тепер хлопчик вважав
сліпця не тягарем, а джерелом доходу.
— Зіпсуєш мені сина, Пантелеймонович! — протестувала Наталя. — І так з ним тяжко.
— Ні, Наталочко, — ласкаво промовив старий, — я його набуваю. Ось побачиш, він буде з кожним днем кращим. Я молюся за нього...
— Я б теж помолилася, якби знала, що це допоможе, — схлипнула жінка. — Зовсім від рук відбився, але ж йому тільки дванадцять років!
Що ж далі буде?! І Наталя дала волю сльозам.
— А ти вір, що Бог змінить його, вір... і молися, тільки з вірою молися.
Минали дні за днями. Павло щодня приходив до кімнати Пантелеймоновича і читав йому з Євангелія декілька розділів. І кожен раз за
свою працю він винагороджувався п’ятаком. Але кожен раз, обідаючи разом з дідом, хлопчик примудрявся непомітно від матері підкинути
старому в тарілку солі. Чи був Павло настільки злим і зіпсованим хлопчиком, що так ображав старого? Напевно, він просто не
замислювався над своїми вчинками. Його цікавило тільки одне питання: розрізняє старий солоне від несоленого чи ні? Не знаю, скільки б
часу так тривало, якби...
Одного разу вночі хлопчик прокинувся від якогось шуму в коридорі. На вулиці щось виблискувало синім світлом, спалахами осяваючи всю
кімнату, потім світло пропало. Павло деякий час лежав нерухомо, прислухаючись до приглушених голосів. «Щось трапилося», — нарешті
вирішив він і встав з ліжка. Підійшовши до вікна, він побачив машину швидкої допомоги, що стояла біля їхнього дому. Хлопчик безшумно
підкрався до дверей і відчинив їх. Перше, що він почув, це тихий плач матері, вона ніби виправдовувалася перед кимось:
— Нічого йому не давала солоного, ні гострого, ні маринованого... Не знаю, чому так раптом погано йому стало.
«Солоного!» — злякався Павло. Дідові погано від солоного! А якщо він помре? Що буде тоді? Тоді він, Павло, буде винним у смерті старого,
адже це він не перестає підсипати йому сіль...
Тим часом в кімнаті Пантелеймоновича наразі все стихло. Хлопчик, прикривши свої двері, припав вухом до замкової щілини і завмер в
очікуванні. Знову тиша, лише зрідка хлопчикові здавалося, що він чує слабкий стогін старого. Але ось в коридор вийшов лікар і почав шукати
своє пальто:
— Я зробив все, що міг, — неголосно сказав він, — хворому має стати краще, спостерігайте за ним.
І він пішов. Тут хлопчик вийшов зі своєї кімнати.
— Ти що, не спиш? — витираючи сльози, запитала мати.
— Він помре?
Мати подивилася синові в очі, і їй здалося, що вона знову бачить свого хлопчика добрим і лагідним, яким він був років п’ять тому.
— А як би ти хотів? — допитливо запитала Наталя, — адже він зайвий у нас...
— Мамо! — Павло обхопив маму руками і зарився обличчям у її халат.
— Нічого, — погладила вона по голові хлопчика, — зараз йому зробили укол, будемо сподіватися, що йому полегшає.
Хлопчик нічого не відповів. Вони пройшли в кімнату і сіли на диван, мама накинула синові на спину свою теплу шаль, а він притулився до
неї, як робив це раніше, коли був зовсім маленьким.
— Коли твій тато загинув, — почала Наталя, — тобі було тільки три місяці. Пантелеймонович в той час був зрячим і досить сильним. Мої
рідні тато й мама жили дуже далеко і не могли мені допомогти, він один був моєю опорою. І паливо привезе на зиму, і дах полагодить, і
паркан поправить. Грошей ніколи не брав, говорив: «Родичі повинні один одному допомагати». І не мені тільки допомагав він – багатьом.
Тому тепер і несуть для нього: хто мед, хто свіже молоко, хто варення... Люблять його люди і Бога, Котрого він шанує, поважають. За
порадою до нього йдуть, просять помолитися про себе або про дітей. Добрий він...
За вікном вже почало світати, коли Павло повернувся в своє ліжко. Деякий час хлопчик перевертався з боку на бік, намагаючись заснути.
Тривожні думки не давали спокою: «А якщо Бог, якому Пантелеймонович молиться, розсердиться на мене і за мої вчинки буде мене
карати? Якщо Він є насправді, то обов’язково покарає!» Неосяжний страх напав на Павла, і він здригнувся:
— Господи, прости мене, — прошепотів хлопчик, я більше так не буду робити, чесне слово, не буду, я обіцяю. І Пантелеймоновичу
допоможи, він так вірить в Тебе... Я читав в Євангелії, як Ти зцілював кульгавих і сліпих і ще якихось заразних хворих. Хіба Тобі важко
зцілити Пантелеймоновича?
Непомітно для себе самого від шепоту хлопчик перейшов в тихий голос, час від часу схлипуючи. Павлу хотілося все виправити, змінити,
повернути час назад. Йому на пам’ять приходили чудеса Ісуса, про які хлопчик читав Пантелеймоновичу, і він знову починав молитися Богу.
Через хвилин двадцять або тридцять, втомлений, але умиротворений Павло вже безтурботно спав.
Пробиваючись крізь зашторені вікна, сонячне світло заливало всю кімнату. Павло відкрив очі і деякий час лежав, намагаючись щось
пригадати: «Пантелеймонович! Швидка допомога! Будемо сподіватися!» В хатині стояла страшна тиша. Павло схопився і, човгаючи босими
ногами по підлозі, побіг до кімнати Пантелеймоновича. Двері в кімнату були прочинені. Хлопчик зупинився в дверях, притулившись до
одвірка. Пантелеймонович, здавалося, спав. Обличчя його було блідим і втомленим. Павло постояв трохи і хотів тихенько піти, щоб не
розбудити старого, але той гукнув його:
— Що ж ти не проходиш?
— Я, — запнувся Павло, — я думав, ти спиш. Пантелеймонович, тобі дуже погано, або вже краще?
— Після твоєї молитви, синку, мені стало краще, спасибі тобі, що клопотав про мене перед Богом. Павла від почутих слів кинуло в жар. Він
тихенько пройшов до кімнати і сів на ліжко хворого.
— Нема за що мене дякувати, я дуже поганий... Ти навіть, Пантелеймонович, не знаєш, який я поганий, я... я...
— Підсипав солі в тарілку сліпому старому, — тихо посміхнувся Пантелеймонович.
— Звідки ти знаєш? — здивувався хлопчик. — Тобі твій Бог сказав?
— Ні, моя дитино, не сказав. Я сліпий, але відчуваю рух повітря і можу зрозуміти деякі речі, не бачачи їх. Коли ти швидким рухом підсипав
дрібку солі, я відчував це.
Павло винувато опустив голову:
— Прости мене, Пантелеймонович, я більше не буду так, ніколи... Старий насилу підняв руку і погладив хлопчика по руці:
— Я пробачив тебе, давно пробачив, — рука втомлено опустилася на ковдру, — ми з тобою будемо великими друзями, навіть братами, я
відчуваю це. Однак, поквапся, твоя мама повернулася, я чув, як грюкнула хвіртка, і вона не одна йде, а ти в піжамі сидиш, біжи вдягатися...
Павло схопився, із захопленням дивлячись на старого:
— Пантелеймонович, я прийду тобі сьогодні почитати, коли ти відпочинеш...
— У мене скінчилися п’ятаки, — зобразивши сумну гримасу, відповів старий.
— Ні, Пантелеймонович, я тепер без п’ятаків... — хлопчик не став договорювати, тому що й сам почув на веранді кроки. Він поквапився до
своєї кімнати, щоб одягнутися. Якби хлопчик був уважним, то побачив, як просяяло обличчя старого. Але він нічого не помітив, та й не до
цього йому було. Він сам відчував себе, як на крилах. Дід простив його! Який же хороший, цей Пантелеймонович! Деякий час в кімнаті
дідуся була тиша. Павло подумав, що мама привела  лікаря, щоб той оглянув його. Хлопчик сидів на кухні і не поспішаючи снідав, хоча час
уже наближався до полудня. Через деякий час з кімнати Пантелеймоновича вийшла мама, очі її були заплаканими.
— Що ?! — злякався Павло. — Йому знову погано?!
— Ні, ні, — посміхнулася Наталя, — я вийшла, щоб не заважати. Чи знаєш ти, що відбувається там, в кімнаті? — і, піймавши здивований
погляд сина, продовжила. — Не заслужив ти цього. Пантелеймонович заповідає тобі все, що має. Чимало заповідає...
І вона обняла свого шибеника, ще не знаючи, які зміни відбулися з ним цієї ночі.