Оксана Швець

                                                                                                              Зупинка

У Всесвіті існує місце, яке умовно можна назвати Зупинкою. Усі люди мають там свій куточок, особистий простір, де належить очікувати
Автобуса. Кожен «пасажир» здогадувався, що Зупинка – не кінцева станція, а лиш перехідний етап на шляху Додому, що існує десь там, за
обрієм, куди найімовірніше курсує Автобус. Проте ніхто достеменно не відав, коли конкретно, в який день та час, за ним прибуде Автобус, та
куди доправить. А час до свого «рейсу» треба ж якось скоротати: хто ділом займався, а хто дні коротав, кожен як звик...
А один чоловік, якому Зупинка видавалася надто примітивною, а очікування марудним, заходився її облаштовувати. Він перекопав довкола
ґрунт, виклав плитку, обсадив екзотичними кущами-квітами... Однак йому цього здалось замало, і він зробив капітальний ремонт усередині
самої зупинки: пошпаклював, пофарбував, встелив паркетом, покрив черепицею... Тай на цім не спинився, надалі в хід пішли меблі: чоловік
обставив обійстя якнайкраще. Згодом придбав найновішу техніку, провів газ, світло, Інтернет, кабельне тв, встановив камін, фонтан, навіть
міні-озерце з лебедями розвів... Але і тут його душа не заспокоїлась, відтак вирішив добудувати ще кілька поверхів із мансардою, балконом,
вітражами, колонами, скляним дахом, щоб спостерігати за зоряним небом... Майже щодня у шикарному особняку влаштовувалися вечірки –
дівчата гронами «вішалися» на молодого, привабливого багатія. Те, що на сусідніх Зупинках іноді хтось замерзав в холодних стінах чи скнів
від голоду, чоловіка мало хвилювало – яке йому до цього діло!. Тут кожен сам за себе!
За всією цією феєрією вічного свята призабув молодик про все на світі. Забув він і про Автобус, який може заскочити зненацька, забув і про
те, що ця Зупинка не є справжнім Домом, додому він може попасти лише на Автобусі… Раптом, в найбільш непідходящий момент, під’їхав
Автобус, який забрав його у Невідомість – а шансу відмовитися не було. Всі нажиті чоловіком блага зосталися стояти «сиротою», позаяк
прихопити їх із собою теж було неможливо. Втім, пустувало добро недовго: його швидко розтягли по своїх закутках-Зупинках інші захланні
любителі легкої наживи. Їх час повертатися Додому ще не прийшов. І почали собі зводити Зупинки-палаци аж до самозабуття, упиваючись
«процесом»...
Наше життя – це всього-на-всього Зупинка на шляху Додому – до Вічності. Ніхто й не заперечує, що цей відрізок часу хочеться провести у
комфорті й добробуті. Однак дуже часто ми захоплюємося здобуттям й накопиченням цього всього настільки, що абсолютно забуваємо про
те, що рано чи пізно нам доведеться залишити все і все-таки відправитись Додому. З собою ми не візьмемо жодної валізи…
Прагнення комфорту – типове для всіх. Однак потрібно пам’ятати, що ми на землі не назавжди. Необхідно потурбуватися про своє майбутнє
вже сьогодні.
Задумаймось!

                                                                                                      
Притча про хабар

– Ми б залюбки вам допомогли, але, ви ж розумієте, державне фінансування сьогодні таке обмежене, а через те обмежені й наші
можливості…
Цю фразу Марія Осипівна повторяла по десять разів на день.
Жінка працювала головним лікарем-терапевтом у районній лікарні уже понад двадцять літ, і ці слова були для неї чимось на зразок
чарівного «замовляння», яке приносило чималий додатковий дохід до скупої офіційної зарплатні. Для пацієнтів же вони делікатно
«сигналізували» про одне: дай! І ті давали, хто у «твердій валюті», готівкою, хто «бартером» (пресловуті набори з коньяків-шоколадок), хто
ще щось вигадував (от колись один пан, директор бази відпочинку, презентував Марії Осипівні двотижневу путівку на море). Бо ж усі хочуть
жити добре, й заради збереження власного здоров’я готові пожертвувати останню сорочку.
– Ми б залюбки вам допомогли, але, ви ж розумієте, у нас завантажений графік, часу обмаль, а час – це гроші…
Подібна фраза приносила чималий прибуток і чоловікові Марії Осипівни, Іванові Петровичу, заступнику головного депутата районної ради.
– Ми б залюбки допомогли вам, але, ж ви розумієте…
Не нехтувала методом батьків-наставників і старша донька Тетяна, завідуюча дитсадком.
Одним словом, завдяки своїй… винахідливості, родина підприємливих хабарників жила-не тужила й нестачі ні в чому не знала. Аж тут
трапилася прикра оказія: якось вони всім скопом верталися з гостини пізньою зимовою трасою, та й… вгодили в аварію. Отямилися всі
троє аж… на Тому світі, прямісінько перед ворітьми Раю, які стерегли два озброєні Ангели.
– Куди? – строго поцікавилися янголи у новоприбулих.
– Так, теє, нам би до Раю, – кивнули ті на ворота.
– Розумієте, ми б з радістю вас туди впустили, але ж, ви розумієте, за просто так нині ніщо не дістається… – тонко натякнули вартові.
Трійця, котра на хабарах, що називається, собаку з’їла, натяк вловила з першого разу, хоча і здивувалася: от вже не думали, не гадали, що і
на Небесах процвітає корупція. Та нехай там, доведеться таки всунути «на лапу», а то страх як хочеться у Едем. Тільки от проблемка – а що
«сувати»? Марія Осипівна, Іван Петрович та їхня донька порилися у кишенях, проте нічого не знайшли, що й не дивно – всім відомо, що душі
на Той світ приходять геть нагі, залишаючи всеньке нажите добро на землі.
– Е-е-е… вибачте, та нам нічого вам… запропонувати взамін на допуск в Божу обитель, – промимрила трійця, понурившись.
– Ну тоді і ви даруйте, – громовими голосами пророкотали Ангели, й хрест-навхрест закрили ворота своїми списами, показуючи, що
«гостям» туди зась.
Довелося тим плестися геть, у Преісподню. Звідкіля ж нещасним посіпакам було знати, що насправді перепусткою до Раю є щира душа,
багата добрими справами й не заплямована гріхами. В тому числі і гріхом здирництва…


                                                                                        Догралися...

Якось зібралася компанія з кількадесят людей та влаштувала собі бурхливу вечірку із щедрим застіллям, «дикими» танцями, шаленими
розвагами... «Відривались» на повну, аж поки не потомилися. Аби дати перепочити нутру від ситних страв, потоків оковитої, а кінцівкам від
несамовитого смикання, вирішили зробити паузу, відсидітись на дивані та заодно переглянути який-небудь цікавенький фільм. Довго
вибирали-сперечалися – який саме, аж поки одностайно не зійшлися на типовому «ужастику» про нечисть.
Сюжет новизною й оригінальністю не вражав: четверо молодих людей необачно бавилися із окультними науками, в зв’язку з чим
накликали собі на голову гнів та помсту потойбічних сил. Й от коли ті самі сили  розправилися із трьома героями, і у живих лишився лиш
один – останній, йому явився сам Люцифер. Та ні, не затягнув у пекло (принаймні – поки що), натомість запропонував відчайдухові «угоду»:
душа в обмін на три бажання (ну не дідько, а золота рибка!) Після нетривалих вагань герой-невдаха згодився на умови рогатого, підписав
«контракт». Він забажав собі всесвітню славу, несусвітні багатства й карколомний успіх у жінок... Звісно в результаті нічим добрим для нього
це не обернулося: герой сконав у муках, а диявол таки отримав своє. На жаль, хеппі-енду не вийшло…
По завершенню «кіна» компанія ще довгенько не могла оговтатися й прийти до тями. А коли врешті-решт прийшла – стала обговорювати
сюжет, ділитися враженнями, думками з цього приводу. І тут раптом хтось із них – вочевидь найзухваліший – запитав:
– Народ, а що б ви робили, якби таке сталося із вами? Ну, якби вам явився той... самі розумієте – хто, і запропонував продати вашу душу в
обмін на гроші, славу, тощо, словом – на будь-яку забаганку? Ви б погодилися?
«Народ» думав недовго. Одні прагматично заявили, що все це повна нісенітниця, вигадки для забобонних, «бабайка» для дітей, друга ж
половина, ті, хто бодай мінімально допускав існування надприродного, замахали на провокатора руками:
– Ми ще не зовсім того, з котушок злетіли, розуміємо, чим такий «обмін» грозить. І взагалі, наші душі нам самим потрібні, нічого добровільно
прирікати їх на пекельні муки...
Отак, відмовившись від спокусливої пропозиції (нехай наразі тільки теоретичної), задоволені й заспокоєні власною принциповістю, люди
повернулися до забави...
Вони і не підозрювали, що в цей самий момент за ними спостерігає сатана. Не вигаданий персонаж із телевізора, а цілком реальний,
справжній-справжнісінький. Спостерігає, як ото вони нещодавно спостерігали за перебігом подій у фільмі, та від душі потішається.
– Ти ба, які стійкі, ні за які блага душі свої мені віддавати не бажають, – сміючись, кивав на натовп володар темряви, звертаючись до своїх
посіпак – падших янголів, котрі завше самовіддано йому служили.
Посіпаки й собі щиро реготали над наївністю смертних.
– Дурненькі навіть не підозрюють, що їхні душі ВЖЕ МОЇ. Без усіляких угод, – далі вів сатана, нахваляючись. – То тільки в дурнуватих
кінокартинах, для того, щоб стати моїм рабом та позбутися душі, необхідно особисто зі мною «домовитися», підписати папери власною кров’
ю, пройти ще бозна-які безглузді маніпуляції-ритуали... А насправді все до банального елементарно: усяк, хто коїть гріх – автоматично
«продає» мені душу. Дарує задарма. Кожен душогуб, мародер, злодій, хабарник, чародій, блудник, перелюбник, кривдник, обмовник,
зловмисник; кожен, хто свідомо коїть несправедливість по відношенню до ближнього, спричиняє йому шкоду чи навіть замислює проти
нього лихе – той давним-давно є нашим гарантованим «клієнтом».
– Тож хай гуляють-веселяться, йолопи, нехай впиваються своїм заблудженням про недоторканість перед силами Пекла, поки час. Коли ж
він мине... ото вони здивуються, ото здивуються...
І сатана вкотре зареготав.
А тим часом компанія продовжувала «тусити», навіть не підозрюючи, що всеньке пекло «гуде» устократ запальніше. Адже там справляють
«бал» на честь їхніх «непродажних» душ.