Володимир Слонопас
                                       Я ВАМ ЩЕ НАПИШУ.

І віддало море мертвих, що в ньому,і
смерть і пекло віддали мертвих, що в них,
і суджено їх згідно з їхніми вчинками.
(Об'явлення 20:13)

"Ми повинні любити, коли інші ненавидять;
ми можемо принести віру, де загрожує сумнів;
ми можемо пробудити надію, де існує відчай;
ми можемо запалити світло, де панує темрява;
ми можемо принести радість, де панує горе. ”
(Старший Офіцер U-233 Герхард Буске)



І.

По одній з вулиць ірландської дільниці міста Нью Арку  повільно йшов листоноша, переглядаючи та відбираючи належні до слідуючого
адресату листи у своїй великій рудій сумці через плече. Комір його куртки був припіднятий і вітер в спину підштовхував вперед.  Можливо,
читачу, ти б здивувався, чому людина в літах повинна розносити пошту, а не сидіти вдома з котом на руках та слухати останні новини з
Білого Дому. Та нічого не поробиш - війна. Війна забрала всіх молодих до військових обов’язків, а пенсіонерів повернула до цивільних
допоміжних служб. Він витяг із сумки листа, підніс до очей, по тому, примружуючись, впевнився у номері на будинку і направив ходу до
дверей.
-        Доброго дня, пане Ніколас. – почув раптом позаду себе.
Обернувшись, він побачив подружжя Вашингтонів - Френка та Мері. Вони посміхались і, прискоривши крок, наздоганяли його.
-        Ми йшли за вами по вулиці, а коли побачили, що ви завернули до нашого дому, то приспішились. Невже маєте новини і для нас?
Листоноша всміхнувся у відповідь і підніс до верху невеликий жовтуватий чотирикутник.
-        Так, новина, панове, і надіюсь, що добра.
Місіс Мері піднесла до очей отриманий конверт.
-        Френк, - радісно вигукнула вона, - це від Джона. О, моє дороге дитятко!
Вона поцілувала лист від сина, та присіла на сходах до будинку. З нетерпінням надірвала краї конверта, дістаючи звідти такі дорогі  серцю
списані її старшим сином аркуші.
-        Мері, не сиди на бетоні, простудитись не важко. Йдемо до хати, і запроси пана Ніколаса на чашку чаю, бо цей листопадовий вітер вже
мене до костей пробрав.
Поштар подякував за запрошення і не відмовився, пройшов у відчинені двері. «Чому й ні, - подумав він, чашка гарячого чаю ой як не
завадить». Теплом домашнього затишку війнуло зсередини. «Біле Різдво» у виконанні Бінга Кросбі лунало з репродуктора. Пісня додавала
сімейного затишку і тепла, а за вікном… Поштар з господарем вже всідалися до столу і першого у цю хвилину перестала цікавити погода на
вулиці. Тим часом  господиня покликала доньку з іншої кімнати:
-        Анна, будь добра, зроби всім гарячого чаю, на дворі такий холодний вітер. А що ж буде в грудні? Приходь скоріше, Джон прислав
листа.
Почувся радісний зойк з іншої кімнати.
-        Оце хоч одна дитина, - продовжувала Мері, сідаючи до столу, - що тримається дому.
-        А де ж ваші всі хлопці? – поцікавився поштар.
-        А хто його знає де. Батьки потрібні до поки малі, а вже як повиростали, то шукай вітра в полі – підсумувала Мері.
Френк мовчки посміхався, потираючи долонею щетину на лівій щоці. Мері вдягнула окуляри, які лежали тут же на столі біля газети і почала
читати:
-        Здрастуйте дорогі мої тату і мамо, а також сестра Анна і брати: Том, Франциск, Лев та Едмунд. Також зношу мою молитву за сестру
Марію, котру Господь вже прикликав до себе.
При згадці померлої доньки, Мері втерла скупу сльозу. Давно це було, але в серці завжди залишиться біль втраченого молодого життя.
Якось тоді навалилися проблеми одна за другою. Незадовго до її смерті хлопці необережно повелися з пневматичними пістолетами та
влучили Джонові в око. Око врятували, а зір ні, ледве бачить на пошкоджене око і до сьогодні. Його з-за того ока не взяли служити на флот.
Після трагедії у Перл Харбор він знову подав документи, але вже в армію і йому на медичній комісії якось вдалось лікарів обдурити, читав
одним і тим же оком і за ліве, і за праве.
-        Вибачте мені, що не відписував довго, - продовжила Мері, - але все ніяк не затримаюсь на одному місці. От і сьогодні пишу вам із
Кемпа Станіш, штату Массачусетс, куди нас тільки но в листопаді привезли. Зразу ж хочу вас привітати з Різдвом Христовим, бо не знаю, чи
буду мати можливість знову вам написати звідсіля. На початку 1943-го нас відправлять до Гренландії. Як бачите, багато у мене змін за
один рік. До червня 1942 року я знаходився у Форті Харрісон в штаті Індіана, після чого був призначений капеланом до 76-ї стрілецької
дивізії у Форті Мід, що в Меріленді. Тепер от із сотнями інших чекаю на завантаження на транспортний корабель та відправку до Європи.
-        Йому ніколи не щастило сидіти на одному місці. – посміхнувся батько, – В червні 35-го був висвячений і отримав парафію в костелі
Святої Женевії, потім костел Святого Ванантія, за ними Святого Стефана в Арлінгтоні… і це всього за три роки священства.  Ну а вже в 41-
му отримав призначення капеланом до армії Сполучених Штатів.
-        А я пам’ятаю його ще школярем. – почав згадувати містер Ніколас, - Він співав у костельному хорі.
-        Так, - підтвердила Мері, - і брав уроки на фортеп’яно. А після школи ще біжав у магазин розносити замовлення по хатах. Нам тоді було
дуже скрутно, ми ж тільки но іммігрували до Америки по першій війні. Думали, що вже більше ніколи люди не допустять собі такого лиха, як
війна, адже ж стільки кровопролить, голоду і біди зазнали, та от…
Мері почала схлипувати і витирати хустинкою вологі очі. Появилась Анна, розставляючи блюдця і чашки перед кожним присутнім. Аромат
жасминового чаю наповнив кімнату. Дочка присіла до столу, вмостивши підборіддя на долоні.
-        Читай далі. – попросив чоловік.
-        Зі мною чекають на відправку також три інших капелана, так що не переживайте, я не один. Всі ми надіємось, що Господь приготував
нам служіння на полі бою. Знаю, тяжкі та суворі будні війни нас чекають, але Господь допускає їх нам з ціллю випробувати нашу віру. Ми
маємо в Бога надію, що війна не протриває довго і повернемося додому живими та здоровими. Опишу вам трохи за моїх товаришів.
Мері відсьорбнула з чашки чаю, і продовжувала:
-        Лейтенант Олександр Гуд народився в 1911році у сім’ї рабина і з раннього дитинства старався слідувати по стопам батька. Він
закінчив університет в Огайо, а також Коледж Єврейського Союзу. Під час великої депресії в Америці, будучи практично без грошей, він
було подумав покинути навчання та відмовитись від своєї мрії стати рабином. Але випробовування, які нам посилає Бог, роблять нас
стійкішими у вірі. Тому, зваживши всі обставини, Олександр впевнився, що його релігійне покликання – це не просте бажання, а Божий
план для нього. Він таки став рабином, хоч пережив великі труднощі, і був призначений до синагоги Бет-Ізраїль в Йорку. А знаєте хто його
дружина? Тереза Флакс – племінниця співака Ел Джолсона.
-        Це котрий Ел Джолсон? – перебив батько.
-        Можливо пам’ятаєте, Френк, фільми 20-х років «Співак джазу» і «Співаючий дурень»? – спитав Ніколас.
-        Та ні, ми тільки іммігрували, мені якось не до фільмів було.
-        То може згадаєте «Роза Вашингтонської площі», чудесний музичний фільм, він декілька років тому, як вийшов на екран.
-        О так, цей фільм уже знаю – посміхнувся Френк.
-        То я з вашого дозволу продовжу, - нахмурила брови Мері.
-        Ой, так-так, я перепрошую, - зніяковів поштар. Та господар, посміхаючись, поплекав його по руці, ніби говорячи: «Не переживайте,
друже, жінки завжди знайдуть привід до невдоволення».
-        Він, як і я, - продовжувала Мері, - у сорок першому подавав прохання зарахувати його капеланом на флот, але так само отримав
відмову, і так само був прийнятий капеланом до Армії після трагедії в Перл-Харбор.
-        Недарма президент Рузвельт назвав 7-го грудня 1941 року днем, котрий увійде в історію, як символ ганьби, - підсумував Ніколас, -
більше десяти кораблів, якщо не затоплені, то були серйозно пошкоджені, більше двохсот літаків знищено, майже три тисячі вбитих. І це
все за один тільки несподіваний наліт трьохсот п’ятдесяти літаків з шести японських авіаносців. Цікаво, а де це була наша розвідка чи
патрульні кораблі в цьому районі? Тільки й чути було за несподіваний віроломний напад японської воєнщини, і нічого про нашу
безпечність. Сидимо собі кавку попиваємо та димком від сигар насолоджуємся, коли вже цілий світ погруз у кривавому багні.
Всі на короткий час замовкли. Чути було тільки голос з репродуктора: «Завершено військову операцію «Смолоскип», наші та британські
війська після висадки на північному побережжі Африки успішно просуваються в глиб континенту».
-        Ну й слава Богу. – Мері перейняла ініціативу від диктора та Ніколаса, – Тепер мої любі, розповів вам про нашого найстаршого
лейтенанта. Хоча він, як і ми, лейтенант, та по віку він самий старший із нас. Джордж Фокс народився 15 березня 1900 року в штаті
Пенсильванія в католицькій родині. Він відмовився від католицизму через неспроможність узгодити у своєму розумі вчення церкви з
жорстоким поводженням батька. З-за тиранії батька Джордж втік з дому, покинув школу і заручився на службу у Першій світовій війні. Його
галантна служба у Великій війні як медика була оцінена Срібною Зіркою, кількома Фіолетовими Серцями та французьким Військовим
Хрестом. Після війни він працював, а в 1923 році поступив у біблійний інститут Муді, що і Іллінойсі, також отримав ступінь бакалавра теології
в Бостонському університеті. Душпастирство його проходило у штаті Вермонт. Ви тільки уявіть собі, що у віці 42 роки він знову попросився
на фронт і був назначений капеланом 411-го батальйону берегової охорони  в Кемп Девісі, а тепер от зі мною чекає відправки до
Гренландії. Між іншим, син його теж воює, він морський піхотинець.
Мері призупинила читання і зробила ковток  з чашки. Подивилась на дочку.
-        Анно, може приготуєш свіжого, цей вже захолов.
-        Так, зараз, мамо. Але не читайте без мене.
-        А ви чули, - скористався нагодою перерви у листі листоноша, - що Кларк Гебл став пілотом бомбардувальника? Правда для того, щоб
поступити на службу, йому прийшлось позбавитись своїх знаменитих вусиків.
Френк і Мері дружньо засміялись. Важко було собі уявити головного героя фільму «Звіяні вітром», чаруюча молодих жінок посмішка
котрого прикрашена була тоненькою цівкою вусиків над верхньою губою. Анна принесла гарячого чаю.
-        Тепер розповім вам за останнього капелана, котрий, як ви вже зрозуміли, так само чекає на відправку, як і всі ми. Кларк Полінг, він на
два роки молодший від мене…
-        А коли ваш син народився? – перебив Ніколас.
-        У восьмому… тисяча дев’ятсот восьмому. – відповів батько.
-        … і народився, - продовжувала Мері, на лиці котрої проявилось невдоволення тим, що її перебивають, - у сім’ї священника. Та й не
просто священника, а в родині, котра дала шість поколінь служителів. Його батько доктор Даніель Полінг – відомий радіо-євангеліст.
-        О-о-о, це то я думаю, щось прізвище знайоме… - почав було поштар, але під докірливим поглядом жінки, скоренько притих.
-        Він закінчив богословську школу при Єльському університеті і служив пастором у Першій Реформатській церкві в Нью Йорку. Став
сьомим священо-служителем в їхній родині. Коли Японія напала на Перл-Харбор, преподобний Полінг добровільно став армійським
капеланом. Перш ніж відправитися на службу, його батько нагадав йому про високий рівень жертв капеланів у Першій світовій війні. Але
Кларк впевнений, що Бог в силі зберегти його під час служіння іншим в будь яких обставинах. Він був призначений капеланом у 131-й
транспортний полк, а от сьогодні разом з нами чекає на транспорт до Європи.
Мері зупинилась на секунду, щоб змахнути непрошену сльозу.
-        За декілька тижнів Різдво Христове. Дуже шкода, що ми не можемо зібратися всі разом, як колись, але маю в Бога надію на щасливе
повернення додому  і тоді знову всією сім’єю прославимо Бога за його великий дар для нашого спасіння.  Я постараюсь ще вам написати
до нового року. Може так статись, що з-за приготувань до відправки не буде на це часу. Тоді я вам напишу одразу ж після прибуття на нашу
військову базу в Гренландії. Люблячий вас, Джон Вашингтон.
Мері зняла свої окуляри і знову поклала їх біля газети. Запало хвилинне мовчання. Кожен щось роздумував своє. Мері долонею
перехрестилась.
-        Боже великий і праведний, переведи його через всі небезпеки цієї війни.
Всі сказали: «Амінь» і також перехрестились. Мері з гіркотою в голосі продовжила:
-        Газети пишуть, що багато кораблів наших потерпає від німецьких підводних човнів. Хоч би пронесло. Будемо молитись.
«Шоста армія вермахту, - донеслось з радіо, - зупинена радянськими військами під Сталінградом…»
-        От так їх, от так! – вигукнув поштар радісно, - Разом ми скоренько придушимо цей проклятий фашизм!
Листоноша подякував господарям за доброзичливість і почав збиратись в дорогу. За дверми чулось посвистування вітру. На вулицю
Ніколасу виходити з теплого дому аж ніяк вже не хотілось, та службові обов’язки на сьогодні ще не закінчились. Через хвилину господиня
зачинила за ним двері.

ІІ.

Як першому сержантові на борту транспортного корабля, наряду з присутніми на борту офіцерами, Майклові Варішу належала окрема
каюта. Він був на судні помічником армійському капітану Крекеру, всі накази останнього саме через нього поступали до всіх
військовослужбовців, присутніх на кораблі. Субординація, ніхто її не відміняв на час переходу через Атлантику. По прибутті всі роз’їдуться
по своїх підрозділах, але це буде потім. Сьогодні він  відповідальний як за людей, так і за дисципліну на судні.  
«Дорчестер» був простенькою та холодною, як консервна банка у крижаній воді, посудиною для переправляння військових в зону війни та
поранених чи полонених назад до Америки через Північну Атлантику. Перероблений із колишнього круїзного лайнера, що курсував
прибережним маршрутом між Маямі та Бостоном, він позбувся усіх своїх фешенебельних кают першого класу як і перегородок та всього
зайвого, що було в армійському розумінні простоти . Колишній лайнер з екіпажом дев’яносто чоловік, обслуговував чуть більше трьохсот
пасажирів, котрі у шортах та білих спідничках просиджували цілісінький день на палубі у кріслах, насолоджуючись південним сонцем та
прохолодними коктейлями. З настанням війни реквізований урядом «Дорчестер» перетворився на військовий транспорт, позбавлений
своєї розкоші круїзного судна. Нічого зайвого. Палубу і трюмні приміщення заповнили солдати у зелених шинелях. Сімсот шістдесят вісім
чоловік, не рахуючи обслуги корабля, відправлялись у дорогу з Ньюфаундленда до Гренландії. Серед пасажирів окрім солдатів було також
біля двохсот  цивільних, які обслуговували бази військової авіації на острові. Крім того, трюми корабля були щільно закладені
обладнанням, продуктами харчування та ящиками армійського вантажу. Разом з «Дорчестером» два фрахтувальника меншого тоннажу:
«Біская» та «Луц», перевозили вантажі для потреб фронту. Три катери берегової охорони супроводжували транспорт. Безпека їхнього
щасливого прибуття багато у чому залежала від цих поворотких залізних створінь, кожен з яких мав своє власне ім’я:  «Тампа»,
«Есканаба» та «Команчі». Усі ці плаваючі засоби в кількості шести одиниць мали загальну кодову назву – конвой  СГ-19, котрий  29 січня
1943 року ввійшов у покриті ранковою млою води холодної Північної Атлантики.
У двері каюти Варіша постукали.
-        Ввійдіть, – дозволив сержант.
Двері відчинились. Лейтенант Вашингтон попросив дозволу ввійти. Хоч з невеликим бажанням, та відмовити капелану сержант не міг.
-        Очевидно, заходьте лейтенанте. – та швидко зібрав зі стільця свої речі, пропонуючи офіцеру місце.
Від зору Джона не сховалась та неприязнь, якою зустрів його сержант. «З чого би це?» - прокрутилось у голові священника. Не виказавши
жодного занепокоєння, він почав розмову.
-        Знаєте сержанте, ціль мого візиту проста, як білий день, – посміхнувся лейтенант, - зайшов попросити вашої допомоги у проведенні
богослужінь під час нашого переходу через Атлантику. Наш похід триватиме декілька  днів, я би бажав, щоб ранком о восьмій і ввечері ми
могли проводити месу. Солдати кожного віросповідання щоби мали окремо виділене місце на кораблі. У нас є два протестантських
пастори, один капелан іудаїзму та католицький священник. Чи зможете ви нам вказати на окремі місця на судні, або окремі години, якщо з
розділенням виникнуть складності?
Сержант не відповідав, але було видно, що він над чимось роздумує. Капелан його не підганяв із відповіддю, терпеливо чекав.
-        Безумовно, - відповів за хвилину Варіш, я ближче ознайомлюсь з положенням на кораблі і дам вам знати. Ви в якій каюті?
-        У слідуючій за вашою. Якщо не буде на місці, впевнений, знайдете мене на головній або другій палубі серед солдат.  
-        Добре, постараюсь вияснити все як найскоріше.
-        Дякую вам, сержанте. А ви самі якого віросповідання? – як би між іншим спитав лейтенант.
Майкл поморщився.
-        Був католиком.
-        А чому був? – здивувався Джон.
-        Не питайте мене, отче, мені б не хотілось за це згадувати. Священник нашого костелу вбив у мені віру в Бога. Дивлячись на його життя,
я не бачив божого слуги, а бачив пана, котрий у своїй писі  любив, щоб йому усі вклонялись.  А ви як, лейтенанте, вірите в Бога, чи це у вас
тільки військова служба така? Ви мене вибачте, сер, за таке запитання. Наболіло.
Джон слухав з приспущеною головою, легка усмішка осяяла його вуста. Він підняв очі на Майкла.
-        Коли Ісус Христос в’їжджав в Єрусалим, люди вигукували: «Осанна!». Молодий ослик, напевно, думав, що це перед ним стелили квіти
та пальмові гілки. Він не розумів, що на ньому їде Господь. Якщо священник сприймає слова подяки у свою адресу, він уподібнюється до
цього осла. Він согрішає, приймаючи славу собі, яка фактично належить тільки Богові. І ми, як служителі, не можемо цього не знати.
Сказано в Писанні, що грішачи, ми відаємо, що творимо. Раб, який знав волю пана свого і не зробив по волі його, битим буде багато . Дай
Бог, щоб мої гріхи не перевищили ту міру, за якою я буду непридатний служити Господу навіть у якості осля.
Лейтенант випростався на рівні ноги, встав і сержант.
-        Коли бачите недбайливих церковних служителів, - продовжив капелан, - моліться, щоб Господь допоміг їх духовному зростанню.
Засуджувати, звичайно, легше, але тих, хто навчиться не засуджувати, Господь обіцяв не судити за їх гріхи. «Сповідайте один одному гріхи і
моліться один за одного, щоб бути зціленими» . Слова апостола Якова відносяться до всіх християн, і взаємовідносини мирян і
духовенства не виняток.
-        З вашого дозволу, сер.
-        Так-так, я теж піду. Справ багато, тільки відійшли від берега в оцю сиву млу, штормить, а попереду ще дні в океані, тим більше перехід
через небезпечний «торпедо вузол» .
Не встигли вони прикрити за собою двері каюти, як почувся голос зі сторони солдатів, котрі грали в карти, сидячи посеред трюму.
-        Капелане, освятіть мої руки будь ласка, щоб я вигравав у карти! – звернувся один із них, протягуючи руки у напрямку до священника.
Регіт рознісся по приміщенню. Джон підійшов до військових. Всі дивились на нього з застиглими на обличчях посмішках. Посміхався і
лейтенант.
-        Боюсь, солдате, що після мого благословення ти вже ніколи не виграєш, адже диявол тебе покине.
Нова потужна хвиля сміху залила трюмне приміщення. Сміхом заливались всі: і ті, що були поряд, і ті, що поодаль розмістились на
лежаках.
-        Тоді нехай так і залишається. Напевно правду кажуть: «Кому не щастить в картах, тому в житті легко». Судячи по грі, війна для мене
повинна закінчитись веселою прогулянкою.
-        Живіть вірою. Перебувайте постійно в молитві, як вчив нас апостол Павло, і пам’ятайте, що земне життя тимчасове, а вічне нас чекає
на небесах з Господом.
-        Я впевнений, капелане, що ми ще й на землі поживемо, - обізвався присутній тут матрос.
-        Дай Бог, дай Бог, я радий за вашу впевненість.
-        Це через те, що Господь, напевно, не посилає повторно однакові випробування.
-        Що ви маєте на увазі, матросе?
-        Декілька місяців тому я вже тонув у цих водах на торпедованому та затопленому «Чатхемі», та, як бачите, вижив.
Усмішки та схвальні вигуки, дружні поплескування вкрили матроса.
-        Як ваше ім’я? – спитав лейтенант.
-        Матрос Рой Саммерс, сер, кулеметник проти-повітряної оборони корабля.
-        Хай щастить вам і надалі, - побажав офіцер, поклавши йому руку на плече.
-        Чи ви отче прийдете сьогодні на наші товариські змагання по боксу? – почув позаду себе капелан.
Обернувшись, він побачив рядового першого класу Чарльза Маклі, котрого пам’ятав ще з життя на базі – молодий чоловік гарної
спортивної статури, бувший професійний боксер. Лейтенант протягнув йому руку.
-        А я й так можу сказати, хто буде чемпіоном. – заусміхався Джон, маючи на увазі Чарльза.
-        Ні, не можете, - заперечив той, - тому що я не виступатиму, а судитиму. Сьогодні перед вами не боксер, а рефері.
-        Я думаю, так буде справедливо, а то ти всіх переб’єш ще до початку війни. – підсумував капелан, - Обов’язково прийду подивитись на
змагання.
Присутні знову дружно зареготали.


ІІІ.

Лейтенант Вашингтон направився до трапу на палубу. Декілька днів перебування у відкритому океані не можна сказати щоб убили його,
але й важко сказати, що зробили його міцнішим. «Бовтанка» зробила свою справу. Морською хворобою «вивертав кишки» кожен третій.
Можливо не так сильно, як декого, але неприємне хворобливе відчуття не минуло і Джона.
На після-обіду була призначена капітаном судна зустріч з офіцерами. Сьогодні вже 2-го лютого. «Ще день переходу і дістанемося до
землі» - ця думка тішила капелана як і кожного на кораблі. Вийшовши на повітря, відчув солений присмак океану на губах. Шторм вщухав,
хоча ще місцями вітер відривав від поверхні води шматки лапатої піни, котра під його ж подихом розчинялась у повітрі. Джон піднявся на
капітанський місток. Привітавшись, він зайняв місце між присутніми.
Капітан Ганс Даніелсен був чоловіком з немалим досвідом мореплавства. Четвертий раз він переходив через північну Атлантику на
«Дорчестері».  
-        Панове офіцери, - почав капітан, - я вас попросив зібратись, щоб сповістити не зовсім добру новину – нас переслідує підводний човен.
Наші сонари запримітили його ще зранку. Катери, які супроводжують нас, скинули декілька глибинних бомб. Після цього шуми гвинтів
човна пропали з поля сонарів, але й признаків пошкодження човна на поверхні води не проявились. Тому допускаю, що підводний човен
просто збільшив відстань до корабля, але продовжує йти за нами. Можливо човен прийняв надводне положення для переслідування, але
наш транспорт не забезпечений радарами, щоби знайти його на поверхні води. Скоріше всього, він дочекається темноти і тоді
постарається підійти до нас на досягаєму торпедою відстань.
Всі переглянулись між собою, почувся легкий шепіт між присутніми.
-        Ця ніч для нас, - продовжив капітан, - буде вирішальною у проходженні через «торпедний канал». Зранку ми будемо мати підтримку
авіації з бази Блу Вест Уан , але до ранку нам ще далеко. Ситуація, що склалася, стосується кожного: будь то офіцер чи рядовий, матрос чи
солдат. Наказую спати цю ніч одягненими, взутими і в рятівних жилетах. Виставити додаткових спостерігачів по лівому та правому борту
корабля. Капітане Крекер, ця відповідальність лягає на вас.
-        Так капітане, буде виконано. Я дам розпорядження відмінити вечірній концерт, котрий організували солдати, щоб зайняти свій
вільний час. Додаткові пости спостерігачів будуть виставлені. Оскільки температура повітря опускається до 36 градусів по Фаренгейту,
зміняти людей будемо що-години.
-        Дякую. Моє звернення я ще донесу до всіх присутніх на кораблі через селектор, але вас, панове офіцери, - капітан звернувся зором до
чотирьох капеланів, які стояли разом, - переконливо прошу прослідкувати виконання моїх вимог, особливо у спальному відділенні, яке
знаходиться за перегородкою від машинного відділення, тому що там буде спекотно спати в шинелях.
-        Якщо концерт відмінено, чи не могли б ми зробити богослужіння всіх конфесій у цей вечірній час? – запропонував лейтенант Гуд.
Капелани схвально закивали головами.
-        Чудова ідея. – погодився капітан Даніелсен, - це якраз те, чого нам в цю ніч бракуватиме – доброї молитви. Хай допоможе нам Бог.
Незабаром новина про підводний човен облетіла корабель. Як і обіцяв капітан Даніелсен, вона вийшла з його уст і через корабельні
гучномовці пройшла через свідомість кожного на судні. Як капелани не старались підняти настрій солдатів, однак відчувалось
занепокоєння від ситуації на морі. Наближалась ніч. Капітан Крекер скликав людей у трюм і повторив слова капітана корабля спати
одітими та в рятувальних жилетах.
-        Ви не на конкурсі краси, хлопці, тому ваших оголених здорових і мускулистих тіл сьогодні не буде кому оцінити, – пожартував офіцер, -
наказую спати не роздягаючись. Кому буде за жарко, і захоче таки роздягнутись, той буде мати ще один вибір, щоб не порушувати наказу:
він може вийти на палубу і долучитись до спостерігачів за морем, там додаткові очі не завадять для нашої безпеки.
Об одинадцятій вечора капелани оголосили вечірнє богослужіння. На цей час хто пішов уже спати, але більшість таки розуміла всю
серйозність свого становища, тому їх не потрібно було запрошувати у цю ніч зустрітись із священником. Молилися за спасіння, за прощення
гріхів, за сім’ї … Та мало за що є солдату помолитись. Отець Вашингтон окинув зором присутніх. Сержанта Варіша він не знайшов.
       Шторм вщухав, нічні північні хвилі штовхали борти корабля, та вже не з тою силою, що попередні дні. Варіш проходив по палубі,
провіряючи виставлені пости, зробив зауваження двом солдатам, котрі зійшлися поговорити.  Сам вгледівся у чорну пустоту океану, яку
прорізали, блукаючі по безмовній поверхні води, світлові стовпи корабельних прожекторів. Важко було щось помітити у цій безмежності.
Минуло за північ. Ще раз нагадавши солдатам про можливість появи підводних човнів, спустився у трюмне приміщення. Дехто ще не спав,
але основна маса, відчувши наближення корабля до безпечних вод, де вони будуть під парасолькою захисту літаків, що базуються в
Гренландії, заснула, спокійно посапуючи. Ті, котрі знаходились ближче до машинного відділення, порушивши наказ капітана, роздяглися.
Варіш не став їх будити, від працюючих машин відходив такий жар, що дійсно перебувати в шинелі було пекельною мукою. «Будемо
надіятись, що пронесе» - подумав сержант, подивившись на годинник. Була за п’ять хвилин перша. Відкрив двері до своєї каюти і ступив
крок вперед…

IV.

-        Капітане, чую шум гвинтів,- повідомив акустик.
-        Тільки одного судна?
-        Важко розібрати.
-        Постарайтесь підійти ближче, - капітан звернувся до старшого офіцера.
Трохи смішно звучить «старший офіцер», «капітан», коли хлопцям ще й тридцяти не виповнилось. Та на війні молоді люди зростають
швидко і нічого дивного в тому немає, так як і гинуть вони не доживаючи поважних літ. Двадцяти шести річний лейтенант Карл-Юрг Вехтер
нещодавно дістав нове призначення на U-233 і вирушив у свій перший похід в якості капітана. Підводний човен, котрим командував Вехтер
належав до підводних мінних загороджувачів типу «Х-В». Такого типу човнів німецький флот налічував всього 8 одиниць. В більшості
випадків ці човни використовувались в якості транспортних засобів, не виключаючи їх прямого призначення по встановленню глибинних
мін, для чого було передбачено на судні тридцять вертикальних труб. Та нинішній їхній похід у води Гренландії був пов'язаний, як і трьох
інших екіпажів, з пошуком американського конвоя СГ-19. Завдання звучало з уст командира флотилії коротким наказом: «Знайти і
знищити», але у безмежному океані не завжди видається легким такий пошук. Все залежитиме від… навіть не скажу від чого саме, але й
від удачі також. Щасливий випадок, як то кажуть, супроводжує підводника. Безумовно, люди адмірала Канаріса  задарма своєї зарплатні
не дістають. Без сумніву, американці зробили все можливе, щоб конвой покинув порт  в Ньюфаундленді не поміченим, однак німецька
розвідка спрацювала бездоганно. І от сонар вловив поки що ледь чутні шуми гвинтів, а значить привів всіх п’ятдесят двох чоловіків екіпажу
до бойової готовності. Вони не встигнуть обігнати кораблі та загородити їм шлях, виставивши глибинні міни. Однак, підводний човен
забезпечений двома торпедними апаратами на цей випадок і п'ятнадцять торпед, якими озброєний човен, здатні пустити на дно океану
не одне вороже судно.
       Човен різко колихнуло від раптового вибуху за бортом. Світло замиготіло. Почулися викрики по відсіках.
-        Verdammt, du würdest weggebracht werden! . - вилаявся капітан, - Видно вони нас теж виявили та кидають глибинні бомби. Стоп
машини! Доповісти про стан по всіх відсіках. Підготувати човен до спливання.
Команди молодого капітана були чіткими і швидкими. Вибух бомб не був чимось новим та незнайомим для екіпажу, однак нагадав усім за
небезпеку, яку таїв у собі океан війни. Мотористи ремонтували пошкоджену вібрацією вибуху систему охолодження двигуна, решта відсіків
судна пошкоджень не рапортували. Підводний човен спливав на поверхню.
Лейтенант Вехтер зі старшим офіцером вийшли на місток човна. Холодні хвилі омивали залізні жабра човна, часом плескаючи з такою
силою до бортів, що діставалися до людей на горі. Капітан притулив бінокль до очей. В сірій далині можна було розгледіти силуети та
чорний дим декількох кораблів, котрі раз від разу ховалися від зору в сивих клубах туману. Віддав бінокль обер-лейтенанту Герхарду Буске.
-        Так, судячи по кількості кораблів, це СГ-19, - підтвердив старший офіцер.
-        Ну що ж, раз доля нам дарує зустрітися з ним в морі, а не іншим екіпажам рейху, будемо готуватись. Надіюсь полювання буде вдалим
і наші хлопці зуміють заслужити собі по Залізному хресту .
-        Я впевнений, капітане. Але думаю, нам краще не наближатись до них заблизько, щоби не попасти під їхній обстріл.
-        Саме так ми і зробимо, Герхард. Щоб не відставати від них, ми підемо у надводному положенні. Їхні сонари не зможуть нас чути, а
нам легше буде йти і тримати їх у полі зору. Цей туман нам на руку, він надійно  прикриє від їхніх спостерігачів. Вночі ми обійдемо конвой зі
сторони і розстріляємо.  
-        Я  думаю, Карл, це чудовий план і ми його виконаємо ще до того, як берегова авіація зможе нас дістати.
-        Я спущусь всередину і віддам всі відповідні накази до підготовки торпедної атаки, а ти приглядай поки що на мостику за ними. –
капітан рукою вказав у сторону йдучого перед ними конвою, - Я пришлю тобі скоро заміну.
-        Так, капітане.
Човен переслідував СГ-19 не наближаючись і не відстаючи від нього. Торпедні апарати були підготовані до стрільби. І тільки за північ
капітан віддав наказ порівнятись з кораблями. Підводний човен, захований чорним покривалом ночі, непоміченим підійшов до
найбільшого з кораблів на відстань у тисячу ярдів .
-        Перший торпедний апарат, залп! Другий…
Одна за одною, три великі стальні рибини, прорізаючи водяний простір, направились в сторону корабельних силуетів, несучи в собі смерть.

V.
… сильний поштовх і оглушливий звук вибуху кинули сержанта Варіша на стіл поперед ним. Падаючи, він вхопився за край столу, хоча
падіння свого йому спинити не вдалось. Він спробував піднятись, та його раптом штовхнуло в іншу сторону так, що заледве встиг виставити
вперед руки, щоби не вдаритись головою об стінку. Майклові таки вдалося випрямитись на рівні ноги і вискочити у дверний отвір. Картина,
яка відкрилась перед його очима, була жахливою. Торпеда розірвала правий борт корабля поверх ватерлінії у машинному відділенні.
Перегородки між секціями завалилися. Вода з шаленим ревом вривалась у трюмне приміщення. Світло загасло, тепер тільки язики вогню
освічували приміщення. Всюди висіли уламки конструкцій. Через розірвані парові труби сивими клубами зі свистом виривався пар. Звуки
крику, клуби диму, сморід паленого та аміаку наповнювали повітря. Кричали ще ті, що зосталися живими після вибуху, пробиваючись у
паніці до трапу через плаваючі у воді трупи. Дехто з тих, хто не виконав наказу капітана і роздягнувся на ніч від спеки, зараз гарячково
бродили по коліна у воді і шукали який би одяг надіти. Декотрі з них вже почали стягувати шинелі з тіл загиблих. Корабель кренило і було
зрозумілим, що на плаву йому зоставатись недовго. Командувати у цій метушні приречених було недоречним, тому Варіш, долаючи пари
аміаку, почав пробиратись через заблокований прохід на палубу корабля.  Йому таки вдалось вилізти на верх і морозне повітря обпекло
йому мокрі скроні. Холод безжалісно пробирався через намоклий одяг і сковував тіло. Корабель накренило градусів на двадцять і
переміщатись по мокрій палубі можна було тільки тримаючись за обледенілі поручні або чіпляючись за все, що тільки знаходилось на
шляху. Рятувальні шлюпки, які вдалось спустити на воду одразу після вибуху, заповнились швидко тими, котрі були першими на палубі, і
відійшли від тонучого корабля. Їх було тільки декілька, тих щасливих шлюпок, решта були настільки заледенілі, що матроси дарма
старались їх звільнити від суцільного, як скло, покриття. Люди не припиняли розбивати лід навколо канатів і спускових механізмів в надії,
що таки звільнять шлюпки від льодяного полону та спустять їх на воду. Порятунок того, хто гине, в першу чергу залежить від нього самого.
Кожний це розумів, тому кожен сам шукав виходу у цій ситуації, коли надіятись вже майже немає на що. Тонучий корабель, безпросвітна
ніч, крижана вода і жодного рятувального судна поблизу. В такій воді чоловік може пробути всього-на-всього двадцять хвилин, далі
неминуча смерть від переохолодження. Палуба заповнилась хаотично бігаючими зі сторони в сторону в пошуках вірного шляху до спасіння
солдатами. І тільки чотири капелана, як на диво, не проявляли жодної паніки і без жодного страху стояли біля відкритих дверей секції, де
знаходились рятівні засоби, та роздавали солдатам жилети. Не було часу вияснювати в такий скрутний час, де рятівний жилет солдата, в
котрому він за наказом мав би спати. Добре, що на судні були додаткові.
Посеред палуби стояв матрос Рой Саммерс. Оцінивши ситуацію з рятівними човнами, він побіг в напрямку піднятої до верху корми. Дехто
із солдатів уже скочив у воду з корми, але їх чекала згубна невдача. Вони розбились до судових гвинтів, що стирчали з води, але не були
видимі з-за виступу корми. Тіла цих солдат впали до води нерухомими лантухами. Рішивши повернутись до середини судна, щоб спуститись
у воду по канаті, побачив, як солдат в панічному страху обхопив руками капелана, не даючи тому поворухнутись. Рой силою розірвав його
обійми смерті, бо неможливо було й думати за спасіння жодного з них у такому положенні. Відірваний від лейтенанта Вашингтона солдат з
широко відкритими очима рвонув по палубі, до води, яка вже заливала дек корабля. Отець Вашингтон тільки перехрестив повітря за ним,
розуміючи, як і Рой Саммерс, що того там чекала неминуча смерть. Матрос переліз через перила, міцно тримаючись за канат,
перекинутий за борт.
-        Отче, спускайтесь за мною, я вам допоможу! – прокричав Саммерс, рукою призиваючи офіцера до себе.
-        Хай допомагає тобі Бог, матросе. – промовив священник,  благословляючи його в дорогу до спасіння повітряним хрестом, - А моя місія
на кораблі ще не завершена.
-        Дякую вам, - відповів Рой і спустився у темні води Північної Атлантики.
Отець Вашингтон повернувся до своїх прямих обов’язків капелана, ставши біля поручнів корабля, він молив за прощення гріхів солдатам,
які покидали по канаті корабель. Багатьом прийшлось допомагати зробити цей крок, відриваючи судорогою зчеплені руки навколо
поручнів. Якийсь час Чарльз Маклі допомагав отцю Вашингтону у цьому. Корабель невпинно продовжував занурюватися у воду і Чарльз
сам почав перелазити за поручні, призиваючи священника слідувати за ним. Однак і на цей раз той відмовився.
-        Бог в поміч, Чарльз.- перехрестив його священник і той, ввімкнувши свій рятувальний ліхтар, повільно опустився у безодню океану.
-        Я не можу знайти свій рятувальний жилет! – почув позаду крик відчаю лейтенант. Коли він обернувся, то побачив, як лейтенант Фокс
знімає із себе жилет і простягає солдату.
-        Ось один, солдате.
Військові один за другим залишали судно, все менше їх залишалось на борту. Океан навкруги вкрився червоними вогниками рятувальних
ліхтариків, які погойдувались на хвилях. Рятівні шлюпки з інших кораблів конвою почали підбирати людей з води. Скільки їх врятується? А
скількох вже не дочекаються вдома? Більшість військових, як і капітан судна Даніелсен, як армійський капітан Крекер, загинули під час
вибуху.
-        От невдача, рукавиці свої забув у каюті. – потираючи замерзлі руки, нарікав флотський лейтенант.
-        Не турбуйся, візьми мої. – протягував йому рукавиці лейтенант Гуд.
-        А як же ви, капелане?
-        У мене є ще одна пара. – усміхнувся Олександр.
Лейтенант із вдячністю вдягнув запропоновані рукавиці і злапався за рятівний канат.
-        Не затримуйтесь, капелане, вже всі майже покинули корабель. Судно ще протримається на воді не більше п’яти хвилин.
-        Щасливо, лейтенанте. – відповів капелан, запихаючи руки у кишені шинелі, у нього не було іншої пари рукавиць.
Перший сержант Майкл Варіш безпомічно бовтався у безжалісно холодних водах Північної Атлантики, втрачаючи з кожною хвилиною надію
на спасіння. Оточений сотнями однаково приречених, він тільки й спостерігав блимання сотень червоних вогнів навколо себе, подібних на
великодні декорації. «Якщо Бог такий добрий, як нас того вчать,- думав він, - то чому допускає таку жорстоку смерть, як оця, для цих
нещасних людей?». Крім неприємного відчуття в горлі від солоної води, змішаної з машинним маслом, Майклові докучав біль від ран, яких
зазнав при вибухові торпеди. Крім того, почав відчувати оніміння ніг від переохолодження. І це всього після десяти-хвилинного борсання у
воді. Він зрозумів, що для того, щоб не втратити свідомість і хоч трохи продовжити своє життя, потрібно за це боротись, а саме, рухатись.
Сержант почав активніше працювати руками та ногами і направив свій плив в сторону «Дорчестера». Він рішив подивитись на загибель
корабля. Підпливаючи ближче, до його слуху долинули слова псалма. Що це? Ангели співають вже над ним, запрошуючи до неба? Ні, це не
галюцинації. Він чітко почав розрізняти слова псалма, який часто чув у костелі: «Алілуя! Хваліть Господа з небес, хваліть Його в висоті!
Хваліть Його, всі Його Анголи, хваліть Його, усі війська Його: Хваліть Його, сонце й місяцю, хваліть Його, усі зорі ясні! Хваліть Його, небеса із
небес, та води, що над небесами! … Хваліть Господа також з землі: риби великі й безодні усі, огонь та град, сніг та туман, вітер бурхливий,
що виконує слово Його… юнаки та дівиці, старі разом із дітьми, нехай усі хвалять Господнє ім'я, бо Його тільки Ймення звеличилось,
величність Його на землі й небесах…» . Колихаючись на хвилях, Майкл почав чітко розрізняти силуети чотирьох капеланів, що стояли на
кормі, котра тільки й залишалась ще поверх води.  Вони стояли підтримуючи один одного, і, піднявши обличчя до зоряного неба, співали
псалми. Вони славили Бога! Не було жодного сумніву, що вони не зможуть врятуватись, адже корабель, ховаючись у воді, потягне їх за
собою. Якщо хоч якась надія була б на рятувальні жилети, так вони їх усі, включаючи і свої власні, роздали солдатам. На кораблі, крім них,
не зоставалось більше нікого. Вони до кінця виконували свій обов’язок священнослужителів.  Життя для Бога! Смерть для них була
продовженням життя, тільки тепер уже з Богом там, у непізнаній багатьма вічності. Самовідданість священників настільки вразила
Варіша, що він на якийсь час перестав працювати руками і тільки широко відкритими очима дивився на загибель судна разом з чотирма
капеланами. Вода покрила залишки корми і сховала з очей сержанта мужніх офіцерів. Темінь, тільки нічна темінь стояла над усім цим і
сотні плаваючих червоних ліхтарів плавно погойдувались на воді. Як прощальний крик, звук сирени прорізав безмовне небо – це кораблі
берегової охорони спішили на допомогу.

VІ.

По одній з вулиць ірландської дільниці міста Нью Арку  повільно, кульгаючи на праву ногу йшов солдат, опираючись на паличку. Комір його
куртки був припіднятий і вітер в спину підштовхував уперед.  Можливо, читачу, ти б здивувався, чому молодий чоловік вживає для ходи
паличку, яку б належало бачити тільки у старших людей, котрі більшість часу проводять вдома з котом на руках та слухають останні новини
з Білого Дому. Та нічого не поробиш - війна. Війна покалічила багатьох молодих людей, які виконали свій військовий обов’язок . Він витяг із
нагрудної кишені невеликий аркуш паперу, підніс до очей, по тому, примружуючись від весняного сонця, впевнився у номері на будинку і
направив ходу до дверей.
-        Доброго дня, офіцере. – почув раптом позаду себе.
Обернувшись, він побачив двох старших людей, котрі посміхались і, прискоривши крок, наздоганяли його.
-        Ми йшли за вами по вулиці, а коли побачили, що ви завернули до нашого дому, то приспішились.
Мері Вашингтон, а це була вона, запитливо дивилась на юнака.
-        Моє ім’я Майкл Варіш. Я знав вашого сина.
-        Френк, - радісно вигукнула вона, - це від Джона. О, моє дороге дитятко! Ви знали мого сина!?
-        Так. Він повернув мені віру в Бога.