Володимир Слонопас

                                                                                            Вогні великого міста.

       1.

Тяжкі зимові хмари ще висіли сірим оливом над містом, та через них де-нде пробивались сором’язливо тонкі промінці весняного сонця,
якби говорячи: “Пустіть нас, пустіть прогріти землю”. Почорнілий сніг починав сходити і легенькі струмочки грали іскорками. Дійти до Дому
Молитви було нелегко, так і ковзаєш по снігу, і тоді нога прямо попадає в грязнувату воду. Cухого ж клаптика на дорозі годі було й думати,
щоб знайти для ступні. Але настрій дорога не псувала, а було радісно думкою, що тепло повертало і скоро, дуже скоро все оживе і забуяє
новою силою, дасть нове життя усьому живому і чоловік оживе після довгого зимового полону.
В Домі Молитви було тепло і затишно. Біля вісімдесяти чоловік розмістились тихо на лавах і слухали проповідника. За кафедрою
немолодий сивоволосий чоловік у чорному костюмі говорив не голосно, але кожне його слово виразно доходило до останнього ряду.
-У центрі служіння Ісуса Христа були люди з їх фізичними та духовними вадами.  Не церкви, не храмини та синагоги, побудовані у розкоші, а
люди, нужди котрих він вдовольняв на вулицях, де йшов, у домах, де зупинявся. Так що, як у кого з нас зародилась думка чим вищою і
гарнішою стане будова нашої церкви, тим Богу більше догодимо і принесемо Йому тим самим більше слави, той хай відкине і розстанеться
із такою мрією. Бога нашого цікавлять не розміри будівлі та її архітектурні цінності, а люди. Отак, як для Господа важливі були люди, отак і
нашим преорітетом у служінні мають стати люди в їх нуждах. Апостол Павло в Посланні до Галатів, відкрийте, хто має з собою Біблії, главу
шосту вірш другий, чітко говорить, що віруючі у Христа призвані наставляти, увіщувати і носити труднощі один одного.
Церква слухала уважно кожне слово проповідника, навіть діти притихли і сиділи чемно, знали, що в такий час за пустощі батько голови не
погладить, а от позбутись обіднього цукерка можна.
-Боже Слово міняє нас як ззовні, так і внутрішній наш стан. Воно, живучи в нас, спонукає нас впливати на інших шляхом увіщування і
повчання. А якщо ми не уважні до людей, а самі собі і для себе, то ми ніколи не замітимо, що багато тих, хто навколо нас, страждають,
мучаться, втрачають надію і не знають, де знайти поміч і набути спокій. Якщо ми хочемо навчитись бути співчутливими, добрими,
переживаючими чужому горю, нам потрібно подивитись на ситуацію людей з їхньої сторони. Поставте себе на їх місце і зрозумійте їх
почуття, дії та поведінку.
Шибки пропускали одинокі скупі промінці сонця з сірого темного неба. Вони падали на обличчя і на руки членів церкви, віддаючи їм те
ледь-ледь зароджене тепло. Перші небесні вісники весни викликали радісні усмішки на лицях, особливо, коли діти, тримаючи промінчик
на долоні, старались його накрити іншою рукою.
-Пам’ятайте, що люди у своїх стражданнях дуже легко розпізнають, чи ваша увага і турбота до них є щирою, чи вона виходить із доброго
серця, що розуміє їхню біль , чи  все, що ми говорим їм, лиш пусті слова. Згадайте, як Ісус відносився до людей, скільки істинної любові
проявляв до них,  скільки страждання було в його молитвах. Апостол Павло вчить, що співчуванню людям можна навчитись тільки через
власні страждання: “Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя й Бог потіхи всілякої, що в усякій скорботі
Він нас потішає, щоб змогли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує Бог нас самих”. (2 до Коринтян 1:
2-4). Перейшовши через ту ж біль і горе, що й інші люди, ми зможемо зрозумітиїх всім серцем і допомогти їм перенести труднощі. Якщо ми
це зробимо, цим самим служимо Богові, і тим самим Його прославляємо, показуючи Його любов у допомозі іншим.
Слова проповідника летіли та летіли з кафедри, опускаючись словом благодаті у серця слухаючих. Як нива засівалась зерном, так і
проповідь засівала насіння добра, любові, переживань до чужих страждань і бажання служити Богові через служіння людям. Не кожний,
правда, собі уявляв ту картину, як оце він, вийдучи із Дому Молитви, зразу ж почне служити в даному напрямку, але хотіння зробити щось
цінного в очах Господніх було готове вискочити із грудей. Серце було наповнене бажанням і кожен розумів, що служіння Бог сам вибере,
дасть кожному  і пошле кожного. “Пошли мене, ось я, пошли мене ...” - клекотіло в грудях. Проповідник, якби відчуваючи стан сердець своєї
пастви, продовжував:
-Християни, які бажають бути використані Богом як Його знаряддя у цьому служінні, повинні самі перейти через страждання і признати, що
легке буття та задоволення – це не є Божий план на життя. Він дарував нам спасіння для того, щоб ми навчали інших і проповідували їм
істини Божі. Це великий дар Божий співчувати горю інших і переносити страждання разом із ними. Тільки водимий Духом Святим може
прийняти чужі страждання по Божому, зрозуміти стан душі людини в ситуації , в яку вона попала.
Проповідник говорив, роблячи тільки зрідка невеликі паузи. Його зір ходив від одного обличчя до іншого. Його голос часом монотонно, а
деколи тонально різкіше доносив до слухаючих ті всі випадки людських проблем у світі, які були і не переставали бути в хворобах, бідності,
безробітті... Але коли він перейшов з загального життя на Біблійні приклади служіння Христа та апостолів, він просвітлів на лиці, очі його
запалилися живим блиском і в голосі відчулося торжество. Призив священослужитиеля не цуратись грішників, не чіпляти їм ярликів, як
безнадійних до спасіння, бо тільки Господь бачить глибину серця людського, звучав піднесенно і в той же час вимогливо. З кафедри летіли
приклади, коли Ісус узрів собі одного з величніших апостолів у простому рибакові Симоні, коли побачив найбільшого проповідника Слова
усіх часів у страсному гонителі церкви Христової Савлі. Брати і сестри слухали проповідника сповнені такої уваги, що здавалося люди не
тільки ворушитись на сидіннях перестали, а й дихати припинили.
-Деколи вистачить тільки того, що ви відкриєте у людині її ще не звідані ніким можливості та здатність до чогось. Власне це може вивести її
зі стану відчаю і видимої безнадійності, відновити її дух. Щоб чоловіка підтримати, підбідьорити, вселити в нього надію і зміцнити духовно,
необхідне особисте спілкування з таким. Тільки коли ми побачимо його жести, вираз лиця, світло очей, нам може відкритись істинний стан
його душі та серця. Ми повинні бути готові допомогти людям, котрі переходять через важкі життєві випробовування.
Проповідь лилась з кафедри не припиняючись, нагадуючи присутнім про духовне  вільнення з пут сатани і про те, що страждання зачасту
приходять по замислу Бога, тому духовна допомога важливіша за матеріальну. Говорилось за користь, яку більше отримує той, хто
допомагає, ніж той, хто отримує.
- Допомагати іншим не завжди легко і деколи буває, що дуже дорого коштує, вимагає багато  власного часу, енергії, емоційних переживань
та сили. Але будемо пам’ятати, що Христос дав нам обіцянку: “Давайте і дасться вам”. Але це не означає, що нам тут же віддасться, у цю ж
мить. Яка ж бо користь чекати своєї нагороди на землі? Наша нагорода на небі. В сьогоднішні буремні 90-ті роки, коли власть імущі  ж
жадністю кинулися на «прихватизацію» всього можливого і неможливого, інші, тобто люди, котрі не вміли ні обманювати, ні шахраювати,
вони зостались у зруйнованій державі як біля розбитого корита, не знаючи, що робити у цьому безвихідному положенні. Ми знаємо, що
вихід є – це наш Бог. У Ньому путь і спасіння. Так хто ж, як не ми, допоможе цим заблудшим вівцям віднайти їх Пастиря? Тож будьмо,
браття, тією сіллю землі, про яку говорив Христос, і пам’ятайте, що сіль, яка втратила свої властивості, буде відкинута зі столу жениха, коли
Той прийде за своєю нареченою.
Проповідь закінчилась. Церква почала молитися, кожен, натхненний  проповіддю, просив Господа не обійти і його стороною, а проявити
Свою милість і дати певне служіння. Зазвучав псалом, який виконував невеликий хор церкви, та всі присутні підхопили слова і біля ста
голосів, зливаючись в один, видихали у весняне повітря:
Як лань бажає, як лань бажає води зі струмка,
Так бажає душа, так бажає душа моя до Тебе мій Бог.
Після співу пастир знову зайняв місце за кафедрою. Очі його сіяли якоюсь непідробною радістю: чи то він радів за церкву і людей, чи то
підхоплений загальним весняним настроєм.
-Сьогодні ми прощаємося з братом Богданом і його дружиною Надією, які за два дні відлітають додому до Америки, де вони живуть уже п’
ятий рік. Пам’ятаєте їх ще з нашої церкви, коли багато хто був прийнятий далекою для нас державою після довгих перенесених гонінь віри
Христової в Радянському Союзі. Дехто звинувачував виїжджаючих, що покидають батьківщину і шукають легкого хліба за океаном. Та
віруючий у Христа знає, що наша батьківщина на небі, а на цій землі ми тільки пришельці на певний і дуже короткий проміжок часу. Саме
головне – служити Господу не залежно від континента. Якщо хто і виїхав проти волі Господньої, не будемо їм суддями, бо ми цього знати не
можемо, яка воля Божа на кожного з нас. Архангел Михаїл не осудив навіть сатану, сказавши: “Хай тобі заборонить Бог”.То що ж ми люди
можемо судити про когось, як маємо суддю справедливого, від якого виходить покарання чи благословення. Моліться, прислухайтесь до
гласу Божого, йдіть за своїм Пастиром просто, не звертаючи зі вказаної Ним дороги, виконуючи його святу волю у чистоті та правді.
Побажаємо ж нашим улюбленим співслужителям плодотворної праці на Божій ниві в Америці.
Радісні посмішки покрили всі без винятку обличчя, у багатьох замітно заблищали сльози. Люди підходили, прощались, бажали щасливої
дороги, просили не забувати і писати, старші натавляли. Богдан і Надія покидали зібрання, їм було і шкода розставатись з братами та
сестрами по вірі, і радісно, що скоро знову побачать дітей, які ждуть не діждуться їхнього повернення. Хоч сини їх і повиростали, та
батьківські серця завжди залишаються з ними у їх радощах та печалях. Батьківські думки були вже там, далеко від цієї маленької затишної
української церкви, у галасливому Нью Йоркському аеропорту, де їх зустрічатимуть такі дорогі серцю рідні.

       2.

Літак стрімко набирав висоту, аж вуха закладало від швидкості змін, і тільки ковтнувши слину, слух повертав гул моторів, та в секундах все
знову вертало в стан штучної глухоти. За ілюмінатором Боінга швидко зникали будівлі околиць Варшави, а за ними і навколишні рівні
квадратики селянських моргів. У хвилини зникло все і тільки хмари, біло-сірі кудлаті хмари на скільки сягало око, і далеке, разяче очі,
сонце поза цим всім. Повітряний лайнер, набиравши висоту, прийняв горизонтальне положення і завжди привітні та усміхненні стюардеси,
оголосивши умови польоту, потягли у проходи між сидіннями свої візочки, пропонуючи пасажирам різноманітні напої. Володимир,
замовивши собі коньяку, сидів смакуючи напій маленькими ковтками з належними затяжними паузами. Настрій був препаскудний, а
точніше його не було взагалі. Пустота. Повна відсутність будь якої думки, крім відчуття польоту в нікуди. Саме так, летів в нікуди...
Хто ж його чекав і думав, що горбачовська перестройка розвалить «союз нерушимий» в два роки? Хоча, що в цьому дивного тепер? Ті, кого
нам представляли як «розум, честь і совість нашої єпохи», хто викрикував лозунги зі з’їздівських трибун про рівність і братерство, хто вчив
нас справедливості і чесності, самі, сидячи по державних кабінетах, розкрадали і вивозили державу за кордон. Робили показові суди над
нещасними колгоспниками за відро картоплі, в той же час крадучи вагонами. Фактично, їм вже не потрібна була держава з існуючим
законодавством, потрібна революція, яка  давала їм право узаконити награбоване. Назвавши її гарним словом «демократія», завершили
свій план пограбування. Паливши на массових мітингах свої партійні квитки, бувші комуністичні лідери приймали новий політичний окрас
демократичних лідерів під голосне виття: «Він наш!», обдуреного новими гаслами і солодкими обіцянками натовпу. І поки народи чекали на
обіцяне їм щасливе завтра, вони несподівано швидко стали в ряд у списку найбагатших людей світу і почали називатись олігархами,
створивши власні армії добре озброєних бандюків. Підприємства замикались, колгоспи розпадались, армія розформовувалась.  Ті, які
жили вірою і трудовими подвигами комуністичного будівництва, раптом опинились біля руїни не добудованого ними світлого майбуття.
Тисячі офіцерів втратили або залишили службу, і нікому не потрібні поповнили зростаючу армію безробітних.
Одним з таких був і Володимир. Переприсягати новому безвладдю серце противилось, йти в бандюки, як зробив не один служивий, й мови
не було. Диплом інженера теж вже нічим не допомагав. Рік життя на виплатах по безробіттю пройшов швидко. Хоч зовсім ніякі гроші, та хоч
щось в хату, ще благо, - жінка працювала, то якось виживали. Двоє дітей п’ятикласників, що їм було до того, що нема роботи, що нема
заробітку, що в країні розвал і революція за незалежність, їх треба було нагодувати. Одного дня жінка, прийшовши з роботи, сказала, що на
одній шахті голова профспілки виклики до Америки продає. Тонучий хапається і за соломинку, щоб врятуватись. Сто долларів якось
нашкребли і купили. Це був бланк досить хорошої якості паперу з золотим розпростертими крилами орлом у горі і такою ж золотою
печаткою внизу. Графа з іменем запрошуваного була не заповненою, куди і вписалось ім’я Володимира. Телефон того, хто ніби то
запрошував та мав зустріти, був на руках, і Володимир на крилах радості пігнав у Київ. Вже й не знати яким чудом, але миловидна молода
жіночка в посольському вікні після короткої розмови поставила в паспорті штамп в’їзної візи до США. Ось вона щаслива мить, ось вона
жива надія, що митарства його сім’ї вже скінчаться. Продали, що могли, щоб купити білет, вже й Львівська митниця позаду, летить, летить
літачок , летить...
У Варшаві, де пересідав на літак до Нью Йорку, мав трохи часу, тому рішив задзвонити до зустрічаючих на номер телефону, що дістав при
покупці виклику. На іншому кінці чоловічий голос на російській мові відповів, що нічого про виклики не знає і попросив більше його не
турбувати. Хоч розмова була дуже короткою, не більше хвилини, та дала поштовх цілому рою думок, що одна перед другою скакали в голові,
так і не вкладаючись в якусь хоч малу почерговість.
-Як же так? Що робити? Вже дістали ті шахраї та брехуни!
Появилось велике бажання повернутись і розквасити носа тому голові шахтарської профспілки, що гендлював викликами. Можливо так би
воно і сталось, якби не гроші, котрі прийшлось заплатити за білет до Нью Йорку. Це ж обібрав сім’ю, продали, що могли, з надією, що
заробиться в Америці і життя поверне з нужди в сторону хоч якогось достатку. Родичі ніби то й мали гроші, та позичити відмовили,
прийшлось викручуватись своїми силами. От і викрутились. Хоч стань і плач. В Америці ніхто не чекає, і додому нема як повернутись. Вдома
чекають заробітчанина як мінімум через рік з грішми. Як тут вернутись? Це ж буде курям на сміх. А родині та знайомим то ще більша потіха
буде. Через те сів до авіалайнера, зайняв своє місце і будь, що буде. Якоїсь впорядкованої думки ще не приходило, тому сидів, сьорбав свій
коньяк, розглядав пасажирів і летів в нікуди. За десять років офіцерської служби виробилась звичка не приймати швидких рішень, де
ситуація здається безвихідною. Віддавався на час і вихід появлявся. Летіти було вісім годин, тому на разі нічого кращого не прийшло в
голову, як допити свій коньяк і подивитись фільм, який почали крутити в літаку.
«Вогні великого міста» висвітлилось на чорно-білому екрані. Старий 30-х років американський фільм з кумедним Чарлі Чапліним в
головній ролі. Напевно ще школярем як його дивився, нічого вже не пам’ятав з сюжету, тому вмостився зручніше у кріслі, перемкнув
навушники і перенісся з героєм фільму на вулиці  міста Великого Яблука. Невеликого росту добродушний бродяга в потертому смокінгу і
таким же поношеним ковпаком, в черевиках на декілька розмірів більших від потрібного з задертими вгору носами, зате з пізантною
тростиною бродить по великому місті, раз за разом попадаючи у смішні історії. Одного дня на вулиці він зустрічає сліпу квіткарку — гарну,
молоду, струнку дівчину, але таку ж нещасну і нікому не потрібну, як він сам. Йому шкода молодої дівчини у її сліпоті, бажаючи хоч чимось
допомогти, бродяга дізнається, що операція в очній клініці у Відні може повернути дівчині зір. Щоб заробити гроші на лікування дівчини, він
підмітає вулиці і боксує на рингу. Випадок зводить його з мільйонером, котрий за врятоване  життя дає йому гроші. Але щедрість
мільйонера була проявлена з п’яну. Протверезівши, він забуває про свій дарунок, і на бродягу, що вже віддав гроші дівчині, падає підозра у
крадіжці. Його забирають до в'язниці. Бродяга виходить з в'язниці ще жалюгіднішим та обшарпанішим, як був до того. Тим часом, дівчина,
вилікувавшись, відкрила квітковий магазин на багатолюдній вулиці. Вона розповідає іншим про свого благодійника, якого ніколи не бачила,
і надіється в один день зустріти його красивого і багатого, яким вона собі його намріяла. Бродяга випадково опиняється перед її магазином
і з радістю дивиться на дівчину, що зцілилася. Вона замітила бідного бродягу через вікно своєї крамниці та з жалю вийшла, щоб дати
милостиню та квітку. Соромлячись себе і боячись заговорити з нею, він намагається втекти. Але вона, бажаючи його зупинити, торкається
його руки і по дотику впізнає в ньому свого покровителя. Вони пильно дивляться один на одного. «Ви?» — Запитує вона. Він киває: «Тепер
ви бачите».
Фільм закінчився, принісши своєю історією і чудовим виконанням акторів певну мить приємної насолоди і невеликої надії, що не все так
погано, а може при певних обставинах скластися і зовсім не зле. Правда герою фільму не потрібна була мова чужої країни, це була його
рідна мова, що повернуло Володимира в невеселі думки знову. Дивна ця штука – життя. Чарлі Чапліна, який прославив Америку,
звинуватили у симпатіях до комуністичної партії та заборонили проживання в США. Українських комуністів, які збесчестили свою державу,
на руках несуть до нового престолу. Щось не гаразд в головах цього народу. Але геть, геть політику, ніякої більше політики. Треба думати за
роботу, як дістатись до Нью Йорку, як не пропасти в цьому великому місті. Ні мови, ні знайомих, ні грошей в кишені, а вижити треба.
Укріпившись у своїй думці, Володимир став розглядувати пасажирів. Трохи з цікавості, а трохи з надією, що в літаку сидить той, хто зможе
дати хоч пораду на перші кроки на чужій землі. Літак був заповнений в основному поляками, виділялось з два десятки англомовних
пасажирів, ортодоксальні жиди, яких ще не бачив в  живу, хіба що тільки на радянських карикатурах. Увагу привернула пара, що сиділа два
ряди попереду по праву сторону від проходу. З акуратними зачісками, вдіті якось по простому, вони були не подібні до всієї маси пасажирів.
Чоловік у сірому недорогому костюмі, світла сорочка без краватки. Жінка мала поверх жовтої блузочки темно синій светр, пошитий в строгих
пропорціях. Це не був одяг рідної України, де продавався типовий товар в типових кольорах, або імпорт на базарі, привезений з сусідньої
Польщі, який теж легко було розпізнати по однобокому стилю. Акуратну зачіску її покривала косинка. Вони не оглядали фільму, не
розмовляли з іншими пасажирами, читали щось, перекидаючись між собою зрідка словами. Володимир їх запам’ятав ще зі львівського
рейсу і от вони знову летять разом, тільки уже з Варшави до Нью Йорку. Більше нікого зі Львова у Боінгу не було, тому відчуття земляків
прискорило вибір Володимира до кого заговорити. Місце зліва від чоловіка було свобідне і це підштовхнуло його вибір. Тим більше, що
кожна година польоту приближала до кінцевої зупинки, потрібна була якщо не допомога, то хоч якась інформація зі сторони. Зробивши два
кроки, Володимир вже був біля земляків. Вони розмовляли між собою, почув, що чоловіка звали Богдан, так до нього зверталась його
дружина.
-Дозволите? - промовив посміхаючись до чоловіка, очима вказуючи на крісло. Той рукою подав згоду, але продовжував мовчати. Явно він
не був настроєний до розмови, та й співбесідник його мало цікавив. Хоч і сів рівніше, та продовжував дивитись прямо перед собою. Жіночка
з цікавістю заглянула з-за чоловічого плеча на неочікуваного сусіда та відкинулась назад на спинку крісла.
-Вже вибачайте, що я до вас підсів, та ми з вами разом летимо зі Львова, от і вирішив поговорити з земляками. Ви також перший раз
летите до Америки? На відвідини, чи ... – свого питання Володимир не закінчив, як почув у відповідь:
-Ми там живемо.
-Живете!? Оце здорово. І як давно ви імігрували?
- Вже два роки як Господь нам відкрив дорогу до Америки.
- Так ви виїхали як віруючі?
- Так.
- Ви не прогнівайтесь на мою назойливість, але я вперше лечу до Америки і мені кожна річ та будь яка інформація цікава. Ви там
працюєте?
- Працюю в дорожній компанії на бульдозері.
- Значить й мову знаєте. Як ви її вивчили? Довго потратили часу на те, щоб вас почали розуміти?
- Мову вчимо, працюємо і вчимо.
- А як же роботу знайти без мови?
- Якщо спеціальність свою знаєте, то вам дадуть зрозуміти, що від вас вимагається. Крім того, наші слов’яни є повсюди і завжди
допоможуть в перекладі. А ви що, по робочій візі до Америки?
- Як би мені вам пояснити? Я лечу з надією працювати, але у мене не виклик на роботу, та й взагалі там нікого не знаю.
- Як це так? Хтось же вас зустрічає?
- Та власне ніхто. Так вийшло, що ніхто.
- У вас багато грошей з собою, щоб винайняти квартиру та перший час за щось жити?
- У мене є з собою 150 долларів ...
- Не смішіть, вам щоб тільки на місяць оплатити кімнату в Нью Йорку потрібно не менше п’яти сотень. Що ж ви збираєтесь робити у місті,
де 17 мільйонів людей?
- Ще не знаю, але надіюсь, що світ не без добрих людей.
- Очевидно, стара та добра істина легко вимовляється, та не так легко діє. Як ви собі уявляєте в такому великому місті без мови, без
грошей, без житла, без знайомих, без права на роботу почати працювати? Я б на вашому місці просто пересів в аеропорту на зворотній
рейс до дому.
- Та ні, відступити від задуманого не можу. Обібрав я сім’ю і повернути назад ні з чим? Ніяк не  виходить повертати. Ну а от ви? Чи можете
ви мені допомогти з роботою? В мене і освіта технічна, і бульдозери знаю, можу і оперувати, і ремонтувати. Може порадите як житло хоч на
перший час знайти? А може ...
Володимир не договорив, як  Богданова жінка штурхнула його в руку, він повернув до неї лице і нахилив голову до жінчиних вуст. Про що
говорили чутно не було, останні слова жінки прозвучали голосніше від попередньої мови і Володимир почув як вона говорила, що написано
зі світом чи то зі світлом діла не мати. Після цих слів співбесідник чомусь обернувся спиною до Володимира, ясно даючи зрозуміти, що
аудієнція закінчена. Володимир так і не міг второпати, при чім якесь світло, чи, тим більше, цілий всесвіт має відношення до нього
особисто. Відчув себе навіть ніяково у кріслі. Ніколи не розумів і терпіти не міг людей, що не вміють говорити відверто в очі, у чому чи з чого
виникло невдоволення, а припиняють розмову отак «по людськи» без будь яких пояснень, а зачасту ще й надівши на себе маску
ображеного. Як завжди, по давній привичці Володимир усміхнувся з іронією собі під ніс, як робив завжди, попадаючи у ситуацію з людьми,
яку пояснити не міг. Нічого іншого не залишалось, тому піднявся і пішов на своє місце.
Тільки но Володимир вмостився у кріслі, як перед очима з’явилась рука сусіда з протягнутим пластиковим стаканчиком до половини
наповненим горілкою. «Cóż, lecimy kolego» - почув звернення до себе польською мовою. Подивився на сусіда, до нього усміхався
приблизно його ж віку тридцяти з хвостиком чоловік, з рижуватими трохи довшими пасмами волосся та іскристими чи то від радості, чи то
вже від випитої горілки, очима. “Dziękuję, lecimy” – відповів по-польськи Володимир, беручи келиха. Благо, що розуміти та говорити по
польськи не було чимось надзвичайним для нього, як і для більшості жителів прикордонних міст. Марек, так звали сусіда, витяг зі своєї
сумки вже надпочату пляшку «Люксусової» і наповнив ще один келих для себе. Отак за келихами в дружній розмові Марек коротав свій час
багатогодинного польоту, а Володимир наповнявся такою потрібною інформацією для перших кроків по Америці. Марек летів до Клівленду,
у Нью Йорку він робив тільки пересадку, жив у США біля двох років, переїхали з жінкою та двома дітьми після виграшу лотереї на грінкарту,
про існування котрої Володимир на Україні ніколи й не чув. Знання Володимиром польської мови дали напрямок у нью-йорських
починаннях, Марек порекомендував добиратись до міської дільниці Грінпоінт, де ніби то на вулицях говорять тільки польською, масса
польських крамниць та різних агенцій, де оголошення про роботу та житло розвішані прямо на стовпах... Така інформація радувала
безмежно, іншими словами, як лік на свіжі рани.
-Tam, bracie, nie przepadniesz, - закінчив новий знайомий.  

       3.

Літак наближався до міста посадки, про що радісно сповістили пасажирам стюардеси. В темному пройомі літакового ілюмінатора раптом
засяяла, загорілась золотом безмежних вогнів далечінь.  Володимир, можна сказати, прилип до віконного шкла, вдивляючись у цю даль.
Такого чуда він ще в житті не бачив, щоб сотні, а може тисячі гектарів землі були залиті світлом. А навкруги темінь, непроглядна тьма.
Тільки ледь замітну полосу узбережжя океану можна було розгледіти, та й то тільки там, де світло давало свій подих. На короткий час
думка знову вернула до України, тільки декілька днів тому брав білети на станції Підзамче у Львові, де касири сиділи у напівтемному
приміщенні зі свічками на столах, у міста та села світло приходило тільки в певні години на короткий час, стовпи на вулицях потемніли, а
тут... море світла. Як же так? Може причина тільки в тому, що Америка дальше від Європи і тому не експортує електро енергію, як Україна, а
все залишає собі? Ой думки, думки, чомусь більше їх невеселих. Та скоро він за них забув, треба було вставати та помаленьку йти до виходу,
де стюардеси дарували останню посмішку і бажали гарного вечора.
Знявши з конвейєра свій єдиний чемодан, Володимир огледівся та й рушив за всіма в бік залу зустрічей. Його ніхто не зустрічав, та через
натовп веселих, радісних, усміхнених, галасливих зустрічаючих йому треба було перейди. Він йшов посміхаючись також, чи то до себе, чи то
до всіх, чи то просто було радісно від завершення багатогодинного польоту, та трохи моторошно від ще неясного майбутнього. Перейшовши
юрбу тих зустрічаючих з квітами в руках і широко розкритими очима, які ще очікували на появу знайомих та рідних лиць у виході до залу,
дістався до великого холу з кріслами, телефонами, та іншими зустрічаючими, котрі вже плакали з радості, обнімали, цілували тих, кого
зустріли. Великий, просторий, залитий світлом зал одного з терміналів нью йоркського аеропорту Кенеді вміщав усіх. Трохи поодаль від
проходу Володимир замітив знайомі постаті Богдана та його дружини, яка обіймала двох, зустрівших їх, юнаків. Богдан був зайнятий
отриманим вантажем, вкладав на аеропортівський візок свої валізи. В якусь мить його голова піднялась і їхні очі зустрілись – Володимир і
Богдан дивились один на другого. Останній в туж мить відвернув свій зір та захоплено став розпоряджатись, щоб сини йому допомогли з
багажем. Володимир, як завжди, посміхнувся сам до себе і не зупиняючись направився до виходу з аеропорту. Його чекали вогні великого
міста.