Олег Солонецький

                                                             Поводир для зрячих

Нетривкий сон враз обірвався від якогось віддаленого гулу.
– Невже громовиця? – напівсонний Микола, накинувши піджак, вийшов на ґанок.
Далекі відзвуки розкотистого грому повторювалися все частіше, все ближче. Невдовзі тихий дощ бадьоро зашарудів по листю дерев,
затарабанив по вікнах та дахах. Почалася рясна злива.
Цьогорічна весна була сухою. Зеленіла трава, розпускалося листя, дерева вкрилися білим цвітом, але так бракувало тієї благодатної
запашності, котру несе пробуджена природа. Дощ щедро поливав осушену весняними вітрами землю. Микола жадібно вдихав вологе
повітря, наче хотів випити цей нектар свіжості, розтоплений у водянистій імлі. Він по-дитячому підставляв лице, долоні під краплі
життєдайної травневої зливи.
– Тепер усе піде в ріст, – тішився.
Блискавиця раз по раз сліпучим сріблом освітлювала небо і землю. Але її блискучих стріл він не бачив, а лише уявляв. Микола був незрячим.
Як ці блискавиці розтинали навпіл темне небо, так і його життя розкололося навпіл одного літнього вечора. Розкололося на до і після, –
коли бачив білий світ і відколи осліп.
Рідне село загубилося у далекому кутку поліського краю, за болотом уже Білорусь. Тут Микола жив з родиною у невеликій хатині.
Худорлявий, але жилавий, середнього зросту, лице виказувало м’який, примирливий характер і тінь якоїсь легкої зажури.
По закінченні школи хлопцеві годі було мріяти про подальше навчання, скромні статки батьків змушували йти до праці. Навчився
токарської справи, опісля став зварювальником у «Сільгосптехніці» – любив техніку, мав оцю «господарську невгамовність, до роботи
ставився з повагою, як до людини.
Храм і «фігури» на кожному сільському перехресті підказували, що земляки Миколи – люди винятково побожні. Втім, побожність успішно
співіснувала з кількома забігайлівками. А ще у цьому болотяно-лісовому краї вшановували різних духів, домовиків, лісовиків, перунів, котрі
прижилися тут ще з поганських часів. Через те віра у Миколиному роду, як і в більшості односельців, була «жіночого роду» – бабуся, мати,
жінка відвідували храм, а дідусь з батьком, як і сам Микола, – рідко. Втім, батько чомусь бажав своєму синові, щоб той став віруючим.
Люда, з котрою одружився за декілька років після армії, цілком відповідала чоловіковій вдачі: тиха, працьовита. Хоч серце слабке мала,
однак зранку до ночі все «на ногах»: куховарить, гримить баняками, а ще городи, корова, свині, птиця... Перед неділею чи святом до ранку
все чистить, витрясає, прибирає, готує святкові наїдки – «троє чоловіків у хаті». Микола впевнено йшов по своїй життєвій колії. Здається,
живи та втішайся, аж раптом несподіваний виклик долі.
Він не любив згадувати про той фатальний постріл односельця з мисливської рушниці. Дробинки, наче розлючені оси, вп’ялися в його
голову, очі, а товариша, що йшов поруч, поранило в плече, бо був трохи вищий на зріст.
Лікарі, в районі, потім в області, намагалися врятувати зір. Але після кількох операцій – категоричний висновок: медицина безсила. У ЗО
років – інвалід першої групи, жінці 25 років, синам – 6 і 4. І мізерна пенсія, котру до того ж ділили навпіл.
Микола почувався наче в глухому, темному кутку: каліка на все життя, в’язниця, де немає бодай шпаринки для смужки світла.
«І за що ти, життя, мене так покарало, що я кому зробив злого?» – у відчаї стискав кулаки.
– Жінко, покинь мене, – благав не раз. – Єдине звільнення – небуття, не буду мучитися і інших біля себе не мучитиму. Але такі думки в
Миколи довго не затримувалися. Могили самогубців на цвинтарі були десь у закутку, і він з острахом їх оминав. Знав, що і батюшка не
відспівує самогубців.
Від горя розривалося серце, душа завмирала в якомусь заціпенінні, ставала нечутливою до всього.
Але якось усе миналося і приходила тиха приречена журба.
Ніч наче зрівнювала Миколу з іншими, бо вночі всім темно, він її упізнавав, коли все затихало, лише цвіркуни голосили. Йому снилося, що
прозрів, як сниться тяжкохворим в хвилини забуття, що здорові.
З часом приходили ясні думки, що потрібно якось пристосовуватися до нового життя. Він намагався знайти розумне пояснення своєї біди,
якийсь смисл. Не міг змиритися з тим, що це просто сліпий випадок. На світі мільйони темних, якось живуть, і я мушу жити, давати собі раду.
В початках почувався як та десятимісячна дитина, що вчиться ходити. Сяку-таку дрібну роботу зробить, візьме собі їсти, коли немає
дружини. Хлопчаки допоможуть пройтися по селі, розкажуть щось зі «світлого життя», вони уже звикли, що татко незрячий. Інколи Микола
зніме зі стіни весільну фотографію, проведе долонею по рамці. Ось вони з Людою молоді, щасливі, збентежені обличчя зашарілися ледь
помітними рум’янцями, очі випромінюють теплоту найщиріших почуттів. Родина, сусіди допомагали обробляти городи, зібрати врожай,
провідували каліку. Хтось інструмент якийсь прийде позичити. В Миколи того добра було багато і всякого. В селі так просто за чимось не
приходять, неодмінно погомонять про те, про се, а в кінці, ніби між іншим, згадають, по що, власне, прийшли. Жінки співчували Людмилі,
наче вдові. З часом швидких до помочі і співчутливих ставало якось все менше. Прикро на душі: коли здоровий – був усім потрібний, з
майстром на всі руки ще здалека вітались.
Як і в усіх незрячих, у нього загострився слух, відчуття. Міг по кроках упізнати, хто йде, з голосу узнавав настрій людини, шум двигунів
підказував, хто яким транспортом їде селом. Любив звуки, а тиша була нестерпною. Ввечері і вночі вмикав радіо, направляв на
християнську хвилю, здавалося, що ці пісні, незрозумілі проповіді – ніби голос з далекої щасливої країни, про котру так мало знає, а в
глибині душі так хотілося, щоб вона існувала.
– Чи можна до вас зайти? – якогось дня почув Микола незнайомий голос.
– Чому ж не можна, заходьте.
Це був Юра, колись разом працювали в «Сільгосптехніці». Спілкувалися мало, бо мало що їх об’єднувало. Якщо хтось починав про Бога,
Микола спокійно, наполегливо відказував, що потрібно ходити до церкви і нічого не видумувати.
Попри розмови про життя-буття Юра не оминув згадати про вічне. Микола без цікавості, заради ввічливості, слухав співрозмовника,
подякував, що провідав. Але після цієї бесіди він виразно згадав давнє батькове побажання: «Коли виростеш, я хочу, щоб ти став віруючим».
Нечасто, але постійно Юра навідувався до бідолахи, приносив касети з піснями, свідченнями, проповідями, котрі Микола прослуховував
довгими зимовими вечорами.
«Навіть волосинка з голови вашої не впаде без волі Отця» – закарбувалися слова Євангелії. Йому, селянинові, близькими і зрозумілими
стали притчі про сіяча, що сіє зерно, про невода, про пшеницю і кукіль, про загублену вівцю.
Інколи Юрій до пізньої години засиджувався.
– Заночуй у нас, – просив Микола, – зима, а тобі ще через ліс іти.
– Ні, не можу, жінка, діти чекають... – відказував Юрко.
Так поступово душа просвітлювалася, відтаювала від безвиході.
– Миколо, тобі відкрилося Слово Боже, а в церкві ти ще не був, – якось запропонував Юра.
«Коли був здоровий, то Бог йому не потрібен був, а тепер – Боже рятуй!» – перебирав про себе уявні докори від родичів та односельців.
– А ти на людей не дивись, а на Бога, – наче читав його думки Юрко.
Після першого відвідання церкви в Миколи відпало бажання курити. Першим кроком до духовного прозріння було прийняття Слова Божого,
другим – те, що почав ходити в зібрання: то жінка приведе, то старший син. А ось наступний крок – покаяння, тут було важче, в його душі
йшла невидима боротьба.
Одного недільного дня Микола йшов у церкву з рідним братом.
– Я сьогодні буду каятися, – рішуче сказав він до Миколи.
І дійсно, в кінці зібрання почулася скрушна молитва братового каяття.
– А мене наче якась сила піднесла з місця, – пізніше ділився своїми переживаннями Микола. І з його вуст злинули слова примирення,
дякував Богові за зцілення своєї сліпої душі.
Жінка не могла збагнути, чого чоловік такий радісний.
– Таким я тебе і зрячим не бачила, – щиро дивувалася.
– Я не бачу сонця, але відчуваю його тепло, і дотик дощу, чую, як пташки співають, як чайка скиглить над водою, як жаби в болоті кумкають.
А що темний, то це дочасно, у вічності побачу Того, Хто відкрив очі моєї душі, – свідкував Микола односельцям.
Люди знизують плечима, не розуміють: сліпий, а завжди в настрої, бадьорий, привітний. Вже не про свої біди, а про свого Бога все
говорить. А дехто каже: «Він все ж таки трохи бачить».


                                                              Пагонець віри

Рось змійкою звивається поміж соковитих лугів, спадистих пагорбів, поміж чепурних хатинок Завадівки. Сонячні зблиски золотими
струмками мерехтять на водяному плесі. Місцеві колгоспники вчасно впоралися з оранкою, успішно завершилася посівна, обсаджені
присадибні ділянки, тому у людей настрій був суголосний весняній погожій днині. Але не у всіх...
Ранок. Біля контори місцевого колгоспу-мільйонера, відомого на всю Київщину, метушаться люди. Щойно закінчилася «планьорка».
Бригадир Безпалько вийшов із кабінету голови, гукнув Василя-тракториста, котрий очікував неподалік. Василь був дещо здивований, що
звечора йому наказали прийти до контори, адже він був на хорошому рахунку – вкладався в строки оранки під гречку, можливо, навіть
закінчить на день раніше.
– Ось що, Василю. Сьогодні, окрім запланованого, потрібно виорати один город, – якось невдоволено розпочав бригадир.
– У кого ж це? Уже наче всі впорались... Півсела на зиму виорали, а ті, що навесні, так за Травневі свята наздогнали. Хіба що ледарі чи
якийсь п’яниця, та й ті уже напевно обсадились.
– Знаю і без тебе. Поїдеш до Галі Мишчихи, ну, до тієї, набожної. І зробиш, що тобі наказано, – відрубав Безпалько і рушив далі.
Василя все ж не покидало здивування. Пригадав, що на тому кутку не працював, але хлопці-трактористи розповідали, що городи усім
виорали: і колгоспникам, і працівникам соціальної сфери (вчительці, поштарці, фельдшеру). Вони вже і навіси замінили на борони, катки...
Тільки у нього, Василя, плуги, якими під посів гречки орав, тому, напевне, і доручив бригадир цю справу. Весь день Василь працював у полі,
стомився не так від роботи, як від спеки, адже надворі останні дні травня. Під вечір під’їхав до городу Мишчихи. Полегшено зітхнув,
побачивши, що робити нічого. Тут давно засіяно і все дружно посходило: картопля уже подекуди пустила цвіт, рівненькі, наче під мотузку
сіяні, з’явилися паростки буряків, гарбузів...
«Мабуть, бригадир щось наплутав», – сказав сам до себе Василь, розвернув залізного коня і поїхав додому.
На другий день бригадир перестрів Василя і ще суворіше приступив:
– Чому не виконав того, що наказано? Негайно їдь до Мишчихи, а потім в поле!
– Вам, Терентійовичу, мабуть, неправильно розповіли. Там у неї вже все посходило.
– Без тебе знаю. Це рішення парторга і голови колгоспу. Все!
Поїхав Василь знову на той куток. Зупинився здалека, рука не підіймається – він же не кат бездушний. Хтось стільки праці вклав, посіяв, уже
й бур’ян повиполювали. «Ні, не зможу, хай самі і роблять. Скажу, що Мишчиха стала перед трактором і не пускала».
Ввечері поїхав з поля на тракторну стоянку, відчепив плуги.
На третій день Безпалько з лайкою кинувся на Василя.
– Ти ж комсомолець! Відколи це колгоспне начальство тобі не указ? Не виореш сьогодні, завтра не тільки трактора не побачиш, а й
фуражиром в конюшню не візьмуть, в корівник підеш гній відкидати, – розмахував руками бригадир.
– Та це ж злочин: Галю і її сім’ю хліба позбавляти, – не відступав Василь. – Вона ж без чоловіка залишилась. Я й плуги зняв.
– Як зняв, так і почепиш. Ти смієш нас, «партєйних», злочинцями називати? Це твоя Мишчиха на моління ходить, інших агітує! Всі вони
«антисовєтські»! Нехай їй Бог і допомагає! Дивись мені, сьогодні останній строк!
Почепив Василь плуги і з важким серцем рушив до Мишчихи.
– Тьотю Галю, бачите, уже третій день їжджу вашим кутком. Не хочу брати гріха на душу. Але це наказ голови і парторга: виорати ваше поле.
Не зроблю я, іншого пошлють, а мене звільнять. У мене ж діти... – Василь винувато схилив голову, щоб не дивитися у вічі жінці, переступає з
ноги на ногу, мне у руках засмальцьованого кашкета. – Ще сказали: «Нехай їй Бог допомагає», – додав збентежений Василь.
Хвилинна непорушна мовчанка. Галя сторопіла від несподіваної новини, не вірить Василевим словам. «А, може, він з самого ранку того...
Але ні, здається, тверезий». Раптом на пам’ять прийшла розмова, яка відбулася в кабінеті голови колгоспу, і жінка зрозуміла, що це не
жарти, а гірка реальність.
Парторг весь кипів, наче річка, що піниться.
– Мишчихо, віруй у cвого Бога скільки завгодно, тільки прошу тебе: віруй у душі, не ходи в Рачки на ті зібрання, і людей чого агітуєш? В районі
через тебе щоразу перепадає: дорікають, що не ведеться антирелігійна робота. Через це колгосп постраждає – ти ж передова буряківниця.
Галя гасила його лють мовчазним і мирним поглядом, розуміла: і парторг, і голова є заручниками цих порядків.
Парторг встав рвучко з-за столу, кинувся до вікна і так само швидко обернувся, вихопив червону книжечку з кишені:
– Ну, Мишчихо, подумай, а то пошкодуєш за свою впертість. Клянусь партбілетом.
Не виказуючи сум’яття, вислухала Мишчиха тракториста Василя, розвела руками, тихо вимовила:
– Якщо начальство наказало, виконуй.
– Так у тебе ж діти.
– Мій Бог мені допоможе, – наче повторила слова бригадира Безпалька.
Окинула пекучим журливим поглядом свій красень-город і пішла до хати. Василь приступив виконувати волю начальства.
– Що трактор робить на нашому городі? Ми ж уже посадили, – здивовано позирали діти у вікно, обступивши матір.
– Будемо молитися за наших кривдників, – тихо відповіла.
Галя скорботно вдивлялася в брили масного чорнозему: де-не-де із землі визирали зелені паростки і дрібненька картопелька.
Заволоженою пеленою смуток заслонив очі, жінка витерла кінчиком хустини сльозу.
Трохи минулорічної картоплі нашкрябала по закутках льоху, з їстівної нарізала зрізів, та й сусіди щось вділили: хто приніс дрібної картоплі,
бо іншої не було, а хто лушпайок.
Того ж дня, а також і частину наступного, добрі люди допомагали Галі знову обсадити город.
– Мамо, а чи вродить? Так пізно, уже й земля яка суха, – усе розпитували діти.
Тієї ночі над селом прогриміла гроза: лило, як з відра.
Поволі минулися страдні, безутішні дні після того, як переорали посаджений город. На душі у Галі стало якось тихо, сумно і чисто. Лише,
наче у скронях, билось оте бригадирське: «Нехай їй Бог поможе!»
Вихор щоденних клопотів, праця у ланці, турбота про домашніх якось приглушили оте постійне почуття ниючого болю за долю переораного
городу. Втішалася Господом, молитвами, зібраннями в Рачках, а також обітницею: «Я був молодим і постарівся, але я не бачив праведника
покинутим і щоб нащадки його просили хліба». В спогадах поринала у дитинство, юність, як пережила голодні 33-ті, 47-мі роки.
Осінь. Кінець вересня. Над Завадівкою блакитне привітне небо, по якому пливуть поодинокі прозорі павутинки хмаринок. Сріблястими
нитками витає «бабине літо».
Після холодних дощів осінь наче позичила у літа кілька теплих днів.
– Гаряче, як у жнива, – перемовлялися люди, які допомагали Мишчисі.
Усі дружно визбирували щедрий врожай бульби, зносили повні відра у мішки на межі. Чи не з усієї Завадівки зійшлися люди, чудувалися.
Мовляв: у Галі найкраще вродила картопля, хоч садила, напевне, найпізніше в історії села. Прийшов і тракторист Василь.
Вечоріло. Низьке сонце заплуталося у кронах дерев. На землю спадала цілюща прохолода після важкого дня. Увесь врожай уже засипано
в льох. Галя не могла стримати повені почуттів, сльози радості сріблились на її очах. Сталося чудо: завдяки маленькому пагінцю віри у
Великого Бога, із заскорузлих лушпайок визрів великий врожай.
Помахом пташиного крила пролетіло життя. Господь нагородив Мишчиху довгими літами. Відійшла у вічність тихо і непомітно, як і жила. Не
один ще рік люди в Завадівці спогадували про оцю пригоду з переораним городом. «Таки Бог їй допоміг», – проказували.