Катерина Сотник
1970 - 2019

                                                                     Де ж її душа?

    Довго збирався відвідати сестричку Анюту в місті, але в селі завжди гаряча пора. І ось нарешті відклав усі невідкладні справи і вирушив в
область з торбами, які приготувала моя половина. Анютин чоловік Василь зустрів мене радісно, але трохи розчарував:
    — Анюта поміняла роботу, тому, хоч сьогодні й субота, вона на зміні.
    Чекати я не міг, обіцяв сьогодні повернутися, тому вирушив шукати сестру на роботі.
    Добираючись до обласної лікарні, роздивлявся місто. І змінилося, й ні. Минуло тридцять років, як ми з Анютою приїхали сюди навчатися:
я після армії, а сестричка після 8-го класу. Мене «городський» хліб не вдовольнив — через рік повернувся до батьків, одружився, та й
осів… А Анюта в місті звикла.
    Ось і дорога зустріч. Сестричка кинулася мені на шию, і сміх, і сльози, — такою вона була й тоді, три десятки років тому. Милуюся нею:
біленький халатик і косинка, гумові рукавички.
    — Анютко, тобі цей наряд личить!
    — Дякую Богові!
    Раптом посмішка злетіла з її вуст.
    — Ой, Андрію, тут, у восьмій палаті твоя сусідка із села лежить, тітка Дуся. Хочеш провідати її?
    — Звичайно, — мовив я і почав поглядом відшукувати цифру «8» на дверях кімнат.
    — Зажди… вона… їй мало залишилося. У неї рак. Але вона не знає, їй не кажуть.
    — Так це ж не онколікарня.
    — Так, дочка тримає її тут, щоб мати не здогадалася. Але їй вже шість разів відкачували рідину з пухлини і… скоро кінець. Я чула, як лікар
говорив сестричці.
    — Розумію. Буду мовчати.
    Ввійшовши до палати, я був вражений. Із того, що розповіла мені сестра, я вже намалював собі картину ледве живої тітки Дусі з печаттю
смерті на чолі, проте побачив радісні очі і почув гучний голос вітання. Навіть тінь несподіванки не майнула на її обличчі. Ніби вона мене
чекала. Від мого зору не сховалися деякі дрібнички: на столику — люстерко, дбайлива зачіска, дорогий і гарно випрасуваний халат, біля
люстерка — губна помада. А моїй сусідці сімдесят років. У палаті лише одне ліжко. Постіль не біла, лікарняна, а домашня, барвиста. Дочка
зробила все, щоб мама почувалася тут королевою. Вражений її силою волі і любов’ю до життя, я не міг говорити.
    — Мені вже добре. Скоро буду вдома — пора картоплю вибирати.
    Я так і не зрозумів, жартує вона, чи дійсно вірить, що її здоров’я після стількох операцій дозволить їй іти на город…
    Ми йшли великим лікарняним парком, насолоджуючись чистим кришталевим повітрям.
    — Сестричко, я спантеличений… Ця жінка виглядає так, ніби їй жити ще років сто!
    — Ох, дорогий мій, не знаю, всі люди так. Не хочуть вірити в реальність смерті. До останньої миті надіються на гроші, зв’язки, щасливий
випадок. А воно ніщо не «працює»: прийшов час — маєш іти туди, куди всі йдуть… А про те, що за це життя маємо скласти звіт перед Богом,
Який нам дав його, — про це й слухать ніхто не хоче. Говорять: «Почекай, ось покращає, тоді й поговоримо про віру і про вічність.» А «тоді»
— це вже запізно…
    Анюта заплакала. Я обійняв худенькі плечики, які тремтіли в беззвучному риданні. Я знав, я добре знав, що нерідко ллються ці сльози
за двох дочок та шістьох онучат; за чоловіка, який кращі роки свого життя втопив у горілці; за зятів, які не дуже сімей тримаються і чарки не
обминають. Але це не були сльози безнадії і відчаю, а сльози віри перед Богом, Який чує і цінить молитви матерів, і рахує ті сльози.
    Через тиждень після мого повернення із міста приїхала і моя сусідка. Наступного дня вранці я її відвідав. На цей раз Євдокія Миколаївна
не встигла загримувати печать страждання після безсонної ночі. Голос її все ж бадьорий:
    — Дорога трохи втомила. Донька просила залишитися в неї, в місті, але тільки тут я можу вільно дихати.
    Деякий час сусідка показувала мені результат своїх трудів за літо — різноманітні торбинки з сушеними квітами і листочками, пояснюючи,
що від чого «спасає». Нарешті запитала.
    — У вас проблеми? Що вас мучить?
    — Скажіть, ось якби вам з’явився ангел Божий і сказав, що жити Бог залишає лише 24 години, як би ви використали цей час?
     — О, насамперед я б просила пробачення у всіх, на кого маю щось; написала б листи всім, хто винен мені, що прощаю їм. І сама б
просила прощення у всіх, хто живе, за все, де була несправедлива до людей… Молилася б Богу, щоб простив мені за все життя, за діток,
яких не народила… Звичайно, пі¬шла б до церкви і висповідалась священику…
    Змовкла, роздумуючи, що ще можна встигнути зробити за одну добу життя. Скориставшись паузою, я запитав:
    — Так чому ж ви не зроби¬те цього тепер, адже ви напевно не знаєте, коли настане той останній день? Чому ви не підготуєтеся до
зустрічі з Богом, якщо знаєте, що треба зробити для спасіння душі?..
    Миттю очі Євдокії Миколаївни зробилися сталевими і засвітилися злими вогниками:
    — Негіднику! Як ви смієте так говорити із хворою жінкою?! Яке ви маєте право натякати мені на смерть, передчасно хоронити мене? Ви
ж віруюча людина, я завжди поважала вас як виховану і тактовну людину, а ви замість того, щоб підбадьорити, добиваєте мене думками
про смерть. Ні, шановний, я ще буду жити! Я потрібна моїй доньці і внукам!
    На цьому наша розмова скінчилася. Я картав себе і плакав в молитвах. Звинувачував себе за немудрість. Можливо, якось по іншому
можна було б достукатись до її зраненого серця?..
    Через декілька тижнів «швидка» забрала Євдокію Миколаївну — і більше до нас вона не повернулася. Хтось із наших був на похоронах,
кажуть, хоронила донька її як вельможу, з великими почестями. Столи в ресторані ломилися від дорогих страв, а службу правили аж три
священики.
    Минули роки, хатина на дачі Євдокії Миколаївни заросла бузиною та бур’янами. А я, проходячи мимо, кожний раз думаю: «Де це її душа
тепер?..»