Тетяна Свірська

              * * *
«...І озвався до Нього один: «Господи, хіба буде мало спасенних?»
А Він сказав їм: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми,бо кажу вам, — багато хто будуть намагатися та
не зможуть!» Луки 13:23,24

З недавніх пір мене гнітить видіння
реальне, як життя, страшне, мов сон.
В якому ми у напрямку сумнівному
йдемо під звуки «Радіо Шансон».

Ми, добровільно збіднені й спустошені,
впустивши безлад в душі та оселі,
у цім видінні зовсім не стурбовані,
а безпідставно надто вже веселі.

І хтось невидимий керує нашим рухом,
рекламним трюком засліпивши очі.
І ми не бачим знаків застережливих.
А може, вперто бачити не хочем?

І варто би прокинутись від того
й приреченість свою перебороти.
Бо я здогадуюсь: останнім знаком буде
знак «Обережно, завузькі ворота!».

* * *
Чи заблукалі, чи блудні?
До марнослів’я здібні.
В чому, скажи мені, Боже,
люди Тобі подібні?

Твій бездоганний образ
в дітях не проступає —
кожен собі правитель,
кожен свого шукає.

Так легковажно, під себе
цінності вічні крають —
діти, які укотре
темряву обирають.

Сказано: «Всі згрішили,
втратили славу Божу…»
Як же Ти вмієш любити
зовсім на Тебе не схожих?!

* * *
Говорила душа — я почути не вміла.
А вона говорила ледь чутно, несміло.
Піднімала мій погляд із долу до неба.
Як могла, привертала увагу до себе.

Я по світу ішла, заклопотана справами,
а вона шепотіла весняними травами.
А вона ледь торкалась промінчиком світла,
першим проліском в полі для мене розквітла.

І для мене під ноги снігами лягала.
Як могла, говорила, як уміла, як знала.
Серед гамірних вулиць, де безладдя багато,
я її не почула, — сама винувата.

* * *
Ти забери мене із цього дня
і поведи туди, де сонце й літо,
де свіжий вітер хмари розганя
і грається ромашки білим цвітом.

Поклич мене. Із безладу буття
піду з тобою теплими дощами.
Хай тиша гоїть стомлені чуття
і зорі надихають до нестями.

Поклич мене тепер. Не забарись.
Нехай душа, знесилена і квола,
здійметься високо у небо, як колись,
і світлим променем опуститься додолу.

* * *
«Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!..»  

Ти, безперечно, відав той кінець.
Знав: кимось хрест збивається неспішно.
Ще квітне десь терновий Твій вінець.
В дрімоті світ, змордований і грішний.

Ти, безперечно, відав все і знав:
до денця чаша випитою буде.
Ти світлом був і світло сповіщав,
вдивляючись у темряву Іуди.

Вже зовсім скоро, Ти не знать не міг,
мінливий натовп радо зустрічатиме.
Спочатку гілля пальмове до ніг,
а трохи згодом «Розіпни!» кричатиме.

А потім... потім — тільки неба синь.
Вже й не важливо хто і що говорить.
Усіх вмістив у серце Божий Син
молитвою «не відають, що творять».

Ти, безперечно, бачив той кінець.
Тобою істина рождалась і творилась.
Ще не сплели колючий Твій вінець,
а Ти вже проказав собі: «Здійснилось!»

А поки... Поки під байдужий сміх,
відкритий розпач, тихе голосіння
долала наш неподоланний гріх
велика сила Божого спасіння.

* * *
Під розлогим куполом неба,
в буйстві зелені у садах
зріє темрява, як потреба,
і гніздиться містичний страх.

Із густого чортополоху
проглядає незримий кат,
сіє сумніви і тривогу,
нищить люд без ножа й гармат.

Розповзається мряка сіра,
непримітна орда німа.
Тут своя, нерушима віра,
тут живому місця нема.

Все змішалось і закрутилось,
зав’язалося і сплелось,
заспівалось і закадилось,
задзвенілось і… прижилось.

Звично й любо. Чи то ж не нами
освятився на царство гріх?
На покуті під образами
нині властвує оберіг.

Не піднімем очей до неба,
не дозволить густа пітьма.
Та й кому це насправді треба —
н е п о д і б н и х майже нема.

У купальську нічку байдужу
поєднались гріхом хмільним,
спепелили серця і душі
древнім колесом вогняним.

У рубцях і злиденному руб’ї
розганяєм містичний страх —
хто у стрільбищах, хто в гульбі,
хто з кадильницею у руках.

* * *
Не придумуй собі героїв,
не вишукуй дрібної слави.
Бо безпристрасно, по-судівськи
час усе на місце поставить.

До якоїсь години слушної
він секрети свої тримає.
Може, перші стануть останніми, —
достеменно ніхто не знає.

І не треба спішити з вироком,
буде вчасно справу завершено.
Час розсудить і час покаже:
чи останні не стануть першими?