Наталія Тарасова

                                                                                                      ІСТОРІЯ ПІДКОВИ

У запиленому й темному кутку кузні підкові було дуже затишно та спокійно. І навіть подобався запах пилу. Інші предмети стогнали й
скаржилися, мріючи швидше потрапити на ковадло. Але підкова зовсім не хотіла, щоб сильні руки майстра витягли її з купи непотрібного
заліза, поклали в палюче полум’я, а потім били важким молотом. Ну ні! Її влаштовувало тихе й спокійне життя, яке вона тепер провадила.
А колись-же було зовсім по-іншому. Вона була підковою на конячій нозі, причому на передній правій. Звичайно, усі труднощі падали на неї
– підкову. Вона й дотепер пам’ятає, як її постійно било об дорогу, як гострі камінці впивалися в неї, а колючки нещадно кололи.
Підкова не переставала скаржитися на свою долю. Їй було найгірше – вона була в цьому впевнена. Тому варто було тільки коневі
спинитися, як підкова починала бурчати. Зазвичай ніхто не смів їй перечити. Та й зробити це було неможливо. Скажу вам по секрету,
підкова була надто балакучою. Тому й колеса, і віз, і кінь слухали її мовчки. Але вони їй зовсім не співчували, тому що самі щодня важко
працювали, допомагаючи людям.
Тільки плуг одного разу сказав їй, як глибоко вона помиляється. А сталося це навесні в полі, де підкова побачила, як він своїм єдиним
гострим зубом глибоко прорізує землю.
— Оце-то роботка! – позаздрила вона плугові. – Рий собі м’яку землю, і жодних проблем. Та кращу від твоєї роботи я знаю тільки одну –
висіти над дверима дому й приносити щастя. Моя подруга потрапила на цю службу, і я тепер пристрасно мрію стати щасливою підковою.
Але мені ніяк не вдається загубитися.
— Ой, підково, яка ж ти нерозумна. Кожному з нас дана праця по силі. Повір мені – орати землю не так вже й легко. Мене також дряпає
каміння і коріння рослин, а орач налягає на мене всім тілом, щоб глибше зворушити землю. А висіти над дверима нерозумно. Це не
приносить жодної користі. Ми не можемо нікому принести щастя, коли байдикуємо.
Але підкову не вразили ці слова, вона, як і раніше, вважала, що орати землю набагато легше, ніж бути підковою на нозі коня. Бачачи це,
плуг вирішив навести останній, найважливіший аргумент.
— До того ж, я дуже швидко ржавію. Ось поглянь, – і він висунув із землі свій гострий зуб, який справді був укритий іржею.
— Який жах, – вигукнула підкова, – І ти дозволяєш так знущатися над собою? Для чого це тобі? Дійсно, твоя праця найбільш неблагородна.
— Помиляєшся, – відповів плуг, – я готую ґрунти до посіву. Потім сіяч кидає туди зерно, і воно принесе багатий урожай. Ось що справді
приносить людям щастя – хліб, який рятує їх від голодної смерті. А ми з тобою допомагаємо хлібові рости.
— Фу, – відповіла підкова, – Як все це нудно й одноманітно, та ще й до того ж боляче.
З того дня мрія загубитися, а потім бути знайденою кимось невідступно переслідувала її. Вона скаржилася й нарікала ще більше. Коли кінь
пускався галопом, підкова намагалася оминути камінці, скло чи колючки, які завдавали їй болю. Зрештою, вона вже й не так міцно
трималася на копиті. А в один прекрасний день здійснилася її мрія. Оминаючи великий камінь, підкова злетіла з ноги коня. Вона не
змогла стриматися від радісного вигуку, коли зрозуміла, що вільна. Гучно дзенькнувши, підкова відлетіла в придорожню траву.
— Ну, от, – подумала вона, задихаючись від радості, – зараз мене знайдуть, а потім повісять на ґанку, прямо над дверима, і я стану
важливою та благородною особою.
Вона хотіла підстрибнути, але це їй не вдалося. Тепер, лежачи в траві, вона не могла рухатися. Ну, нічого, ще зовсім трохи – і в неї
почнеться інше світле життя. Підкова напружено чекала, прислухаючись і вдивляючись у далечінь. Але все, що вона чула – шум трави та
спів пташок, а бачила над собою лише стеблини рослин і павучків та жучків. Та її зовсім не тішило споглядання природи, до того ж земля
була вологою, а це дуже шкідливо для її залізного тіла.
— Якщо на те ваша воля, я прикрию вас своїм широким листком, – звернувся до підкови старий лопух. Він був дуже радий новій сусідці.
— У жодному разі, – обурилася підкова. – Я не просто підкова, я приношу щастя. Мене мають от-от знайти. Тому мені не потрібно ніякої
допомоги.
Лопух замовк, ображений. А сонце припікало, і до полудня навіть густа трава не рятувала підкову від палючого проміння.
— Немає нічого гіршого, як лежати на вологій землі під палючим сонячним промінням, – поскаржилася вона лопухові. Але той нічого не
відповів їй, і, звичайно ж, не запропонував свого листя як парасолю.
Чи варто оповідати про те, як довго підкові довелося пролежати в траві? Спочатку вона всім розповідала, що приносить щастя, і люди
просто з ніг збилися, намагаючись знайти її. Та через місяць її оптимізм вичерпався, і вона майже мріяла опинитися на минулому місці
служби – на кінському копиті. Через кілька тижнів вона виявила на своєму тілі страшні плями. Підкова ржавіла! Вона тихо заплакала,
соромлячись сусідів, на яких раніше споглядала зверхньо.
Усе навкруг жило, росло, трудлося, і тільки вона змушена була лежати без діла й ржавіти. Ой, чому вона не дорожила своїм місцем і
становищем у суспільстві? Чому була такою нерозумною й гордою?
Та ось одного разу, коли підкова вже й не сподівалася, що в її житті щось зміниться, почулися дивні звуки: «Вжик-вжик, вжик-вжик». А через
деякий час щось гостре черкнуло її: «Дзінь». Підкова не встигла ні зрадіти, ні злякатися, як вже лежала в сильних мускулистих руках
селянина, який косив траву.
— Глянь-но, підкова, – здивувався він і поклав її до кишені.
«Нарешті настав мій час! – раділа підкова, – Ради цього варто терпіти дощ і сонце. Тепер-то я точно стану щасливою!» Вона зразу ж забула,
як, лежачи в траві, мріяла про попередню славну просту роботу.
Але з нею обійшлися вкрай зневажливо. Підкову не повісили над дверима, мріючи про щастя, а кинули в темний закуток в купу заржавілого
заліза. Ось так вона опинилася в кузні. Їй дуже не подобалися вбогі та ржаві сусіди. Осліплена гордістю, вона не помічала, що нічим не
відрізняється від них. Але існування в закутку мало свої принади – там було тепло й сухо, а значить можна було не турбуватися про здоров’
я. У підкови навіть з’явився приятель – товстий мохнатий павук. Він мило бесідував з нею після того, як з’їдав на обід чергову муху.
Єдине, що лякало підкову, – ковадло. Вона дуже не хотіла потрапити майстрові до рук. Навіть перспектива нового корисного життя не
вабила її, тому що шлях у це життя лежав через те ж ковадло. Та й лінь їй було трудитися. Розслабленість та млість дедалі сильніше
оволодівали нею.
Одного разу в кузню принесли покручений ржавий плуг. Підкова впізнала свого колишнього знайомого і здивувалася, як сильно побило
його життя.
— Може, викинути його? – спитав син коваля.
— Ну, ти що? – відповів майстер, ласкаво кладучи великі трудолюбиві долоні на рукоятки плуга. – Він, трудяга, годував велику сім’ю. Я
думаю, йому можна допомогти. Викуймо цьому плугові нове вістря. Нумо, синку, знайди в цій купі заліза щось підходяще.
Хлопчик заповзявся допомагати батькові. Всі предмети зраділи, кожному хотілося вибратися з цього запиленого темного кутка.
— Мене, мене, будь ласка, візьми мене! – благала стара мотика. Хлопчик показав її батькові.
— Ні, – відповів коваль. – Її треба вирівняти й підточити, буде кращою за нову.
— Ну, тоді я підійду, – почала благати лопата. Хлопчик підняв її над головою.
— І вона не підходить, – сказав батько. – Ця лопата ще послужить, у неї тільки тріснуло кільце. Знайди щось непотрібне, але міцне.
Хлопчик уважно оглянув купу залізних речей. Підкова намагалася злитися з земляною долівкою, лежала тихо-тихо. Та саме її поніс батькові
хлопчик.
— Ану поклади мене на місце, – обурено закричала підкова, – Я не непотрібна річ. Я приношу щастя й удачу. Мені протипоказано важку
працю.
Але, як відомо, люди не розуміють мови речей.
— Те, що треба, синку, – сказав коваль.
Довгими кліщами він схопив підкову і поклав її у вогонь.
— О ні, – закричала вона. – Я не хочу, мені боляче. Киньте мене в мій улюблений куток. Їй справді було дуже боляче, вогонь охопив її всю, а
син коваля роздував полум’я міхами, і воно ставало яскравішим та гарячішим.
У якусь мить підкова стала м’якою. У неї вже не було сил кричати й сваритися, вона заплакала, підкоряючись вогню. А коваль поклав її на
ковадло й став нещадно бити величезним молотом.
І в цю мить сталося чудо – підкова заспівала. Її дзвінка пісня наповнила кузню, вирвалася на волю й полинула над селом. Кожен думав про
щось своє. Але той, хто мав чутливе серце, почув, що підкова співає про бажання служити іншим, що вона плаче про безцільно прожиті дні й
повністю віддає своє життя в руки майстра. З останнім звуком пісні закінчилося життя підкови…
Знову прийшла весна, наповнивши світ суєтою й турботами. Старий селянин оглянув зоране поле, очі його зволожилися. Земля маслянисто
блистіла при світлі вечірньої зорі. Поряд відпочивав плуг. Він бачив те ж, що й господар: через кілька місяців тут буде колоситися жито, і
прийдуть женці з гострими серпами, щоб продовжити почату працю…