Архип Тесленко

1882 - 1911

                                                                      У схимника

Був гарний весняний ранок. Кучеряві монастирські акації цвіли саме і пахли страх як. Гули бджоли, щебетало птаство. З-за церкви сонечко
гріло. Зеленіла травичка. Стежечки біліли. Сюди й туди вештались люде, хто в церкву, хто до схимника.
У прихожій у схимника було вже їх повно. Дожидали.. Деякі сиділи собі на диванчику — радились, "як доступати до його". Деякі стояли та
зітхали — гріхи згадували. Дідок один з хрестом на грудях тикав пальцем на "Страшний суд", що висів на стіні. Странник якийсь, чубатий, з
бубновим тузом на драному сірому халаті, читав йому гріхи на гадюці. Дівчина одна, білявенька, в личаках, придивлялась до ангела з
вусиками, що роздував кадильницю на другій картині. Чоловік якийсь, з люлькою в кишені, до другого ангела придивлявсь, що,
заплющивши очі, на небо показував чоловічкові якомусь з підбитим оком. У куточку коло дверей стояла бабуся, боса, в керсетині порваній.
Бабуся підпирала рукою бліду зморщену щоку і хлипала, — так жалібно хлипала, сльози, як горох, котились у неї.
Одчиняються двері. Увіходить чернець з рудою борідкою. Очі такі сердиті у його.
— Ану, ви!.. — гукнув чернець.
Усі зворухнулись, повернулись до його.
— Увіходьте! — показує на одчинені двері. — Та не проходьте... скраю стійте.
Одкашлюються, хусточками втираються...
— Не шуми, мужва! — гукнув знов.
Увійшли, стовпились коло порога.
Отця схимника не було ще. Стояв поставець тільки посеред кімнати, жовтою парчею прикритий. На поставці лежали рядочком — так
близенько одно до одного — купка грошенят зразу, потім євангелія невеличка, позолочена, далі хрест з розп'ятим Спасителем. По праву
руч од поставця стояв стілець, потім — стіл, застелений скатертиною. На столі стояло блюдечко з водичкою, лежали купками листи,
вздовж і впоперек. Одна купка під столом лежала на стільці, що був підставлений туди. На стіні за цим усім висів величезний образ
розп'ятого Спасителя. По праву руч от розп'ятого — висів нерозп'ятий Спаситель. Потім — матір божа з дитинкою і заплющеними очима.
Знов — матір божа з шаблями на грудях. Божниця з невеличкими іконками. Перед божницею лампадка горіла. Далі, на другій стіні, висів
розп'ятий чернець на хресті. На долонях у черця горіли світильники, над головою дух божий літав, а на лобові:
"За мир страждаю" — написано було. По ліву руч од розп'ятого Спасителя висів знов Спаситель з овечкою на плечах, знов матір божа з
дитинкою, далі святі: Серафим Саровський, Хрол-подвижник, Явтух-сотник, Клавдій-скитник, "Страшний суд". Пахло дуже оливою.
Через який час увіходить і отець схимник — невеличкий сивий дідок. На кругленькому животку в отця схимника висів блакитний
попередник парчевий. На плечах і спині сутуловатенькій його лежали чорні смуги з білими хрестами та словами усякими. На голові
блищала лисина.
Люди вклонились йому.
Отець схимник позирнув якось з утомою на їх, позирнув на розп'ятого черця, зітхнув, далі перехрестивсь, гукнув: "Кажіть за мною!" — і почав:
— "Ісповідую... Господу богу..."
— Не товпся, свинота! — чується з прихожої голос якогось черця.
— "І пречистій... його матері... і всім святим".
— Та, свинота!.. Пху! — чується.
— "І тобі, отче..." — чита схимник.
Перечитав, сів на стільці між поставцем і столом та:
— Ну, тепер, — каже, — до мене підходьте по одному. Підходять люде, прихиляються до його, шепочуть свої гріхи йому.
Схимник хрестить їх:
— Прощаю і розрішаю, — каже. Лізуть руку цілувати. Отець схимник кому дасть, а кому й ні. Рвоне її, насупить брови кудлаті.
— Не треба! — крикне.
— Бач, — шепочуть люди, — зна, хто й достоїн чого! Далі отець схимник обмочує пальці в блюдечкові, витяга не дивлячись листа-
"благословення" з купки, — тому з сії, тому з тії, кому з-під столу.
— Бач, — знов шепочуть люде, — зна, хто й "благословення" достоїн якого!
Далі отець схимник показує — спершу головою, потім рукою — на купку грошенят.
Ось і підходить і бабуся боса — та, що плакала в прихожій. Упала на коліна перед ним, б'є поклони, та так щиро, з повагом.
Отець схимник попередником її тіп-тіп по голові.
— Швидче, — каже, — швидче! Встав бабуся, щось казати хоче йому, та й не скаже, тільки губами ворушить.
Отець схимник очі вовком зараз.
— Ну, чого? — каже.
— Батюшечко!
— Ну!
— Синок... двадцять годочків!.. Женить хотіла... Не встає.
Батюшечка позіхнув.
— Прибили в поліції, — плаче бабуся.
— Заробив, значить, — батюшечка їй.
— Господи!.. Хіба ж?.. Тільки й того, що сказав стражникові: "Нема, — каже, — правди на світі: той із шкури лізе, та голодний сидить, а той і
пальцем не кивне, та кабаном діло живе".
Пухкенькі щічки отця схимника так і зажеврілись. Він луп-луп очима, далі:
— Мовчать! — крикнув.
— Боже мій!.. Він же ж, голубчик мій, усе на Спасителя було... "Спаситель он, — каже, — учить..."
— Мовчать! — перебив схимник бабусю. Подививсь на неї хижо так, далі:
— Крамольники... До Спасителя вони! їх діло до Спасителя... Мужва!
— Боже мій, — бабуся йому, — я ж нічого не знаю.
— І знать не треба. Онде сидять ті, що знають, — схимник показав їй на "Страшний суд", — за язик, та в огонь! — крикнув.
— Хай господь спасе нас од того, — перехрестилась бабуся. — А все ж... батюшечко!.. Він у мене ж... одним одна дитина. Та самий же
меншенький, та такий же розумний, синочок мій, такий же письменний... Боже ж мій! Та старшеньких було семеро, та усі ж і на тім світі... з
татусем... Позагонило горе: ні попоїсти, ні вдягтись було...
— Не розсуждать! — знову крикнув отець схимник. — Богу молиться треба, молебень найнять!
Отець схимник поліз по листа. Бабуся три копієчки — на купку йому.
Узяла листочок од його, згортає.
Схимник на грошенята показує їй.
— Спасибо, батюшечко, — бабуся йому, — у мене є трішечки, — позичили людці.
— Та ні, — схимник їй, — клала сюди?
— Клала, батюшечко.
Видибала бабуся надвір, схилилась на липу та:
— Сину мій, сину... — плаче.
Підходить до неї странник з бубновим тузом, простягає руку до листа.
— Ану, що тут? — каже.
Розгортає.
— "Душоспасительне слово до православних християн, — чита: — О рід людський! — чита далі. — Який великий, який страшний гріх
заміряться на добро ближнього! Це гріх не простимий ні на тім світі, ні на сім. Це скрежетаніє зубовне, це геєна огненна!"
— Боже мій, — плаче бабуся, — та хоч би ж хоч йому, синочкові моєму, їсточки було що. Хоч би ж хоч не сам хліб той сухий...
— "Що бог дав тобі, тим і задовольняйся. Це його свята воля. Він,святий, зна, кому як..." — чита далі бубновий туз.
— О, рятуйте ж мене! О, що ж робить мені? О синочку мій! — аж руки бабуся лама.
— Ну, чого розквасила губи? — обзивається чернець з прихожої. — Молиться йди. Он уже на молебні пишуться!
Подибала бабуся.
Гув великий дзвін...

                                                                      Що робить?

Неділя. Вчиття в школі нема, і Яків Петрович пообідав, стоїть у кімнатці своїй, дивиться у вікно, що виходить на улицю. Таке заплакане.
Мряка надворі, мокро, слизько, їде чоловік улицею, і грязі в його, грязі за колесами. Навпроти садочок за лісою: тополька, груша, сливки.
Бідний садочок! Весною як він цвів, зеленів.
Бджілки як гули у йому, пташки щебетали. А зараз... Що зараз з ним? Сіріє жалібно-жалібно, голий, сумний. Нащо цвів тоді? Так пишався
убранням? Де тепер воно? І що з пташками тими? Де їх щебетання тепер? Дивиться Яків Петрович.
— Бо-о-в! — почулось гучне, протяжне. Що це ще? Глянув до церкви, — за огорожею білою, поруч з садочком стоїть, одхилена.
— Дзень-дзелень-бов! — пішли голосить дзвони.
По мертвому! Так от! Одійшов од вікна Яків Петрович, ходить по кімнатці. Сумно-сумно йому.
Так. Гине... усе, усе. Гинуть квіточки, листячко, гинуть бджілки, гине й... людина. Немає це й Брукви уже. Казав сторож уранці: помер, каже.
Отак! Був багатий, освічений, молодий, нежонатий ще був; жив... неначе у раї, на хуторі в себе... Ставок, верби... Жеребцем їздив ще так
недавно... І це лежить він, не дише. Життя!.. Живеш-живеш, помреш, закопають тебе, і потім... що потім з тебе? На який час згадка
зістанеться? Добре ж, як хоч згадка зістанеться. Багатьох згадують? Вмре інший, і ні слуху ні духу про його. Страшно: родиться, жить,
страждать і потім... як і не було нічого цього. Ой, що робить? Як жить? Який слід, хоч невеличкий, після себе зіставить?
Зупинився, постояв. Сів далі коло столу, підопер голову рукою, сидить.
Який? Ну, вчителює це він. Чого б кращого! Працюй, освічуй людей. Клади й свою лепту на користь добра світового, людськості, правди. Це
твій слід, це пам'ять твоя. Все добре, що ти посієш, не вмре, буде жить, розвиваться. Гаразд. Здав він екзамен на вчителя, дали йому
місце, почав. І що ж? Умліває, потіє, щоб і розумні, й добрі, й розвиті були його хлопчики. А вони... ні. Тут уже хочеться, щоб і се й те знали, а
вони ще мови не знають. Товче-товче їм, що таке якась "мошна", "калітка"... А вб'є котрий в голову слово яке, де й треба, де й не треба
носиться з ним, чваниться, хвастає ним. Не один батько жалівся:
— Прийде, — каже, — додому, што та пошто починає, глузує, сміється з матері, з тебе: он мужики ви, не вмієте так.
Що ж це таке?
Почав Яків Петрович з ними інакше. Хто вони, — почав їм розказувать. Почав їм книжечки українські читать: Грінченка, Глібова, інші.
— Це по-нашому! — почали до його вони. — Значить, воно не сором по-нашому... А як гарно, розборно усе. Ануте ще що по-нашому, нуте...
І почав балакать з ними рідною мовою. Інакше пішло. Що розказує їм: урок або од себе що — про зорі, про сонце, про людськість, — не
позіхають, не малюють там щось собі, як раніш, розуміють, слухають.
Повеселішав Яків Петрович, та... ненадовго.
Приїздить у школу, зимою якось, "наблюдатель уездньїй", батюшка один, сивий, здоровий. Почалось з того, що благословення у його Яків
Петрович не взяв. Раніш, хоч і з огидою, а все-таки брав. На сей раз увіходе він в клас, ворушить рукою. Яків Петрович нічого, стоїть,
дивиться. Насупився батюшка. Прочитав йому потім щось про засуху у третій групі хлопчик один.
Він:
— Хорошо. Ну, а скажи теперь... з... почему зто засухи бивают?
Почервонів хлопчик.
— А потому... потому... — помовчав. — Просто так: пару немає вгорі, ні з чого дощеві іти, от і засуха.
Дивиться батюшка то на його, то на вчителя. Оскирнувсь, далі так єхидно:
— Больно умен. — Помовчавши. — А не потому ли, что люди уж грешат чересчур. Вьіходят из смирения, не соблюдают постов...
До другого підходе.
— Что такое отечество, скажи мне? Встає чорнявенький, у чумарочці.
— Отечество... край рідний, де чоловік родиться, живе.
— Так. А вот, например, где твой край родной? Всміхнувсь хлопчик.
— А оце... Україна.
Дивиться батюшка, вирячив очі.
— Что, что? — почав. Повернувся до вчителя: — Что зто они у вас?.. — так з серцем до його. — Тот: "Пару німає", зтот "Україну" откуда-то
взял. Й по-малорусски ответ оба... — Знов до хлопчика: — А Россия... ато чей край?..
Кинувсь Яків Петрович до книжки посітительської, як уже той поїхав, аж там: "Ставится учителю на вид:
непочтителен. Ученики заражени свободомьіслием, сепаратизмом"... — написано.
Переводять його незабаром оце в це село: "для пользьі службн". Глухе. Школа обдерта, холодна, тісна. Вчени-ки дикі, тупі. Піп, —
наказано, мабуть, йому, — так і слідить за ним, так поміж вчениками про його і нишпорить.
Раз Яків Петрович нарошне спитав хлопчика одного, про віщо батюшка на самоті розпитував його.
Хлопчик: "Питав, — каже, — про вас: про віщо з нами балакаєте і по-якому: чи по-панському, чи по-мужичому, і чи книжки які нам читаєте".
Отаке вчителювання буває, така праця, освіта. Нудьга. Марно, марно час іде.
Холодно в кімнаті. Яків Петрович аж змерз. Потер руки одна об одну, встав, ходить.
І сам, сам. Погомониш іноді з сторожем про погоду, про холод, — і все. Сядеш за книжку, мало розваги: не читається, дрімається тільки.
Читалось колись. Читалось, як ще мріями жив. Чого тільки було тоді не на-уявляєш собі! Тут було і праця тобі, і цілі великі, кохання... —
Зупинився, постояв. — Кохання!.. ех!.. Линяють усики чорні, проходять літа молоді... Парасинка! Люба!.. Що це поробляв вона?
Був літом на храму він у Кущівці, в товариша-вчителя. Сестра в його е, учителька теж. Такий чорнобривчик, така ягідочка. І очі глибокі-
глибокі у неї, розумні такі. І така... Замислюється, про ціль життя все балакає. Поприятелював з нею так. І от проводять додому його. Ідуть
гаєм. За дубами сонечко сяє, пташки у ліщині виспівують, квіточки рябіють в траві. Вона:
— Як же й гарно! Як хочетьсч жить! — Позирнула на його, помовчала, далі: — Вирвіть он те мені... — у траву йому й показує пальчиком на
квіточку червоненьку якусь.
Вирвав, дає. Бере вона. Червоніє, червоніє уся, ворушиться-ворушиться під намистом у неї. — Була в українському. — Стали прощаться.
Зирк-зирк спідлоба на його вона.
— Пи-и-шіть! — усміхається.
Ах, дорога!.. Люба!.. Гарнесенька? Ясочка!.. — Задихав тут так швидко Яків Петрович. Повів по грудіх долонею, сів. — Написать!..
Написать?.. Нагадать їй про гай, квіточки... — Знайшов папірець, взяв перо. — Стільки вже раз збирався писать, та все так... — Кахикнув
Яків Петрович. — Хоча й справді... Що вийде з цього писання? Напише їй він оце, вона потім йому і... пішло. І що далі? Побраться? Гаразд.
А як жить тоді? Жить на 20 у місяць?! Тепер тільки він та мати, та й то не хапає... А піде сім'я? А ще як з учителювання ввільнять. Піп он-он
довідавсь, що він "Раду" виписує, — не на себе й виписує, на парубка одного, і під подушками й ховає — отже пронюхав. І от посперечався з
ним учора, що топить нічим у школі, а йому байдуже, він і почав: "Українофіл, революціонер! Замість того, щоб справиться, ви он ще "Раду"...
донесу в отділеніє, і вас в двадцять чотири часа звідціля!"
Ех, життя, чорти б забрали тебе!
Почервонів, кинув ручку, схопивсь, бігає.
Не треба, не треба писать.
Надворі дзвони голосять, мряка мрячить. У хаті годинник: іду-іду, не жду, не жду, — вибиває.
— Ех, — ламає руки Яків Петрович, — хоч поживе інший весело, після іншого хоч нащадки зістануть-ся, а тут... — вхопився за голову. — Що
робить, що робить?
Сентября 24, р. 1910